Текст книги "Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів"

Автор книги: Милорад Павич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

СУК Д-Р ІСАЙЛО

СУК д-р ІСАЙЛО (15.ІІІ.1930–2.Х.1982) – археолог, арабіст, професор університету в Новому Саді прокинувся одного квітневого ранку 1982 року з волоссям під подушкою і легким болем у роті. Муляло йому щось тверде і зубате. Він засунув до рота два пальці, ніби в кишеню за гребінцем, і – витягнув звідти ключа. Невеликого ключа із золотою голівкою. Людські думки й сни покриті зароговілою і надійною оболонкою, що, мов луска, захищає м'яке ядро від ушкоджень – міркував собі в постелі д-р Сук, тримаючи ключа перед очима. В свою чергу думки ті, торкаючись до слів, згасають в одну мить – як, зрештою, й слова від дотику з думками. Нам залишається лиш те, що зможе пережити це взаємне знищення. Одним словом, д-р Сук блимав віями, пухнастими, як віяла, й нічого не міг зрозуміти. Найбільше дивувало його не те, як опинився ключ у роті: чого тільки не пхає людина за життя до свого єдиного рота (якби був він не єдиним, – може, й вибирала б)! Ось хоча б недавно зовсім, після одної пиятики, він витягнув зі своєї горлянки цілу поросячу голову з кільцем у носі. Дивувало професора дещо інше. За його оцінкою, той ключ мав щонайменше тисячу років, а оцінки професора Сука в області археології приймалися, як правило, без застережень. Наукова репутація професора Сука була недоторканною. Він опустив ключа до кишені штанів і вгриз себе за вуса. Коли зранку він кусав себе отак за вуса, то відразу ж пригадував, що їв учора на вечерю. Наприклад, він одразу знав – була то паприка й печінка, присмачена часником. Бувало, правда, що вуса зовсім несподівано починали пахнути мідіями з цитриною чи якоюсь схожою їжею, що її д-р Сук ніколи не взяв би до рота. Тоді, як правило, д-р Ісайло пригадував собі, з ким він обмінювався враженнями про вечерю вчора в ліжку, – отак і цього ранку він дійшов до Джельсоміни Мохоровичич. У неї завжди сім п'ятниць на тиждень, вона має добре приправлений усміх і трохи розведені очі, тому, махаючи віями, вона зачіпає ними за носа. Її руки ліниві й теплі, в них можна зварити яйце. У неї волосся як шовк, д-р Сук перев'язує ним новорічні подарунки, а жінки пізнають його навіть відтятим.

З такими думками д-р Сук із щойно виголеними вухами й добре нагостреним поглядом приготувався вийти. Він саме перебував у столиці, де завжди навідувався до батьківського дому. В тому домі тридцять років назад професор Сук розпочав свої дослідження, і відтоді вони заводили його все далі й далі від того дому; мимоволі він відчував, що шлях його закінчиться в якомусь далекому краю, де височіють пагорби, схожі на порізаний чорний окраєць хліба, на якому проростають сосни. Та все ж, його археологічні дослідження й відкриття в галузі арабістики, особливо студії, пов'язані з хозарами – древнім народом, який давно зник зі сцени світових подій і залишив по собі вислів про те, що і в душі є свій кістяк, ім'я якому – спогади, – ті дослідження й відкриття і далі залишалися прив'язаними до його дому. Колись давно дім належав його лівоногій бабі, в яку він вдався ліворуким. Тепер тут, у домі його матері, пані Анастасії Сук, книги д-ра Сука поскладані на почесних місцях в бібліотеці, переплетені в хутро старих шуб, що пахнуть порічками, і читають їх через спеціальні окуляри, котрі пані Анастасія одягає тільки за урочистих обставин. Плямиста, наче форель, вона носила своє ім'я за стуленими вустами, як монету-мулявку; ніколи ні разу не відгукнулась на нього і до смерті не перевалила його через свій язик. Вона мала прегарні сині очі, схожі на гусячі, і син регулярно заставав її за якоюсь зі своїх книжок під пахвою і зі шматком чийогось імені (найчастіше батькового), що лежало на її устах, виплюнуте й омите кров'ю. Густі, як каша, непрохідні роки, крізь які д-р Сук пробивався останніми десятиріччями, збираючи архівні записи, фотографії старих монет і уламки соляних глечиків, щоб з них збудувати стовп істини, все очевидніше давали йому зрозуміти, що мама з великих далей наближається й повертається в його життя. Вона поверталася через його старість і через його зморшки, забираючи з роками все більше місця на його обличчі й тілі від рис і особливостей, успадкованих ним від його покійного батька. Перетворювався на очах із нього в неї, а тепер, коли він змушений був жити сам і виконував жіночу роботу, в його руках залишалося все менше батькової спритності, а все частіше у млявості й невмілості власних пальців розпізнавав мамині рухи. Його рідкі відвідини батьківського дому, пов'язані, як правило, з днями народжень (як було й цього разу), теж почали змінюватись. Тепер мама зустрічає його біля входу, цілує йому волосся і відводить у кут, де раніше стояло його крісельце для учіння ходьби, а тепер стоїть крісло, прив'язане шнуром до дверної клямки, як порося.

– Сашунечко, ти завжди був неуважним до мене, – каже вона синові, – найкращі й найшасливіші години мого життя були пов'язані з такими неймовірними зусиллями, які я пам'ятаю ще й тепер. Ті зусилля, а разом з ними й ти, пам'ятаються мені не як щастя, а як якесь радісне, майже нестерпне, напруження. Чому так виснажливо тяжко було стати щасливою? Але це все давно минуло, як вчорашній день. Я змирилася з цим, відколи стала нещасливою. Проте, поглянь, усе ще є хтось, хто мене любить, хто ще пам'ятає про мене!

І вона виносить свіжий стос його листів, написаних до неї.

– Уяви собі, Сашо, від професора Сука!

Мама перев'язує ті листи волоссям Джельсоміни Мохоровичич, цілує їх і читає йому переможним голосом, наче якісь військові гімни, так що заледве не забуває провести його до дверей, коли він іде до свого готелю на ніч. Або цілує його, прощаючись бігцем, аж він мимоволі відчуває під сукнею її груди, схожі на компот із грушок.

В той час як професор Сук увійшов у третій десяток років своєї дослідницької роботи, коли його очі стали швидкими, а уста – повільнішими за вушні раковини, коли його книги почали все частіше використовуватися в археології і орієнталістиці, з'явилася ще одна зайва причина для його візитів у столицю. Там, у великій будівлі, що формою нагадувала солений корж, картка з ім'ям д-ра Ісайла Сука одного ранку вперше опустилася в капелюх для жеребкування. Щоправда, ні тоді, ні декілька наступних разів вона не витягувалась, але тепер д-р Сук регулярно отримував запрошення на зустрічі у згадану будівлю. Він їздить на ті засідання, зберігаючи на устах свій вчорашній усміх, розіп'ятий, як павутина, і губиться в коридорах гарної будівлі, в коридорах, які йдуть по колу, але в яких ніколи не можна знайти того місця, звідки увійшов. Він думав про те, що будинок цей схожий на якусь книгу, написану незрозумілою мовою, якої він ще не вивчив, коридори – на речення чужої мови, а кімнати – на слова, яких він ніколи не чув. І зовсім не здивувався, коли певного дня йому сповістили, що в одній з кімнат першого поверху, які пахнуть згірклими замковими вічками, він мусить скласти звичайний іспит. Репутація його книг на другому поверсі, де витягувались цидулки з іменами, була безсумнівною, але поверхом нижче в тій самій будівлі він відчував себе карликом, штанини якого волочаться по підлозі, стаючи все довшими й довшими. Тут метушилися люди, підлеглі тим згори, з другого поверху, але книги його тут до уваги не бралися, і кожного року після попередньої детальної ідентифікації його особи він складав тут іспити. Ісайлові Суку дещо полегшало, коли першого разу на іспиті він помітив, що головує один з асистентів кафедри його факультету, в якого він сам недавно очолював комісію під час докторського екзамену і якого часто бачив за шибою «Корчми біля третього чобота». Щоправда, після іспиту д-р Сук не дізнався своєї оцінки, яку, звичайно ж, кудись записали, проте голова комісії дуже похвально висловився про наукові здібності кандидата. З відчуттям полегшення ішов того дня д-р Сук після іспиту до матері. Вона, як завжди, завела його до вітальні і тут, заплющивши очі, показала притиснуту до своїх грудей найновішу працю д-ра Ісайла Сука з власноручним надписом автора. З ввічливості він поглянув на книжку і на свій надпис усередині, а потім мама посадила його на стілець у кутку кімнати, звично шикнула: «Сиди тихо!» – д-р Сук пам'ятає цю фразу ще з дитинства, – і пояснила йому суть наукової розвідки, описаної в праці. Доки вона говорила, радість її була схожою не так на печаль комедіанта, як на веселощі персонажа трагедії. Доволі точно пояснила вона синові, як професор Сук встановив, що ключі, віднайдені в одному глиняному дзбані у Криму, замість голівок мали срібні, мідні або золоті поганські імітації монет. Усього було знайдено 135 ключів (д-р Сук вважає, що їх було десять тисяч в одному глечику), і на кожному він відкрив один маленький знак чи букву. Спочатку він думав, що то знак ливаря чи щось схоже, але потім помітив, що на інших екземплярах тієї ж монети, тільки більшої цінності, витиснута інша буква. На срібних монетах була третя, а на золотих, як можна було здогадуватися, четверта, бо жоден ключ із золотою голівкою не був знайдений. І тоді він зробив геніальне відкриття (на цьому важливому місці мама просить його не крутитися і не перебивати її запитаннями): він розклав гроші в порядку зростання їхньої цінності і прочитав таємний напис чи наказ, який розкривається, коли букви з кожної монети з'єднати в одне ціле. Той напис був Ате, і бракувало лиш одної літери (з того незнайденого, втраченого ключа). Д-р Сук вважав, що буква, якої бракує, могла бути одною зі святих букв єврейської азбуки, можливо, буквою Хе, четвертою буквою божого імені… А ключ, який містить цю букву, віщує смерть.

– Подумати тільки, яка проникливість! – вигукує вона на цьому місці і, зауваживши його порожню склянку, додає:

– Одної склянки досить, двох буде мало!

Тим часом ім'я д-ра Сука кожного другого літа знову опускалося в капелюх за дверима, що пахли згірклими замковими вічками. Він ніколи про це не знав, як ніколи не знав і результатів. В той час він кашляв з таким відчуттям, ніби висмикував зі своїх коренів якесь сплетіння жил, яке так глибоко всмокталось і вросло в його плечі й шию, що ледве відривалося. Іспити тепер проходили частіше, і головував на них завжди хтось інший. В д-ра Сука була одна студентка, яка рано облисіла, але по ночах пес лизав їй тім'я, і тому на голові в неї виросло густе рябе хутро. Вона була добряче вгодована і не могла зняти з пальців своїх перснів, носила брови, схожі на малі риб'ячі кістяки, а на голові – вовняну панчоху замість шапки. Спала на своїх дзеркалах і гребенях і свистіла, шукаючи по снах свого малого сина, котрий лежав біля неї, через що дитина не могла спати. Тепер вона екзаменувала д-ра Сука, а дитя те, невиспане і голомозе, сиділо коло неї. Щоб все це закінчилося швидше, д-р Сук відповідав на іспиті відразу й дитині. Коли після всього він прийшов нарешті до батьківського дому і сів їсти, то виглядав таким втомленим, що мама занепокоєно глянула на нього і сказала: – Вважай, Сашо, твоє майбутнє згубить тобі минуле! Погано виглядаєш. Треба знайти якусь дитину, щоб походила тобі по плечах.

Останнім часом у ньому й справді проростали і розпускалися незнані сорти голоду, і, як овоч, швидко дозрівала тягуча й безпричинна надія, що помирала разом із голодом після першого ж проковтнутого шматка їжі.

– Чи знаєш ти, скільки ротових отворів мають євреї? – запитала його в той день мати, доки він їв. – Звичайно, що не знаєш… Про це писав хтось, кого я недавно читала, здається, що д-р Сук. Це було в той час, коли він займався дифузією біблійних понять у степах Євразії. Опираючись на дослідження, які проводились ним ще в 1959 році в місцевості Челарево на Дунаї, він встановив, що там знаходилось поселення зовсім невідомої нам популяції, значно примітивнішої і за антропологічними характеристиками давнішої від аварів. Він вважає, що там поховані хозари, які прийшли з Чорного моря на Дунай ще в VIII столітті. Зараз уже пізно, але нагадай мені завтра, як прийдеш на день народження до Джельсоміни, я прочитаю тобі одну дивовижну сторінку, на якій це описано. Надзвичайно цікаво…

З тою обіцянкою д-р Ісайло Сук прокинувся і знайшов у себе в роті ключа.

Коли він вийшов на вулицю, полудень був хворий, якась сліпуча чума роз'їдала сонячне сяйво, висипки й чиряки повітря множились і вистрілювали в небо епідемією, яка захоплювала хмари, а ті від цього гнили й перегнивали в усе швидшому леті.

У тижня пішли місячні, а його неділя смерділа вже наперед і пускала вітри, як каліка, що виздоровлює. А там, у глибині поїдженого коростою неба, синіли втрачені Сукові дні, здалеку мізерні й живі-живесенькі, без календарних імен, в юрбі, яка весело віддаляється, звільнена від нього і його турбот, залишаючи за собою пилюку…

Один із вуличних хлопчисьок, які розважалися, міняючись штанами, зупинився тоді перед кіоском, де д-р Сук купував газети, і запісяв йому штанину. Д-р Сук обернувся з виглядом людини, яка тільки ввечері помітила, що ґудзик на її штанах увесь день був розстібнутим, але тут якийсь зовсім незнайомий чоловік з усієї сили заліпив йому долонею по щоці. Оскільки надворі було холодно, д-р Сук відчув крізь ляпас, що рука в напасника дуже тепла, і серед болю це здалося йому навіть дещо приємним. Він повернувся до нахаби, готовий з'ясовувати стосунки, та раптом відчув, що його намочена штанина прилипла до газети. Тут його вдарив ще один чоловік, який до того чекав на решту за свої газети. І тоді д-р Сук зрозумів, що найкраще для нього буде просто піти, що він і зробив, так нічого й не втямивши, крім того хіба, що другий ляпас пахнув цибулею. Та часу на роздуми не залишалося, бо навколо вже збиралися інші перехожі; удари почали ляскати, як щось цілком природне, і тепер д-р Сук почав відчувати, що дехто з тих, хто відважував йому ляпаси, має холодні руки; це було великою приємністю в усій тій історії. Він зігрівся. Ця пригода мала ще один сприятливий момент. Він і справді не мав часу думати, бо між двома ляпасами таки мало що можна придумати, але все ж помітив, що ляпаси часом пахнуть потом і що женуть вони його в напрямку від церкви св. Марка до площі, тобто тим шляхом, яким він і сам збирався пройти, шляхом, що веде просто до крамниці, де він хотів дещо купити. І він віддався ляпасам, які наближали його до мети.

Так опинився він перед парканом, з-за якого ніколи нічого не було чутно чи видно. Оскільки тепер, під зливою невпинних ляпасів, він змушений був бігти, просвіти в загорожі з'єдналися йому в очах і він уперше побачив (хоч не раз бував тут і раніше), що за парканом стоїть дім, а у вікні того дому стоїть хлопець і грає на скрипці. Він помітив навіть пульт із нотами і вже за мить упізнав концерт Бруха для скрипки з оркестром у бемолі, проте не почув ані звуку, хоч вікно було відчиненим, а хлопець старанно грав. Спантеличений цим навіть під зливою ударів, д-р Сук нарешті влетів до крамниці, задля якої вийшов сьогодні з дому, і з полегшенням захряснув за собою двері. Було тихо, як у банці з огірками, і тільки смерділа кукурудза. Крамниця була порожньою, і лише в кутку на шапці сиділа курка. Вона глянула на д-ра Сука одним оком і побачила на ньому все, що можна було з'їсти. Потім змінила око і побачила всі його неїстівні члени. На хвилину задумалась, і врешті д-р Сук склався в її голові цілим, заново зібраним з їстівних і неїстівних частин, і тоді вона до кінця зрозуміла, з ким має справу. Як події розвивалися далі, хай оповість він сам.

Розповідь про яйце і смичок

Стою серед приємної прохолоди і відчуваю полегкість, – говорить він. Скрипки перегукуються одна з одною, з їхніх тихих зітхань можна скласти цілий полонез, як укладають партію в шахи. Лише трохи переставити й замінити звуки. Нарешті виходить мадяр, власник крамниці з інструментами. Має очі кольору сироватки, червону, як помідор, шкіру і бороду у формі невеликого черева з пупом. Витягує кишенькову попільничку, струшує попіл, обережно закриває її і запитує, чи не помилився я дверима. Кушнір сидить поруч. Усі заходять помилково. До нього вже сім днів не заходив ніхто, крім тих, що помилялися. Тепер у нього вже й дверей немає, раніше були хоч якісь, а тепер дверей нема, є лиш невелика вітрина з клямкою, яка прочиняється відразу в крамницю і пускає покупця до тісної кімнатки. Я питаю, чи не має він якоїсь маленької скрипки для одної маленької панянки або невеликої віолончелі, лише щоб не дуже дорого. Мадяр повертається і хоче йти туди, звідки прийшов і звідки пахне гуляшем. В цей час курка підіймається зі своєї шапки і сокоче, показуючи свіже яйце. Мадяр обережно забирає яйце, надписує щось на ньому олівцем і кладе у шухляду. Те, що він записав, – дата: 2.Х.1982, і я зі здивуванням розумію, що ця дата наступить лише за кілька місяців.

– Нащо вам скрипка чи віолончель? – питає він у мене, обертаючись перед входом до своєї комірчини позаду крамниці. – Маєте програвачі, радіо, телевізори. А скрипка – чи знаєте ви, що то скрипка? Звідси й до Суботиці щороку зорати, засіяти і пожати – стільки треба орати одну малу скрипку, пане, ось цим! – І він показує мені на смичок, якого носить за поясом, наче шаблю. Виймає його й натягує волос пальцями, обвитими перснями круг нігтів, які наче притримують ті нігті, щоб вони не розкришилися на шматочки й не відпали. Потім змовкає, махає рукою і знову повертається, щоб вийти. Кому воно треба? – питає він мене на порозі. – Купіть щось інше, купіть їй мопеда чи пса.

Я вперто стою в крамниці і почуваю себе не найкраще серед тої впевненості, виказаної непевною і слизькою мовою, що схожа на їжу, яка тамує голод, але не смакує. Насправді мадяр доволі вміло розмовляє моєю мовою, але за кожним реченням він додає, наче хвостик, якесь зовсім незрозуміле мені мадярське слово. Так він робить і зараз, радячи:

– Ідіть собі, пане, пошукайте якогось іншого щастя для своєї маленької панянки. Це щастя занадто тяжке для неї. І запізніле щастя. Запізніле, – повторює він з-за того запаху гуляшу. – Скільки їй? – питає він голосом знавця.

Потім зникає, і я чую, як він переодягається й готується вийти. Кажу йому вік Джельсоміни Мохоровичич. Сім. Почувши число, він здригається, як від дотику чарівної палички. Перекладає його в голові на мадярську, відразу стає зрозуміло, що рахувати він може тільки по-мадярськи, і якийсь дивний запах заповнює кімнату, це запах черешні, і я бачу, що той запах означає зміну його настрою. Тепер у нього в роті з'являється якась шкляна люлька, з якої він потягує черешневу ракію. Він проходить через крамницю, ніби ненароком наступає мені на ногу, витягує маленьку дитячу віолончель і, пропонуючи її мені, далі стоїть на моїй нозі, показуючи цим, як у нього тісно. Я стою і клею дурня, як і він, тільки він – за мій рахунок, а я – собі на шкоду.

– Візьміть оце, – каже він, – дерево старіше від нас обох вкупі. І покриття добре… Зрештою, слухайте!

І він перебирає пальцями струни. Віолончель випускає чотириголосий звук, і він забирається з моєї ноги, ніби акорд той може полегшити усі страждання цього світу.

– Чуєте? – питає він. – Кожна струна тримає в собі усі інші. Але щоб це почути, треба вміти слухати чотири різні речі враз, а ми ліниві для такого. Чуєте? Чи не чуєте? Чотириста п'ятдесят тисяч, – перекладає він мені ціну з угорської. Мене як по голові стукнуло тим перекладеним рахунком. Ніби заглянув мені до кишені. Якраз стільки я й маю. Це давно приготовано для Джельсоміни. Знаю, що це не бог зна скільки, але я ледве й на це спромігся за три роки. Радісно кажу, що беру.

– Як це берете? – запитує мадяр і докірливо хитає головою. – Ех, пане, хіба ж так беруть інструмент? Хіба ви не спробуєте?

Я розгублено шукаю в магазині що-небудь, крім тієї шапки, на що можна було б сісти, ніби й справді збираюся грати.

– Не можете без стільця? – питає він. – Качка на воді сидить, а ви на сухому місці не можете? Ге? – і з презирством бере малу віолончель, підіймає її і кладе собі на плече, як скрипку.

– Отак! – каже він і простягає мені інструмент.

Беру його і вперше в житті граю на віолончелі, як на скрипці. Дека звучить не так вже й погано, особливо в глибоких квінтах, мені здається, що я навіть краще чую звуки крізь дерево, притулене до вуха, а мадяр раптом знову змінює запах. Тепер це різкий запах чоловічого поту; він зняв маринарку й залишився в майці, дві сиві борідки, заплетені косичками, висять у нього під пахвами. Висунувши одну шухляду, він сів на кут, узяв у мене віолончель і заграв. Я був вражений прекрасною імпровізацією. – Чудово граєте, – сказав я йому.

– Я взагалі не граю на віолончелі. Я люблю цимбали і скрипку. А на віолончелі грати не вмію. А те, що ви чули, то взагалі не музика, хоч ви на тому й не розумієтесь. То тільки так, певний порядок звуків – від найнижчих до найвищих, щоб можна було почути стрій та інші властивості інструменту… Пакувати?

– Так, – сказав я і потягнувся до гаманця.

– П'ятсот тисяч, прошу, – сказав мадяр.

Я похолов: – Хіба ви не сказали чотириста п'ятдесят тисяч?

– Сказав, але це за віолончель. Решта – за смичок. Чи ви не берете смичка? Не потрібен вам смичок? А я думав, за скрипкою і смичок ходить…

Він вийняв з пакунка смичок і поклав його знову на вітрину.

Я стояв як укопаний і нічого не міг сказати. І раптом отямився і від тих ляпасів, і від того мадяра, як від якоїсь хвороби, похмілля чи сну, я прокинувся, взяв себе в руки і перестав ламати комедію, з якої мадяр шкірив зуби. Я справді забув про смичок. І не мав грошей, щоб його купити. І я сказав йому про це.

Відразу ж запахло нафталіном; він різко натягнув маринарку і сказав:

– Пане, я не маю часу ждати, доки ви заробите на смичок. Тим більше, якщо до своїх п'ятдесяти з гаком років ви того ще не заробили. Ждіть краще ви, ніж я.

І пішов до виходу, залишаючи мене в крамниці одного. Біля дверей він став, озирнувся й додав:

– Можемо домовитись. Візьміть смичок на виплату.

– Ви жартуєте? – відказав я, не погоджуючись більше з його правилами гри, і зібрався вийти.

– Ні, не жартую. Я пропоную вам угоду. Можете не погоджуватись, але вислухайте.

Мадяр палив люльку так гордо, ніби закадив нею вже цілий Будапешт.

– Слухаю, – промовив я.

– Купіть у мене разом зі смичком і яйце.

– Яйце?

– Так, щойно ви бачили яйце, яке знесла курка. Про нього мова, – каже він, виймаючи з шухляди яйце, і пхає його мені під ніс.

На яйці олівцем написана та ж сама дата: 2 жовтня 1982 року.

– Заплатите мені за нього стільки ж, як і за смичок, з терміном виплати два роки…

– Як ви сказали? – перепитую я, не ймучи віри власним вухам.

І мадяр знову починає пахнути черешнею.

– Чи ваша курка несе золоті яйця?

– Моя курка не несе золотих яєць, але несе щось таке, чого ви і я, мій пане, не можемо знести. Вона несе дні, тижні й роки. Кожного ранку вона висиджує якусь п'ятницю чи вівторок. Сьогоднішнє яйце, наприклад, замість жовтка має якийсь четвер. Завтрашнє буде мати середу. Замість курчати з нього вилупиться один день життя його власника. Отак-то, мій пане! Таким чином, вони не золоті, проте цінні. Я ще й дешево вам їх віддаю. В цьому яйці, пане, є один день вашого життя. Він замкнений, як курча, і від вас залежить, вилупиться він чи ні.

– Якби я й повірив у вашу розповідь, навіщо мені купувати день, який я вже маю?

– Чи ви, пане, не вмієте мізкувати? Не вмієте мізкувати? Чи ви мізкуєте вухами? Усі наші біди на цьому світі виникають через те, що ми мусимо тратити свої дні так, як вони приходять. Бо не можемо перескочити через найгірші з них. У цьому вся штука. З моїм яйцем у кишені ви захищені від усіх невдач. Коли ви помітите, що день, який надходить, занадто вже чорний, гарнесенько розбийте своє яйце, і ви уникнете всіх неприємностей. Правда, життя ваше стане на один день коротшим, але зате ви можете засмажити з того поганого дня чудову яєшню.

– Якщо ваше яйце справді має таку здатність, чому ви не залишите його для себе? – запитав я, подивився йому в очі і не втямив у них нічого. Він дивився на мене чистою мадярською мовою.

– Чи пан жартує? Як ви гадаєте, скільки яєць я вже маю від цієї курки? Як ви думаєте, скільки своїх днів може розбити людина, щоб бути щасливою? Тисячу? Дві тисячі, п'ять тисяч? Я маю скільки завгодно яєць, але не днів. Зрештою, як і всі яйця, ці теж колись псуються. За якийсь час вони теж стануть затхлими і непотрібними. Тому, перш ніж вони втратять свою дію, я й продаю їх, мій пане. А у вас нема вибору. Залишіть мені тут розписку для певності, – додав він, швидко надряпав на листку якісь закарлючки й підсунув їх мені для підпису.

– А може ваше яйце, – запитав я, – позбавити чи врятувати від дня і якийсь предмет, скажімо, книгу?

– Звичайно, може, треба лишень розбити яйце з тупого боку. Але тоді ви втрачаєте можливість використати яйце для себе.

Я підписав листок на коліні, заплатив, отримав свій рахунок, ще раз послухав, як квокче в іншій кімнаті курка, а він запакував мені віолончель зі смичком і обережно загорнув яйце, після чого нарешті я вийшов з крамниці. Він вийшов за мною, наказав добре потягнути за клямку, доки він замикав двері-вітрину, і я знову опинився вплутаним в якусь його гру. Він мовчки пішов у свій бік, і тільки на розі оглянувся і гукнув:

– Пам'ятайте: дата, написана на яйці, – термін зберігання. Після того дня яйце вже нічого не варте…

Повертаючись із крамниці, д-р Сук ще якийсь час хвилювався від думки про можливі нові бешкети на вулиці, але нічого не сталося. За тим хвилюванням захопив його дощ. Він саме знаходився біля огорожі, за якою сьогодні зранку грав хлопець. Доки він біг, шпари в огорожі знову з'єдналися, і він знову побачив вікно і хлопця, що грав у ньому. І знову нічого не почув, хоч вікно й було відчиненим. Він чув одні звуки і залишався глухим до інших. Біжучи отак, наближався він до материного дому. Тим часом його руки обмацували шкіру, як сліпий намацує собі дорогу. Пальці впізнавали напрям і давно втоптану стежку. В його кишені лежав ключ, який віщує смерть, і яйце, яке може порятувати від смертного дня… Яйце, позначене датою, і ключ з маленькою золотою голівкою. Мама ще була одна, надвечір вона завжди любила трохи подрімати, і зараз теж була сонна.

– Будь ласка, подай мені окуляри, – звернулась вона до сина, – і дозволь прочитати тобі кілька рядків про хозарські поховання. Послухай лиш, що пише д-р Сук про хозарів у Челарево:

«Вони лежать у родових захороненнях, безладно розкиданих на березі Дунаю, але в кожній могилі голова повернена до Єрусалиму. Лежать у подвійних могилах, разом зі своїми кіньми, мружачи очі в протилежну від тварин сторону світу; лежать під своїми жінками, складеними на їхніх животах так, щоб померлим було видно не обличчя їхні, а стегна. Часом їх хоронять сторчма, тоді вони жахливо псуються і майже розкладаються від неперервного погляду в небо, а біля себе мають цеглини з вишкрябаним іменем Єгуди або словом „шахор“ – чорне. По кутах могил вони розкладають вогнища, в ногах тримають їжу, біля пояса – ножі. У кожній могилі з ними лежить якась інша тварина: тут вівця, корова чи коза, там курка, свиня або олень, а в дитячі могили вони кладуть яйця. Часом біля них лежить і їхня зброя, серпи, ливарське або ювелірне приладдя. На їхніх очах, вухах і устах лежать, наче покришки, череп'яні уламки з зображенням єврейського семисвічника; цікаво, що ці уламки римського походження і датуються III або IV століттям, а малюнки на них – VII, VIII чи IX століттям. Підсвічники (менори) та інші єврейські символи вишкрябані на черепках гострими предметами, дуже невміло, ніби поспіхом чи, може, крадькома, наче їх не насмілювались малювати гарно. Або – наче ті, хто малював, не пам'ятали добре, що різьблять, ніби не бачили ніколи підсвічника, лопатки для попелу, цитрини, баранячого рогу чи пальми, малюючи їх тільки за чужим описом. Ті вирізьблені накриття для очей, уст і вух оберігають могили від демонів і „шайтанів“, але черепки розкидані по всьому похованню так, ніби якась велика сила, могутня повінь земного тяжіння порозкидала їх зі своїх місць на різні сторони, і тепер жоден з них не лежить на тому місці, яке він повинен оберігати. Можна було б навіть висловити припущення, що якась невідома і грізна потреба перенесла ті накривки для очей, вух і уст з інших могил до цих, відкриваючи шлях одним демонам і закриваючи його іншим…»

У цей час всі дзвоники на дверях задзвонили, і дім заповнили гості. Джельсоміна Мохоровичич увійшла в черевичках з гострими носками і з гарними й застиглими очима, схожими на камінчики у перснях. Мама професора Сука перед усіма вручила їй віолончель, поцілувала межи очі, залишивши там ще одне, намальоване помадою, око, і сказала:

– Як ти думаєш, Джельсоміно, від кого цей подарунок? Чекай! Від професора Сука! Треба, щоб ти написала йому гарного листа і подякувала. Він молодий і красивий чоловік. Я завжди залишаю для нього найкраще місце за столом!

Заклопотана, з тяжкою тінню, що нею можна зачепити, як черевиком, пані Сук розсадила своїх гостей за столом, залишивши чільне місце порожнім, ніби все ще чекала найпочеснішого гостя, і неуважно, поспіхом, посадила д-ра Сука біля Джельсоміни й решти молоді, під гарно политим фікусом, який пітнів за їхніми плечима і плакав листям, аж було чутно, як скапує на підлогу. Того вечора за обідом Джельсоміна повернулась до д-ра Сука, торкнувшись його руки своїм гарячим пальчиком, і сказала:

– Вчинки в людському житті схожі на їжу, а думки й відчуття – на приправи; не буде добра тому, хто посолить черешні чи скропить солодощі оцтом…

Доки Джельсоміна це говорила, д-р Сук різав хліб і думав про те, що вона одного віку з ним і зовсім іншого з усіма.

Коли після гостини професор Сук повернувся до своєї кімнати в готелі, він витягнув з кишені ключа, взяв лупу й подивився на нього. На золотій монеті, яка служила голівкою, він прочитав єврейську букву Хе. Професор засміявся і відклав ключа, вийняв із сумки Хозарський словник, виданий у 1691 році Даубманусом, і перед сном прочитав з нього статтю Годувальниця. Він був упевнений, що володіє тим отруйним примірником, від читання якого вмирають на дев'ятій сторінці, тому ніколи не читав більше як чотири сторінки, уникаючи тим ризику. Він думав: «Не варто без потреби йти шляхом, яким приходить дощ». Стаття, яку він вибрав сьогодні, також не була довгою:

«Існували в хозарів, – було написано в словнику Даубмануса, – годувальниці, які могли робити власне молоко отруйним. Цінувались вони дуже високо. Вважається, що походять вони з одного із двох арабських племен, які Магомет прогнав із Медіни за те, що вони поклонялися четвертому бедуїнському божеству Манат. Були вони, ймовірно, з племені Хазрай або з племені Ауз. Їх наймали для годування (досить було й одноразового) якогось небажаного принца чи багатого спадкоємця, якого хотіли позбутися інші претенденти на його місце. Через це з'явилися й так звані „дегустатори отруйного молока“ – молоді хлопці, які спали з годувальницями і ссали їхнє молоко, перш ніж тих пускали годувати довірену їм дитину. Тільки якщо з їхніми коханцями нічого не траплялося, вони могли ввійти до покою з немовлям…»