Текст книги "Хозарський словник: Роман-лексикон на 100 000 слів"

Автор книги: Милорад Павич

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

ЖОВТА КНИГА
Гебрейські джерела з хозарського питання

АТЕХ

ATEX (VIII століття) – ім'я хозарської царівни, що жила в період юдаїзації хозарів. Даубманус подає гебрейський варіант написання її імені зі значеннями всіх літер слова At’h:

Виходячи з літер, були зроблені й висновки про особливі риси хозарської царівни.

Aleph, перша буква її імені, означає Верховну корону, мудрість, а отже – погляд угору і погляд донизу, як від матері до дитини. Тому Атех не потрібно було куштувати сімені свого коханця, щоб пізнати, яке вона матиме потомство – жіноче чи чоловіче. Бо до таїни мудрості причетне все, що нагорі, і все, що унизу, вона – неосяжна. Алеф є початок, який уміщає всі інші літери й розпочинає хід семи днів тижня.

Teth – дев'ята буква єврейської азбуки, цифрове значення якої – «просте 9». У книзі Темунах Teth значить Сабат, що свідчить про її розміщення під знаком планети Сатурн і господнього відпочинку; таким чином, вона означає й наречену, оскільки Субота – наречена, за тлумаченням у книзі Jesch. XIV, 23; крім того, вона пов'язана з замітанням мітлою, що має значення руйнування нечисті й навернення невірних, а також втілює силу. У відомій хозарській полеміці царівна Атех допомогла гебрейському представникові; на поясі вона носила підвішений череп свого коханця Мокадаси аль-Сафера, якого годувала перченою землею й поїла соленою водою, і сіяла йому в очницях волошки, щоб і на тому світі він бачив голубе.

Не – четверта буква Божого Імені. Вона символізує руку, міць, сильний змах, суворість (ліва рука) і милосердя (права), виноградну лозу, що спинається від землі й сягає до неба.

Під час хозарської полеміки царівна Атех була напрочуд красномовною. Вона сказала:

– Думки сипали на мене з неба, мов сніг. Опісля я ледве одігрілася й вернулась до життя…

Царівна Атех допомогла Ісакові Сангарі, гебрейському учаснику хозарської полеміки, в той спосіб, що своїми міркуваннями загнала в кут арабського учасника, в результаті чого хозарський каган визначився на користь єврейської віри. Деякі джерела вважають, що Атех писала вірші, які збереглися в «хозарських книгах», що ними користувався Юда Халеві, гебрейський хроніст хозарської полеміки. За іншими джерелами, саме Атех першою уклала словник чи то енциклопедію хозарів з докладними відомостями про їхню історію, віру і читачів снів. Усе це було зібране у формі римованих віршів, які розміщалися в алфавітному порядку, і навіть полеміка при дворі хозарського володаря була описана у віршованій формі. Коли в царівни Атех запитали, хто переможе у полеміці, вона відповіла: «Якщо сходяться двоє воїнів, переможцем стає той, хто краще лікує свої рани». Як на дріжджах виростав потім «Хозарський словник» у збірнику царівни, який, за повідомленням одного джерела, називався «Про страсті слова». Якщо це було справді так, то царівна Атех є першим автором цієї книги, її пратворцем. Лиш у тому первісному словнику, написаному хозарською мовою, не було ще трьох сьогоднішніх книг; в той час то був єдиний словник на єдиній мові. Від того первісного словника до нашого сьогоднішнього дійшло зовсім мало, як від туги самотнього пса, перенесеної дітьми, що передразнюють собачий гавкіт, до іншого пса.

Саме завдяки участі в полеміці царівни Атех каган прийняв молитовне покривало й Тору, що викликало лють інших учасників полеміки. Тому ісламський демон покарав царівну Атех, змусивши її забути свою хозарську мову й усі свої вірші. І навіть ім'я свого коханця. Єдине, що залишилося в її пам'яті, була назва одного плоду, схожого за формою на рибу. Перед тим як це сталося, царівна Атех, відчуваючи небезпеку, наказала зловити якомога більше папуг, яких можна було б навчити людської мови. Таким чином, для кожного слова з Хозарського словника у палац був принесений один папуга. Кожен був навчений окремій статті й завжди міг розказати напам'ять вірші, які складали ту статтю. Зрозуміло, що вірші були написані хозарською мовою, і тою ж мовою папуги їх декламували. Коли справа дійшла до відходу від хозарської віри, хозарська мова теж почала різко зникати, і тоді Атех випустила на волю усіх папуг, навчених словам із хозарського словника. Вона сказала: «Летіть і навчіть своїм пісням інших птахів, бо не пройде багато часу, як тут про них ніхто вже не згадає…» І птахи розлетілися по лісах на узбережжі Чорного моря. Там вони вчили цим пісням інших папуг, ті інші вчили ще інших, і нарешті настала така мить, коли самі лиш папуги знали ті вірші й говорили хозарською мовою. У XVII столітті на узбережжі Чорного моря впіймали одного папугу, що вмів рецитувати декілька віршів якоюсь незрозумілою мовою, про яку господар папуги, один царгородський дипломат на ім'я Аврам Бранкович казав, що то хозарська мова. Він наказав одному зі своїх писарів записувати за папугою все, що той говоритиме, сподіваючись у той спосіб натрапити на «папужі вірші», тобто на поезію царівни Атех. Здається, що саме так папужі вірші з'явилися в Хозарському словнику Даубмануса.

Необхідно згадати, що царівна Атех була захисницею наймогутнішої секти хозарських священиків, так званих ловців або читачів снів. Її енциклопедія була не чим іншим, як спробою об'єднати в одному цілому ті записи, що їх століттями робили ловці снів, записуючи свій досвід. Одним з найкращих у тій секті, незважаючи на свій юний вік і перші очі, був її коханець. Тій секті первосвящеників присвячений один із віршів царівни Атех:

Засинаючи увечері, всі ми перетворюємося на акторів і виходимо щоразу на іншу сцену, щоб виконати свою роль. А вдень? Вдень, на яві, ми вчимо ту роль. Буває, ми завчаємо її гірше, аніж треба, і тоді не сміємо вийти на сцену, а ховаємось за спинами інших акторів, які краще знають свої слова і кроки.

А ти – ти той, хто приходить, щоб побачити наше дійство, а не щоб грати. Нехай твоє око впаде на мене тої миті, коли я буду готова його зустріти, бо ніхто не буває і мудрим і гарним усі сім днів у тижні.

Існує також переказ про те, що присутні в хозарських палатах єврейські посланці врятували царівну Атех від гніву арабського і грецького місіонерів, домовившись про те, щоб замість неї покарали її коханця, хозарського первосвященика зі секти ловців снів. Вона погодилася, і його замкнули в клітці, підвішеній над водою. Втім це не врятувало царівну від призначеного їй покарання.

ДАУБМАНУС ЙОГАННЕС

ДАУБМАНУС ЙОГАННЕС (XVII століття) – «typographic Ioannes Daubmannus» польський друкар. В першій половині XVII століття він видав у Пруссії польсько-латинський словник, але те ж саме ім'я стоїть і на титульній сторінці ще одного словника, виданого у 1691 році під назвою «Lexicon Cosri – Continens Colloquium seu disputationem de Religione…» Таким чином, Даубманус виступає і як перший видавець книги, що її друге видання читач тримає зараз у руках. Даубманусове видання Хозарського словника було знищене ще в 1692 році за розпорядженням інквізиції, але два його примірники уникнули тої долі й залишилися в обігу. Матеріали до словника, складеного з трьох словників про хозарське питання, Даубманус, очевидно, отримав від одного монаха східнохристиянського обряду, та й сам він також доповнював отриманий матеріал, через що його вважають не тільки видавцем, а й редактором Хозарського словника. Про це свідчать і мови, використані у згаданому виданні. Авторство паралельного латинського тексту належить напевно Даубманусові, бо монах, найвірогідніше, не знав латини. Сам же словник був видрукований арабською, гебрейською та грецькою (або сербською) мовами, зберігаючи текст у тому ж вигляді, в якому він потрапив до рук видавця.

В той же час одне німецьке джерело стверджує, що Даубманус, який видав Хозарський словник у 1691 році, і Даубманус – видавець польського словника з першої половини XVII століття – це дві різні особи. За тим прусським джерелом, Даубманус-молодший у ранньому дитинстві захворів на тяжку хворобу, що згодом зробила його калікою. В той час він ще не носив імені Йоганнес Даубманус, а звався своїм справжнім іменем Яків Там Давид бен Яхія. Подейкують, ніби якась перекупка, що спродувала фарби, гукнула йому вслід: «А щоб тобі добра не було ні вдень, ні вночі!» Невідомо, що стало причиною того прокляття, проте воно збулося. Був початок першого місяця адара, коли хлопець з першим снігом вернувся додому скривленим, як шабля. Відтоді він ходив, тягнучи одну руку за собою по землі, а другою підтримуючи за волосся голову, яка без опори не могла триматися рівно. З того ж часу він і зайнявся друкарством, бо в тому ремеслі його голова, схилена на плече, анітрохи йому не заважала, а, навпаки, була як на своєму місці. Він засміявся і промовив: «Темрява замість світла!» – і став на службу до справжнього Даубмануса – до того старшого, що звався Йоганнесом. І не пошкодував. Як Адам охрестив дні у тижні, так і він дав імена кожному зі семи друкарських умінь, він виймав букви з ящика і весь час співав, для кожної букви мав іншу пісню, і на перший погляд здавалося, що між ним і його хворобою немає жодної незгоди. Але саме тоді через Пруссію мандрував знаменитий тогочасний цілитель, один з тих небагатьох, що бачили, як Елохім вінчав Адама із душею. І Даубманус-старший відправив до того цілителя свого Якова Там Давида на лікування. Бо Яків у той час уже був парубком і на його обличчі лежав один з тих світлих усміхів, про які кажуть – смачно посолений; він носив рябі ногавиці і в місяці елулі в печі, де яйця літом тримають у комині, готував собі яєшню так часто, що десять квочок не встигали за ним нестися. У хлопця тільки очі зблиснули на лезі ножа, яким він різав хліб, коли йому розказали цю новину, а тоді він зав'язав вузлом вуса і зник, несучи в руці свою голову. Невідомо, скільки тривала його подорож, але одного сонячного ранку Яків Там Давид бен Яхія повернувся з Німеччини здоровим, високим і струнким, і з новим іменем. Він узяв собі ім'я свого благодійника Даубмануса – того старшого, що проводжав його колись горбатим, а тепер зустрічав здоровим, з радістю і наступними словами:

– Не можна говорити про половину душі! Бо тоді одну її половину ми могли б тримати у раю, а другу – в пеклі! Ти – підтвердження цього.

І справді, з новим іменем Даубманус-молодший почав нове життя. Проте життя це було подвійним, як ердельський таріль з двійним денцем. Даубманус-молодший і далі одягався джиґуном і ходив на ярмарок з двома картузами – одним при поясі, а другим на голові, чергуючи їх для повного лиску. Він був таки справді красенем, мав лляне волосся, що виросло у місяці іярі, і так багато вроди на обличчі, як місяць сиван має у своєму володінні різних днів, а їх у ньому тридцять. Уже й женити його хотіли. Аж тут раптом виявилося, що після одужання з обличчя Даубмануса зник його знаменитий усміх. Той усміх, що його він зранку здмухував із уст, перш ніж увійти в друкарню, і далі, за звичкою з минулих років, чекав на нього перед входом в майстерню, ніби щеня, лишень тепер він ловив його в повітрі верхньою губою так, як ловлять приклеєні вуса, щоб вони не впали. І усміх цей на ньому так і висів. Люди перешіптувались про те, що в друкаря, відколи той скинув свого горба й розпрямився, вселився страх. Він злякався – говорили кругом нього – тої висоти, з якої раптом поглянув на світ, злякався нових краєвидів, яких не міг упізнати, а найбільше – своєї схожості з іншими людьми, яких тепер він перевищував зростом, – він, що колись був нижчим за всіх на вулиці.

Попід тими вуличними балачками крадькома і пошепки текли ще й інші, темніші чутки, схожі на мул, що осідає на дно річки. За одною з тих темних чуток, джерелом давньої хлоп'ячої радості Даубмануса і його втіхи під час хвороби було те, що він, скручений і згорблений недугою, міг сам себе сягати і смоктати, і так він дізнався, що чоловіче сім'я має смак жіночого молока. Отак він і відновлювався сам із себе. Але відколи випростався, це стало неможливим… Усе це могли бути лиш чутки, що роблять людське минуле таким же невідомим, як і майбутнє, проте відколи молодий Даубманус одужав, кожен міг побачити, як доволі часто серед підмайстрів він повторює один дивний жарт. На якусь хвилю Даубманус кидав роботу, торкався однією рукою до землі, а другою хапав свою власну голову за волосся і підіймав її. Голова тоді розпливалася в тій давній, смачно присоленій усмішці, і давній бен Яхія починав співати так, як давно вже від нього ніхто не чув. Висновок, що напрошувався, був простим: за своє виздоровлення друкар заплатив надто високу ціну; недаремно він часто повторював: «Вертається мені та Німеччина у снах, як неперетравлений обід». А найгіршим було те, що й робота в друкарні вже не приносила йому колишньої втіхи. Він набивав свою рушницю буквами і йшов на полювання. Та вирішальною подією, тим каменем, що ділить воду одного потоку на два моря, стала для нього зустріч із жінкою. Вона прийшла здалеку, носила бузкові сукні, які носять єврейки у Греції під турками, і була вдовою якогось романьйота, що десь під Кавалою робив колись сир качкаваль. Даубманус помітив її на вулиці. Серця їхні перетнулися поглядами, але коли він простягнув до неї два свої пальці, вона промовила: – Птахів, що не живуть у клітках, видно по тому, як, сидячи на гілках, вони ставлять свої кігті по два, а не один і три. І відмовила йому. Це переповнило чашу. Даубманус-молодший зовсім втратив голову. Та коли він вже остаточно вирішив усе покинути і піти з міста, несподівано помер старий Даубманус, а до друкарні його наступника, Даубмануса-молодшого, якось увечері зайшов християнський монах з трьома качанами капусти на рожні й шматком солонини у торбі, сів до вогню, на якому кипіла вода в мідному казані, кинув у ту воду солі й солонини, нарізав капусти і промовив: «Мої вуха переповнені Божими словами, а рот – капустою…» Звали його Нікольський^А і раніше він був писарем у монастирі Ніколє на тій самій Мораві, де колись давно Менади роздерли Аполлона. Він запитав Даубмануса, чи не видасть той книги доволі дивного змісту, такої, що ніхто, мабуть, не візьметься за її видання. Даубманус-старший чи й бен Яхія відмовилися б від такої пропозиції не вагаючись, але Даубманус-молодший, розгублений і заплутаний, узрів у тому якусь нову надію для себе. Він погодився, і Нікольський почав з пам'яті диктувати йому словника, доки не виповів за сім днів цілої книги, пережовуючи капусту своїми різцями, такими довгими, наче вони росли аж із носа. Коли рукопис був готовий, Даубманус віддав його в набір, не перечитуючи, зі словами: «Знання – недовговічний крам: швидко псується. Як і майбутнє». Після того як словник був набраний, Даубманус відтиснув один примірник отруйною типографською фарбою і відразу ж сів читати. Що далі він читав, тим глибше проникала отрута, і тіло Даубмануса все більше й більше скручувалося. Кожен приголосний у книзі вражав якийсь його орган. До нього повернувся горб, кості знову набрали своєї первісної форми, в якій вони росли і твердли колись давно в утробі, а утроба в часі читання знову набула того положення, до якого звикла ще змалку, позникали всі болі, якими було заплачено за його зцілення, голова знову лягла в долоню лівої руки, а права рука потягнулась до землі, і в ту хвилину, коли вона торкнулася до неї, обличчя Даубмануса знову заясніло, як у дитинстві, по ньому розлилася та забута й блага усмішка, що з'єднувала докупи всі його роки, і він помер. Крізь той щасливий усміх уста його зронили останні склади, прочитані ним у книзі, і вони говорили: Verbum саго factum est – Слово стане плоттю.

ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИ САМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛІДІСІЇ САРУК

ДОГОВІР ПРО ЗАРУЧИНИ САМУЕЛЯ КОЕНА Й ЛІДІСІЇ САРУК (XVII століття) – в Дубровницькому архіві, в досьє місцевого сефарда Самуеля Коена зберігся договір про заручини, в якому говориться:

«У добрий час і в добру годину відбуваються заручини Самуеля Коена та панянки Лідісії, дочки шанованого старця, господаря Шелома Сарука, що спочив у Бозі, мешканця міста Солуні. Умови заручин наступні: по-перше, мати дівчини, добродійка Сіті, хай буде благословенна вона межи жонами, дає в посаг за своєю дочкою, згаданою вище Лідісією, одну іспанську подушку й жіноче вбрання, за своїми можливостями та гідністю. По-друге, день весілля назначається від сьогодні за два з половиною роки. Між сторонами укладається домовленість про те, що, якби згаданий панич Самуель не прибув з будь-яких причин у визначений день шлюбу з Лідісією, – чи то з власного бажання, а чи з волі вищих сил, – від того дня всі коштовності та предмети, що їх наречений подарував нареченій, за законом і правом не підлягають поверненню і наречений не має жодного права виказувати свою незгоду чи обурення з цього приводу. Перелік подарованих предметів наступний: браслети, які вона носить на руках, намиста, перстені, капелюшок, панчохи й шерстяні підколінники, усього разом 24 предмети. Усе це складає вартість на суму двох тисяч і двіста акчів і переходить яко дар у неподільну і довічну власність згаданої дівчини – якщо наречений не з'явиться в умовлений час, щоб узяти з нею шлюб. Крім того, згаданий вище панич Самуель Коен прирікає тяжкою клятвою, яку дає кожен під загрозою відлучення, що не засватає жодної іншої жінки на світі й не візьме шлюбу ні з ким іншим, окрім своєї нареченої Лідісії.

Усе це записано й стверджено згідно всіх правил та законів, і панич Самуель присягнув відповідною клятвою сьогодні, в понеділок, у першій чверті місяця шевата 5442 року, і всьому написаному тут належить вірити довічно.

Аврам Хадіда, Шеломо Адроке та Йосеф Бахар Ізраель Алеві, судді».

На звороті цього документу рукою одного з дубровницьких стражів порядку було зроблено декілька записів про Коена. В одному з повідомлень говорилося, що дня 2 квітня 1680 року в розмові на Страдуні Коен розповів наступну притчу:

На деякі вітрильники свого флоту хозари замість вітрил одягали рибальські сіті. І ті човни пливли, як і всі інші. Коли один грек запитав у хозарських священиків, як це їм вдається, якийсь єврей, що був присутній при тій розмові, відповів замість них: «Либонь, ці сіті напинає щось інше, а не вітер».

Друге повідомлення дубровницького шпигуна стосується шляхтянки Євфросинії Лукаревич. У травні того ж року в Лучариці Самуель Коен зустрів добродійку Євфросинію і запитав у неї наступне:

– Чи ти увесь час така ж гарна, чи інакша у п'ятницю ввечері, коли міняються душі, бо тоді ти не впускаєш мене, щоб я тебе побачив?

На ці слова добродійка Євфросинія витягла з-за пояса маленького каганця, піднесла його до своїх очей, заплющила одне око, а іншим глянула на ґніт. Той погляд виписав ім'я Коена у повітрі, запалив ґніт і освітив її шлях до самого дому.

КАГАН

КАГАН – титул хозарського володаря; походить від єврейського слова коен, що значить князь. Першим каганом після прийняття хозарським царством юдаїзму був Савріел, а його дружина називалася Серах. Ім'я кагана, котрий вирішив провести «хозарську полеміку», запросивши до свого палацу євреїв, греків і арабів, щоб ті розтлумачили його сон, не відоме. За єврейськими джерелами, що їх наводить Даубманус, наверненню хозарів у юдаїзм передував сон кагана, про який він розповів своїй дочці або ж сестрі, царівні Атех, наступне:

– Снилося мені, що я іду по пояс у воді й читаю книгу. Та вода – то річка Кура, каламутна, повна трав, з тих, що її можна пити лише процідивши крізь волосся чи бороду. Часом, коли набігає якась вища хвиля, я піднімаю книгу високо над головою, щоб не замочити її, а тоді знов продовжую читати. Глибина вже поряд, і я повинен закінчити читати ще до того, як підступлю до неї. І тоді з'являється мені ангел з птахом на плечі й говорить: «Твої наміри любі Господу, але справи твої – ні». На цьому місці я прокидаюсь і відкриваю очі. І бачу, що й далі стою по пояс у тій самій каламутній Курі з травами, тримаю в руці ту саму книжку, а передо мною, як і раніше, стоїть ангел. Той самий, зі сну, з птахом на плечі. Я швидко заплющую очі, але річка, ангел, птах і все інше залишається таким, як і до того; відкриваю очі – те саме. Просто жах. Навмання я читаю з книги: «Хай не похваляється той, хто взутий…», і на цьому місці стуляю очі, але продовження бачу й дочитую те речення з закритими очима: «… як і той, хто босий». В ту хвилину з плеча ангела злетіла пташка, і я знову підняв повіки. Було видно, як птах відлітає. І тоді я зрозумів: більше немає закривання очей перед істиною, нема порятунку в стулюванні повік, немає ні сну, ні яви, ні прокидання, ні засинання. Усе – один і той самий єдиний довічний день і світ, що обвився навколо тебе, мов гадина. Тоді я узрів велику й далеку радість малою, але близькою; велику справу відчув марнотою, а малу – своєю любов'ю… І зробив те, що зробив.