Текст книги "Кола на воді"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 14 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Траєкторія сліду

На кладовищі було тихо, так, немов небо додивлялося сни померлих. Анатолій підійшов до хреста, поцілував фотографію доні й прошепотів:

– Спи спокійно, дитинко. Спи спокійно.

Сьогодні поховали ще одну дівчинку. Чоловік змусив себе прийти сюди. Довго стояв збоку, вдивляючись у чужий відчай, а бачив – свій. Біль… біль… біль… Боліло все. А як інакше, коли заживо ховаєш частину себе, й частинку кращу, світлішу. Анатолій до кінця не розумів, навіщо прирікає себе на ці повторні тортури, однак все одно прийшов. Напевно, хотів знайти тут бодай зачіпку або натяк, де шукати убивцю своєї дитини. Спека приречено розвела руками – дарма мучишся, так просто його не знайти.

До свіжої могили підійшов чоловік, постояв мовчки, неначе зважуючись, а потім промовив:

– Навіщо ви сюди приходили? Анатолію Миколайовичу… ми робимо все можливе. Зрозумійте, це не так просто. Місто й так у паніці. Батьки бояться дітей за поріг квартири випустити, не те що в парк, хоча вартових там зараз більше, ніж дерев. Люди масово виїжджають, хто куди, аби подалі. Ажіотаж на відпустки такий, що деякі організації змушені тимчасово припиняти діяльність. Уявляєте? А газети, телебачення – це взагалі жах якийсь! Навигадували такого, що самому тікати хочеться. Ну скажіть, будь ласка, як працювати? Як? А тут ще ви у слідчого грати надумали… Анатолію Миколайовичу, ви усвідомлюєте, що можете нашкодити? Кожен повинен займатися своєю справою. Чуєте?

Анатолій обережно поклав на могилку букетик польових ромашок, а коли підвівся, пронизав поглядом наскрізь, очі в очі:

– Не зможу. Розумієш? Не можу бути осторонь. Хочете – садіть, а я не відступлюся, доки ту гниду власними руками не розчавлю.

– Спокійно, заспокойтесь. З такими емоціями ви точно далеко не просунетесь, це я вам як спеціаліст говорю. Давайте домовимось: ви нічого зайвого робити не будете, перш ніж не обговорите зі мною.

– Як вас звати?

– Петро… Петро Васильович Ткаченко, майор.

– От і познайомились. Обіцяйте мені ось тут, на могилі доньки, що не станете перешкоджати.

– Добре-добре. Бачу, з вами все одно нічого не вдієш. Благаю тільки: не гарячкуйте, бо у запалі таких дров можна наламати. Домовились?

– Згода. Ваші поїхали, то давайте я вас до відділка підкину, все одно на машині.

Квартира зустріла вже знайомою тишею. Дихати було важко. Здавалося, у кімнатах повзало болото. Бр-р-р. Анатолій відчинив усі вікна навстіж, й гарячий вітер пройшовся кімнатами. Це ж треба! Цього літа навіть протяги не рятують від спеки. На підвіконні дитячої кивнув головою кактус, а чоловік раптово завмер над ним, все одно що над святинею.

Кактус. Анатолій пам’ятає, що не одразу помітив його появу тут, а коли таки роздивився, то довго не міг збагнути, чому ці колючки? Чому не інша квітка? Будь-яка. Дівчатка ж люблять квіти, а в його Оксанки чомусь цей завмерлий їжак на підвіконні. Якось не втримався і запитав. Його дівчинка пояснила все просто. Мовляв, кактус лише зовні колючий, а всередині – ніжність, і та ніжність рано чи пізно виповзе назовні квіткою. Ось так. Головне – вірити, що вона в ньому є. Господи! От якби з колючок виповзла і його душа. Може, тоді б менше боліло?

Схилився, обперся на підвіконня й довго дивився вниз, хапаючи вогняне повітря ковтками, а там, на сірому асфальті, якесь маля натхненно вимальовувало крейдою хмаринку з краплями дощу. Оце так мрія. Одна на всіх. Вода. Малюнок. Він же прийшов сюди по той малюнок. Де ж він? Ось. Не зник, значить, йому не привиділось. Чоловік обережно поклав знахідку в кишеню сорочки на грудях, аби ближче до серця, й обвів поглядом простір довкола. Ще б щось віднайти, бодай якусь підказку. Заходився методично, одна за одною, оглядати шухляди письмового столу.

Книжки, книжки, зошити. Все це ще з попереднього навчального року лишилось. Акуратно підписані, складені рівними стовпчиками. Ось кілька чистих, очевидно, Іра придбала для цьогорічного першого вересня. Кому вони тепер знадобляться? Журнали, вирізки, малюнки, якісь браслетики, сердечка, розмальовки… листівки, привітання: «Оксанко – ти найкраща подруга у світі!» Підпис: «Віка». Віка…Того дня, у парку, з Оксанкою, здається, була саме вона. Треба ж… В останні миті життя його дитини поруч був не він, і навіть не Іра, а ця дівчинка. І що він знає про неї? Що смішна, руденька, з веснянками на носі. І все. Де живе, навіть точно не знає. Поруч десь, у центрі міста, однак де саме?

Чоловік згріб увесь скарб до папки, зачинив вікна, полив кактус й поспіхом вийшов з будинку. Але його помітили й радісно підскочили на місці. Стара кістлява знайома лишень підморгнула сивим оком, мовляв, тепер куди? Він не знав. Та що він знав?… Недільний тато. З під’їзду вигулькнула постать і завмерла:

– Анатолію Миколайовичу? Ви? У своїх були? Ой! Та що це я, стара клуня, патякаю. Пробачте, заради Бога. Я ніяк не можу повірити у весь цей жах. Світ котиться у прірву! Точно, це – кінець, Армагедон.

– Здрастуйте, Варваро Іванівно. Дякую за співчуття, але я й сам… Словом, божевільня якась, а не життя.

– Отож, отож… божевільня. До речі… Іра ще в лікарні? Сподіваюсь, їй краще?

Анатолій зазирнув у прищурені очі сусідки й відсахнувся – бр-р-р.

– Краще, але потрібен час.

– Так-так, час лікує, от і вона… отямиться.

– Вибачте, мені пора.

– Отож, справи – клопоти… Ви тримайтесь, тримайтесь. Передавайте привіт Ірочці.

Анатолій роздратовано вскочив до машини й довго м’яв цигарку між пальцями, намагаючись загасити відчуття огиди й дешевої гри. Ірочці. Та вам було б про що позойкати на вечірній прогулянці, а решта – мильна булька. Армагедон і є, той самий. Ірочці… Іра. Точно, вона має знати адресу Віки, стовідсотково знає.

Місто тануло й розтікалось між пальцями, а він довго не міг збагнути, що в ньому не так. Їхав до лікарні й весь час озирався. Спустошене… Чи німе? Хоча ні, воно продовжує рухатись, наповнюючи бетонне єство звуками: гулом двигунів, гудками, сигналами, голосами. Анатолій звик до цієї симфонії настільки, що вже перестав помічати, як не помічають, наприклад, дихання людини поруч – правда, доти, доки це дихання є. Після першого дитячого майданчика він усе зрозумів й від несподіванки натиснув на гальма, від чого авто розвернуло й ледь не занесло. У піску гралося всього-на-всього дві дитини. Лише дві, та й то – на обличчі батьків, котрі стояли за крок, кожен м’яз сповіщав: «Треба тікати». Серце стислося, як равлик, вражене побаченим, а потім забилося часто-часто. Виявляється, місто, в якому бракує дитячого сміху, одразу ж стає німим. Оговтувався довго й навіщось затуляв вуха. Може, тому, що не хотів чути нової тиші?

Але вона була скрізь і щонайстрашніше – у ньому.

Лише біля лікарні Анатолій згадав про передачу й зітхнув (ну не йти ж до колишньої з пустими руками: все-таки лікарня, не годиться), вийшов і пройшовся вздовж алейки, де на зацілованих сонцем тротуарах стояли лотки з дарами червневого літа, а потім якось випадково наштовхнувся на стареньку з двома кошиками.

– У мене, синочку, своє, домашнє. Ось цими руками вирощене. Дивись, огірочки – аж солодкі, пахнуть! І полуничка перша, красуня. Як вона у спеку й налилася так? Бери, не пошкодуєш.

Анатолій відклав кілька огірків, а потім перевів погляд на стиглу красуню. Пахне як. Чоловік примружив очі від задоволення, і чомусь одразу ж пригадалось, як Іринка, будучи вагітною, з’їдала по кілограму цього ягідного дива за раз.

– Зважте й полуниці, було б тільки в чому її вимити… там.

Старенька завмерла, а потім подивилась так сонячно:

– На передачу купуєш? Бачу-бачу, в лікарню. На, сину, а гроші свої назад забери. Не треба.

– Та ви що! У мене є, чим заплатити, я… я можу ці кошики оптом придбати.

– Можеш, можеш. А серце людське купиш? Я ж від щирого серця. Візьми. У мене дочка, коли третю поспіль дитину втратила, так і не виносивши, нічого не хотіла, жити не хотіла, а мої молитви та яблучка з саду рідного повернули до життя бідолашну. Бери-бери, синку, дивись, хвороба й відступить.

Чоловік вдячно торкнувся пошерхлої руки. Ну от, зовсім незнайома людина, а щиро так. Принишкла біда за спиною здригнулась й розділилась навпіл.

– Іди з Богом, синку. А ще молись.

У лікарняній палаті пахло ліками й спекою. На стіні жовтою плямою застрягло обіднє сонце. Жінка сиділа в кутку ліжка й розхитувалась на ньому вперед-назад, вперед-назад.

– Іро, це я. Привіт.

Не ворухнулась.

– Ось, тут для тебе. Покуштуй.

Пусті очі й тиша. Чоловік розгублено сів поруч.

– Іро, це важливо. Послухай, будь ласка. Де живе Віка? Ота руда дівчинка, з ластовинням на носі. Мені потрібна її адреса, дуже-дуже потрібна. Терміново. Ти чуєш?

Жінка хитнулась туди-сюди, туди-сюди, а лікар в кутку розчаровано розвів руками.

– Безнадійно. Ви бачите, в якому вона стані? Відгородилась від світу й мовчить, мовчить – годинами, правда, іноді оживає, а тоді бурмоче без упину.

– От бачите. Значить, говорить таки. Що? Що говорить?

Чоловік відійшов до дверей, протер скельця окулярів й винувато промовив:

– ВОДА.

Це було схожим на біг… по колу. Спека. Спека. Спека. І раптом ВОДА. Чоловік затискав скроні долонями й знову і знову розпочинав цей диявольський біг. Хто? Як? Чому? Дві дитини – і жодної відповіді. Але комусь потрібні були ці смерті? Абсурдні й незрозумілі смерті. Навіщо, навіщо топити? Вода. Озеро. Мертві дівчатка. Цього не могла зробити нормальна людина, та й просто людина – не могла. Господи, за що б зачепитись? Де дістати адресу тієї Віки?

Чоловік здригнувся й налякано зробив крок назад. Ні, ні. Повернутись у це місце – все одно, що померти… заново. Однак ноги чомусь привели його саме сюди. Парк неначе впізнав, зітхнув тишею напівпорожніх алей і покликав під захист розлогих крон. У ньому практично не було людей. Кілька силуетів випадкових перехожих й десятки зосереджених облич у формі. Господи! Навіщо їх стільки? Це схоже на відчай. Очевидно, силові структури усіма можливими способами намагаються уникнути ще одного вбивства. Але… Але невже ось так можна впіймати Звіра? Він зачаївся. Заліг у своєму сховку, аби сповна насолодитись страхом – собою породженим. А потім знову буде стрибок, раптовий, миттєвий, виважений. І хто відведе його? Ось ці серйозні фізіономії?

– Мамо.

Дитячий голос пронісся парком, наче вихор. Патрульні сполохано зашепотіли в рації та мобільні телефони. Увага. Увага. Десятирічний хлопчик з букетом ромашок у руках. Ні, з дорослим, здається, матір’ю.

– Мамо, я повинен це зробити. Не бійся. Бачиш, скільки міліції?

Жінка тривожно оглядалась довкола, намагаючись відмовити сина, доки хлопчик не взяв її руки в свої долоні, зазирнув глибоко-глибоко в очі й прошепотів:

– Мамо, я МАЮ це зробити.

Щось було в його погляді. Справжнє. Те, що не можна втримати у собі. Мати здалася:

– …Ходімо.

Анатолій провів їх поглядом, доки ті зовсім не зникли з поля зору, а потім ще довго намагався збагнути, кого нагадує йому цей хлопчик. Звідки він міг його знати? Через деякий час дивна пара повернулась назад: хлопчик опустив голову й ледь пересував ноги, а жінка потай витирала непрохані сльози, букетика ромашок у руках вже не було.

– Мамо, а чому… чому це сталося?

– Не знаю, синочку. Але ти повинен бути сильним. Сильний хлопчик обов’язково б їй сподобався. Чуєш, Іллє?

Анатолій відчув, як тисячі голок пронизують пам’ять. Ілля. Точно! Це ж… Це ж той закоханий хлопчик, з будинку навпроти. Це він щовечора малював оте кругле, неначе надуте, серце після знаку «дорівнює», підносив Оксанчин ранець зі школи, крадькома клав на поріг солодощі та квіти, знав, що вона любить, з ким дружить. Точно! Він має знати, де живе подруга доньки, обов’язково має знати. Хто ж тоді, як не він?

– Ілля?

Дитячі очі розширились, а потім розгублено втекли кудись вбік.

– Це я.

Жінка поруч насторожено відсторонилась:

– Що вам потрібно від мого сина?

– Мамо, це тато… Оксани.

– Вибачте. Я не затримаю. Мені потрібна адреса Віки, з якою товаришувала Оксанка.

– Віка Бобренко? Так вона ж поруч з парком живе, он отой жовтий будинок, другий під’їзд, перший поверх, квартира вісім.

Жінка, оговтавшись, перепросила:

– Пробачте мене за таку нездорову реакцію. Просто все це… словом… Моторошно якось, та ще й не знаєш, чого чекати. Прийміть наші співчуття. Оксанка… була надзвичайною дівчинкою, принаймні для мого сина. Ілля ці два тижні тільки й робив, що просив і просив привести до цього озера, де… де…

– Я ромашки хотів покласти… щоб їй не так страшно було.

– Сину, та що ти говориш? Оксанки там нема, вона… вона…

Анатолій здригнувся:

– Нічого… У вас росте справжній мужчина. Пишайтесь ним.

Присів, зазирнув до карих зіниць й відчув заздрість: скільки ось цей серйозний хлопчина знав про його дочку, тоді, як її батько…

– Спасибі, друже, – і вже коли дивився їм услід, прошепотів: – Ромашки вона, справді, любила найбільше.

Анатолій стояв біля під’їзду вже добрих півгодини, дивився на вікно, заслонене мереживною фіранкою, і ніяк не міг наважитись відкрити вхідні двері. З кватирки виповзали запахи смаженої картоплі й риби, чулося бряжчання посуду, рівні кроки господині, по телевізору йшла трансляція футбольного матчу. Звичний вечір звичайної сім’ї. Ось так затишно могло бути й у нього, затишно і спокійно. Але ні.

– Вам кого?

Двері відкрив лисуватий чоловік у м’ятих штанях.

– Ваню, хто там? Ой, ви? О Боже! Заходьте. Ваню, це тато Оксани Кравченко. Та не стійте на порозі, проходьте.

– Я… я на кілька хвилин всього. Розумієте, мені б з Вікою поговорити.

Господарі стривожено перезирнулись й стали схожі на дві натягнуті струни – торкнешся і враз обірвуться.

– Та ви сідайте, – запропонував чоловік. – У ногах правди нема. А про що саме ви хотіли поговорити з Вікою?

Жінка вимкнула телевізор. У квартирі одразу ж запала тиша, здавалось, будь-які слова могли завдати фізичного болю, й від того хотілося просто мовчати.

– Розумієте, Анатолій, Віка… вона важко переживає те, що сталося з Оксанкою. Дівчатка дружили, дня не могли одна без одної, і тут… Віка сховалась у собі. Мовчить, плаче й мовчить.

– Я не хочу їй зашкодити, але, зрозумійте, вона – єдиний свідок того, що сталось. Я маю дізнатися в деталях про все. Що вони робили того дня? Як зникла Оксанка? Хто знаходився поруч? Словом, все, що може допомогти у розслідуванні.

Господар квартири закивав головою:

– Ми розуміємо, але… Віка розповідала про… ту подію лише раз, одразу після зникнення Оксанки, коли ж її знайшли… мертвою, потім той похорон. Віка довго не вірила, заперечувала, а потім… Дитяча психіка відреагувала ось таким протестом. Ми нічого не можемо вдіяти, як не намагаємось. Дружина відпустку взяла, щохвилини з нею, але Віка тільки «так», «ні», «гаразд» і «добраніч». До телефону не підходить, з друзями не спілкується. Таке відчуття, що ми втрачаємо дочку.

– Вань… Пробачте нас, але вона й справді не може впоратись з пережитим. Ми психолога запрошували, однак безрезультатно. Вкрай важливо, аби вона відгукнулась, пішла на контакт бодай з кимось.

– Розумію. А можна я спробую? Ви не уявляєте, наскільки для мене це важливо.

Подружжя розгублено перезирнулось і одночасно розвело руками:

– Ну спробуйте, але із цього навряд щось вийде.

Двері дитячої кімнати рипнули й з острахом відчинились. Дівчинка лежала на ліжку, заховавшись обличчям в подушку. Чоловік мовчки підійшов і обережно присів на краєчку ліжка. Руді пасма волосся розповзлись по дитячих плечах, нагадуючи потоки гарячої лави. Анатолію чомусь нестерпно захотілось діткнутись їх рукою, на мить навіть здалося, що так він зможе торкнутися до власної доньки. А може, це й справді так? Він може торкнутись Оксанки ось в цій рудій дівчинці. Вона ж там живе – в пам’яті, думках, мріях. Віка раптом голосно схлипнула й підняла заплакані очі, такі прозоро-волошкові й чисті, що здалося, то плачуть два скельця.

– Ви?

Анатолій легенько провів по волоссю рукою, відчуваючи, як між пальцями оживає кучерявий вогонь. Стало тепло. Навіть гаряче, особливо там, де мало бути серце.

– Я.

– Але як?

– Прийшов тебе побачити. Оксанка була б рада, якби ось це потрапило саме до тебе. Ці зошити вона готувала до першого вересня, до школи ще далеко, однак візьми, вони – твої. Вважай, що це подарунок подруги.

Волошкові очі здивовано кліпнули й заіскрили:

– Справді?

– Так.

– Дякую, я збережу їх і буду записувати найпотаємніше, так, ніби я їй розповідаю. Як думаєте?

– Чудова ідея. Ви й далі будете подругами.

Дівчинка міцно притисла до серця стовпчик зошитів і знову заплакала, тільки цього разу якось по-світлому, звільняючи душу від застарілого болю.

– Я… Я не знаю, як це сталось. Ми нічого не встигли зрозуміти. Був звичайний недільний ранок, правда, спекотно – жах. Я зайшла до Оксанки, ми щось читали, здається, дівчачий журнал, потім Оксані захотілося малювати, вона малювала, а я розповідала про санаторій, куди з батьками поїду. Ірина Петрівна зазирнула до нас й попередила, що до неї мають прийти учні. Ми попросились піти гуляти, вона не пустила одразу, просила зачекати, а потім дозволила, тільки недалеко й ненадовго. Вона, коли заняття закінчаться, мала зателефонувати, щоб Оксанка поверталась назад. Ми й пішли. Було стільки сонця, хотілося заховатись від нього. Ми вирішили майнути до парку, там затишно й не так спекотно, ще й в класики пограти можна, не зважаючи на рух машин, як у дворі. Оксанка в останню мить чомусь ще й м’яча взяла, краще б вона… краще б я…

– Віко, сонечко, минулого не повернути назад. Розумієш? Ти не винна. Ти ні в чому не винна. Та й до чого той м’яч?

Дівчинка витерла вологі щоки, розтираючи гіркоту по всьому обличчю:

– Це все він. Ми спочатку, як і планували, погралися в класики, а потім вирішили з м’ячем: вона мені кидала, я – їй. І треба ж було йому відскочити й полетіти на галявину, а там якісь хлопці старші відпочивали й жартома вдарили по ньому, і так, що м’яч аж у кущі залетів. Ще й сміялися, а Оксанка… Оксанка пішла його забирати, а потім… крик… і більше я її не бачила. Ми всі одразу ж кинулися шукати: й хлопці, й дідусь, котрий сидів на лавці поруч. Він, здається, й міліцію викликав. Там… розумієте. Чоловіча спина майнула в кущах – миттєво, а потім… в траві… босоніжка Оксанчина… одна. Ну куди вона боса? І м’яч той клятий поруч лежав! Ну навіщо? Навіщо ми його взяли тоді?!! Господи!

До кімнати забігли батьки й налякано кинулись до дитини. Мати притискала до себе заплакане обличчя й цілувала. Батько мовчки гладив плече й міцно стискав другу руку в кулак. Анатолій винувато підвівся:

– Вибачте, заради Бога. Спасибі, Віко.

– Ваню, проведи гостя. Вибачте, але…

– Так-так, розумію. Ще раз дякую.

Вже біля самих дверей його зупинив дитячий голос:

– Дядьку Толю, ось цього блокнота заберіть назад, він списаний… Це її щоденник.

Чоловік тремтячою рукою взяв несподіваний скарб і відчув, як гаряча хвиля прориває всі захисні бар’єри свідомості. Щоденник. Його дівчинка вела щоденник. Тієї ж миті чиїсь невидимі пальці торкнулись віконного скла і почулась мелодія – така знайома і щоразу нова. Дитячі очі щасливо посміхнулися:

– Дощ.

У порожньому будинку чекала солодка жінка. Власне, якщо вона там була, дім не мав бути порожнім? Сліпі очі вікон тактовно промовчали. Таки пустий – все одно, що магазинний ящик, з якого раптово вийняли товар. З порогу почулося стурбоване:

– Де ти був цілий день? Твій мобільний не відповідає. Толю, я ж хвилююся!

– Люба, вибач. Телефон розрядився. Що у нас на вечерю?

Рената замовкла й уважно подивилась на чоловіка, неначе на око могла оцінити ступінь його хвороби, чи то пак – депресивного стану. Побачене, очевидно, справило враження, а може… Він ніяк не навчиться читати її.

– Зараз, любий. Я замовила плов, ну, у тому ресторанчику біля… Та, власне, це не важливо. Я швидко.

Анатолій спостерігав за граційними рухами спокусливого тіла і чомусь шкодував, що так швидко скінчився дощ. Жінка озирнулась, впіймавши погляд на собі, посміхнулась:

– Толю, я скучила, не лишай мене більше так надовго саму. Розкажеш, де був? Удень заїжджав Костя, він хвилюється, що ти роботу закинув. У вас там, здається, повний аврал: замовники підганяють, робочі бригади вибиваються з графіку, матеріал не підвезли, а конкуренти ось-ось перспективний об’єкт перехоплять. Костя говорив, то має бути торговий центр. Нічого собі замовлення!

Чоловік роздратовано зморщився:

– Зачекає робота.

– Ну чому?

– Я ж сказав – зачекає.

Рената зосередилась, відчуваючи незриму загрозу.

– Любий…

Ніжні руки ласкаво торкнулися підборіддя.

– Робота може допомогти швидше прийти до тями. До того ж, ти ризикуєш справою.

Чоловік заплющив очі, а потім втомлено видихнув:

– Все буде потім, п-о-т-і-м.

Та ніч вперше за кілька останніх тижнів була справжньою, такою, якою мають бути червневі ночі. Чоловік вийшов з будинку, швидше з цієї коробки, босоніж в траву й роздивлятися ніч упритул. Ноги приємно залоскотала волога трава, в груди вдарило свіжістю – забутою і, напевно, від того хмільною. Це ж треба, навіть голова пішла обертом. Спиною Анатолій відчув, що за ним спостерігають, а через кілька хвилин поруч тепло видихнули:

– Що з тобою?

– Нічого, ніч яка. Чуєш? Пташки?

– Вони.

Стояв, занурений в ніч по вінця, і сам собі не вірив, більше – боявся розхлюпати оцей раптовий щем.

– Оксанка… Знаєш, вона любила солов’їний спів. Все просила показати пташку з таким казковим голосом.

Жінка мовчки торкнулась руки.

– А я… Я говорив, що та – сіра, маленька, й завжди ховається. Знаєш, що вона відповіла? Тату, просто ти… лишень дивишся, от соловейко й ховається, соромиться, а треба його слухати, тоді він обов’язково з’явиться. Я так жодного разу його не послухав з нею – все було не до того.

Жінка притислась щільніше й зітхнула:

– Ходімо в будинок, час.

Вже лежачи в ліжку, він слухав, і слухав, і слухав, неначе чекав, що казкова птаха ось-ось залетить у відчинене вікно. Під подушкою лежав потаємний блокнот, так само чекаючи, що його відкриють. Анатолій поклав руку під подушку, торкнувся, а відкрити – не зміг. Іноді того, чого хочеться найбільше, зробити… боїшся. Чоловік заплющив очі, але руки не забрав, так і заснув – торкаючись дива.

Вранці прокинувся з посмішкою, навіть одразу не зміг збагнути, де він знаходиться, потім довго лежав нерухомо, намагаючись затримати сновидіння якомога довше, але врешті-решт підвівся й пішов до кабінету. Його зустріло сонце. Воно нестримним потоком лилося в кімнату, не питаючи дозволу чи благословення, просто було і все. Сліпучо-яскраве, вже тепле. Сонце нового дня. Анатолій увійшов у його промені, підняв голову й, мружачи очі, спробував зазирнути кудись вище неба.

– Дівчинко моя, тобі там добре?

Сяйво засліплювало. Там не може бути погано. Відкривши щоденника на останньому записі, зі завмиранням серця прочитав:

«Вже кілька днів мене не залишає дивне відчуття. Робиться так легко, що здається, ось зовсім трошки – і я злечу, високо-високо, так високо, що назад дороги не знайти. До чого б це? Мама сказала, що я зачекалась на свій день народження, а мені… мені вперше якось байдуже до нього. Знаю, знаю, тато вже, напевно, купив велосипед отого красивого кольору – морської хвилі, а мама… Мама завантажує себе додатковими заняттями, аби зробити свій, окремий від нього, подарунок. Дивні, ніби це так важливо. Важливо, щоб вона усміхалась, і тато усміхався, щоб всі-всі усміхались, а більше мені нічого й не треба. Я і так щаслива. Напевно, тому літаю. Ну все, буду завершувати. Ми з Вікою йдемо гуляти. Мабуть, підемо до парку. Там менше сонця. Його зараз так багато, що хочеться втекти. Тільки куди?»

Анатолій ніжно торкнувся рівних рядочків. Ну от. Ось чому доня наснилась у хмарах, така світла-світла, й щаслива, безмежно щаслива. Він жодного разу не бачив її такою за життя. Ну чому? Чому він так мало робив, аби вона усміхалась? Це ж треба, а вважав, що робить все, навіть більше. Кар’єра, зв’язки, гроші. Для кого? Звичайно, для неї, єдиної дитини. А ні, все це було потрібно йому. Оксанці ж… їй, виявляється, хотілось, аби він усміхався.

– Ти куди? Толю, а сніданок?

– Спасибі, ніколи. Буду пізно.

– Працювати?

Чоловік озирнувся:

– Ні, жити.

Біля відділка сновигали люди у формі: вибігали, вбігали, повертались і знову йшли. Дочекавшись нарешті знайомого обличчя, Анатолій вистрибнув з машини:

– Петре Васильовичу, зачекайте, будь ласка.

Слідчий зупинився й здивовано обвів його поглядом:

– Бачу. Вже на посту?

– Ну, це як сказати. У вас тут завжди така круговерть?

– Та ні, ранок понеділка, ще й ця справа. Начальство зі столиці нагрянуло, вимагає результатів.

– А щось є?

– Майже, як у вас – як сказати. Ви щось хотіли? Так – питайте, ні – відпускайте. У мене звіти горять.

– Так-так. Петре Васильовичу, мені потрібні адреси дідуся й хлопців тих – з парку.

– Значить, по свідках пішли?

Анатолій схопив його руку:

– Я ж все одно дізнаюсь, з-під землі вирию. А ви… обіцяли.

Слідчий вивільнив руку й втомлено витер краплі поту з чола.

– Гаразд, головне, аби ви своєї обіцянки дотримались.

Чоловік мовчки кивнув головою.

– Дідусь той у парку щодня гуляє. Худорлявий, з сивими вусами – фактурна персона, не сплутаєш. А хлопці… Спортсмени місцеві, плавці. Клуб у них недалеко, у центрі, «Хвиля» зветься. Та ви, мабуть, знаєте. Гордість наша місцева, у збірній кілька медалей вибороли. Тренер Горицвіт Віктор, угу, той самий. Більше нічим допомогти не можу, вибачте, пора. Й обережніше там, домовились?

Анатолій знову кивнув і вдячно потис руку.

– Спасибі.

Після дощу парк ожив. Дерева напилися свіжості й тепер дарували її кожному стрічному, мовляв, бери, не соромся. От тільки відпочиваючих від того чомусь не більшало, один, другий – й рахунок закрито. Значить, старого точно ні з ким не сплутати, головне, щоб прийшов, аби тільки прийшов. Умиті доріжки ховали свіжі сліди. Ні, це жінка, дві жінки, закохана пара, професор якийсь, і нарешті – він. Окуляри, сиві вуса, блукаючий погляд. Точно він. Анатолій підійшов і сів поруч на лаві.

– Гарний день сьогодні. Ви так не вважаєте?

Чоловік здивовано завмер і спочатку навіть не знайшов, що б відповісти. Чому? Чому старий заговорив з ним перший, до того ж, одразу.

– Так…

Сиві вуса втопили лукаву посмішку.

– Ви ж мене шукали. Тоді чому мовчите?

– Я… я… Звідки ви взяли?

Старий нарешті відклав убік газету й подивився прямо у вічі.

– Авжеж. Парк, як ви помітили, напівпорожній, вільних лав – більше, аніж людей. Ви ж ідете, вдивляючись у кожне обличчя, а порівнявшись зі мною, старим і потенційно не надто цікавим співбесідником, раптом швидко сідаєте поруч, помітно нервуючи. Ну? Спробуєте переконати мене в протилежному?

Анатолій розвів руками.

– Вас би в розвідку. Каюсь, пробачте за нетактовність. Давайте знайомитись? Анатолій Миколайович Кравченко.

Дідусь зняв окуляри й посміхнувся – тепер вже відкрито:

– Якщо не жартуєте. Степан Олексійович Діденко. Чим завдячую? Хоча… ви не з міліції, то… То хто?

Чоловік замовк, намагаючись підібрати потрібні слова, однак старенький сумно кивнув головою:

– Ясно, батько. Котрої?

– Оксанки.

Дід міцно стис губи:

– Значить, першої. Прийміть мої співчуття. Думаєте – зайве? Бачу, думаєте. Слова… Слова – полова, а воно, бач, і не зовсім так. Слово часом краще за будь-які ліки гоїть, коли ось звідси йде, із серця. Пробачте, якщо раптом старий дід у душу вліз. Відкриту рану тривожить не годиться. Ти, синку, коли що, так і скажи.

Тепла долоня старого легенько торкнулась руки. Зморшкувата і суха, вона несподівано звільнила маленького беззахисного хлопчика, котрий, як виявляється, у ньому досі жив. Десь далеко-далеко, чи то пак, глибоко всередині, настільки, що здавався похованим. Анатолій вдячно потис довгі пальці старого. Відчуття захищеності, давно забуте, а може, розгублене в роках, несподівано повернулось й тихенько прошепотіло: «Ш-ш-ш. Все буде добре». Так кажуть дітям, коли втішають. А діти? Вони вірять, і тоді робиться легше – вже по-справжньому.

– Нічого, ви не зробили боляче. Дякую. Мені б поговорити.

Старий всміхнувся:

– О! Завжди до ваших послуг. Нам, старим капцям, тільки того й лишилось, що поговорити.

– Степане Олексійовичу, ви б не могли пригадати той день, коли мою Оксанку… словом, ви розумієте. І якомога детальніше. Що? Де? Як? Коли? Хто? Все, що бачили. Будь ласка.

Дід чомусь зітхнув:

– Ет, синку, хочеш правду знайти?

– А ви б на моєму місці не шукали?

Старенький похилив голову й заходився копирсатись палицею у траві.

– Шукав би. В тому і біда. А що далі з правдою тією робити, га? Зуб за зуб? Око за око? Кров за кров? Так?

Чоловік стис кулаки, вражений. Це ж треба, дивакуватий старий прочитав потаємні думки так просто, немов заголовок газети. Та і що приховувати?

– Головне – знайти душогуба, а потім… Потім видно буде.

– Якби ж, якби ж… То неділя була, так-так. Спекотно: ні вдихнуть, ні видихнуть, а відпочиваючих – яблуку ніде впасти. Не те, що зараз, самі міліцейські пики. А ще сонця було багато, скрізь шматочки сонця. Уявляєте? Краса. Ось тут, на доріжці, гралися в класики дві дівчинки, у таких барвистих сукнях, вони ще розліталися, коли дівчатка підстрибували. А он там далі, на газончику, відпочивали хлопці, мабуть, з шестеро, якщо не більше. Сміялися. Жартували голосно. Про якісь змагання говорили. Плавці, здається. Вони, до речі, часто тут бувають.

Так от, дівчатка грали в класики, а потім згадали про м’яча, що поруч лежав, такого яскраво-жовтого кольору. Я навіть посміхнувся, мовляв, сонце в дитячих руках вистрибує. Коли раптом той м’яч якось невдало полетів – далеко, аж до хлопців, ну а ті, сказано – молодь, жартома відбили за он ті кущі. Дівчинка посміхнулась так сором’язливо і… пішла. Далі – крик, потім – тиша. Подружка кинулась шукати, хлопці теж підключились, до речі, одразу ж, пройшла хвилина яка, а дівча встигло зникнути, немов у воду кануло. Ой! Та що це я… Вибач, синку. Я у міліцію зателефонував, ті ще віджартовувались, мовляв, діду, може, діти у піжмурки грають, але приїхали. Швидко приїхали, та у траві тільки сандалика одного знайшли і м’яча, а вже потім… та ти знаєш, що потім. Ось і оповідь вся. Навряд чи допоможе.

Анатолій уважно вслухався у кожне слово, пильно роздивляючись довкола. Хотілося відтворити картинку минулого до найменших деталей, аж до запаху гарячої трави під ногами та шелесту нагрітого листя над головою.

– Степане Олексійовичу, а ви часом не були присутні, коли другу дівчинку знайшли?

– Чому ж? Був. Я тут, синку, щодня гуляю, за будь-якої погоди.

– То розкажіть, як це сталося?

Дід звів до купи кудлаті брови.

– Як… Як? Тоді я мало що бачив. Здається, дівчинка та гуляла з матір’ю в іншій частині парку. Люди розповідали, що мати читала журнал, дочка бавилась поруч, побігла за метеликом – і все, зникла в кущах. Жінка кликала, пішла шукати, дочки ніде не було, запанікувала, стала просити допомоги. Хтось повідомив патрульного, їх, щоправда, тоді не стільки було, як зараз. Той одразу ж до озера, а в озері… словом, не встиг.