Текст книги "Берег любові"

Автор книги: Олесь Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Якого ждали багатства, і ось тобі згоріло за три дні! – В голосі Чередниченка чується глибокий біль. – І посіяли добре, і зима була як на замовлення, з дощами та снігом, та ще й з літаків попідживлювали усі лани… Буде, буде урожай, хліб горами лежатиме на гарманах! Усе, кажу ж, як на замовлення. Майські дощі випали, колос викинувся, та ще який колос! Стоїть, як ото на гербі, красується, наливається. Свято на душі в хлібороба. Оце нам за всі наші невсипущі труди, за наші старання. Хоча, звісно ж, знаєм свого ворога, знаєм, який він підступний: дме не тоді, коли колосок ще в пазусі сидить, – Інна мимоволі скинула зніяковілим оком на випнуті свої груденята, – дме, щоб застати ниву в повнім наливі… Так і цього разу: задуло тоді, коли вже й дані до центру дали – візьмемо по сорок центнерів з гектара, і без розмов!.. Віриш, аніякого сумніву не було. Бо ж ниви стоять, як море, «Аврора» наша уже в силі, в такій красі – колос до колоса, – ніщо їй тепер нібито не страшне. А воно як прорвалось, як війнуло на нас, ну, як з духовки жене, ну, як ото від турбін літака!.. Коїлося щось неймовірне, пекельне. Бувало, й раніше прихопить, а тут… День і ніч свистіло. Лісосмуги бачила які? За добу поруділи, пужнуло на них, наче з вогнемета! Ну, а колос тримавсь героїчно! Може б, і витримав, бо зовсім повен уже і в гр-унті вологи достатньо, та тільки ж палить, вогняним вітром обпалює з такою швидкістю, що, розумієш, від кореня волога не встигає по стеблу дійти до колоска! Тут уже сили не рівні. То оце не удар, оце не драма? Бути з урожаєм рекордним і раптом… Хіба ж таким би там ворохам лежати, – Чередниченко знову кивнув на тік.

– Але ж таки не без хліба?

– Та я не кажу. Ще й цього беремо центнерів по двадцять, а де й більше. Раніш, коли на семи центнерах жили, це вважалось би неабияким урожаєм… Але ж то раніше, а на теперішнім рівні це для нас не врожай, Інко, це лиха біда, поразка, – голос його знов набув енергії, владної, сердитої. – Ні, з таким не змиритись.

Відчувши його нервову напругу, Інна перевела мову на інше:

– А як почувається Варвара Пилипівна?

– Боюся, що «вичерпалась» вона. Уже їй не під силу цей ваш медпункт. Так що повністю вступай у права.

– Я ще ж не встигла навіть оформитись.

– Оформимо. В нас без тяганини. Працюй, а якщо треба, я сам подзвоню в район.

– Ні-ні, – заперечила дівчина і додала, що в районі їй треба побувати особисто, такі речі заочно не робляться…

– Поставиш на ноги цього ось небораку, а там подивимось… Треба буде – відпущу.

Якийсь час він мовчав, почувалось, як усе ще гнітить його цей суховійник-запал, це нечуваних розмірів лихо. «Драма степів», – інакше не скажеш… Дівчина мимоволі зітхнула.

– Природу – ось кого треба лікувати, – заговорив Чередниченко після мовчанки. – Видно, щось порушено в ній, бо дедалі частіше лихоманить її останнім часом… З погодою коїться казна-що, і знову ж скажені оці нальоти суховіїв… Де воно там прорвалось, із Каракумів чи з Афганістану – звідки воно? В котрий раз уже весь Південь горить. І Кубань, і Задонщина, й ми. Боротися, але як? Коли насувається, летить на тебе океан розжареного повітря… Хоч натроє розірвись, нічим його не перепиниш, нічим не затулиш… Амбразуру можна, а степ, Інко, не амбразура, його не закриєш грудьми!

IX

Вранці забрали в Інни її першого пацієнта. Ще тільки сонце сходило, тільки перший скісний промінь ліг на ворохи пшениці, прибув на тік командир частини з кількома своїми хлопцями у вилинялих армійських панамках, приїжджі без довгих розмов підхопили під руки Інниного підопічного, «додому давай, Гафуре, годі тобі ніжитись у дівочому лазареті». На прощання усміхнувсь до Інни кволою, ніби вибачливою усмішкою «Спасибі, товаришко доктор»… І тільки курява закушпелила за ними, помчались у свої володіння. Прибуваючи на жнива, військові обирають собі місце то тут, то там, адже пересуватись їм дуже просто, загін їхній весь на колесах. Цього літа затаборились, обгородились із своєю радіостанцією на солончаках за Кураївкою, ближче до ферм, викликавши серед молодих доярок неабияке пожвавлення. Десь там за фермами й зникла машина з хлопцями-військовиками, розтанула кушпела над шляхом, натомість ясніє по крайнебу смужечка ранкової зорі. Інна задивилась на неї. Ніколи не думала, що найперша, найтонша смужечка зорі в степу, це така краса… І на току, де ллється хліб, враз червоним заяскріли в потоці зернятка – то вже від сонця, від доторку тієї зорі…

Здавши пацієнта, Інна відчула, що їй чогось бракує, і щоб не сумувати, взялась облаштовувати свій опустілий медпункт. Поприбирала у вагончику, підмела прохід, після того почепила на видному місці розклад-порадник молодим матерям: як сповивати немовлят, коли вкладати до сну, в які години найкраще годувати їх грудним молоком… Навела в аптечці лад, перешила ґудзик на своєму білосніжному халаті й, знову накинувши його на плечі, стала у дверях… Хворих нема, і добре. У хвилини перепочинку підійдуть, буває, жінки від ворохів, напалені сонцем, веселі здоров'ячки, питають Інну, чи нема в її аптеці чогось від остюків та щоб губи не шерхли. Хлопці, повертаючись з елеватора, – військові й свої, кураївські – догукують іноді жартома із кузовів:

– Гей, медичко! Чи є там щось для заспокоєння серця?

Усе чомусь ждала, що одним із рейсів прибуде, стрибне з кузова просто в зерно ще один хлопець – Віктор Веремієнко. Так звати того, хто панує в дівочих її почуттях, про кого Інна тільки з найближчими подругами ділилась словом інтимного зізнання в училищі. Вже він повернувся з тих місць, де відбував покарання, хоча в Кураївці ще, здається, Віктора ніхто й не бачив, окрім хіба що батьків. Обоє – старі вчителі кураївської школи, зараз уже на пенсії, хоча Панас Омелянович[27]27
  Веремієнко-старший.


[Закрыть] ще й досі не може звикнути до пенсійного безділля, знайшов собі клопіт на добровільних засадах – облаштовує кімнату-музейчик при Кураївському Палаці культури. Новий палац – то ще одна Чередниченкова гордість: у самому центрі Кураївки височить цей архітектурний гігант,[28]28
  Солідний, такого і в райцентрі нема.


[Закрыть] на фронтоні яскрава мозаїка – дебела червонощока молодиця із золотим снопом… Зараз, ясна річ, палац замкнутий, не до нього, всі на жнивах. Панаса Омеляновича вчора випадково Інна зустріла на вулиці: ішов прибитий якийсь, зіщулений, аж дивитись жаль… Що тільки робить з людиною старість! Здається, хіба ж давно водив їх щовесни в степ, на уроки ботаніки, з захватом розповідав про кураївський, ніби й небагатий рослинний світ,[29]29
  Уперше від нього Інна почула про ті «скіфські тюльпани».


[Закрыть] а вчора… здавалось, бреде сама тінь від людини… Маленький ішов, ще більше зісохлий, хода по-старечому непевна, здається, дмухни – і впаде. Бо ж такого зазнати удару: єдиного має сина, і того довелось побачити на лаві підсудних… Невідомо, з чого це й почалось у Віктора.

Доки був у школі, ніяких за ним не помічалось відхилень від норми, ну хіба порозбишакує там трохи більше, ніж інші, але, зрештою, це часто трапляється серед підлітків.

Після восьмого вирішив вступати до морехідки. І вступив, на екзаменах не провалився, та першої ж осені повернувся в Кураївку до батьків, щоб порадувати новиною: відчислили…

– Відчислили чи просто вигнали? – запитав його тоді Чередниченко, зустрівши якось у клубі.

– У них це називається відчислили, – криво посміхався Віктор. – Вважають, що характером їм не підходжу…

– Скоріше не характером, а розбейканістю своєю, – коментував цю подію голова. – Дають тобі змогу подумати, як далі жити… Адже можна по-різному: один виходить одразу на магістраль, а другий десь убік навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного морехідка зваблює ділом серйозним, а другому пустої романтики закортіло, давай безкозирку для парадів та моряцьку походку для шику… А в них там щодо цього своє прислів'я: щоб була морська походка, море потрібне – не водка… Чув? Бурі та шторми народжують мужчин!

– Хай воно вам те море хоч і висохне, – відповідав Віктор на всі дошкуляння.

Після того, як він опинився за ворітьми флотської школи, нестерпним стало для нього саме слово «морехідка», уникав і згадки про неї. Бо ж не прийняла твоєї розхристаності, вигнала під паруси кураївської кіптюги! Інна вважає, що саме в ті дні з'явився у Віктора комплекс неповноцінності. Сподівалась, що зможе вилікувати його, душевно зцілить хлопця своєю любов'ю. Любов'ю – саме так! Інна вже тоді була небайдужа до нього. І не тільки тому, що вродливий, що багатьом дівчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте «щось», отой життєвий азарт, відвага, якась летюча самозабутність, неприкаяність… Адже закохані очі бачать усе по-своєму, вони й те, що інші осуджують, зуміють виправдати… Віктор недовго сидів у домашньому затишку біля батьків, підхопило хлопця новими вітрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскиді й на скрепері, якийсь час уперто колупав степову планету, потім знов його потягло до цих берегів, прилаштувався в кураївську рибартіль, чи, як тут кажуть, рибтюльку… І так аж до того нещасливого випадку, що завів його до місць ув'язнення. Відбув тепер своє, спокутував, повернувся. Тільки не затримався в Кураївці, зачепився десь у райцентрі, про це Інна дізналась від зніченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вітя вдома всього одну ніч, тяжко картав себе перед матір'ю: пішло, каже, мамо, життя моє навперекосяк…

– Як, як сказав? – перепитала Інна.

– Навперекосяк, каже. І сльози на очах.

Це багато для неї важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе своїм власним внутрішнім судом. Може, вперше прокинулось у ньому синівське щось до матері, до прибитого горем батька, був нібито вкрай розчулений, не дорікнув і словом, що «Яву» його збули, комусь віддали за безцінь, щоб і духу її не було на подвір'ї.

– А чому ж все-таки в Кураївці він не лишивсь? – тамуючи хвилювання, запитала Інна Панаса Омеляновича.

– Не можу, каже: соромно. Щоб у такому вигляді та на очі друзям з'явитись? Ні, на стороні перебуду, хоч доки чуб відросте… Якби йому якесь підживлення, щоб швидше ріс.

По цій сумовитій самоіронії Інна одразу впізнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед іншими, то ще ж вона не пропаща!

Та хоч скільки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Віктора на своєму борту. Глянеш у бік моря – нема й звідти, не вибродить хлопець із сяючих його бурунів! На дорожні роботи нібито влаштувався, новий трудовий чуб відрощує собі на залізнім котку. І зовсім не всю правду відкрила Чередниченкові Інна напередодні, коли в розмові біля нічного вагончика казала про доконечність своєї невідкладної поїздки в райцентр: не тільки відділ охорони здоров'я мала на увазі, ще більше поривало її туди сподівання швидше зустріти, розшукати свого перестражданого, вже вільного від провини Віктора Веремієнка.

Не зовсім поки що звичне для дівчини нове її становище. Чатує цей свій безлюдний зараз медпункт, і хоча могла б, звісно, відлучитись, але не знає, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка?

Коли настала пора сніданку, Інну теж покликали до столу заодно з кількома прибулими вночі десь із Тернопільщини механізаторами, що їхні облізлі чемодани та авоськи ще й зараз лежать, звалені купою, біля Інниного вагончика. Щоліта приїздять із західних областей підпомагачі, щоб разом із кураївцями порати безмежні лани пшениць. Мали б і цього року приїжджі тут бути нарозхват, а, виявляється, що літо не те: не так уродило, як ждалося… Поки що тернопільські перебувають у невіданні, не знають, як воно вирішиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати…

Сподівалась Інна побачити за сніданком і свій сімейний «ягничівський екіпаж», є такий. Не перші жнива існує, не раз з'являлись фото і в районній, і в обласній газеті: екіпаж подружжя Ягничів. Батько, як механізатор широкого профілю, в степах невідлучно, а мати до нього на сезон жнив підключається помічницею. Лише торік вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров'я перевели її вихователькою в дитячий садок. Однак і після цієї перестанови сімейний екіпаж Ягничів не розпався: прийшов на зміну матері Петро-старшокласник, про якого ще й раніш батько у хвилини підхмеленої ласкавості казав: оце росте мій штурманець. Любить татусь і сином, і донькою похвалитися перед людьми!

Не випало, однак, сьогодні дівчині тут зустріти своїх: ні батько, ні брат цього ранку снідати не з'явились – комбайнерам, виявляється, їжу зараз возять безпосередньо в загінки, бо кожна хвилина дорога, нива не жде.

Опівдні приїхала на тік Варвара Пилипівна, бліда, схудла після нездужання, але при зустрічі з Інною аж ніби повеселіла.

– Ну, як ти тут, Інно? Освоїлась? – запитала із своєю незмінною лагідністю. – Оце відчула себе трохи краще, то дай, думаю, поїду почергую за неї, бо їй же треба, мабуть, у районі побувати…

І глянула на Інну так проникливе: знаю, мовляв, чого треба, до кого серце спішить… Ні, жінки таки кращі психологи, ніж оті товстошкурі мужчини!

Цього ж дня Інна була вже у райцентрі.

Зайшла до райкому комсомолу, взялася на облік, побувала у свого начальства у відділі охорони здоров'я, і добре, що побувала: мали намір направити її в інше село, в глибинну степову Хлібодарівку, де теж є медпункт, але послана туди працівниця не знайшла з хлібодарівцями спільної мови, пишуть на неї у різні інстанції, відбою від скарг нема. І груба з людьми, і лікувати не вміє, порошки дає не ті. «Якщо не заміните, просто виженемо з села!» Така то Хлібодарівка, знає краще за медиків, як та від чого їй лікуватись… Отож у районі й виникла думка послати на той хлібодарівський вулкан нову випускницю, вважають чомусь, що на новеньку скарг не буде. А Кураївку можна поки що лишити за Варварою Пилипівною, хай ще трохи потягне, вона ж із натур двожильних: то наче зовсім її скосило, то знов ожила, до роботи стає… Одне слово, хотіли Інною по-своєму розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено мені Кураївку, то й не крутіть, право моє, як ото визначено, так і буде!

– Інші з своїх Кураївок тікають, а ви…

– А я не інша.

– Хм… Теж аргумент.

Змушені були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з невеликою, та все ж перемогою.

Ще побувала в книгарні, купила «Антологію французької поезії», два томи перекладів. В училищі Інна чула про це видання, але знайти ніде не могла, а тут обидва томи чомусь залежались. Тепер уже начитається під час чергувань.

І хоч де була, всюди їй не сходило з думки: Віктор, Віктор… Має ж він бути десь тут, одна з її кураївських подруг бачила, як він працював у райцентрі, вминав залізним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани. Ще нібито й говорив тій дівчині:

– Осуджуєш, мабуть, що наступ на флору веду? Думаєш, не шкода? Внутрішньо ридаю, а проте мушу: в ім'я прогресу доводиться чавити ваші незабудки залізним котком! І якщо хто мене там виглядає, передай: не на білім коні в Кураївку в'їде – на чорнім котку…

Зараз у центрі все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорніло перед Дошкою пошани, ще справді свіже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Інна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залізний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тільки зверху на сидінні нікого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затінку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались під акацією дорожники, яскравіють, як багаття, у своїх оранжевих безрукавках, підобідують, здається, з пивом навіть… Інна першої ж миті вгледіла серед них Віктора, погляди їхні – ніби тільки й ждали цієї миті – зустрілися. Він, видно, ніяк не міг повірити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсім отетерілий… Потім вручко схопився на ноги, ще рвучкіше здер навіщось із себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дівчині назустріч.

– Ти?

– Я.

Їй схотілось заплакати, такий зараз він був якийсь… не він. З'явилося в ньому щось ніби не Вікторове, холоднувате, жорстке. Ніколи таким його не бачила. Худющий, стрижений і ніби аж прилякнутий. Ще більше витягся вгору – ходяча верства. А надто ця голомоза, чи не навмисне для підсилення мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер ніби видовжилась угору, з гострими, наче не його вухами. Онімілий стояв. Наче не вірив, що це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався, гукнув товаришам: «Я відлучусь», – і тільки тепер, засвітившись радістю, вхопив Інну за лікоть, здавив до болю.

– Ходім!

І все повернулось миттєво: море, піски, сліпучий прибій у людський зріст, де двоє закоханих шаліють від щастя, де хлопець на руках виносить із сяйва свою юну кураївську богиню… Зникла прірва, яка щойно їх розділяла, знов морські буруни виникають із марева їм назустріч, сяючи над гарячим чорним асфальтом.

Не знали, де б їм знайти місце, де б знебутись, залишитись самим, удвох, без усіх!

Знайшлась їм лавка у скверику біля пристані, під старезною, розімлілою від спеки вербою. Сіли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати.

– Невже це ти?

– Та ніби ж то я.

Очі його були зволожені, усмішка зникла. Закусивши пошерхлу губу, він дивився на Інну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, ніби хотів прозирнути їй у саму душу, дізнатися, як їй тут велося без нього і що в тій душі робиться зараз…

– Таки ж бувають у житті хвилини щастя… Ти згодна?

– Один казав: зірниці щастя…

– Як ти знайшла мене?

– По компасу.

– Хтось встиг тебе озброїти компасом?

– У кожної дівчини компас отут, – і приклала руку до грудей.

– А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варіант? Чи не побоялась за свою репутацію?

– Мало ж ти мене знаєш.

– Мабуть.

Понурився, поволі водив по піску носком свого розбитого черевика. Водив ніби знічев'я, та все ж якась нерозбірлива в'язь виникла на піску.

– Що ти малюєш?

– Хочу записати цей день.

– Для чого?

– Щоб не забути ніколи.

Аж згодом поцікавився її справами, Кураївкою.

– Не перейменували там ще її? – посміхнувся раптом.

– А навіщо?

– Та нібито ж виникала в когось така ідея. Кура, курай, кураївка… Декому, кажуть, це ріже слух. Та й справді, може, не по-сучасному? Може б, веселішу якусь їй назву приліпити?

– Яку б же ти запропонував?

– Щасливе, скажімо. Або Урожайне. Або Світозарне… Тепер часто такі дають.

– Якби вже неодмінно треба було, я б назвала: Хлібодарівка. Правда, одна вже є…

– А ту одну, я чув, якраз збираються зносити…

– Не може бути.

– Чому ні? Зіллють, укрупнять, якщо тільки справді вона виявиться неперспективною… А здається, вона в категорії саме таких.

Вони знову помовчали, разом стежачи за річковим трамваєм, що якраз відходив від пристані, лишаючи за собою на воді круто вивернутий сліпучий слід.

– Учора Панаса Омеляновича бачила, – сказала Інна, щоб нагадати Вікторові про батька. – Так постарів.

– Зір втрачає аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман…

– Скоріше б ти повертався до них.

– Хай спершу ось патли відрощу, – провів він рукою по стернястій своїй голові. – Бо не впізнають кураївці. Правда ж, можуть не впізнати?

– Кому треба – той упізнає.

– Ти певна?

– Певна.

Пробувала потім розпитати його про пережите там.

Але Віктор неохоче піддававсь на її розпити; коли торкалася цієї теми – весь час відчувався його внутрішній спротив.

Мало, мовляв, цікавого. Відбував, та й усе. Алігаторне життя.

– Збоку можна подумати, що суддям і робити нічого, а воно…

– Поки що є кого стригти, – всміхнувся з гіркотою. – Один наш казав: куди це годиться, що стільки ходить по планеті нестрижених… Треба ними зайнятись.

Ці тюремні дотепи їй не були до серця, іншого ждала від нього. Хотілось їй почути, як він там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк і ніч його мучила совість серед того алігаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнішою роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому… Можливо, щось подібне й було, бо звідки ж з'явилась у нього оця незвична притихлість, задума й ледь помітна прижуреність в очах? Біля рота покреслились складки гіркоти, руки загрубіли, в затверділих мозолях.

– Важко було?

– Легко там не буває, Інно. Заклад, як відомо, суворий, виправно-трудовий. Орденів там не дають, та все ж Віктор твій завдяки працьовитості не раз заживав ласки адміністрації. – Його самоіронія знову приправлена дозою гіркоти. – В ізоляторі не сидів, працював без симуляції, робив усе, щоб тільки знов опинитись серед нестриженого людства.

– І опинився, вітаю… А де був – туди, гадаю, дорогу забудеш.

– Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, здається, Віктор твій там залишив після себе непогану пам'ять. Самих тільки цінних раппропозицій скільки подав, рухаючи прогрес, – знову казав він напівжартома, з гіркою осмішкою.

– Які ж то були пропозиції?

– Для тебе в них нічого цікавого.

– Мене цікавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи.

– Якщо так – слухай. З підказки Веремієнка Віктора був установлений в деревообробнім цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусідові койкосітки… Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливі думки про новий спосіб сушити онучі… Все це він говорив з жорстоким усміхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Інні. – Ну, а коли вже роздирати рани…

– Годі, не розказуй, – з болем сказала Інна і взяла його за руку, велику, розплескану, в затверділих горішках мозолів, взяла й міцно затисла у своїх маленьких долонях.

Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напівдитяче в цьому мовчанні, в німому сплетінні рук. Так було їм найкраще. І не мало значення, що біля його розбитих шкарбанів так контрастують її лаковані босоніжки, що поруч з грубим брезентом холош ще більше вирізняються дівочі стрункі ноженята, загорілі до пшеничної золотавості, туго налиті життєвою снагою.

– Пісні, чув, складаєш? – згодом запитав Віктор, втупившись поглядом у пісок і, як Інні здалося, ховаючи насмішкувату міну.

– А що – ти проти?

– Чому. Заняття не з найгірших… «Берег любові» днями тут місцева радіомережа передавала…

– Ну, і як?

– Нічого. Душещипательно. – І, обернувшись до неї, Віктор несподівано підморгнув Інні якось по-незнайомому, аж ніби трохи вульгарно.[30]30
  Так їй принаймні здалося.


[Закрыть]

Інна відпустила його руку. Ніколи раніше він їй не підморгував, це в ньому було нове, для неї навіть образливе.

– Чого ти мені підморгуєш? – сказала вона, спохмурнівши.

– Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така – нервовий тик називається…

– Більше щоб цього не було.

– Слухаюсь, товаришу начальник.

І знову рука в руці, і теплінь близькості проймає обох, і гарно їм дивитись навіть на горобців, що так смішно й нелякливо купаються перед ними в пилюці.

– Не знаю, як тобі й дякувати за це побачення, – сказав Віктор згодом. – Ти така чиста, мені аж ніяково сидіти поруч з тобою… Інша знехтувала б, а ти… Інно, ти справді віриш у мене?

– Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер від тебе самого…

– Можливо, й так.

Інні кортіло з'ясувати, як Віктор уявляє себе надалі, адже це так важливо для них обох, не допустить же він, щоб знову життя його йшло навперекосяк…

– Коли ж усе-таки додому, стрижений мій хлопче? Чи вирішив осісти тут надовго?

– Щоб надовго – навряд. Поки що нема гармонії, з начальством. Та й хлопці в «Сільгосптехніку» кличуть.

– Ну, а в Кураївку?

Здається, це було його живою раною. Він насупився.

– Під ваші вікна треба повертатись на коні, Інко. А піді мною поки що мертве залізо, коток незграбний, важкий… Доки він до вас докотиться, доки дочавлю траву до рідного Кураївграда, спливе немало, мабуть, часу.

У голосі його відчувався глибокий смуток.

– Повертайся, – вихопилось у дівчини мимовіль, стишено, пристрасно. – Не барися, любий.

Він узяв її за плечі і, всю круто повернувши до себе, невідривне дивився в очі, повні глибоких темних сліз.

– Повернусь, – сказав твердо.

І хотів би ще додати: «Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб без кінця мучити тебе. Висміювати. Відштовхувати. Дошкуляти цинічно. Втрачати й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати ревнощами без причин… Вернусь, щоб кохати!»