Текст книги "Грішниця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

Частина ІІ
Зв'язані крила

Коли я вперше побачила двоповерхову будівлю з червоним дахом, по якому гуляли птахи, шостим чуттям відчула, що це місце вигадали спеціально для мене чи подібних мені. Біля парадного входу висіла велика табличка з дуже довгою назвою, однак добре запам’яталось єдине слово – ІНТЕРНАТ. Я вкотре в житті зрозуміла, що розпочався новий етап.

Після будинку з примарами тут було все по-іншому. Чисті коридори, теплі кімнати, ліжка вже не із залізними бильцями, а зі справжніми дерев’яними, килими на підлозі, місцями витерті, однак усе одно м’які. На стінах висіли дитячі малюнки в рамках – дуже різні, проте живі. У кімнатах для ігор для кожної вікової групи рівними рядами на полицях стояли свої іграшки, у навчальних класах, як й у звичайних школах, – парти, стільці, дошка й квіти на підвіконні. На першому поверсі, у лівому крилі, завжди пахло чимось їстівним, а дітвора у визначений час зліталася сюди з усіх куточків будинку й навіть подвір’я. Словом, усе навколо чисте й ніби на своєму місці, проте навіть після тривалого перебування тут назвати це місце домом все одно не виходило. Чогось бракувало, мабуть, найголовнішого.

Я дивилася на дитячі обличчя й ловила себе на думці, що бачу себе, немов відображення в дзеркалі. У кожного тут була своя історія, часом різна, іноді схожа, однак щось спільне помічалось одразу, варто було лише уважніше до нас придивитись. Страх, недовіра, самотність. Важко сказати, чого було більше, скоріше, суміш усього й утворювала ярлик «сирота», і це при тому, що в більшості були живі батьки. Від цього боліло ще дужче, принаймні, мені. Дехто, правда, пишався тим, що в нього є тато чи мама, носився з їхніми фотографіями й показував усім підряд, навіть незнайомим людям. Я ж соромилась, що маю батьків, і як не дико це виглядало, навіть заздрила тим, хто їх не мав. Так-так, адже вони потрапили сюди не через те, що стали непотрібними. Одного разу випадково почула уривок інтерв’ю, яке давала соціальний педагог. Уже до кінця не пам’ятаю, про що була розмова, однак термін «соціальні сироти» чомусь глибоко врізався у свідомість. Тоді я не могла збагнути його значення, але інстинктивно відчула, що це страшніше, ніж звичайне сирітство. Справжніх сиріт ніхто не залишав, мов непотріб на смітнику, їх любили, про них дбали, вони були бажаними, просто доля забрала найдорожчих тата й маму, зате останнє не заважало продовжувати їх любити, як я, наприклад, любила свого маленького янгола.

Перший час я мало з ким говорила й практично не йшла на контакт, нагадуючи чимось равлика, що сховався у свій панцир. Годинами могла просто сидіти в кутку, в одній і тій самій позі, спостерігала за іграми інших. Незважаючи на те, що я була новенька, сплеску особливої зацікавленості не викликала, хіба що перші кілька днів. Пізніше зрозуміла, що нові обличчя, на жаль, тут не така вже й рідкість, хоча є й своєрідні старожили – діти, що провели в інтернатських стінах усе свідоме життя. Часто сюди потрапляли цілими сім’ями. Так-так, братики та сестрички перебували в різних вікових групах, однак дбали одне про одного з дивовижною ніжністю. Можливо, це був поклик крові, який чомусь міцно спав у жилах дорослих батьків, а може – шанс бути не самотнім, швидше, і те, й інше одночасно. Тут жили й зовсім маленькі, трирічні малюки. Я любила спостерігати, як їх виводили на прогулянку, і вони, немов курчата, розбігалися по подвір’ю, шукаючи бодай когось, кого можна було назвати мамою, немов боялися проґавити справжню. Дивовижно. У цьому віці самотність ще не усвідомлюється, але її вже від-чу-ва-ють, от і шукають любові. Часом я дивилася на малюків, намагаючись уявити Світланку в такому віці, однак це погано виходило. Вона так і лишилася двомісячним немовлям із надзвичайно дорослим поглядом, а ще я за нею сумувала.

Наближалася зима. Скоро мав випасти перший сніг. Дерева у дворі стояли голі, а майже всі птахи зникли, залишивши пусті гнізда, які марили спогадами про літо. Щоночі вітер приносив подих перших морозів. І всі в інтернаті взялися дружно писати листи в далеку Лапландію. А що? Доки вони дійдуть до Діда Мороза, то подарунки будуть якраз вчасно, прямо під новорічну ялинку. Цього року листа я не написала, навіть не тому, що перестала вірити в новорічні дива, скоріше, не знала, що попросити. Бажань не було. Ніяких. Моя душа застигла, ніщо не хвилювало. То був час спокою, але не час щастя. Хіба може бути щасливою дитина, яка розучилася мріяти? От і доводилося лише спостерігати, як мої ровесники, малеча й навіть старші діти старанно виводили на папері свої потаємні бажання. Якби комусь заманулося заглянути в таке віддзеркалення дитячої душі, то стало б зрозуміло, що мрія була одна на всіх і в кожного своя одночасно. Переважна більшість просила справжню сім’ю. Сім’ю, де будуть мама й тато, братики й сестрички, заразом бабусі з дідусями, тіточки та дядечки, тобто всі ті, хто буде любити, адже це єдиний спосіб зробити дитину щасливою. Дехто навіть малював свою сім’ю кольоровими олівцями чи фарбами в альбомі, напевно, щоб спростити завдання Діду Морозу, нехай упізнає та нічого не наплутає, віднайшовши саме тих, на кого так довго чекають.

А ще до свята готували новорічну виставу-казку, усі вчили слова та віршики, вигадували маскарадні костюми. Я не просила виділити собі окрему роль, тому мала бути сніжинкою, адже їх навіть у казкових сценаріях буває багато, до того ж, особливої майстерності це не вимагало. Мені принесли сріблясту сукню, розшиту новорічним дощиком, яку одягали десятки дівчаток до мене і, скоріш за все, робили це й після, та показали кілька кружляючих рухів, адже сніжинки мали танцювати – на цьому вся моя підготовка завершилась. Зате тривали загальні приготування до свята.

Напевно, десь за три дні до Нового року привезли високу ялинку яка вершечком майже торкалася стелі актової зали, хоча стеля там була дуже висока. Вихователі занесли три ящики іграшок та прикрас та дозволили всім бажаючим прикрашати нижні гілки, оскільки до верхніх доводилося діставатися по драбині. Пам’ятаю, як підійшла ближче й довго роздивлялася прикраси, навіть повісила одну з них, то було ведмежатко, що обхопило лапками стовбур дерева. Воно чомусь видалося живим, принаймні, дивилося так уважно, неначе справді розуміло, що виконує таку почесну справу – створює казку. Неймовірно, але передчуття свята саме по собі було святом, здавалося, ось-ось має статися диво, справжнісіньке. В останнє, до речі, повірили навіть дорослі, хоча, можливо, просто заразилися ним – як ото вірусною інфекцією.

Не знаю, проте загальне захоплення передалося й мені, тому одягнувши святкову сукню, я кружляла по сцені з усіма – зовсім немов справжня сніжинка. Принаймні, одразу після виступу чомусь тільки до мене підійшов середнього зросту чоловік, похвалив, простягнув цукерку й назвав красунею. Я розгублено подякувала, а вже пізніше дізналась, що то був директор нашої школи-інтернату Дівчатка заздрісно поглядали на солодку винагороду, а я її навіть не скуштувала – пам’ятала, чим доводиться платити за красу.

Після святкування Нового року розпочалися канікули. Ми не навчались і цілими днями ганяли коридорами, забігали в шкільні класи й нишком малювали чортенят на шкільній дошці. Малюнки старанно витирали техпрацівниці, лаялись і замикали кабінети. Я часто зупинялася біля комірчини, яка дуже нагадувала ту що була в моїй першій школі, роздивлялася швабри, віники, відра, ганчірки, згадувала бабу Мотю, потім нишком зітхала, шкодуючи, що через деякий час навіть її обличчя забуду, як стирається в пам’яті все, навіть якщо це найдорожчі люди, лишається тільки розмитий образ – і все. Це лякало, тому коли настало Різдво, я відмовилася вставати з ліжка і весь день намагалася пригадати обличчя Світланки до найменших дрібниць. Медсестра, яку викликали виховательки, оглянувши мене, тільки здивовано розвела руками, не виявивши серйозних симптомів бодай якоїсь хвороби. Диваки, їм було простіше помітити хворобу якогось органа, аніж відчути біль у душі ближнього, та я й не поспішала ним ділитися, адже він був мій.

* * *

Ночі ставали все довшими, напевно, тому, що крали години у днів. Лариса провалилась у минуле з головою, мало куди виходила, хіба що іноді стояла на дерев’яному ґанку, дивлячись, як сіріє на горизонті зимовий ліс, і часом сиділа в кріслі-гойдалці, збираючи минуле, немов розірване намисто, – один спогад за іншим. Марія Степанівна жінку не турбувала, хіба для того, щоб та поїла чи нарешті лягла спати. Хвороба ніби відступила, а може, завмерла, чекаючи, коли про неї згадають. Хворобливий стан став помітний лише за блідістю шкіри й характерним блиском очей, у решті – сили поступово повертались у змучене тіло, хоча, можливо, то був просто спокій.

Одного ранку, коли від сходу сонця на снігу лишалися ще криваві тіні, прийшла Ніна. У руках тримала пляшку хорошого шампанського й коробку цукерок. Лариса здивовано протерла очі та посміхнулась:

– Що святкуємо? До Нового року, здається, ще тижнів два точно.

Гостя підійшла до дзеркала, що висіло на стіні, уважно подивилася на своє відображення, провела пальцями по легкій павутинці зморшок біля очей і зітхнула:

– Будемо святкувати наближення старості. День народження в мене. До речі, про вік у жінок не запитують, це й подруг стосується. А зараз швиденько вилазь із ліжка й знайди щось для виходу у світ.

Лариса з головою пірнула під ковдру й звідти пробубоніла, що так вони не домовлялися, проте відмовити не могла, тим паче іменинниці. Уже через десять хвилин обидві жінки з апетитом смакували печену картоплю з глиняних глечиків, сміючись із жартів Марії Степанівни.

– Ніно, як хочеш, але до міста я не поїду, та й вдягнути нічого. Я ж сюди не на курорти приїхала.

– Це ж треба! У мене також не знайшлося жодної пристойної сукні, навіть маленької чорненької. А душа просить свята. Уявляєш, хочеться в справжній ресторан? Туди ж у джинсах не підеш.

– Дівчата, ви б до обласного центру поїхали. Там магазинів більше, як грибів після дощу, та й ресторани є, бо в нас з усіх розваг – лише банька діда Федора.

Лариса зраділо закивала головою:

– От туди підемо для початку, заразом іменинниця пару зайвих років із себе змиє.

Дід Федір енергійно чаклував біля баньки, носив дрова й радо потирав руки, коли жінки роздивлялися віники в сінях, визначаючись, який же краще обрати.

– Та ви, дівчатка, он березові, у куточку, беріть. Гарні вінички.

– Дякуємо. Ми Вам у будинку на столі могорич залишили. Дід весело підморгнув чомусь одразу обома очима й швидесенько пошкандибав до хати.

Після бані було відчуття легкості та спокою, хотілося злетіти високо в небо й подрімати на котрійсь із хмаринок, проте Ніна в наказному порядку таки змусила зібратися до міста. Лариса не могла до кінця зрозуміти, чи готова повертатись, але відмовити не змогла.

До перехрестя, де зупинявся автобус, потрібно було йти пішки десь із півгодини, але жінки навіть не помітили, як дійшли. Ніна жваво щебетала про сукні й театр, Лариса слухала, як рипить під ногами сніг, й обидві були задоволені. На зупинці їх зустрів довгим поглядом пес, потім відвернув морду знову в бік дороги, він усе ще чекав на господаря. Від цієї німої картини стало якось моторошно й холодно. До того ж, на автобус довелося чекати, тому ноги замерзли, й обидві жінки розпочали дивні танці пінгвінів. В автобусі, відігрівшись, задрімали й бачили в снах діда Федора, що підморгував обома очима.

Місто зустріло багатоповерхівками, рекламами, безкінечним рухом машин і натовпом людей. Обличчя були скрізь. Незнайомі, чужі. Вони виринали, заклопотані кожне своєю дрібницею, і зникали, можливо, навічно. Лариса зіщулилась і завмерла. Саме в натовпі вона ще гостріше відчувала самотність. Ніна дещо розгублено подивилася на подругу і взяла за руку. Жінка таки зробила перший крок у місто, повернувшись до залізного звіра. Правда, спочатку було важко, хотілося бігти назад, туди, де бачать сни високі сосни й топить грубку баба Марія, проте кожен наступний крок давався легше. Вона таки повернулась.

– Ларисо, а давай підемо в «Ексклюзив». Там лише дорогий одяг. Святкувати, так святкувати!

Жінка лише посміхнулася:

– Колись ти зрозумієш, що речі – це лише речі, навіть дуже дорогі. Ну що ж, ходімо по наші маленькі чорні сукні.

У магазині Ніна блукала серед одягу, немов по зачаклованому колу. Лариса байдуже обводила поглядом довгі ряди, одяг уже давно не викликав у неї такого захоплення, однак це не заважало розумітися на ньому. Вона досить упевнено й безпомилково обрала серед усього різноманіття дві сукні, кольору квітки лотоса – для Ніни, і ночі – для себе.

Ніна дивилася на своє відображення в дзеркалі з недовірою й німим захватом. Просто в жінці навпроти було важко впізнати себе. Це була не вона, хоча… Очі ніби її, от тільки світла сукня зробила їх ще темнішими й глибшими, вони затягували, немов трясовина, зате наївність залишилась і світилася в кожній лінії дитячою безпосередністю. Таке собі втілення невинності, а поруч із нею – гріх. Перетворення Лариси шокувало, Ніна бачила красивих жінок, однак щоб таку – ніколи. Справа була не в привабливій зовнішності, хоча чорняве густе волосся, очі-магніти, спокусливі повні вуста і грація рухів не могли лишитися непоміченими, просто було щось значно глибше. Таємнича енергія йшла звідкись зсередини й освітлювала жінку, наче нічний ліхтар, до якого злітається все живе.

– Боже, Ларисо, ти… просто неймовірна.

Жінка холодно відвела погляд від свого відображення в дзеркалі.

– Повір, це надто важкий тягар. Часом хочеться понад усе на світі скинути його, навіть ціною життя.

На вулиці їм обертались услід, а водії таксі вискакували з машин, щоб галантно відкрити дверцята дамам, у ресторані чоловіки за сусідніми столиками пропонували шампанське і свою компанію в комплекті. Ніна ніяковіла й шарілась, незвична до такої кількості чоловічої уваги, зате Лариса почувалася так, ніби нічого особливого не відбувається, навіть дратувалась, коли їм знову в черговий раз переривали розмову. Вона ухилялася від знайомства так просто й природно, самим кивком голови, ніби робила це тисячі разів до цього, і бідолашним нічого не залишалось, як відступити.

День пройшов швидко, забарвлений сплеском яскравих вражень. Коли обидві жінки поверталися на хутір, у вікнах таксі роздивлялися ніч на дорозі, раптом навпроти блиснули фари машин і промайнула знайома іномарка. Ніна завмерла, боячись дихати, а Лариса спитала:

– Це був він?

Та кивнула головою:

– Напевно, приїжджав, щоб привітати.

Лариса відразу зрозуміла, навіщо була потрібна ця втеча у світ.

– Будемо вважати, що привітав.

Марію Степанівну вони застали біля дивовижного за розмірами букета червоних троянд, поруч лежала листівочка із серцем і коротким написом «З любов’ю». Господиня, побачивши, як зблідла Ніна, винувато розвела руками:

– На вулиці вони б замерзли. Квіти – це ж ще й просто квіти.

Іменинниця посміхнулась:

– Правильно зробили, Маріє Степанівно, вони ж не винні. Ну що? Будемо святкувати!

У стелю гучно вистрелила пробка, а з пляшки нестримними потоками полилося шампанське, і напруга, що висіла в повітрі, луснула дрібними бульбашками іскристого напою. Усі три весело засміялись, сміялися довго й щиро, хоча, здавалось, у жодної особливих причин на це не було. Так іноді сміються в обличчя смутку, але після цього чомусь робиться легше.

* * *

Пам’ятаю, як одного разу я забралася аж на горище інтернату. Там було невеличке вікно, мені сподобалося дивитися на землю звідти. Можливо, це була й не висота пташиного польоту, проте дуже хотілось у це вірити. Драбину й люк на горище завалили ящиками з різним мотлохом, здебільшого старими матрацами, майже такими, який був колись у мене. Ніхто з дітей не здогадувався, що між ящиками можна було пробратися й знайти таємний хід, а техпрацівниці та вихователі залишили його поза увагою. Так я й знайшла свою схованку, де могла залишатися на самоті, хай і не так довго, як хотілось, адже мою відсутність могли помітити, однак навіть півгодини було справжньою розкішшю. Незважаючи на внутрішню самотність вихованців, побути на самоті було практично неможливо, тим паче взимку. Улітку ще якось простіше, можна було заховатись у якомусь віддаленому куточку подвір’я, наприклад, у кущах бузку. Зараз навіть голі, вони утворювали нетрі, густі й непролазні, а весною все це мало розцвісти.

У той день, обережно спустившись із горища, щоб ніхто не помітив, у коридорі я випадково почула розмову двох дівчат, що навчалися в одному класі зі мною й навіть мешкали в сусідній кімнаті.

– У двадцять четверту поселили новеньку. З нею ще всіх не знайомили, тільки тих, хто живе в кімнаті. Ірина Сергіївна ніяк не може знайти нашу кралю.

– Це ти про Лариску?

– Про кого ж ще? Така горда, бо думає, що найвродливіша!

– Та ну, чудна трохи та й годі.

– Не кажи. Бачила, як вона сидить днями й дивиться на всіх звисока. Теж мені, королева! А в самої обоє батьків у тюрязі сидять.

– Правда?

– Отож. А вона корчить із себе невідомо кого. ЗЕКІВКА!

Кінця розмови я вже не дослухала, сльози підступили до горла й не давали дихати. Від образи хотілося підбігти й вдарити, прокричати, що я не така, проте натомість я тихенько прослизнула у свою двадцять четверту, впала на ліжко й лише там розплакалась, уже в подушку. Усередині пекло, ніби хтось кинув пригоршню жару й роздмухує його, щоб з’явився вогонь. Я ридала, доки вистачило сил, поступово затихла й лише тихенько схлипувала, здригаючись усім тілом. Раптом поруч почула такі самі глухі зітхання й підвела голову. Це ліжко було порожнім досить довго, майже із самого мого приїзду, що часом навіть радувало, адже таким чином інші дві дівчинки були відгороджені ним від мене чи навпаки. А тут хтось плаче на ньому.

Це була новенька, її звали Сніжана, хоча навіть натяку на холод у ній не було. Золотаве волосся її робило, скоріше, схожою на маленьке курча або жовту кульбабку навесні. Вона так само підвела очі, якось злякано подивилася на мене й знову заховала обличчя в подушку. Я не втрималась і запитала:

– Ти чого?

Вона, проковтнувши сльози, прошепотіла:

– А ти чого?

Жодна з нас на питання так і не відповіла, але плакати вдвох було вже нецікаво, і ми відірвалися від своїх подушок.

– У тебе очі червоні, – втішила я.

– У тебе теж, – констатувала сусідка.

Я запропонувала піти вмитися до ванної кімнати, вона погодилась і попросила показати, де та знаходиться. З тієї миті в мене з’явилася нарешті тут близька людина. Так почалася наша дружба. Уже через півгодини ми сиділи на ліжках одна навпроти іншої й розповідали кожна свою історію, спочатку поверхово, проте пізніше знали одна про одну практично все.

Сніжана потрапила до інтернату вперше, як і я, їй було одинадцять років, як і мені, і навіть дні народження в нас були одного дня – першого листопада. Однак на цьому наша схожість закінчувалась, оскільки всі ці роки вона жила в сім’ї, тільки справжній, де мама пекла святкові торти, тато брав із собою на риболовлю і вчив їздити на велосипеді. Усе було так, як і має бути в дитинстві, до одного страшного дня, що розмежував життя на «до» і «після».

Вони всі втрьох переходили дорогу у визначеному для цього місці, коли п’яний водій на шаленій швидкості скерував машину прямо на пішоходів. Основний удар прийняв на себе тато, інстинктивно затуливши собою свою сім’ю, тому й помер миттєво, прямо на чорно-білій смузі пішохідного переходу. Маму намагалися врятувати в реанімації, однак не встигли – відкрилася внутрішня кровотеча. Сніжана практично не постраждала, якщо можна, звичайно, так сказати. Там, у лікарні, вперше усвідомивши, що батьків нема, вона запитувала, не знаючи в кого, чому залишилась. Сиділа на ліжку біля вікна, розхитувалась, немов маятник годинника, і чекала, що ось-ось на лікарняному подвір’ї з’являться тато й мама, помахають їй рукою й нанесуть купу смачного й корисного, як робили це завжди до того, як…

Водій тієї машини вижив, назавтра був тверезий, як скло, і переляканий, однак це вже не могло повернути Сніжані батьків. Від пережитого бабусю паралізувало, а дідусь почав бачити те, чого інші не бачили, тому й потрапив у психіатричне відділення. Ось і вийшло, що Сніжана опинилася сам на сам зі своїм болем, і коли симпатична молода дівчина, що працювала психологом при лікарні, попросила його намалювати, то отримала альбомний аркуш, старанно затушований чорною фарбою. Такого кольору був тепер її світ.

Коли ж я розповіла свою історію, Сніжана замовкла й мовчала весь день, відмовляючись говорити навіть зі мною. І лише пізно вночі, коли сусідки вже спали, тихенько спитала:

– Невже таке буває?

Я кивнула. Очевидно, вона була надто дитиною, щоб допустити бодай на мить, що у світі існує таке.

– Цей світ – неправильний.

Невдовзі я привела подругу до своєї схованки, і тепер ми удвох дивилися на землю з висоти пташиного польоту. Часом приносили сюди сховані цукерки, печиво, вмощувалися на старих матрацах, затягнутих нами сюди, і розмовляли. Розмовляли про інтернат, дітей, вихователів, погоду, прочитану книгу й побачений сон, часом сміялись, іноді сумували, просто мовчали, але робили все це вже удвох.

* * *

Останнім часом у Лариси з’явилася нова розвага. Коли раніше жінка практично нікуди не виходила, то зараз, після поїздки до міста, часто відвідувала крамницю в центрі села. Для Ніни то також був знаковий день, вона знайшла в собі сили жити далі й працювати. Господар магазину був нетутешній, проте Ніну знав добре і з радістю повернув їй місце продавця.

Вона працювала через день, покупців зазвичай було небагато, а то й узагалі не було, тому Ніна сумувала серед поличок з яскравими етикетками, ось і запрошувала час від часу Ларису скласти їй компанію. Останнє значно спростило життя Марії Степанівни, адже тепер вона писала списки потрібних продуктів, а купувала їх Лариса.

У магазині було прохолодно, пахло солоною рибою й шоколадом. Для Лариси поставили стілець у кутку, так, що покупці могли побувати в магазині й навіть її не помітити. Вона вже могла спокійно дивитися на людські обличчя. Деякі з них викликали зацікавленість, деякі ж говорили за свого власника майже все, інші ж нагадували невдало змайстровану маску. Незабаром Лариса знала в обличчя практично всіх жителів села, хоча й не була знайома ближче. Ніна ж відпускала товар і вислуховувала кожного. Люди ділилися радістю й бідою, хоча про перше завжди чути було приємніше. Більшість клієнтів були старенькі люди, може, тому й радості в них були такі прості: вдалося дістати якийсь особливий сорт квітки, дзвонили діти, мають провідати на канікулах онуки. Лариса слухала й розуміла, що всі ці дрібнички і є справжньою цінністю, а все решта – суєта-суєт. От тільки щоб прийти до усвідомлення цього, потрібно було прожити довге життя.

У середу випав сніг, освіживши знову біле простирадло. До Нового року залишалося менше ніж десять днів, тому можна було сподіватись, що він долежить до свята. Лариса сиділа у своїй схованці, роздивляючись ялинкові прикраси, що завезли для сезонного продажу. Раптом хтось підійшов і, схопивши руку, міцно її стис у своїх теплих долонях. То була тітка Дуся. З очей безупинно текли сльози, та вона навіть не намагалася їх стримати.

– Дякую за онучку. Якби не Ви, Господи не доведи, що могло статися. Маринка вже майже оговталася після операції, лікарі запевняють, що прокляту хворобу вдалося зупинити. Та це ж ще не все! Коля поїхав до Каті та дочки в Київ, знайшов там роботу, він же в мене столяр – золоті руки, та головне, що оковитої в рот не бере. Я до кінця життя молитимуся за тебе, дочко, нехай здоров’я пошле міцного.

– Такого в мене вже не буде, краще – за прощення гріхів помоліться.

Старенька розгублено витерла сльози:

– А хіба ти, дитино, не свята?

– Ні, грішна.

* * *

Тієї весни бузок розцвів так шалено, що все навкруги потонуло в хмільному ароматі, від чого в небо злетіли не тільки птахи, але й люди.

Усе сталося швидко й несподівано. Був сонячний день. Сонця було так багато, що майже всі мешканці інтернату висипали на подвір’я, щоб відігрітись. Верхній одяг уже був непотрібний, і дітвора ганяла, мов окрилена. Ми зі Сніжаною теж залишили свою запилену схованку на горищі й пірнули в бузкові нетрі. Там можна було шукати квіточки з непарними пелюстками, щоб загадати бажання і з’їсти щасливу знахідку. Бузок був гіркуватий на смак, однак це не зупиняло наші мрії, тільки ось потрібну кількість пелюсточків знайти в той день ніяк не вдавалось, тому ми просто сіли на лаві й заходилися гойдати ногами.

Поруч із нами грався Андрій. Він мріяв стати пілотом або конструктором літаків, тому майстрував авіамоделі, правда, поки що тільки паперові, а потім випробовував їх, запускаючи з вікна другого поверху. Того разу, після завершення планового польоту, він спустився до нас на подвір’я й вирішив запустити літак із землі, а піднявши очі, помітив її.

– Дивіться! Леська Іванова на дах вилізла!

Усі, немов по команді, підняли голови вгору. Дівчина стояла на самому краєчку, здавалось, пальці ніг висять у повітрі. Діти заверещали, вихователі схопилися за голови, і тільки фізик, Петро Васильович, щодуху кинувся до будинку, однак не встиг. Леся розкинула руки, як це роблять птахи, щоб злетіти, міцно заплющила очі й полетіла, от тільки вниз. Глухий удар, тиша, потім крики дітей та дорослих. До тіла першими підбігли вчителі, загородивши її собою. Нас не підпустили близько, однак і без цього з’явилося відчуття, що знімається невдалий фільм жахів. Хтось побіг за медсестрою, хтось – викликати «швидку». Вона приїхала, на диво, швидко, лікарі в білих халатах швидко поклали Лесю на ноші, занесли в машину й одразу ж поїхали геть, голосно завиваючи сиреною. Андрій затис у долонях свій паперовий літак і прошепотів:

– Значить, у лікарню повезли, а не в морг.

Сніжана штовхнула його в бік:

– Не верзи дурниць.

Вихователі, ніби прокинувшись, суворо наказали розходитися по кімнатах, де навіщось почали перераховувати вихованців, неначе думали, що комусь таки вдалося полетіти звідси. Нас трусило, було страшно й хотілося говорити, говорити, щоб упевнитись, що те саме бачили й решта. За стінами ще довго було чути глухе бубоніння, ми в десятий раз переповідали одне й те саме. Особливо не спали спокійно тієї ночі старшокласники, які знали дівчину-птаха ближче.

Наступного дня ми дізналися, що Леся в реанімації. Вона не приходила до тями два дні, а коли повернулася свідомість, єдине, що зробила, попросила перевести її до іншого інтернату, якомога далі від нашого. Олег Євгенійович ходив сірий і злий, хоча цього було й варто очікувати, оскільки за подібне по голівці точно не погладять. На позачергових зборах, що відбулися в актовій залі, він кричав на Ніну Сергіївну, виховательку, що відповідала в той день за Лесину групу, так, що було чутно навіть на першому поверсі. Вона ж плакала й пила заспокійливе. Старшокласники, особливо дівчата, почали якось косо дивитись у бік директора й при нагоді навіть не віталися. Врешті-решт, пригоду вдалося так-сяк зам’яти, в основному дякуючи Богу, адже Леся вижила, правда, до інтернату не повернулась, тому про справжні причини того польоту залишалося тільки здогадуватись.

Тривалий час за нами наглядали з підвищеною пильністю, усі мали чітко дотримуватися режиму й бути весь час на очах, а про відсутність попереджати завчасно, тому наша схованка на горищі пустувала, а ми змушені були шукати притулку в бузкових кущах. Звичайно, висоти там не було, однак сонце й свіже повітря це частково компенсували. Коли ж ішли дощі, доводилося ховатись у приміщенні з рештою дітей, однак і тут ми знайшли вихід, перешіптуючись між собою пізно вночі, коли сусідки вже міцно спали.

Після хмільної весни настало спекотне літо, і я вперше поїхала до санаторію. Вихованці інтернату відпочивали тут щороку, тому дехто знав навколишні місця значно краще, аніж місцеві мешканці. Таких умов, як в інтернаті, там не було, зате шумів ліс, а зовсім поруч протікала невеличка річка. У кімнати нас поселили в значно більшій кількості, подекуди навіть доходило до 12 – 13 ліжок. Вони стояли довгими рядами, немов у казармах, власне, окрім них, там не було інших меблів, та для вдало проведених канікул наявність п’ятизіркового готелю зовсім не обов’язкова.

Паралельно з нашими вихователями на час літнього відпочинку практику проходили студенти педагогічних інститутів. Хлопців серед них не було, зате молоді дівчата з усіх сил намагалися створити для нас тут казку, ну і, звичайно, захистити практику на «відмінно», правда, останнє було не головне. З перших днів спілкування ми одразу ж відчули, що були для них особливими. Так-так, вони ще не встигли звикнути до слова «мама» з вуст чужої дитини, тому перший час губилися й ніяковіли, намагаючись хоча б частково відповідати цьому поняттю, особливо коли йшлося про малечу. Згодом вони пізнали нас ближче, а ми – їх, тому літо якось непомітно стало спільним.

У тих днях було різне: сварки й веселі свята, прогулянки та втечі на свободу, образи й відчуття сім’ї чи чогось наближеного до неї. Ми, як і решта звичайних дітей, мріяли відчути волю, тому з дотриманням режиму виникали проблеми. Хлопці весь час тікали ловити рибу до річки і, ясна річ, купалися в ній без нагляду дорослих, мало думаючи, чим це може закінчитись. Зате про можливі наслідки такої свободи добре знали вожаті, дівчата нас постійно перераховували, виявивши недостачу, починали пошуки, але, знайшовши одних, помічали, що зникли інші. Лише увечері, коли вікно нагадувало велике сліпе око, вони проходили по кімнатах, щоб перевірити остаточну нашу кількість. Я й Сніжана особливо любили ці вечори, та й решта – також, адже переважна більшість дітей тоді вперше почули казки. Казки читали нам на ніч, і ми з німим захватом вирушали в незвіданий до цього світ. Комусь може видатися дивним, однак казки любили навіть значно старші діти, напевно, тому, що без казки дитинство не може бути справжнім.

Таню, вірніше, Тетяну Сергіївну, ми полюбили за те, що розповідала казки вона краще за всіх, а ще, навіть коли й карала, то говорила, що ми хороші, просто даний вчинок неправильний. У неї були великі очі й красиві теплі руки, біля них вдавалося відігрітись, робилося спокійно та затишно, з’являлося відчуття захисту й любові. Напевно, вона встигла по-справжньому до нас прив’язатись, бо після завершення практики писала довгі листи, де згадувала всіх по іменах. Танюша (ми так її між собою називали) вивчала іноземні мови, тому часом вживала незрозумілі для нас англійські слова, пояснюючи їх значення. Ми хапали їх на льоту і вживали в щоденних розмовах, що з боку, напевно, виглядало дещо смішно. Дехто навіть твердо вирішив стати перекладачем, хоча дуже не любив уроки іноземної мови в інтернаті.