Текст книги "Теплі історії до кави"
Автор книги: Надійка Гербіш
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)
НЕВІДПРАВЛЕНИЙ ЛИСТ
Знаєш, коли мені подобається якась пісня, я заслуховую її до дірок. Умикаю знову й знову, переслуховую, танцюю, мрію, засинаю-прокидаюся-роблю-каву-ходжу-їм-відпочиваю, живу під неї.
Я думав, із тобою все буде так само. Ти подобаєшся мені. Я живу тобою, дихаю, марю. З ким не буває. Хіба таке вперше? Захоплення ж ніколи не тривають вічно.
Я забув свої улюблені пісні. Слухаю ті, які ти виставляєш у своїх соціальних мережах. Читаю книжки, про які ти пишеш. Недавно ти написала, що слухаєш оте джазове онлайн-радіо, і я теж його слухаю. Інколи воно набридає, і то добряче, але я не хочу пропустити акордів, які зачіпають тебе й змушують заплющувати очі. Я уявляю, як ти хитаєш головою, як проводиш рукою по шиї – ти ж завжди так робиш, коли тобі дуже подобається якась музика, – я бачив.
Я теж проводжу рукою по шиї – бо мені дуже сильно подобаєшся ти.
Думав, то минеться. Я вже заслухав тебе до дірок. Як і твоє улюблене джазове радіо. Воно встигло набриднути. А ти – ні. Я вмикаю твій образ якомога частіше – засинаю-прокидаюся з ним, сподіваюся, що скоро він утратить свою гостроту, але він лише закарбовується глибше в мене. Я боюся, що коли мені виріжуть апендикс – усім моїм друзям вирізали, – я шепотітиму твоє ім’я, відходячи від наркозу.
Ти написала, що любиш гірку каву та гіркий шоколад, – я їх не люблю. Кава з молоком і молочний шоколад куди смачніші. Може, коли ти це писала, тобі просто було дуже сумно. Або ж ти перечиталася своїх французьких книжок. Зізнаюся ,більшість книжок, які ти читаєш, мені теж не подобаються.
Але ти подобаєшся мені. І я вже не знаю, чи це колись минеться.
Щоразу, коли я пишу тобі листа, то думаю, що завтра, коли ти прийдеш до мого фургончика купувати каву в обідню перерву, я зроблю тобі свою улюблену, з вершками, і вручу конверт. Але ти приходиш – у вухах навушники, шарф затуляє губи, – тицяєш пальцем в еспресо й даєш мені гроші. Береш горнятко, киваєш та йдеш собі. А конверт залишається під прилавком. Разом із купкою інших.
За тобою завжди черга людей. Я готую їм каву, у фургончику грає твоя улюблена музика, я дивлюся тобі вслід, питаю себе, чи сподобалося тобі твоє еспресо сьогодні.
А ввечері знову пишу листа. Може, якраз завтра ти попросиш каву з вершками, і я наважуся вручити тобі конверт. А може, ти прийдеш без навушників, почуєш музику в моєму фургончику й сама про все здогадаєшся.
НЬЮ-ЙОРКСЬКА ОСІНЬ
Надворі було страшенно холодно. Тихі, майже порожні вулиці відповідали гулким постогнуванням на кожен крок швидкої ходи. Виглядало на те, що ліхтарі згурмилися докупи, аби трохи зігрітися. Даремно. Холод обгортав кожного осібно, і не було на те ніякої ради.
Усередині теж бракувало тепла. Здавалося, що пронизливий вітер із осінньої нью-йоркської набережної пробрався під комір пальта, поміж петлями вовняного шарфа, під улюблену поторсану кофтину й дістався самого серця. Тепер і там панував протяг, думки порозліталися й кружляли в беззмістовному вихорі, як листки, підхоплені вітром. А ті, що лишилися, привалені горнятами з недопитою кавою й старими ескізниками, вкрилися памороззю смутку.
Коли холодно всередині, теплий дім, плед на плечах і склянка лате з шоколадним сиропом не врятують. Хоча якби вони були – це б, звісно, не зашкодило. Але сьогодні Андріані було нікуди повертатися, нікуди поспішати. Вона заплуталася в траєкторіях, зависла поміж містами й часовими поясами, опинилася ніде. На півдорозі додому – так їй хотілося думати. На півдорозі в нікуди – так воно, напевне, було.
Аеропорт Кеннеді зустрів дівчину довгою чергою для «негромадян». Потім був офіцер із підозрілим поглядом і відсутністю посмішки. Тоді – пошук багажу, натовп людей і пустка всередині. Холодна така пустка. Андріана могла відразу летіти до Північної Кароліни, але подумала, що не витримає всіх тих безперервних перельотів і хвилювань. А ще хотіла на кілька днів загубитися у великому місті й спробувати відшукати маленьку себе.
Натомість загубилася в холоді й відшукала притлумлюваний раніше щем усередині. Вона ходила спорожнілими нічними вулицями, бо геть не хотіла спати. У її маленькому готельному номері було невелике ліжко, телевізор, каво-машина, холодильник, стіл і поганенький вай-фай. І ніякого відчуття затишку. Тож туди їй теж повертатися не хотілося.
Набережна пахла солоністю. Ліхтарі, здавалося, були намальовані акварельними фарбами на тлі підсвіченого великим містом неба. Вони розтеклися нечіткими плямами, а їхнє розсіяне світло увібрало в себе вогкість океану й тепер теж пахло солоністю. Зірок на небі не було – замість них там безперервно шмигали літаки, залишаючи за собою довгі світлові хвости.
Андріана хотіла присісти на лавку, але та обпекла її холодом. Тож дівчина сховала руки в кишені пальта й оперлася на металевий пліт, за яким вода лоскотала великі порослі зеленим мохом камінці. Десь далеко стояли чоловіки і, здавалося, рибалили.
Вона старалася не думати. Який сенс? Рішення було ухвалене, мости вже тліли, залишаючи після себе громіздке попелище. Але скоро вітер його розвіє. І, може, все ще буде добре. Єдине, про що їй насправді хотілося б дізнатися: чи бачить її Бої у цьому великому місті? Чи вона для Нього тут – лише частина кольорової, миготливої мозаїки, загублена крихітка у високому мурашнику? Чи вона для Нього, зрештою, – непомітна піщинка, про яку Він забув одразу по створенні?
Андріана почула кроки позаду й обернулася. Акварель ліхтарів нерівномірно проллялася на самотню фігуру чоловіка. Дівчина насторожилася. Але він ішов, її не помічаючи. Руки в кишенях, голова опущена, шия і пів-обличчя закутані в теплий шарф. Андріані він видався знайомим. Чоловік пройшов повз, а вона дивилася йому вслід, намагаючись згадати, де могла його бачити раніше.
Картинки погано складалися в голові – напевно, їх теж розхристав вітер. Андріана мимоволі пішла за незнайомцем. Раптом ця зустріч не випадкова? Але майже відразу зупинилася й закрила обличчя руками. Який сенс тікати від щойно похованих почуттів – а потім вештатися нічними вулицями чужого міста за незнайомцем, який чомусь видався знайомим?
Дівчина постояла трохи біля паркану, бездумно подивилася у воду й пішла до готелю. Привіталася з портьє – молодим хлопцем, імовірно, індійцем, який погано говорив англійською. Зайшла в ліфт – там грала нудотна «заспокійлива» музика, тому вже на другому поверсі вийшла й далі піднімалася сходами.
Чоловік, якого вона випадково перестріла на набережній, не виходив їй з голови. Андріана швидко роздяглася й сховалася від думок у душі. Крихітні порції готельних гелю, шампуню та мила мали не надто приємний запах. Але потік гарячої води трохи заспокоїв дівчину. Вона затулила вуха й слухала, як тепло стікає по її шкірі. Музика стала геть іншою – тепер вона відчувалася внутрішнім слухом, і власне тіло дівчини здавалося їй таким глибоким і безмежним, що по ньому розходилося відлуння.
Але тільки-но вона розплющувала очі й забирала долоні від вух, їй пригадувався чоловік-з-набережної. Високий, худорлявий, із теплим плетеним шарфом. Засмучений? Замислений? Загублений? Андріані хотілося, щоби він був загубленим. А ще більше хотілося його знайти…
Вона різко вимкнула воду, обгорнулася м'яким махровим білим халатом і подріботіла до ліжка. Вийняла з дорожньої сумки тоненький записник, де було всього лише шість сторінок і чотири вірші. На очі навернулися сльози – той записник був єдиним, що вона вирішила залишити собі з «минулого» життя. Як нагадування. Щоби коли тут буде зле й сумно, точно знати, що вона вчинила правильно. І що їй направду нікуди вертатися.
Листки виглядали старими – коричневі, крихкі, зі «зморшками». Колись вона хотіла писати на них листи йому. Про те, як багато він для неї значить. Вона замочила їх у заварці чорного чаю. Але того вечора несподівано прийшов він сам. Запитав, що це.
– Хочу писати на них листи. Тобі. Думаю, папір буде дуже красивий – вінтажний такий, знаєш.
– Справжній вінтаж був би, якби ти замочила його у вині. А листів мені писати нетреба. Я прийшов попрощатися.
Вона ні про що його не розпитувала. Не заперечувала, не опиралася. Не відповіла на його останні, прощальні, обійми. Його руки були, як завжди, теплі й сильні. Але їй на шкірі виступила паморозь. Андріана зачинила за ним двері, вийняла листки й поклала їх сушитися. А наступного ранку склала їх у книжечку та переписала туди чотири своїх улюблених вірші. З того дня їй завжди було холодно всередині.
Минуло зовсім небагато часу, і дівчина стояла в аеропорту. Її ніхто не проводжав. Єдина людина, для якої вона тут щось означала – тітка, – жила в далекому селі. Андріана попрощалася з нею ще вчора. Дівчині хотілося озирнутися назад, але позаду горіли мости, а диму вона не любила. Від нього завжди різало в очах.
Тому вона просто дивилася прямо, часом – убік. Там були люди, які кудись поспішали. У когось, мабуть, теж палали мости й стояли стовпи диму, бо їм різало в очах і вони безупинно плакали.
Андріана відвернулася. Біля вікна стояв самотній чоловік із валізами. Його ніхто не проводжав, він нікому не телефонував, не плакав. Не метушився і не перевіряв документів. Спокійно стояв і дивився кудись крізь натовп. Чоловік із виразним поглядом, тонкими рисами обличчя і теплим шарфом навколо шиї.
Теплим шарфом навколо шиї!
Андріана різко зіскочила з ліжка. Тепер вона знала, де бачила незнайомця-з-набережної раніше! Вони прилетіли сюди, у це холодне чуже осіннє місто, одним літаком. І він, імовірно, зупинився десь неподалік! Дівчина швидко вдяглася, висушила волосся й збігла вниз, до адміністратора.
– До вас хтось заселявся сьогодні з українським паспортом, ну, крім мене? – запитала вона молодого індійця.
Той лише похитав головою і розвів руками. Може, він не знав, може, не зрозумів питання, може, зрозумів і знав, але не мав права казати, а пояснити їй не вмів…
Андріана повернулася в номер і спробувала заснути.
Хтось засинає, рахуючи слоненят, зірки, гроші, викреслюючи зроблене в списках пам’яті, вкладаючи нові переліки; хтось уявляє собі далекі безлюдні острови, де включено все для щастя, і манна з неба зокрема. Але вона погано рахувала, не любила уявляти нездійсненне, не хотіла пригадувати нічого з попереднього життя – тож, засинаючи, думала про самотнього чоловіка, який прогулювався набережною, закутавшись у теплий шарф.
А наступного ранку зробила собі кави в каво-машині, додала сухого молока й незвично дрібного цукру, сховала свою «вінтажну» книжечку в кишеню й пішла туди, де вчора зустріла його. Раптом незнайомцеві теж не спиться?
Мурашки бігали по шкірі, вітер знову намагався добратися де самого серця, дівчина повторювала подумки вірші із записника, які давно знала напам'ять, і від їхнього надривного стакато мерій ще більше.
Вона вглядалася вдалечінь, аж почали пекти очі. Ноги геть замерши – і їй слід було повертатися назад. Вона обіцяла собі піти, тільки-но ще раз перечитає свої вірші, – і раптом там, далеко, де вчора стояли рибалки, замайоріла висока фігура худорлявого чоловіка з великим шарфом навколо шиї. Андріана надпила кави, щоби переконатися, що не спить. Вона вже давно охолола й смакувала не надто добре. А чоловік спокійною ходою наближався
Може, це все їй лише снилося? Може, зараз вона прокинеться у маленькому номері, ввімкне телевізор і зрозуміє, що тут немає нічого, що могло би її зігріти чи втішити, що вона геть чужа і що повертатися їй теж нікуди? Але навіть якщо цей чоловік – усього лишень марево, зараз, поки воно їй увижається, Андріані було незбагненно тепло й спокійно всередині. А млосне відчуття загубленості дрібної комашки у великому мурашнику, у якому не міг собі дати ради навіть Творець, кудись поділося.
А тим часом незнайомець порівнявся з нею, відхилив пальцями шарфа від губ і усміхнувся.
ОБІДНЯ КАВА ДЛЯ ВЧИТЕЛЬКИ
От бувають же ж такі щасливчики, яким кава допомагає вранці прокинутися! У мене з цим серйозні проблеми – якщо заварюватиму її, ледь продерши очі, то з цього вийде щось непоправно несмачне. Моя кава любить увагу, а яка там увага вранці?
Узагалі-то, я дуже люблю свою роботу. Люблю студентів, люблю їх надихати й розповідати всілякі таємниці Всесвіту – ну добре, нехай не таємниці, а всього лише різні правила та їхнє практичне застосування, але все одно – я це люблю. Єдине, чого не люблю, то це вставати вранці. А мені, як навмисне, щоосені ставлять першу лекцію, ту, що на 8:30. Коли я ще була студенткою, то під час першої лекції додивлялася кольорові сни в своєму ліжечку. А тепер так не можу. Відповідальність. Доросле життя.
Зате так приємно йти вранішнім містом одразу після прохолодного вересневого дощу – здається, наче воно, ще зовсім сонне, тільки вийшло з душу і ще не встигло витерти краплинки води зі шкіри. Я відчуваю, що воно таке відкрите для мене і зовсім мене не соромиться. І що я – вдома.
І як тим дітиськам удається прийти так рано? І сміятися, і щось бубоніти між собою, поки ще не продзеленчав дзвінок. А потім усміхатися мені й принаймні робити вигляд, що щось конспектують. Лише Максим Ш. знову заснув за останньою партою. Нестримний хлопчисько в більш «зрілу» пору доби, вранці – таке зворушливе дитятко. Так і хочеться підійти, вкрити його пледом, приспати в ньому назріваючу дорослість і дати насолодитися дитинством бодай уві сні. А ще краще – самій сісти за останню парту десь неподалік, покласти голову на книжку і солодко спати. Але я нагадую собі, що я викладачка, йду проходом до Максима, намагаючись не дуже цокотіти підборами, й кладу руку йому на плече.
– Доброго ранку, хлопче. Нам тут усім сниться лекція, а вам що?
Він кидає на мене грайливий погляд, потирає щоку, на якій лежав, і намагається сісти рівно.
– Учорашній футбол.
– Прекрасно. Перекажете сюжет свою сну на перерві. А зараз вертайтеся в сім’ю, – я усміхаюся йому й повертаюся назад.
Дівчатка на передніх партах хихотять і ледь помітно оглядаються на Максима.
Ми говоримо про важливе і світле, студенти щось запитують, я відповідаю – і від цього наче оживаю. Мені здається, немає кращої терапії від бажання поспати, від осінніх депресій і невпевненості, від утоми й смутку, ніж розмова з молодими людьми і можливість їх надихнути. Коли їхні очі світяться цікавістю, я почуваюся королевою.
На перерві, як я й обіцяла, слухаємо розповіді про Максимів футбол. Він щось вигадує на ходу, активно жестикулює, дівчата згурмилися навколо мого столу й ловлять кожне його слово. Дуже хочу, щоби цей збитошник урешті взявся за розум і здійснив свою мрію – у нього такий неймовірний потенціал! Я щовечора молюся за всіх своїх студентів, а за нього особливо.
Знову дзеленчить дзвінок, молодь неохоче розбрідається по аудиторіях, а я йду додому – через осінній парк. У місті, де я колись навчалася, так багато кав’ярень, де подають каву-ту-ґоу в паперових горнятках. А у нашому маленькому містечку є два ресторани, у яких хтось час від часу справляє весілля і які відчиняються не раніше обіду, у містечку, де найвищий навчальний заклад – професійно-технічне училище, де я й читаю свої ранкові лекції, не подають каву в паперових горнятках. Може, воно й добре, бо я п’ю її завше зі справжніх, керамічних, і заварюю у глиняній джезві, і взагалі, кава для мене – то цілий ритуал.
Збоку пробігла руда білочка, кумедна така. Кудись поспішала – заклопотана, весела й дуже граційна. Я люблю своє місто за те, що в його парках живуть білочки.
А зараз прийду додому, нагодую своїх рудих собак і заварюватиму каву. Завтра субота, але що з тієї суботи, якщо я за якимсь абсурдним законом фізики прокидаюся раніше від будильника? До речі, давно вже хочу запитати нашого фізика, в чому тут може бути справа.
То, може, запросити його завтра на каву?
ОСІННЕ ШОКОЛАДНО-ГОРІХОВЕ ЛАТЕ
Осінь прекрасна хоча б тому, що її світанки наступають трохи пізніше, і з’являється більше шансів встигнути після сну на небесну трансляцію. А ще восени особливо смачно виходить шоколадно-горіхове лате. Уранці, коли теплі ковдроподушкові обійми такі спокусливі, неможливо себе витягнути з ліжка нічим. Ніяка сила барона Мюнхгаузена тут не допоможе – неодноразово перевірено і доведено сотнями статистичних бюро по всьому світові.
Виманити розніжене тіло можна хіба думкою про те, що робиться на небі за вікном і що може вийти, якщо ось просто зараз піти й почаклувати трохи на кухні.
І ти підіймаєшся, треш сонні очі, розправляєш складки на смішній картатій піжамі й волочиш ноги в бік усіх тих красиво розкладених баночок-скляночок. Кава – твоя улюблена, м’яка, без усіляких кислинок і гірчинок. Турка – теж улюблена, глиняна й пузата.
Загріти молоко й збити його до пінки у френч-пресі… Молодці ті французи, геніальний винахід – чайничок зі збивалкою всередині. І байдуже, що вони й подумати не могли, що ти збиватимеш у ньому молоко. Зате пінка виходить така пухка й схожа на хмаринку. І на твою ковдру, але про це зараз краще не думати.
У велике прозоре горня насипаєш подрібнених горішків – зовсім трішки. І кладеш один шоколадний квадратик – на щастя. Тоді наливаєш каву, м’яку, без усіляких кислинок і гірчинок, твою улюблену. Молочна пінка, як хмаринка, та сама, із геніального винаходу французів. Розсипаєш по ній піщинки подрібненого цинамону. І вранішньо-осіннє кавове щастя готове.
Накидаєш на плечі плед, рукою поправляєш волосся, пальцями розплутуючи кумедні кучері на тім’ячку. Береш горня й виходиш надвір – там повітря таке терпке, а тумани густі й кучеряві.
Кіт треться до ніг, а сусід – той, що рання пташка і навіть улітку спостерігає за світанковими трансляціями, – підморгує і бажає тобі доброго ранку.
Ти вдома. І це, напевне, найкраще місце на землі. А ще зараз осінь, і так добре, що її світанки настають трохи пізніше.
ПІВНІЧНЕ СИХІВСЬКЕ КАФЕ
Пам’ятаєш, ми сиділи с тобою за не вельми чистим столиком коло якогось там бару на Сихові, ти пив свій чай із лимоном, а я куталася в твою, завелику на мене, куртку і не пила свого чаю бо там утопився бідолашний комар. Я дивилася на тебе й майже плакала: було вже близько півночі, мені до нестями хотілося спати, а дим твоєї цигарки прикро різав очі. Я слухала тебе, і ти плакав насправді. Боже, Боже, як мені хотілося триматися, не заплакати насправді теж, залишатися впевненою і показати, що я вірю в краще; що в тебе буде все добре, і мені нічого плакати, я маю сміятися, маю плеснути тебе по плечі, сказати щось переконливо оптимістичне. Я піднімала очі на зірки, яких не було видно, щоби сльози закотилися назад у горло, а з клубком, який збирається там, я вже якось упораюся. Мовчатиму, наприклад.
Поки ти запалюєш нову цигарку, я забираю твій чай. Там залишилося ще пів кухлика. Я роблю ковток, бо знаю, що довго не зможу мовчати. Хочу, аби сльози з горла скотилися в живіт. А там я якось уже з ними розберуся.
Ти дивишся вбік і раптом запитуєш, чи я не замерзла. Кажу, що страх як замерзла, і прошу зв’язати мені теплі шкарпетки на ноги й шарфик у придачу. Сподіваюся, що ти засмієшся. Кутики твоїх губ піднімаються вгору, але лінії над носом не розгладжуються. Твої очі й на мить не стають світлішими. Тобі боляче, я знаю. Тобі нестерпно боляче. Я страшенно хочу тебе обійняти, але в нашій сім’ї ніхто не любить «телячих ніжностей». Хіба я одна, але навіть ти мене в цьому не розумієш.
– Магдо, давай я відвезу тебе до Дани. Досить із тебе пригод на один день.
Я знаю, що означає цей твій погляд. Двері в твою хлопчачу кімнату відчинилися надто широко, і я вгледіла те, що мені бачити було не слід. Тепер ти хочеш відправити мене на гойдалку, чи ще кудись, лишень би я не ступила на крок ближче. Я хочу крикнути, Денисе, що, врешті-решт, твоя мала нерозумна сестра давно виросла, червоні шрами на руках і майже чорні синці на ногах давно перетворилися на дрібні білі рисочки, які помітимо хіба що ми з тобою, і то, якщо дуже захочемо, зате в моєму серці тепер уже немало зарубцьованих і незарубцьованих ран; в моїх очах не так багато шалу й небезпечних іскорок, але там досить суму й розуміння; я вже не та нестримна бешкетниця, яка пролізе в твою кімнату, коли ви з хлопцями ганятимете м’яча, й приклеїть у твоєму серйозному, хлопчачому альбомі з марками три наклепки з Барбі й один фантик із Love is; я, Денисе, давно розумію, що таке «болить», і не маю жодного наміру вигріватися у затишній кухні Дани, за якою скучила, між іншим, до щему, коли ти куриш свої цигарки одна за одною і готовий просидіти під цим дурним баром цілу ніч.
– Замов мені ще чаю з лимоном, а цей басейн із трупом занеси назад.
Через лічені хвилини в нас відберуть кухлі, вимкнуть музику й зачинять двері, бо вже північ і годі сидіти за чаєм. Але ти не вмієш мені відмовляти, ти йдеш і просиш зробити мені чай і простежити, щоби жодний труп москітів-самовбивць не з’явився в горняті, доки мені його не принесуть.
Ти приходиш, сідаєш навпроти мене, і в колонках раптом обривається гидотний шансон, а перші прості акорди натякають на щось, добре нам знайоме. І звідки в цьому непримітному закапелку взявся Коен зі своїми Давидом і Самсоном? Диво, не інакше.
Під це щемливе, зламанодухе, тихе «Алілуя» плакали або раптом і надовго замовкали хлопці, під цю пісню плакала я, але лише тоді, коли ніхто не бачив. Під неї ми ніколи не сумували з дівчатами. Коли дівчата сумують усі вкупі, їм потрібні шум і гам, яскраві барви, смачна їжа, весела музика й високі підбори. Але тут знову був ти – чоловік, якого я до нестями люблю, якого своїми малими руками хочу затулити від усіх бід і нещасть, скільки себе пам’ятаю. І ти вже не плакав, але мовчав, і в очах щось блискотіло.
Я ненавиділа жінку, яка змусила тебе сумувати. Я хотіла, щоби боляче було їй. Але згадувала вранішню недільну проповідь із поза тамтої неділі, згадувала слова, сказані про Ісуса, як Він прощав і Своїм кривдникам. У цю мить я шкодувала, що пішла тоді до церкви. Але, хоч би там як, ця жінка мене не скривдила, вона скривдила тебе, і я її ненавиділа, ненавиділа з усіх сил. А тихий голос священнослужителя, який зараз видавався недоречним і нав'язливим, звучав десь ізсередини у ті вуха, які неможливо було затулити, і нагадував про те, що Ісус прощав усім однаково. Він відпускав гріхи тим, хто скривдив навіть не Його… І навіщо, навіщо я туди йшла?…
У цьому твердженні не було благородства. Не було нічого, крім пекучої, жорсткої, холодної несправедливості. Якщо тільки вважати тебе досконалим. А я знала, знала, що досконалих не буває, і що, може, скривдив цю жінку ти, а не вона тебе, і що, може, зараз її брат так само ненавидів тебе, а може, у неї й не було брата і не було нікого, хто міг би пригорнути її до себе, подивитися в очі й сказати, що все буде добре.
Мені пригадалося, як я закохалася у того високого кавееншика з сумними очима – некрасивого, але високого, пам’ятаєш? Я перестала вчитися і їла через раз – яке безглуздя, подумати лишень! І ти тоді сказав, що якщо він мене, не дай Боже, скривдить, то йому доведеться до кінця життя забути про свої жарти й перейти на історії жахів, які він розповідатиме з власного досвіду. Але він мене так ніколи й не скривдив -більше того, він мене так ніколи й не помітив. А якщо й помітив, то склав якийсь жарт про великі божевільні очі, що дивилися на нього з крайнього столика студентської їдальні, та й забув переповісти його на своїй вечірній словесній розминці, настільки то було для нього неважливо.
– Дай мені її номер.
– Що? Кого? – у твоїх очах була неабияка тривога. – Ти що, здуріла? Пий свій чай і не вигадуй дурниць. Вистачить мені твоїх «барбі» в альбомі з марками.
Ти старався віджартуватися про старе, ти знову зачиняв двері, а поруч не було хлопців, які могли би витягнути тебе грати футбол.
– Вибач, перегнула палицю, – кажу я, винувато опускаючи очі долу. – То я просто вже дуже хочу спати… Викличеш мені таксі?
Сонний офіціант вибрів із дверей бару й відібрав у нас кухлі, абияк протерши поверхню столу брудною ганчіркою. Ти дістав свій мобільний, і, поки ви говорили, як краще назвати місце, куди їхати водієві, я вихопила з твоїх рук телефон і прудко кинулася до дверей. Забігла всередину, збила ще якогось сонного хлопця і крикнула, що мені терміново треба в туалет. Він махнув рукою кудись у глиб зали, і поки ти зайшов досередини, я вже закрила за собою дверці. Я мала твердий намір зателефонувати Яні. Якщо для ваших стосунків справді немає жодної надії, як ти ото говорив мені зі сльозами на очах, то я лише доллю останню краплю в басейн вашої втопленої любові. А якщо ти хоч на трішки помилився, принаймні, спробую кинути «комарику» соломинку.
– Алло? – по голосу було чути, що ця дівчина плакала довго й багато.
– Не розбудила? – від зніяковіння зморозила я і, злякавшись, що вона кине слухавку, бо почула жіночий голос, швидко додала: – То Магда, Денисова сестра.
У бідолахи вже не було сил стримувати ридання.
– Як він? Де ви? – розгублено спитала вона.
– Я закрилася з його телефоном у туалеті якогось бару, а він воює з офіціантом, вимагаючи ключів, напевне, – засміялася я.
До її честі, Яна засміялася у відповідь.
– Ви у Львові?
– Угу. На Сихові.
– Приїжджайте до мене пити чай. Я саме круасанів із шоколадом із горя напекла.
– А… мій брат по дорозі до тебе мене не вб’є? Ви ж ніби… е-е-е…
– Ти вийди з туалету… ну, якщо ти, крім розмови зі мною, не маєш там інших справ… І дай йому телефон. Я попрошу вибачення і запрошу вас на вечерю. Хоча, так, ми посварилися, дуже посварилися, і, між нами кажучи, я все одно вважаю, що винен він, – і вона зайшлася водночас сміхом і риданнями.
Мені завжди страшенно подобалися люди, які не втрачали почуття гумору навіть в істериці.
Ну а потім… Потім були твої крики дорогою; смачні, але трохи засолодкі круасани (зразу відчутно, що напечені з дівочого горя), я заснула з милющою кицькою на м’якому килимі у вітальні, а ви, здається, говорили й плакали на кухні до ранку.
Ну а завтра буде ваше весілля. Тож бережи мені братову, чуєш? А то замість жартів страшні історії доведеться розповідати тобі – з власного досвіду, аякже. І «барбі» замість марок тут не обійдеться, знаєш.
