Текст книги "Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі"

Автор книги: Олена Апанович

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

Тому не дивно, що Пилип Орлик дуже вагався, коли українські емігранти й шведський король зупинили на ньому свій вибір. До того ж ішлося ще й про прилуцького полковника Дмитра Горленка, але його кандидатура швидко відпала. Безперечно, Пилип Орлик був найвидатнішою особою серед української громади в Бендерах. Він стояв дуже близько за родом своєї праці до особи Мазепи, зазнав його довіри й любові, найкраще знав про думки та наміри покійного гетьмана. Орлик був посвячений у всі справи української дипломатії, найбільше відповідав вимогам української політики того грізного часу.

Войнаровський, щоб відвести від себе нарікання за відмову від гетьманства, поспішив пообіцяти Орликові три тисячі дукатів, якщо той погодиться прийняти запропоноване йому звання гетьмана. Пізніше Орлик писав, що Войнаровський своєю відмовою штовхнув його в безодню, яка означала для нього і його родини матеріальну руїну. У 1719 р. він пояснював: «Не маючи публічних фондів для ведення справ, вкладав у те власні гроші». Справді, погодившися стати гетьманом, Орлик приніс у жертву патріотичній меті своє приватне життя.

Обрання козацькою радою Пилипа Орлика гетьманом України відбулося п'ятого квітня 1710 р. під Бендерами «на пристойному тому акту елекційному місці». Гетьманом України його визнали також шведський король і турецький султан. У день виборів була проголошена угода-договір між новообраним гетьманом, старшиною й козацтвом, закинутими недолею на чужину. Державний документ мав назву: «Пакти і Конституція прав і вольностей Запорозького Війська». Цей витвір української державної й політичної думки початку XVIII ст. – по суті перша у світі конституція, її автором вочевидь був Пилип Орлик. У всякому разі йому, безсумнівно, належала провідна роль в її складанні.

«Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» включали вступ-преамбулу і 16 статей. У преамбулі викладається коротке резюме історії України, її стародавній період висвітлюється міфологічне. Далі пояснюються причини того, чому саме Україна розриває з Московщиною і приймає шведську протекцію. «Бажаючи звільнити козацький народ із тяжкої неволі й повернути до первісної свободи, Бог висунув оборонцем православ'я Богдана Хмельницького, давши йому для підтримки шведського короля й зброю Кримської держави. Хмельницький добровільно прийняв протекторат московських царів, плекаючи надію, що вони дотримають обіцянки берегти право і вольності України, викладені в договорах і статтях».

Проте після смерті Богдана Хмельницького Московське царство воліло накинути «невольниче ярмо на народ вільний, козацький, собою ніколи не завойований», перетворити козаків на регулярне військо, відібрати владу, міста й таким чином до решти викоренити Військо Запорозьке, стерти навіть згадку про нього з пам'яті народу. Тоді гетьман Іван Мазепа, бажаючи після смерті своєї «зоставити тую ж Отчизну, милу матку нашу, і Військо Запорозьке, городове й низове, не тільки в ненарушимих, леч і в розширених і в розмножених вольностях, квітнучую і ізобілуючую», піддався під охорону Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х допоміг Богдану Хмельницькому. Кончина Мазепи не дала змоги довести справу до кінця. Військо Запорозьке Низове ухвалило надалі боротися з Московщиною, щоб здобути бажану волю для України. Постановили вільними голосами обрати гетьманом Пилипа Орлика.

Щоб запобігти виникненню самодержавної влади над українським народом і гетьманському самовладдю, як інколи це бувало, укладається даний договір, котрого повинні дотримуватися не тільки Орлик, а й усі наступні гетьмани. Цими словами закінчувався вступ-преамбула.

У 16 статтях «Пактів і Конституції прав і вольностей Запорозького Війська», що визначали державний статус України, її внутрішній устрій, міжнародне становище, на перше місце висувалася проблема взаємовідносин між владою (гетьманом) і народом. Гетьманська влада («гетьманське самодержавство») мала бути обмежена постійною участю в управлінні Генеральної ради, тобто розширеної старшинсько-козацької ради, до якої мусили входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова та сотенна старшина, а й по одному депутату з кожного полку з числа заслужених козаків, «розумних радників», а також депутатів від запорозького козацтва.

Для вирішення «всяких важливих справ» встановлювалися періодичні зібрання в гетьманській резиденції старшинсько-козацької ради – тричі на рік (на Різдво, Великдень, Покрову). Без дозволу цієї ради гетьман не мав права нічого «приватною своєю владою ні зачинати, ні установляти і в скуток не приводити». Всі поточні пильні справи, яких не можна відкладати, вирішує гетьман, однак спільно з радою генеральної старшини, тобто зі своїм кабінетом міністрів. Гетьман зобов'язується радитися з генеральною старшиною «о всяких справах публічних». Обмеження гетьманської влади стосувалося адміністрації, суду, виборів старшини, фінансів.

Отже, досить чітко формулювалися начала представницького парламентського ладу, заснованого на демократичних засадах. Встановлювався розподіл між державним скарбом і тими коштами, які могли бути в особистому розпорядженні гетьмана, тобто державний скарб відокремлювався від гетьманського й передавався в розпорядження генерального підскарбія. На утримання гетьмана («на ранг гетьмана», «на булаву і особу його гетьманську») призначалися рангові маєтності, земельні володіння. Важливі скарбові справи вирішуються виключно на зборах широкої старшинсько-козацької ради, тобто парламенту. Генеральний підскарбій, як і полкові підскарбії (по два в кожному полку), обирається. Полкові підскарбії повинні обиратися ще й за «посполитою ухвалою».

Уряди полковників і сотників, які були не тільки військовими керівниками, а й управляли всім населенням відповідно полку і сотні – мали адміністративно-політичну й соціально-економічну владу на території цих полку і сотні, були теж виборними. Полковників і сотників обирали «вільними голосами». Гетьман лише їх затверджував.

Справи про кривду гетьманові та провини старшини розглядає не гетьман, а генеральний суд. Коли б в управі гетьмана або в його справах помітне було щось шкідливе для народного добра, тоді старшини й козаки-радники мають право «виговорити» те гетьманові, а він не мав права на них гніватися або їх за це карати.

Ніяких секретних зносин і кореспонденцій гетьман не мав права вести. Листи із сторонніх держав гетьман має зачитувати старшині, так само як і відповіді, а вона, якщо буде потреба, триматиме відомості в таємниці. (Цим пунктом Орлик прагнув застерегти від прорахунків, що їх припустилися Мазепа та його попередники).

Отже, Конституція визнавала непорушність трьох складових чинників правового суспільства, а саме – єдність і взаємодію законодавчої (широкої генеральної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої законом у своїх діях) і судової влади, підзвітної й контрольованої, однак незалежної від гетьмана.

У статтях Конституції Орлика визначався національно-державний суверенітет України. Договір починався з урочистої декларації того, що Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування. Головним постулатом була повна незалежність України від Москви. Обумовлювалося, що по закінченні війни з Москвою всі невільники-українці, які перебувають там, повернуться додому. Дніпро й землі Війська Запорозького необхідно очистити від містечок і фортець царських. Вони будуть знесені.

Визначалися також кордони з Польщею по річці Случ, як колись, за Богдана Хмельницького. Українські землі, які були передані за різними угодами Польщі, мають відійти до гетьмана. Значна увага в Конституції приділялася соціальним Низам – рядовим козакам і посполитим. Для захисту їх від визиску та гніту, надмірних данин і робіт, великих тягот і здирств гетьман мав узяти їх під свою опіку. Він також мав забезпечити утримання козацьких вдів і сиріт.

Вказувалося на необхідність припинення утисків і гноблення козаків та іншого населення України саме старшиною. Заборонялося старшині та «всяким військовим і посполитим урядникам» використовувати козаків і посполитих селян на своїх господарських роботах – косовиці, жнивах, загачуванні гребель тощо; віднімати у них грунти або силою змушувати до продажу, забирати за які-небудь провини людське майно або обертати людей за це собі на роботу. Попереджалося, що переїжджі гетьманські слуги, особи військові не мають права вимагати у міщан і селян підводи, корми, напої та провідників, хіба хто їхатиме в публічних справах і то за гетьманською подорожньою. По звільненні України від підданства московського спеціальна комісія має провести ревізію всіх маєтностей і земель, якими користується або захопила старшина, а також ревізію повинностей підданих селян і підсусідків.

Окремо планувалося з'ясувати справу зі звільненням від публічних повинностей купців, оскільки тягар податків слід розподіляти на маєтних купців. Мав бути врегульованими тягловий обов'язок, деякі ярмаркові сплати тощо. Таким чином у Конституції розглядалися проблеми торгівлі. Гетьманові ставилося в обов'язок дбати, щоб від купців, крім узаконених податків, нічого зайвого не вимагалося.

Скасовувалися ненависні народові державні монополії, оренди та відкупи, інші обтяжливі для селян і міщан стації – розквартирування в їхніх домах компанійців та сердюків. Генеральна рада мала знайти інші кошти на утримання найманого війська.

Така увага й піклування про інтереси та соціальний захист низів українського народу були суттєвим історичним кроком уперед порівняно з іншими державними договорами гетьманів, починаючи з Березневих статей 1654 р. Богдана Хмельницького, в яких зовсім ігнорувалися інтереси посполитого селянства й низів козацтва.

Конституція мала статті на користь запорозьких козаків, зберігався їхній особливий статус, забезпечувались їхні права. Запорозькому Низовому Війську мали повернути давні оселі – місто Трахтемирів зі шпиталем, із перевозом на Дніпрі, а також Кодак, Келеберду, місто Переволочну, землі і млин над Ворсклою. Дніпро з усіма своїми рибними промислами від Переволочни до Очакова має бути у відомстві виключно Запорожжя. Форти, побудовані Москвою на запорозьких землях, мають бути знесені.

Затверджувалися права православної церкви під зверхністю царгородського патріарха з митрополичим престолом у Києві. Орлик зобов'язувався, якщо він здобуде владу в Україні, виборювати політичне й церковне відокремлення України від Москви.

Отже, ця перша в світі конституція була пройнята дуже демократичним духом і визначала прогресивний історичний напрям розвитку державних реформ. Хоч і не була вона втілена в життя, однак залишилась однією з найвидатніших історичних державно-політичних пам'яток. «Пакти й Конституція прав і вольностей Запорозького Війська» мусять зайняти належне їм місце в європейській історіографії і, здається, зберігають певну актуальність для депутатського корпусу сучасного парламенту незалежної самостійної України.

Творці Конституції, розробляючи її в чужій країні, усвідомлювали, що її практичне застосування буде неймовірно важким, адже спочатку треба було звільнити Україну від московського панування. Оскільки їхні власні сили були дуже невеликими – кілька тисяч козаків і старшини, вони сподівалися це зробити за допомогою Швеції, Туреччини та інших країн.

Зі шведським королем Карлом XII була укладена спеціальна угода. Як протектор України він санкціонував козацьку конституцію, підтвердивши таким чином права та вольності Війська Запорозького. Водночас він виступив гарантом незалежності України та недоторканості її кордонів, які за конституцією обіймали Лівобережжя та Правобережжя. Шведський король зобов'язувався не складати зброї доти, доки Україна не буде звільнена від московського панування, й не укладати миру з царем, не здобувши попереднього відновлення незалежності України.

Проте зірка Карла XII на військово-політичному небосхилі Європи почала меркнути, хоча він ще виношував плани спільних дій Півночі та Півдня, тобто Швеції й Туреччини, проти Петра І. Шведська армія, як здавалося Карпові, могла виступити з Померанії, де вона зосереджувалася, до Польщі. З півдня до кордонів Польщі мала підійти турецька армія. Тут, у центрі, діяли б українці й поляки, прибічники Станіслава Лєщинського.

Однак міжнародна ситуація змінилася. На сході Європи захиталася політична рівновага. Росія ставала в ряди найбільш могутніх європейських держав. Нагромаджуючи військові сили, вона спрямовувала свій наступ проти шведів і Туреччини, хоч Оттоманська Порта ще на початку 1710 р. підписала з Петром І мировий трактат. Отже, для шведського короля навіть від'їзд на Батьківщину сушею чи морем виявився дуже небезпечним, хоча великий візир Алі Чорлілі-паша від імені турецького султана обіцяв забезпечити Кардові XII 50-тисячний ескорт для супроводження шведів через польську територію додому.

Шведський король вирішив поки що вичікувати сприятливих обставин у Бендерах, використавши цей час для спонукання турецького уряду до війни з Росією. Незважаючи на полтавську поразку, Карл XII був дуже популярним серед турецьких військових кіл. Його дипломати, особливо Станіслав Понятовський, прибічник Станіслава Лєщинського, досить успішно діяли при дворі султана. Поляки взагалі активно взаємодіяли з турецьким урядом. Не раз відвідували султанську столицю київський воєвода Иосиф Потоцький, граф Тарло.

На сході активну дипломатичну діяльність з метою організації антимосковської коаліції розгорнув Орлик. Це питання він порушив у Бендерах у березні 1710 р., коли мав розмову з французьким послом Дезаєром. Восени 1710 р. український гетьман розпочав листування з кримським ханом Давлет-Гіреєм, дуже впливовою людиною при турецькому дворі. Орлик особисто з ним познайомився під час перебування хана в Бендерах у квітні 1710 р.

На початку грудня з Бендер до Криму виїхала надзвичайна українська делегація, її учасниками були: прилуцький полковник Горленко, генеральний суддя Довгополий і генеральний писар Іван Максимович. Посольство українського гетьмана виконало свою місію й 23 січня 1711 р. був підписаний договір про встановлення союзу між Кримським ханством і Орликом з козаками. Це було зроблено на грунті повної незалежності України. Хан брав на себе зобов'язання не укладати без згоди української сторони миру з Москвою. У договорі хан на побажання українців гарантував спокій і безпеку населенню України під час воєнних дій. Орлик призначив постійного свого резидента (посланника) при ханському дворі.

У договорі обумовлювалися й відносини з тими донськими козаками, які після придушення військами Петра І антицаристського повстання на чолі з Булавіним переховувалися від помсти царя на землях-кочовищах Кубанської орди й мали тісні зв'язки з усім Донським військом. За договором донці мали підлягати Орлику й користуватися рівними з українськими козаками правами та привілеями.

Від українського гетьмана спеціальний представник (генеральний осавул Григорій Герцик) поїхав у Кубанську орду. Він вступив у безпосередні зносини з донцями, які погодилися приєднатися до шведсько-українсько-татарського союзу й послали свого представника до Карла XII. Через кубанського салтана (сина кримського хана) Іслам-Гірея Герцик вступив у зносини з башкирами й казанськими татарами. Орлик мав офіційне запрошення й від турецького уряду, однак, за порадою Карла XII, поки що утримався від поїздки до султанської столиці.

20 листопада 1710 р. Туреччина оголосила війну Петру І, що було до певної міри досягненням шведської дипломатії. Карл XII у своєму стратегічному плані ставив завдання опанувати ситуацією в Польщі й дати під Києвом генеральну битву царським військам передусім за допомогою турецької армії. Для звільнення Правобережної України була спланована зимова військова експедиція об'єднаних сил кримського хана, буджацьких татар, поляків і козаків на чолі з Орликом.

Після очищення від царських військ Правобережжя надалі розвивати військові операції повинна була турецька армія. Передбачалося, що передуватимуть всім цим діям дві допоміжні операції. Кримський хан мав увійти на територію Росії й ударити на Вороніж, щоб зруйнувати корабельну флотилію, а його син – кубанський салтан мусив йти на Азов. Усі ці операції, за задумом Карпа XII, мали сприяти просуванню шведських армій із Померанії в Польщу, що розв'язало б руки полякам, які орієнтувалися на Станіслава Лєщинського.

Але добре задуману загальну стратегічну концепцію війни союзники не спромоглися здійснити ні поетапно, ні окремими частинами. Наприклад, у середині січня 1711 р. виступила кубанська орда під проводом салтана Іслам-Гірея, її шлях пролягав повз Азов, понад Доном. Дійшовши до Ізюма, військо повернулося з ясирем додому.

Головна акція на Правобережній Україні почалася 31 січня 1711 р. У цей день із Бендер вийшли запорожці зі своїм кошовим отаманом Костем Гордієнком та командуючим походом гетьманом Пилипом Орликом. В українському війську було 40 шведських інструкторів. Недалеко від Рашкова вони об'єдналися з поляками, яких очолювали Йосип Потоцький і Галецький, а також із буджацькими та білгородськими ордами під командуванням салтана Мегмет-Гірея (другого сина кримського хана). Запорожців і поляків було близько 8 тисяч, татар – 30 тисяч.

Орлик ретельно підготувався до походу. Покладаючи надію на підтримку українського населення, змученого й озлобленого московським терором, Орлик іще раніше розіслав своїх емісарів по всій Україні, які під виглядом бандуристів і старців розповсюджували його універсали до українського народу, закликали до повстання та прилучення до козацького війська. Агітація мала успіх, до Орлика та запорожців прибувало багато втікачів, які прагнули помститися за свої кривди й руїну рідного краю. За наказом царських командуючих Орликові універсали до українського народу кати публічно палили, як це було, наприклад, у переяславському полку.

Гетьман-емігрант Пилип Орлик написав листа лівобережному гетьману Івану Скоропадському. З притаманною йому красномовністю Орлик переконував Скоропадського об'єднатися з ним для визволення України з-під московського ярма для утворення вільної, незалежної ні від кого української республіки. Інакше, доводив гетьман-емігрант, на Вітчизну чекає така руїна, що наступні покоління з острахом згадуватимуть долю своїх предків. Він щиро запевняв, що свій титул гетьмана готовий для загального добра уступити Скоропадському як старшому.

Об'єднані козацько-польсько-татарські війська перейшли біля Рашкова на територію Правобережної України й почали швидко просуватися вперед. У середині лютого вони розташувалися на широкому просторі між Немировом, Брацлавом і Вінницею.

Населення Правобережної України співчувало Орлику, підтримувало його наміри, одне місто за другим здавалося йому без бою. Всі правобережні полки, за винятком Білоцерківського (Чигиринський, Уманський, Торговицький, Кальницький, Корсунський, Богуславський. Канівський) перейшли на його бік і визнали Орлика за гетьмана. Та й жителі міст (міщани не лише тих полків, а й Білоцерківського полку – Черкас, Мошен, Канева та інших) відверто ставали на бік Орлика. Син богуславського полковника Самусь, прибувши до Києва, сповістив, що козаки й міщани переходять до Орлика. Почалися заворушення й на Лівобережній Україні.

На цьому етапі спільного походу виник конфлікт між Орликом і Потоцьким. Сподівання прибічника Станіслава Лєщинського не справдилися, оскільки польська коронна армія, що розташовувалася на Правобережжі, не підтримала Потоцького. Навпаки, вона вела проти нього розвідувальні дії. І все ж Потоцький не втрачав надії, що відділи коронної армії, коли він до неї наблизиться, приєднаються до нього. Саме тому наполягав, аби об'єднана армія йшла близьким до Польщі шляхом. У свою чергу Орлик, бажаючи розвинути успіх серед правобережного козацтва, прагнув просуватися в східному напрямі до Дніпра. Перевага українського гетьмана Орлика почала непокоїти польського київського воєводу Потоцького. У своїх скаргах Карлу XII він указував, що Правобережна Україна завжди належала до Польщі й не повинна перейти до козаків. Орлика підтримали татари, й напрямок подальшого походу був визначений за його бажанням. Однак ворожнеча між польськими та козацькими керівниками поглибилася.

За наказом царя Петра І Іван Скоропадський направив проти Орлика козацьке військо, на чолі якого він поставив генерального осавула Бутовича. Наприкінці лютого союзна армія просунулася спочатку просто на схід, аж до Звенигородки, а пізніше повернула на північний захід. Під Лисянкою Орлик розбив військо Бутовича, який здався в полон. Цар, побоюючись, що правляча старшина Гетьманщини перейде на бік Орлика, наказав зібрати у Глухові (гетьманській резиденції, яку розташували близько до українсько-московського кордону) жінок усіх генеральних старшин, зокрема і дружину гетьмана Скоропадського, і тримати їх як заручників. На Правобережній Україні саме так учинив київський генерал-губернатор князь Дмитро Голіцин, який скликав у Київ жінок правобережних полковників, коли військо Орлика вступило на Правобережну Україну.

Наприкінці другої декади березня Орлик дійшов до Білої Церкви, майже під самий Київ. Тут – у найміцнішій фортеці Правобережжя України – засіла царська залога. Крім неї, тільки кілька містечок Білоцерківського полку залишалося в царських руках. Орлик оточив Білу Церкву з усіх боків і 25 березня приступив до її облоги. У війську, яке очолив Орлик, нараховувалося 16 тисяч правобережних, лівобережних і запорозьких козаків із кошовим отаманом, та ще кілька тисяч поляків і татар.

Водночас із переможними діями військ Орлика на Правобережжі хан досить успішно воював на Слобідській Україні з московськими військовими залогами. На початку свого наступу хан із 50-тисячною ордою оволодів прикордонною фортецею Новосергієвськ (Вольноє), українські жителі якого видали царських солдат. Уся залога здалася в полон. Вирушивши на територію Слобідської України, хан безупинно йшов уперед, здобуваючи міста одне за одним. Населення зустрічало його з хлібом-сіллю як визволителя від царського панування. Так було й під час вступу хана в містечко Водолага Харківського полку.

Але хан не дійшов до Харкова, утримався від походу вглиб Гетьманщини. Мабуть, він не бажав зустрічатися з великим московським військом. Повернувши назад, хан по дорозі, за своїм звичаєм, брав людей у полон і нищив оселі. З ханом пішли слобідські жителі, котрі підтримали татар, маючи намір оселитися на незаселених землях поблизу Вольного, що входили тоді до володінь кримського хана. Але втікачів наздогнало царське військо й повернуло назад. За «зраду царю» над ними вчинили жорстоку кару. Кожного десятого за жеребом засудили до страти, решту, разом із жінками та дітьми, забрали до Москви, а потім заслали на поселення. Така ж доля спіткала й жителів Сергієвська.

Орлику не пощастило під Білою Церквою. Ця фортеця була забезпечена всім потрібним для оборони, оснащена сильною артилерією. Орлик не мав необхідної для облоги важкої армати, у нього було лише шість невеличких гармат. Хоча місто зайняли швидко, замок продовжував триматися. Спроба спільними силами запорожців і правобережних козаків узяти замок штурмом не мала успіху. Польська й татарська кіннота тут нічого не могла вдіяти. Січовики покопали у нижньому місті шанці, але вночі обложені зробили непомітну вилазку й захопили їх. Козаки змушені були відступити.

Отже, триденна облога фортеці не дала очікуваних наслідків. Орлик із військом припинив штурм ще й тому, що салтан зі своїми ордами раптом поспішно покинув табір і відійшов до Буга. Орлик благав його зупинитися, залишити йому хоча б частину (тисяч десять) орди. Салтан пообіцяв, але цього не зробив: татари почули про наближення царських військ, із якими вони не бажали йти на зіткнення. Крім того, починалося танення снігів, можлива була значна повінь на річках. Складалися несприятливі й навіть небезпечні для татарської кінноти умови.

Салтан і мурзи вирішили діяти за своїми традиціями. Буджацька, Білгородська, Ногайська орди розпустили свої чамбули на всі боки. По всьому Правобережжю: в полках – Білоцерківському, Канівському, Корсунському, Кальницькому, Уманському, Торговицькому, Брацлавському – палили міста, містечка і села, брали ясир, убивали людей, руйнували церкви, спустошували цілий край.

Орлик та українські старшини марно намагалися стримати салтана і мурз, покликаючися на договір із ханом, його зобов'язання не чинити лихо населенню України. Український гетьман Орлик, київський воєвода Потоцький, навіть сам салтан Іслам-Гірей видавали оборонні універсали містам і селам, але це їх не рятувало. В листі до Карла XII Орлик із гнівом і болем описував, як татари обдирали й пустошили церкви, обертали їх на кінські стайні або спалювали до попелу, навмисне різними способами оскверняли: перекидали церковні престоли, топтали ногами святі дари, глумилися над іконами, гвалтували дівчат, дітей малих рубали навпіл, мордували людей. Від Дністра до Росії забрали в ясир кілька тисяч духовних і світських людей, козаків, посполитих, жінок і дітей.

Зойки жаху та відчаю лунали по всьому краю. Правобережне козацтво, що приєдналося до нового гетьмана, кинулося тепер рятувати своїх близьких від татар. Із 16 тисяч козаків, що були у війську Орлика, залишилося ледве три тисячі. Гетьман спочатку відвів своє військо до Фастова, а потім повернувся до Дністра. Наприкінці квітня Орлик і запорожці були вже в Бендерах.

Гірко нарікаючи на татар, як найфатальніших союзників, яких коли-небудь мала Україна, Орлик прохав шведського короля клопотатися перед падишахом про визволення забраного з України ясиру. Карл XII виконав прохання Орлика. 31 липня 1711 р. султан видав наказ сераскірові (бендерському паші) одшукати, зібрати й передати Орликові українських бранців, яких пригнали з минулого походу на Україну й які знайдуться в краї, де править цей паша. Частина бранців була звільнена, але симпатія народу до справи Орлика була втрачена.

З великими труднощами, впродовж двох років готувалося визволення України з-під московського панування. Чималі результати були досягнуті протягом успішного переможного походу Орлика на Правобережжя. Проте все скінчилося нічим, зійшло нанівець. Всі попередні плани виявилися перекресленими непередбаченими обставинами.

Невдача експедиції в Україну була тяжким ударом і для Карла XII. Замість очікуваного наступу турків на Правобережну Україну тепер цар із московським військом наближався до кордонів Молдавії з надією на легку перемогу. Однак і царські сподівання виявилися марними. Орлик не підкорився ударам долі й після перших днів невдачі знову продовжив пошук шляхів визволення України, насамперед вдаючися до дипломатичних акцій.

У липні 1711 р. Петро І із великим військом необережно далеко заглибився в тодішні володіння Туреччини – Бессарабію та на береги Прута. Там його оточили турки, татари та їхні союзники – поляки й частина запорожців. Петру І загрожували полон і неминуча капітуляція або ганебний мир. Заради врятування свого життя він мусив погодитися з усіма вимогами переможців.

Орлика не було в турецькому таборі. Його затримав шведський король. Мирні переговори також велися без нього. Однак Орлик сподівався, що тепер можна було б продиктувати царю свої умови – зречення ним прав на Україну. Але цар зумів підкупити великими грішми візиря – Баталджи-пашу, який випустив Петра І з військом на відносно легких умовах. Цар віддав Туреччині Азов та його округу, мусив зруйнувати свої фортеці– Таганрог, Кам'янку, а також фортеці на Самарі, зобов'язувався не втручатися в польські справи. В договір було включено питання про Україну. Петро зрікався Запорожжя та Правобережної України. Що ж до Лівобережної України, то стаття про неї була сформульована настільки неясно, двозначне, що цей пункт кожна сторона могла тлумачити по-своєму. Орлик доводив, що на основі цієї умови Москва зовсім зрікалася й Лівобережної, й Правобережної України, яка в цілому стає незалежною й самостійною. Водночас російський віце-канцлер у Константинополі Шафіров зі свого боку доводив: із договору не випливає, що цар відмовляється від Лівобережної України.

Крім цього, посилилися непорозуміння між Туреччиною та Росією на грунті різного тлумачення Прутського договору, ратифікація якого затягувалася ще й невиконанням царем умов про повернення Азова та знищення Таганрозької фортеці.

Пилипа Орлика турки запросили до Стамбула, обіцяючи віддати під його гетьманську булаву й Правобережну, й Лівобережну Україну, а також Запорозьку Січ. Але шведський король, обурений миром із царем, намагався затримати союзників-поляків і козаків при собі. Його недвозначні погрози примусили Орлика, що перебував на півдорозі до турецької столиці, повернути назад. Туди була послана козацька делегація у складі прилуцького полковника Дмитра Горленка, генерального судді Клима Довгополова, генерального писаря Івана Максимовича, генерального осавула Григорія Герцика і кошового отамана Костя Гордієнка.

Козацькому посольству Орлик вручив інструкцію, складену ним 3 грудня 1711 р. у турецькому місті Бабі. Інструкція складалася з десяти статей, які були просякнуті ідеями звільнення від іга Москви та здобуття Україною незалежності. Посольство мало просити турецький уряд відповідно до Прутського договору, який зафіксував визволення України (з обох берегів Дніпра) від московського ярма, передати Україну новообраному гетьманові й його наступникам.

Орлик звернувся з проханням до Оттоманської Порти виступити посередницею й примусити Москву «відмовитись від України назавжди, вивести з нашої землі своє військо й випустити на волю заарештовану під час минулої війни й заслану на Сибір або куди-небудь в інше далеке місце нашу військову старшину, урядових осіб і всіх взагалі українців, зокрема й посланців від Запорозької Січі, що були затримані в Лебедині, й тих запорозьких товаришів, котрих запросили на роботи за гроші в Петербург і опісля затримали, – одних у Сівську, інших у Вільні, – а потім заслали на каторжні роботи.

Нехай також цар випустить на волю жінок і дітей генеральних старшин, полковників, сотників, інших урядових людей, котрих минулої зими цар, почувши про намір Блискучої Порти сповістить війну, наказав позвозити до Глухова, щоб залякати українців і цим зміцнити свою владу на Вкраїні. Виходячи з України, московське військо повинне передати всі фортеці до влади гетьмана. А саме: одступаючи, не повинне робити українським жителям нічого злого ні явно, ні тайно, не брати з собою в полон і нікому не робити ніякої шкоди. Крім того, царські генерали повинні повернути всі гармати, котрі вони позабирали з Січі й повідвозили в Білу Церкву, коли ж їм це буде дуже важко зробити, вони повинні замінити ці гармати іншими з різних українських фортець, котрі там повинні залишитися після виходу з них московських залог. Узагалі ж, треба домагатися, щоб були повернуті всі збитки і втрати, котрих зазнали українські жителі від московських військ у минулу війну».