Текст книги "Кола на воді"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Жінка спокійно дивилась у ретельно протерті скельця і кивала:

– Зі мною все буде добре, лікарю. Дозволите повернутись додому?

– Але… Але навіщо такий поспіх? Пані Ірино, затримайтесь у нас на день-два, благаю. Це ж у ваших інтересах.

Довгі музичні пальці сплелися у вузол так міцно – не розчепити, хіба самі послаблять натиск.

– Я дуже хочу додому. Мені потрібно… стільки всього зробити. Я ж досі ще не попрощалась з дочкою… Розумієте? Мене не залишать саму, не хвилюйтесь.

Чоловік зітхнув і поспіхом махнув рукою, немов боявся, що вже у наступну хвилину здоровий глузд візьме гору. За дверима полегшено сплеснула у долоні Валя і розчулено кинулась обійматися.

– Я ж казала, казала, що вона повернеться!

Володимир Іванович схвильовано тупцював на ґанку, проводжаючи поглядом автомобіль зі зціленою пацієнткою, потім швидко повернувся до кабінету і зробив запис у своїх паперах: «Сьогодні життя перемогло – вкотре, однак без моєї допомоги. Дивно. Виявляється, що вся моя багаторічна робота, практика, дослідження – не менше і не більше, аніж спроба знайти, скажімо, тверду опору посеред океану. Так-так. І коли здається, що вже майже усе відкрито і пояснено, з-під товщі води раптово виринає питання: а опора та, власне, має також на чомусь триматися?»

Анатолій вів машину з химерним відчуттям, що везе мерця, котрий повернувся з того світу, хоча… якщо і не з того, то точно іншого. Йому весь час хотілося озирнутись, аби впевнитися, що це не мара, не вибрик уяви. Позаду, схилившись до вікна, сиділа Іра. Так-так, це вона. Бліда шкіра й погляд в нікуди, може, навіть углиб погляд, проте інший, живий чи що. Іра майже не говорила, за всю поїздку лише одне слово «додому», однак він спиною відчував, що то – колишня Іринка, з пригоршнями мрій, страхів і… музикою на кінчиках пальців. Зараз її рука ніжно стискала долоню сестри, і обом від того простого жесту робилося легше. Власне, легше стало усім, йому так точно – неначе невидимий тягар в одну мить став невагомим. Не вистачало ще, аби до рахунку невідомого убивці додали і матір дівчинки. Бо хіба ото було життям? Чоловік здригнувся й полегшено видихнув. Ірину вони таки відвоювали. Головне, аби та не повернулась назад до… темряви.

– Мені було добре там.

У салоні запала тиша, по шкірі поповзли зграї крижаних мурах. Валя глибоко вдихнула й стурбовано стисла долоню сестри:

– Де?…

Було чути, як часто-часто калатає серце.

– Іро, ти про що?

Жінка тихо видихнула:

– Там… де я була… Це все одно, що вимкнути електричну лампочку, щоправда, при цьому зникає не світло, а решта світу. Просто. Клац – і його нема. Людей нема. Нікого. Лишень ти і минуле, в якому твоя дитина дихає, а вранці просить на сніданок яйце у формі сонця.

Анатолій відчув, як холод повільно заповзає до серця й тисне.

– Але ж… то не життя.

Жінка всміхнулась:

– Чому? Бо решта світу переконана у цьому?

Автомобіль зупинився біля знайомого під’їзду, скрипнули дверцята. Валя повільно вивела сестру, притримуючи під руки, й повела до під’їзду. Ірина дивилась на будинок широко розплющеними очима й навіть не кліпала. На неї чекала та сама кістлява гостя. Жінка спинилась, глибоко вдихнула й раптово озирнулась. Очі в очі. Анатолій здригнувся. Це, мабуть, вперше за весь час їхнього розлучення вони дивились одне на одного.

– Толю, ти… вибач мені за ті слова там, біля озера. Ти не винен. Ніхто ні в чому не винен.

Він здригнувся. Так не буває. Винні є. Винні мають бути, інакше, інакше світ – безглуздий. Де у ньому справедливість? Ні-ні. Він знайде винних, обов’язково знайде, тим паче, що один уже відомий. І від цього знання хочеться вити.

– Я мав піти з Оксанкою до дельфінарію. Вона так довго мріяла про побачення з дельфінами, от я і пообіцяв. Тим паче, не потрібно було нікуди їхати, дельфіни самі до нас завітали, – чоловік понуро опустив голову і стишив голос, – так Оксанка говорила, ще й сміялася. А на роботі об’єкт серйозний намалювався, потрібно було з паперами активно попрацювати, потім… потім дельфіни поїхали. Та й кого мені тепер вести до них на побачення?

Ірина легенько торкнулась його руки, неначе павутинкою невидимою провела. В очах стояв смуток – чистий-чистий.

– А я того дня відпустила дівчаток самих, і навіть батьків Віки не попередила. Стільки справ було, учнів, і так хотілося встигнути зібрати потрібну суму до Оксанчиного дня народження.

– Але ж Оксанка була такою самостійною, завжди, з самого народження. Серйозна і розсудлива дівчинка. Я б також відпустив. А що ти хотіла їй подарувати?

Жінка посміхнулась:

– Конструктор. Величезний, здається, три чи чотири моделі справжнісіньких парусників. Останнім часом вона марила кораблями.

– А я й не підозрював навіть, вже пізніше дізнався. Дивачка.

– Іншої такої не буде.

Біда кивнула, а жінки зникли за порогом будинку. Анатолій залишився у машині, просто сидів й дивився на відчинені вікна квартири четвертого поверху. Там зараз прощалися з минулим, вивільняли біль і залишали спогади. Фіранки на вікнах дитячої раптово підхопив вітер, й вони напнулися, нагадуючи вітрила корабля. Дізнатися б, куди він відпливає, аби наздогнати і встигнути сказати найважливіші слова. Які? Він не знав. Власне, деякі речі і не потрібно знати, їх просто від-чу-ва-ють.

«У мене сьогодні прорвало рану на пальці. Вона зріла кілька останніх днів і так боліла, що не можна було доторкнутись. Я боялась показувати її мамі, бо не хотіла йти до лікарні, аби рану надрізали і звільнили від гною, що там назбирався. Татові я теж нічого не сказала, він учора дзвонив, і ми говорили про зимові канікули. Цього року поїхати кудись разом не вийшло, ми ж тепер не зовсім сім’я, і у кожного свої клопоти. Це як з раною: у кожного болить своє. Але ж колись обов’язково має полегшати. Мені ж полегшало, й палець майже не болить».

Чоловік закрив блокнотик і ще раз подивився на вікна. Вітрил вже не було, вітер вщух, а може, задрімав у ланцюгах спекотного літа. Цікаво, а чи прориваються рани на серці? Та ще й так, аби воно продовжувало битися далі.

Повернувся додому глибоко вночі. Темрява і будинок злилися у щось єдине, химерне й мертве, неначе життя там не могло бути в принципі. Анатолій зіщулився і відкрив двері широко – наскільки зміг, запрошуючи у гості ледь не увесь світ, швидким кроком пройшовся кімнатами першого поверху, увімкнув у кожній світло й поспіхом піднявся нагору. У спальні було тихо, так тихо, що було чути саму тишу. Він обережно провів рукою по ліжку й злякався – пусте. Пішла? Отак просто пішла? Без запитань і відповідей, лишивши по собі темряву?

Відчуття самотності раптом затисло з усіх боків. Анатолію навіть здалося, що він стоїть сам-самісінький не просто посеред пустого будинку, а на всій земній кулі. Один. І так захотілось тепла – живого, дихаючого тепла, без якого наступний вдих просто неможливо зробити. У сусідній кімнаті почулися кроки, двері розчинились, і на світло вийшла солодка жінка, скуйовджена та нервова, однак вона була.

– Ти остаточно глузд втратив? Навіщо будинок догори дном перевертати? Ти ж у ньому не один, принаймні поки що. Я спатиму у кімнаті для гостей. Добраніч. І світло вимкни.

Рената безжально пірнула в темряву, залишаючи у повній самотності маленького наляканого хлопчика, котрий так раптово ожив у ньому. Тепла не дадуть, хіба що дозволять бути поруч. Анатолій вимкнув світло по всьому будинку й навшпиньки зайшов до кімнати для гостей, хвилину слухав, як рівно дихає у темряві солодка жінка, а потім обережно ліг поруч, щоб тепло від її дихання зігрівало обличчя. Так було спокійніше, страх слабшав і поволі зникав, а вже через кілька секунд минув зовсім.

Снився океан і дельфіни у ньому, вони вигулькували з прозорої глибини, іскрили на сонці спинами і знову пірнали у теплу-теплу воду. Десь на горизонті біліли вітрила, красиві-красиві, повні свіжого вітру.

– Тату!

– Таточку!

– Татку!

Голос линув звідусіль і неначе хотів попередити. Чи наздогнати? Наздогнати білі вітрила та іскристі спини дельфінів. Саме так виглядав її рай.

А вранці усі страхи пішли, а може, заснули. Вони ж також мають колись відпочивати? Анатолій лежав у пустому ліжку. З першого поверху долинали скрадливі кроки. Пахло кавою. Ще один ранок. Раптом стало шкода Ренату. Їй і справді тут самотньо. Солодка маленька жінка у величезному будинку – день за днем, доки він ганяється за привидами.

– Доброго ранку, люба.

Жіночі очі пірнули глибоко – намагається прочитати, немов свіжу газету.

– Доброго. Ти сьогодні знову тікаєш?

Прочитала між рядків.

– Мушу. Серденько, я хочу лишитись з тобою. Віриш? Просто… зараз не можу. Зрозумій. Як тільки все закінчиться, ми обов’язково залишимось удвох. Ти і я.

Жінка вигнула спину й потягнулася у сонячному промінні.

– А що має скінчитись? Я хочу жити зараз, а не потім. Я хочу… хочу поїхати звідси. Навіть не знаю куди, але якнайдалі. Ми ж планували медовий місяць. Пам’ятаєш?

Анатолію стало холодно і якось бридко. Медовий. Це літо ніколи не стане таким на смак – без Оксанки.

– Зараз не вийде. Вибач.

Рената міцно затиснула чашку з кавою і відвернулась. Що ж, навіть солодким жінкам час від часу потрібен мед, аби бути такими.

Сьогодні Анатолій довго стояв на ґанку й намагався зрозуміти, куди саме вирушити у пошуках Звіра. Спека радісно кружляла довкола, доводячи місто до стану німого крику. Здавалося, він знав про день загибелі дочки усе, й водночас – абсолютно нічого, оскільки убивця лишався на волі. Лише це мало бодай якийсь сенс. Власне, є лише одна людина, з котрою він ще не розмовляв. Горицвіт. Точно, потрібно їхати у «Хвилю». Рятівна назва – як на це літо.

Вже знайомий будинок виблискував на сонці вікнами, на сходах усміхався хлопчина, з яким вдалося поговорити минулого разу, і щось розповідав товаришу, коли бічним зором помітив гостя.

– Ви знову до нас? Добридень.

– Здрастуй. Віктор Федорович на роботі?

Юнак примружив очі на сонці й кивнув:

– Так. Але не стане розмовляти з приводу вбивств – дістали допити. Тренування проводити нема коли, а у нас скоро змагання. Так що вибачте.

Товариш додав:

– Замучили. Нехай слідчі розбираються. Це їхня справа.

Анатолій підійшов упритул.

– Це МОЯ справа. Пропустіть.

Хлопці розгублено перезирнулись.

– Нам перепаде, що пропустили стороннього.

Анатолій відмахнувся:

– Переживете.

І коли він практично зайшов до будівлі, хтось із хлопців крикнув навздогін:

– Треті двері наліво по коридору, але зачекайте, у Віктора Федоровича важливий телефонний дзвінок.

Анатолій впевнено підійшов до потрібних дверей. Кімнатою розтікався роздратований чоловічий бас:

– Ви до кінця не усвідомлюєте, з ким маєте справу!

Три короткі постуки в двері.

– Якого біса! Хлопці, я ж просив – не турбувати!

Засмаглий чоловік нервово відбивав на столі свою лють. Довгі сильні пальці наносили удар за ударом, і, здавалось, дерев’яна поверхня починає вгинатися під їхнім натиском.

– Вибачте.

Темні очі піднялися і за мить стали чорними.

– Хто вас сюди впустив?!! Чорт забирай! Може тут бути хоча б якийсь порядок? Вийдіть негайно! Я не приймаю – нікого!

Анатолій впевнено увійшов до кімнати, зачинивши за собою двері.

– Мене ви приймете. І не варто так волати, зі слухом у мене все гаразд. Анатолій Миколайович Кравченко. Будьмо знайомі.

На товстій шиї тренера затанцювали не помітні до цього жили:

– Та хоч Папа Римський! Я зайнятий. Вимітайся!

– Нікуди я звідси не піду.

– Жити набридло? Пішов під три чорти!!!

Він вийшов з-за столу і у два кроки опинився поруч. Високий, чорнявий, з чітко вирізьбленими контурами м’язів, тренер чимось нагадував розгніваного античного бога, погляд якого спрямовувався на нікчемну комашку. Хоча ні, такі, як він, звикли дивитися крізь співбесідника, якщо останній не був вартий уваги. Боги на землі. Чи демони? Анатолію стало страшно. Страх котився по тілу і застрягав на рівні свідомості – немов клубку перекотиполя раптом закортілось пустити там коріння. І чим довше Анатолій вдивлявся в обличчя цього по суті незнайомого чоловіка, тим глибшим ставало оте коріння: адже навпроти захлинався люттю… він сам.

По серцю різонуло чимось гострим. Точно. Анатолій неначе дивився у викривлене дзеркало й пізнавав себе, справжнього, якого до цього бачити відмовлявся. Його також не ризикували турбувати під час вирішення серйозних справ, а важливі телефонні дзвінки ще місяць тому можна було рахувати десятками, і кожен вимірювався номіналом у тисячі. Коли приборкуєш світ, стаєш надто зайнятий, аби витрачати час на речі другорядні – надто дорого обходиться. І Оксанка… це відчувала, тому й не дзвонила йому на роботу сама, натомість терпляче чекала, коли дійде черга до неї. Подібне траплялось хіба увечері… якщо траплялось.

Холодні краплі запізнілого каяття рушили з місця і змійками поповзли скронею. Господи! Таз він півжиття відкраяв би одним махом, тільки б почути у слухавці оте радісне й щире: «Алло. Татку! Привіт». Анатолій до скреготу кісток стис кулаки і… раптово для самого себе запитав:

– А у вас є діти?

Чоловіче обличчя навпроти скам’яніло. Здалося навіть, що розгніваний демон лякливо підібгав хвоста.

– До чого тут діти?

– Вони є у вас?

Господар кабінету розгублено пройшовся очима по кімнаті, немов шукав підказку чи опору.

– Народилась дочка… нещодавно.

– А у мене ВЖЕ нема. Розумієш? Була донька, і не стало. І я не знаю, як жити з цим. Не знаю.

У чужих очах підстрибнув чи то жах, чи німе здивування, однак голос холодно і спокійно відрізав:

– Живіть. А я тут до чого?

Анатолій відчайдушно ухопив руку співрозмовника, відчуваючи, як та боляче обпікає шкіру.

– Ти… ти був поруч з нею… Ти, а не я…

Тренер рвучко вивільнив руку й відійшов до столу.

– Вибачте, але я нічого не розумію. Вам, очевидно, потрібна допомога. Ви не в собі. Та й на розмови у мене бракує часу, тому ще раз вибачте – і до побачення.

Слова будували невидимий мур довкола свого власника. Все одно, що головою об каміння – не пробити, але Анатолій чхати хотів на цю показну ввічливість.

– Розумієш, розумієш, тому й женеш у три шиї. А я поясню. Я батько дівчинки, яку втопили в озерці – три на чотири метри, тоді як вона душу мала – океан не вмістить, бо… бо замілкий. Кажеш, допомога мені потрібна? Ой як потрібна! Тому й прийшов сюди… до тебе чи вас. Та чи не все одно!

Чоловік якось посірів і видихнув:

– Ну, і що, власне, потрібно від мене?

– Нічого. Лише пригадати, що відбувалося тоді у парку.

– Що… Що? Та погано я пам’ятаю, і дівчинку вашу згадати не можу. Слідчі закатували вже допитами. А я НЕ ПАМ’ЯТАЮ. Буває ж таке. Голова спочатку тренуванням була зайнята, у нас змагання на початку осені, хлопців підготувати потрібно, а потім… Потім друга зустрів… давнього… Майже як у анекдоті. Випили, поговорили, до парку я вже не повертався, та й до комплексу – теж. Ну дуже давно не бачились. Маю право. Задоволені? Чи, може, залишити контактні телефони друга. А що? З працівниками слідчого відділка він тепер регулярно спілкується, бідолаха. То чому б ще вами життя не урізноманітнити, га? Потрібно ж перевірити алібі пана Горицвіта!

Анатолій понуро видихнув:

– Не варто. Ваше алібі мене поки що не цікавить. Невже абсолютно нічого не пам’ятаєте?

Чоловік втомлено опустився у крісло й гірко всміхнувся:

– Чому ж? Пам’ятаю. Спеку.

У сутінках чужих таємниць

Ось і все. Знову і знову вона. Спека задоволено посміхнулась і пішла обійматись із запиленим містом, спокійна тому, що її пам’ятають, так само, як таємниці – маленькі й великі, чужі та свої – все одно. Анатолій вийшов і сів прямо на сходи. Гарячі. Зовсім як людина у лихоманці чи, може, його думки. Думати ж було боляче. Остання зачіпка виявилась порожньою булькою, і куди рухатись далі, він просто не знав. Незнання – мука. А знання? Знання буває різним, іноді воно – також мука, але його все одно шукають, бо знати – означає бути. Чоловік вилаявся й підвівся, аби рухатись бодай у якомусь напрямку. Лише це й зостається.

Він ані крихти не здивувався, коли зрозумів, що повернувся сюди. Парк ліниво дрімав. Анатолій відчув, як повітря котить одна за одною гарячі хвилі, й не лишається нічого, аніж набрати повні груди отого невидимого вогню. Знайома стежина раптом підморгнула, мовляв, знаю, знаю, куди тобі, і він вперше подумав, що ці відвідини перетворюються на щоденний ритуал. Десь всередині промайнуло щось схоже на посмішку. А що? Можливо, саме так і сходять з розуму? Однак чомусь ця обставина зовсім не хвилювала. Нехай. Головне, що після кількох хвилин біля озера йому легшало. Щоправда, ненадовго, однак виникало відчуття, що тягар думок залишається десь там, на дні. Що ж, виявляється, вода – геніальний слухач, адже здатна почути навіть те, що ти ніколи не зважишся промовити вголос.

– Добридень, синку.

Анатолій спинився перед сивим силуетом на вже знайомій лаві та ще раз посміхнувся до себе: у кожного тут свій ритуал.

– Доброго здоров’ячка, Степане Олексійовичу. Бачу, ви собі не зраджуєте. Вже на посту?

Старенький лукаво кивнув:

– Авжеж. Мені часом здається, що лише тут я і живу.

Анатолій замислено присів на лаву. Дивно. Його тягнуло до цього старого, немов до рідного, хоча, за великим рахунком, бачив його втретє за життя.

– Дивний ви. Я нічого про вас не знаю, а ніби знаю все. Так буває?

– Мабуть. У цьому світі все можливо. А про себе… Та що розповідати? Все пережито.

Анатолій здивовано повів плечима:

– Невже ставити крапку ось так… просто.

– Як сказати… Просто… Не знаю, от змінити нічого не можна – то правда. Пізно. А коли пізно змінювати життя, значить, нема вже його.

Чоловік замислено відкинув голову назад і міцно заплющив очі.

– Схоже на те, що і в мене воно скінчилось. Бігаю-бігаю, ганяюсь за Звіром, а змінити все одно нічого не зможу, ні-чо-го. Та я… я дочку отак, щоб по-справжньому, пізнаю лише зараз, коли її вже нема. Уявляєте? Читаю дівчачий щоденник і божеволію… від безсилля. Хочеться головою об стіни битися. Ну що я можу змінити тепер? Скажіть, що?

– Життя.

– Як?

Дідусь тихенько зітхнув:

– Це тобі краще знати.

Анатолій сидів, притиснутий до лави чимось важким, схожим на підібране каміння, й відчував, як поволі вивільняється біль, витікає крізь шпарини та щілини провини чи сумління. Та яка в біса різниця! Просто слова лилися – густі, смолянисті, й втримати їх не було ані сил, ані бажання. Ет! Неначе на сповіді.

– А знаєте, що найстрашніше? Ніч. Я боюся її, боюся провалюватися у сон, бо вранці знову зрозумію, що доня не прийшла.

Кудлаті брови зійшлися до купи.

– О, це мені добре знайомо. Ти чекаєш, аби вона наснилася? Так?

Анатолій кивнув:

– Чекаю. А Оксанка приходила тільки двічі. Вперше після того, як знайшовся її щоденник. Світла така, райдужна. Неначе раділа, що хоча б так може мені щось сказати. А вдруге… я її не бачив. Відчував, а не бачив, зате були океан, корабель і дельфіни, а ще голос, її голос. Дивно, він кликав… і хотів попередити? Але як? Про що?

Старенький підставив зморшкуваті долоні під сонце – немов пити його збирався.

– Не знаю, синку, але прийде час, і ти сам зрозумієш, про що.

– Якби ж то, бо мені чомусь здається, що я поволі втрачаю здоровий глузд.

Дідусь склав долоні й посміхнувся.

– А може, знаходиш? Знаєш, синку, розкажу я тобі одну байку. Хоча потім, боюсь, ти мене лікуватись направиш. Давно це було, сім десятків тому набереться. – Старенький застиг, неначе раптом побачив когось рідного-рідного. – Молодий я був, ой молодий… Світу хотів побачити, заробити, от і почав плавати. Судно надійне було, а головне, команда бувала підібралася, досвідчена, морські вовки, словом. Мабуть, чи не всюди були, а може, й усюди? Зате я, коли в черговий раз дізнався, що в Америку вантаж веземо, радів – як дитина. Новий Світ – як-не-як. Чим не романтика?

Анатолій здивовано завмер, вдивляючись у обличчя старого, і не йняв віри.

– То ви моряк?

Той посміхнувся:

– А що, не схожий? Та то, синку, давно було, в іншому житті. Та і рейс виявився для нас останнім.

– Як?

– А ось так. Усе спочатку добре складалося. Графік навіть випереджали, погода сприяла, океан – сон дитини. Пам’ятаю, як усі очі продивився, так кортіло оту землю першим побачити. Розумів, що далеко, а все визирав і… побачив. Сутеніло вже. Сонце на дно пішло. Красиво – слів не підібрати. Ніде так сонце більше не сідає і не народжується, як в океані, напевно, тому, що такого простору більше ніде і нема. А потім, потім ніч перші зірки у воду жбурнула. Тихо. І раптом… чую – іржання, та сумне, довге – як плач. Я аж дихати забув, вслухаюся й думаю, що все, пора відпочивати, а то чується таке. Ну де у відкритому океані коні? Навіть вуха прочистив, а іржання знову накрило. І оце, як ти говориш, тривожне, таємне, немов попереджає про щось. Я озираюсь довкола, а вода – тиха-тиха, нічна, коли у ній раптом чітко окреслений контур коня з’являється, красивого такого, білосніжного. Біжить у воді, як по полю заколисаному, гриву вітер чеше, і очі, горять очі – серце океанське.

– Бр-р-р. Моторошно аж. Це ви, Степане Олексійовичу, мабуть, задрімали, от і привиділося.

Старенький зітхнув тихо.

– Еге ж, я вже, було, й сам так подумав. Перевтомився. Чого не буває. І спати пішов, приголомшений. Довго заснути не міг, тишу й океан слухав, а коли заснув, кінь уві сні прийшов, той самий. Дивиться так сумовито, неначе душу виймає з тебе. Чи питає про щось? Чи попереджає? Вранці я промовчав, нікому нічого не сказав. Думаю, піднімуть на сміх молодого-зеленого, або більше – іншого разу в команду й не приймуть. Нащо такі чудні здалися?

– Ну, а далі?

Старенький зморщився, як зимове яблуко.

– А нічого. Біля самих берегів судно потрапило у шторм, я такого страхіття більше на віку жодного разу не бачив. Затонули ми, із вантажем, з командою на дно пішли блискавично. Ніхто і зойкнути не встиг, не те що «Отче наш» прочитати. З екіпажу потім тіла восьми віднайшли, решту… океан забрав… назавжди.

– Як, усі загинули?

– Усі. Ех. Хороші люди були. Океан любили. Видно, і він їх. Я тоді, синку, вже ворота небесні бачив. Небо під водою. Коли чую – іржання, а потім грива кінська поруч – довга-довга, густа, шовковиста. Ухопився за неї, а далі… отямився на березі. Потім казали, у сорочці народився, та, видно, і не в одній. Я про коня мовчав, а таки одному старому діду не втримався і зізнався. То знаєш, що сказав той старий?

– Що?

– Привида я бачив.

– Як?

– А ось так. Привида. В океані навіть широти є, кінськими звуться. Там моряки не раз привиди коней зустрічали.

– Яких коней? В океані?

– Отож. Це коли у Новий Світ з Європи завозили їх, в океані кораблі часто потрапляли у штиль, вітру не було днями, а водні припаси закінчувались, люди божеволіли, не те що коні. Рвалися тварини до води. Деякі помирали. А від баласту звільнятися було потрібно, от і викидали їх, бідолашних, у відкритий океан, і мертвих, і живих, деякі самі кидалися. Кажуть, що живі довго за кораблем плили, голови тільки з-під води стирчали, а ще іржали сумовито, як ото мій привид… Кликали, значить, а потім, потім під воду йшли, аби блукати океанськими хвилями вічно.

Анатолій приголомшено сидів мовчки і чомусь навіть дихати боявся. Перед очима, як жива, увесь час стояла картинка: білий кінь біжить нічним океаном, зоряний вітер у гриві, а в очах – туга. Туга за травами високими, землею, що під копитами, дощем срібним – за життям туга.

– Бачу, увігнав тебе, синку, у задуму. Якби хто так розповів, я б, певно, не повірив, от і ти думай, що казочку старий дід вигадав. Не йми віри.

Чоловік пірнув у очі старенького: океан, а не очі.

– То кінь отой попереджав про загибель?

– Хтозна. Це вже – як кому. А може, привидівся?

Спека пробігла травами й затихла десь біля скроні землі – чи пульсує? Анатолій підвівся.

– Дякую. Відволікли. Талант у вас, Степане Олексійовичу.

Дідусь вдячно сховав посмішку за сиві вуса.

– Еге ж, еге ж. Це ще хто кого розрадив, синку, хто кого…

Над озером сьогодні літали метелики. Білі-білі. А може, то сновидіння води? У Анатолія знову виникло відчуття, що його сканують – до найменших порухів думки. Озеро вкотре відчуло, що на серці. Сни. Йому чомусь до болю в скронях хотілося, аби в цьому місці вони були лише такі, білі-білі, а воно, бач, ні, сновидіння тут іншого кольору – відтепер. Чоловік озирнувся довкола: не буде тут так, як колись, хоча… Хоча він мало пам’ятав це озеро до того, як воно проковтнуло його спокій. Був кілька разів, і то завжди з Оксанкою. Їй подобалися ось такі місця – відсторонені від решти світу. Смішна, останнього разу вона зробила носиком їжачка і сказала, що біля озера тихо, неначе заснув хтось, і його бояться розбудити.

Анатолій зіщулився і нахилився ближче до води. Це ж треба, картинка промайнула так яскраво, неначе все відбулося щойно, а не в минулому. Ось донечка морщить носика і легким рухом відкидає з обличчя пасмо волосся. На ній яскрава сукня – у дрібнесеньку квітку, здається, якщо торкнешся, то квіти запахнуть чимось таким знайомим, солодкувато-мускатним і… рідним. Анатолій здригнувся. Це ж треба, він навіть запах її відчуває. І хто ж так майстерно відмотує плівку життя назад? Час розчиняється, а минуле перетікає в теперішнє… Перетікає…

Чоловік зачерпнув води у долоні. А якщо вона? Упіймала хвилини минулого і сховала в собі – глибоко, нижче дна, аби потім ось так ненароком повернути їх пам’яті? І все, все, що колись бачило озеро, є у ньому? Це ж треба. Усе місто шукає Звіра, безуспішно намагаючись вирахувати з тисяч інших облич, а озеро ЗНАЄ його і мовчить. Чому ж ти мовчиш? Підкажи… покажи… Він зрозуміє, принаймні нічого іншого зараз не лишається. Раптом щось легенько торкнулось щоки. Зграйка білих метеликів тріпотіла у воді, накладаючись на його відображення. Бідолашні, вони неначе у дзеркальну пастку потрапили, рвуться назовні – до неба, а воно чомусь теж у воді. Ось злетілись до купи, переплелись, утворили щось схоже на обриси – легкі, світлі, рухомі, обриси зливалися й малювали обличчя – тільки інше… дитяче… з широко розплющеними очима.

Чоловік відчайдушно обхопив голову руками, намагаючись вичавити з себе оті перелякані очі. Оксанка. Вона злякалась… тоді. Він відчував її страх майже фізично. Переляк був миттєвий, такий короткий, як спалах. Вона навіть зрозуміти нічого не встигла, а померти – встигла… Анатолій щосили вдарив по воді, неначе хотів зробити боляче – так, як боліло у нього. Але вода легко увібрала в себе лють і помножила, пускаючи кола. Ті, що доходили до берега, зникали одразу ж, а інші котилися озером далеко, чіплялись за латаття, однак знову бігли далі – і кінця не було, як не було кінця батьківському розпачу. Значить, вода пам’ятає біль – чужий (людський чи тваринний – неважливо), головне, аби той був справжній. Як он у тієї жінки, що вже другу годину поспіль тільки й те робить, що роздивляється білих метеликів.

Анатолій озирнувся й одразу ж ніяково сховав погляд, неначе підгледів чуже одкровення. Схоже, озеро скликає гостей. Дико якось. Підійти? Хоча гостя все одно не помічає нікого, окрім тих клятих метеликів. І якого біса вони злетілись сюди? За кілька кроків таки спинився, розуміючи, що вдирається в душу. Ні, не варто, крок назад і раптовий жіночий шепіт:

– Красиві… Ви як думаєте, вони хочуть сподобатись моїй дівчинці?

Анатолій проковтнув здивування:

– Антоніно… напевно, бо… бо для чого ж їх стільки?

Жінка в чорному нарешті озирнулась:

– Та ви не лякайтесь. Я при здоровому глузді. Просто… тут… вся оголююсь, як у молитві, та ви, бачу, тут гість частіший. Навіщо?

– Не знаю, тягне.

Жінка зітхнула:

– Тягне… А ви обережніше, бо може й не відпустити.

– Нехай.

– Не можна.

– Чому?

– Бо у вас є, для чого жити.

Він посміхнувся.

– Є.

Чорні очі застигли, немов самі у себе пірнули. Йому навіть моторошно стало. Дивна вона, ця Антоніна. Це ж треба, у них не тільки одна біда, ім’я – одне. Може, тому занурюється у себе, а відчуття, що йому нутрощі розтинають. І не сховатися. Дивна.

– А у Юлі сьогодні день народження. Уявляєте?

Чоловік здригнувся, а вона легенько кивнула у бік білих метеликів над водою.

– Тому вони і тут.

Анатолію забракло повітря.

– Думаєте, ці… метелики – знак?

Жінка посміхнулась прозоро, а в очах – знову і знову тріпотіли клаптики неба. Білого. Значить, уламки хмар.

– Знак… А знаєте що? Поїхали зі мною. Як-не-як, день народження у дочки. Вважайте, що вона запросила: недарма ж ви сюди саме зараз прийшли.

Анатолій розгублено зиркнув у бік метеликів, пригадуючи будинок, що ховає у собі лісові нетрі, кімнату з сотнями крил і… фотографію дівчинки, у якої сьогодні – день народження, й врешті видихнув:

– Що ж, поїхали.

Жінка в чорному посміхнулась, а спека квапливо побігла попереду: встигнути б, її ж не запросили. Але гості сходилися звідусіль, покликані озером – немов велетенським магнітом. Не встигли ці двоє відійти, як воно знову озвалося:

– Толю! Толю, зачекай!

Чоловік озирнувся:

– Ірина?

На протилежному березі махали руками дві жінки.

– Зачекайте хвилинку. Це, здається, до мене.

Валентина підбігла першою.

– Господи! І ви тут! Пані Антоніно, ми вас увесь день намагаємося знайти. Іра хоче подякувати за ту зустріч, коли вона… отямилась. Ви розумієте?

Жінка мовчки кивнула й одразу ж увійшла в обійми, Ірина встигла лише глибоко вдихнути.

– Ви… повернули мене до життя. Справді. Наша зустріч, ваші очі… у них був мій біль. Розумієте? Я його упізнала й себе немов збоку побачила. Спасибі. Я не знаю, навіщо зараз життя, але… але житиму, хоча б заради пам’яті про Оксанку.

– І вам… спасибі, що знайшли мене… сьогодні.

Спека роздратовано підскочила у засохлій траві. Ну от, здається, і цих запросять, точно запросять, а їй, бідолашній, біжи курявою доріг, аби встигнути на ще одне «день народження». А нічого, нічого, встигне, вона всюди встигає. Ідуть? Ідуть, на лаву позирають, а там дідок отой, що проклинає щодня, а з ним ще один чолов’яга, слідчий, здається. Ну, це вже непристойно якось, збіговисько ціле, а запрошують. Вони що, справді, святкувати збираються?

– Степане Олексійовичу, поїхали з нами.

Старенький підкрутив сиві вуха й посміхнувся:

– Спасибі, що й діда пошанували, та не поїду я… час повертатися. У нас, дітоньки, не життя вже, а режим, з ним не посперечаєшся. Ще раз дякую, та час, час. А ви їдьте: посидите, поговорите, воно, дивись, і полегшає. Не дивіться на старого, рушайте… з Богом…

Коли спека нарешті знайшла потрібний будиночок, то аж злякалась, зачувши музику. Мелодія блукала понад вікнами, розповзалась вечірніми сутінками й піднімалась угору. Що ж це таке коїться з цими людьми? З якогось дива зібралися разом, а тут ще й музика, неподобство. Роздратована пані прослизнула крізь щілину у віконниці й одразу ж розповзлася кімнатою, аби нагадати про своє існування.