Текст книги "По той бік світу"

Автор книги: Оксана Драгоманова

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)

8

Мар-дель-Плята, «Перлина Південної Америки» була в зеніті сезону, і її пляжі, набережні і вулиці кишіли людом. Усі, хто мав спроможність, їхали сюди, бо серед літньої спеки знаходили тут свіже повітря, обшир океану і прохолоду від його хвиль.

Ще більше, ніж повітря і море, приваблювала юрбу рулетка. На самім березі океану стояв важкий будинок, негарний на вигляд, але величезний та показний.

Туди, починаючи від перших годин пополудні і далеко за північ безупинною течією вливався потік з людей, які шукали зиску та гострих вражень. Вони заповнювали великі залі і товпились навколо столів, де в центрі крутились рулетки. Вимінюючи свої гроші на різнобарвні кружальця, вони розкидали їх по зеленому сукні, жадібно слідкуючи за кулькою, що стрибала по колесу рулетки.

Kaзіно і гра створювали вісь, навколо якої крутилось усе життя у Мар-дель-Пляті. У салонах, у кав’ярнях, на пляжах, навіть у самім морі, було чутно оповідання про фабульозні виграші та програші, про системи гри, найпевніші у світі, про фантастичні комбінації з чисел.

Чічіта мала охоту спробувати щастя, і Орландо повів її до казіно, хоч сам не збирався грати.

– Я вже свого часу заплатив свій податок, – казав він. – Тепер не хочу!

– Я обов’язково виграю, – запевняла Чічіта. – Мені двічі приснилось число 18. Та й улюблена моя дев’ятка не підманить мене.

– Вигравай, вигравай, – всміхнувся Орландо.

Чічіта довго обмірковувала, за яким столом шукати щастя. У великій залі було сімдесят столів і навколо усіх був тиск і натовп. Нарешті, вона вибрала. Поки проштовхалась, поки вимінювала гроші, поки придивлялась, вийшло 18 і 9. Потім, скільки не ставила на ці числа, вони не виходили.

– Як заворожило!

Раз кинула фішку навздогад і виграла. Тоді вирішила тільки так і робити, але круп’є загрібав та й загрібав своєю сапкою усі її ставки.

Коли у неї лишилось лише одне кружальне, вона вирішила покласти його на дев’ятку. В останню хвилину, коли круп’є проголосив:

– Но ва мас![6]6
  Більше не йде!


[Закрыть] – вона схопила свою фішку і переставила її на 18. Круп’є зараз же виголосив:

– Червоне, дев'ять!

– Така невдача, – скаржилась Чічіта Орландові. – Огидна дев’ятка тільки тоді і виходила, як я на неї не ставила. Більше не буду її любити!

Орландо реготав.

– Я вже давно це знаю. Переважно виходять ті числа, що ми на них не поставимо.

– Дай мені трошки грошей, я ще хочу спробувати на другому столі.

– Спробуй, тільки як же ти хочеш виграти? Хіба ти не знаєш, яка є прикмета: щасливий у коханні – нещасливий у грі?

Чічіта програла все, що їй дав Орландо і розчарувалась у рулетці.

У казіно Орландо зустрів багато знайомих. Щохвилі хтось підходив до нього, або вітав його здалека.

Чічіта дивувалась, скільки знайомих було у Орланда. Спочатку це подобалось Чічіті, бо таким чином вона познайомилася з відомими артистами і видатними людьми артистичного і літературного світу, але з часом їй набридло знайомитись щораз з іншими людьми, з якими не знати, про що балакати.

Вона спостерегла, що дехто якось дивно поглядав на неї, а раз помітила, що низенький голомозий дідуган з підпухлими очима подивився на неї скоса і підморгнув Орландові.

Чічіта відчула, як спалахнули її шоки, і коли він відійшов, скрикнула:

– Що за мерзотна людина!

– Бідний Санчес! Він зовсім не заслуговує на таку гострість. Він мій давній співробітник і комік у нашій компанії.

– Гидкий тип!

На другий день вони здибали Санчеса у кав’ярні.

– Маємо удачу! Куди не глянь. Санчес вже тут! – незадоволено зауважила Чічіта.

Це була правда, не проходило дня, щоб вони його не спіткали. На вулиці він підходив і йшов з ними, не помічаючи ворожого відношення Чічіти. У кав’ярні пересідав без запрошення до їх столика і балакав з Орландо, майже не звертаючи уваги на Чічіту.

– Де тепер Луїза? – спитав якось Санчес.

У Кордобі.

– Як її здоров’я?

– Ліпше.

– Давно вона писала?

– Ні, не дуже.

Чічіта помітила неохоту, з якою відповідав Орландо і пізніше, коли вони позбавились Санчеса, спитала:

– Хто це Луїза?

– Артистка нашої трупи.

– Чому він питав тебе про її здоров’я?

– Вона захворіла під час театрального сезону, коли я стояв на чолі трупи.

Ця відповідь не зовсім вдовольнила Чічіту, але вона не вимагала пояснень.

Чічіта втратила смак до кав’ярень і перебувала більшу частину дня на березі моря.

Вона ніби вперше пізнала красу і могутність океану. Ніколи раніш не вабила її так сильно його безмежність і метушлива гра його хвиль. Годинами могла вона вдивлятись у неспокійну рівнину моря, або лежати на піску, затуливши очі, підставляючи тіло під соняшні проміння та подих вітру.

Ще більше полюбила вона море під час купання, бо тоді видавалось їй, що воно грається з нею, як живе. Перше хоче злякати, порскає, холодними бризками обливає з головою, б’є хвилями, а як побачить, що його не бояться та сміливо кидаються у воду, то злагодниться, огорне ніжно і колише, мов дитину. Тільки часом несподівано присне гребінцем в лице, а тоді знову пестить і лащиться. Так би ніколи і не виходив на берег.

Орландо також любив море і радо товаришував Чічіті.

Так проходили дні, – непомітно, безжурно. Думалось, що тільки і є на світі море, повітря, кохання...

А життя котилось своїм шляхом, байдуже, невблаганне, і одного дня покликало.

Орландо отримав телеграму, і Чічіта побачила, як посмутнішало його лице, поки він читав.

– Треба повертатись. Починається театральний сезон, – сказав він.

– Не можна ще трошки побути тут? – жалібно спитала Чічіта.

– Ні, я і так забарився.

Ніби для того, щоб не шкода було від’їздити, погода раптом зіпсувалась. Дрібний дощик затягнув сірою завісою море, пісок потьмаривсь, копиці очеретяних крісел сумно бовваніли на березі, і вітер злісно тріпав ряднинами пляжних халабудок.

Чічіті було сумно. Вона розуміла, що переверталась сторінка її життя. Хто знає, чи буде їх багато, таких веселих, безжурних сторінок?...

9

Скінчилось літо і для Петра. Починався навчальний рік. Паливода знайшов йому заступника і на прощання мовив:

– Дякую тобі, хлопче, працював ти добре, не осоромив нашого роду. Поки я буду у цьому товаристві, для тебе буде завжди місце. Та й без мене не пропадеш. Кінчай тільки швидче школу.

Петро почервонів від задоволення.

Повернувся з вакацій і Роберто. опалений, бадьорий. З захопленням оповідав пригоди Мардельплятського життя.

– Які там були дівчата! Не даєш віри очам, не знаєш, у який бік дивитись! До речі, бачив там і твою приятельку.

– Яку ще приятельку?

– Лиши, не удавай! Ту елегантну чорняву дівчину, що бачив не раз з тобою.

– Це вже давно минуло.

– Добре, коли так, бо йшла вона в супроводі дуже гарного пана.

Петро відчув, як щось боляче кольнуло його у грудях. Він усе літо вмовляв собі, що Чічіта перестала існувати для нього, і раптом відчув знайомий біль і турботу, що жили, затамовані, в його серці.

Роберто нічого не помітив і запропонував:

– Хочеш поїхати зі мною до Санта-Клари? Я мушу їхати рахувати худобу. Ти цікавився звичаями естанції. Можемо там затриматись на декілька днів, поки розпочнуться лекції. Пополюємо, поїздимо верхи.

– Чому ні. Я ціле літо не виїжджав з Буенос-Айресу.

– Гаразд. А вечорами підтовчемо хемію та фізику, щоб було нам у зимі, як нахідка!

***

Виїхали, як і минулого разу, зранку і опівдні приїхали.

Дон Вісенте запросив їх обідати до себе, бо дон Паскуаль поїхав до містечка в господарських справах. Після обрахунку худоби за звичаєм мало робитись асадо[7]7
  Смажене м’ясо.


[Закрыть] для всіх робітників естанпії. Треба було докупити вина тощо.

Поки донья Енкарнасіон накривала стіл та шикувала обід, хазяїн подав вермут та гірку наливку для збудження апетиту і розповідав про життя естанції: про посуху, що дуже мучила худобу, про бичка педігрі, що з певністю отримає премію на виставі скотарства, про комадреху, що добралась до курчат та багато шкоди наробила, поки підстерегли її собаки.

– Саме, як хворів ваш земляк, – пояснив він Петрові.

– Нуменко? А що йому було?

– Хто його знає. Щось з серцем. Дуже захворів. Пройшлось викликати лікаря.

– Що ви кажете? А як він тепер себе почуває?

– Тепер видужав, але було погано. Добре, що дочка приїхала доглядати його.

– Яка дочка? Катря?

– Та вжеж! Вона ж одиначка. Та ось вона ходить у подвір’ї, – додав дон Вісенте, дивлячись у вікно.

– Дозвольте мені... я зараз повернусь, – скрикнув Петро і вибіг з кімнати, поспішаючи назустріч Катрі.

– Не сподівався вас тут побачити!

– Мені вже сказали, що ви приїхали, ото йшла вас шукати.

– Я вас пошукував у Буенос-Айресі. Телефонував до вашої матері. Мені відповіли, що вона вибралась невідомо куди,

– Так, властиво про це я хотіла з вами розмовляти, попередити... – Голос її затремтів. – Мати остаточно покинула батька, живе з другим. Прошу вас, не згадуйте про неї при батькові. Йому дуже тяжко, він кохає її.

– Як його здоров’я?

– Ніби добре. А втім я неспокійна. Зрештою, побачите самі.

Вони підійшли до курника, і Катря покликала:

– Тату, гість приїхав!

Науменко вийшов і вдивлявся, примруживши очі, та прикриваючи їх від сонця рукою,

Петра вразив його вигляд. Трудно було повірити, щоб людина могла так змінитись за такий короткий час. Перед ним стояв дідусь, згорблений, сивий, зі змученим, скорботним лицем.

– Не пізнаєте мене, пане Андрію.

– Як же, як же. Це я з присмерку вийшов та проти світла не бачу. Дуже, дуже приємно, що повернулись до нас. Часто вас згадували...

– Тількищо довідався про вашу хворобу.

– Так, занедужав було. Зовсім погано себе почував. Спасибі дочці, що доглядала мене...

– Петре, де ти? Іди обідати, – почувся Робертів голос.

– Іду, іду, – відгукнувся Петро, – вибачте, не хочу, щоб на мене чекали. Я тут житиму якийсь час, будемо бачитись.

Після обіду поїхали у степ помагати пастухам заганяти худобу до загород для завтрішнього підрахунку. Весело було скакати по степу на молодих жеребцях, хвиськати батогами, ганяти коров та овець, що перелякано плигали та розбігались у всі боки.

Вернулися, коли сонце спустилось до лагуни, запалюючи її жовто-червоним полум’ям, змучені тою солодкою втомою, що буває після фізичних вправ на свіжім повітрі.

–Завтра мусимо встати удосвіта, тому повечеряємо та й до ліжка, – постановив Роберто.

Петро згадав було Науменка та подумав:

– Ще маю час.

На другий день зранку взялись рахувати худобу. Коров та бичків просто переганяли з однієї загороди до другої, а баранів та овець при цій нагоді купали у дезінфекційному розчині. Для цього гнали їх вузенькою дротом обгородженою вуличкою, що була на півдорозі переділена ямою-купіллю.

Вівці бігли, падали у купіль, вистрибували з неї та бігли вуличкою далі. Пастухам майже не доводилося підганяти їх. Живою стрічкою бігли вівці, і рух їх не був позбавлений певної ритміки.

– Усі, як одна, поводяться, – помітив Петро.

– Бо сказано, дурний, як вівця, – відповів Роберто. – Дивляться на того, що біжить попереду та й роблять те саме без розмислу. Ось я тобі щось покажу.

Він перегородив вуличку батогом, і баран мусів через нього перескочити. Вівці, що бігли за ним, і собі перескочили. Тоді Роберто витягнув батіг, але вівці все одно підскакували, добігаючи до того місця, де раніш була перегорода.

– Ну й дурні!

– Якби то тільки вівці так поводились. Скільки є людей, що так точнісінько роблять, – філософствував Роберто.

Цілий день переводився підрахунок, і хоч працювали сумлінно, ніч все ж таки надійшла скоріше, ніж можна було його скінчити.

Нічого не поробиш, прийдеться відкласти назавтра, – мовив Роберто. – У темноті багато не порахуєш.

Прийшлось знову вставати раненько і добре поспішати, щоб закінчити підрахунок до обіду.

Було нараховано понад дванадцять тисяч рогатої худоби, сімнадцять тисяч овець га 800 коней. Роберто поясняв Петрові:

– За старими приписами на гектарі степу можна випасти три голови худоби. Як бачиш, у нас більш-менш дотримуються цього звичаю.

Тим часом пеклось асадо. Побіч великих вогнищ висіли розіп’яті на залізних підпорах ягнята і шматки яловичини. Ціла гора ковбас лежала нашикована, щоб смажити їх на вугіллях.

– Куди стільки м’яса? – дивувалась Катря. – Хіба це можна з’їсти?

– Боюсь, щоб не було замало, – казала донья Енкарнасіон.

Коли Петро і Роберто трохи умились та почистились і зійшли у подвір’я, бенкет вже розпочався.

Усі, хто жив на естанції, зібрались тут, навколо вогнищ і поїдали м’ясо, запиваючи його вином. Кожен примощувався, як міг, на скриньках, на колодах, а більшість їла, стоячи або присівши на почіпках.

М’ясо брали руками і їли, відкусуючи від шматка. Дехто помагав собі ножем.

– Подивіться, як треба їсти асадо, – показав дон Вісенте на старого робітника.

Той тримав шмат м’яса в зубах, придержуючи його лівою рукою, в правиці він мав величезний ніж і краяв ним м’ясо біля самого рота.

– Ой, аж страх бере дивитись, – злякалась Катря. – Як він собі носа не відріже?

– Це й є самий шик! Справжній кріожо мусить відрізати м’ясо перед самими зубами.

Роберто крутився біля Катрі, подавав їй кращі вибірні шматочки, повчав, як поливати їх приправою з перцю, підносив вино.

Катря їла з охотою.

– Бачу, що вам сподобалось асадо, – тішилась донья Енкарнасіон, – а то я побоювалась, що вам не смакуватиме.

– Справді, ніколи не їла стільки м'яса і навіть не уявляла собі, що можна так його їсти, без хліба, без городини.

Усі понаїдались і обважніли. Сонне припікало, як улітку. Асадо вже не цікавило. Вабив холодок і спочинок.

– Після сієсти приходьте до нас на каву, – запросив дон Вісенте. – Ваших земляків також покличемо, – підморгнув він Петрові.

10

Донья Енкарнасіон накрила стіл для кави на терасі, щоб було більше місця, бо з містечка приїхали ще дві її племінниці, чорняві дівчата з очима темними та блискучими, немов сливи-угорки.

Спочатку усі почували себе якось вимушено, як то буває у товаристві малознайомих людей, але потроху, завдяки Робертові, що був у добрім настрої та потрафив і других розвеселити, зав’язалась загальна балачка, і жарти, і смішки залунали у повітрі. Петро дивувався, як вільно розмовляла Катря, як швидко вивчила мову. Хто б подумав, що і року немає, як вона приїхала до Аргентині. Він помітив також вперше, що вона може заливчасто сміятись, закидаючи голову.

Донья Енкарнасіон запропонувала молоді потанцювати і залучила радіо. Пропозиція сподобалась. Хлопці по черзі запрошували до танцю дівчат і витанцьовували болеро, танго і вальси, не почуваючи втоми, аж поки донья Енкарнасін не проголосила:

– Дівчатам час додому. Батьки будуть непокоїтись.

Роберто взявся відвезти племінниць у своєму авті, а Петро пішов відпровадити Науменків.

– Яка чудова ніч! Не хочеться до хати, – вигукнула Катря.

– Посидьмо онде на лавочці під евкаліптами, – погодився Науменко. – Тільки піди візьми на себе щось тепле та принеси гітару, заспіваєш нам що-небудь.

Катря слухняно пішла і швидко повернулася.

– Що вам заспівати, тату? – спитала вона, перебираючи струни.

– Журавлів.

– Нащо таке сумне?

– Заспівай, доню, журавлів.

Катря заспівала, і Петра знову вразила сила і чистота її голосу.

Науменко слухав, похиливши голову.

... кру, кру, кру!..

В чужині умру,

Доки море перелечу,

Крилонька зітру...

Співала Катря і раптом побачила, що батько провів рукою по очах.

– Годі, – скрикнула вона і вдарила по струнах.

– Не гнівайся, доню. Заспівай тепер мою улюблену.

– Знову смутну? Не хочу!

– Що я зроблю, коли мені ближчі до серця сумні пісні? Заспівай, голубко!

Катря почала тихенько:

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну

Поглянути ще раз на рідну країну.

Поглянути ще раз на синій Дніпро,

Там жити, чи вмерти, мені все одно.

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки!

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зісталася тільки надія одна.

– Чудова пісня, і я її ніколи не чув, – мовив Петро.

– Слова Лесі Українки, а музику уложив невідомий музика десь у таборі. Звідти завезено її до Парижу, а ми привезли її аж на цей бік світу, – оповів Науменко.

– Гляньте на небо, – озвалась Катря. – Скільки зірок! Тільки вони мені невідомі. У Европі я вміла знаходити сузір’я Волосожару, Чепіги, Косарів, Великий віз, Полярну зірку, а тут їх нема..

– Проте тут не сходить з неба південний хрест, і Косарів також видко, – відказав Петро.

– А місяць тут не туди дивиться. Я звикла, що молодик випинається вперед, як напружений лук, а тут він пливе догори рогами, немов його хтось перекинув.

– Я й не помітив цього.

– Бо ви в дитинстві приїхали, не пам’ятаєте, як воно було в нас.

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна... – знову заспівала Катря.

Роберто підійшов тихенько і затримався поблизу, щоб не перешкодити, а коли Катря скінчила пісню, підскочив до неї і почав вихваляти.

– Чудовий голос, надзвичайна мелодійність, першорядна школа!

– Щось він дуже цокотить, – подумав Петро.

– Заспівайте ще, – прохав Роберто.

– Ні, буде, – одмовилась Катря.

– Хоч одну пісню, коротеньку, – благав Роберто.

– Другим разом, вже пізно. Батькові треба рано вставати,

Петро був чомусь задоволений, що Катря відмовилась співати.

Лягаючи спати, Роберто почав вихваляти Катрусю.

– Ну й землячка у тебе! Гарненька, зграбненька. А як гарно співає! Ти гляди не проґав.

– Що це значить «не проґав»? – розсердився Петро. – На що ти натякаєш? Вона порядна дівчина.

– Та що ти? Хіба я що кажу?

– Мені не подобається твій тон, – лагідно відказав.

– Вибач, я не хотів нікого ображати, – Роберто, повернувся лицем до стіни і заснув.

А Петро чогось довго крутився й не міг спати.

До ранку легка незгода забулась, і день пройшов дуже приємно. Знову скакали верхи по степу, лякаючи зайченят; стріляли по качках, що куняли по сонних ставках, доїхали аж до самого дальнього кінця естанції – до великої лагуни, і там сполохали сніжно-білих чапур та рожевих фламінго, що споглядали свій відбиток у тихих, блискучих, як люстро, затоках.

Тільки увечорі замість того, щоб «товкти науку», як збиралися, зійшлися разом з інши під евкаліптами, щоб закінчити день балачками та співами.

Але тільки посідали затишно, як серед темряви почулося тупотіння коня і гавкання собак, що ворожо зустрічали когось чужого.

Це був вершник, який привіз Робертові телеграму від батька з повідомленням, що несподівано помер один з його дядьків.

– Треба повертатись, – зітхнув Роберто.

11

Довідавшись, що Петро від’їжджає, – Науменко шепнув йому:

– Мені треба щось вам сказати.

– Прошу дуже.

Вони увійшли у бічну алею і деякий час ішли мовчки. Тоді Науменко спинився і мовив поважно:

– Я хочу вас попросити, коли я умру, або щось зі мною скоїться...

– Нащо такі думки? – перебив Петро. – Ви перебороли хворобу, видужали, все буде гаразд. Не треба піддаватись песимізмові.

– Ви кажете те, що належить казати, – спинив його Науменко, сумно посміхаючись. – Тільки не варто мене потішати. Треба дивитись правді у вічі. Я не житиму довго. Я це відчуваю. Та не це мене турбує.

Петро хотів заперечити, але Науменко хитав головою.

– Дайте скінчити! Мене непокоїть Катрусина доля. Вона лишиться сама. До матери вона не повернеться. Я її знаю. Отже, прохаю вас, у тяжку годину будьте біля неї. Вона ще дитина, дарма, що багато пережила і зрозуміла. Воно і ви, вибачте, недалеко відійшли від дитячого віку, проте мені буде спокійніше на душі, коли буду знати, що ви будете біля неї. Ви порядна людина...

– Можете бути певні, пане...

– Ні, не так. Я хочу урочистої обіцянки. Як лишиться Катря сама, будете її боронити? Не дозволите нікому образити її чи скривдити? Будете для неї братом?

– Буду.

– Даєте мені слово?

– Даю.

Науменко міцно стиснув його руку.

– Я вам вірю.

***

Удосвіта Роберто і Петро від’їхали з Санта-Клари.

Роберто був сердитий, хмурився і бурмотів:

– Старий дурень, не міг вмерти на тиждень пізніше!

12

Перші дні після повороту Чічіти з Мар-дель-Пляти буди повні приємних вражень.

Зустріч з Ельвірою, що її Чічіта гак довго не бачила, і довгі розмови з нею про своє щастя; господарювання у своєму чепурненькому помешканні; радість Біжу, що під час від’їзду Чічіти лишилась у Ельвіри і тепер не знала, як краще виказати свою відданість і вірність; замовлення суконь з гарних тканин, що їх їй подарував Орландо, все не тішило Чічіту і заповнювало час, але не могло заступити їй постійного перебування в Орландовому товаристві, до якого вона звикла улітку.

Чічіта, що так відважно розв’язувала свої справи, якось соромилась спитати Орландо, чому б їм не мешкати разом. Він також не заводив про не розмови. Вони повернулися кожен до свого помешкання і бачились щодня, але Орландо вже не міг присвячувати їй багато часу. Театр, де він щоденно виступав, та різні справи і побачення, зв’язані з його театральною діяльністю, постійно відривали його від неї.

Іноді вони виходили разом, іноді Орландо проводив довгі години у Чічіти, і тоді вона була щаслива. Але він відходив і лишав по собі порожнечу і смуток.

Так було сьогодні. Вони сиділи так затишно удвох, далеко від цілого світу. Але Орландо мусів кудись поспішати, і Чічіта лишилась сама. Їй було сумно, не хотілось нічого робити. Вона скублилась на канапі, і щоб не почувати себе так самітньо, залучила радіо.

«Останньої ночі ти знов мені снилась,

Незабутня, коханая, де ти згубилась», – заспівав солодкий тенор.

Вона пересунула вказівку і трапила на друге популярне болеро:

«Цілуй мене довго, цілуй мене ще раз

Так, мов це наше останнє спіткання

Знаю, прийде час,

І втрачу, ой, втрачу тебе і кохання...» – пристрасно співав жіночий голос.

– Чому у піснях, де співають про кохання, стільки туги? – думала Чічіта. – Чому побіч з радістю йде обава її втратити? Чому за молодістю йде старість і за життям смерть?

А з радіо лунав вальс:

«Що зробили зі мною твої очі?

Це кохання чи тільки мана?

В серці смуток, і довгії ночі

Без тебе я журюся сама ...»

Задзвонив телефон.

– Певно, Леон хоче спитати, чи не дуже мені сумно без нього, прийшло Чічіті на думку.

– Олла, – скликнула вона приязливо.

– Олла, – відповів жіночий голос. – Орланда немає з тобою?

– Нема, а хто це питає?

– Твоя приятелька, що завжди тобі бажала добра, а ти їй віддячила чорною зрадою.

Чічіта пізнала Лолі. Мабуть, хоче помиритися. Що ж, у мене не має злости до неї.

– Чого тобі треба?

– Мені? Нічого! Хотіла розважити тебе, бо знала, що ти нудишся сама.

– Ти втрапила, хоч воно й дивно, бо так рідко буває.

– Тепер буде траплятися частіше, я певна!

– Звідки ця певність?

– Бідолаха! Може, ти й справді не знаєш?

Чому вона не повісила слухавку, хіба не зрозуміла, що від Лолі нічого сподіватись ані щирости, ані доброзичливости?

– Невже Орландо забув тебе попередити, що сьогодні повертається його жінка?

– Жінка?

– Авжеж! Жінка! Артистка Луїза Веласко, що завжди грає з ним разом. Чи він тебе не повідомив і про те, що він жонатий?

Чому вона так міцно притулила до вуха слухавку і дозволила, щоб через неї точилась отрута і капала вогнем на серце?

– Може, він не вважав за потрібне розмовами про жінку затьмарювати любовну пригоду, що все одно мала тривати лише під час літніх вакацій?

– Ти брешеш!

– Ха-ха! Брешу? Увесь Буенос-Айрес знає подружжя Орландо-Веласко. Дуже добре підібрана пара. Живуть досі, як молодята. Звичайно, коли не надавати значення деяким маленьким зрадам. Та хто ж цього не вибачить такому чарівникові, як Орландо?

– Зміюко!

– Не самі горлички на світі! Цнотливі горлички, що ніколи не погодяться бути утриманками.

Нарешті Чічіта кинула слухавку і стояла, приголомшена. В голові мішались думки.

– Скільки ж правди в словах Лолі? – питала вона себе.

Чічіта розуміла, що правди багато. Згадувала дещо з недавнього минулого. Луїза? Так ось про яку Луїзу розпитував Санчес. І як спокійно збрехав Леон. Актор, звик удавати. Невже він дійсно дивився на наше кохання, як на літню пригоду? А я віддала йому душу і тіло.

Вона схопила телефон і тремтячою рукою набрала Орландове число.

– Олла, я слухаю, – відповів він.

Що вона має казати? З чого почне? Поки вагалась, почула, як він мовив недбало.

– Мабуть, помилка, – і повісив слухавку.

Кому це він пояснив? Хто там біля нього? Вона, Луїза, його жінка, що живе з ним, у його помешканні. Вона сьогодні приїхала, вони давно не бачились. Тепер вони разом, милуються... Знести це було неможливо.

Вона знову схопила телефон.

– Леон, я мушу тебе бачити.

– Сьогодні вже пізно.

– Ще тільки десята година.

– Я занятий, приїду завтра вранці.

– Я прохаю тебе приїхати, зараз.

– Це неможливо. Добраніч!

Ці лаконічні відповіді! Щоб вона не домислилась, з ким він балакає.

У безсилому розпачі Чічіта заридала і так в сльозах і заснула.