Текст книги "Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі"

Автор книги: Олена Апанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 20 страниц)

Дорошенко підтримував відносини й із лівобережним гетьманом Дем'яном Многогрішним. Неодноразово звертався до московського уряду, який сам кілька разів відправляв посольства до Чигирина. Перше після Андрусівської угоди московське посольство до Дорошенка очолив ротмістр Іван Рославлєв. Він закликав правобережного гетьмана з довірою прийняти протекцію обох учасників угоди – царя і короля, а від союзу з татарами відмовитися. Та гетьман рішуче заперечив, що не має наміру відмовлятися від союзу з татарами, оскільки цар і король своєю угодою роздерли Україну на частини й ведуть її до погибелі.

Незважаючи на цілковитий неуспіх цього посольства, Москва не пориває контактів із Дорошенком і продовжує з кінця 1667 р. відправляти до нього одне за одним інші посольства – Лубенського, Чекаловського, Тяпкіна. 15 і 16 грудня Лубенський, повторюючи свого попередника, вручає гетьману нову ноту. Він мав завдання відвернути Дорошенка й від «бусурманів», і від «ляхів». Москва намагалася втягнути Дорошенка у сферу своїх впливів.

Правобережний гетьман, висловивши багато скарг на поляків, заявив: якщо вони не віддадуть йому Білоцерківської фортеці, то він, дочекавшися закінчення сейму, піде на відкритий розрив із ними. Гетьман погоджувався на формальне визнання московського протекторату, який практично не мав би ніякого значення. Відмовлятися ж від татарської опіки й допомоги він не бажав, пояснюючи це тим, що татари ближче до української землі, ніж царські ратні люди, й у разі розриву союзу ханські орди зможуть знищити увесь край, поки надійде якась допомога з далекої Московщини. До того ж, переконував Дорошенко, поки існує козацько-татарський союз, царським містам і селам не загрожує напад ординців.

У січні 1668 р. царський посол Тяпкін зустрівся в Переяславі з братом гетьмана – Григорієм Дорошенком, який підтвердив, що козаки готові прийняти царську протекцію, але за таких умов: в українських містах і містечках не буде жодних московських військових гарнізонів, ані урядників; гетьманом усієї України по обох сторонах Дніпра має бути Петро Дорошенко; козацькі вольності й права мають залишатися непорушними; царський уряд не збиратиме жодних податків на Україні від міщан і всіх інших «тяглих людей»; гетьман Брюховецький мусить уступити Дорошенкові гетьманську булаву, зберігаючи боярське звання і свої маєтки.

І надалі в московсько-козацьких контактах повторювалися з деякими варіаціями ці позиції, згідно з якими обумовлювалася можливість прийняття Дорошенком царського протекторату. При цьому висувалася вимога обов'язкового об'єднання під цим протекторатом обох частин України, що у свою чергу було неприйнятним для Москви, оскільки суперечило Андрусівському договору.

Винятково складна, заплутана й загрозлива ситуація склалася на Правобережній Україні на самому початку 70-х років XVII ст. У 1671 р. почалася козацько-татарсько-польська війна, котра в наступному році перейшла в польсько-турецьку війну. Військові дії 1671 р. відбувалися на тлі найгостріших суперечностей не лише між воюючими сторонами, а й усередині їх, що ускладнювало політичну та воєнну обстановку на Правобережжі, руйнівно позначалося на його населенні.

Дорошенко майже чотири тижні без успіху тримав в облозі фортецю Біла Церква, а потім вирушив на допомогу своєму брату Григорію, який із 1500-ма козаками стояв між Вінницею й Браїловим і якому загрожував польський наступ. Повернувшися до своєї резиденції в Чигирин, гетьман чекав на допомогу – прихід ханських орд. У Дорошенка на той час було всього десять тисяч сердюцьких військ. Крім того, в ряді міст трималися віддані йому козацькі залоги.

Дорошенкові вдалося добитися від Порти змін на кримському троні. Хан Аділ-Гірей, який допомагав Ханенкові, був скинутий, а його місце зайняв Селім-Гірей. Однак проти нього виступив колишній хан, який закликав собі на поміч донських козаків Степана Разіна, астраханську орду, черкесів і калмиків. Між ними точилася міжусобна боротьба. Дорошенко послав Селім-Гірею на допомогу дві тисячі козаків. Білгородська орда, яка була при Дорошенкові, втекла від нього, почувши про наїзди Івана Сірка із запорожцями на її улуси.

Коли ж, нарешті, татарські орди прийшли на допомогу гетьманові (20 тисяч ногайської і кримської орди, одна тисяча турецької кінноти), Дорошенко розіслав 16 листопада 1671 р. з-під Лисянки універсал до корсунського, канівського, черкаського й чигиринського полковників, і до всієї старшини, і всіх «посполитих людей», щоб вони оберігалися від тих його союзників. Він радив, щоб люди «не плуталися по гостинцях» (дорогах) і щоб зі своїми товарами й набутками трималися в обережності по містах коло свого добра. Гетьман наказував, щоб цей його універсал усі, перечитавши, негайно пересилали далі «і вдень, і вночі».

Бажаючи уникнути великого кровопролиття і руйнації, Дорошенко звертався до жителів малих міст і містечок не чинити опору військам Собеського й піддаватися їм добровільно. Понад двадцять таких міст і містечок, що піддалися військам поляків і Ханенка, коли до них наблизився Дорошенко з військами, переходили знову на його бік. Взагалі, місцеве населення співчувало Дорошенкові й доносило йому про кожний рух ворогів.

Коронний гетьман Ян Собеський діяв на Правобережжі з невеликим польським військом – 12–14 тисяч чоловік. Для того щоб виступити проти об'єднаних козацько-татарських військ, він чекав з години на годину литовської армії, яка вже зібралася в Дубенцях над Західним Бугом. Але наприкінці жовтня прийшла звістка, що литовське військо, якому не виплатили жалування, збунтувалося, покинуло свої корогви й розійшлося.

Жовніри Собеського не зважали на його суворий наказ по-людськи ставитися до місцевого населення й нічого у нього безкоштовно не забирати. Польські жовніри, що зимували в Білій Церкві, Димері, Борщагівці, Погребищах, Володарці, Антонові та інших містечках, постійно грабували українське населення. Влітку під час облоги Кальника поляки спалили всі навколишні хутори й хліб на полях, не залишивши, як каже свідок, «ані одного снопа на полі», Жовніри вишукували навіть ями, де люди переховували збіжжя, а часом і цінні речі, й забирали все, що знаходили.

Між коронним гетьманом і королем була незгода щодо Ханенка. Собеський був проти того, щоб призначати його гетьманом. Незадоволений він був і тим, що король надіслав у польський табір гетьманські клейноди й тисячу червоних золотих для Ханенка. Останній, перебуваючи з шістьма тисячами запорожців у таборі Собеського, сам не бажав брати булаву в такій ситуації, оскільки це свідчило про те, що його затверджують на гетьманстві поляки, а не обирають козаки – представники всіх полків. Але тут збіглися близько тисячі запорожців, польський каштелян урочисто передав клейноди, запорожці підхопили Ханенка на руки і проголосили його гетьманом, а потім почали стріляти на радощах із гармат і мушкетів.

Під час цих імпровізованих виборів лунали голоси за Івана Сірка, хоча сам він, здається, не шукав гетьманської булави. Навіть із польської сторони висловлювалися щодо того, що булава скоріше личила Сіркові, ніж Ханенкові, оскільки Сірко був куди розумніший, мав більший досвід і в усіх випадках показав себе витриманішим і сміливішим. Під час кампанії 1671 р. він набув собі більше пошани й слави, ніж хто інший з-поміж козацької старшини. Собеський у своїй реляції підканцлерові Ольшевському дав таку характеристику Сірку. «Сірко людина дуже тиха, лагідна, лицарська; здається, – дуже жичлива й має велике довір'я у Війська Запорозького. Низові козаки заступаються за найменшу кривду тутешнім людям і раз у раз, при найменшій оказії, кажуть: підемо назад до Січі. Обсадження фортець польськими залогами дуже їм не до вподоби».

Іван Сірко із запорожцями опинилися на Правобережній Україні в складі польського війська за вимогою Михайла Ханенка, який був обраний на Січі запорозьким гетьманом, а отже вважався її верховним правителем.

Відносини між Ханенком і Сірком ставали чимдалі напруженішими. Між козаками Ханенка та польськими жовнірами також доходило до гострих суперечок і навіть сутичок. Ханенко боявся за своє життя, боявся власних старшин. Він просив Собеського, хоча з коронним гетьманом у нього склалися не найкращі стосунки, щоб той виділив для його особистої охорони десять польських корогов.

Ульрик Вердум, автор «Щоденника виправи Яна Собеського з року 1671», який був присутній на «виборах» Ханенка, подав опис його зовнішності й деякі факти з його біографії. Не так часто в історичних джерелах зустрічаються портретні відомості про козацьких діячів, тож і наводимо свідчення очевидця про запеклого ворога Петра Дорошенка, його суперника за гетьманську булаву.

«Була це людина років сорока, середньої, але кремезної статури, з жовтим обличчям і кучерявим, чорним, як смола, волоссям, так що виглядав доволі мужикувато, але сміливо й войовничо. Ті, що мають із ним постійно до діла, кажуть, що він виявляє більше серця, ніж розуму, і взагалі не визначається якимись особливими здібностями. Він народився в Умані, одному з важніших міст України, був там полковником, але попав у неласку в Дорошенка і перейшов до запорожців разом із іншими, що втекли від Дорошенка. Має трьох синів і жінку, старший із матір'ю в полоні в Дорошенка; другий попав у полон до татар на Чорному морі, одісланий до Царгороду, де й сидить у Семибаштовім замку; третій перебуває під доглядом у княгині Замойської, матері короля».

Вердум також зафіксував у своєму щоденникові, що Ханенко, почувши про Дорошенкові пропозиції щодо підданства України Польщі (насправді це був дипломатичний хід), відверто заявив про свою готовність уступити Дорошенкові гетьманську булаву, аби тільки він звільнив Ханенкову дружину й старшого сина, та ще за умови, що король надасть Ханенкові коштів і володінь, щоб він міг прожити.

Можна вважати добрим порухом душі таке бажання Ханенка, коли ще й врахувати, що жадоба до влади була для нього понад усе. Він боровся за владу тільки заради влади. Ханенко ніколи не дбав про щастя та волю Вітчизни і, безперечно, відіграв негативну роль в історії України.

У вищезгадуваному універсалі Мазепа, засуджуючи Ханенка, подав узагальнюючий образ тих, «котрі бігали за владою», розпалювали міжусобну боротьбу й вели Україну до згуби. «Також і Ханенко, взявши нечинне і непорядно гетьманський титул, вніс поміж народ розрізнення. Був спершу притиснений в Умані облогою, а потім під Стеблевим, хоч мав при собі немало орд із мурзою Батирчею, втратив гармати й був упень розбитий та розпорошений тодішнім гетьманом Дорошенком. Ті названі й неназвані особи, яких тут не згадуємо, котрі бігали за владою, не тільки самі на собі й на помічниках своїх пізнали нещастя та занепад, але за той їхній вчинок немало потерпіла й Вітчизна Україна, край тогобічний. То коли люд за такими побудками хилявся туди чи сюди й не хотів заспокоїтися при своєму порядку, то всілякі війська, котрі переходили чи на поміч, чи для їхнього заспокоєння, не лише нищили той край, але й до решти розорили. І де бували людні міста, оздоблені Божими святинями, там тепер, за гріхи наші, пустеля і віднайшлося житло звірям. Від того не тільки кожний син своєї Вітчизни мусить точити з очей своїх сльози, але обійме жаль кожного доброго християнина. Хто ж бо віджалкує оту всього нашого народу невідшкодовну втрату».

Протягом кампанії 1671 р. найжорстокішими були бої за Брацлав і сильно укріплений Кальник. Брацлав – колишня столиця воєводства, великий торговельний центр, мав чотири церкви. Його мешканцями були переважно козаки. На високій горі над Бугом розташовувалося укріплене верхнє місто. Широкий став відділяв від нього нижнє місто, обведене земляним валом, сухим ровом і палісадами. 28 серпня до міста підійшли польські війська й розпочали воєнні дії. Козаки встигли замкнутися в місті, а татари стали обозом під охороною гармат. Собеський прагнув роз'єднати козаків і татар. Після невдалої спроби вигнати татар у поле, поляки спалили нижнє дерев'яне місто, а татар, які кинулися навмання тікати, знищили (полягло їх 500 чоловік, загинуло 3 тисячі коней). За рештою втікачів гналися аж до «дикого» степу.

Григорій Дорошенко замкнувся в Брацлаві з цілим Брацлавським полком, із сердюками й зі значною кількістю озброєних селян. Поляки нічого не могли з ними вдіяти, оскільки не мали ні піхоти, ні важкої артилерії для штурму і облоги. Собеський відступив до Бара, який став його головною базою. Звідти він керував менш масштабними операціями. Українське населення міст і містечок, хоч і піддавалося, але було вороже настроєне до поляків, котрі стинали голови депутатам, посланим на переговори до польського війська. Так було, наприклад, із мешканцями Ялова, населення якого чинило полякам розпачливий опір, але за шостим штурмом вони таки оволоділи містом і вирізали все населення, крім жінок та дівчат, яких поділили між собою.

Коли Ханенко з запорожцями прибув до Брацлава, той піддався їм, як і Ямпіль та Умань. Місцеві власті зазначали, що піддаються не полякам, а запорожцям. Польських залог козацька старшина намагалася не пускати. «Доволі того, – казали вони, – що ми вам кланяємось і беремо вашу протекцію, але залоги не приймемо». Собеський вдався до хитрощів. 12 жовтня за таємною домовленістю з Ханенком старшину виманили з міста, ніби на нараду, а тим часом польське військо захопило брами й після короткої сутички з козацькою вартою заволоділо містом. Собеський зізнався в листі, що захоплення цього майже неприступного замку було якимось чудом. Ханенко дуже каявся, що допоміг полякам опанувати містом. Його популярність серед козаків, і так не досить велика, зовсім підупала.

Щодо Кальника, сильно укріпленого міста, де твердо трималися дорошенкова залога й місцеві жителі, яким Дорошенко двічі надсилав допомогу, Собеський зі своїми жовнірами ні штурмом, ні бомбардуванням, ні облогою нічого не змогли вдіяти й відступили до Брацлава.

Наступала зима, й воєнні операції припинились. Однак Дорошенко, одержавши нарешті татарську підмогу: 20 тисяч чоловік із ногайської і кримської орд й одну тисячу турецької кінноти, 24 грудня перейшов Буг і оволодів містом Тростянцем. Потім відійшов від Тростянця і повернувся до Чигирина, припинивши бойові дії, але не боротьбу. Він готувався до весняної кампанії проти Польщі. Союзник у нього тепер мав бути значно могутніший, ніж татарські орди.

На початку вересня 1671 р. Оттоманська Порта переможно закінчила війну з Венецією й здобула острів Кріт. Султан вирішив, що настав час порахуватися з Польщею. Здійснювалася колись висловлена Дорошенком погроза, що він подвигне на Польщу самий Ахерон, тобто пекло. Однак це пекло насамперед упало на український народ, заради звільнення якого від чужоземного панування і надання йому незалежності й самостійності закликав Дорошенко турок в Україну. Така парадоксальна ситуація й була найбільшою трагедією правобережного гетьмана Петра Дорошенка.

Туреччина вторглася в Україну в 1672 р. величезними силами. Військо султана Магомета IV налічувало 200 тисяч чоловік. Оттоманська Порта направила в Україну власне турецькі війська, війська молдавського і волоського господарів, орди кримського хана. Згодом до них приєднався Дорошенко з 12 тисячами козаків. Артилерія турецького війська налічувала 200 гармат.

За указом султана татарські орди були підпорядковані Дорошенкові. Вони прибули до правобережного гетьмана в Чигирин ще задовго до того, як основні турецькі сили увійшли в межі України. Незначне польське військо (шеститисячний корпус) під командуванням Лужецького й кілька тисяч козаків Ханенка, яких направив Ян Собеський, щоб перегородити Дорошенкові шлях до злуки з турками, зазнали поразки від правобережного гетьмана під Четвертинівкою на Поділлі в липні 1672 р. Під Кам'янцем Дорошенко приєднався до армії султана.

В Україні головну надію покладали на неприступний Кам'янець, облога якого Магометом IV почалася в перших числах серпня. Дорошенкові сердюцькі полки брали участь у битві за Кам'янець-Подільський, виконуючи разом із частиною татарської орди в Орининському степу роль заслону для турецької армії.

Історики, які досліджували цю турецько-польську війну, дійшли висновку, що польське командування зігнорувало велику потенційну силу українського населення Кам'янця – могутньої фортеці з унікальними природними укріпленнями. Прикуті до Старого замку, польські регіментарі залишили поза увагою оборону самого міста. Водночас кам'янецькі міщани заперечували проти капітуляції польського гарнізону й готові були продовжувати боротьбу з агресорами. Біскуп Лянцкоронський, який перебував у Кам'янці, говорив: «Коли захотів просити у турок про armistitum, то міщани, особливо жінки, зрозумівши, що задумали здати місто, дуже різко осуджували, класифікуючи це як зраду».

Три тижні тривала облога. Наприкінці серпня фортеця капітулювала. Султан разом із Дорошенком урочисто в'їхали до Кам'янця. Після зайняття міста і ряду невеликих укріплених замків турецькі війська окупували Поділля. Султан розташувався в Бучачі. Татарські орди на чолі з Селім-Гіреєм, турецькі частини під керівництвом Каплан-паші Калеби, молдавські та волоські війська, а також сердюцькі полки Дорошенка султан направив на завоювання Львова. Це строкате військо спалювало й знищувало все, що опинялося на його шляху, не затримуючися, проте, біля тих українських міст, котрі чинили опір.

Облога Львова закінчилась угодою про викуп, що значною мірою була наслідком суперечностей між ханом і султаном. Хан не мав наміру завоювати для Оттоманської Порти всю Україну, яка була для нього об'єктом безперервних грабежів, джерелом прибутків. Згодом хан, салтани, аги і мурзи прийняли рішення розпустити свої чамбули на Правобережну Україну. Вони знали, що польського війська тут немає, позаяк шляхта веде переговори з турецькими представниками про мир.

2 вересня 1672 р. почалося безприкладне пограбування країни. В історії не було подібного татарського нападу щодо розмірів території, на яку він поширився, і щодо кількості захоплених у полон людей. Величезне ординське військо перейшло до суцільного грабежу, вдавшися до своєї звичайної тактики послідовного дроблення загонів. Татарські чамбули доходили до Вісли, Сана й Карпатських гір.

Хан поділив свої орди на три великі групи, які розташували власні коші в Немирові, Комарові й за Дністром. Коші, котрі охороняли добірні ханські війська, являли собою опорні пункти, де зосереджувалося по 10–15 тисяч ординців і куди звозилися захоплені здобич і ясир. Звідти по всій країні розсіялися дрібні татарські загони, покривши її неначебто сіткою. Ординці проникали в такі глухі куточки, де населення не чекало ворога й не вживало запобіжних заходів. Саме тут татари захопили найбільше ясиру.

Неможливо визначити кількість захоплених у полон, але відомо, що тоді козаки за один раз відбивали по 20 тисяч невільників. Представники польського посольства у своєму щоденнику записали, що повз Львів татари щодня ведуть багатьох полонених, особливо жінок і дітей. За короткий строк їх пройшло кілька десятків тисяч. Можна припустити, що татари гнали в неволю населення цілих районів.

Польські правителі проявили цілковите безсилля перед агресорами, які роздирали Україну. Посполите рушення так і не зібралося. Король зосередив частину війська для власного захисту від замахів політичних противників. Тільки коронний гетьман Ян Собеський сформував із десяти гусарських корогов і решток кварцяних частин невелике, але боєздатне військо (1,5 тисяч чоловік). Протягом тижня воно здійснило відважний рейд через територію, де панували татарські орди. Донесення Собеського королю, а також щоденник походу свідчать про масові виступи українського і польського селянства проти татарських загарбників. Значну роль селяни відіграли у знищенні ворога, котрий ховався в лісах і болотах після розгрому загону нурадин-салтана, який змушений був кинути зібраний у коші під Комаровим великий ясир після невдалих спроб відправити його у Крим.

Жителі сіл, розташованих в околицях Калуша, Рожнятова й Новичів, улаштувавши засаду в Беднарівських лісах і створивши там засіки, перешкоджали ворогові в його спробах сховатися. Вони знищили кілька тисяч татар. Собеський відзначав у селян «велику на те поганство завзятість». 18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою, за яким Туреччині та її васалу Дорошенкові переходила велика частина Правобережної України.

Польща зреклася своїх прав на Поділля, яке перетворювалося на турецьку провінцію, й на козацьку Україну, яка вважалася самостійною державою під протекторатом султана. Польща зобов'язувалася вивести залоги з Білої Церкви та інших фортець і виплачувати султанові контрибуцію в сумі 22 тисячі червінців щорічно. Дорошенко повернувся до Чигирина. Про взяття турецько-татарським військом Кам'янця-Подільського Дорошенко сповістив українське населення універсалом, повідомляючи, що війна з Польщею закінчена й міста, які трималися Ханенка, визнали тепер його (Дорошенка) владу.

Проте становище правобережного гетьмана було надзвичайно складним. Здобуття Кам'янця, де турки обернули костьоли і церкви на мечеті й чинили різні насильства і знущання над християнською вірою, а також пограбування країни татарами викликало в усіх людей великий жах. Народ обурювався Дорошенком, вважаючи його головним винуватцем страшного лиха. Дорошенко й сам не був байдужий до результатів турецької інтервенції. З усього Правобережжя в його володіння перейшли тільки напівзруйновані та обезлюднені Брацлавщина й Київщина. Він узагалі був розчарований турецькою протекцією. В останні дні 1672 р. Дорошенко зібрав старшинську раду, на якій порушив питання, чи залишатися під протекцією Туреччини. Рада ухвалила не відступатися від турецького султана.

Бучацька угода 1672 р., за визначенням польських істориків, – найганебніша за всю історію Польщі, викликала там патріотичну реакцію. Почалася підготовка до нової війни з Туреччиною. Сейм ухвалив кошти на 60-тисячну армію. Значну допомогу прислав римський папа. Вважаючи, що поляки Бучацьким договором зреклися своїх прав на Правобережжя, Москва вирішила, що її претензії на цю частину України вже не будуть порушувати Андрусівську угоду. Царський уряд розпочав нові переговори з Дорошенком, пропонуючи йому підданство цареві, інакше Москва загрожувала правобережному гетьману війною. У свою чергу Польща намагалася або перетягнути Дорошенка на свій бік, або знищити його за допомогою Ханенка.

11 листопада 1673 р. Собеський на чолі 40-тисячного війська, маючи 50 гармат і 12-тисячний литовський корпус, розбив передову турецьку армію Гусейна-паші під Хотином, а на другий день піддався полякам і сам Хотин із його могутньою фортецею. Дорошенко, хоч і дістав від турків великі запаси зброї й амуніції, не брав участі в битві. Він намагався відвести від України загрозу нового вторгнення турків і татар.

Тим часом новий лівобережний гетьман Самойлович, який мріяв про гетьманство над усією Україною, переконав московський уряд організувати похід проти Дорошенка, використавши той факт, що Польща й Туреччина зайняті взаємною боротьбою. Наприкінці січня царські війська і козацькі лівобережні полки перейшли Дніпро. На їхній бік пристали Черкаський і Канівський правобережні полки. В інших місцях їм чинили запеклий опір, однак не могли устояти перед набагато переважаючими силами.

17 березня 1674 р. Самойлович скликав у Переяславі генеральну раду. Сюди з'їхалися правобережні полковники, старшина і «значні» козаки. Відбулась рада. Гетьманом обох частин України був обраний Іван Самойлович. Михайло Ханенко добровільно здав свої гетьманські клейноди. Дорошенко не погодився підкоритися новообраному гетьманові й через своїх резидентів у Константинополі й Кам'янці просив знову надіслати турецькі війська в Україну.

В червні цього ж року гетьман Самойлович і царський воєвода Ромодановський із великими силами облягли Дорошенка в Чигирині. Два тижні бомбардували вони місто. Правобережний гетьман завзято оборонявся. Султан, який воював у Молдавії, витіснивши звідти поляків, поспішив на порятунок своєму васалові, пославши поперед себе кримського хана Селіма-Гірея. Самойлович і Ромодановський переправилися з військом назад, на Лівобережжя, спаливши перед тим Черкаси.

На початку серпня 1674 р. на Поділля вторглися війська під командуванням Каплан-паші, а слідом за ними – головні турецькі сили, які захопили міста Бар, Підгайці, Меджибіж, Умань та ін., спустошуючи й грабуючи їх, забираючи в неволю їх мешканців. Особливо трагічною була доля населення Ладижина та Умані. П'ятисотенна залога в Ладижині відважно захищала місто, оточене з усіх боків турецьким військом. Дорошенко переконав ладижинських жителів здати місто, гарантуючи їм безпеку. Але козаки під керівництвом Мурашка сховалися в замку й продовжували захищатися, поки всі не загинули. Турки вдерлися до міста, спалили його, перебили багатьох жителів, а частину погнали в неволю.

В Умані Дорошенко умовив старшину звернутися до турецького командування з повинною. Однак візир Кара-Мустафа наказав спалити місто, а жителів – частину вирізати, а решту погнати в неволю. Полковників та іншу старшину в турецькому таборі схопили й відправили як невільників. Населення міста й козацька залога протягом семи днів продовжували вести боротьбу з турецько-татарським військом, яке, зайнявши Умань, спалило її. Серед полонених з Умані та Ладижина було чотири тисячі запорозьких козаків. 5 вересня 1674 р. недалеко від руїн Умані Дорошенко знову зустрівся з турецьким султаном і домігся свободи для полонених уманців.

Наче шквал пройшли турецькі й татарські війська по розореній, залитій кров'ю Правобережній Україні. На осінь султанські сили повернулися за Дністер, а хан з ордами – в Крим. Дорошенко, закінчуючи «приводити край до послуху», уживав жорстоких репресій проти тих, хто піддався Самойловичу. Таким чином, Дорошенко знову здобув владу на Правобережній Україні, але страшною й кривавою ціною. Повсюди панувала руїна, багато тисяч людей загинуло, потрапило в татарську й турецьку неволю. Населення численних сіл із родинами й майном переселялося на лівий берег.

Немало страждань і руїн додав і Ян Собеський, який став польським королем. Зразу ж після відходу турок і татар він вирушив на Правобережжя і зайняв Рашків, Бар, Мигитлів, Брацлав. Останнє місто повстало й знову перейшло під Дорошенкову владу. Собеський спалив Брацлав, а його мешканців винищив до ноги.

Дорошенко остаточно втратив колишні популярність і прихильність народу, які обернулися на люту ненависть до нього як винуватця страхітливих подій і руїни. Його покинули близькі люди, навіть родина. Нечисленна старшина з оточення Дорошенка, що залишалася з ним, згодом теж утекла. Пішов від нього також обозний, повівши на лівий берег коней і всю худобу гетьмана.

Влітку 1675 р. відбулася нова навала турецько-татарських військ в Україну. Турки остаточно доруйнували Брацлавщину, а татари розпочали переговори з поляками, навіть не допустивши до участі в них представників Дорошенка.

Всіма покинутий, зневірений у турецькій політиці, в самоті та відчаї, доживав Дорошенко останні дні свого гетьманства серед неприступних укріплень у Чигирині, до меж якого звузилася його влада. У листах до приятелів він хотів, мабуть, виправдатися: «Коли Божою волею був я змушений взяти цей печальний уряд і держав його близько десяти років, не в чому іншому був мій замір, а тільки в тому, щоб помножити вольності Запорозького Війська та заховати безпеченство і цілість Отчизни, щоб процвітанням благочестивих церков народу християнства українського міг утішитися. Тому не тільки з християнами, але й з бусурменськими народами намагався поводитися прихильно та згідно, щоб Україну бачити в бажаному мирі».

Дорошенко приймає рішення зректися гетьманської булави. Ще раніше головним супротивником намірів Дорошенка зберегти своє гетьманство хоча б під егідою Москви був Самойлович. Саме тому правобережний гетьман зрікається не перед лівобережним гетьманом і царським головнокомандуючим Ромодановським, а перед Запорозькою Січчю. Дорошенко знав, що запорожці нерідко були вирішальною силою на виборах гетьмана й сподівався, мабуть, що після прийняття від нього присяги вони підтримають його й він залишиться гетьманом Правобережної України під протекторатом Москви.

Офіційним мотивом присяги запорожцям було побоювання Дорошенка за своє життя в тому разі, коли він потрапить до рук свого суперника Самойловича. Запорозькі козаки та їхній кошовий отаман Іван Сірко пішли назустріч Дорошенкові, оскільки це відповідало домаганням Січі на керівну роль у виборах гетьмана України.

Питання про прийняття присяги Дорошенком обговорювалося на січовій раді ще раніше. 12 березня 1674 р. на пропозицію Івана Сірка було вирішено встановити зв'язок із Дорошенком і добитися від нього приїзду на Січ і здачі гетьманських клейнодів запорожцям. Посольство від усіх куренів у складі 25 чоловік, очолюване запорозьким суддею Стефаном Білим, відправилось у Чигирин. Тепер же, коли Дорошенко повідомив про своє рішення зректися гетьманської булави, загін із 500 запорожців направився з Січі в Чигирин. Керував загоном сам кошовий отаман Іван Сірко.

На третій день після прибуття загону Сірка в Чигирин зібралися козаки, міщани, старшина, духовенство. Дорошенко і чигиринці визнали себе винними перед запорожцями за те, що укладали союз із Туреччиною й Кримом. Потім «на Євангелії клялися бути у вічному підданстві царя». Зберігся текст присяги Дорошенка, де він заявив, що «нерозірване прийняв братерство» з запорожцями й відходить від турецько-татарських агресорів.

Після присяги Дорошенко віддав Сіркові гетьманську булаву, бунчук і прапор, а також шість гармат і дві бочки пороху. Сірко порадив Дорошенкові зберігати інші клейноди в Чигирині до одержання указу царя. Дорошенко послав у Москву очолюване його братом Андрієм посольство із 100 чоловік, яке повезло турецькі санджаки (прапори), одержані свого часу Дорошенком від султана.

Лівобережний гетьман Самойлович, котрий завжди був проти переходу правобережного гетьмана під царський протекторат, оскільки побоювався втратити гетьманство, вбачав у присязі Дорошенка перед запорожцями зазіхання на свою владу. Обурення Самойловича викликала також розсипка кошовим отаманом у Чернігівський, Стародубський, Ніжинський і Прилуцький полки, підпорядковані лівобережному гетьману, грамот, в яких повідомлялося про перехід Дорошенка під московський протекторат і про необхідність прихильно ставитися до нього. Сірко, крім того, закликав припинити міжусобицю. Самойлович і в цьому також вбачав посягання на свою владу.