Текст книги "Апологети писаризму"
Автор книги: Микола Хвильовий
Жанр:
Иностранные языки
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]
III
Так що ж таке, нарешті, мистецтво?
Во саду ли, в огороде собачка бежала… начинай сначала…
Отже, щоб розв’язати проблему організації літературних сил, для цього і справді треба вияснити, що таке мистецтво. Товариш Пилипенко врешті зрозумів це, але, зрозумівши, як бачимо, не попрацював над собою, а не попрацювавши, поліз в ідеалістичну гречку. Як відомо, кожна соціальна група має свій погляд на мистецтво, отже, й наше завдання – дати йому таке визначення, щоб воно відповідало історичним завданням пролетаріату. І для цього зовсім не треба плутатись в шмідтівських туманах. Для цього треба подумати, попрацювати. І нам би легше було: одна справа обстрілювати якогось «енка» і зовсім інша – самого папашу…[47]47
Якось неприємно.
[Закрыть]
Тов. Пилипенко і сам почував, очевидно, що всі його визначення «шкутильгають на всі чотири» і що це для вдумливого читача з першого рядка ясно. І, почуваючи це, він зробив такий «ловкий ход»:
«З усіх формул марксисти одначе виводять загальну, що на цій усі сходяться: «за допомогою мистецтва клас пізнає себе, тим самим приводячи в систему свої емоції, почуття, організуючи і виливаючи їх у певну класову психологію», тобто мистецтво – це насамперед ідеологія».
Сказавши це, тов. Пилипенко додає з величезним задоволенням і, очевидно, розправляючи вуса: – «А хай мені докажуть, що це вульгарний марксизм!» – В одному пункті ми вже доказали, подбаємо доказати й тут.
Одне вже те, що цією «формулою» підперто попівський ідеалізм Шмідта, – одне вже це є вульгарний марксизм. Але що ж таке ці нові філософські міркування? По-перше, те, що сказано у Полонського й приведено нашим теоретиком, що на ньому «сходяться всі марксисти», не є формула, а те, що витікає з якоїсь формули. Починається воно: «за допомогою…» і кінчається… «психологією». Далі ж напряглася пилипенківська «отсебятинка»: «тобто мистецтво – це насамперед ідеологія».
Отже до логіки. У Полонського сказано про класову психологію, у Пилипенка йде річ про ідеологію. Психологія і ідеологія – одне і те ж? Елементарна політграмота говорить так: ідеологія є процес свідомого думання, хоч би й з участю псевдосвідомості[48]48
Енгельс, із листів до Мерінга.
[Закрыть], а психологія – це процес, головним чином, підсвідомий. Як бачите, тов. Пилипенко коригує «всіх марксистів», приписуючи їм те, чого вони не говорили. Бо ж сказати, що «мистецтво – це насамперед ідеологія», значить не розуміти його психологічної природи. Але не будемо чіплятись до слів і припустимо, що Полонський сказав: «за допомогою мистецтва»… і т. д. «виливає у певну класову ідеологію». Припустимо, що почуття можна «вилити в ідеологію». Але хіба можна зробити із цього такий висновок: тобто «мистецтво є насамперед ідеологія»? «За допомогою» бритви парикмахер організує, приводить до порядку якісь вуса, виливаючи їх у фасон а lа Вільгельм. Значить, бритва – це насамперед фасон а lа Вільгельм? Так, Сергію Володимировичу? Так, відповідає нам блискучий теоретик. Але при чому тут «всі марксисти»? Ми страшенно реготали, дійшовши до цього несподіваного висновку.
Але припустимо, нарешті, що «формулу» «мистецтво – це насамперед ідеологія» подано без всякого з в’язку з цитатою Полонського. Припустимо, що тут справа йде про мистецтво як ««ідеологічний одяг»[49]49
Термін Плеханова.
[Закрыть]. Що ж тоді маємо? А маємо не що інше, як порожню фразу. Справді: хіба це визначення? Хіба право, політика і т. д. не є ідеологією? Всяка суспільна категорія є і ідеологія, але мистецтво, припустимо, є не те ж саме, що політика, право не те ж саме, що робоча медицина і т. д. Отже, і все таки для кожної із цих категорій треба дати своє, їй одній належне визначення.
«Це один мотив. Другий – це те, про що немає суперечок, а саме – мистецтво є категорія ідеологічна[50]50
Чому це «другий мотив»: знову ж за рибу гроші! – М. X.
[Закрыть] й до систематики надбудов ми повинні, очевидно, підходити, як до систематики ідеологій, що й потрібно в нашому дальшому викладі».
Так продовжує далі тов. Пилипенко. Але яка ж це «систематика»? А систематика тут така, що не можна в ім’я запаморочення «плужанських» голів публічно плести нісенітницю. Що таке систематика? Систематика є наука про систему, є метод збудування системи. І виходить тоді так: до методів збудування системи мистецтва ми мусимо підходити, як до методів збудування системи ідеологій. Так? Так! Але «почему сие важно в-пятых»? Що це говорить? Буквально нічого. Бо й справді: що таке «система мистецтва»? А чорт його знає! Що ж тоді «метод збудування системи мистецтва»? Накажи мене Бог, не знаю. Правда, «метод збудування системи ідеологій» єсть, але краще покиньмо його, бо, по-перше, кожний по-своєму його тлумачить, по-друге, – і ще раз: «почему сие важно в-пятых»? Отже, по цьому методу приміряти «метод збудування системи мистецтва»[51]51
До речі, ми не підозрюємо тов. Пилипенка, що він плутає «систему мистецтва» з системою організації.
[Закрыть] – значить зарання поставити над справою хреста. До чого ця «образованность»? Яке вона має відношення до наших суперечок? Але припустимо, що вона нам страшенно потрібна. Тоді вийде приблизно так: оскільки корова є категорія домашня, остільки й до систематики корів треба підходити, як до систематики будинків. Правильно? Цілком справедливо! Але при чому тут Олександр Македонський?
Тов. Пилипенко ображається на нас за наше в’їдливе перо. Але – що робити! – дорогий Сергію Володимировичу! Місію таку взяли ми на себе і доведемо її до кінця, себто до того самого моменту, коли «систематика» положить нас прийомом «тур де бра» на обидві лопатки. Це ви й самі знаєте, рекомендуючи Хвильового[52]52
За паном Пшестшельським.
[Закрыть] «запальним апостолом дурниці і мучеником безглуздої справи».
Словом, справа з «ідеологічним» визначенням мистецтва рішуче заплуталась. Отже, ясніш: в мистецтво дійсно входять елементи певного суб’єктивізму, певної класової ідеології[53]53
Ви, очевидно, саме це мали на увазі?
[Закрыть]. В ті чи інші періоди класовий суб’єктивізм навіть з’їдає художній еквівалент твору, робить цей твір злободневкою, метеликом, який живе один день. Це буває в часи, подібні до тих, що їх ми пережили – 17, 18, 19, 20 тощо роки. Це буває в той час, коли суспільство виростає із певних соціальних форм і через якийсь клас вибухає, щоб найти інші форми, коли мистецтво зіграло вже свою роль в підготовці до цього вибуху, коли сенс цього вибуху ясний і мистецтву очевидно нічого робити. Отже, і митець тоді являється тільки підручним, не творцем, бо його волю паралізовано волею його класу, якому ясний сенс боротьби і який шукає фізичної підтримки. От чому поети й художники цього часу були смішні й непотрібні.
Але от вибух відбувся. Старі соціальні форми зруйновано, народжується нове суспільство в нових формах. Революційний клас шукає дороги в майбутнє в ім’я всього людства[54]54
Ми підкреслюємо «людства», бо класовий егоїзм має своє виправдання остільки, оскільки він є революційним, прогресивним фактором.
[Закрыть]. Тут і випливає знову на поверхню мистецтво. Воно мусить служити революційному класу, але не як «класу для класу», а як «класу для людства». Це його історична місія в класовому суспільстві. В цьому сенсі воно й є «категорією ідеологічною», і тільки в цьому.
Тут ми, власне, і скінчили б з визначенням мистецтва, коли б т. Пилипенко не зачепив митця. За ким же знову рече наш ідеолог? Знову за Шмідтом і знову величезною цитатою. І притягне він цього самого Шмідта на тій підставі, що я, Пилипенко, «майже погоджуюсь із ним», і на тій, що справа не в справі, а гарно придумано. І італійці, коли хочуть показати свою «образованість», в даному випадку, здається, так говорять: «[se] nоn è vero è ben trovato[55]55
Коли це неправда, тоді це велике відкриття (іт.).
[Закрыть]».
Так от:
«Ті[56]56
Каже Шмідт.
[Закрыть], кому вдасться володіти мистецтвом якнайкраще, і хто через це може обслуговувати продуктами своєї творчості інших, даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань, – називаються митцями».
Тов. Пилипенкові таке визначення страшенно подобається, тим паче, що воно страшенно немудре, і тим паче, що, висловивши його, можна сховатись за «авторитет» Шмідта. Але оскільки цей авторитет липовий, то й вийде: піп – це той, кому вдалося оволодіти попівством, і хто через те може обслуговувати продуктами своєї творчості інших, даючи їм готові формули для виявлення їхніх переживань. Музика – це той, хто оволодів музикою і т. д. Словом, різниця між попом і митцем та, що перший оволодів попівством, а другий – мистецтвом. Але хто такий піп і хто такий митець, так і залишилось неясним, особливо коли взяти до уваги, що ми не маємо визначення ані попівства, ані мистецтва.
«Тому й треба пам’ятати, що мистецтво професіоналів митців від мистецтва не митців відрізняється тільки кількісно, а не якісно».
Словом, Шмідт запевняє тов. Пилипенка, що його, Пилипенків, памфлет відрізняється від якогось памфлета Вольтера «тільки кількісно, а не якісно», і наш друг готовий вже йому, Шмідту, співати дифірамби. Ні, дорогий товаришу, «се лев, а не корова», не довіряйте! Їй-бо, бере «на арапа». Хоч як це й дивно, але митець неодмінно і принаймні мусить бути талановитою чи то геніальною людиною. Принаймні. З бездари й мільйон Шмідтів нічого не зроблять. Це – як аксіома, не «самозакоханість» це, тов. Пилипенко, є. ясність думки.
Інша справа, коли ви цитуєте т. Леніна, що мистецтво, мовляв, «належить народові і повинно входити в саму гущу працюючих мас». Це цілком справедливо. Але не помиляється й Хвильовий, коли каже, що «мистецтво для розвинених інтелектів». Що значить «розвинений інтелект»? Це зовсім не значить, що це той, якого визначає курс університету Св. Володимира. Це й не той інтелект, що вилежується під боком «баби» і знає дорогу тільки до «сороковки», не той, що висиджується у пивних чи то день і ніч шпацірує по бульварах[57]57
Будь то селянин, робітник, радянська баришня чи то «освічений» піжон.
[Закрыть]. Це той інтелект, який намагається стати на рівень соціально-побутових можливостей своєї доби. Це інтелект перш за все активний. Для нього й мистецтво. І нічого тов. Пилипенкові брати роль «народного» адвоката. Ми розуміємо, що таке народ. Колись великому сатирику й народолюбцю Салтикову-Щедріну закидали презирство «до народу». Він так відповів:
«Непорозуміння відносно глузування мого над народом, як здається, виникає тому, що рецензенти мої не відрізняють народу історичного, себто того, що втілює ідеї демократизму. Перший оцінюється і набирає співчуття в залежності від того, як і що він зробив. Коли він породжує Бородавкіних і Угрюм-Бурчеєвих, то про співчуття не може бути й мови; коли ж він виявляє потяг вийти із стану несвідомості, тоді співчуття до нього являється цілком законним, але міра цього співчуття все-таки обумовлюється мірою зусиль, що робить їх народ на путі до свідомості. Щодо народу в сенсі другого визначення, то цьому народу не можна не «співчувати».
Цією довгою цитатою ми гадаємо назавжди покінчити справу з «народними» адвокатами, і хоч скільки б тов. Пилипенко наводив цитат із т. Зінов’єва і резолюцій партз’їзду, ми народ все-таки будемо поділяти на народ і «народ». Бо один народ візьме мистецтво, а другий – покрутить з нього… цигарки. Служити цьому останньому народу ми будемо… в лікнепі.
«Все це[58]58
Воістину.
[Закрыть] треба мати на увазі, розв’язуючи проблему організації літературних сил».
* * *
Пробачте: ми обіцяли в другому розділі розповісти про кримінальну справу з літератором М. Хвильовим. Але тут уже й третій кінчився, а справи нема. Отже, прошу. Просвітянська публіка страшенно нервується: як це так сталося, що якийсь парвеню[59]59
Sіс.
[Закрыть] «потрясає основи пролетарської літератури?». Мовляв, тут щось не ладно. Треба… Ну, словом, про те, що треба, ви узнаєте в дальших розділах.
IV
«Просвітительство» як просвітянство.
Загасіть вогні минулих днів. У попіл викиньте докурену життя цигарку.
Юліан Шпол
Всякі організаційні міркування завжди тісно зв’язані з певними ідеологічними передпосилками. Це і сам тов. Пилипенко визнає, посилаючись в даному випадку на авторитет Леніна. Отже, вияснення ідеологічних передпосилок і є перше завдання кожної із «ворожих» сторін. Тільки через це вияснення ми врешті доб’ємось, хто із нас стоїть на непевному шляху, хто із нас об’єктивно одірвався від пролетаріату.
Визначення мистецтва є одна із таких ідеологічних передпосилок, і в ній тов. Пилипенко зарекомендував себе справжнім ідеалістом, себто тією людиною, яка о б’ єктивно мусить грати в дудочку дрібної буржуазії. Але й цей його ідеологічний погляд страшенно туманний і переконує нас, що плужанський ідеолог не почуває в собі певності. Таку ж непевність ми спостерігаємо і в другій передпосилці.
«Хвильовий, – пише Пилипенко, – плутає у своїх памфлетах два поняття: просвітянство і просвітительство, забуваючи, що наша доба являється добою «просвітительською» в найкращому розумінні цього слова».
Отже, «в найкращому розумінні цього слова». Запам’ятаємо. Цей обережний додаток, очевидно, недарма стоїть тут.
В своїх «Думках проти течії» ми вже виявляли, що таке просвітянство. «Просвіту» ми визначили як психологічну категорію позадницького типу, як антитезу до психологічної Європи, що з неї живиться куркуль. Що ж таке «просвітительство»?
Коли «Просвіту» ми можемо розглядати як постійну категорію відсталої психіки класового суспільства, то «просвітительство» є соціальне явище змінного типу. Тому й можна сказати: «просвітительство» не є «Просвіта», але воно не є й те, чим його мислить тов. Пилипенко. «Просвітительство» не можна розглядати поза часом і місцем, як «Просвіту», але своє визначення воно теж має і бере своє коріння на одному з «Просвітою» грунті.
Сказати «просвітительство» – значить мати на увазі певний комплекс ідей, що визначають це поняття. Отже, назвати нашу добу «просвітительською» – значить надати їй, як ми побачимо далі, і певну політичну фізіономію.
Беремо за приклад «просвітительство» XVIII віку: на цьому «просвітительстві», як відомо, виріс т. зв. «освічений абсолютизм», себто певний напрямок в політиці європейських монархів[60]60
В політиці, ще раз підкреслюємо.
[Закрыть]. Тоді, до речі, йшла справа про ліквідацію решток старого ладу, саме – середньовіччя! Цим прикладом ми не хочемо сказати, що «освічений абсолютизм» був для того часу реакційним явищем, ми хочемо підкреслити, що на «просвітительстві» могла вирости й політика європейських монархів.
Беремо другий приклад – «просвітительство» 60-х років у нас і в Росії. На цьому «просвітительстві» вже не ріс абсолютизм, зате росло на ньому народництво – фактор у суспільному житті, на той час, до речі, революційного характеру. Більше того: на ньому виріс й предтеча російського марксизму Чернишевський. Отже, з цього прикладу ми бачимо, що «просвітительство» 60-х років було вже підвалиною для політики потенціального есерівства. Інакше кажучи, в 60-х роках воно найшло свого апологета в особі дрібної буржуазії.
Таким чином, із двох цих прикладів ми бачимо, що «просвітительство» одного разу використовує абсолютизм, другого – дрібна буржуазія. Природно звідси витікає таке запитання: чи може ж його використати і пролетаріат? Тов. Пилипенко гадає, що може. Наш погляд – протилежний.
Отже, «просвітительство» є не тільки учоба, але й певна політика. Так? Так! Які ж тоді прикмети цієї політики? Як говорить елементарна політграмота, прикмети її такі: страшенна короткозорість і нахил до реформ в області господарчій чи то шкільній. Але найбільш за все характеризує «просвітительство» та атмосфера недовір’я до активного суспільства, яка завжди обволікає його. Всі ці прикмети, як бачимо, не можуть характеризувати нашої доби. Тоді припустимо, що «просвітительство» в потенції стане тією вихідною точкою, з якої ми будемо спостерігати нашу радянську дійсність. Але, зробивши таке припущення, ми мусимо подивитись у корінь справи. Інакше кажучи, ми мусимо найти економічно-соціальний грунт, що на ньому виростало «просвітительство». І тут, коли почнемо шукати цей грунт, то несподівано прийдемо до… столипінського «отруба».
Коли «просвітительство» 60-х років явно вигодовувалось на активності дрібної буржуазії і головним чином селянської, що шукала виходу із тісних рамок феодального ладу, з російського самодержавного абсолютизму, то західноєвропейське «просвітительство» XVIII віку виросло з тієї ж дрібної буржуазії, що найшла цей вихід в «освіченому абсолютизмі». Соціально-економічний грунт «просвітительства» двох періодів один і той же. Але тут справа не в цих двох періодах – «просвітительство» завжди визначає політику дрібної буржуазії, головним чином – селянської, це говорить історія громадського руху. Отже, «просвітительство» завжди має дрібнобуржуазну природу. А оскільки це так, той в потенції воно здібне служити тільки столипінському «отрубу». В свій час, в час боротьби з феодалізмом, воно, як змінний тип, відіграло прогресивну роль. В наш час, в добу диктатури пролетаріату, «просвітительство», як дрібнобуржуазна політика, являється реакційним явищем.
Таким чином, ми знову підійшли до колишнього запитання: невже ж нашу добу можна назвати «добою просвітительською», хоч би й «в кращому розумінні»? Невже ми нічого кращого не придумали, як повернутись до XVIII віку чи то до 60-х років? Ми бачимо, як тов. Пилипенко брикається: мовляв, не те я хотів сказати. Але не вибрикається він, бо тут справа не стільки тому, що не можна вживати термін, якого не розумієш, а в тому, що, назавачи нашу добу «просвітительською», т. Пилипенко тим с амим безпардонно змазує її класовий зміст. Ми переживаємо добу мирного будівництва – це так. Але ця доба називається добою «передишки», добою не «просвітительства», а диктатури пролетаріату. Це треба завжди й чітко підкреслювати. Що наша доба є доба пролетарського заглиблення й учоби – це так. Але між пролетарською учобою й туманним «просвітительством» – велика прірва. Наше визначення тримає суспільство в напруженні, ваше – породжує ліквідаторські настрої, змазує революційні перспективи, затушовує класовий зміст нашої доби і затушовує, до речі, дуже усердно. Отже, перша ідеологічна передпосилка[61]61
Ідеалістичне визначення мистецтва.
[Закрыть] найшла собі підтримку в другій передпосилці[62]62
«Просвітительство».
[Закрыть]. Отже, все йде, як по маслу. Жодної зачіпки. І нічого, дорогий Сергію Володимировичу, гніватись на нас.
Колись небіжчик Блакитний частенько любив повторювати на адресу тов. Пилипенка: «Дядько хитрить, але він перехитрить самого себе». Так і сталося: перехитрив! Ігноруючи порадами молодої пролетарської інтелігенції, наш друг і сам незчувся, як попав у коло великих протиріч. Селянське оточення визначило «твердокам’яного папашу» проти його сильної волі.
Це одне із перших і знаменних попереджень. Про це прийдеться подумати й тов. Щупаку[63]63
Цікаво: чи підпишеться він під «Камо грядеши»… чи то пак під «просвітительством» і Шмідтом?
[Закрыть].
Отже, «просвітительство» є постулат столипінського «отруба». Селянський неп вимагає саме такого визначення нашої доби. Він вимагає туманного терміну, який би відповідав «будуванню, щоб будувати», який би затемнював пізнання, – те саме пізнання, що в ньому горить неспокійний дух осінньої революції. «Просвітительство» це – «на Шипке всьо спокойно», це – неп «всерьез, надолго» і… «навсегда». «Просвітительство» це – «куркуль – потенціальний пролетаріат», це – ніякого класового антагонізму!
Як бачите, ми розуміємо, що таке «просвітительство». Це – не «Просвіта» – так! Але сьогодні це є складова частина «Просвіти». Ця друга ідеологічна передпосилка мусить до того ж і страждати на обмеженість, на короткозорість і послідовно вести до ліквідації мистецтва. Оскільки її економічно-селянський грунт бере свій початок на столипінських «отрубах», остільки і ця передпосилка не помириться з істинним, не реформістським, революційним призначенням мистецтва, а, значить, і самим мистецтвом. Але коли обидві передпосилки носять такий реакційний характер, то, очевидно, і самі організаційні міркування такі ж плутані і страждають на ту ж саму дрібнобуржуазну обмеженість.
Нумо, перевіримо своє припущення!
V
Веселі «критерії»
От на яких «критеріях» зупиняється тов. Пилипенко, встановлюючи «систему розподілу літературних сил»: професійний, мистецько-формальний, групово-журнальний і… «пустити митців напризволяще». Почнемо з останнього:
«Може, і взагалі ніякої організації літературних сил не треба? Є прихильники й такого погляду. Вони беруть відому цитату т. Бухаріна про анархічну конкуренцію[65]65
Її наводить і Хвильовий.
[Закрыть] і з неї роблять висновки…»
Така постановка питання, на погляд нашого опонента, не витримує ніякої критики, бо «в процесі боротьби не можуть не сходитись для спільної акції співзвучні елементи». Тов. Пилипенко захищає Бухаріна від «вільної» трактовки Зерова й Хвильового і бере на себе роль, так би мовити, адвоката. Він запевняє: зміст бухарінської цитати той, що тут, мовляв, йде справа «взагалі про пролетарських письменників». Що це таке «взагалі», і сам наш друг не розуміє, тому й додає кінець кінцем: його, мовляв, бухарінські, міркування були тільки «реакцією» і до них серйозно ставитись не треба. Мовляв, визнав же автор «такого погляду» свої помилки на останньому партз’їзді? Чому ж йому не визнати й цієї!
Але тут справа далеко простіша, і Бухарін зовсім не має потреби в «адвокатах»: його погляди на мистецтво ясні для кожного, хто на справу хоче подивитись об’єктивно. За кілька рядків тов. Пилипенко каже, що «конкуренція поодинці може бути тільки в хаотичному буржуазному виробництві», і тут же додає: «в буржуазному виробництві ми мали і маємо такі об’єднання, як «Радянство», «Хатянство», «Дзвін», «Русская мисль», «Літературні особняки» і т. д. Іншими словами, він одразу ж попадає в зачароване коло протиріч. З одного боку, він лякає нас, що анархічна конкуренція «поодинці» характеризує «буржуазне виробництво», а з другого, згадавши про буржуазні угруповання, – запевняє, що буржуазне мистецтво не обходилось без організацій[66]66
«Дзвін», «Хатянство» і т. д.
[Закрыть]. Виходить, анархічної конкуренції не було і в буржуазному суспільстві? В чому ж тоді справа, Сергію Володимировичу? А справа в тому, Миколо Григоровичу, що я, Пилипенко, підходжу до мистецтва як зразковий вульгарний марксист, бо я трактую його, за попівським ідеалістом Шмідтом, як «виробництво». – Не робить це вам честі, Сергію Володимировичу, бо пора вже вам розумітись на діалектиці. Буржуазні ідеологи були хитріші за вас, вони знали, як поєднати в мистецтві анархічну конкуренцію з ідеологічними угрупованнями. Знав це і тов. Бухарін, викидаючи своє гасло.
Колись тов. Пилипенко надрукував свій літературний держплан, де кожному митцеві і в кожній галузі мистецтва дано було певні рамки. Від цього він не відмовляється й сьогодні. Він ніяк не може зрозуміти, що мистецтво по природі своїй не виносить ніяких рамок і що, коли його й можна назвати «виробництвом», то у всякому разі воно дуже далеко стоїть від машинтресту. Отже, оскільки воно цурається рамок, остільки в ньому і йде анархічна конкуренція. Це – по-перше. По-друге, зріст мистецтва носить завжди стихійний характер, і насаджувати його зверху – це значить «загубити його».
Але чи значить це, що мистецтво чуже всякій організації? Нічого подібного! Воно організується і організується саме на ідеологічних[67]67
В широкому сенсі цього слова.
[Закрыть] постулатах, але організується не в апарати, подібні до «плужанського», авіціативні угропування, що виникають стихійно, взявши за принцип інтелектуальний добір. Тільки такі угруповання живучі, і тільки вони здібні творити мистецтво. Так організовано було всю літературу в «буржуазному виробництві», саме це і є анархічна конкуренція в мистецтві. Так виник «Дзвін», «Русское богатство» та інші «літературні особняки». І саме тому, що вони виникли так, а не інакше, – саме тому вони й були в суспільстві фактором великої ваги. Отже, коли справа йде про пролетарське мистецтво, а не про взагалі ідеологічний центр, то будьте покійні, Сергію Володимировичу: наша молода література припускає перш за все таку от «анархічну конкуренцію». Цей «критерій» ми приймаємо.
– Але як же ви будете гуртуватись, – питає тов. Пилипенко, – по журналах, по професії, по кваліфікації?
– Як завгодно, шановний товаришу: можна по журналах, можна й по професії, можна й по кваліфікації. Справа тільки от в чому: – навколо журналів гуртувати і справді не можна, але коли якісь літературні сили гуртуються, то, значить, можна. Біля сьогоднішнього журналу «Червоний шлях», припустимо, завтра не утвориться ідеологічно чітке угруповання, а позавтра воно, можливо, й буде. Воно буде тоді, коли зійдуться там співробітники однієї ідеологічної установки. Звичайно, не тому будуть ваплітівці, що буде, як кажуть, журнал «ВАПЛІТЕ», а навпаки. Але це буквально нічого не доказує. Це – пробачте! – вбога софістика інтелектуально вбогих людей.
Словом, тов. Пилипенко хоче гуртувати письменник і в навколо чогось, але це йому ніяк не вдається. І не вдасться, аж поки він не візьметься за організацію звичайних культурних осередків… та і там прийдеться не стільки гуртувати, скільки направляти й коригувати. Бо всяка громадянська організація може існувати тільки тоді, коли вона виникає стихійно. Що ж до мистецтва, то тут і говорити не приходиться. Яскравим прикладом в нашій дійсності і зразком мистецької організації є ті ж неокласики. Збираються вони, здається, за чашкою чаю і то два-три рази на якісь 6 місяців. Не мають вони й свого журналу, своєї печатки та інших атрибутів пилипенківського апарату. А от дух неокласики, як дух Божий, розкинув свої крила над Україною. Що це значить? А це значить, що неокласики зуміли поєднати принцип анархічної конкуренції з чітким ідеологічним оформленням. Отже, навіть коли б ми вважали їх за своїх ворогів, то й тоді не гріх поучитись у них.
Як бачите, ми не проти «організації літературних сил», ми проти такої організації, яку нам пропонує тов. Пилипенко.
Беремо третій «критерій» – кваліфікаційний. Для того, щоб доказати, що цей критерій не підходить, наш друг ллє на кількох сторінках страшенно наївну воду. Для аналогії він приводить театр. Він і сам знає, що сотрагаіson n’est раs rаіsоn, що «кожне порівняння кульгає», але така вже йому вдача: замороч голову безграмотній людині – і все буде гарно.
Так-от, театр. Там єсть і «самодіяльні гуртки, і справжні артисти, і театральні генії». Але чи є там колізія «між низом і верхами»? Ні, відповідає сам собі тов. Пилипенко, бо «між ними[68]68
Себто верхами і низами.
[Закрыть] є театральні технікуми». Словом, питання розв’язано одним помахом. А розв’язувати його так не можна.
Чому нема в театрі «колізії між верхами й низом»? Не тому, звичайно, що «між ними є технікуми», бо в літературі такі технікуми теж єсть[69]69
В школі першої ступені вивчають літературу, а вузи навіть мають для цього спеціальні факультети.
[Закрыть], а тому, що в театрі справжня установка, справжній погляд на мистецтво. Цим ми не думаємо повторити за Пилипенком: мовляв, у театрі все спокійно[70]70
Навпаки: там теж чекають культурної революції.
[Закрыть], – ми хочемо сказати тільки, що жодний державний театр не буде держати артиста і двох днів, коли цей артист не має відповідного хисту. Уявіть собі, що одного прекрасного ранку тов. Пилипенко вривається в Харківську держдраму і починає там гуртувати робітників і селян на тій підставі, що тільки вони здібні утворити своє мистецтво. Це зовсім не значить, що в Харківській держдрамі нема робітників і селян, а це значить от що: цей театральний колектив складають митці, які мають відповідний хист. Театральні гуртки розкидано по всій Україні, в масі цих гуртків є, очевидно, й талановиті артисти. Але уявіть, що франківці об’єднують навколо себе ці гуртки і беруть на себе функцію педагога? Що ми будемо мати? Напевне, нічого.
Масовізму тов. Пилипенко, в театрі нема. І не спасе вас компромісне «навколо». Д’Неоро цілком справедливо глузує з вашого «драморобства», бо одна справа ініціативний гурток драматургів, що виник на принципі інтелектуального добору, а зовсім інша – збирати в «драморобочий» технікум всіх, хто хоче писати драми. Ми маємо тисячі драм по різних редакціях, ми маємо «драморобочі технікуми», а театри шукають п’єси. В чому ж справа? А справа в тому, що нема відповідної культурної атмосфери, культурного оточення. І досі наш письменник тоскує серед азіатчини, і досі його тягнуть в педагогію… чи то пак в масовізм.
Отже, «кваліфікаційний критерій» і справді не є справжній критерій. Але коли когось він приваблює, то й чому ж: на здоров’ячко.
На наш погляд, найкращий «критерій мистецько-формальний»: школи, течії і т. д. Але коли тов. Пилипенко запитує нас: «може, так можна поділити письменників?» – то ми йому відповідаємо: «Ні, і такий поділ не годиться». Письменники, шановний Сергію Володимировичу, не галушки, їх поділяти не можна. Коли ж вони самі виходять з цього «критерію», то помагай Боже! Пролетарське мистецтво зовсім не повинно в тому, що «плужанську» платформу писали ідеалісти й метафізики, які вставили туди пункт, що «категорично заперечує спосіб розмежування по формальних ознаках». Бо і справді: як все це дико звучить, якою безвихідною обмеженістю тхне від цього пункту! Який зарозумілий, безпардонний формалізм виглядає з цієї тези!
«От ентих й до ентих» – це ж учив так семінарський дячок часів Помяловського. Виходить, що комунізм можна будувати тільки по «плужанському» рецепту, інші – категорично забороняються». Так будував колись «комуну» той «оратель», що «енергічно функцірував» біля «одного котла» і категорично пропонував їсти «ентімі» ложками, а не «тентімі».
Отже, залишається ще «професійний критерій». Але про нього й тов. Пилипенко не сказав багато. Не будемо говорити й ми, бо професійний стоїть цілком окремо і зовсім не заважає ділитись по інших «критеріях», інакше б наш друг не утворював разом з нами місцкому письменників.
Як бачите, всі ці веселі «критерії», на погляд метафізика Пилипенка, не годяться. На наш погляд, вони і годяться, і не годяться. Годяться тоді, коли вони життєві, не годяться тоді, коли вони мертві. Годяться тоді, коли з них виходить якась ініціативна група, не годяться тоді, коли хтось по них «розподіляє». І коли плужанський ідеолог каже далі, що він «намолов хто й зна чого», то ми йому співчуваємо: він і справді дає досить-таки влучне визначення своїй подорожі по «критеріях». Отже, і бути йому за «літературного папашу», очевидно, не прийдеться. А тим паче «папашею Хвильового».
«Дозволю собі одмітити[71]71
Пише він.
[Закрыть], що я являюсь папашею і Хвильового, видаючи його «Думки проти течії».
На жаль, ми мусимо розчарувати читача: тов. Пилипенко навіть в цьому плані не є нашим «папашею», бо, як редактор ДВУ, не схотів підписати розпорядження на друк «Думок проти течії» і таке розпорядження дано було іншим членом правління. А втім, можливо, наш друг тому не схотів підписувати, що шукав в той час «коринфського ордера»: мовляв, уживається «ордер» чи ні? І найшов: уживається! Шкода тільки, що він послав читачів у словник, бо вони там його і досі шукають. І ще одна шкода: сіль питання не стільки в «ордері», скільки в претензійності, в «критерії». Проте доводимо до відома: «коринфський ордер» в публіцистиці звучить все-таки як «ахтанабіль», бо чистота мови заперечує всяку «образованість» і вимагає… латинського корня.
А втім, «прошу пробачення в читачів за цей новий полемічний відступ і вертаю до теми».
