Текст книги "Українські народні казки"
Автор книги: Автор Неизвестен
Жанр:
Сказки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)
ПАН КОЦЬКИЙ
В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,– нехай в лісі ходить». Покинув його, а сам поїхав. Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:
– Що ти таке?
А він каже:
– Я – пан Коцький.
Лисичка каже:
– Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.
Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати – та так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.
От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:
– Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.
А вона йому:
– Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве!
Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові. Зійшлися вони докупи, стали думати: як би побачити пана Коцького, – та й кажуть:
– А зготуймо обід!
І взялись міркувати, кому по що йти. Вовк каже:
– Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.
Дикий кабан каже:
– А я піду по буряки та картоплю.
Ведмідь:
– А я меду принесу на закуску.
Заєць:
– А я капусти.
От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, стали радитись: кому йти кликати на обід пана Коцького.
Ведмідь каже:
– Я не підбіжу, як доведеться тікати.
Кабан:
– А я теж неповороткий.
Вовк:
– Я старий уже і трохи недобачаю.
Тільки зайчикові й приходиться. Побіг заєць до лисиччиної нори; коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:
– А чого ти прийшов?
– Просили вовк, ведмідь, дикий кабан і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким до нас на обід!
А вона йому:
– Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.
Прибігає зайчик назад та й хвалиться:
– Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас!
Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ. Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до стола, він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:
– Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..
А ті думають: «От, вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»
І зліз пан Коцький на стіл і почав їсти, аж за вухами лящить. А як наївся, то так і простягсь за столі. А кабан лежав близько столу у хмизі, та якось комар і вкусив за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст! Кабан як схопиться, та навтіки! Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів. Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало,– так він додолу впав – гуп! – просто на вовка, мало не роздавив сердешного. Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко; а заєць і собі за ними – забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:
– От, який малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!
КІТ, КРІТ, КУРОЧКА ТА ЛИСИЦЯ
Жили собі разом кіт та кріт, та курочка. Кіт та кріт ходили на заробітки, а курочка залишалася дома. Вони як ідуть на заробітки та й наказують:
– Не виглядай, курочко, в віконце, а то тебе лисичка украде.
Пішли раз кіт та кріт на заробітки, а лисичка прибігла під віконце та й каже:
– Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть -
В красному, в зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
Курочка одсунула віконце та й виглянула, а лисичка хап її за голівку та й понесла в свою хатку. А курочка дорогою і співає:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й в свою хатинку!
Кіт та кріт почули, прибігли та й одняли курочку:
– Ми ж тобі казали, щоб ти не виглядала, а ти не послухала нас! Так дивись, не виглядай же! Ми тепер підем далеко і не почуєм, як ти нас кликатимеш.
На другий день кіт та кріт пішли, а лисичка знов прибігла, сіла під віконце та й:
– Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть -
В красному, в зеленому,
Голубому
Та й на конику вороному.
А курочка притаїлася та й мовчить. Тоді лисичка каже:
– О, яка ж бо ти, курочко, спесива!.. Уже розсердилась... Я тільки пожартувала.
Курочка виглянула, а та хап її за голівку та й понесла у свою хатку. А курочка дорогою співає:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й в свою хатинку!
Кіт і кріт почули, прибігли і одняли курочку:
– Ми ж тобі казали, щоб ти не одчиняла віконця! Тепер ми підем ще далі, так хоч як будеш звати – не почуєм.
На третій день вони пішли на заробітки, а лисичка зараз і прибігла, сіла під віконце:
Курочко, курочко,
Масляна головочко,
Одсунь віконечко
Та глянь на сонечко:
Он бояри йдуть -
В красному, к зеленому,
голубому
Та й на конику вороному.
Курочка мовчить. Вона тоді вдруге заспівала та й каже:
– О, курочко, яка ж ти сердита! Я тільки пожартувала з тобою, а ти і розсердилася!.. Я зовсім не хотіла тебе їсти! Тепер тебе не буду й зачіпать...
Курочка виглянула, а вона її хап за голівку та й понесла у свою хатинку. Курочка дорогою і співає:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки па долинку
Та й в свою хатинку!
Не чуть. Вона вдруге заспівала:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й в свою хатинку!
Не чуть. Вона втретє заспівала:
– Коте, коте, і ти, кроте!
Несе мене лиска
На лисому хвості
По липовому мості,
З гірки на долинку
Та й в свою хатинку!
Не чуть.
Лисичка принесла її додому та й заставила своїх дочок піч топить та воду гріть, а курочку посадила на пічку.
Кіт та кріт прийшли додому – аж курочки нема, лисичка вкрала. Вони пішли в ліс, зробили скрипочку і дудочку, пошили шкіряний мішок та й пішли на лисиччин двір, сіли та й грають:
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір.
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
А лисиччині дочки почули та й кажуть:
– Що се, мамо, грає? Ми підем послухаємо.
А лисичка каже найменшій:
– Піди подивись, та не барись, а то пора курочку різать.
Та вийшла.
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
А вони питають:
– А чи будеш танцювати?
– Буду.
– Ду-ду. ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П'ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.
А лисичка чєкає-чекає – не йде дочка. Вона і посила другу:
– Оце як забарилась!.. Піди поклич. Пора курочку різать.
Та вийшла та й каже:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір.
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.
Лисичка посила третю дочку:
– Піди подивись, що вони там так забарились! Нехай ідуть скоріш. Пора курочку різать.
Та вийшла та й просить:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– Будеш танцювати?
– Буду.
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П'ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.
А лисичка, почекавши, бачить, що нема третьої дочки, посила четверту:
– Піди поклич їх. Ще вони там роблять?
Та вийшла та й каже:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.
А лисичка чекала-чекала та й каже:
– Що це вони там забарились? Піду сама покличу.
Вийшла:
– Музиканти мої, музиканти мої, заграйте мені!
– А будеш танцювати?
– Буду.
– Ду-ду, ду-ду в дудочку,
Скрипу, скрипу в скрипочку!
А в лисички новий двір,
Чотири дочки на вибір,
П’ята вона, вийди сюда!
Цок та й в лобок, та й у шкіряний мішок.
Ввійшли в хатку, взяли курочку, принесли додому тепер разом поживають та добро наживають.
СОЛОМ'ЯНИЙ БИЧОК
Жив собі дід та баба. Дід служив на майдані майданником (майданний – робітник на заводі, на якому гонили смолу), а баба сиділа дома, мички пряла. І такі вони бідні – нічого не мають: що зароблять, то проїдять, та й нема. От баба й напалась на діда:
– Зроби та й зроби мені, діду, солом'яного бичка і осмоли його смолою.
– Що ти говориш? Навіщо тобі той бичок здався?
– Зроби, я вже знаю навіщо.
Дід – нічого робити – взяв зробив солом'яного бичка й осмолив його смолою.
Переночували. От на ранок баба набрала мичок і погнала солом'яного бичка пасти; сама сіла, пряде кужіль і приказує:
– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору біжить ведмідь з обдертим боком. Наскочив на бичка:
– Хто ти такий? – питає.– Скажи мені!
А бичок йому:
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою за смолений.
Ведмідь каже:
– Коли ти солом'яний, смолою засмолений, то дай мені смоли, обідраний бік залатати!
Бичок нічого,– мовчить; ведмідь тоді його хап за бік, давай смолу віддирати. Віддирав, віддирав та й зав'яз зубами, ніяк і не вирве. Сіпав, сіпав – затяг того бичка хто знає куди!
От баба прокидається – аж бичка нема. «Ох, мені лихо велике! Де це мій бичок дівся? Мабуть, він уже додому пішов». Та мерщій днище та гребінь на плечі та додому. Коли дивиться – ведмідь у бору бичка тягає; вона до діда:
– Діду, діду! Бичок наш ведмедя піймав, іди його вбий!
Дід вискочив, віддер ведмедя, взяв і кинув його в погріб.
От на другий день, ще ні світ ні зоря, баба вже взяла кужіль і погнала на толоку бичка пасти. Сама сіла, пряде кужіль і приказує:
– Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду! Пасись, пасись, бичку, на травиці, поки я мички попряду!
Доти пряла, поки й задрімала. Коли це з темного лісу, з великого бору вибігає сірий вовк та до бичка:
– Хто ти такий?
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений!
– Коли ти смолою засмолений,– каже вовк,– то дай і мені смоли засмолити бік, а то собаки обідрали!
– Бери!
Вовк зараз до боку, хотів смоли віддерти. Дер, дер та зубами й зав'яз, що ніяк уже й не віддере: що хоче назад, то ніяк. Вовтузиться з тим бичком!
Прокидається баба – аж бичка й не видко. Вона й подумала: «Мабуть, мій бичок додому побрів»,– та й пішла; коли дивиться – у лісі вовк бичка тягає. Вона побігла, дідові сказала. Дід і вовчика у погріб вкинув.
Погнала баба і на третій день бичка пасти: сіла та й заснула. Аж біжить лисичка:
– Хто ти такий? – питає бичка.
– Я бичок-третячок, з соломи зроблений, смолою засмолений.
– Дай мені смоли, голубчику, прикласти до боку: капосні хорти трохи шкури не зняли!
– Бери!
Зав'язла й лисиця зубами в смолі, ніяк не вирветься. Баба й цього разу дідові сказала, дід вкинув у погріб і лисичку. А далі й зайчика-побігайчика отак упіймали.
От як назбиралось їх четверо, дід сів над лядою в льох та й давай гострити ножа. Ведмідь почув та й питає його:
– Діду, навіщо ти ножа гостриш?
– Щоб з тебе шкуру зняти та пошити з тієї шкури і собі й бабі кожухи.
– Ох, не ріж мене, дідусю, пусти краще на волю: я тобі багато меду принесу.
– Ну гляди! Тільки принеси...
Взяв та й випустив ведмедика. Далі сів над лядою, знов ножа гострить. Вовк його й питає:
– Діду! Навіщо ти ножа гостриш?
– Щоб з тебе шкуру зняти та на зиму теплу шапку пошити.
– Ой, не ріж мене, дідусю, я тобі за те цілу отару овечок прижену.
– Гляди ж, прижени!
І вовка дід випустив. Сидить далі та ще ножа гострить. Виткнула мордочку лисичка та й питає:
– Скажи мені, будь ласкавий, дідусю, навіщо ти ножа гостриш?
– У лисички,– каже дід,– гарна шкура на опушку й на комірець, хочу зняти.
– Ой, не знімай з мене, дідусю, шкури, я тобі й гусей, і курей принесу!
– Ну гляди! Принеси!
І лисичку дід пустив. Зостався один зайчик; дід і на того ножа гострить. Зайчик його питає: «Нащо?» А він і каже:
– У зайчика шкурка м'якенька, тепленька – будуть мені на зиму рукавички й капелюх.
– Ох, не ріж мене, дідусю,– я тобі стрічок, сережок, намиста доброго нанесу, тільки пусти на волю!
Пустив дід і його.
От переночували ніч, коли на ранок, ще ні світ ні зоря, аж – дер-дер! – щось до діда в двері. Баба прокинулась:
– Діду, діду! Щось до нас у двері шкряботить,– піди подивись!
Дід вийшов, коли то ведмідь цілий вулик меду приніс. Дід узяв мед, та тільки ліг, аж у двері знов – дер-дер! – повен двір овець вовк понагонив. А незабаром лисичка принесла курей, гусей – усякої птиці; зайчик понаносив стрічок, сережок, намиста доброго... І дід радий, і баба рада. Взяли вони попродали овечки та накупили волів, та став дід тими волами ходити чумакувати.
А бичок, як не стало вже треба, доти стояв на сонці, поки й розтанув.
КОЗА-ДЕРЕЗА
Були собі дід та баба. Поїхав дід у ярмарок та й купив собі козу.
Привіз її додому, а рано, на другий день, посилає дід старшого сина ту козу пасти.
Пас, пас хлопець її аж до вечора та й став гнати додому.
Тільки до воріт став догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, тільки бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,– тільки пила, тільки й їла.
От дід розсердився на сина, що він погано худобу доглядає, та й прогнав його.
На другий день посилає другого сина – меншого. Пас, пас хлопець козу аж до вечора та й став гонити додому.
Тільки став до воріт догонити, а дід став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,– тільки пила, тільки й їла!
От дід і того сина прогнав.
На третій день посилає вже жінку.
От вона погнала козу, пасла весь день; ввечері стала догонити до двору, а дід уже стоїть на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила, кізонько моя люба! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: тільки бігла через місточок, ухопила кленовий листочок, бігла через гребельку та вхопила водиці крапельку,– тільки пила, тільки й їла!
От той дід так уже розсердився, прогнав і бабу.
На четвертий день погнав він уже сам козу, пас увесь день, а ввечері погнав додому і тільки надігнав на дорогу, а сам навпростець пішов; став на воротях у червоних чоботях та й питається:
– Кізонько моя мила! Чи ти пила, чи ти їла?
– Ні, дідусю, я й не пила, я й не їла: бігла через місточок та вхопила кленовий листочок, бігла через гребельку, вхопила водиці крапельку,– тільки пила, тільки й їла!
От тоді дід розсердився, пішов до коваля, висталив ніж, став козу різати, а вона вирвалася та й утекла в ліс. У лісі бачить коза зайчикову хатку,– вона туди вбігла та й заховалась на печі.
От прибігає зайчик, коли чує хтось є в хатці. Зайчик і питається:
– А хто, хто в моїй хатці?
– А коза сидить на печі та й каже:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, -
Тут тобі й смерть!
От зайчик злякався, вибіг із хатки, сів під дубком. Сидить та й плаче. Коли йде ведмідь та й питається:
– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені,ведмедику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А ведмідь:
– От я його вижену!
Побіг до хатки:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, -
Тут тобі й смерть!
Ведмідь і злякався.
– Ні,– каже,– зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
От ізнов пішов зайчик, сів під дубком та й плаче. Коли йде вовк і питається:
– А чого це ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені, вовчику-братику, не плакати, коли в моїй хатці звір страшний сидить?
А вовк:
– От я його вижену!
– Де тобі його вигнати! Тут і ведмідь гнав, та не вигнав.
– Отже, вижену!
Побіг вовк до хатки та й питається:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, -
Тут тобі й смерть!
Вовк і злякався.
– Ні, – каже, – зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь. Зайчик ізнов пішов, сів під дубком та й плаче. Коли біжить лисичка, побачила зайчика та й питається:
– А чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені,лисичко-сестричко, не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А лисичка:
– От я його вижену!
– Де тобі, лисичко, його вигнати! Тут і ведмідь гнав – не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, а то ти!
– Отже, вижену!
Побігла лисичка до хати та:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, -
Тут тобі й смерть!
От лисичка теж злякалась.
– Ні,– каже,– зайчику-побігайчику, не вижену – боюсь.
Пішов зайчик, сів під дубком та й знову плаче.
Коли це лізе рак-неборак та й питається:
– Чого ти, зайчику-побігайчику, плачеш?
– Як же мені не плакати, коли в моїй хатці страшний звір сидить?
А рак:
– От я його вижену!
– Де тобі його вигнати! Тут ведмідь гнав, та не вигнав, і вовк гнав, та не вигнав, і лисиця гнала, та не вигнала, а то ти!
– Отже, вижену!
От поліз рак у хатку та й питається:
– А хто, хто в зайчиковій хатці?
А коза з печі:
Я коза-дереза,
За три копи куплена,
Півбока луплена.
Тупу-тупу ногами,
Сколю тебе рогами,
Ніжками затопчу,
Хвостиком замету, -
Тут тобі й смерть!
А рак усе лізе та лізе, виліз на піч та:
А я рак-неборак,
Як ущипну – буде знак!
Та як ущипне козу клешнями!.. Коза як замекає, та з печі, та з хати – побігла, тільки видно!
От зайчик радий, прийшов у хатку та так уже ракові дякує! Та й став жити в своїй хатці.
ЧОМУ ГУСИ МИЮТЬСЯ У ВОДІ, КОТИ – НА ПЕЧІ, А КУРИ ПОРПАЮТЬСЯ В ПОРОСІ
Жив раз давно-предавно чоловік, котрий мав кота, гусей та кури.
Як наступило літо й сонце добре припекло, гуси зібралися воду шукати. Ідуть, ідуть, ідуть. Зустріли курочку.
– Куди йдете, гуси?
– Шукаємо воду, бо велика спрагота.
– І я йду з вами,– каже курочка, бо ж і її сонце пригріло й дуже тепло їй вчинилося, що аж рот роззявила...
– Ну, ходи з нами.
Ідуть, ідуть, ідуть.
Зустріли кота.
– Куди йдете? – питає кіт.
– Шукаємо воду.
– І я з вами піду, добре?
– Ходи.
Ідуть, ідуть, ідуть. Нарешті побачили озеро. Гуси знялися на крила й полетіли у воду. Плавають, купаються, й так їм добре, що аж гогочуть.
Курочка й кіт стали на березі й дивляться. Сонце парить. Дуже хотіли б залізти у воду, але бояться... Аж ось помітили у воді таких, як вони, кота й курочку.
– Ну, коли вони не бояться, то чого нам боятися?
І поскакали у воду... Але нараз почали тонути. Лиш з бідою вибралися на берег.
Кіт глянув на озеро, й так йому недобре вчинилося, що аж затрясся, втерся лапками та й каже:
– Не буду я більше такий дурний, щоб лізти у воду. Помиюся я й на печі.
А курочка собі:
– І я не буду дурна лізти більше у воду. Ліпше попорпаюся у попелі.
При цьому зібралися і йдуть додому. Курочка скочила в купу пороху й од радості замахала крилами.
– Се моя купіль! Сто раз ліпша, як вода!
А кіт шмигнув до хижі, скочив на піч, замурчав і почав лапками митися.
– Не проміняю я піч на озеро. На печі не треба плавати.
І від того часу гуси купаються у воді, коти миються на печі, а кури порпаються в поросі.
А хто не вірить, най перевірить!
ХВАЛЬКУВАТА МУХА
Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає ту, що сидить на розі вола:
– А ти звідки їдеш, сестро?
– З поля,– відповідає та,– цілий день орала з волами, аби люди мали хлібця досить!
Що варт такий чоловік, котрий чужою працею хвалиться?..
РАКОВА СКОРА РОБОТА
Колись іще, як дріжжі були такі ріденькі, як водичка, так рак пішов по дріжжі і ходив сім літ. От прийшов він додому, став через поріг перелазить, упав і глечик з дріжжами розбив та й каже:
– Скора робота, так нагла смерть!
ХИТРИЙ ПІВЕНЬ
Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка.
– День добрий! – гукнула вона.– Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.
– А як же співав мій батько?
– Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну...
– І я зможу! – сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.
– А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати?
– Зможу! – крикнув півень.
Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.
Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з’їсти, а він і каже:
– Твоя мати не так робила!
– А як же вона робила? – спитала лисиця.
– Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати.
– Я вся вдалася в матір! – промовила лисиця.
Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти.
Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.
– Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив,– облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.
