Текст книги "Берег любові"

Автор книги: Олесь Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

XI

Так і став він тут жити. Коли дійшлось до його місцевлаштування на нічліг, Інна запропонувала свою чистеньку, відведену їй матір'ю світличку, одначе прибулець відмовився рішуче. І взагалі від хати відмовився, хоч вільно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночі встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував її під грушею, так буде краще. «Це ж літо, а коли зайде осінь?» – видно, кортіло спитати сестрі, та вчасно стрималась. – Нащо нагадувати зайвий раз про те, від чого людині болить?

Сестрі Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провідає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається… Звісно, вона рада, рідна ж кров, та й сім'я в неї дружна, людину пригріють, але як сам він тут почуватиметься? Замість хати старої тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвір'я батьківське і груша теж, принаймні півгруші належить братові по праву. Та тільки чи це його втішить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всім він тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутністю порушить їхнє звичне й владноване життя.

Груша Ягничева – в кам'яній корі. Просто як камінне дерево. Постелившись під рідною грушею, гість одразу ліг, умостився на своїй розкладайці і, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Інна, прибираючи зі столу, востаннє пробігала побіля нього, оріонець стиха її окликнув:

– І-нко!

– Що вам?.. – Вона зам'ялась, не знаючи, як його делікатніше буде назвати. «Дядя Андрон» – надто по-дитячому, по-давньому, «дядько Андроне» – це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрі з дівчат у медучилищі, коли про когось із хлопців хотіли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: «А, вайло, є в ньому щось дядьківське»… І хоч Інна сама й не приймала цього, слово «дядько» для неї ніколи лайкою не було, та все ж зараз хотіла знайти якесь шановитіше слово. І тому звернулась до нього на ім'я й по батькові, як звертаються в школі до вчителів:

– Що ви хотіли, Андроне Гурійовичу?

– Про одну річ хочу тебе спитати.

– Питайте, – вона аж розгубилась: про що б то? Гість мовчав, ніби й сам в останню мить завагався, питати чи ні. Потім таки подав голос:

– Що воно таке… піте-кантроп? Вона трохи не розсміялась. Так це було несподівано, й таке смішне слово! Піте-кантроп!

– Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навіть напівлюдина… А власне, для чого вам це?

– Та просто так.

– А все ж таки? З нічого ж не буває.

– Ні-ні, просто. Якраз із нічого, взяло та й приверзлось. – І жестом руки він одразу ж відпустив її, йди, мовляв, собі…

Вона відійшла кілька кроків, а потім враз повернулась:

– Ви не сумуйте.

– З чого ти взяла?

– Та так… Відпустіть нерви, добре виспіться, це вас зміцнить.

– Для чого?

– Як – для чого? Для життя!

– А життю таке луб'я потрібне?

– Від вас я цього не ждала, – вона аж розсердилась, щиро, неприховане. – Той, хто став для нас символом мужності, витримки. Людина, яка носить у собі «Оріон»!.. І раптом… Таж нема знеціненої людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня… Невже не ясно? А ви: чи потрібен… Навіть слухати дивно. Спіть!

Крутнулась і пішла.

Якщо буває слово цілющим, то для Ягнича оце було воно. «Людина, яка носить у собі «Оріон»… Отак з щемливою гостротою відчув, що не приблуда він тут, щось таки важить його особа бодай для декого із рідні. А досить, виявляється, бути потрібним хай навіть одній людській душі, щоб присутність твоя на землі вже була виправдана…

Таке зробив для себе маленьке відкриття і тихо порадувався йому. Навіть посміхнувся: дівча, а як відбрило, як провчило тебе лисого. От тобі й Інка!

Уранці подарував їй хустку. Таку, як і матері, японську, з квіттям, тільки справді веселішу – червоне квіття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навіть символікою, – згадалась їй одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вікторові, коли побачила його в першу мить.

– Буде від вас пам'ять, спасибі.

Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потім опустила на плечі, покрутилась, повела плечем сюди й туди… Ягнич милувався нею: справді, мов юна циганка десь із Калькутти. Сестрина гордість, кураївська смаглява краса, – де воно тут і береться в Кураївці? З якого коріння? Очі чисті, а коли засміється,[34]34
  Зрідка.


[Закрыть] то й сміх у неї якийсь чистий. Не сьогорічна, а вроджена смага[35]35
  Абрикосова, з рум'янцем густим.


[Закрыть] рівно лежить на щоках, на шиї, рухи плавковиті, і в усьому дівоча, самою ще, може, не усвідомлена гідність, ні проти кого не спрямована гордовитість, королівна-кололівна, та й годі! А надто ж цей погляд, оріонець ще зучора його помітив: глибокий, непустий, таємно тобі співчуваючий.

– Спасибі, дядю Андроне, – ще раз подякувала Інка й передала хустку з квіттям матері на сховок: – На збереження вам… Коли завіє зима, запинатимусь…

А зараз на роботу майнула без хустки, з вільно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, – переливами хвилястими воно так гарно їй розсипалось по плечах.

– Оце ж наша зцілителька, – сказала до Ягнича з усмішкою сестра, коли залишились доснідувати вдвох на веранді. – Ця всіх оздоровить, бо душею добра. Біжить, поспішає, щоб, бува, куди не втік від неї медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла її замість себе…

– Варвара, кажуть, нездужає часто? – поцікавився брат.

– А кине роботу, то й зовсім заскніє. Мабуть, і сама це почува: бо кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска… Звісно, на безділлі людина всиха… У мене ось що більше клопотів, то я здоровіша.

Не приховалось від Ягнича, що сестра сьогодні, знов увійшовши в свій звичний будень, і сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровішає в клопотах… Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки біля очей, і хоч у погляді сестри ще повно тепла, проте очі вже не горять, як раніш… Чорні тільки брови зостались, у косах срібляться нитки сивини.

Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пісні співається. Тільки ж не намарне пропала, в дочку перейшла…

– Щаслива ти, сестро, з такими дітьми.

– Це правда. Для матері іншого щастя нема.

– Знайти б тепер Інні пару достойну… Чи вже знайшла?

– Та наче… Хіба не помітив, як учора згоріла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж її любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша… Ох, боюсь я цієї любові! Чимось він її засліпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Віктора знаєш?

– Веремієнків?

– Один він у нас такий вітрогон. Йому після школи на трактора б сісти, а він замість того сів на лаву підсудних… Наплакалась мати, ще й досі від сорому людей уникає, з двору не виходить… Ох, Віктор, Віктор, в кого він і вдався! Відбувши своє, в Кураївку не спішить, десь у районі застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хуліган, зайдисвіт, а наша за ним, я ж бачу, мре…

– У цьому ми їй не судді, – зауважив брат. – Знаєш по собі: серця не зневолиш…

– Хоч би він куди завербувався на край світа… Go як подумаю, що такого дурисвіта матиму зятем, тарілки за ним прибиратиму… Ну хіба ж вона йому рівня,? З похвалою училище закінчила, кругла відмінниця, здібна до всього… Окрім що медичка, вона ще ж і поетка в нас, сама пісню склала!..

– Пісню? Інка?

– Тож-бо! Радіо двічі вже передавало: слова Інни Ягнич, ну, а музика… та, мабуть, і музика її. Декотрі кажуть: кому вони здалися, ці нові пісні, коли й старих уже не співають… За теперішньою модою більше готове ж слухають з платівок, бояться живе горло натрудити… А по-моєму, коли дівчині закортіло свою пісню скласти, то – хай, кому це заважає? Буває таке на душі, що піснею тільки й скажеш… Мама наші скільки он тих пісень знали – і для будня, й для свята… Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, – згадала вона про дитсадок. – Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.

– Клопітка робота? – запитав Ягнич.

– Клопітка, та й дуже, та все ж легше, ніж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нічого, якось навіть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарівні з чоловіком стала до штурвала. А потім, почуваю, еге! Уже це не для твоїх літ, молодице… Не скаржилась. Чередниченко сам помітив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала і слава тобі, оскільки ж виростила достойного сина – штурмана для степового корабля, виховательські здібності виявила, то переводжу тебе віднині на дитсадок… Виховуй цих пуп'янків. Отам біля них і веселюсь… Що ж, побіжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати…

– Опудалом для горобців – саме раз, – глухо відповів оріонець.

Та тільки сестра з двору, став лагодитись і він кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щіточку вусів торкнув ребром долоні.

Йде Кураївкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яної пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дітей тут, як горобців, кублилось у пилюці, зараз не дуже їх рясно, але котрого зустріне моряк – не мине без уваги.

– Чий ти?

– Яковин.

– Якого ж це Якова?

– Ну отого… Ягничівського.

І довго ще потім прикидає оріонець, з яких це Ягничів буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що ніякий він тобі й не родич. Однак пошкодуєш, що якоїсь цяцьки-гостинця для нього в кишені не приберіг, бо діти – це діти… Аж ніяк не всі дорослі викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. Є такий крутійло, фальшивець, словоблуд, зустрінеться десь тобі пика така мерзенна, повзуча, що вік би її не бачив, не людина – гидота. А от діти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любі – чи в своєму, чи в чужому порту… Забралось ото на вишню, крізь гілля позиркує звідти до тебе, білолобе, інше он вулицею покривуляло верхи на велосипеді – глянеш, і душа сама запитує: яким воно буде! Якою побачить свою Кураївку? Кого воно з неї згадає? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер – під стріхою лише зрідка десь трапиться… А що там уже говорити про ті мазанки саманові, чабанські, – з молодих, мабуть, мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажімо, прядка гуде або як просо в ступі товчуть – так що аж хата ходором ходить… А були ж у Кураївці такі, що й хати путньої не мали – халупу руду зліпить або напівземлянку-напівкурінь зіпне, як у тій пісні: збудуй хату з лободи, та й розкошує… Ніхто тепер не повірить, що в куренях із камки, з морської трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палаці тулилось… І це ж вам не в тропіках, де снігів ніколи не бачать… Лишили б хоча для музею яку-небудь підсліпувату мазанку, щоб було з чим порівнювати все оце теперішнє… Палац культури вигрохали на шістсот місць, універмаг сяє вітринами незгірш, як у місті, та й сама Кураївка, мабуть, стане колись містом, яким-небудь приморським Кураївградом.

Опинившись у центрі села, Ягнич найперше пішов до обеліска. Щоразу тут перед ним постоїть, коли приїжджає. Поволі – вкотре уже! – вчитувавсь у той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленків, Рябих та Чорних, Чередниченків, Щаденків та Ягничів, – Ягничами кінчається алфавітний список майже біля самої землі. Вогонь горить, ворушиться пломінцем – газовий балон під ним час від часу міняють. Квітів багато довкіл, на різні барви цвітуть троянди, дуже тільки запилюжені; між квіттям, між колючими кущами троянд мишій та осот жене, дарма що сільрада через дорогу, молодій секретарці з вікна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти…

Потім аж край села, на старому цвинтарі, опинивсь. Між осілими, ледь помітними безіменними горбками розшукав могилки батька-матері, вони штахетиною обгороджені, сам під час минулого приїзду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич і тут. Звідси відкривалося море, добре видно було в далечі розлогу його синяву. Ось воно, безкрає, повне осяйного простору… Осліпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янів, з полиневої суші вивчаєш тепер юнацьке море своє, вічно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а він тобі вже, мабуть, прокладений просто в кураївські оці полини… Викопають тобі тут хату останню, оту, що над нею хіба що яка добра душа тополицю посадить… На «Оріоні» – отам він, здається б, ніколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинішому із морів… Під рівним вітром, серед сяйних, розкішних просторів хлоп'ятка ідуть, подорослішали без» тебе синочки, все вміють самі, – аж сюди чути, як бринить, співає над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твій «Оріон», де його люблять зустрічати дельфіни, їм це чомусь до вподоби – пливти поруч із судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Відомо, що дельфіни почувають симпатію до людей, непоясненним поки що є їхній постійний потяг – бути з людьми. Може, і їм, морським створінням, властиво відчувати потребу в людському теплі? Виявів ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподіваються знайти в ній вірного друга собі, створіння взірцеве, щось близьке до найвищої досконалості? Йти в морі поруч «Оріона», пустувати, показувати свою спритність молодим морякам – то дельфінам найкраща розвага. Як саме втілення життєлюбства і пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують із води, виграють, аж ніби сміються, шлють свої усміхи водяні крізь сріблясті бризки до екіпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерія на нього находила, здавалось: а може, то його потоплі під бомбами діти, здобувши іншу подобу, стали там, у підводді, веселими дельфінятами й далі живуть, принатурившись до іншого, до водяного життя?

Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураївської пекарні, на дверях як виросла Нелька:

– Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хліба. І Нелька, як справжня пекарка, в білім культурнім халаті привітно красується на порозі, розчервоніла, напалена від печей.

– Паляниці якраз вийняла, може, вгостити?..

– Ні, спасибі.

– То, може, хоч бублика?

– Дякую й за бублика.

– Та що ж це ви так, дядечку?..

І з ходу знову про сина. Цілу ніч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцеві в ту морехідку… Чи витримає він там, чи не виженуть?

– У морехідці, звісно, не мед, – стримано сказав Ягнич. – Бачити морехідку на параді в безкозирках, у стрічках – то одне… А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубі та, ще не вміючи, руками школярськими зачищає сталевий кінець – то морехідка інша… Там у нього всі руки в крові…

– Ой лишечко!

– Чого ж ти його до мене не прислала?

– Соромиться! Такий сором'язливий він у мене… Якщо вступлю, каже, тоді піду… Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекції шукати прийшов!.. Ні, я його таки умовлю в торговельне. Вже нібито й сам схиляється…

– Діло його. Торгувати теж комусь треба. Тільки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував.

Ягнич уже напрямився далі йти, але ж молодиця знову його спинила:

– Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарні, з'явилася на порозі з великою білою паляницею в руках.

– Торкніться до неї: гаряча, вся дише ще!

Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляниці, аж усміхнувсь: от тобі й Нелька… Хлібину таку спекти – це теж талант..

– Мабуть, на виставку пекла?

– Будь ласка, Гурійовичу, візьміть, ніхто вам такої не спече!

– Цілий дивень! На весілля б комусь, а ти… ні, ні, – відмахнувся Ягнич, хоча в душі був зворушений. – Хліба в нас повно на столі…

– Знаю, але хай поряд із їхнім буде й ваш… У них свій, а в квартиранта свій!.. Ягнич аж образився:

– Поки що не ділимось… Ніхто хлібом ще не дорікнув. І не квартирант я… – буркнув убік і, похнюпившись, пішов собі далі.

Двері Палацу культури, що виник перед Ягничем, зараз були відчинені, хтось, видно, з'явився з ключем.

Моряк вирішив зайти. У просторому, повному світла вестибюлі ні душі. Тихо, не чути нічиїх кроків. На стінах приваблюють зір картини великих розмірів, що їх Чередниченко замовляє десь у художніх майстернях і добре оплачує, вважає, що для цього діла коштів жаліти гріх. На найбільшій картині пташина ферма, білі кури чи гуси розбрелися по згірку, посеред них красується весела дівчина-пташниця в білому халаті. До когось вона сміється, може, до того чубатого тракториста, що так браво сидить за кермом на іншому полотні… Для втіхи степовикам відтворено також і ставок, обсаджений ядучо-зеленими вербами…

Фарб накладено щедро на полотнах, товсто, здається, ось-ось потечуть… У далекім закутні вестибюля, всуціль відгородженому вітринним склом, щось зеленіє і наче прозориться вода, – акваріум там, чи що? Ягнич рушив туди, неквапом наблизився до вітрини. Ніякої води. Пальми стирчать гостролисті, як осока, а під ними серед штучних кущиків та камінців сама дивовижа… чучела! Його, Ягничеві, чучела! Наче тільки й ждали свого творця, щоб із ним тут зустрітись. Аж до скла вітрини Ягнич притулився головою, вражено застиг: треба ж такого… Стояв навлобки зі склом, товстим, непробивним, розглядав експонати. Хто зайшов би зараз, побачив би сцену неповторну, з усіх вестибюльних картин ця була б, мабуть, найсумніша: по цей бік вітрини майстер, а по той бік, за склом, у величезній скляній клітці, його пересохлі на порох пташки. Більші й менші представники пташиного світу, зібрані однією сім'єю: і ті, що з дальніх морів, і тутешні, добре знайомі цьому узбережжю… Дроздики, журавлики, ластівка-білогрудка, баклан-чорноморець, тропічні папуги в яскравім оперенні… Кожне літало, вигравало в повітрі, а зараз скляним незрушним оком-бусинкою блищить, сторожко дивиться з-за вітрини на свого творця. Самі окаменілості, до крихкості зсушені, пилюкою припилюжені густо, нікуди вже вони звідси не знімуться, не полетять. Були життям, стали колекцією в скляній, мовби безповітряній клітці…

Різко одвернувся Ягнич і пішов геть, важко ступаючи, несучи в душі тягар побаченого.

Але ж і в зал ще треба було глянути. Двері незамкнуті, відчинив, переступив поріг. Тут напівсутінь і навіть прохолода. Не зал, а цілий корабель. Гасла повсюди на червоних полотнищах, у глибині сцени давня, ще, мабуть, після якоїсь вистави не прибрана декорація: хатка біленька, перелаз з горнятками на пакіллі, поруч – дівчина у вишитому вбранні, у вінку, з коромислом на плечі… Стоїть як жива, поставою так схожа на Інку! Може, з неї хто й малював? Стільці не стільці, а просто крісла розкішні, спинки блищать чорним лаком, нові сидіння оббиті пухнастим, небово-блакитним плющем. Аж посидіти закортіло. Сів Ягнич і зітхнув, спочиваючи. А десь, у дальнім темнім кутку, принишкло затаївся і він, невідчепний дух самотності. Зубоскалить. Сиди, сиди, Ягничу. Здається, досяг… Чи це ж бо не розкіш? Один, сам-самісінький на всі шістсот блакитних плюшевих місць!

XII

На Другому поверсі палацу, в лівому його крилі, чулися кроки, хтось там ходив. Коли Ягнич піднявся туди широкими сходами з вестибюля, незабаром зустрілась йому табличка на відхилених дверях: «Історико-краєзнавчий музей села Кураївки».

Зайшов. У зіщуленій постаті, що в протилежнім кутку за прядками та ступами розбирала старезне якесь причандалля, насилу впізнав Панаса Веремієнка. Отак знепримітився, зменшився ростом, на мумію єгипетську звівся чоловік… Сонця нема, а він у темних окулярах, брилик капроновий на голові. Зачувши кроки, Панас Омелянович одразу відклав мотовило,[36]36
  Це було справжнє допотопне мотовило, обсноване нитками.


[Закрыть] скинувся обличчям угору, якось аж ніби сполохано:

– Хто там?

Ягнич підійшов до нього на близьку відстань і зупинився мовчки, може ж, таки впізнає крізь темні свої окуляри.

Веремієнко перебував у незрозумілій стривоженості:

– Хто ти? Це ти, Вітько?

Ягнича навіть острах взяв, аж моторошно стало. Ти для нього не ти! Дивиться зовсім напрямці, просто в очі, а ввижаєшся ти йому кимось іншим, може, хлопчаком, що вирішив пожартувати…

– Ягнич я. Андрон.

– Андрон? Вседержитель морів? Пробач мені, друже, – одразу прояснилось, просвітлішало обличчя завідувача музею. – Чув я, що ти в Кураївці… Прошу, заходь, заходь. – Панас Омелянович заметушився і одразу пожалівся: – Сліпну я, Андроне, катастрофічно втрачаю зір.

– В Одесу треба, в отой Інститут світла…

– Був. Спершу трохи покращало, а це знов… гасне світ. Усе розпливається, і тебе ось бачу зараз, наче крізь товщу води. Тільки тінь від тебе. Весь ніби стоїш у воді з головою.

«Вже я йому – як водорість…» – подумалось Ягничеві.

– Оце ж бережу нашу минувшину, Андроне… Для кого минувшина, а для нас із тобою вона до останньої клітинки жива… Ось випадково на мотовило натрапив у діда Коршака – буде ще один експонат. Майже знахідка віку… У нього є й жорна ручні, та поки що не дає…

Став показувати Ягничеві музей. Були тут і давні рибальські пристрої, і плахти, і очіпки, цілий ткацький верстат звідкись притягли… На столиках під склом засушені рослини всякі, ковила білочуба, й будняк, і навіть стебло полину… Цілі гербарії з кураївського рослинного світу. А по стінах всюди фотографії, позбільшувані, мабуть, з якихось посвідчень, порозмивані, затуманені чи від невмілого збільшування, чи від давності літ. Скільки Батьківщині достойних людей дала Кураївка, що уславили її і працею, і подвигами на фронтах!.. Самих тільки моряків – на півстіни. Та ще які моряки: Ягнич Федот на торпедному катері загинув під час атаки… Чорнобаєнко-середульший сягнув був навіть чину контр-адмірала, – недавно помер у Владивостоці. І на кого не глянь – той, як ось Сава Чередниченко, Одесу обороняв, а пізніше відзначився в керченському десанті, Білокінь став героєм за Севастополь, Петро Шафран по ленд-лізу ходив і зараз десь ходить із сейнерами в Атлантику… Натрапив Ягнич на стенді й на свою рядову особу, ледве впізнав у бравому парубкові себе: збільшили його з давньої фотографійки, що збереглася в сестри, молодцюватий моряк у святковій білій матросці, безкозирка з стрічками красується на юнацькій лобатій голові… «Старший майстер парусної справи вітрильника «Оріон» – такий стоїть під цим «експонатом» підпис. Усе вірно, тільки чому старший? Чи, може, й справді старший?

І ще на одній із фотографій, на груповій карточці перших кураївських комсомольців, знайшов Ягнич себе й витрішкуватого, зовсім худющого тоді Чередниченка.[37]37
  У якихось штиблетах лежав попереду всіх на траві.


[Закрыть] А поруч із ним Іванилов Женька, що під час війни командував танковим батальйоном, загинув десь під Кенігсбергом… Не без зусиль Ягнич відшукав на цій груповій і Панаса Омеляновича, в ту пору молодого кураївського вчителя, він притулився оторопіло збоку, вже й тоді був чимось ніби зляканий… Молодість – ось де вона тільки й зосталася! Це ж прощальна карточка їхнього осередку, коли хлопці на Жовтневі, перед тим як розійтись по світах, разом сфотографувались – уперше й востаннє… Багатьох, багатьох уже нема. Одиниці позоставались. І серед тих одиниць вас двоє, сумовито зараз застиглих перед цими стендами.

– А цю впізнаєш? – з таємничим виглядом Панас Омелянович підвів Ягнича ще до одного стенда.

З туманної фотографії з найвиднішого місця дивилась на них молода кругловида дівчина у льотчицькій формі… Саня Хутірна! Дивилась і всміхалась аж трохи лукаво: ну, яка я перед вами, діди? Всі вони тоді були в неї закохані до безпам'ятства. Однак нікому не вдалося знайти ключ до її веселого серця. Співати з ними співала, до моря на місячну доріжку гуртом дивитись ходила, а щоб вирізнити котрогось, щоб вікно вночі відчинити котромусь… Е, ні, вибачайте, хлопці! Однієї ночі Саня загадково зникла з села, думали, чи не втопилась – навіть розшуки на дівчину оголосила стривожена Кураївка. Об'явилась їхня Саня згодом десь аж на Північнім Кавказі, в льотному училищі. Спершу нібито. влаштувалась там офіціанткою, компоти подавала курсантам, а потім так закрутила голову одному командирові, що незабаром і одружилася з ним. Казали, що причарувала на смерть, і, може, не так навіть із любові, як ради того, щоб на льотчицю вивчив, це він їй твердо обіцяв. І досягла свого: навчилась, у складі жіночого екіпажу брала участь у далеких перельотах, котрі починались з-під кримського сонця й кінчались десь аж у тундрі, поставила з подругами якийсь дуже значний рекорд. Коли в променях слави купалась Хутірна – прилетіла літаком аж у саму Кураївку, сіла край села на чабанських угіддях, привела батькам у хату свого сивого мужа, теж бойового авіатора, що був на той час у ще вищому чині. Ах, Саня, Саня, неспокійна душа! З першого дня війни була вже в польотах, поривалась навстріч небезпекам, втратила мужа в боях, а її все щось ніби щадило, хоч не раз поверталась на аеродром у прорешеченій кабіні. Непогамовна, знов після того здіймалась на завдання, більше, здається, там і жила, в небі, в польотах денних і нічних. І вже коли рушили наступом, загинула Саня Хутірна десь у повітряних боях над Таманню. Орлиця в боях, а душі була ніжної, незадовго до загибелі опалила її коротка фронтова любов. Була в останнім польоті з льотчиком-юнаком, що його вона зустріла між боями й по-справжньому покохала. З ним пішла і в політ. Розбилися в один день, в одну мить, і, як запевняє легенда, розбились в обіймах. Офіційна версія, що рятунку, підбиті, уже не мали, а дехто з кураївських навіть досі поговорює, що то Санька могла й зумисне підстроїти – з жаги та знетямлення почуттів чи ще, може, з ревнощів, із боязні втратити свою вперше знайдену, вперше відкриту в житті любов…

Здається, тут вони найдовше стояли, двоє зістарених людей, біля своєї ровесниці, що так і зосталася вічно юною.

– Це ось її, Саню нашу, ніяка вже старість не здожене…

– Що ні, то ні, – згодився вчитель. – Правду колись казав поет: «Хорошо умереть молодым»… Хоча й літа несуть перевагу – просвітлюють дух, дарують мудрість людині…

– Сплав для життя потрібен, сплав двоєдиний – молодого й зрілого, – сказав Ягнич і почав допитувати Веремієнка про сина: де він? Як він? Чи вірні чутки, що розпоганився хлопець?

– Збився з пуття, – зітхнув старий.

– Та візьми ти його за барки, Панасе, отям, зупини, – порадив Ягнич суворо. – Як не себе, то хай честь дівчини побереже… У них же там з Інкою почуття. Хай не здумає покривдити, бо тоді матиме справу зі мною.

– Ох, Андроне, Андроне, торкнувсь ти такого… Найболючіша це моя рана… Сам би в могилу пішов, щоб тільки він став інакшим.

– Та, може ж, таки заговорить у ньому совість?

– Якщо вона в нього є…

Схнюплений стояв Панас Омелянович серед своїх експонатів. Колись був такий прудкий та непосидющий, а зараз де та й прудкість поділась, зісох, зморщився, жменя того чоловіка зосталась.

Надворі – море кураївського сонця.

Біля контори колгоспу знудьговано жде когось компанія молодих людей, приїжджих чи, може, й тутешніх: хлопці в футболках, серед них дівчина кимось ніби ображена, надута, з аероф'лотською сумочкою через плече. Вона на одній лавці, хлопці навпроти, всі в позах недбалих, аж сірі з нудьги. Прийняли, видно, Ягнича за сторожа конторського, бо тільки став наближатись, почулось між ними: «Ану спитаєм цього довгожителя…» Вимогливим тоном домагалися відповіді, де голова, коли він буде, а як не буде, то де шукати, хоч приблизно в яких полях? Пройшов мовчки мимо них Ягнич, давши зрозуміти, що зневажає такий тон спілкування. «Глухий, – донеслось йому вслід байдуже й беззлобне, – чи, може, й німий?»

Зустрічав ще когось у розпланованому посеред села скверику з декоративним ставком,[38]38
  Теж Чередниченкове завоювання.


[Закрыть] натикані вздовж берега вербички сріблясті, як оливи, стікають віттям аж до води. Вода важка, в маслянистих плямах, засмічена лушпайками. По ставку плаває лебідь, приручений, ситий, схожий на гусака. Дітлашня з берега гукає йому: «Мишко! Мишко!» – і він реагує, пливе на голос, – хлопчаки булками годують його з рук. Ще й тут Ягничеві млоїла душу образа, певне, без умислу завдана тими, що біля контори назвали його довгожителем, а потім глухим та німим. Образили більше навіть не словом, а своєю хамською манерою розмовляти, поводитись.

Звертаючись до людини старшої віком, не потрудились навіть підвестися – мабуть, і не догадуються, що так годиться і що це нітрохи не принизило б їх. Хто їх виховує? Видно, що ця Кураївка нічим їм не цікава, здатна навіяти лише нудьгу. Загнати їх сюди в таку спеку могла лише особиста чи службова потреба, а не порух душі. Кураївка для таких одновимірна, бачать у ній тільки те, що бачать, що доступне їхньому оку, а не серцю. А для Ягнича вона повнісінька, населена й перенаселена вся, на кожному кроці зустрічають його живі образи тих, що були, образи дитинства та молодості, для інших вони невидимі, їх нема, а перед Ягничем постають натовпами, не торкнуті часом, не піддатні літам, ходять по садках, сміються й печаляться, незникло живуть по кураївських дворах, любляться, сваряться, з глибини пам'яті подають голоси, і він їх виразно чує, і сам теж відгукується до них із цих своїх нинішніх осамотнілих літ. Повна, повна для нього Кураївка людом видимим і невидимим – від давніх у сіряках пастухів до теперішнього крутов'язого комбайнера та його так розквітлої доньки.

Блукаючи Кураївкою, Ягнич і сам незчувсь, як опинився біля дитсадка. Дзвеніло ясними дзвіночками-голосочками звідти. Такі дзвіночки почути людині не менш приємно, як і важку оту мідну ринду на судні Повагався, потім таки набрався сміливості: дай зайду Сестра ще здалеку загледіла, підгукнула збадьорливо, заходь, заходь, не бійся, наші не б'ються!.. Дітей якраз заводили до приміщення відпочивати, це в них година сну.

– А оце, дітки, той мореплавець з «Оріона», що по всьому світу ходив під парусами!.. Схожий на морського вовка?

Зацікавлено проходили парадом мимо нього парочки тугощоких, чепурненьких дівчаток та хлопчиків, тріпотіли навчено рученятами, вітаючи сторонню людину. Ще й перед тим, мабуть, про нього було їм жартома сказано, що ось іде морський вовк, бо поглядали на незнайомця здивовано, з відкритою цікавістю, але без остраху. Зовсім не страшний цей вовк… Незабаром збезлюдніло подвір'я, зостались самі цяцьки-іграшки під навісом, розкидані різнобарвними купами, став оглядати їх: і та цяцька плаче, і ту поскубли… Кінь стоїть на коліщатках, басує червоногрудий, тільки одного коліщати-ноги нема. Дерев'яна хатка на курячих ніжках перекосилась, скоро й зовсім може розсипатись. А шкода: чепурненька, справді наче в казці…. Треба буде прихопити інструмент, прийти та навести у них лад. Лагодити цяцьки – це і йому буде як забавка в його нинішньому становищі.

– Давайте до нас, будете за старшу няньку, – гукнула, ніби підслухавши його наміри, вихователька, сестрина напарниця, що саме пробігала подвір'ям. Мабуть, в універмаг бігала, бо під рукою пакунок і на обличчі вдоволення, щось добула. – В нас тепер попит на дідів! – мимохідь догукнула весело. – Скрізь, де малеча є, баби та діди нарозхват! Дефіцит на вас!