Текст книги "Українські народні казки"
Автор книги: Автор Неизвестен
Жанр:
Сказки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)
УКРАЇНСЬКІ НАРОДНІ КАЗКИ
Казки про тварин
РУКАВИЧКА
Ішов дід лісом, а за ним бігла собачка, та й загубив дід рукавичку.
От біжить мишка, улізла в ту рукавичку та й каже:
– Тут я буду жити!
Коли це жабка плигає та й питає:
– А хто, хто в цій рукавичці?
– Мишка-шкряботушка. А ти хто?
– Жабка-скрекотушка. Пусти й мене?
– Іди!
От уже їх двоє. Коли біжить зайчик, прибіг до рукавички та й питає:
– А хто, хто в цій рукавичці?
– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка. А ти хто?
– А я зайчик-побігайчик. Пустіть і мене!
– Іди!
От уже їх троє. Коли це біжить лисичка та до рукавички:
– А хто, хто в цій рукавичці?
– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка та зайчик-побігайчик. А ти хто?
– А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!
– Та йди!
Ото вже їх четверо сидить. Аж суне вовчик та й собі до рукавички, питається:
– А хто, хто в цій рукавичці?
– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик та лисичка-сестричка. А ти хто?
– Та я вовчик-братик. Пустіть і мене!
– Та вже йди!
Уліз і той,– уже їх п’ятеро. Де не взявся,– біжить кабан:
– Хро-хро-хро! А хто, хто в цій рукавичці?
– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка та вовчик-братик. А ти хто?
– Хро-хро-хро! А я кабан-іклан. Пустіть і мене!
– Оце лихо! Хто не набреде, та все в рукавичку! Куди ж ти тут улізеш?
– Та вже влізу,– пустіть!
– Та що вже з тобою робити,– йди!
Уліз і той. Уже їх шестеро, уже так їм тісно, що й нікуди. Коли це тріщать кущі, вилазить ведмідь та й собі до рукавички, реве й питається:
– А хто, хто в цій рукавичці?
– Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-братик та кабан-іклан. А ти хто?
– Гу-гу-гу! Як вас багато! А я ведмідь-набрід. Пустіть і мене!
– Куди ми тебе пустимо, коли й так тісно?
– Та якось будемо.
– Та вже йди, тільки скраєчку!
Уліз і ведмідь – семеро стало. Та так вже тісно, що рукавичка ось-ось розірветься.
Коли це дід оглядівся, – нема рукавички. Він тоді назад – шукати її, а собачка попереду побігла. Бігла, бігла, бачить – лежить рукавичка і ворушиться. Собачка тоді: "Гав-гав-гав!»
Вони як злякаються, як вирвуться з рукавички,– так усі й порозбігалися лісом.
Прийшов дід та й забрав рукавичку.
КОЛОБОК
Жили собі дід та баба, та такі убогі, що нічого в них нема. От раз дожились вже до того, що не стало у них і хліба – й їсти нічого. Дід і каже:
– Бабусю! Піди у хижку, назмітай у засіці борошенця та спечи мені колобок.
От баба так і зробила: витопила в печі, замісила яйцями борошно, що назмітала, спекла колобок і поклала на вікні, щоб простиг. А він з вікна – та на призьбу, а з призьби – та на землю, та й побіг дорогою.
Біжить та й біжить, а назустріч йому зайчик.
– Колобок,– каже,– колобок, я тебе з’їм!
А він каже:
– Не їж мене, зайчику-побігайчику, я тобі пісні заспіваю.
– Ану, якої?
– Я по коробу метений,
На яйцях спечений,-
Як од баби та од діда втік,
Так і од тебе втечу!
Та й побіг. Біжить та й біжить,– зустрічає його вовк.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
– Не їж мене, вовчику-братику, я тобі пісні заспіваю.
– Ану, якої?
– Я по коробу метений,
На яйцях спечений,-
Як од баби та од діда втік,
Так і од тебе втечу!
Та й побіг. Знову біжить та й біжить,– зустрічає його ведмідь.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
– Не їж мене, ведмедику-братику, я тобі пісні заспіваю.
– Ану!
– Я по коробу метений.
На яйцях спечений,-
Як од баби та од діда втік,
Так і од тебе втечу!
Та й маху! Біжить та й біжить, зустрічається з лисичкою.
– Колобок, колобок, я тебе з’їм!
– Не їж мене, лисичко-сестричко, я тобі пісні заспіваю.
– Ану, якої?
– Я по коробу метений,
На яйцях спечений,-
Як од баби та од діда втік»
Так і од тебе втечу!
– Ану-ну, ще заспівай! Сідай у мене на язиці, щоб мені чутніше було.
От він і сів та й давай співати:
– Я по коробу метений,
На яйцях спечений...
А лисичка його – гам! Та й проковтнула.
ЦАП ТА БАРАН
Був собі чоловік та жінка, мали вони цапа й барана. І були ті цап та баран великі приятелі – куди цап, туди й баран: цап на город на капусту – і баран туди, цап у сад – і баран за ним.
– Ох, жінко,– каже чоловік,– проженімо ми цього барана й цапа, а то за ними ні сад, ні город не вдержиться.
– А забирайтесь, цапе й баране, собі абикуди, щоб вас не було у мене в дворі!
Скоро цап та баран теє зачули, зараз із двору майнули. Пошили собі торбу та й пішли.
Ідуть та ідуть. А посеред поля лежить вовча голова. От баран дужий, та не сміливий, а цап сміливий, та не дужий:
– Бери, баране, голову, бо ти дужий!
– Ох, бери ти, цапе, бо ти сміливий!
Узяли вдвох і вкинули в торбу.
Ідуть та ідуть, коли бачать – у полі горить вогонь.
– Ходімо туди, там переночуємо, щоб нас вовки не з'їли! Приходять туди, аж то три вовки кашу варять. Нічого робити. Вітаються:
– А здорові, молодці!
– Здорові! Здорові!..– зраділи вовки,– Ще каша не кипить – м'ясо буде з вас.
Тут цап злякавсь, а баран давно вже злякався. Цап надумавсь:
– А подай лишень, баране, оту вовчу голову!
Баран і несе.
– Та не цю, а подай більшу, – каже цап.
Баран знову цупить ту саму.
– Та подай ще більшу!
Тут уже вовки злякались; стали думати-гадати, як звідси втікати. «Бо це,– кажуть,– такі молодці, що з ними й голови збудешся,– бач, одну по одній вовчі голови тягають!» Один вовк і починає:
– Славна, братці, компанія, і каша гарно кипить, та нічим долить,– піду я по воду.
Як пішов вовк по воду: «Хай вам абищо, з вашою компанією!» А другий став його дожидати, думати-гадати, як би й собі відтіля втікати:
– Е, вражий син: пішов та й сидить, нічим каші долить; ось візьму я ломаку та прижену його, як собаку!
Як побіг, так і не вернувся. А третій сидів-сидів:
– Ось піду лишень я, так я їх прижену!
Як побіг, так і той рад, що втік. То тоді цап і каже до барана:
– Ох, нум, брате, скоріше хапатись, щоб нам оцю кашу поїсти та з куреня забратись.
Поїли швиденько, та тільки їх і бачили. А тим часом роздумавсь перший вовк:
– Е, чи не сором нам трьом та цапа й барана боятися! Ось ходімо, ми їх поїмо, вражих синів!
Прийшли, аж ті добре справлялись, давно вже од казана убрались, як побігли та на дуба забрались. Стали вовки думати-гадати, як би цапа та барана догнати.
Йшли, йшли і найшли їх на дубі. Цап сміливіший – ізліз аж на верх, а баран несміливий – то нижче.
– От лягай,– кажуть вовки ковтунуватому вовкові,– ти старший, то й ворожи, як нам їх добувати.
Ліг вовк догори ногами й почав ворожити. Баран на гіллі сидить та так дрижить! Не втримавсь, як упаде, та на вовка! Цап – сміливий, не став роздумувати, як закричить:
– Подай мені ворожбита!
Вовки як схопилися, аж пил по дорозі закурився. А цап та баран пішли в поле, зробили курінь та й живуть там.
ТЕЛЯТКО, КАБАН, ПІВНИК, КАЧУР ТА ВОВКИ
Був собі дід та баба. Було в них голе телятко.
Каже баба:
– Завези, діду, в ліс.
Дід каже:
– Та лучче б викормили та зарізали б.
– Я не хочу, завези та й годі!
Завіз той дід те телятко голеньке. А холодно: осінь! І покинув його. Сам вернувся додому.
Пішло те голе телятко. Іде, йде. Доганяє його кабан:
– Драстуй, голе телятко!
– Драстуй, кабане!
– Куди ти йдеш?
– Куди очі, туди й шлях.
– Ходімо разом.
Ідуть, ідуть. Біжить і півень до них, доганяє:
– Голе телятко і кабан, підождіть!
Підождали.
– Драстуй, голе телятко!
– Драстуй, півнику!
– Куди ви йдете?
– Куди очі, туди й шлях.
– Ходімо разом.
– Ну, ходім.
Пішли вони: голе телятко, кабан і півник. Ідуть, ідуть, біжить качур:
– Голе телятко і кабан, і півник, підождіть! Підождали.
– Куди ви йдете?
– Куди очі, туди й шлях.
Ну, ходімо разом.
– Ходім.
Ідуть вони, йдуть. Скаче й шило:
– Голе телятко й кабан, і півник, і качур, підождіть!
Підождали.
– Куди ви йдете?
– Куди очі, туди й шлях.
– Ходімо разом.
Ідуть вони, йдуть. Зайшли вони в ліс. Холодно: осінь! Голе телятко замерзло й пішло до кабана. А той зарився у листя й лежить.
– Кабане, давай будем хатку робить.
– Я не хочу. Я зариюся ще лучче у листя та й буду лежать.
Пішло воно. Пішло до півника:
– Драстуй, півнику!
– Драстуй, голе телятко!
– Гайда, будем хатку робить.
– Я не хочу,– каже півник,– я на одній ніжці буду стоять, а голівку під крильце заховаю та й буду так і зимувать.
Пішло голе телятко до качура:
– Драстуй, качуре!
– Драстуй, голе телятко!
– Давай будем хатку робить.
– Я не хочу. Я на одній ніжці буду стоять, а другу буду під крильце ховать, і голівку буду під крильце ховать. І так буду й зимувать.
Пішло голе телятко. Пішло воно до шила:
– Драстуй, шило!
– Драстуй, голе телятко!
– Давай будем хатку робить.
– Не хочу я. Я заженуся в дуб по саму колодочку та так буду й стоять.
Пішло голе телятко, давай само робить хатку. Зробило хатку, піч, двері. Почало топить: дров є багато в лісі. Топить воно один раз (а зима вже, холодно), біжить кабан:
– Голе телятко, одчини!
– А-a-a! А як я казало: «Хатку давай робить», ти не хотів!
– Одчини, бо я тобі хатку розрию!
Одчинило голе телятко. Живуть удвох. Біжить півник:
– Голе телятко, одчини!
– А-а! Як я казало: «Хатку робить», то ти не хотів!..
– Одчини, бо я тобі хатку розкукурікаю!
Одчинило голе телятко. Уже вони втрьох. Біжить качур:
– Голе телятко, одчини!
– A-а! Як я казало, що хатку робить, то ти не хотів!..
– Одчини, бо я тобі хатку розкахкаю!
Думає голе телятко: «Наробить качур крику, прибіжать звірі, пропаду. Треба одчинить». Одчинило. Топлять вони. Ще скаче й шило:
– Голе телятко, одчини!
– А як я казало: «Хатку робить», то ти не хотіло!..
– Одчини, бо я тобі хатку розколю!
Одчинило. Уже вони усі зібрались...
От прийшло два вовки. Поставали вовки під дверима та й слухають: є добра мишоловка. Один каже:
– Лізь ти.
– Ні, ти йди вперед.
Поліз один. Як побачило голе телятко та кабан, та шило! Як пужне те голе телятко рогами, кабан зубами, а шило як заженеться у вовка по саму колодочку.
А півень кричить:
– Подай його сюди!
А качур кричить:
– Так! Так! Так!..
Насилу вирвався вовк ізвідти: і поколений, і погризений. Ще й півень кричить:
– Подайте його сюди!..
ПІВНИК І ДВОЄ МИШЕНЯТ
Жили собі двоє мишенят – Круть та Верть і півник Голосисте Горлечко. Мишенята, було, тільки й знають, що танцюють та співають. А півник удосвіта встане, всіх піснею збудить та й до роботи береться. Ото якось підмітав у дворі та й знайшов пшеничний колосок.
– Круть, Верть,– став гукати півник,– а гляньте-но, що я знайшов!
Поприбігали мишенята та й кажуть:
– Коли б це його обмолотити...
– А хто молотитиме? – питається півник.
– Не я! – одказує одне мишеня.
– Не я! – каже й друге мишеня.
– Я обмолочу,– каже до них півник. І взявся до роботи. А мишенята й далі граються.
От вже й обмолотив півник колосок та й знов гукає:
– Гей, Круть, гей, Верть, а йдіть гляньте, скільки зерна я намолотив!
Поприбігали мишенята.
– Треба,– кажуть,– зерно до млина однести та борошна намолоти.
– А хто понесе? – питає півник.
– Не я! – гукає Круть.
– Не я! – гукає Верть.
– Ну, то я однесу,– каже півник. Узяв на плечі мішок та й пішов.
А мишенята собі одно скачуть – у довгої лози граються. Прийшов півник додому, знов кличе мишенят:
– Гей, Круть, гей Верть! Я борошно приніс.
І поприбігали мишенята, пораділи:
– Ой півничку! Вже тепер тісто треба замісити та пиріжечків спекти.
– Хто ж міситиме? – питає півник. А мишенята й знов своє:
– Не я! – пищить Круть.– Не я! – пищить Верть.
Подумав, подумав півник та й каже:
– Доведеться мені, мабуть.
От замісив півник тісто, приніс дрова та й розпалив у печі. А як у печі нагоріло, посадив пиріжки.
Мишенята й собі діло мають: пісень співають, танцюють.
Аж ось і спеклися пиріжки, повиймав їх півник, виклав на столі.
А мишенята вже й тут. І гукати їх не треба.
– Ох, і голодний я! – каже Круть.
– А я який голодний! – каже Верть.
Та й посідали до столу. А півник і каже:
– Стривайте-но, стривайте! Ви мені перше скажіть, хто найшов колосок.
– Ти,– кажуть мишенята. А хто його обмолотив?
– Ти,– вже тихіше відказують Круть із Вертем.
– А тісто хто місив? Піч витопив? Пиріжків напік?
– Ти,– вже й зовсім нищечком кажуть мишенята.
– А що ж ви робили?
Що мали казати мишенята? Нічого. Стали вони тут вилазити з-за столу, а півник їх і не тримає. Хто ж отаких лінюхів пиріжками пригощатиме?
ЛИСИЦЯ ТА РАК
Біжить лисичка полем. Добігає до річки, аж дивиться – рак виліз з води на камінь та клешні точить, щоб гостріші були.
– Здоров був, раче! – каже йому лисичка.– З тим днем, що сьогодні! Це ти, мабуть, до косовиці готуєшся, що клешні об камінь гостриш?
Поздоровкався і рак та й каже:
– Я клешнями роблю те, що ти зубами; так треба, щоб гостріші були.
А лисичка тоді йому:
– Тепер я бачу, чого з тебе люди сміються, розказуючи, як ти сім літ по воду ходив, та й ту на порозі розлив! Як його ходити, коли на ногах зуби? Признайся, що таки правду люди говорять про тебе!
– Може, колись теє й правдою було, та тепер брехнею стало! Ось коли хочеш, то давай побіжим наввипередки. Я тобі ще на один скок уперед ходу дам. Біжим до тієї осички, що стоїть онде на узліссі.
– Як так, то й так,– каже лисиця.
Повернулась до лісу, стала на один скок уперед проти рака та й дожидає, коли той звелить бігти. А рак, учепившись клешнями за лисиччиного хвоста, підібгав усі вісім своїх ніг та й гукнув:
– Но!
От лисичка і подалась вподовж поля. Добігає до осики, повернулась, щоб поділитись, де той рак чимчикує, аж чує позад себе:
– Та й забарилась ти, лисичко! Я вже і на осику лазив, усе визирав, чи скоро ти прибіжиш.
Дуже здивувалась лисичка, аж рота роззявила:
– Чи то ж видано! – каже.
І більш не сміялася з рака.
ЛИСИЧКА-СУДДЯ
Двоє котиків веселих добули собі хитро-мудро грудочку сиру. Одбігли з ним подалі й почали радитися, як його краще поділитися. Та ще й поділитися так, щоб не було кривди ні тому, ні тому,– щоб якраз по правді рівнесенько розділити.
Один котик і каже:
– Давай поділимо отак, упоперек!
А другий каже:
– Ні, розділимо краще вздовж!
Отак і сперечаються. Коли це біжить лисичка. Побачила вона котиків, угледіла грудочку сиру, зупинилася та й питає:
– А що тут у вас таке? Про що сперечаєтеся?
– Так і так,– розказують котики,– ось не знаємо, як нам краще поділити грудочку сиру.
– Е,– каже лисичка,– це можна дуже добре зробити! Ось дайте, я вам поділю!
Котики й оддали їй грудочку сиру, щоб вона розділила. Лисичка переломила грудочку сиру надвоє, а далі й каже:
– Ні, оцей шматочок – більший, треба порівняти!
Та й над’їла один шматочок.
– А тепер,– каже,– оцей більший, треба його трішки підрівняти, щоб по правді було! Не можна ж, щоб котромусь із вас кривда була!
І знов над’їла. Та так рівняла, рівняла,– то той шматочок над’їсть, то той,– поки стало два зовсім маленьких шматочки.
– Ну,– каже лисичка,– оце ж маєте тепер уже зовсім однаковісінькі шматочки, хоч і на важницю покладіть!
– Ну, добре,– кажуть котики,– але ж ти багато нашого сиру з’їла! За що ти стільки нашого добра взяла?
– Як – за віщо?! – одказала лисичка.– А я ж вас поділила!
ЛИСИЧКА-СЕСТРИЧКА І ВОВК-ПАНІБРАТ
Були собі дід та баба. От раз у неділю баба спекла пиріжків з маком, повибирала їх, поскладала в миску та й поставила на віконці, щоб прохололи. А лисичка бігла повз хатку та так нюхає носом; коли чує – пиріжки пахнуть. Підкралась до вікна тихенько, вхопила пиріжок моторненько та й подалась. Вибігла на поле, сіла, виїла мачок із пиріжка, а туди напхала сміттячка, стулила його та й біжить.
От біжить, а хлопці товар женуть.
– Здорові були, хлопці!
– Здорова, здорова, лисичко-сестричко!
– Проміняйте мені бичка-третячка за маковий пиріжок!
– Де ж таки – бичка за пиріжок.
– Та він такий солодкий, що аж-аж-аж!..
Таки знайшла одного,– проміняв.
– Глядіть же,– каже,– хлопці, не їжте пиріжка, аж поки я зайду в ліс!
Та й побігла і бичка гоном погнала.
Ті підождали, поки вона сховалась у лісі, тоді до пиріжка,– аж там сміттячко...
А лисичка тим часом пригнала бичка у ліс, прив'язала його до дуба, а сама пішла рубати дерево на саночки.-Рубає та й приказує :
– Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!
Нарубала дерева, зробила саночки, запрягла бичка, сіла та й їде. Аж біжить вовк-панібрат.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров, вовчику-братику!
– А де це ти взяла бичка-третячка та саночки?
– От, де ж там! Бичка заробила, саночки зробила та й їду.
– Ну то підвези ж і мене!
– Куди я тебе візьму? Ти мені саночки поламаєш!
– Ні, не поламаю, я тільки одну лапку покладу.
– Та клади вже, ніде тебе діти.
От вовк і поклав лапку. Від'їхали трохи, вовк і каже:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і другу лапку.
– Е, вовчику-братику, ти мені санки поламаєш!
– Ні, не поламаю.
– Ну, клади!
Вовк і поклав. Їдуть, їдуть, коли це – трісь!
– Ой, лишенько,– каже лисичка,– санки тріщать!– Та ні, лисичко, то в мене кісточка хруснула.
Ну, дарма,– їдуть... А вовчик знову:
– Покладу я, лисичко-сестричко, і третю лапку.
– Та де ти її кластимеш? Тати мені зовсім санки поламаєш! Та ні, чого б вони ламалися?
– Та вже клади!
Тільки поклав, а саночки знову – трісь-трісь!
– Ей, вовчику, саночки тріщать! Злазь, бо поламаєш!
– Та де там вони тріщать! Що ж бо ти, лисичко-сестричко, вигадуєш? То я горішок розкусив.
– Дай же й мені!
– Так останній.
Проїхали ще трохи.
– Ой лисичко-сестричко, сяду я й увесь!
– Та куди ти сядеш? Тут ніде тобі й сідати!
– Та я зібгаюсь так, що поміщусь.
– Та ти мені санки зовсім поламаєш! Чим же я тоді дровець привезу?
– От-таки, чого я поламаю? Я легенький. Сяду я, лисичко-сестричко, бо притомивсь. Я помаленьку.
– Та вже сідай.
От він вліз зовсім у саночки, та тільки сів, а санки – трісь-трісь-трісь! Так і розсипались.
Давай тоді його лисичка лаяти:
– А щоб тобі добра не було, капосний вовцюгане! Що це ти мені наробив!
Лаяла його, лаяла, а тоді:
– Іди ж тепер та рубай дерево на санчата!
– Як же його рубати, лисичко-сестричко, коли я не вмію і не знаю, якого треба дерева?
– А, капосний вовцюгане! Як санчата ламати, так знав, а дерево рубати, то й ні! Кажи: «Рубайся, деревце, криве й праве! Рубайся, деревце, криве й праве!»
Пішов вовк. От увійшов він у ліс та й почав:
– Рубайся, дерево, криве й криве! Рубайся, дерево, криве й криве!
Нарубав, тягне до лисички. Глянула та, аж воно таке корячкувате, що й на полицю в плуг не вибереш, не то на полозок. Давай вона його знову лаяти:
– Нащо ж ти такого нарубав!
– Коли воно таке рубається!
– А чом же ти не казав так, як я тобі веліла?
– Ні, я так саме й казав: «Рубайся, дерево, криве й криве!»
– Ну і дурний же ти який і до того недотепний! Сиди ж тут, бичка погляди, а я сама піду нарубаю!
Пішла вона.
А вовк сидить сам собі, та так йому хочеться їсти! Почав він перекидати, що було в санчатах,– ні, нема ніде нічого. Думав, думав та й надумав: «З'їм бичка та й утечу!»
Приходить лисичка...
– Ну, стривай, вовцюгане! Я ж тобі це згадаю!
Та й побігла шляхом. Біжить, коли це іде валка запізнілих чумаків з рибою.
Вона впала серед шляху і ноги відкинула – притаїлась, мов нежива.
Чумаки зараз її й побачили:
– Дивіться, хлопці, яка здорова лисиця лежить!
Обступили її, перевертають. Треба взяти – дітям шапочки будуть. Кинули її на задній віз і знову рушили.
Ідуть попереду, а лисичка-сестричка бачить, що вони не дивляться, і давай кидати рибку з воза. Кидає та й кидає по рибці на шлях, усе кидає... Накидала багато та нишком і зіскочила з воза. Чумаки поїхали собі далі, а вона позбирала ту рибу, сіла та й їсть.
Зирк – аж вовк-панібрат біжить.
– Здорова була, лисичко-сестричко!
– Здоров!
– А що це ти робиш, лисичко-сестричко?
– Рибку їм.
– Дай же й мені!
– Отак! Я скільки морочилась, ловила та й віддай! Піди сам собі налови!
– Та як же я наловлю, коли не вмію? Хоч навчи, як її ловити!
– Та як же ловити? Піди до ополонки, встроми хвоста в ополонку і сиди тихенько та й приказуй: «Ловися, рибко, велика й маленька!» То вона й наловиться.
– Спасибі за науку!
Побіг вовк мерщій на річку та до ополонки, та хвіст в ополонку...
– Ловись,– каже,– рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все велика! Ловись, рибко, велика та все все велика!
Не хочеться йому малої. А мороз надворі такий, що аж шкварчить! Лисичка ж бігає по березі та все:
– Мерзни, мерзни, вовчий хвосте! Мерзни, мерзни, вовчий хвосте!
А вовк:
– Що ти, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то ж і я кажу: ловися, рибко, велика й мала!
– Ану й я так: ловися, рибко, велика та все велика!
Ворухнув вовк хвостом – важко вже. А лисичка:
– Ото вже рибка почала чіплятися.
Трохи згодом:
– Ану, вовчику, тягни!
Вовк як потяг, а хвіст уже прикипів до ополонки,– не витягне. А вона його ще й лає:
– А, капосний вовцюгане, що ти наробив?! Бач, казав: «Ловися, рибко, велика та все велика»,– от велика начіплялася, тепер і не витягнеш. Треба ж тобі помочі дати,– побіжу покличу людей.
Та й майнула на село. Біжить селом та й гукає:
– Ідіть,люди, вовка бити! Ідіть, люди, вовка бити!
Як назбігалося людей!.. Хто з сокирою, хто з вилами, з ціпами, а баби з рогачами, з кочергами! Як почали вони того бідолаху вовка періщити!
А лисичка тим часом ускочила в одну хату,– нікого нема, хазяйка побігла на річку вовка бити і діжу незамішєну покинула. Вона взяла вимазала голову в тісто – та в поле... Коли дивиться – вовк насилу лізе,– добре дали йому, сердешному. Вона зараз-таки прикинулась хворою, тільки стогне. А вовк побачив її:
– А,– каже,– така ти! Наробила ти мені добра, що й хвоста збувся!
А вона:
– Ой вовчику-братику, хіба ж то я? Хіба ж ти не бачиш, що з мене й мозок тече,– так мене побили, що й голову провалили мені. Вовчику-братику, підвези мене!
– Та я й сам нездужаю!..
– Та в тебе ж тільки півхвоста нема, а мені й голову провалили. Ой-ой-ой, не дійду додому!..
– То сідай уже, що з тобою робити...
Вона залазить йому на спину, вмощується та так стогне.
Повіз її вовк. От вона їде та все приказує:
– Битий небиту везе! Битий небиту везе!
– Що ти там, лисичко-сестричко, кажеш?
– Та то я кажу: битий биту везе.
А сама знов нищечком:
– Битий небиту везе!
От довіз він її до хатки:
– Уставай, лисичко, доїхали!
Вона тоді плиг з вовка та:
– Битий небиту привіз! Битий небиту привіз!
Вовк до неї, хотів її зубами, а вона в хатку та й зачинилася. Не влізе вовк. А вона ще визирає у вікно та й дражнить:
– Битий небиту привіз!
Тупцявся вовк, тупцявся коло лисиччиної хатки – не влізе.
– Не клята ж лисичка?.. Отак піддурила!
Та й потяг додому.
А лисичка живе та курей ловить.
