Текст книги "Теплі історії до кави"
Автор книги: Надійка Гербіш
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)
ЦУКОР ДО КАВИ
– Усе, все пропало. Крапка. Лише, цей, не треба мене жаліти чи в чомусь переконувати, добре? Узагалі нічого не треба. Пропало…
Ярина висунула галону з вітальні в коридор, глипнула на чоловіка, який розчервонівся, зсутулився і ледь не плакав, мовчки кивнула і махнула рукою, запрошуючи ввійти. Зазвичай вона йому нагадувала, щоб ішов мити руки, але зараз йому явно було не до того. За хвилину Мирко вже лежав на канапі, схожий на великий мішок горя, і тихо сопів. Ярина взяла вологі серветки, однією протерла чоловікові вологе чоло, а іншу таки всунула йому в руки. Хоч яким нестерпним був би сум, та брудні руки незмінно залишалися в її очах уособленням зла, Мирко не заперечував – роки життя з цією жінкою зробили своє.
– Кави? – спокійним голосом запитала вона.
Чоловік кивнув, і вона пішла до кухні, залишивши його наодинці з його думками. Кава на їхній кухні завжди готувалася довго: Ярина спершу молола зерна, щотижня купувала їх свіжопідсмаженими у кав'ярні за рогом, тоді ставила турку на маленьку електричну плитку з піском. За той час жінка встигала переробити ще купу всього – ну а кухню наповнював запаморочливий кавовий аромат. Сьогодні вона вирішила зробити чоловікові полуничне смузі – полуниць залишилося не так багато, і жінка хотіла ввечері спекти з неї пиріг, але хто чекатиме на той пиріг, якщо коханий чоловік у такому кепському настрої?
Ухолодильнику було свіже вранішнє молоко, придбане на сусід ній вулиці на базарчику, куди з'їжджалися бабусі з села – у барвистих хустках, з добрими очима й напрацьованими руками – й продавали усілякі корисності з власного господарства. У тому ж холодильнику знайшовся і пучечок м’яти, і навіть жменька чорниць. Ярина повернулася у вітальню, підійшла до стелажів із книжками, де стояла кругла прозора ваза з маленькими кольоровими пакетиками, зняла її звідтіля й принесла чоловікові.
– Вибирай.
Мирко подивився на неї спідлоба, намагаючись усією виразністю свого погляду пояснити, що ці цукрові пакетики, які вони разом збирали в мандрах – у кав’ярнях, літаках, готелях, потягах та всіляких інших приємних місцях, – зараз не можуть уважатися доцільною зброєю проти його вселенського суму. Але Яринин погляд теж був доволі виразним, і Мирко слухняно потягнувся рукою до вази. Ярина відібрала в чоловіка його «лотерейний білет» і з виглядом пророка прочитала написане на ньому:
– Дай-но, подивлюся. Берлін, так-так.
Ярина всміхнулася кутиками губ, поцілувала все ще набурмосеного чоловіка в чоло й понесла пакетик на кухню. Ще якась хвиля – і там почулося бойове гудіння блендера.
Коли жінка повернулася до вітальні, чоловік уже зручніше вмостився на канапі й із ледь помітною усмішкою розглядав уміст круглої вази.
– А пам'ятаєш, як за нами румунська politie de frontieraгналася, бо в нас були українські номери?
– Ще б пак, п’ять разів поспіль зупиняли, не було їм чим зайнятися, – відповіла Ярина, вручаючи чоловікові склянку з полуничним смузі. – Давати соломинку чи так видудлиш?
– Так…
– А ще ми навчилися казати «моцюмеск» і всім без розбору дякували.
– Ага, поки ти не подивилася в словник і не побачила, що треба було казати «мулцюмеск» чи як там вони те читають.
– Ну, знаєш. А як американці нам «джякують», ти ж не ображаєшся? Думаю, румуни теж не ображалися. А як вони смачно готують…
– Ну, ти готуєш не набагато гірше, – підморгнув Мирко дружині.
– Та йди. Пий своє смузі, я йду дивитися на каву. А то збіжить…
– Як наш чеський потяг… «збіжав», – замріяно сказав Мирко, дістаючи ще один пакетик і читаючи напис на ньому.
– Угу. А ти стояв, розгублений такий, жбурнув валізу на землю і кричав: «Позор!». І всі на тебе зглядалися, бо по-їхньому то «увага», і вони чекали почути від тебе щось дуже важливе .Збитошник!
Ярина зайшла на кухню, втягнула носом аромат і примружила очі від задоволення. Ще хвильку – і кава підніметься, куди треба. Жінка поставила два глиняних горнятка поруч, облила їх окропом ізсередини й швидко вилляла з них воду. Тоді зняла турку з піску, граційним жестом нахилила над горнятками – гарячий запашний напій тоненькою цівочкою заструменів у посудини. Ярина дістала вершки з холодильника й додала їх зверху, а потім ще й притрусила все тертим шоколадом і горішками.
– Мирку, а яку ми каву в Берліні пили, ти пам’ятаєш? – гукнула вона голосно, щоби чоловік почув її у вітальні.
– Вода – з термоса, кава – з пакетиків, якась там «три-в-одному»! Тобі допомогти?
– Не треба! Можеш музику ввімкнути хіба.
– Я зараз не в настрої до музики, люба.
– Штраф за відмову слухати музику, коли тебе жінка просить, – миття посуду ввечері.
– Мовчу!!!
Ярина подумки усміхнулася, поставила горнятка на тацю, коло них – тарілочку, на яку висипала залишки печива. Гірка вийшла досить скромною. Полуничний пиріг був би дуже доречним. Але чим не пожертвуєш заради чоловіка з сумними очима.
– Посунься.
Мирко сів на канапі, Ярина поставила тацю на журнальний столик і вмостилася поруч із чоловіком.
– А що там ще було в Берліні цікавого?
– Прогулянка по даху Рейхстагу та під його скляним куполом.
– Ну, то було цікаво тобі. А я боялася висоти й думала про війну. А ще?
– Дощ і осінні дерева.
– І двадцять кілометрів пішки за один день… І ти загубив свою шапку.
– А ти зненавиділа свої балетки, – засміявся Мирко й потягнувся за черговим печивом.
– Зненавиділа. Але наступного дня знову пурхала в них, яко метелик, забув?
– Ти вмієш швидко забувати погане, – сказав чоловік, і на його обличчі знову з’явилася тінь вселенського смутку. – Я теж так хочу.
– І ти вмієш. Лише… лінуєшся. То я ввімкну музику?
– Якщо я відмовлюся, ти змусиш мене прати постільну білизну вручну, так?
– Навіщо така безглузда експлуатація золотих рук? Відмовишся – то відмовишся. Ну, доведеться тобі завтра теж мити посуд, подумаєш…
– Тільки не «Бітлз».
– Як скажеш, коханий. Але тоді останнє печивко – моє.
Мирко засміявся і весело притягнув дружину за талію до себе. Вони впали на канапу, ледь не перевернувши столик із посудом на себе. Ярина сміялася щиро, безсоромно, не стримуючи себе. І чоловікові теж зовсім розхотілося сумувати. Вони перебирали пакетики з цукром, згадували про подорожі й забували погане, що трапилося за день.
– Ну, то що там пропало? – Ярина підняла голову з Миркового плеча й зазирнула чоловікові в очі.
– Що? А. Та ну, повторюватимеш усілякі дурниці. Нічого не пропало. Усе ціле-цілісіньке. Лишень трохи цукру бракувало.
ШАРФИК ДЛЯ ГОРНЯТКА
А навколо – ні душі. Лише незвична ще поки весняна зеленість. І цвіт. І сіре, трохи важке, а трохи прозоре небо над головою.
А ще – дощ. Таке тихе, заспокійливе шелестіння, щось між «ш-ш-ш» і «дз-з-з», наче хтось дуже вправно грає на чаймсі, таких дзвіночках у рядочок, що зазвичай висять поряд із джазовими барабанами.
У Інни було велике біле горня з намальованою на ньому затишною хатинкою. Купила його в художника в одному з європейських міст. Мандруючи, вона ніколи не пов’язувала місце з подією, чи людиною, чи навіть із будівлями. Зате завжди пам’ятала відчуття. Так ось, у місті, де вона зустріла художника, що розписував горнятка, їй було дуже добре. Відтоді вона завжди возила те горнятко з собою
А потім, коли їй було зле, десь у тій самій далекій і чужій Європі, де час від часу, точніше, місце від місця таки накочувалися грози самотності, вона вийшла прогулятися вимощеними бруківкою вулицями. Дув пронизливий вітер, і вона куталася в тоненький шарф – інших із собою не мала. То був десь листопад, і місто майоріло нагадуваннями про близькість Різдва. Їй те все видавалося комерційною мішурою і не проймало зовсім. Але коли вітер особливо обпік обличчя й вуха, Інна повернула в якийсь закапелок і… натрапила на рукодільну крамничку.
Там було спокійно й тепло. Такі кумедні плетені ведмеді й санта-клауси. Різнобарв’я шарфиків і светрів. На полицях у плетених кошиках пістрявіли пухнасті клубочки ниток. Інна, не роздумуючи, взяла в руки один, що нагадав їй сонну сіру кішечку, вибрала відповідну пару спиць й підійшла до каси. Привітна літня жіночка усміхнулася дівчині й похвалила її вибір. Здавалося, навіть без напускної європейської ввічливості. Ця жінка була якась жива, справжня, щира.
Коли Інна повернулася до готелю, то знайшла молоду дівчинку-емігрантку, що працювала в фойє, і віддала їй свій квиток у театр. Очі дівчини неймовірно засяяли.
Той вечір Інна вирішила провести сама. Вона ввімкнула улюблений джазовий альбом, де було багато отого чаймсу, і сіла плести собі теплий шарф. В улюбленому горнятку парував чай.
Шарф вийшов пухким і майже невагомим, але все ж таким теплим і затишним. Візерунок удався досконало, а клубочок ниток зменшився до розміру ну зовсім маленького, ще, мабуть, сліпого кошеняти. З нього вона виплела камізельку для свого улюбленою горнятка – щоби не так обпікало пальці й довше зберігало тепло. А якщо чесно, то просто заради краси.
А потім вона повернулася додому. Зле німецьке посольство з якоїсь незрозумілої причини не відкрило їй наступної візи, й вона втратила свою улюблену мандрівну роботу. Може, і на краще. Бо в цій дорозі, в шматках міст, в готельних ліжках вона вже було почала втрачати себе.
І ось вона вдома. Батьківська хата, в якій виросла, безмежність краєвидів перед вікнами веранди. Дівчина стояла на терасці, обплітаючи пальцями улюблене горнятко в камізельці й куталася в майже невагомий, але теплий і затишний шарф.
Дощ навколо вигравав ніжний джаз і нагадував про дитячі мрії.
