Текст книги "Грішниця"

Автор книги: Олена Печорна

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 17 страниц) [доступный отрывок для чтения: 7 страниц]

– З поверненням додому, – зареготав батько і влив у горлянку ще одну чарку з мутною рідиною. Мати теж розсміялась і притулила нас до себе. Від запаху немитого тіла, дешевого тютюну й алкоголю в голові затанцювали метелики, а до горла підступив напад нудоти.

– З поверненням, рідненькі наші, нарешті ви знову вдома.

Пізно вночі я зігрівала диханням і теплом свого тіла сестричку, кутаючись у нову шубку, хоча в найближчі дні її тепла нам вже не бачити. Батьки проп’ють її, як пропивали до того все, включаючи власні душі. Я ненавиділа їх усім серцем, ненавиділа й нічого не могла з цим вдіяти. Може, я просто була не створена для любові, адже діти люблять своїх батьків, навіть таких, як мої, інстинктивно, за покликом крові. Зате моя мовчала, немов застигла в судинах, от тільки невідомо, від якого холоду. Десь на кухні стукотіли пусті пляшки й кружляли п’яні пісеньки матері.

– З Новим роком, янголятко. Спи, нехай тобі насниться якась дуже красива й дуже добра казка.

Наступного ранку батьки повіялися на пошуки оковитої, з місією привітати всіх своїх друзів. Світланка прокинулась і почала плакати, а я безрезультатно намагалася придумати, чим би її нагодувати й заразом – де взяти сухих пелюшок. Раптом у вікно хтось постукав і попросився зайти. Це був Мишко, червонощокий, тепло вдягнений, з відкритим поглядом. Він надзвичайно нам зрадів, я йому – теж. Зараз він навіть став ближчим, адже я розуміла його краще, аніж хтось інший, як і він мене.

– Ось вам мама передала. Пиріжків, кип’яченого молока, салат «Олів’є» і ще купу смакоти. А тут сухі пелюшки, теплий одяг, ще ліки та вітаміни. Вона теж прийде, але трошки пізніше, коли по обіді батько поїде до друга. Ну й темно тут у вас, а ще холодно. А на вулиці стільки снігу випало. А вночі феєрверк бачили? Чи хоча б чули, як гупало? Я Світланці свого ведмедика приніс, це їй подарунок.

– А тобі твій Дід Мороз що приніс?

Мишко розгубився й ніяково промугикав:

– Те, що й просив, – велосипед. Зараз, правда, на ньому не покатаєшся, але весною я вас обов’язково прокочу з вітерцем. Навіть Світланку, вона ж до того вже підросте.

– Дякуємо, а ми без подарунків, вибач.

– Зате ви хороші. І мама обіцяє вам допомогти, як тільки батько поїде в поїздку, а вдома він надовго не затримується. Правда, зараз свята, але вони скоро скінчаться, потерпіть.

– Та нічого, жили ж ми до цього й зараз протримаємось. Головне, щоб молоко було для Світланки.

Після обіду, як і обіцяв Мишко, прийшла тітка Люда. Я зазирнула в її сонячні очі, під якими зрадливо чорнів синець, і розтанула, кинувшись у простягнуті руки. Світланка, почувши мій плач, голосно закричала, а тітка Люда мовчки ковтала сльози, не в силі їх приховати чи стримати.

– Ларисо, дівчинко, не переживай, усе буде добре. Валентин Іванович уже звернувся до соціальних служб, одразу після свят комісія розгляне вашу справу й вас заберуть звідси назавжди. Треба зачекати тиждень, може, трошки більше.

Я кивала головою в знак згоди й ніяк не могла відірвати очі від її синця. Їх я звикла бачити на матері, її друзях, у себе. Та невже синці бувають у святих?

– Вам боляче?

Вона навіть одразу не зрозуміла, про що я, а потім, торкнувшись рукою щоки, махнула рукою:

– Пусте, до весілля заживе. До твого, звичайно, своє вже відгуляла. Не бійся за мене, я звикла. Цього разу, правда, навіть косметика не допомогла, довелося вигадати історію про пробку з-під шампанського. Друзі сміялись.

Я гірко посміхнулась, а потім зважилася на питання, яке не давало заснути всю ніч:

– Чому Ви дозволяєте робити це із собою? Ви ж не заслужили!

Тітка Люда глибоко вдихнула й взяла мої руки у свої.

– Ніколи не дозволяй подібному статися із собою. Чуєш мене, крихітко? Ні-ко-ли. Таке трапилося з твоєю мамою, зі мною, але так буває не з усіма, так не має бути. Колись давно я втратила сім’ю, це було страшно й боляче. Я була юна, зовсім юна й страшенно самотня, тоді мене й зустрів майбутній чоловік. Він був значно старший, міг піклуватися про мене, як це робили батьки, потім запропонував одружитися. Я не могла спитати поради, бо не було в кого, узагалі нікого не було. Так у сімнадцять стала дружиною й буду нею до кінця. Так судилося, уже нічого не зміниш. Але ти пообіцяй, що дуже добре подумаєш, перш ніж сказати комусь «так».

– Я ніколи цього не зроблю. Вони звірі, і я їх ненавиджу!

Вона міцно стисла мої долоні й наказала подивитися прямо в очі.

– Не треба так думати, сонечко. Це неправда, чоловіків не треба ненавидіти.

– А я ненавиджу, всіх.

– І Валентина Івановича?

Я розгублено прошепотіла:

– Ні, він же лікар.

Увечері повернулися батьки, як завжди, п’яні й чомусь злі. Батько довго ходив по будинку, а потім побив матір, вона голосила до самого ранку в кутку. Я дивилася на краплі крові на підлозі й такі ж криваві очі батька, думаючи, що їх не можна не ненавидіти.

* * *

Лариса відклала записи й поглянула у вікно. Наближався вечір. Виявляється, вона писала весь день. Марія Степанівна по обіді зазирнула в кімнату, але, побачивши, що гостя блукає в минулому, тихо причинила за собою двері. На столі залишила печеню в глиняному горщику, закутавши його у вишитий рушник, і пішла, бо її знову покликали. Старенька була тут кимось на зразок знахарки, лікаря й психотерапевта в одній особі. Багато знала, але мовчала про своє знання, застосовуючи лише тоді, коли цього по-справжньому потребували.

Лариса торкнулася горщика й зрозуміла, що він давно охолонув. Вирішила розтопити грубку. Дрова пахли сосновим лісом і висотою, а коли горіли, потріскували від смоли. Лариса довго дивилися на вогонь і ні про що не думала. Так із нею бувало, коли бачила полум’я. Ніби всередині вмикався якийсь механізм, і все зникало, залишалося тільки тепло, біля якого так затишно, а торкнешся – обпечена рана. Повечерявши, жінка вийшла під зоряне небо, і перше, що помітила, це відсутність снігу. Його не було, неначе наснився чи привидівся вже напівсонній землі, а разом із землею й людям. Ще вчора був, а сьогодні вже нема, таке трапляється часто, особливо з першим снігом.

Марія Степанівна повернулася пізно, йшла повільно, несучи в собі смуток. Це було помітно одразу, з першого погляду, бо він ховався в кожному русі, а головне – осів в очах, зробивши їх чомусь ще прозорішими.

– Сьогодні померла мати Ніни, відмучилася бідолашна на цьому світі.

– А як же Ніна?

– Плаче, у неї тепер самі могили лишились.

Коли Лариса засинала, уявляла велике чорне ніщо – пусте й безглузде. Напевно, саме там відчуває себе зараз жінка-дівчинка з темними очима. Її жертву прийнято. Крапка.

* * *

Того Різдва я втратила свого маленького янгола.

Був страшний мороз, градусів під тридцять. Він заповзав у кожну шпарину й робив стіни будинку білими. Павутиння по кутках, стінах і стелі теж стало крижаним. Там, мабуть, замерзли і кати, і їх жертви, тепер це було більше схоже на чудернацькі сплетіння екзотичних рослин.

Я розуміла, що в таких умовах маленькій дитині довго не протягнути, а попереду була різдвяна ніч – довга й по-смертельному холодна. Батьків це хвилювало мало, оскільки під рукою опинилися одразу дві пляшки оковитої, і вони спокійно влаштовували собі персональне Маямі. Я стривожено подивилася на Світланку, обличчя й ручки якої набували синюшного відтінку, торкнулася й остаточно впевнилась, що дитина замерзає, подібно крижинці за вікном. Спочатку вона довго плакала, і ні тепло мого тіла, ні колискові не могли її заспокоїти, потім, виснажившись, замовкла й лише підхлипувала. Те хрипле мовчання лякало набагато більше, ніж плач. У домі вже не лишилося нічого, що можна б було спалити, щоб хоч якось зігрітися, тому я зважилася залишити янгола сам на сам із людьми, що дали їй життя.

На вулиці мене одразу пройняло тисячами невидимих голок, морозне повітря обпікало легені, а пальці рук і ніг відмовлялися слухатись. Від рипіння снігу при кожному кроці я здригалась і злякано озиралася назад, надто моторошно воно звучало на безлюдних вуличках міста. Усе живе зникло, кудись поділися навіть бездомні коти й собаки, горобці й галасливі ворони, не кажучи вже про людей, які шукали тепла за родинним святковим столом, відмовляючись колядувати. Деякий час я безрезультатно намагалася знайти десь поруч хоча б щось, що могло горіти. Даремно. Стало ясно, що доведеться йти аж у чагарники на околицю міста. Намагалася йти швидко, щоб відновити кровообіг у руках і ногах, але коли почала ламати сухе гілля, пальці рук уже не відчувала. Гілки дряпали шкіру, але кров відмовлялася текти з ран. У кінці знайшла поламаного дерев’яного стільця й вирішила повертатися назад, несучи знайдене перед собою. Найбільше боялася впасти, бо розуміла, що сил підвестися вже не знайду. Страшно хотілося спинитись і перевести подих, та треба було йти. Не заради себе, заради маленького янгола, якого ніхто, крім мене, не зігріє, навіть у різдвяну ніч.

Уже коли підходила до двору, почула страшний дитячий крик, саме крик, це не було схоже на плач. Я з усіх сил кинулась у двір, гублячи все, що вдалося знайти.

– Заткни пельку цьому щеняті, інакше це зроблю я!

– Ага, як? Може, колискову заспіваєш?

І він заспівав, заспівав про те, як янголи літають. На моїх очах двомісячну дитину викинули у вікно. Жбурнули, як жбурляють сміття чи набридливого кота. То був перший і останній політ янгола. Світланка впала прямо на камінь, що завжди лежав біля вікна, скільки себе пам’ятаю. Величезний сірий камінь, на якому влітку грілися на сонці мухи, а зараз навіть снігу не було. Сестричка вдарилася головою, щось хруснуло, і вона раптом замовкла, а я закричала так, що в сусідніх будинках відкривалися двері й люди вибігали, хто в чому. Навіть не пам’ятаю, як підхопила свого янгола, потім притисла до себе, цілувала в солоне від сліз обличчя й шепотіла, що все буде добре, я ж із нею, значить, усе буде добре, навіть не помічаючи, що вона не ворушиться зовсім і не дише.

Хтось викликав «швидку» й наряд міліції, однак я ще довго нікому не дозволяла наближатися до мого янгола, доки Світлану силоміць не вирвали з рук. Я падала в ноги лікарям, гамселила у вікна «швидкої» й кричала, щоб повернули сестричку. Мені скрутили руки, лікар увів заспокійливе, і раптом стало темно, дуже темно. Я тільки встигла подумати, як же мені в такій темряві віднайти свого янгола, а потім і темрява зникла.

* * *

Лариса заплющила очі, не в силі писати далі. На сторінку впали кілька крапель. Крап. Крап. Вони розповзлися по літерах і перетворились у плями – солонувато-гіркі, бо саме такі на смак сльози. Неважливо, з якої причини плаче людина, від неймовірної радості чи неймовірного болю, сльози на смак все одно солоні, хоча, мабуть, усе-таки різні, – принаймні, для того, хто плаче.

Лариса не змогла далі написати й слова, залишила сторінку з плямами на столі й швидко вийшла з будинку, ніби тікаючи від минулого. Виявляється, керувати спогадами з відстані теперішнього неможливо, цими спогадами – точно, занадто багато болю. Непережитого болю, загнаного кудись настільки глибоко в себе, що одразу й не знайдеш. Зараз минуле вирвалось, вибухнуло, збило з ніг. Лариса підняла очі до неба. Сьогодні воно було сірим і по-зимовому холодним. З нього йшов сніг, але вже інший, той, що приходить надовго. Озерце повільно вкривалося кригою й засинало. Жінка торкнулася верби – спить. А що таке сон? Та сама смерть, лише тимчасова. Раптом Лариса рвучко рушила з місця й швидко пішла вулицею, а, знайшовши потрібний двір, зайшла. Його неважко було знайти, бо навколо сновигали люди в чорному.

Марія Степанівна здивовано подивилася на несподівану гостю, а потім схвально кивнула головою:

– Правильно зробила, дочко, що прийшла. Людину потрібно провести в останній путь, тоді й душі буде легше залишити цей світ.

У будинку в труні лежала незнайома жінка. Смерть зробила обличчя спокійним, навіть байдужим до всього. У кутку стояв інвалідний візок, він, напевно, не міг зрозуміти, куди це хазяйка зібралася без нього. Поруч, уся в чорному, сиділа Ніна. Траур зробив її очі ще темнішими, і здавалось, що так дивиться ніч. Вона навіть не плакала, тому старі сусідки шепотілися про це за спиною, тільки Марія Степанівна підійшла й тихенько сказала:

– Ти б поплакала, дитино. Поплач, бо біда буде.

Ніна зітхнула:

– Не можу.

Похорон тривав недовго. Дід Федір поважно ніс попереду хреста, кілька чоловіків – труну, а жінки – жалобні вінки. Молодий батюшка, якого привезли здалеку, співав голосно й красиво. Коли труну з небіжчицею опустили, жінки заплакали, прощаючись із нещасною. Ніна ж стояла рівно, як струна, і якось дико дивилася навколо. Потім був обід, поминання душі, дерев’яні лави й повні миски їжі, гул голосів – усе так, як і має бути. Чоловік, правда, не приїхав, хоча його чекали до останнього.

Коли Лариса прощалася з Ніною, та, немов прокинувшись, прошепотіла:

– Я сьогодні в одній труні з матір’ю поховала себе. Як жити далі? Для кого?

Лариса обняла жінку й промовчала. На питання мають давати відповідь ті, хто їх ставить.

Уже вдома Марія Степанівна дістала з полички дві чарчини й міцний самогон. Вони випили по одній за спокій душі померлої, а пізно вночі Лариса дописала ще кілька слів:

«Виявляється, померлих потрібно ховати, щоб вони померли й для тебе теж, і прощатись, бо ті йдуть в інший світ. Принаймні, нам хочеться, щоб він усе ж таки існував, і, до того ж, був кращим за цей, бо ти заслуговуєш на рай, янголятко.

Прощавай, сьогодні я нарешті тебе поховала».

* * *

Коли я отямилась, побачила білу стелю, усю в дрібних тріщинках. Вони утворили візерунки, на які можна було дивитися годинами, і щоразу бачити щось нове. Ще пам’ятаю запах ліків, хлору, також – світло, тільки дивне якесь. Тьмяне, чи що? Усередині було таке саме відчуття безбарвності, навіть рухатися не хотілося. Так я лежала, мабуть, годин зо три, не усвідомлюючи, хто така, де знаходжуся й чому. Мовчки дивилась у стелю, не реагуючи на людей у білих халатах, що час від часу з’являлися біля ліжка, міряли тиск, температуру, заглядали в зіниці, щось кололи. Дивно, але страху тоді не виникало.

Він прийшов із першим спалахом пам’яті. Перед очима раптом з’явилося дитяче обличчя – знайоме до болю. Малесенька дівчинка дивилася на мене сірими очима, тягнула рученята й посміхалася беззубим ротиком. Я з усіх сил намагалася згадати, хто це, і не могла. Чим більше напружувала пам’ять, тим безпораднішою ставала, а спогад відігнати теж не виходило, дівчинка не хотіла йти.

У кінці кінців, виснажившись, я задрімала. Це був стан напівсну, напівмарення, коли опиняєшся десь на межі реальності. Саме там пам’ять вдарила, повернувши весь жах минулого до останньої краплі, так, ніби все відбулося щойно, ось у цю хвилину. Не витримавши, я закричала. А далі все повторювалось, як кадри чорно-білого кіно. Я зіскакувала з ліжка, вибігала з палати й блукала безкінечними коридорами, намагаючись віднайти свого янгола. Слова про смерть сестри відмовлялася впускати до свідомості, я просто не могла в це вірити. Мене ловили, тягнули назад у палату вводили заспокійливе й знову клали в ліжко. Нарешті медперсоналу набридла ця дивна гра, і мене прив’язали до ліжка міцними ременями, від яких я намагалася звільнитися з таким завзяттям, що на тілі ще місяць не сходили страшні синці з краплями запеченої крові.

Напівзабуття тривало кілька тижнів, за цей час Світланку поховали на найближчому кладовищі – дуже просто. Із близьких були тільки тітка Люда, Мишко і Валентин Іванович, правда, до них приєдналися кілька цікавих, але останніх привабила, скоріше страшненька історія, аніж сам факт смерті мого янгола. Це ж треба, часом люди цікавляться жахливими речами, аби ними розбавити сірість власних буднів. Спочатку жваво щось обговорюють із сусідами та знайомими, а назавтра забувають і говорять уже про щось нове. Звичайно, хтось може пропустити чужий біль крізь себе, хтось прочитає молитву, однак у переважній більшості – просто чешуться язики. У нашому випадку почесати їх можна було зі смаком і досить довго. Усе містечко з натхненням обговорювало найменші дрібниці страхіття, зате слідство йшло без особливого поспіху. Коли я могла більш-менш об’єктивно відповідати на запитання, мене допитав товстенький дядечко з поглядом, що весь час бігав туди-сюди, туди-сюди. Лише після цього дали дозвіл впускати до палати відвідувачів.

Їх виявилося не так уже й багато, але навіть близьких людей бачити не хотілось. Стан шоку плавно переріс у неймовірну байдужість. Мені було настільки все одно, що якби сказали: завтра кінець світу, – я навіть не кліпнула б оком. Ніхто з відвідувачів не міг вивести мене зі стану заціпеніння. Тітка Люда гладила по голові, приносила свої фірмові пиріжки, фрукти й різну смакоту, вмовляла скуштувати, а потім акуратно складала в тумбочку поруч із ліжком, звідки санітарки так само акуратно все виймали, бо їсти я відмовлялася категорично. Очевидно, мені тоді щось вводили, щоб організм не виснажився остаточно. Мишко притягнув цілий ящик найновіших іграшок і навіть хотів зробити те саме зі своїм новим велосипедом. Однокласники, під чуйним наглядом керівництва Ніни Іванівни, мовляв, так треба, принесли чисті альбоми, різнокольорові олівці й фарби, ще якісь, ну, дуже цікаві книжки. Проте всі ці скарби припадали пилом у кутку. Валентин Іванович шукав усе нових і нових спеціалістів, консультувався у ледь не світил науки, підключав усі можливі та неможливі знайомства, однак допомогти мені подолати апатію ніхто з них не зміг. Врешті-решт баба Мотя принесла величезних розмірів розп’яття, повісила в мене над головою й довго читала молитви. Я ж слухала її байдуже, так само, як байдуже Бог забрав мого янгола, ніби йому було замало своїх.

Потім прийшла вона, і світ у мить перевернувся, змінивши байдужість на дику лють. Її було стільки, що я захлиналась, не в силі це втримати в собі. Звідкись із глибини йшло неймовірно сильне бажання розірвати цю жінку на маленькі шматки своїми ж руками, а потім викинути на смітник, бо на цвинтар вона не заслужила. Десь взялися сили, щоб зіскочити з ліжка й кинутися на відвідувачку. Усе відбулося за кілька секунд, і медсестри навіть отямитися не встигли. Я била її своїми кулачками в груди, дряпала обличчя, кусала до крові руки, вивільняючи хвилі ненависті, що йшли одна за одною безперервно. Спочатку вона навіть не намагалася захиститись, шоковано кліпаючи очима, а вже потім почала лаятись, причитати, ще хотіла втримати мої руки, чого зробити довго не вдавалось. Лише з допомогою двох медсестер і подвійної дози заспокійливого мене вдалося втихомирити. Я лежала в напівзабутті, скривавлена її кров’ю, і відмовлялася вірити, що ця кров є рідна.

– Хто це була? – шушукались у коридорі санітарки.

– То її мати приходила.

Так у мене розпочалося нове життя, у якому не залишилося місця для любові, зате ненависті вистачило б на кілька, а ще – нестримного прагнення помститися тим, хто відібрав єдину людину, якій я була потрібна, яка мене лю-би-ла.

* * *

Наступні кілька днів були вітряні. Хтось розірвав серце вітру і тепер він даремно шукав спокою. Вітер кидався по пустих вуличках, розганяючи сонних псів, калатав у двері, стукав у замерзлі вікна, навіть жалібно вив у димарі. Вирвавшись за хутір, мчав по засніженому полю з шаленою швидкістю, гупав зі всієї сили в лісову стіну й губився в соснових нетрях, шукаючи втіхи в колючих обіймах гордовитих красунь. Снігу більше не випало, і поступово біле простирадло на землі набуло бруднувато-сірого відтінку. Очевидно, хтось, не витерши ніг, довго ходив ним туди-сюди. Може, то був вітер? У ці дні Лариса нічого не писала. Минуле ніби відійшло кудись убік, хоча все ще дихало в спину.

Дід Федір влаштував банний день і запросив попаритись у власноруч збудованій бані, яку розтоплював довго й ретельно – неначе чаклував. Зате коли Лариса з неї вийшла, то на мить подумала, що втратила тіло, перетворившись на духа. Думки теж пройшли крізь своєрідне очищення, залишаючи тільки відчуття радості. Виявляється, так буває. Людина радіє просто тому, що дише й слухає вітер у димарі.

– Ти, Ларисо, тепер до мене щосуботи заходь. Моя банька куди краща, ніж травичка в Марії Степанівни, та й користі з неї більше.

Марія Степанівна жартома показала кулак і нагримала:

– Почекай-почекай, прокинеться твоя виразка шлунку, прибіжиш по мою травичку – а зась. Лізь у свою баньку.

– Та ти не сердься, сусідонько. Твоя травичка часом теж у пригоді стає.

Лариса слухала, як чубляться старі. Наче подружжя, що давно відгуляло своє золоте весілля. Не вистачає, правда, дітей та онуків, щоб повен двір у святкові дні. Дивно, але ж у Марії Степанівни, здається, є син. Чому ж ще жодного разу не приїздив?

Уже вдома, провалившись у м’яку перину, Лариса раптом спитала:

– А де ж ваш син, Маріє Степанівно?

Очі старенької враз погасли, і вся вона ніби зробилася меншою, кілька хвилин мовчала, а потім, вкривши Ларису теплою ковдрою, гірко зітхнула:

– Нема.

Жінка здригнулась і ніяк не могла до кінця зрозуміти сказане.

– Нема на цьому світі, донечко. Чекає мене в іншому.

– А вірите в інший світ?

– Віриш – не віриш, він є. Якщо ж вірити, то й на цей по-іншому дивишся, розумієш більше. Та що це ми? Давай-но спати, нехай сни будуть світлими.

Лариса слухняно заплющила очі і, слухаючи, як тихенько ходить у сусідній кімнаті господиня, впала в щось біле й невагоме. Потім усю ніч літала під хмарами й ловила посмішки свого янгола. Так, ніби її справді впустили до раю.

* * *

З лікарні мене виписали вже весною, правда, вона була ще настільки рання, що для більшості її присутність відчувалася тільки в календарі. Проте я так давно не виходила під відкрите небо, що помітила її одразу. Повітря було іншим, у ньому ось-ось мало зародитися щось нове, може, тому я тоді теж вирішила жити далі, просто для того, щоб жити.

– Ларисо, зайди назад до приймального відділення. Надворі ще холодно.

Я слухняно повернулась у приміщення й присіла на стілець. У повній розгубленості дивилась, як у двері заходять і виходять якісь люди, з’являються на мить у вікні а потім зникають незнайомі обличчя, і ніяк не могла збагнути, хто ж може за мною прийти. Чи є кому йти? Мене охопив жах. Це було настільки помітно, що зайнята записами медсестра відволіклась, щоб заспокоїти:

– Не хвилюйся, за тобою ось-ось прийдуть.

– Хто?

– Твоя мама.

Я закліпала очима й ледве видавила із себе:

– Не піду.

У цю хвилину двері відчинились, і в них з’явилася тітка Люда. Вона стривожено поглянула на мене й, зрозумівши, що я все знаю, присіла поруч. Я чомусь боялася дивитись їй в очі, так, ніби там ховалася правда, а якщо в них не дивитись, реальність можна змінити.

– Дівчинко моя, послухай мене уважно. Знаю, це важко зрозуміти й прийняти, але ти мусиш бути сильною. Розумієш, існують закони, за якими твоя матір лишається бути матір’ю, тому ти мусиш жити з нею.

– Це неправильні закони. Вона ж була матір’ю й для Світланки, а зараз її вже нема.

– Знаю, але… Велося слідство, відбувся суд. Злочин скоїв твій батько й за це сидітиме, а мати… Як тобі пояснити, вона не хотіла, щоб таке сталося. Пройшов час, вона прагне змінитися, каже, що любить тебе й буде дбати по-справжньому. Це останній шанс, і його їй дали.

– Не вірю.

– Тобі важко повірити, це зрозуміло, однак члени комісії повірили. Спробуй дати їй шанс, по-іншому поки-що не можна.

Я мовчки сиділа, відвернувшись до вікна. Медсестра щось розповідала тітці Люді, коли в приймальне відділення зайшла мати. Я дивилася на цю чужу жінку й не впізнавала в ній колишньої Сєтки – з черговим синцем на обличчі й стійким запахом паленого самогону. Ця нова жінка була чиста, твереза й страшенно розгублена, у руках тримала два червоні яблука й ніяк не могла мені їх віддати, винувато посміхалась, щось белькотала, а потім нарешті зважилася забрати мої речі і взяти за руку. Я байдуже вклала свою долоню в її і слухняно повернулася туди, де вже ніколи не з’явиться мій янгол, однак там не було і його вбивці.

У будинку ніби нічого й не змінилося, він, як і раніше, впускав у себе вітер, ховав темряву й павуків. Правда, кількість останніх катастрофічно зменшилась, а в будинку запахло їжею, чого раніше не спостерігалось. Я навіть уявити не могла, що моя мати здатна щось приготувати, як це роблять інші жінки щодня для своїх дітей. Мій старий матрац кудись зник, а на його місці стояло не нове, однак справжнє залізне ліжко, хоча й рипіло так, що спати в ньому можна було лише в одному положенні. На вікнах висіли гардини, чомусь яскраво-червоного кольору, а найголовніше – того каменю під вікном не стало. Він зник, неначе й не було, залишилася лише неглибока ямка, в якій сніг загадково відмовлявся лежати, тому те місце моторошно чорніло єдиним сліпим оком на білому й примушувало щоразу здригатися. Узагалі перший час я здригалася ледь не щохвилини. Мені чувся дитячий плач чи гнівні окрики батька. Цих людей не було поруч, але десь у собі я їх не відпустила, пізніше, щоправда, стало легше, і я остаточно переконалась, що людина – унікальне створіння, здатне вижити будь-де й за будь-яких умов, звикнути. Ще вона має пам’ять і водночас здатна забувати, тим самим притупляючи біль. Інакше… інакше можна б було збожеволіти.

У школу йти не хотілось, однак іншого виходу не було. У перший день здавалось, що кожен тикає в мене пальцем і щось шепоче за спиною. Я озиралась і намагалась якомога менше потрапляти на очі, слава Богу, що ефект від моєї появи спостерігався рівно перші кілька годин. Однокласники розпитували про батька, матір, хтось навіть спитав, як саме померла моя сестра. Я мовчала, хоч понад усе хотілося плюнути в обличчя усім цікавим, щоб вони нарешті залишили мого янгола в спокої, а не смакували деталі трагедії, мов тістечко в шкільній їдальні. Зрештою моя мовчанка набридла і, поставивши діагноз «тю-тю», мене залишили, як і колись, самотню на останній парті. А Ніна Іванівна була відверто роздратована, оскільки, як зразковий класний керівник, мала підтягнути мене по всіх предметах чи бодай проконтролювати процес, що вимагало сил та часу, тому особливого захвату не викликало. Інші вчителі спочатку дещо пожвавились, однак згодом охололи й перестали звертати на мою скромну персону особливу увагу. Зраділа по-справжньому єдина баба Мотя і в перший же день спекла смачнючого пирога, купила солодкого лимонаду й частувала мене всім цим у комірчині, витираючи час від часу сльози й примовляючи «моя красунечка».

Моє нове життя з матір’ю тривало три місяці й чотири дні. Я навіть поступово почала звикати до скрипучого ліжка, яскраво-червоних гардин на вікнах та тверезої матері, от тільки тверезою вона пробула не так і довго, мабуть, у сумі десь півроку. Саме настільки вистачило її переляку від пережитого, щоб утримуватися від алкоголю. Але шок минув, а горілка з лиця землі за цей час не зникла, як і вірні друзяки, що систематично навідувались, аби вправити мізки Сєтці, що по-їхньому означало тільки одне – залити їх горючою рідиною. Одного разу, повернувшись зі школи, я наштовхнулася на десяток синюшних від випитого облич. Вони всі, як одне, тупо всміхалися й намагалися вщипнути за щічку, немов трирічну дитину.

– Доню моя маленька, йди-но, обніми свою маму.

Я дивилася на п’яну жінку і впізнавала в ній матір – ту, звичну, якою вона була всі ці роки. От тільки зараз не було кому бити її по пиці, тому вона отримала повну свободу дій, могла робити все, що заманеться, абсолютно все. До того ж, їй було відверто начхати як на батька, що сидів у в’язниці, так і на свою маленьку. Ну, не відмовлятися ж заради мене від такого задоволення? Усе повернулося на круги своя, очевидно, це й було її життя. Вона пила будь-що, будь-де, з будь-ким і в будь-яких кількостях, а за відсутності батька з подивом відкрила в собі ще доволі «привабливу» жінку й активно почала це доводити всім охочим. Бажаючі, звичайно, всі до одного були її рівня – без копійки за душею, зате зі стійким запахом перегару. Ці «дяді», з’являючись на ніч, зникали на місяці, жодного постійного, всі – перекотиполе, хоча матір цей факт особливо не засмучував, і вона вкотре відкривала сезон пошуку нового «татка» для мене. Я ж при цьому почувалася настільки зайвою, непотрібною, що часто поверталася додому, аби тільки переночувати в тому скрипучому ліжку. Згодом звикла, до того ж, у мене з’явилася куди болючіша втрата, аніж відсутність тверезої матері.

Спочатку дізналася, що Валентину Івановичу запропонували місце в дитячій лікарні столиці, він погодився й досить швидко виїхав за новим місцем роботи. Ми сумували за своїм Айболитом і водночас раділи за нього, бо знали, що він там і має бути. Однак згодом стало ясно, що доведеться попрощатися не тільки з ним. З міста переїжджали тітка Люда з Мишком, єдині люди, що хоч частково замінили мені справжню сім’ю. Я часто приходила до них і проводила цілі дні, часом навіть залишалася ночувати, якщо, звичайно, у цей час вдома не було дядька Миколи. Коли ж він повертався, зникала. Так, після останнього його повернення тітка Люда, ледь стримуючи сльози, повідомила, що вони їдуть звідси. Я довго не могла зрозуміти. Навіщо? Куди? З ким? І лише коли побачила, як похапцем пакується сервіз у милу рожеву квіточку, зрозуміла, що все серйозно. Дядько Микола вліз в якусь підозрілу аферу й прогорів настільки, що вони змушені були продати будиночок, котрий посміхався, і переїхати до його матері, аж на Південь. Мишко довго каверзував і відмовлявся їхати, доки тітка Люда не підкупила його справжнім морем. В останні дні до від’їзду він тільки й робив, що розповідав про великі кораблі, капітаном яких він стане, коли виросте.

Я кивала головою й ходила, немов у воду опущена, почала пропускати школу й відчувала себе покинутим щеням, яке господарі забули взяти із собою. Коли прийшов час прощатися, тітка Люда міцно обняла мене, поцілувала й заплакала:

– Я не можу забрати тебе із собою, дівчинко моя, не можу. Мені просто не дозволять. Віриш, зайчику?

Я вірила.

– Ларисо, обіцяй мені, що будеш розумницею й обов’язково, чуєш, обов’язково станеш щасливою. Обіцяєш? А я писатиму. Пізніше, коли ми трохи там обживемось, ти, можливо, зможеш приїхати в гості. Це було б так чудово, ми б показали море.

Я кивала, а сама ковтала сльози – такі ж гіркі й солоні, як і те далеке море. Вони поїхали, їхній будинок купили, однак він перестав посміхатись, лише сумно дивився вікнами й чекав, неначе вірив у те, що вони повернуться. Перші кілька місяців я теж вірила, часто бігала на вокзал і годинами вдивлялася в обличчя пасажирів, а раптом побачу серед них знайомі. З часом сиділа на пероні вже просто так, за звичкою, ще пізніше зрозуміла, що вокзал – ідеальне місце для самоти. У приміщенні було завжди тепло, можна було навіть дрімати в кріслах, бувало, що хтось жалів і пригощав чимось смачненьким. От тільки спочатку дядечки в міліцейській формі погрожували інтернатом, бо думали, що я не маю дому, потім махнули рукою й проганяли вже рідко, так, для годиться. Смішні, тут краще, ніж удома.