Текст книги "Твоя зоря"

Автор книги: Олександр Гончар

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц) [доступный отрывок для чтения: 10 страниц]

Бувають моменти в житті, коли все до дрібниці чомусь хочеться запам'ятати… Як ось і цей зліт… Спершу був розгін, наростаючий свист по смузі бетону, потім невловна мить відділення, плавного, майже нечутного відділення від планети, – так, саме від планети! – інакше не назвеш того дивного відчуття.

Безконечна в своїм скупченні луска дахів, тьмаве їхнє переблискування, хмара мли-смогу над безкраїм містом, і зненацька – присмерк у літаку! Не одразу можна було й збагнути, звідки раптовий той присмерк… А то ми якраз пробивались крізь хмару, крізь хаос хмар! Біля самих ілюмінаторів вирує каламуть, обтікає нас темно-сиве клубовиння, є щось аж моторошне в цім хаосі вируючих присмерків, що їм, здається, й кінця не буде, здається, скільки не пнись з натужним ревінням угору, ніколи не продертись крізь той сліпий, вологий, ніби первісний, хаос… Та ось враз: зблиск сяйва! Сяйва безмірного, неосяжного, що будь-кого вразить своєю неземною величчю. Сяйво проймає вам душу, радісно затоплює все і очищав, мимоволі спонукаючи подумати про вічність, про безмір існуючого…

Заболотна припала поглядом до ілюмінатора. Хіба ж може вона бодай одну мить пропустити з усіх цих чарів небесних, їй трохи аж прикро, що з присутніх на борту не всі поділяють її настрій, що ось та, скажімо, гомінлива туристська молодь у неї за спиною не відчуває ніякого захвату, коментує побачене в ілюмінаторах досить насмішкувато, чути звідти щось про рекламну голубінь японського неба.

– Рекламна голубінь… Чуєте, яке сприймання? – каже стиха до нас Заболотна. – А по-моєму, ось на таких висотах, над хмарами, небо якраз найнебесніше…

Ми й далі набираємо висоту, нас ніби притягує сонце, планета вже далеко внизу, таке відчуття, що вона десь там загубилась, зв'язку з нею більше не існує, і єдина реальність зараз – ці роздираючі простір могутні двигуни, цей повітряний, що наче в безвість пливе, корабель і на його борту… маленьке людство!

Було таке враження, що й течиво часу тут інакше, ніж було на землі, і що ми самі теж зараз інші.

Летимо в сяйвах!

І такого сяйва буде перед нами, істотами тепер небесними, як жартома зауважує Заболотний, кілька тисяч кілометрів…

– Як це вам подобається, Соню-сан? – звертається він до дружини. – Тисяч з п'ять кілометрів сяйва – підходить?

– Не заперечую. А потім?

– Після того буде під крилом зо дві тисячі миль темряви нічної…

– То вже гірше…

– Зате ж потім знову зоря! Зоря домівки…

Крізь блідизну щік у Заболотної просвічується зараз також щось схоже на цвіт зорі чи скоріше на її далекий відблиск: може, то відсвіти червоного оббиття крісел чи сліди ще не вигаслого збудження, тільки-но пережитого в аеропорту під час прощання.

. – Гляньте, Фудзі! – в тихім захваті вигукує Заболотна від ілюмінатора. – І ще одна Фудзі!… І там он ще, ще…

Всі ті білосніжні Фудзі були, ясна річ, зіткані з серпанку хмар, однак формою, округлими силуетами декотрі з них справді нагадували священну гору Японії. Невже сама лиш гра світла творить такий разючий ефект?

Природа, вона і проста й складна безмірно. Яких тільки нема у ній поєднань, дивних, химерних! Всюди серед безкраїх сліпучих рівнин, серед ілюзорних снігів, самот-дьо здіймаючись, височать ті фантастичні утвори світла й повітря, сяють вершинами, схожі на Фудзіяму так дивовижно, мов її небесні сестри… Тільки відпливли маревні Фудзі – і вже сяйнули такі ж серпанкові Ельбруси, потяглись ілюзорні кряжі, ущелини, наповнені, як це буває в горах, голубими тінями… Скільки летимо – та ж безмежність сяйва, пречисті володіння сонця, яке тут, здається, світить беззахідно, вічно.

Туристська молодь поблизу віддається веселощам, легкими жартами розважають французькі хлопці своїх юних супутниць, йдеться про якісь їхні токійські пригоди, між ними чути розмову про пачінко – так звуться поширені в Японії гральні автомати, де й ці юні супутники, видно, випробовували своє щастя.

На саму згадку про пачінко Заболотний схмурює брови, він вважає повсюдно поширені гральні автомати прокляттям цих островів. Куди не піди, скрізь вони, за кожним рогом зустрінуть вас ці металеві однорукі бандити! Особливо потерпають від них прості люди, звідчаєпа молодь, що шукає будь-якого, хай і такого потворного способу вийти із своїх скрут. Досить ступити вам до грального залу, де сухо тріщать, металеве постукують ці незліченні автомати-пачінко, як ви вже чманієте, ви опинились у світі, де мови людської нема, де слова живого не почуете, тут панує лиш мова роботів, що своєю сухою стукотнявою мовби відраховують розмірене й холодно чиюсь судьбу. Якраз, може, судьбу отих очманілих молодих і літніх людей, що, стоячи перед автоматами, не помічаючи нікого й нічого, забули тут про все на світі і вслухаються тільки в цю владну, одноманітну, до одуру здатну тебе довести, металеву стукотняву автоматів. Коли одного разу ми на хвильку зайшли а Заболотним до такого залу, незліченний стукіт пачінко мене просто приголомшив, гуркіт стояв, мов у величезнім ткацькім цеху, в перестуках електронних пристроїв було щось шаманське, наркотизуюче. Ось болісно напружений юнак стоїть перед тим одноруким гангстером, чимось невидимим прикутий до нього, стоїть людина, ніби назавше зневолена роботом, цим витвором власного розуму, і так допізна вистоюють мільйони людей у німому чеканні, перебуваючи ніби в трансі. Після всіх своїх відчаїв якийсь бідак несе сюди, може, сподівання останнє, що бездушно постукуючий робот раніш чи пізніш таки виявить милосердя й допоможе йому в сліпій безконечній грі з власною долею. Заболотний в ті дні розповідав про одного із своїх японських приятелів, точніше, про його сина, якого пачінко призвело навіть до нервової хвороби, бо ж віддавався хлопець грі безрозсудно, до отупіння, до болю у голові, після чого і вночі спокою не мав від галюцинацій, від нестерпного стрибання перед очима блискучих металевих кульок.

– Можна поспівчувати японцям, – каже Заболотний. – Нашестя роботів на їхні острови – це таки одне із проклять віку… І в цих ось туристів, видно, теж зосталась оскома від пачінко…

Схоже, що декотрі з парижан справді зараз відчувають полегкість після своїх сумнівних токійських розваг, та й чи може інакше почуватись людина, котра, вихопившись із залізних обіймів робота, зненацька опинилася в сяйвах віднебесся? Земні пристрасті відійшли, згубні спокуси зостались десь там, жодному роботові звідти вас по дістати,: не загіпнотизувати своєю стукотнявою, віднині ви стаєте і недосяжні, ніякий-бо рух тут не існує, крім руху цього розкішного, лайнера, а планета, нрекрасна й нещасна ваша планета, що далі й далі відпливає від вас, поглинута, безвістями,: вона теж поволі-втрачає вас і силу свою тут, поволі в'ярачає, сама зменшуючись до розмірів трохи чи не тієї гральної кульки.

Летимо, летимо. Сяйво з ілюмінаторів падає на лиця людей, всі вони приспокоєні, вже нічим не зневолені, не знервовані, від усіх земних клопотів вільні – і від стукотняви пачінко, і від свисту автострад, від задимлених мегаполісів з їхніми вічними смогами, де виснажені кисневим голодуванням городяни змушені вдаватись до встановлених на перехрестях апаратів, з яких можна добути за кілька ієн ковток наснаженого киснем повітря…

Але це там, па землі. А тут вже піби не підвладні ніяким, навіть гравітаційним, силам, ніяким дотеперішнім прикрощам, всі земні пута розірвано, відлітаєм з планети, відлітаєм ніби назавжди!

Уявні сніги, що біліють за ілюмінатором, нагадали Заболотній засніжені простори її рідних степів.

– Пригадуєш, – звертається вона до чоловіка, – які в нас там завірюхи бували!… Цілу ніч виє, мете, хурделить а на ранок глядь! – вляглося… Сонце світить, і так тц-хо-тихо довкола, тільки то тут, то там дрр… дрр… то сусіди стежки лопатами прогортають…

– Прокладали стежки дружби та взаєморозуміння, – жартує Заболотний і потім додає серйозно: – А ви знаєте, колись у нас на Вкраїні за народним звичаєм господарі лишали в незамкненій хаті на столі хліба окраєць і кринку молока – для подорожнього… І то було нормою життя… Ех, друзі, добре-таки додому повертатись… Більше не пускай мене, Соню, ні в які відрядження. Баста. Хай ще інші…

– А ти?

– А я бджіл розводитиму. Мемуари писатиму. А що?

– Ловлю на слові, – сміється Соня. – Справді пора б і перепочити.

Стюардеса, ставна, довгонога діва, що, проходячи салоном, бачить усіх водночас, усім усміхається завчено, але чарівно, біля Заболотних затримується, мовби для того, щоб подарувати Заболотній ще й додаткову порцію усмішки.

– Наш командир корабля знає по фронту вашого чоловіка. Ратушний – це прізвище вам що-небудь говорить? – Вона переводить погляд на Заболотного.

– Здається, був такий на котромусь із бомбардувальників…

– Ні, сам він не літав, був техніком серед наземної обвяуги… А от про вас чув – ледве що не легенди… Це, каже, той, кого на фронті в нас називали «літаючим барсом».

– Який там барс…

– Зірка Героя вже нібито вам світила…

Отож «нібито»… Передайте йому вітання. Люди з наземної служби – то для нас були як рідні брати…

– Може, побажаєте зайти в кабіну, то будь ласка. Вам, як виняток, дозволяється… – І, подарувавши ще одну чарівну усмішку, стюардеса пропливає далі. Зупиняється вона потім у глибині салону, у хвостовій частині літака, де, окутаний сигаретним димом, сидить патлатий похмурий тип, що, здається, на когось ображений. Невідомо, чи стосується його образа тих, що лишилися на землі, чи невдоволений наш мізантроп кимось із пасажирів, можливо, образився на компанію цих ось молодих французів, які зі сміхом розгадували кросворд поблизу й не прийняли його пропозиції дегустувати якесь там особливе саке, а одна гарненька з їхнього товариства стишене кинула в бік мізантропа: «Чи не екстреміст?» – і більше не звертала на того типа уваги. А от стюардеса мусить терпляче вислуховувати ще якесь там його вередування, і ми проймаємось до неї співчуттям: нечема, варивода, проте мусиш і його ублажати, з терплячим усміхом слухати, що він там верзе, майже невидимий крізь хмару сигаретного диму.

Білосніжні ілюзорні ландшафти, що пропливають за склом ілюмінатора, знов заволодівають нашою увагою. Відсунувши шторку до краю, осяяна світлом тих пропливаючих небесних снігів, Заболотна, видно, ніяк не може на них надивитись: безмір краси! Безмір найхимерніших серпанкових побудов! Світ, що сяє й сяє тобд без меж, залитий сонцем, ніким не заселений, недосяжний ні для яких димів та отруйних випарів, але для когось-таки мовби створений, сповнений величі й загадковості. Але для кого? Ніякі птахи, навіть орли, на ці висоти не злітають. Знати б, за якими законами творяться оті міражні дива, осяйні вершини, химерні бескеття, пасма гір і фантастичні в голубих тінях провалля, з самого повітря зіткані розлогі долини, гірські кряжі, що знов виникають після сліпучих рівнинних просторів, оті серпанкові гори, побудови фантастичні, найніжніші, мабуть, з усього, що є в природі. Дмухни – і їх нема… Така недовговічна їхня архітектоніка, від найменшого подмуху-доторку враз порушаться, від ледь чутного втручання сиво-бурою тьмою стануть, звируються хаосом всі оті поки що спокійно-сяючі, із самих серпанків зіткані ваші Фудзі, Карпати, Кавкази, Альпи та Кордільєри… Ми тихо розмовляємо про це. Кого вони призначені тут чарувати своїми прекрасними силуетами, серпанкові оті побудови? На яких рівновагах тримаються і чому саме в таких формах виявляють вони себе? Чому не в якихось інших картинах природа себе тут малює, чому ці її піднебесні серпанки живуть саме в таких ось ландшафтах, в такій ось, а не іншій сліпучій фантазії хмаробудов? Природа фантазує тут буйно, не знаючи стриму, вибудовує щораз інші варіанти хмароутворень, якусь нову дійсність у формах чудових, довершених, все нові виставляє сонцеві на огляд небесні свої «ЕКСПО»… Але чому вся ця фантастика несе в собі стільки знайомих рис? Зіткана із серпанків хмар подоба тверді земної! Ступиш ногою – і дна не буде, десь там, унизу, планета, що досі голова від неї гуде, що декого й тут доганяє відгомін її пристрастей… Знову стюардеса сягнистим кроком іде ось упродовж салону, після розмови з тим похмурим типом мовчки й поквапом проходить повз нас до пілотської кабіни, і вже на щойно усміхнених устах застигла лиш подоба усмішки, позбавлена чару й тепла і навіть з тінню смутної якоїсь тривоги.

Серед пасажирів – сум'яття:

– Він їй щось сказав… чимось пригрозив… Але чим саме? Ви помітили, яких зусиль коштувало дівчині її самовладання?

І поповзли по салону шепоти, стривожені перепитування, і вже щось відчутно змінилося довкруг, починають набувати значення якісь дрібниці. Пасажири, котрі досі, бувши в теплі, комфорті, навіть не помічали, що поруч, на зовнішній обшивці корабля, майже космічний мороз сивіє, тепер і в той бік позирають із багряних оксамитів крісел сторожко, знепокоєно, між сусідами, досі безтурботними, з'явився якийсь холодок – холодок відчуження душ? Ось так поселялась серед них ще одна невидима пасажирка – неясна гнітюча тривожність.

– Справді, що він їй міг сказати? – роздумує вголос Заболотний. – Пройшла вона таки чимось занепокоєна…

– І чогось там затрималась… Наші погляди мимоволі привертає до себе овал металевих дверей, що, зачинившись за стюардесою, більше тепер не відчиняються: глухі, важкі, заховали її в кабі ^{ні разом з пілотами, як у сейфі.}

А похмурий той тип раптом підвівся з кутка у своєму пістрявому неохайному піджаці до колін і, язиком ледве повертаючи, став щось викрикувати до компанії французів. Викрики були не знати якою мовою, але тон вони мали неприємний, дражливий. Полінезієць чи хто він? Тільки й відомо було про нього, що летить ів Сінгапура, може, уродженець котроїсь із тропічних країн, хо ча з вигляду міг бути і європейцем з тих озлоблених молодиків, котрі й самі не знають, чого вони хочуть. Тип не вгамовувався.

– Що він викрикує? – тривожно спитала Заболотна. – Хворий чи що з ним?

Чоловік її, без слова підвівшись, пішов уподовж салону до невідомого, – певне, на переговори.

Нам видно було, як Заболотний, за звичкою всміхаючись, щось терпляче з'ясовував із тим невідомим, намагався, певне, приспокоїти його, звертався до нього підкреслено чемно й ніби навіть шанобливо, однак Соня аж зойкнула стиха, коли у відповідь на якесь слово того типа обличчя Заболотного зблідло, очі зблиснули гостро, якось металеве, хоча губи й тоді не перестали всміхатись. Де-не-де по салону вже були помітні ознаки паніки, літня дама, здається скандінавка, що летіла з конгресу квітникарів, приклала руку до лоба, і з грудей їй вихопився стогін… З тривожних перемовлянь пасажирів, що сиділи від того типа неподалік, ми зрозуміли нарешті, чим він посіяв у салоні таку тривогу. Запевняє, що в багажнім відділенні разом із нашими валізами мандрує в цьому небі ще одна валіза, а в ній неухильно і нікому не підлягаючи, зараз працює невеликих розмірів механізм: тік-так, тік-так!… Дама з конгресу і її старенька сусідка перезирнулися вжахнено: виходить, на бомбі летимо? Шантажує? Залякує чи чого він хоче, цей садист? Але ж може бути, що і всерйоз – тепер стільки всякої нечисті на трасах розвелось…,

Тим часом він уже просто в обличчя Заболотному промовляв з нахабною гидкою міною, справді з якимось садистським смакуванням:

– Тін-так!… Тік-так!…

І пальцем тицькав ледве де до очей.

Ось тоді Заболотний, і відкинувши звичну чемність, раптом обома руками взяв нахсабу за плечі, струсонув його так, що аж патли війнулись, і після цього владно, наче ляльку, посадив, вдавив його в крісло. І, дивна річ, тепер той герой, злобно понурившись, не став чинити опору. Наче саме такого чогось і ждав. А Заболотний, обернувшись до пасажирів, сказав до них голосно, ніби вибачаючись:

– Молодий чоловік запевняє, що це був жарт. Він перепрошує.

По якомусь часі вийшла стюардеса з тацею в руках і, так мовби нічого й не сталося, почала роздавати воду в келишках. Під час роздачі пасажири стежили за виразом її обличчя, воно було непроникне, фантомасно замкнуте, проте уважний погляд міг у нього відшукати те, чого й це хотів би, – глибоко, як і раніш, притаєну тривогу.

…Вночі ми приземлились на котромусь із сибірських аеродромів, хоча посадка ця й не була передбачена. Всім пасажирам велено було негайно залишити борт літака. Пояснень не давалось. Мороз надворі аж кипів, для більшості парижаночок, що пустилися в рейс у легеньких плащиках та курточках, цей нічний мороз мав би стати неабияким випробуванням, та все ж і за таких обставин вони не втрачали свого оптимізму, було чути жарти та сміх, усіх нас розважало, коли дівочі тендітні руки, ненароком доторкнувшись до металевої обшивки автобуса, відсмикувались, як від вогню, бо нахолонулий на морозі метал так і хапав. З сміхом та зойками вскакували наші супутники в цей проледенілий, навстріч розчинений нам автобус, що битком набитий одразу й рушив від літака.

Вже коли ми, несподівані нічні транзитники, перекочувавши до аеропорту і збившись на другому поверсі, на його засклених галереях, ждали чаю, якого буфетниця все не хотіла нам відпустити, зважаючи на пізній час, і що зміна її кінчається, і що в нас, перелітних, мабуть, немає валюти, і що взагалі дозволу на цей чай, як нам здалося, треба питати чи не в самого міністра, – вже тут, стоячи з Заболотним в сутіні довгої, ледь освітленої галереї, дивились ми крізь її скляну стіну на темний пагорб нашого лайнера, що бовванів незрушно край нічного аеродромного поля, й перекидались здогадками: чому виникла ця не передбачена графіком посадка? Залишений пасажирами невідомо наскільки, могутній наш лайнер ніби ждав чогесь. Незабаром крізь сутінь ночі до літака по трапу швидко стали підійматись тіні людей з якимись вудилищами в руках, постаті збігали вгору одна за одною, і хоч рухались на екрані ночі постаті силуетні, однак і в своїй силуетності були вони якісь рішучі й заклопотані, – то до нашого опустілого, холодом наповненого лайнера поспішала команда хлопців, озброєних міношукачами проти того загадкового «тік-так»… Існував він насправді чи виплодила його лиш чиясь хвора уява, – як би там не було, комусь належало це перевірити, ризикуючи власним життям…

Глава III

І ось тепер ми їдемо до Мадонни. Інший континент, інші дороги, тільки Заболотний незмінний у своєму во-дійському завзятті. Звечора на квартирі Заболотних несподівано виникла думка податись у цю подорож, і Ліда, яка була присутня з батьком при нашій розмові, звернулась до Заболотного просто з благанням, тоном зовсім незвичним для її стриманої вдачі:

– Візьміть і мене! Будь ласка!

їй, виявляється, ну просто необхідно подивитись на ту сенсаційну слов'янську Мадонну, що про неї тут зараз стільки розмов.

Дударевич, батько Лідин, давній колега Заболотного по службі, пробував відрадити доньку, малював труднощі далекої дороги, обіцяв навзамін інші спокусливі видовища, але дівчинка затялась: їду, і край, якщо, звичайно, Кирило Петрович не проти.

Заболотний, як завжди, коли йшлося про дітей, надто ж про Ліду, виявив свою поблажливість, а Софія Іванівна навіть зраділа бажанню Ліди, бо знала, що юна приятелька її – людина з характером і зможе в дорозі стримувати Заболотного, якщо він, опинившись на трасі, розвиватиме більшу, ніж дозволено, швидкість.

– І вас теж прошу отямлювати в дорозі цього безумця, – апелює Заболотна до мене. – Бо коли вихопиться. на трасу, він просто шаліє, цей ваш тернівщанський ас.

– Ну-ну! Ас не ас, але в небі не пішки ходив, – примирливо заперечує Заболотний.

– Полотно автостради не злітна смуга, – стоїть на своєму Соня-сан. – Де ви бачили, щоб із льотчиків виходили путящі водії? Мій Заболотний саме тому приклад: ніяк не перебудується, все думає, що й на землі йому небо. А в них тут стільки катастроф, – додає вона стишено, тамуючи в голосі тривожність. – Доки він у дорозі, ближнім ані хвильки спокою…

– Ви, Софіє Іванівно, розписку з нього візьміть, – радить Дударевич. – Та й взагалі, нащо ви йому даєте візу на цю сумнівну подорож? Пожертвувати уїкендом, гнати за сотні миль, щоб тільки глянути на якусь там фальшиву Мадонну…

– Чому фальшиву? – нахмурюється Заболотний.

– Всім відомо, що по музеях у них повно підробок! – безапеляційним тоном заявляє Дударевич. – Фальшування стає промислом доби… Скільки тих підроблених Ван-Гогів та Сезаннів зараз блукає по світу!

– Сподіваємось, що наша Мадонна справжня, – каже ї– Заболотний суворо.

– Звідки така певність?

– Інтуїція.

– Сумнівний аргумент.

– А для нього ні, – раптом посміхається Соня. – Я, до речі, теж вірю в інтуїцію.

– Отже, ви його відпускаєте?

– А що я можу, коли вже надумав… Самі ж знаєте: натура, як у тура!…

З квартири Заболотних чи від будь-кого з мешканців цього службово-житлового будинку можна внутрішнім ходом потрапити безпосередньо до підземного гаража. Це ж зручно, отже, в пору передсвітанкову ми вже в залізобетонних його катакомбах, де серед різних марок автомобілів, серед запахів бензину та гуми Заболотний, здається, почувався куди краще, ніж там, нагорі, у своїй службовій кімнаті з сейфами, кондиціонером та вічно опущеними металевими жалюзі. Вже я помітив: збираючись у поїздку, друг мій щоразу жвавішає, збадьорюється, таке враження, мовби протягом тижня він тільки й чекав того моменту, коли, відкинувши щоденні клопоти, вільний нарешті від усього суєтного й надокучливого, опиниться ось тут, біля свого б'юїка, весело, мов коня, оглядатиме його, пакуватиме в дорогу провізію та інші похідні речі, а потім ще раз нахилиться над дорожньою картою, щоб остаточно з олівцем проштудіювати маршрут, ще й тебе закличе в свідки переконатись, що з кількох можливих варіантів вибрано найзручніший. Сама перспектива дороги, передчуття відстаней, що їх доведеться долати, непередбачені труднощі, які можуть виникнути, – все це наелектризовує Заболотного, наснажуб бадьорістю, душа його вихоплюється на простори доріг раніше, ніж невидимий фотоелемент безшумно розсуне важкі сталеві двері гаража, щоб випустити в сірий досвіток ще одну машину з дипломатичним номером. В Заболотному, безперечно, живе пристрасть автомобіліста: гасати по хайвеях, по їхніх націлених у далеч гудронах-бетонах – для нього сама втіха. Ніде він не почувається так у своїй стихії, як у летючім потоці, в шаленій отакій гонитві, де вітер швидкостей тебе обдає, де людина, сповита в метал, одним натиском кнопки дає гін усім табунам кінських сил, зімкнутих у двигуні, видобуваючи з них бурю летючих енергій!

Доки Заболотний споряджає свого б'юїка в дорогу, його тендітна Соня-сан, бліда й не на жарт розхвильована, все ходить поблизу, зворушливо остерігає свого «лихача»:

– Ти ж там не жени, Кирику, не жени! Доведи їм, що ти не лихач… Дай мені слово… Обіцяй мені?

– Гаразд, буде по-твоєму, – гуде Заболотний із-за піднятого капота.

– Обіцяєш, а потім… Сказано ж: натура – як у тура! Всією натурою лихач і порушник…

– Дякую за вранішній комплімент.

– Ні, ти серйозно мені поклянись, що не гнатимеш! – заходить дружина з іншого боку і звертається до Ліди, яка, першою забравшись у машину, вже защухла в куточку: – Лідо, не дозволяй Кирилу Петровичу гнати! Стеж, щоб не перевищував. Особисте від мене доручення, зрозуміла?

– Йєс, – озивається з машини дитячий голосок.

Ох, це дівча! Схопилося сьогодні ні світ ні зоря, все боялось проспати таку нагоду… Ми ще голились, як Ліда вже постукала в двері, вбігла, бліда від хвилювання, що й з росичкою на русявім волоссі після вмивання:

– Я готова!

– Рання птаха, – приязно окинула оком Софія Іванівна посталу перед нею худу, цибатеньку акселератку, що причепурилася в дорогу, мов до якого-небудь шкільного свята: на йогах білі панчішки, на голеві старанно заплетені мишачі хвостики кісок, що туго стирчать урізнобіч, з білями бантами, відкривши не-дитячому чисте, а голубими прожилками чоло.

– І ці кісники тобі до лиця, – підхвалила Заболотна свою підопічну.

Чекаючи нас, дівчинка призналася, що був у неї напір прихопити в подорож і свого вірного друга – маленького амазонського папугу, хай би й він розважився, додивився світа, дихнув простором. Однак мама рішуче •їй не дозволила…

– І вірно мама зробила, – зауважив Заболотний, відкладаючи бритву. – Сама подумай, як без нього в домі? Адже він там у вас, по суті, найвищий арбітр: коли яка-небудь домашня кризова ситуація – одразу до нього, до какаду, щоб розсудив…

– То так, він у нас мудрець, – згодилося дівча, розуміючи жарт.

Ліда потім першою, поперед Заболотного, збігала внутрішніми сходами до гаража, ще й нас квапила: не •барімось, для нас має значення кожна хвилина, треба виграти час!

Тепер вона, зайнявши місце, з машини раз у раз перепитує, чи скоро ми виїдемо, адже час біжить, біжить!…

А в Софії Іванівни – своє на думці: щоб не гнав… Коли ми були готові нарешті виїхати з гаража, вона й тоді соромливо нагадала чоловікові своє прохання, не боячись навіть видатися надокучливою: «Ти ж обіцяєш, правда?»

Речі мовби й неістотні, однак чомусь ще й тут, на хайвеї, уява малює мені той момент, коли Соня, худенька, бліда, з благальним усміхом зазирає в вічі своєму Заболотному:

– Кирику, я знаю, ти будеш хорошим…

І як завжди, коли вона розлучається з чоловіком, очі її враз наливаються синявою, пречистою синявою відданості, й росинки мимовільної сльози вже бринять на віях, і самі очі від сяйва тих росинок глибшають і мовби ростуть, ростуть…

– Не хвилюйтесь, Соню-сонечко, – каже їй Заболотний. – Ждіть і не тужіть на валу.

Була б вона, певне, спокійніша, якби ми її теж прихопили з собою. Заболотні часто вирушають в поїздки удвох, і якщо дорога випадає далека і втомлива, Софія Іванівна – на рівних правах – підміняє за кермом чоловіка, до того ж вона щиро в душі переконана, що веде машину куди краще за нього… Але цього разу їй довелося змиритись, залишилася вдома, бо лікарі поки що не дозволяють Софії Іванівні тривалих мандрівок: влітку на одній із тутешніх автострад подружжя Заболотних потрапило в «маленьку пригоду», як висловлюється мій друг, після якої сам «ас» відбувся синцями та саднами, а Софія Іванівна мусила кілька тижнів пролежати в гіпсі і тільки нещодавно стала виходити на вулицю. Тож зрозуміла її сьогоднішня тривожність та настійливі застороги, якими вона проводжала нас вже й після того, як ми сіли в машину і Заболотний поволі став вирулювати, спрямовуючи свого б'юїка на сталеву, ще не відчинену браму гаража.

Зараз ми перебуваєм на чималій відстані від того похмурого гаражного підземелля з його низькою, в сталевих балках стелею, вже воно ніби хтозна й коли було з тим своїм службовим телеоком, яке недремно звідкись споглядало нас, щоб у потрібний момент нечутно розсунути перед нами важкі сталеві двері й – під мовчазне благо-словіння Соні-сан – випустити ще одного ловивітра в сіре світання стрітів, у гонитву доріг.

Були спершу безлюдні каньйони вулиць, де в одному місці під синьою зливою неонів, серед ошмаття газет в такий ранній час уже сидів і щось жував старий занедбаний чоловік, збайдужено дивлячись на нас; де потім промигнуло темне дзеркальне скло ще зачинених офісів, банків з кутою таємничістю своїх брам; зостались позаду й сяючі вітрини крамниць з коштовностями та манекенами, і чорний алюміній хмарочосів, що своєю похмурою величчю зникають десь у темній високості, стискаючи простір, залишаючи перед нами тільки вузьку його щілину, щоб могли ми вилетіти на цю заміську трасу, де Заболотний полегшено, повеселіло скаже:

– Нарешті!

І, опустивши скло, висуне руку, ловлячи пальцями зустрічний вітерець.

Заболотний веде свого б'юїка рівно, плавко, машина не йде, а пливе, і це, безперечно ж, зараз можна пояснити тільки бажанням Заболотного ревно дотримуватись застережних заповітів Соні-сан.

– Зваж, Лідо, як їдемо. Мабуть, похвалили б нас за таку дисциплінованість? – каже мій друг, усміхнувшись, але не до нас, а мовби до когось, видно, постала цієї миті перед ним дружина в тій своїй тривожності, коли, провівши нас у путь благословляючим, ще, певно, від матері перейнятим жестом, зосталась стояти самотньо в яскраво освітленім гаражі. Маленька, як дівчинка, бліда й настрашена, стояла вона якась особливо самотня серед того величезного підземелля під його низьким зализобетонним склепінням, що тримало на собі все громаддя білдінга. Сталева брама, випустивши нас, одразу ж автоматично стала замикатись за нами.

– Тьотю Соню! – обернувшись, гукнула тоді їй Ліда, і аж вираз болю перебіг дівчинці по обличчю, той болісний вираз так і не сходив, доки вона махала рученям Заболотній, котру гаражне підземелля поволі зашторювало сталлю дверей.

І зараз в дорозі чомусь виникає в уяві та сценка з тендітною постаттю Соні-сан, залишеної десь там, в гаражній печері серед сталевих балок та бетону.

Дорога тим часом ніби втягує нас і думки Лідині вже летять уперед.

– Зовсім не можу уявити, яка вона буде, та Мадонна, – каже дівча. – І перед сном усе думала, хотіла уявити і ніяк не могла… Звідки вона з'явилась?

– В тім-то й річ, що подробиць не повідомляють, – відповідає Заболотний. – Справді, з чиїх рук придбано? На якому аукціоні? Чи було її внесено до міжнародних каталогів перед цим? Скільки шедеврів позникало з музеїв під час війни… І не лише картини. Де, скажімо, та «Янтарна кімната» та рідкісні книги-інкунабули з пограбованих наших бібліотек?… Розшукують їх по всьому світу, а вони, може, в цей час лежать десь у затоплених водою шахтах, в завалах, у брудній пітьмі штолень-печер беруться цвіллю, лежать, нічиєму окові не досяжні та ждуть, хто їх знайде, видобуде на світ…

З-під обрію помітно світає, наче там відкривається кінець якогось величезного тунелю, а небо й земля ще майже однаково попелясті, присмеркові; обабіч хайвею сивіє низом якась імла чи туман, «ото він і є, смог, у натурі, – каже Заболотний, помітивши моє зацікавлення, – аж куди розпросторив свою владу». Дорога в цих місцях стає справді високою, схожою на дамбу, полотно траси пролягає весь час по насипу. Зліворуч тих смогів-тума-нів прозирають силуети якихось промислових споруд, поцятковані вогнями невідомого призначення, що світять мовби забуто, в них є ніби якась безжиттєвість. Може, тому, що такий ранній час, коли й усі ті гігантські темні споруди серед досвітніх туманів, здається, існують мовби самі по собі, без людини, без її втручання. Не видно там ніякого руху, хоча газові факели палають потужно, земля всюди забудована, траса перетинає зону суцільних мегаполісів, де одне місто ще не кінчилось, а вже вочинаеться друге, це переходить в інше, зрощується з ним, зливаючись в однакову похмурість потужного, але ніби не для людини, а для роботів призначеного життя. Ось тягнеться котре вже індустрійне поселення, за ним випливають з димів знову заводи, промелькують чорні довжелезні цехи, хащі трансформаторів, пакгаузи з гофрованого сталевого листа, а поряд лисніють величезні якісь болота, відстійники, резервуари, і всюди потопом смоги, смоги, смоги… Дедалі виразніше чуємо характерний сморід хімічних заводів, змішаний із затхлим духом боліт. Коли б хто задумав ставити фільм-засторогу про те, що може чекати планету завтра, змалювати картину, як задихається вона від власної промислової надпотужності, від різних ядучих випарів та нечистот, – то тут для такого фільму вистачило б натури вдосталь. Темна купа прокопчених споруд, і знову, підступаючи аж до самої траси, маслянисто проблискують якісь води, важкі, не-зрушні, зачервонені по сталевому тлу полум'ям заводських заграв. Бо заводи стоять десь поруч, занурені у власні дими та в туман, таке враження, що й самі заводи розкинулись на болотах серед своїх намертво отруєних вод, куди вони щоденно скидають все нові й нові потоки смердючих всевбивчих відходів. Він всюди тут, цей важкий незникаючий сморід.