Текст книги "Берег любові"
Автор книги: Олександр Гончар
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 15 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]
– Як розкрасувалась за двоє літ... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тільки десь на вулицях Калькутти можна зустріть...
Глибокі очі дівчини в ніяковості дивились на нього, світилися росяно, каро.
Коли почоломкались, коли притулився до небоги своєю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливі душевності більш, ніж звичайно, Інні стало чомусь так шкода його, відчула в ньому затаєне горе, а він, уже відсторонюючись, шепнув їй на вухо:
– Там і тобі гостинця привіз... Потім віддам.
І знову сів, хоч і не брався до їжі.
Інна ще раз чи двічі вловила на собі його стужений, присмерково-сірий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодість, де, може, йому зустрічались чиїсь такі росяні, карі...
Батько Інни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замість себе на комбайні свого «штурманця», котрий уже водить незгірш за батька – як дорослий комбайнує! Хлопець тільки й жде, щоб самому залишитись біля стерна, показати, на що він здатен... Мати просто цвіте серед гостей, неприсідає, кожного припрошує, – адже така подія! Тісно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зібралася майже вся рідня: пашіють поруч господаря обгорілими обличчями брати його двоюрідні та троюрідні, здебільшого теж механізатори, весело цебенять родички різних ступенів, навіть напівзнайомі дівчата та молодиці поприбігали з ферм, бо хай там і десятиюрідні, та все ж таки Ягничі. Татко, як і щораз після чарки, понад міру ласкавий до Інни, посадив її поруч себе, навіть обійняв за плече, тільки ненадовго, бо потім знов до сусіда – механізатора з ферми:
– Розумієш, на всі сто я тепер спокійний, ну, аж ось поти спокійний за свого штурманця! Талант відкрився в ньому, єй-же-єй, талант! Коли ще робили настройку, ні на крок хлопченя від мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все – гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом...
При слові «вузол» Ягнич-моряк (Інна спостерегла) раптом скинувся, ніби з дрімоти, ожив на мить, потім знову поринув у думи.
– А коли не полінуєшся та відрегулюєш вузли, то, сам знаєш, воно ж у роботі окупиться, – вів далі батько своєї. – Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривиці не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрізу хлібів одразу впізнаєш чий почерк! Кожен тобі скаже: де поле без гривиць, де воно найчистіше – то пройшов екіпаж Ягничів! Екіпаж батька й сина!..
– А це ж головне, – відгукнувся фермівський механізатор. – Бо як ти до хліба, так і люди до тебе.
Мати, щоб підхвалити своїх перед гостем, стала розповідати, як вони після жнив, коли комбайн весь у пилюці, купають його... Купають, наче те немовля!
– Тільки ж зобидило нас у цьому році, дуже зобидило... – аж головою покрутив Ягнич-комбайнер і знову про той запал, недорід, про недобрані центнери...
– Та годі вам про центнери, – весело махнула рукою мати, проходячи біля чоловіків. – На цілині он, кажуть, добре вродило, без хліба не будемо.
– Та й Кураївка дасть, чого ви там прибідняєтесь, – підтримала її тітка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднішому місці, поруч з почесним гостем. – Хоч плюскле, припалене, а й з такого весільний коровай комусь спечемо! – І значливо глянула на Інну.
– Ви он гостеві дайте хоч слово сказати, – нагадала господиня дому, – хай розкаже щось про світи. Бо побуде та й знов піде під своє парусся, на солоні вітри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Твоє слово, Андроне!
Гість ніби не почув заклику, не був, видно, настроєний балакливо. Й чарка стоїть перед ним, здається, неторкана, налита доповна. «Чи не захворів він часом?» – з тривогою подумалось Інні. Якась пригніченість почувалася в ньому, внутрішня криза. Гомін застолля для нього зараз, видно, далекий, щось людину мучить. Курить та й курить, час від часу схмурює свого крутого, плугом літ поораного лоба...
Інна якось мимоволі переймалась до гостя співчуттям. Які там світи, коли людина ця й зараз цілий власний світ носить у собі, світ нерозгаданий, розтривожений, чимось недоступний для інших. І це той дядя Андрон, що колись, як дівчина була ще маленькою, приїздив у Кураївку збадьорений, забавляв Інну різними жартами, той, у кого вона не раз сиділа на плечі, бігала за ним повсюди хвостиком та сама зачіпала до жартів, дражнилась до нього смішною, десь від старих підхопленою пісенькою:
Ой ти, ткач-ниткоплуг,
А я королівна!..
Тоді в неї ще виходило «кололівна»...
Не щадять людину літа, такий короткий вік людський. Є в ньому буяння весен, є вінець літа, але налягають потім і осінні тумани, їхня холодна невідворотність.
Який-небудь десяток років розділяє Ягнича-старшого з його сестрою (вона була наймолодша в сім'ї, з усіх сестер єдина зосталась), та все ж мама й зараз ще тримається, сьогодні ось просто розцвіла, а він...
Руки Ягнича-старшого лежать на столі. За довгі рейси, за роки труда на них утворились бугри-вузолля, мабуть, такі наростали в тих давніх, галерних, що надовго були прикуті залізними ланцюгами до весел.
– Хоч би заспівали! – знов гукнула заводійкувата Нелька. – Невже отак мовчунами і сидітимем?
– З чого вам співати? – засміялась котрась із дівчатдоярок. – Шуби ж для вас і цього разу нема.
– Нащо мені шуба! Хоч сама без шуби, зате моя хата в «шубі»! Правда ж, Гурійовичу! – І Нелька рвучко обняла за шию моряка. – Мода вже на шуби відійшла, ви мені краще дубльонку привезете, еге ж, дядечку? А ні – то син скоро привезе. Він же в мене цього літа збирається поступати. Агітую, щоб ішов у торговельне, а він в одну душу: ні, в морехідку! Заворожили ви, Гурійовичу, його своїми чучелами.
– У ту морехідку ворота вузькі, – спохмура підкинула тітка Василина, аж чорна з лиця вдова одного з двоюрідних Ягничів. – А котрий і потрапить, то швидко звідти вилітає. Хай навіть буде він і вчительський син. Це був прямий натяк на Віктора Веремієнка, і натяк досить безтактний: Інна відчула, як густо зашарілась.
– Мій, якщо потрапить, то вже не вилетить, – гордовито сказала Неля за свого. – У шкільній виробничій бригаді перед веде, торік, ви ж знаєте, на районних змаганнях по оранці став чемпіоном... Так це ж по степу, а по морю він борозну ще рівнішу прокладе!.. – І знов лестиво зазирнула Гурійовичу в його коротко підстрижені вуса. – У вас же там, дорогесенький, всюди рука, поспособствуйте!..
Оріонець мовчав. Хотів би застерегти, що хай не сподівається там її хлопець на легкий хліб. У морехідці так само, як і на «Оріоні», зустрічає не мама з медом на устах – ринда сувора його там зустріне! Могутню владу має та ринда-дзвін, підвішена на подвір'ї морехідки, щоб регулярно відбивати склянки, щоб не лишати хлопцям часу для байдикувань! Ганятиме вона хлопця, як солоного зайця, всюди гудітиме йому своєю нещадною литою міддю, чатуватиме кожну курсантську хвилину. Не встигнеш зарядку зробити – уже мерщій, хлопче, до навчання, в класи, де ждуть тебе хащі таблиць, екрани, лоції, всяке хитромудре приладдя... По секундах розписане все курсантське життя від рання й до ночі, на ногах від підйому і аж доки відпустять вас «в екіпаж», що, попросту кажучи, є звичайним гуртожитком, хоча кімнати в ньому звуться кубрики...
– Чи, може, справді й не рипатись? – одверто ділилася Неля своїми сумнівами. – Може, хай спробує в оте друге, в риболовецьке?
– Пришли його до мене, я сам з ним поговорю, – буркнув оріонець.
Джухнула біля двору машина, приїхав Чередниченко.
Механізатори, як за мовчазною командою, враз підвелися.
Господар дому Ягнич Федір стояв попереду, лицем до вулиці, готовий, здається, взяти на себе відповідальність за всіх. Був він зараз рясно зрошений потом не менше, ніж на комбайні, і, наче йому комір тиснув (хоч уся шия відкрита), все поводив сюди-туди своєю круглою, на міцних в'язах головою.
– Ось де вони рекорди ставлять, – підходячи, сказав з удаваною сердитістю голова. – Що це ви, хлопці, надумали? Жнива в розпалі, а ви тут бенкетувати?
– Та ми, та ми... – замикав господар двору, зніяковіло усміхаючись. – Ви ж бачите, хто тут у нас...
– Та бачу, бачу, – суворо спрямував Чередниченко погляд на оріонця. – Ти, зривщику старий, надумав жнива нам зірвати? Не міг вибрати кращого дня? Ну, та де ж тебе дінеш. – І, вже повеселілий, ступнув уперед, насунувсь на гостя:
– З прибуттям.
Вони міцно обнялись, почоломкались.
Механізаторам не треба було вдруге нагадувати, як їм повестись: без прощань, без зайвих розвітань, один по одному та з двору, і за хвилину тільки пофуркали врізнобіч їхні мотоцикли, що досі стояли, попритулявшись під штахетником.
Жіноцтва теж незабаром поменшало, лишилися з сторонніх тільки Неля та сусідська молодиця, – обидві, перекочувавши на веранду, про щось там перешушукнулися з господинею, а потім, уже не чіпаючи ні гостя, ні голови, непомічені вислизнули з двору.
Тим часом зовсім звечоріло, груша оповилась тінню, мати ввімкнула надвірну лампочку, щоб падало світло з веранди, щоб краще було видно бесідникам одне одного, – не щодня ж зустрічає людина свого давнього товариша, друга молодості.
Зостались вони тепер за столом удвох – Ягнич та Чередниченко.
Інна з чемності відсіла від них, примостилась із стільцем за грушею, але й не далі, бо ж цікаво було їй послухати цих двох побратимів (так вона їх назвала в думці), подивитись, як сходяться люди після одного перевалу літ.
– Ну то як воно? Ще підстрибуєш? – звернувся Чередниченко до друга, і в голосі його виразно прохопилась тепла нота.
– Якраз це той, що підстрибує, – оріонець запалив сигарету й похнюпивсь.
– Не ті вітри повіяли, чи чого ти зажурився, моряче? Невже в чині понизили? Набуянив? Чи, може, в Марселі з моряками за французьких дівчат побився? – І, не діставши відгуку на жарт, серйозно спитав: – У відпустку надовго?
– Надовго, – глухо вимовив Ягнич. – Доки й дух із грудей.
– Та ти що? – аж сахнувся від нього Чередниченко. – Що ти верзеш?
– Оце ж і верзу...
– Невже списали? Та як вони без тебе!.. Бо ж ти там, здавалось, прикипів навіки...
– А виявилось – не вічний... Приймай свою грамоту і – за борт, чоловіче... – Ягнич понуро втупився у край столу. – Кура, брат, кура...
І це останнє було видихнуте так важко, з такою глибиною болю й розпуки, що Інна жахнулась.
Ніхто сторонній не втямив би, що то воно за «кура». Ніби шифрограму, зрозумілу лише для двох втаємничених, виповів Ягнич товаришеві цю давню чабанську примовку. Був колись у них дід-чабан на прізвище Лебідь, кураївський мудрець, йому нібито належало авторство. Приходячи зі степу в осінню негоду, з ґирлиґою, в мокрому дубленому сіряку, мав звичку відповідати, коли хто цікавився його життям та самопочуттям: «Кура, брат, кура...» Тлумачити, що то за «кура», можна було по-всякому, на різні лади, скажімо, що злющими, пронизливими вітрами повіяло в степах, чи що ноги крутять, спати не дають, чи що чабанський вік того Лебедя невблаганно наближається до якоїсь крайньої, найкрайнішої межі... Деколи Інні й раніш доводилось чути про ту загадкову «куру», мовилось про неї коли з жартом, а коли з легким присмутком, але щоб так, як зараз... це вперше. І навіть пояснень до їхньої «кури» ніяких не треба було: ця їхня напівзагадка, давня чабанська формула мовби увібрала в себе все, що в ніяке інше слово не вбереш, і дивним чином єднала їх зараз обох, єднала, мов якийсь горьовитий пароль, тільки їм доступний тайнослів.
І Чередниченко, видно, справді одразу і в належній глибині осягнув цей сумовитий Ягничів шифр, зрозумів його пекуче, щемливе значення.
– Рано нам ще про куру думати, – сказав після мовчанки. – Життя велить, Андроне, ще нам триматися та триматись. Дорозі не кінець.
– З'їздилось колесо.
– Скрипуче колесо довше ходить...
І вони знов умовкали. Інна сиділа не ворухнувшись, наче боялась сполохати їхню задуму. Мати, видно, нутром зачувши, що тут під грушею щось негаразд, теж підійшла, підсіла до цих двох. Адже брат їй нічого не сказав про себе, не встиг чи навмисне втаїв, щоб одразу з порога не отьмарити зустріч. І сестра, і всі веселились, вважали – й цього разу відпустка, а він, виходить... списаний, забортний.
– Не журись, – зусильно збадьорюючись, мовив Чередниченко до товариша. – Це саме той момент, коли треба вдарити лихом об землю! Кураївка притулок дасть, напризволяще не кине...
– Чим же я вам можу знадобитись? – затоптавши сигарету, озвався Ягнич. – Вузли в'язати? Це вам ні до чого...
– І парусів нема, – пошкодував Чередниченко, – перевівся кураївський флот. То колись було: жагель поставить чи бабину спідницю на «дубку» напне і гайда з кавунами в губернію на базар... Пригадуєш, як діда Швачку буря загнала з кавунами і з бабою аж у Туреччину? Пішки через два місяці вернулися – ні байди, ні кавунів, тільки бабу за руку привів... А тепер і кавуни контейнерами підбирають просто з баштану... – І знову до Ягнича: – На комбайна тебе теж не посадиш. Міг би ще косою махати по обніжках, але це в нас тільки раз на рік практикується – на Свято першого снопа. До «фрегата» б, що робить нам дощ, так його повертати не треба, він сам себе поверта...
– Виходить, чучела набивати тільки й зостається. Чередниченко, прижурений, сидів. Ягничева проблема, видно, зараз проблема й для нього.
– Казав я колись тобі, Андроне: не зв'язуйся ти з тим «Оріоном»...
– «Оріона», Саво, не чіпай, – схмура кинув Ягнич, і по тону, яким це було сказано. Чередниченко відчув, що заводити в цей бік дискусію було б марно чи й ризиковане.
– Може, сторожем підеш на польовий стан? Ти тільки не ображайся. Ми тут люди свої, а сторож – то теж людина, не манекен.
– Братика мого, мабуть, більше до моря тягне, – аж тепер, не втерпівши, докинула хазяйка двору.
– Так-так, у нас же й море своє! – одразу підхопив ідею Чередниченко. – І наша кураївська «рибтюлька» ще не всі там сітки попропивала. Правда, в нас по ставках та каналах риби сьогодні, вважай, більше, ніж у Чорному... Там тільки медузи, мов капелюхи, плавають.
– А він, мабуть, і за медузами скучатиме, – піддала жіночої психологічної тонкості Іннина мати.
– Скучати не дамо. Та й ти не з таких, щоб скучати, знаю твою натуру. А взагалі добрий зав'язали вони тобі вузол напризахід життя! Хоча, здавалось би, й не пора; ще порох є, козарлюга ще ж, як подивитись...
– А медики списали.
– То вже діло кепське, – нахмурився й Чередниченко, – з медиками не дуже повоюєш. Справді, виходить ніби кура... – І помовчавши, знову: – То як? Щоб берданку через плече та й на пост? Злодіїв поки що не чути, та все ж для порядку треба. Робота саме раз: вдень спи собі в затінку, після всіх своїх оріонських вахт відсипайся, а вночі в космос поглядай, зорі лічи!..
Обидва звели голови вгору, дивились якийсь час між верховіття на зірки.
– Подумаю, – сказав Ягнич перегодя. – Може, й доведеться... Може, й справді лічитиму оці кураївські зорі, доки всіх не перелічу.
XI
Так і став він тут жити. Коли дійшлось до його місцевлаштування на нічліг, Інна запропонувала свою чистеньку, відведену їй матір'ю світличку, одначе прибулець відмовився рішуче. І взагалі від хати відмовився, хоч вільно ж там, комбайнери обидва в степу, та ще й тахта є на пружинах. Не треба й тахти, багато курить, мовляв, уночі встає. Попросив для себе розкладайку, сам прилаштував її під грушею, так буде краще. «Це ж літо, а коли зайде осінь?» – видно, кортіло спитати сестрі, та вчасно стрималась. – Нащо нагадувати зайвий раз про те, від чого людині болить?
Сестрі Ягнич теж завдав думок сумовитою новиною. Звикла була вже, що провідає, погостює, та й знов прощавайте. Здавалось, так завжди буде, а воно ось як повертається... Звісно, вона рада, рідна ж кров, та й сім'я в неї дружна, людину пригріють, але як сам він тут почуватиметься? Замість хати старої тепер нова, ставилась без нього, щоправда, подвір'я батьківське і груша теж, принаймні півгруші належить братові по праву. Та тільки чи це його втішить? З його самолюбивим характером вважатиме, мабуть, що всім він тут буде тягарем, завдасть клопоту, самою своєю присутністю порушить їхнє звичне й владноване життя.
Груша Ягничева – в кам'яній корі. Просто як камінне дерево. Постелившись під рідною грушею, гість одразу ліг, умостився на своїй розкладайці і, зморений з дороги, здавалось, швидко заснув. Проте, коли Інна, прибираючи зі столу, востаннє пробігала побіля нього, оріонець стиха її окликнув:
– І-нко!
– Що вам?.. – Вона зам'ялась, не знаючи, як його делікатніше буде назвати. «Дядя Андрон» – надто по-дитячому, по-давньому, «дядько Андроне» – це звучало б наче трохи грубувато, бо декотрі з дівчат у медучилищі, коли про когось із хлопців хотіли висловитись зневажливо, вживали саме цю форму: «А, вайло, є в ньому щось дядьківське»... І хоч Інна сама й не приймала цього, слово «дядько» для неї ніколи лайкою не було, та все ж зараз хотіла знайти якесь шановитіше слово. І тому звернулась до нього на ім'я й по батькові, як звертаються в школі до вчителів:
– Що ви хотіли, Андроне Гурійовичу?
– Про одну річ хочу тебе спитати.
– Питайте, – вона аж розгубилась: про що б то? Гість мовчав, ніби й сам в останню мить завагався, питати чи ні. Потім таки подав голос:
– Що воно таке... піте-кантроп? Вона трохи не розсміялась. Так це було несподівано, й таке смішне слово! Піте-кантроп!
– Якщо не помиляюсь, назву таку має викопна людина чи навіть напівлюдина... А власне, для чого вам це?
– Та просто так.
– А все ж таки? З нічого ж не буває.
– Ні-ні, просто. Якраз із нічого, взяло та й приверзлось. – І жестом руки він одразу ж відпустив її, йди, мовляв, собі...
Вона відійшла кілька кроків, а потім враз повернулась:
– Ви не сумуйте.
– З чого ти взяла?
– Та так... Відпустіть нерви, добре виспіться, це вас зміцнить.
– Для чого?
– Як – для чого? Для життя!
– А життю таке луб'я потрібне?
– Від вас я цього не ждала, – вона аж розсердилась, щиро, неприховане. – Той, хто став для нас символом мужності, витримки. Людина, яка носить у собі «Оріон»!.. І раптом... Таж нема знеціненої людини! Нема й не повинно бути, якщо вона справжня... Невже не ясно? А ви: чи потрібен... Навіть слухати дивно. Спіть!
Крутнулась і пішла.
Якщо буває слово цілющим, то для Ягнича оце було воно. «Людина, яка носить у собі «Оріон»... Отак з щемливою гостротою відчув, що не приблуда він тут, щось таки важить його особа бодай для декого із рідні. А досить, виявляється, бути потрібним хай навіть одній людській душі, щоб присутність твоя на землі вже була виправдана...
Таке зробив для себе маленьке відкриття і тихо порадувався йому. Навіть посміхнувся: дівча, а як відбрило, як провчило тебе лисого. От тобі й Інка!
Уранці подарував їй хустку. Таку, як і матері, японську, з квіттям, тільки справді веселішу – червоне квіття розкидане по золотаво-оранжевому тлу. Отак угадати! Сприйняла це як добрий знак, з якоюсь навіть символікою, – згадалась їй одразу вчорашня оранжева безрукавка на Вікторові, коли побачила його в першу мить.
– Буде від вас пам'ять, спасибі.
Накинула перед дзеркалом хустку на голову, потім опустила на плечі, покрутилась, повела плечем сюди й туди... Ягнич милувався нею: справді, мов юна циганка десь із Калькутти. Сестрина гордість, кураївська смагт лява краса, – де воно тут і береться в Кураївці? З якого коріння? Очі чисті, а коли засміється (зрідка), то й сміх у неї якийсь чистий. Не сьогорічна, а вроджена смага (абрикосова, з рум'янцем густим) рівно лежить на щоках, на шиї, рухи плавковиті, і в усьому дівоча, самою ще, може, не усвідомлена гідність, ні проти кого не спрямована гордовитість, королівна-кололівна, та й годі! А надто ж цей погляд, оріонець ще зучора його помітив: глибокий, непустий, таємно тобі співчуваючий.
– Спасибі, дядю Андроне, – ще раз подякувала Інка й передала хустку з квіттям матері на сховок: – На збереження вам... Коли завіє зима, запинатимусь...
А зараз на роботу майнула без хустки, з вільно розпущеним витким, смолянистого блиску волоссям, – переливами хвилястими воно так гарно їй розсипалось по плечах.
– Оце ж наша зцілителька, – сказала до Ягнича з усмішкою сестра, коли залишились доснідувати вдвох на веранді. – Ця всіх оздоровить, бо душею добра. Біжить, поспішає, щоб, бува, куди не втік від неї медпункт. Не встигла й оглянутись, як уже головиха впрягла її замість себе...
– Варвара, кажуть, нездужає часто? – поцікавився брат.
– А кине роботу, то й зовсім заскніє. Мабуть, і сама це почува: бо кидає, кидає, а з рук, проте, не випуска... Звісно, на безділлі людина всиха... У мене ось що більше клопотів, то я здоровіша.
Не приховалось від Ягнича, що сестра сьогодні, знов увійшовши в свій звичний будень, і сама якось збуденилась, мовби злиняла, хоча й хвалиться, що здоровішає в клопотах... Теж покарбувало життя. Густо кладуться зморшки біля очей, і хоч у погляді сестри ще повно тепла, проте очі вже не горять, як раніш... Чорні тільки брови зостались, у косах срібляться нитки сивини.
Була врода та, вважай, злиняла, як ото в пісні співається. Тільки ж не намарне пропала, в дочку перейшла...
– Щаслива ти, сестро, з такими дітьми.
– Це правда. Для матері іншого щастя нема.
– Знайти б тепер Інні пару достойну... Чи вже знайшла?
– Та наче... Хіба не помітив, як учора згоріла, коли Василина бовкнула про вчительського синка? То ж її любов. Рання, ще з школи. Як ото мовиться, перша... Ох, боюсь я цієї любові! Чимось він її засліпив, вклепалась без ума в халамидника. Та ти ж Віктора знаєш?
– Веремієнків?
– Один він у нас такий вітрогон. Йому після школи на трактора б сісти, а він замість того сів на лаву підсудних... Наплакалась мати, ще й досі від сорому людей уникає, з двору не виходить... Ох, Віктор, Віктор, в кого він і вдався! Відбувши своє, в Кураївку не спішить, десь у районі застряв, з дружками з чайних, кажуть, не вилазить. Хуліган, зайдисвіт, а наша за ним, я ж бачу, мре...
– У цьому ми їй не судді, – зауважив брат. – Знаєш по собі: серця не зневолиш...
– Хоч би він куди завербувався на край світа... Go як подумаю, що такого дурисвіта матиму зятем, тарілки за ним прибиратиму... Ну хіба ж вона йому рівня,? З похвалою училище закінчила, кругла відмінниця, здібна до всього... Окрім що медичка, вона ще ж і поетка в нас, сама пісню склала!..
– Пісню? Інка?
– Тож-бо! Радіо двічі вже передавало: слова Інни Ягнич, ну, а музика... та, мабуть, і музика її. Декотрі кажуть: кому вони здалися, ці нові пісні, коли й старих уже не співають... За теперішньою модою більше готове ж слухають з платівок, бояться живе горло натрудити... А по-моєму, коли дівчині закортіло свою пісню скласти, то – хай, кому це заважає? Буває таке на душі, що піснею тільки й скажеш... Мама наші скільки он тих пісень знали – і для будня, й для свята... Одначе, що ж це я тут з тобою розсиджуюсь, братечку. Десь там моя комашня мене жде, – згадала вона про дитсадок. – Напарниця, мабуть, уже знов губи роздула.
– Клопітка робота? – запитав Ягнич.
– Клопітка, та й дуже, та все ж легше, ніж комбайнеркою. Отам робота! Доки молодшою була, то воно й нічого, якось навіть самолюбно, коли кажуть: он вона, Ягничева, нарівні з чоловіком стала до штурвала. А потім, почуваю, еге! Уже це не для твоїх літ, молодице... Не скаржилась. Чередниченко сам помітив: за комбайнерство, каже, Ганно, хвала і слава тобі, оскільки ж виростила достойного сина – штурмана для степового корабля, виховательські здібності виявила, то переводжу тебе віднині на дитсадок... Виховуй цих пуп'янків. Отам біля них і веселюсь... Що ж, побіжу. Ти вже вибачай, братику, сам будеш тут грушу сторожувати...
– Опудалом для горобців – саме раз, – глухо відповів оріонець.
Та тільки сестра з двору, став лагодитись і він кудись: причепурився, оглянув себе перед дзеркалом, щіточку вусів торкнув ребром долоні.
Йде Кураївкою Ягнич. Малолюдна вона в цей час жнив'яної пори, лише де-не-де на вулицю вискочить чиєсь дитинча. Колись дітей тут, як горобців, кублилось у пилюці, зараз не дуже їх рясно, але котрого зустріне моряк – не мине без уваги.
– Чий ти?
– Яковин.
– Якого ж це Якова?
– Ну отого... Ягничівського.
І довго ще потім прикидає оріонець, з яких це Ягничів буде цей малий Мурза Замурзович? Виявиться, що ніякий він тобі й не родич. Однак пошкодуєш, що якоїсь цяцьки-гостинця для нього в кишені не приберіг, бо діти – це діти... Аж ніяк не всі дорослі викликають у Ягнича до себе приязне ставлення. Є такий крутійло, фальшивець, словоблуд, зустрінеться десь тобі пика така мерзенна, повзуча, що вік би її не бачив, не людина – гидота. А от діти завжди для Ягнича приваба, всюди вони йому любі – чи в своєму, чи в чужому порту... Забралось ото на вишню, крізь гілля позиркує звідти до тебе, білолобе, інше он вулицею покривуляло верхи на велосипеді – глянеш, і душа сама запитує: яким воно буде! Якою побачить свою Кураївку? Кого воно з неї згадає? Розрослась, розбудувалась, багато хат незнайомих, та все шифер – під стріхою лише зрідка десь трапиться... А що там уже говорити про ті мазанки саманові, чабанські, – з молодих, мабуть, мало хто й знає, як ллють хату з саману, не чули, як, скажімо, прядка гуде або як просо в ступі товчуть – так що аж хата ходором ходить... А були ж у Кураївці такі, що й хати путньої не мали – халупу руду зліпить або напівземлянку-напівкурінь зіпне, як у тій пісні: збудуй хату з лободи, та й розкошує... Ніхто тепер не повірить, що в куренях із камки, з морської трави люди жили, а Ягничеве дитинство саме в такому палаці тулилось... І це ж вам не в тропіках, де снігів ніколи не бачать... Лишили б хоча для музею яку-небудь підсліпувату мазанку, щоб було з чим порівнювати все оце теперішнє... Палац культури вигрохали на шістсот місць, універмаг сяє вітринами незгірш, як у місті, та й сама Кураївка, мабуть, стане колись містом, яким-небудь приморським Кураївградом.
Опинившись у центрі села, Ягнич найперше пішов до обеліска. Щоразу тут перед ним постоїть, коли приїжджає. Поволі – вкотре уже! – вчитувавсь у той скорботний реєстр, у тих карбованих по каменю золотом Дикопавленків, Рябих та Чорних, Чередниченків, Щаденків та Ягничів, – Ягничами кінчається алфавітний список майже біля самої землі. Вогонь горить, ворушиться пломінцем – газовий балон під ним час від часу міняють. Квітів багато довкіл, на різні барви цвітуть троянди, дуже тільки запилюжені; між квіттям, між колючими кущами троянд мишій та осот жене, дарма що сільрада через дорогу, молодій секретарці з вікна видно ж цей бур'ян, могла б вийти та й прополоти...
Потім аж край села, на старому цвинтарі, опинивсь. Між осілими, ледь помітними безіменними горбками розшукав могилки батька-матері, вони штахетиною обгороджені, сам під час минулого приїзду обгородив. Постояв у роздумах Ягнич і тут. Звідси відкривалося море, добре видно було в далечі розлогу його синяву. Ось воно, безкрає, повне осяйного простору... Осліпило, щемом наповнило груди. Отак, Ягничу: з цвинтарних бур'янів, з полиневої суші вивчаєш тепер юнацьке море своє, вічно звабливу його блакить. Просився ще хоч в один рейс, а він тобі вже, мабуть, прокладений просто в кураївські оці полини... Викопають тобі тут хату останню, оту, що над нею хіба що яка добра душа тополицю посадить... На «Оріоні» – отам він, здається б, ніколи не вмер! Новим рейсом, з новими курсантами зараз десь, мабуть, в Егейському йде, в найсинішому із морів... Під рівним вітром, серед сяйних, розкішних просторів хлоп'ятка ідуть, подорослішали без" тебе синочки, все вміють самі, – аж сюди чути, як бринить, співає над ними парусся! Може, якраз у тих водах лине твій «Оріон», де його люблять зустрічати дельфіни, їм це чомусь до вподоби – пливти поруч із судном, весело його супроводити, мають звичай якомога довше з ним не розлучатися. Відомо, що дельфіни почувають симпатію до людей, непоясненним поки що є їхній постійний потяг – бути з людьми. Може, і їм, морським створінням, властиво відчувати потребу в людському теплі? Виявів ласки й доброти в нас шукають? Чи, може, тягнучись до людини, сподіваються знайти в ній вірного друга собі, створіння взірцеве, щось близьке до найвищої досконалості? Йти в морі поруч «Оріона», пустувати, показувати свою спритність молодим морякам – то дельфінам найкраща розвага. Як саме втілення життєлюбства і пластики, пругкими живими дугами вигинаючись, вискакують із води, виграють, аж ніби сміються, шлють свої усміхи водяні крізь сріблясті бризки до екіпажу, до Ягнича. Часом якась просто химерія на нього находила, здавалось: а може, то його потоплі під бомбами діти, здобувши іншу подобу, стали там, у підводді, веселими дельфінятами й далі живуть, принатурившись до іншого, до водяного життя?
Коли, повертаючись з кладовища, Ягнич проходив мимо кураївської пекарні, на дверях як виросла Нелька:
– Здрастуйте, дядечку. На прогулянку вийшли? З дверей так гарно пахло гарячим духом щойно випеченого хліба. І Нелька, як справжня пекарка, в білім культурнім халаті привітно красується на порозі, розчервоніла, напалена від печей.
– Паляниці якраз вийняла, може, вгостити?..
– Ні, спасибі.
– То, може, хоч бублика?
– Дякую й за бублика.
– Та що ж це ви так, дядечку?..
І з ходу знову про сина. Цілу ніч не спала, все сушила голову, йти чи не йти хлопцеві в ту морехідку... Чи витримає він там, чи не виженуть?
– У морехідці, звісно, не мед, – стримано сказав Ягнич. – Бачити морехідку на параді в безкозирках, у стрічках – то одне... А коли воно, хлопченя, в бурю сидить ото на палубі та, ще не вміючи, руками школярськими зачищає сталевий кінець – то морехідка інша... Там у нього всі руки в крові...
– Ой лишечко!
– Чого ж ти його до мене не прислала?
– Соромиться! Такий сором'язливий він у мене... Якщо вступлю, каже, тоді піду... Бо ще подумають, що канючник, слабодух, протекції шукати прийшов!.. Ні, я його таки умовлю в торговельне. Вже нібито й сам схиляється...
– Діло його. Торгувати теж комусь треба. Тільки, як вивчиться та стане за прилавок, щоб людей не общитував.
Ягнич уже напрямився далі йти, але ж молодиця знову його спинила:
– Дядечку, стривайте на хвилинку!.. Метнулась до пекарні, з'явилася на порозі з великою білою паляницею в руках.
– Торкніться до неї: гаряча, вся дише ще!
Давно не бачив Ягнич такої високої та пишної паляниці, аж усміхнувсь: от тобі й Нелька... Хлібину таку спекти – це теж талант ..
– Мабуть, на виставку пекла?
– Будь ласка, Гурійовичу, візьміть, ніхто вам такої не спече!
– Цілий дивень! На весілля б комусь, а ти... ні, ні, – відмахнувся Ягнич, хоча в душі був зворушений. – Хліба в нас повно на столі...
