Текст книги "По той бік світу"

Автор книги: Оксана Драгоманова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 6 страниц)

13

Орландо прийшов раненько. Чічіта тільки ще розплющила очі. Він приніс китицю квітів, посміхався чарівно, ніжно привітався з Чічітою.

Поводиться зовсім так, як Біжу, коли щось накоїть.

– Що за спіх такий був учора увечері? На що я тобі був потрібний?

– Я тільки хотіла тебе спитати, який подарунок привезла тобі жінка.

– Ось воно що!

– Так тільки усього!

Орландо похмурнів.

– Мені дуже прикро, що ти довідалась про це не від мене.

– Ти мав час оповісти мені.

– Послухай, Чічіто! – він хотів взяти її руку.

– Не доторкайся до мене! Ошуканець!

– Я ніколи тобі нічого не обіцяв.

– Не обіцяв, але брехав мені! Брехав від першого до останнього дня.

– Чічіто!

– Не підходь. Між нами немає нічого, крім цієї брехні... Іди до неї. Я тебе більше не кохаю, – репетувала Чічіта, – я не хочу тебе бачити. Йди геть!

– Ти справді хочеш, щоб я пішов?

– Йди геть! – і Чічіта заголосила, опустивши голову на руки.

Зараз Леон підійде, обійме, буде виправдуватись, думала Чічіта, а я не піддамся, я відштовхну його, прожену. Він ошуканець, баламут, він лихий, він підлий, я не дозволю йому доторкнутись до себе.

Але ніхто не наближався до неї. Пройшла хвилина – друга, Чічіта підвела голову. У хаті нікого не було.

– Леон! – гукнула Чічіта, але ніхто не відізвався. – Він пішов, – зрозуміла вона, пішов, як я наказувала. Пішов назавше, і я ніколи його не побачу, не пригорну до серця, не буду гратись його кучерями.

Цілий день вона не виходила з дому, прислухуючись до кожного шарудіння, чекала, чи не задзвонить дзвінок біля дверей, чи у телефоні.

Увечері не стерпіла і зателефонувала до Орландо.

– Це я, – відповіла вона на його запитання і схлипнула.

– Я зараз приїду, – коротко мовив він і незабаром уже був у Чічіти.

– Я не можу жити без тебе, – пошепки мовила вона, пристрасно обіймаючи його.

Орландо пестив її, як малу дитину і казав:

– Вір мені, що я все збирався тобі сказати... Це не так легко, як видається...

Чічіта мовчала.

– Мої відносини з Луїзою не зовсім звичайні. Властиво, ми не одружені.

– Як? – скрикнула Чічіта.

– Наш союз не оформлено ані в цивільній, ані в церковній установах. Проте я зв’язаний міцніше, ніж контрактом чи таїнством, Я усе тобі оповім, і ти мусиш зрозуміти і повірити мені. Свою артистичну кар’єру я завдячую Луїзі.

– Не вона дала тобі твій талант, це дар Божий, – відгукнулась Чічіта.

– Так, але вона допомогла його виявити, вийти на широкий шлях. Коли ми зустрілись, вона була в розквіті своєї артистичної кар’єри. Вона стояла на чолі театральної антрепризи, куди я увійшов як третьорядний актор.

– Ти б і сам пробив собі дорогу.

– Можливо, але тільки той, хто сам нею йшов, знає, як важко її пробивати.

– Ти кохав її?

– Її трудно було не покохати. У неї було все, що вабить нас у жінці. Врода, грація, приязна вдача, талант.

– Як ти її вихваляєш!

– Ти ж хочеш правди!

– Чому ви не одружились?

– Луїза не схотіла. Вона старша від мене. Вона казала, що не хоче мене зв’язувати, щоб я був вільний, коли когось покохаю.

– Виходить, ти мене не кохаєш?

– Чічіта, зрозумій мене! Ця жінка присвятила мені своє життя. Її молодість минула. Навіть у театрі вона давно перейшла на ролі старих жінок. Вона хворіє, може, не житиме довго, Я не можу покинути її,

– Ти все ще її кохаєш!

– Можливо, але це не те почуття, що я маю до тебе.

– Чому ж ти їй, а не мені віддаєш першенство?

– У тебе молодість, у тебе все життя, а у неї старість і смерть.

– Що ж ми будем робити.

– Жити, як жили. Зустрічатись, любитися..

– Ховаючись?

– Іншого способу немає.

– А коли я не погоджуся?

– Ти мусиш погодитись. – Орландо жадібно пригорнув її до себе і вп'явся поцілунком в її уста.

Вона не противилась.

***

Від нього дня спокій покинув Чічіту. Хвилювання і турботи наповнили її життя. Особливо нестерпно було вночі. Вона забула, як спати усю ніч безпросипу. По кілька разів прокидалась серед ночі і вдивлялась у темряву невсипущими очима. Думки летіли до Орланда і малювали образи, що будили заздрість і лють.

Вона хапала телефон і метушливо зазначала число.

– Олла! – чула вона знайомий голос.

– Це я, я трачу розум, я не можу більше, мій терпець увірвався!

– Ви помилились, – переривав її Орландо часом спокійно, часом з обуренням і вішав слухавку.

При побаченні він вимовляв їй.

– Нащо ти це робиш?

– Я збожеволію, я не можу знести того, що ти з нею...

– Я вже сто разів казав тобі: це хвора, немолода жінка. Вона не вабить мене, але вона віддала мені свої найкращі роки.

– Найкращі роки! Речення зі старих мелодрам! Хіба ти не віддавав їй своїх років? Або я не віддаю тобі свою молодість?

– То не віддавай, я не вимагаю від тебе жертв – вибухав Орландо.

– Бо ти не кохаєш мене більше. Я тобі не потрібна, ти хочеш позбавитись мене, – ридала Чічіта.

– Ти знаєш, що це неправда, – м’якшав Орландо і пригортав її до себе. – Навіщо ти мучиш мене, Чічіто? Чому марнуєш ті години, що ми можемо бути разом?

Вона затихала, але. такі сцени повторювались щораз частіше і псували їм обом життя.

Щоб розважити Чічіту, Орландо почав виходити з нею після театру, запроваджував її на вечірки, на товариські забави артистів.

Тоді Чічіта оживала. Очі її блищали, обличчя світилось радістю, і було не дивно, що її радо зустрічали усюди, її товариством цікавились і шукали його.

Тільки один приятель Орланда не поділяв загальної симпатії до Чічіти. Це був Санчес, що докучав їй ще в Мар-дель-ІІляті, а тепер остаточно остогид.

Як тільки вона приходила з Орландом кудись на забаву, Санчес випадково чи навмисне вже був біля них. Підходив, вдавався з розмовою до Орландо, а на Чічіту майже не звертав уваги, але вона почувала течію ворожнечі, що простувала з нього до неї, і зненавиділа його також.

– Чому ти не відженеш його раз назавжди? – питала вона Орланда.

– Хіба я можу це зробити? Він мій старий знайомий і не раз давав мені доказ своєї приязні.

– Він за щось мене не зносить!

– Це твої вигадки, – заспокоював її Орландо, а сам знав, що вона має рацію.

Санчес був дійсно його старий приятель, але Луїзу знав Санчес ще давніше і був її найщирішим і найвідданішим прихильником. Так повелося здавна. Луїза була молода красуня з блискучими надіями, коли він познайомився з нею. Бридкий і незначний Санчес розумів, що він не пара для неї, і не дозволив незбутним надіям опанувати себе. Він тільки дбав про те, щоб бути біля неї і робив все можливе, щоб отримати ангажемент у тому театрі, де грала вона.

Пізніше, коли Луїза закохалась в Орландові, він не обурився на неї. Йому видалось цілком природнім, що її вибір впав на талановитого вродливого чоловіка, найкращого з її оточення. Він навіть переніс частину свого почуття до Луїзи на її вибрання і охороняв їх зв’язок, як міг. Він знав, як багато значив для Луїзи Орландо і старався зберегти його для неї. Під час його любовних пригод, він слідкував за ними і оскільки міг, допомагав їх скорішому закінченню. Тепер він був дуже схвильований. Він бачив, що Орландо дуже захопився Чічітою, і побоювався, що нелегко буде знайти засіб, щоб відштовхнути його від неї. Проте він вперто шукав способу.

14

«Ти пригадуєш собі, що сьогодні бенкет на честь еспанських артистів? – спитала одного дня Чічіта. – Ти ж поведеш мене туди?

Орландо відповів не зразу. Він побоювався, що Луїза, еспанка родом, схоче також привітати своїх земляків. Це могло утворити неприємну ситуацію.

– Невже ти мені відмовиш? Мені так хочеться піти! – підлещувалась Чічіта. – Я навмисне не одягала свою тафтову сукню, щоб пишатися в ній сьогодні.

Орландові й самому хотілося бути на принятті в супроводі гарненької принадної Чічіти.

«Луїза ще слаба і певно не схоче ризикувати здоров’ям», – подумав він і пообіцяв Чічіті заїхати увечорі за нею.

***

Не дарма хотілось Чічіті бути на бенкеті. Увесь цвіт столиці з’їхався до Альвеар Паласу. Елегантна різнобарвна юрба заповнила усі його сальони, і Чічіта радісно змішалася з нею. Вона знала, що її врода, і одяг, і провідник її – Орландо, дають їй право на почесне місце у цій юрбі, і це тішило її і підіймало настрій.

Вона танцювала, кидала привітання знайомим, а тепер стояла з келехом у руці і пила маленькими ковтками холодне іскристе вино, що злегка лоскотало горло і вогниками розпливалось по тілі.

Орландо з замилуванням оглядав Чічіту. Зеленкуватий шовк сукні відтіняв золотисту матовість її плечей, широкі згортки спідниці підкреслювали грацію її тоненького стану. Очі її блищали, все обличчя світилось втіхою.

– Ти задоволена?

– Шалено! Все складається так гарно, навіть і те, що не видко нашого приятеля Санчеса, засміялась Чічіта і в той самий момент побачила його здалека поруч з поставною жінкою в чорній оксамитній сукні.

Чортяка! таки з’явився. І де він вишукав собі таку паву?

Орландо узяв її за лікоть і прошепотів:

– Ми мусимо піти...

– Куди? – здивовано скрикнула Чічіта.

– Куди-небудь. додому, до якогось дансінгу.

– Чому, коли тут гарно?

Орландо трохи зблід і стиснув губи:

– Ходім!

Раптом Чічіта зрозуміла: жінка у чорнім оксамиті – Луїза, і Санчес привіз її з якимсь паскудним наміром.

– Я не маю чого або від кого втікати, – скипіла вона.

Орландо міцніше стиснув її лікоть.

***

Санчес майже силою привіз Луїзу на бенкет. Він уложив собі план, що видавався йому дуже доречним. Давно вже, помалу, оповів він Луїзі Орландову «небезпечну пригоду», як він характеризував його роман з Чічітою. Це не зробило на Луїзу великого враження, бо вона вже давно звикла до зрад і терпеливо їх переносила, розуміючи, що сценами та заздрістю Орланда не втримаєш. Але Санчес вмовляв її щоденно:

– Дівчина вчепилась за нього і легко не випустить. Це бездушна пройдисвітка, що дбає тільки про свою користь. Вона зруйнує його кар'єру і занапастить його життя.

На яких підставах зробив він ці висновки? Де він знайшов такі темні фарби для малювання образу Чічіти? Хто його знає! Але він був переконаний, що каже правду, і може тому Луїза йому повірила. Вона згодилась на рішучий крок не тому, щоб зберегти Орланда для себе, а тому, щоб врятувати його від загибелі.

Санчес плянував так:

– Ми приїдемо на бенкет і зустрінемось ніби несподівано. Леон не наважиться образити вас перед усім театральним світом, він занадто вас шанує. Він приєднається до нас. і пройдисвітка буде посоромлена. Як особа свавільна і нестримана, вона вчинить якийсь вибрик і ним згубить себе в очах Леона!

Після довгих вагань, Луїза дала себе намовити і поїхала до Альвеао Паласу. Чому ж, побачивши Орланда з Чічітою, вона несподівано свого рішення відцуралась? Чи злякалась вона останнього кроку, чи дійсно почула, що слаба? Санчес не міг не з’ясувати, але Луїза так неухитно вимагала, щоб він завіз її додому, що він мусів погодитись.

Тому коли Орландо в супроводі Чічіти, що ледве стримувала сльози, виходили до вестібюлю, вони майже наштовхнулись на Луїзу з Санчесом, що також поспішали до виходу.

Відступу не було. Усі в замішанні спинились і хвилину напружено мовчали.

Тоді Санчес мовив:

– Сподіваюсь, що ти відпровадиш свою дружину додому. Я берусь посадити до таксі цю особу.

Це було вже забагато для Чічіти.

– Падлюка! – скликнула вона і, підскочивши до Санчеса, двічі ляснула його по обличчі.

Від цієї хвилі все змішалось, і ніхто не міг точно пригадати, як вони опинились у сусідній комісарії, де черговий урядовець з зацікавленням їх розглядав.

У Чічіти все ще був розлютований вигляд, розтріпаний Санчес даремно намагався направити свою краватку. Луїза стомлена, зістаріла, ледве трималась на ногах і важко дихала, лише Орландо заховував зневажливий спокій.

– Що сталося? – спитав урядовець.

Виступив Санчес:

– Ця скандальна дівчина нахабно втручається до чужого подружжя і порушує життя поважної дружини...

– Дружини? – спалахнула Чічіта. – Вона така сама дружина, як я.

– Ви не смієте! – скрикнув Санчес.

Урядовець підняв догори руки.

– Хвилинку, хвилинку! Прошу заховувати спокій. Почнемо по порядку. Ваше ім’я і прізвище? – вдався він до Орландо.

– Леон Орландо.

– Наш славетний артист? Вибачте, в присмерку не впізнав вас. Одна з цих пань ваша дружина?

Орландо швидко відповів:

– Я не жонатий. – І подумав з огидою – сцена з французького фарсу.

Урядовець посміхнувся:

– Розумію, розумію, маленька жіноча свара на тлі взаємної заздрости... Хто з присутніх хоче зложити скаргу?

Скарги ніхто не зложив.

– Бажають присутні, щоб було складено акт для ствердження подій?

– У цьому немає ніякої потреби, – відказав Орландо і, нахиляючись до урядовця, почав мурмотіти: – так само і до преси... буду дуже вдячний. дрібний випадок.. зайві поголоски... – було чутно окремі слова.

Урядовець, співчуваючи, потакнув головою.

Орландо витяг з кишені два квитки, що завше мав з собою і передав урядовцеві.

– Важні на дві ложі до нашого театру. Як схочете пізніше знову завітати до нас, то буду вам радо служити.

Через хвилинку усі вийшли з комісаріяту. Дрібненький дощик неприємно хльоськав лице. Було холодно і прикро.

Орландо мовив ні до кого не звертаючись.

– Я відпроваджу сеньйориту і зараз повернуся додому.

Це «додому» як батогом стьобнуло Чічіту.

– Не потребую твоєї ласки, – вигукнула вона і побігла вздовж вулиці, хлюпаючи по калюжах золотими черевичками.

Орландо рушив було за нею, але назустріч їхало порожнє таксі, і вона вскочили в нього.

Цього разу Чічіта не плакала. Розпач у війшов так глибоко їй в душу, що зовні його не було помітно. Усе в ній завмерло, і коли на другий день прийшов лист від Ортанда, вона майже байуже прочитала його.

Він повідомляв, що прийняв пропозицію їхати на гастролі до Чилі, куди негайно від’їжджає.

Лист був короткий. У ньому не було згадки про майбутнє, ані споминів про минуле.

– Все одно... все одно... – шепотіла Чічіта. Вона знала, що це кінець

15

Заняття в університеті йшли повним ходом, і Петро з головою упірнув в університетське життя. Увесь його час був поділений між авдиторіями, лабораторіями і бібліотеками. Мати навіть почала непокоїтись, чи не перепрацюється синок, і посилала його до лікаря, щоб той приписав йому якісь вітаміни, але Петро тільки всміхався. Ще ніколи не почував він себе таким бадьорим і сильним.

Про Чічіту він згадував не раз, але відганяв ці спогади, бо болючий слід ще не зовсім загоївся в серці.

Одного дня, під час обіду, задзвонив телефон і знайомий голос спитав:

– Що ти робиш?

– Обідаю.

– Після обіду негайно приходь!

Петро мав їхати пополудні на поважний виклад, мав побачення у лабораторії, але йому і на думку не спало не послухатись. Він. похапцем пообідав і поспішив до Чічіти. Він знову попав до неї в полон.

Знов біг до неї, як покличе, сидів у неї, поки дозволяє, виконував усі її бажання і примхи.

Властиво цим разом Петро не мав багато підстав скаржитися. Чічіта поводилась з ним далеко краще, ніж раніш. Мало, але приязно розмовляла з ним, рідко гнівалась, покірно ходила з ним до кіна, або на прогулянку, як він її запрошував. Гроші, що Петро заробив у літі, давали йому цю можливість, і він міг би вважати, що все йде якнайкраще, коли б він не бачив, що спокій Чічітин якийсь ненатуральний, а відсутність вибухів гніву, що до них так звик колись Петро, це апатія, що опанувала усю її істоту.

Часом під час веселого фільму чи вистави, Петро спостерігав такий сум на Чічітиному обличчі, а погляд її, спрямований в одну точку, був такий безнадійний, що Петрові ставало ніяково, ніби він самовільно втручався до чужої таємниці.

– Що з тобою Чічіто? – питав він часом.

– Нічогісінько.

– Ти не така, як була раніш.

– Зробилась стара та погана?

– Ні, але зовсім змінилась.

– Все живе постійно міняється. Хіба це не викладають у вас в університеті?

– Я б так радо щось тобі зробив.

– Що саме?

– Чимсь допоміг тобі у твоїх турботах.

– Немає у мене турбот.

– Якось розвеселив би тебе.

– Хіба я не весела?

– Ні, ти живеш немов в напівсні, я не бачу того життьового проміння, що світилося в тобі колись.

– Яке ще там проміння? Відчепись ти від мене, прошу тебе, – вибухала нарешті Чічіта, але і вибухала не так, як раніш.

Часом Петро боязко починав:

– Чому ти не поважно ставишся до мене, Чічіто?

– Як це, не поважно?

– Не хочеш зрозуміти, що я тебе кохаю.

– Що ти тямиш у коханні?

– Я не дитина.

– А хто ж ти?

– Ми з тобою майже одного віку.

– Таке вигадав! Дівчина 20 років це закінчена жіноча істота, а хлопець 19 років – це учень.

– Чим я винен, що тепер треба так довго вчитись. Я маю почуття дорослої людини.

– Дай мені спокій зі своїми почуттями!

– Навіщо ж ти мене кличеш?

– Бо мені сумно, бо ти добрий хлопець, бо я люблю тебе.

– Не так, як я хочу!

– Як тобі все не до вподоби, то не приходь!

Петро замовк.

***

Тільки Ельвірі помалу оповіла Чічіта своє гope, і знайшла в ній зрозуміння і співчуття. Часто приходила Чічіта до своєї тітки і просиджувала з нею довгі години, в розмовах або в мовчанні, що було сповнене сердечною близькістю і заспокоює більш, ніж слова.

Одного ранку Чічіта прийшла, коли Ельвіра ледве прокинулась і ще лежала у ліжку.

Чічіта тихенько підійшла до неї.

– Щось сталося? – спитала Ельвіра.

– Так тьотю, щось страшне!

Чічіта впала навколішки на килимок перед ліжком і прошепотіла:

– Я вагітна!

Блискавкою промайнула думка у Ельвіри:

– І це її не минуло. Бідне дівча!

Ельвіра уявила собі увесь тягар, що спаде на її голову. Усі забобони, плітки, осуди. Труднощі, що неминуче виникнуть. Як буде злісно тішитись її ласкава невісточка, Чічітина мати, як буде твердити де треба і не треба:

– Що я казала? У всьому винна Ельвіра, бо завжди потурала своїй свавільній племінниці.

Вона обняла Чічіту і непевним голосом спитала :

– Може, як Леон довідається, то повернеться до тебе і одружиться з тобою?

Чічіта аж підскочила, як на пружині.

– Про це не може бути мови!

Ельвіра глянула на неї, і звідкись виринула думка:

– Якщо народиться хлопчик, то буде подібний до Чічіти, а тим самим і до мене.

Вона пригорнула до себе Чічіту.

– Не журись, усе полагодиться. Як будеш на поступі, то поїдемо до Кордоби, там є добрі санаторії. Перебудемо, поки будеш годувати дитинку, тоді повернемось і, якщо вона тобі заважатиме, то я візьму її до себе і буду доглядати.

Чічіта заплакала.

– Тьотю, я боюся... я зроблю аборт.

– Не смієш зробити такого злочину, – скрикнула Ельвіра і майже пошепки додала, – а як посмієш, то я відречусь від тебе і прокляну.

Чічіта подивилась на тітку і, вражена, перше у житті помітила, що Ельвірині очі палахкотіли, як розпечене вугілля.

16

Петро здибався з Робертом в університеті, де, захоплений Чічітою, він тепер мало бував.

– Де ти знову пропадаєш, скрикнув Роберто. – не видко тебе ані на викладах, ані в лабораторіях.

Петро щось пробурмотів у відповідь.

– Я вчора повернувся з Санта-Клари, був там три дні. Шукав тебе, щоб запросити їхати зі мною, але куди там, ніде тебе не піймаєш.

– Як там усі маються?

– Живуть собі потихеньку.

– Бачив моїх земляків?

– Та ти що, забув чи здурів?

– Що таке? Я нічого, не розумію.

– Та ти справді не знаєш? Науменко вмер вже з місяць тому.

– Вмер?

– Я гадав, що тебе першого сповістили.

– Ніхто мене не повідомив. А що з Катрусею?

– Вона виїхала майже відразу після батькової смерти.

– Куди?

– Казали до Буенос-Айресу, а куди саме, не знаю.

Звістка про смерть Науменка дуже вразила Петра. Він відразу пригадав собі свою останню з ним розмову.

– Бідолаха! Він передбачав свою близьку смерть. А моя обіцянка? – гостро згадалось йому. – Як я її сповнив?

Даремно заспокоював він закиди сумління тим, що не знав про смерть земляка, свідомість своєї вини не залишала його.

– Треба відшукати Катрю, щоб хоч частково дотримати слова, – вирішив він.

Єдине місце, де він мав надію довідатись про неї, була фабрика риб’ячого трану, і отже другого дня зранку він поїхав туди.

Цим разом на маленькій станції нікого знайомого не було і, тому що іншого способу не трапилось, Петро пішки помандрував через степ.

Дорога видалась йому довга. Іти самому багнистою стежкою, це не те, що їхати бричкою у милім товаристві. Проте мандрівка мала свою приємність. Осіннє сонце світило приязно, степ зеленів. У траві скрекотіли цвіркуни, пташки літали низько над землею, і присутність Петра, як видко, їх не лякала.

– Чого тільки не придумали люди для своєї втіхи, театри, кіно, спортові вистави, різні перегони, футболи, проте ніщо так не тішить людину, як єднання з природою і безпосереднє відчування її. – Так роздумував Петро, забуваючи, що до кіно він ходить тричі на тиждень, а єднатись з природою не вибереться й тричі на місяць. – Скільки таємниць заховує природа і як мало їх знає людина. Наприклад, як міг Науменко передбачати, що скоро вмре? – А що мене чекає? Якби можна було заглянути за тьмяну завісу і довідатись хоть дещо про свою долю! Чи попаду я колись на свою незнану Україну, що її з такою тугою згадують батьки, і як потраплю, то як себе там почуватиму? Чи звикну до морозів, я, що ніколи не бачив снігу, і ще важніше, чи знайду взаємне зрозуміння з людьми, що перейшли через такі страждання, такі злидні, я, що живу у міщанському добробуті? Чи не буду тужити за Аргентиною, яку кохаю, де виріс і до звичаїв якої звик?

Як завжди, думка його навернулась до Чічіти.

– Що б таке зробити, щоб заслужити її кохання, переконати її, що він не нікчемний хлопець?

Добре було б вчинити якийсь мужній подвиг. Наприклад: перелетіти через океан маленьким літаком. Але це вже зроблено і перероблено. Ліпше піти добровільно на війну і вмерти там славною смертю. Але війна недавно скінчилась, а брати участь у підпільній боротьбі Петро не наважався, та й хто зна, чи довідалась би Чічіта про його лицарську смерть. Писав же поет про наших великих лицарів:

«Лежать вони покинутими в полі

І без хрестів могили їх».

Та врешті йому, мертвому, вже було б і байдуже. Треба шукати інших шляхів.

Мрії понесли Петра далі:

Він відомий інженер. Його проект отримує першу премію, і йому доручають величезну будівлю. Він заробляє силу грошей, новеньким спортовим автом приїжджає по Чічіту.

– Це твоє власне? – питає вона підлесливо.

– Так, це я купив тимчасово, байдуже відповідає він. – Лінкольн, що я його замовив на фабриці, прийде через два місяці.

Вони сідають і їдуть з швидкістю 140 кілометрів на годину просто на аеродром. Там на них чекає чотирьохмоторовий літак, який несе їх понад хмари.

Тут Петро спіткнувся і трохи не заорав носом землю. Повертаючись в цей спосіб до дійсности, він побачив перед собою вербовий гайок і знайомий дім на стовпах.

З людей нікого не було видко.

Петро обійшов дім навколо, гукав, плескав у долоні, заглянув на фабрику. Там не було ні робітників, ані ознак життя, хоч день був буденний.

Він стояв у нерішучості, не знаючи, що .робити, коли з-поза кущів вийшов Василь Михайлович, тримаючи за ноги дві зарізані качки.

– Це ви? – зрадів він, пізнаючи Петра, – а я думав, хтось з хазяїнів фабрики, та й не спішив одзиватись.

Петро привітався.

– Ви тут зовсім один? А де ж ваша родина? Де робітники?

– Лизавета Іванівна зараз повернеться, вона поїхала з Катрею по сусідству.

– То й Катря у вас? – з полегшенням спитав Петро.

– У нас. А добре ви зробили, що прийшли. Мої пані доручили мені розшукати вас, а де я вас знайду? Шукай зайця у леваді!

– Я дав покійному Науменкові свою адресу

– Так і Катруся казала, але знаєте жіночу вдачу. При переїзді кудись її засунула і не може знайти. Та не можна її обвинувачувати, зовсім було запаморочилась дівчина. Ви ж знаєте про нещастя?

– Довідався вчора.

– Так, так, короткий наш вік, – зітхнув Василь Михайлович. Метушиться людина, планує щось, мучиться, а тут смерть. Все кінчається, раніш, або пізніш. Ось і фабрику нашу зачиняють.

– Та я бачу, що вона не працює і робітників не видко.

– Кажуть хазяїни, що не варто працювати, не дає прибутку.

– А що ви думаєте робити?

– Поїдемо до Ріо-Негро. Мене вже давно туди кличуть на яблуневе господарство, як садовода. Останні дні тут живемо. Ліквідуємо живність, – показав він на зарізаних качок.

– А Катря?

– Певно також поїде з нами, бо з тою дурною маркізою вона жити не схоче.

– Якою маркізою?

– З Науменчихою, – своєю матір’ю.

– Я не знав, що пані Науменко французького походження.

– Бісового вона походження! – з переконанням мовив Василь Михайлович.

– Щось не зрозумію...

– Поїхав я до неї сповістити про смерть чоловіка, ну і ясна річ, не витримав, дещо висловив про її поводження, а вона мені на це: «Як ви смієте мені докоряти? Ви мужик, а я внучка французьких маркізів». Ну я не стерпів, кажу: «Я мужик, це правда, але ж і ви того самого роду, бо я вашого діда пам’ятаю, як був я хлопцем, то жив з ним в однім селі, називався він Іван Цьоцюр, по вуличному Перепелиця, і був він не маркіз, а щетинник, свинячу щетину скуповував». Вона хоч би бровою повела і каже: «Про діда не знаю, а онука маркізів я по жіночій лінії». Я рота роззявив і не знайшов, що вже їй і казати. Та й що ти будеш балакати з такою клятою жінкою.

На дорозі застукотіли колеса.

– Ось і наші повертаються, – сказав Василь Михайлович.

Бричка загрюкотіла ближче, і за хвилину Михась привіз Лизавету Іванівну і Катрю.

Петро уявляв собі, що Катря зовсім пригнічена, вбита горем, але вона виглядала, як маків цвіт, може, тому, що щічки її чомусь палали. Чорна суконка не перешкоджала враженню свіжости і чистоти, що справляла її постать, і тільки підкреслювала тендітність її стану. Вітаючи Петра, вона навіть усміхнулась.

Лизавета Іванівна відразу почала клопотатись.

– Василю, підкинь дров до грубки. Михасю, скуби качок. Катрю, покриши яблука.

– А я що маю робити, – спитав Петро, чуючи ці розпорядження.

– І вам діло знайдеться. Покищо помагайте Катрі, а там побачимо.

– Якщо вам не дуже боляче, то розкажіть мені, як все сталося, – мовив Петро, сидячи біля Катрі.

– Все скоїлось так швидко... – відповіла вона. – Батько почував себе як завжди, не скаржився ні на що. Пішов спати і за хвилину покликав мене. Я ще не лягала і зараз пішла до нього. Але вже було пізно. Він був непритомний. Хлипнув кілька разів і затих... навіки.

Прозора сльоза капнула на її руку.

– Вибачте, що я навернув вас до вашого жалю.

– Мій жаль завжди зі мною. Я мусіла вам розповісти. Батько так поважав вас.

– За віщо мене поважати? – щиро здивувався Петро.

– Батько певно знав, за що!

– Що ви наміряєтесь робити?

– Якщо не знайду якусь посаду, то доведеться їхати до Ріо-Негро.

– А як же ваші пляни про дальшу освіту?

– Тоді прийдеться покищо їх відкласти.

Під доречним керівництвом Лизавети Іванівни обід швидко поспів, і хоч Петро спробував відмовлятися, його посадили обідати.

– Хто його знає, коли ще зможемо вас частувати. – зітхнула Лїзавета Іванівна. – Найдовше місяць тут побудемо, а тоді прийдеться від’їжджати.

– Не журись, стара, дасть Господь, приживемось і у новій оселі, – потішав Василь Михайлович.

– Може й так, та все ж таки сумно лишати старе насиджене кубло.

– А мені після того, як я від’їхав з України, все одно де не жити, все чужина.

***

Тільки перед вечором від’їхав Петро, обіцяючи неодмінно прийти у неділю до церкви, де після Служби Божої мали правити панахиду за упокій душі Андрія Науменка.

Вдома Петро мав довгу розмову з матір'ю. Розповів їй сумну долю Науменка і Катрі, намалював симпатичні постаті її теперішніх опікунів, згадав і про маркізу. Не заощаджував ані слів, ані фарб.

І видко, що було його оповідання і барвисте і зворушливе, бо мати й охкала, і реготала і витирала з очей сльози.

– А що, якби запропонувати Катрі пожити у нас? – спитала вона нарешті.

– Мамо, я не наважувався тебе про це прохати! – скрикнув з вдячністю Петро. – Каятись не будеш. Вона тобі не буде тягарем. Навпаки! Це така дівчина, така дівчина!

Порадились з батьком і вирішили, що у неділю Петро приведе усіх з церкви до себе додому на обід.

Чічіті також розповів Петро про Катрю. Вона щохвилі переривала його.

– Ох, бідолашна! Ох, який жах! Сама – самісінька на цілім світі!

Врешті проголосила:

– Привези її до мене!

До цього Петро не мав великої охоти, але Чічіта вже плянувала:

– Вона може спати зі мною, або на канапі. Яка вона на зріст? Трошки менша від мене? Я їй дам свою жовту сукню, та й синю також.

– Вона носить жалобу.

– Правда, але сукні можна пофарбувати.

Петро хотів пригасити Чічітин ентузіязм.

– Її не так цікавлять сукні, як тебе.

– Дурниці, немає на світі жінки, щоб не любила одягатись. Зрештою, це не твоя справа, я сама побачу...

Петро трохи злякався.

– Вони такі різні, – думав він і постановив не поспішати з цим знайомством.

У неділю в церкві Петро передав запрошення своїх батьків. Лизавета Іванівна спробувала було опиратися:

– Так як же, де так, та ми незнайомі.

– Я ж приїжджав до вас і незнайомий і не запрошений.

– Це друге діло...

– Буде тобі, стара, – перебив Василь Михайлович. – Хлопець добрий, то й батьки його, мабуть, – такі. Хоч бувають і винятки, – згадав він, мабуть, про Науменчиху. – Не слід відмовлятись від щирого запрошення.

Все відбулось якнайкраще. Спочатку Василь Михайлович тримав себе трохи насуплено, але протягом обіду виявилось, що його рідні Копичинці всього тільки у вісімнадцятьох верствах від Гадячого, звідки походив Чубаренко. Обидва навіть учились там у галицькій торговельній школі, хоч і в різні часи.

Почались спогади.

– Пам’ятаєте «Модний Світ» і склад Сидоренка?

– А як же, це про нього співали:

«Оженився на дворянці,

Думав, буду дворянин.

Подививсь на пику вранці,

Пика каже: міщанин».

– А про кого було зложено пісню?

«Із себе персона значна,

Розумніший я від всіх.

Хоч назвисько і невдячне,

Бо це ж з діркою горіх».

– Це ж про Свистуна, того, що переробив своє прізвище на «Свістунов»...

– А лікаря Волинського пригадуєте собі?

– Ще й як! Він мене не раз оглядав. Завше чомусь рахував ребра хворого: одно, два, три, чотири... хмурив чоло, зітхав...

– І все одно приписував касторки!

Обидва зареготали.

– Гастрономічний склад Бойка пам’ятаєте?

– Того, що ліпив назви «сотерн» чи «го-сотерн» на ті самі пляшки, в залежності від того, яке вино бажав собі покупець?

– Пам’ятаєте, який краєвид відкривався з гори, де стояв острог?

– Як же, як же! На Поділ, на Псьол, на Вельбівку, що ховалась серед бору. Може ви їздили човном по річці?

– Кожної неділі, повз Зелений Гай, де писала свої вірші Леся Українка, під Чернеччину і аж до самих Будищ, де Псьол тече широкою рікою.

– Як собі хочете, – промовив урочисто Василь Михайлович, – з такими спільними споминами ми з вами все одно, як родичі.

– Правда, – підтвердив Чубаренко. – Я ще ніколи тут нікого не зустрічав, з ким би було можна так побалакати про своє.

Тим часом пані Чубаренко об’єдналась з Лизаветою Іванівною на ґрунті кулінарних досягнень. Багато поважних приписів було обговорено і багато таємниць довірено: як зварити борщ, щоб він був червоний, як замісити тісто для вареників, щоб не було ані тверде, ані глевке, як варити повидла, щоб не скисли або не зацукрились.