Текст книги "Апологети писаризму"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Микола Хвильовий
АПОЛОГЕТИ ПИСАРИЗМУ

До проблем культурної революції

І

Здається, Гінденбург сказав: «Стратегія – річ велика, але той переможе, кому будуть міцніші нерви». Це – так. Це – як правило. І ми це завжди пам’ятаємо. Отже, і тепер, коли нашу фортецю атакують з кількох боків, коли ми навіть не встигаємо відповідати на всі ті чистоплотні й нечистоплотні брошурки й статті, що ними обстрілюють нас, – тепер ми, як-то кажуть, беремо себе в руки і спокійно продовжуємо наступ.

По-перше, не треба повторюватись, по-друге, не треба чіпати дрібничок. Треба бити в саму суть. Ми підійшли до того відповідального моменту, коли боротьба на літературному фронті вступає в нову фазу свого розвитку і набирає суто політичного характеру. В той час, як в Росії аналогічна дискусія допіру розпочинається[1]1
  Див. останні числа «Журналиста» й «Красной нови».


[Закрыть], на Україні, в силу багатьох причин, вона підійшла вже до одного із своїх логічних етапів. Отже, зробимо деякі висновки.

Почнемо з пана Донцова, з того самого Донцова, що, як відомо, найрозумніший і найпослідовніший серед українських фашистів. Спитаймо його, як він дивиться на сьогоднішні пертурбації на Великій Україні.

«Ми маємо очі, звернені на Схід. Та не бачимо зовсім нічого, окрім «фактів», нових молдавських республік тощо, себто лише прояви офіціального життя знаходять у нас відгомін. А шкода! Бо те, що тепер укрите[2]2
  Курсив наш.


[Закрыть] на тамтім березі[3]3
  На радянському себто.


[Закрыть], сто разів цікавіш від усяких українізацій. Маємо діло з духовним здвигом серед українства, глибоким і вагітним необчисленними наслідками»[4]4
  Підкреслення автора.


[Закрыть].

Так пише пан Донцов у своїй останній статті «Українсько-совітські псевдоморфози»[5]5
  ЛНВ. – 1925. – № 12 (приміт. упор.).


[Закрыть], що з неї так вдало, аж плакать хочеться[6]6
  Про це поговоримо далі.


[Закрыть], цитує наша добра й хороша голова з київського «Плугу».

Виходить, ми не помилились. Оббиваючи пороги ЦК Компартії і притягуючи його увагу до цього самого «здвигу», ми, по суті, виконували партнагрузку. Отже, будьмо насторожі! – саvеапt сопsules! – скрикнуть і ідеологи масовізму, які «завсєгда хочуть показати свою образованість» і завжди попадають пальцем в небо[7]7
  Пригадаймо хоч би оте знамените «norribile dictu» – з «першого шмата».


[Закрыть].

Але, може, ми все-таки помиляємось? Може, Донцов, стежачи за нами з «прекрасного дальока», прибільшив трохи? Може, ми ще не підійшли до того логічного етапу, що про нього ми згадали вище?

На всі ці запитання відповідає нам «другий шмат дискусійної відповіді», написаний тов. Пилипенком і вміщений в трьох номерах «Культури і побуту». Коли «перший шмат» можна було назвати шматом гнилої ковбаси[8]8
  Висловлюючись різко.


[Закрыть], то другий має характер чіткого меморандума, поданого вмілою[9]9
  Коли взяти на увагу нашу малокультурність.


[Закрыть] і рішучою рукою. З нього ми й довідуємось, що ніхто з нас не помиляється – ні ми, ні Донцов. Небезпека росте і набирає своїх логічних розмірів. Той неприхований куркулячий цинізм, який хитренько наглядає з останньої статті тов. Пилипенка, говорить, що лідерові селянського масовізму треба трохи полікуватись і залишити, хоч би на деякий час, літературну арену. В противному разі він зовсім зіб’є з пантелику молодь і поведе її до провалля. Єсть два ухили: один – в махаївщину, другий – в куркулізм. В умовах української дійсності перший із ухилів майже не находить грунту. Зате другий – завжди й хутко може розквітнути. І… він уже цвіте.

Кожний із активних громадян нашої республіки, як говорить елементарна політграмота, одбиває настрої певних соціальних класів чи то прослойок. Але скільки політичну активність в умовах диктатури пролетаріату може виявити вовсю, до отказу тільки пролетаріат, стільки інші класи і прослойки шукають виходу своїй політичній активності через представників цього ж пролетаріату. Одного прекрасного ранку кожний із нас, комуністів, може опинитися в ролі представника зовсім не того класу, який він хоче репрезентувати. І в цьому, до речі, нічого нема дивного: всі ми – звичайні люди, а епоха наша надзвичайно складна. Треба тільки своєчасно поставити діагноз і в останній момент припинити рух вібріонів, що з’їдають те чи інше тіло. В даному разі останній момент ми розуміємо саме сьогодні, коли тов. Пилипенко, несвідомо одбиваючи настрої столипінських «отрубів», показав уже нам, як виріс за час непу куркуль і як ми мусимо реагувати на його вимоги.

Отже, наша дискусія йшла по правдивому шляху. Вона вперше почала виясняти ті сховані соціальні процеси, які породжено було непом на Україні, бо вона примусила кожну із сторін висловитись до кінця. Даремно галасували і галасують деякі люди: «припиняйте лайку». В тім-то й річ – не лайка це! Це сутичка двох соціальних сил, що про них ми вже писали. Звичайно, тут не без особистих гонорів, але – що робити! – так завжди було і так завжди буде. Принципові розходження ніколи не уникали дрібного себелюбства, і це, коли хочете, цілком природно. Дискусію ведуть люди, а «людина є людина», як говорить персонаж із «Санаторійної зони», присвяченої Пилипенкові.

Як відомо, і наша боротьба почалася з того, що якийсь «енко» вилаяв поему «Я». Наш друг Хвильовий «образився» й пішов у контратаку. Спалахнула баталія. Чим вона скінчиться – поки що невідомо. Але, підсумовуючи, треба сказати: з першої завзятої сутички вийшли переможцями ми. Це констатують два таких приємних факти. Перший – наш особистий гонор примусив вийти на чисту воду, так би мовити, підсвідомі і – тим самим закулісні думки наших супротивників[10]10
  Про ці думки річ буде далі.


[Закрыть] і другий – той же особистий гонор привів деяких «бійців» стривоженої «Просвіти» до стану цілковитої розгубленості. Це посвідчує хоч би та ж кримінальна справа з літератором Миколою Хвильовим, особою темною і таємною[11]11
  Про цю «кримінальну справу» ми будемо говорити в другому розділі.


[Закрыть].

А втім, «прошу пробачення в читачів[12]12
  Рефрен Пилипенків.


[Закрыть] за цей полемічний відступ і вертаю до теми».

Вже в першій своїй статті в «Камо грядеши» ми підкреслювали класовий характер наших розходжень, висунувши тезу про Європу й «Просвіту» і заявивши в тій же статті, що пора вже нам подумати про наслідки українізації і про ідеологічні впливи куркульні. Така постановка питання страшенно не подобалась тов. Пилипенкові, бо вона примушувала його висловитись до кінця. Він же цього не хотів, і зовсім не «через надзвичайну цнотливість того часу»[13]13
  Як це він пише у своєму «другому шматі».


[Закрыть], часи ці були для всіх нас однакові, а тому що розумів: сказати щось про мистецтво – нема пороху, сказати ж щось певне про ідеологічний зміст наших суперечок – небезпечно. Він інстинктивно відчував, що послідовність може привести його до несподіваних висновків. Так він і написав напередодні випуску свого знаменитого меморандуму:

«Отож, кінчаючи, чую неминучу поразку. Може, на другий раз краще витанцюється. Цей шмат щось не теє, і все класи та класи. Обридло…»

«На другий раз» «витанцювалось», але витанцювалась, як ми побачимо далі, своєрідна програма, що її ми так довго чекали. Саме так і мусило бути: «література є свічадо, в якім тремтить ритм національної душі», – говорить пан Донцов і говорить цілком справедливо. Отже, коли ми внесемо до цієї формули свої корективи[14]14
  Мовляв, ця душа не є вже моноліт.


[Закрыть], то вийде, що кожна частина, поділившись, затремтіла по-своєму. І наше завдання – пильно спостерігати всі ці тремтіння і не довіряти їм навіть тоді, коли вони одного, хоч би й комуністичного, походження. Тут відповідь дуплетом: і Щупакові, і Пилипенкові, які гніваються, що їх Хвильовий криє «матом»[15]15
  Очевидно, заслужили, друзі!


[Закрыть]. І коли він не криє тим же «матом» хоч би того ж Донцова, то, мабуть, зовсім не тому, що останній сказав йому кілька компліментів. Тут «характерність» дуже простенька: коли треба буде і будуть на те можливості – будьте покійні, – ми найдемо місце не одному пану Донцову у «штабі Духоніна», але ми також уміємо й поважати розумних ворогів.

А втім, до справи. Всю нашу енергію присвятимо сьогодні трьом: С. Пилипенкові, С. Щупакові і К. Буровієві. Оскільки ж тов. Пилипенко є все-таки центром всього цього руху, – перше слово йому й про нього.

II

Що ж таке мистецтво?

В вопросах, касающихся развития идеологий, самые лучшие знатоки экономической структуры общества окажутся подчас бессильными, если не будут обладать некоторым особым дарованием, именно художественным чутьем.

Г. Плеханов

Назва статті така: «Проблема організації літературних сил», «Другий шмат[16]16
  Чому не клапоть або галушка? – М. X.


[Закрыть] дискусійної відповіді». Автор – відомий плужанський ідеолог т. С. Пилипенко. Написано статтю з композиційного боку не зовсім вдало: розхристано[17]17
  Це і сам її творець визнає.


[Закрыть], а поділяється вона на, так би мовити, три частини. В першій – наш лідер виясняє свої погляди на мистецтво, в другій – поставлено проблему організації літературних сил, в третій – політичні міркування й відповідні висновки в зв’язку з «кризою». Все це – повторюємо – не систематизовано, так що малодосвідчений читач буде тут плутатись іn іnfinitum[18]18
  Безконечно (латин.).


[Закрыть].

Отже, подивимось, що там написано, і подивимось, чи не помиляємось ми, ставлячи так різко питання. Може, і справді тов. Пилипенко «поволі зрікається своїх поглядів»[19]19
  «Я поволі частково, – пише він у другому «шматі», – зрікаюсь деяких своїх поглядів під обстрілом супротивників».


[Закрыть].

Як пам’ятають наші читачі, ватажок масовізму починає свою історичну статтю обіцянкою «рухати життя вперед», «бути його, життя, активним чинником», «дивитись на його перспективи», «кликати кудись далі, до кращого на думку автора»[20]20
  Прямо-таки до «невідомих обріїв».


[Закрыть], кликати навіть… «до нового». Словом, романтика «першого сорту». Більше того: він погоджується, що «неминучі у нас організаційні зміни».

Це говорить в ньому революціонер – та людина, яка ще не розгубилась і відчуває на собі директиви пролетаріату.

Але в той же момент осередок[21]21
  Той самий, що визначив свідомість.


[Закрыть], як Мефістофель, нашіптує: «що ти, брате, не туди попав!» І Пилипенко пише:

«Тут же мушу попередити читачів: я не пропоную чогось нового».

Логіка, як бачите, не витримує критики, але філософія епохи тут як тут. І автор статті «Дайте слово» зовсім не «дурно гадає, що навіть твердокам’яний папаша опустив руки і не знає, як бути». Звичайно, «поважати і вслухатись в слова товариша завжди треба», звичайно, «історія потім розсудить і вкаже помилки кожного», але тепер, сьогодні, ми муси о констатувати, що тов. Пилипенко під натиском міцного куркуля цілком розгубився, загубив революційні перспективи і ніяк не хоче «перешиковуватись». Треба щось одне: або нове, або старе. Або – або – іншого виходу нема і не може бути. В першому «шматі»[22]22
  Таки гнилої.


[Закрыть] ковбаси наш друг називає нас «братами»[23]23
  «Теж зарозумілість»: наче піп з автокефалії.


[Закрыть], вважає нас і себе «будівниками однієї культури». Здавалось би, «перешиковуватись» внутрі цієї культури в певний час не тільки можна, але й «должно»[24]24
  Мовляв, «організаційні зміни неминучі».


[Закрыть]. Чому ж тоді він так турбується:

«Справа надто серйозна, щоб дозволити собі кидатись на якесь гасло[25]25
  Літакадемії, гуртки культурної самоосвіти і т. д


[Закрыть]».

Хіба наша літакадемія не стоїть на постулатах Компартії? Хіба гуртки мистецької самоосвіти ми гадаємо віддати якомусь сторонньому елементу? Хіба ми вже не «брати» сьогодні? Га? Де ж тут логіка, шановний Сергію Володимировичу?

А логіка тут єсть, і «справа дійсно серйозна», бо наші розходження ідеологічні[26]26
  Ви цілком справедливо думаєте.


[Закрыть], і вже ми не «брати» з вами, доки ви не зрозумієте, що попали в лабети глитая. Найдемо в собі мужність сказати це, як найдемо далі вмілість «доказати» цю просту й ясну істину.

Отже, покиньмо «киви-морги» на «надзвичайну люб’язність попутників»[27]27
  Також люб’язність і в Пилипенка є, тільки до «захеканців».


[Закрыть], не будемо говорити про «презирство до комуністів»[28]28
  Таке презирство і в Пилипенка є, тільки до комуністів із ВАПЛІТЕ.


[Закрыть], про «Маланюків та Донцових, які руки потирають з нашої склоки»[29]29
  Оскільки це не склока, то й хай потирають.


[Закрыть], про скарги, що Хвильовий дуже лається, бо ж він, Пилипенко, «трошки не такої мови вживав»[30]30
  Ще б пак: «літературний піп», «несвідомий дурень», «свідомий провокатор» і т. д. – мова воістину «не така».


[Закрыть], покиньмо «туманну теорію вітаїзму та «азіатський ренесанс», який «може замолоду луснути»[31]31
  Недарма ж ми прохали не чіпати цієї «історії», як чужої даним суперечкам.


[Закрыть], не будемо говорити й про ті «обставини», що не давали нашому другу в свій час висловитись на сторінках «Культури і побуту», бо «обставини» ці ясні: політика річ слизька, її мистецтво річ тендітна і треба її знати. Покиньмо поки що й питання про кризу, що його зовсім не до місця вліплено в цей розділ[32]32
  До речі, вінегретна будова статті страшенно заважає вдуматись; отже, товариші «плужани» мусять бути вдячними нам, що ми цей меморандум приводимо до порядку.


[Закрыть]. Отже, не будемо говорити про це. Перейдемо до суті першого розділу, який, як відомо, трактує мистецтво, який мусив бути передмовою до дальших висновків і який, за відсутністю в автора відповідного знання, грає роль туманопускателя[33]33
  Від слів – «пускати» і «туман».


[Закрыть], щоб не видно було, чого автор хоче, і щоб видно було, що автор страшенно «вчений».

Отже, «чого не договорює Хвильовий», тов. Пилипенко поки що не сказав нам, але зате він сказав:

«Безпідставно накидають мені формулу – «мистецтво є будування життя» проти ясної плеханівської, марксистської «пізнавати, щоб будувати»[34]34
  Див. мою статтю в № 4 «Плужанина» – «Від агітації до пропаганди».


[Закрыть]. Як бачите, наш друг уже викручується, йому вже сказали, очевидно, що єдиний марксистський теоретик мистецтва є не хто інший, як Плеханов. Він зрозумів нарешті, що без визначення мистецтва до організаційної проблеми підійти не можна. Але, зрозумівши все це, він влітає в такий скандальний ляпсус, який йому й не снився. «Це один із прикладів зарозумілості С. Пилипепка, це тон його памфлетів[35]35
  Ось почитайте-но, я всіх вас повчу й навчу.


[Закрыть]».

Отже, зі слів плужанського ідеолога, мистецтво, за марксистом Плехановим, є «пізнавати, щоб будувати»[36]36
  Див. мою, Пилипенкову, статтю в № 4 «Плужанина».


[Закрыть]. Словом, сказано добре. Та не добре виходить, коли ми розгортаємо відповідний том цього ж таки марксиста Плеханова: з нього, з цього тому, ми узнаємо, що такої нісенітниці великий філософ ніколи не говорив і не міг сказати. І зовсім надаремно турбується № 4 «Плужанина» – Плеханов залишиться Плехановим. Бо й справді: коли ми кажемо «пізнавати, щоб будувати», то логічно мусимо припустити й протилежне: «пізнавати, щоб руйнувати». Іншими словами: пізнання має дві вдачі – однією руйнує, другою будує. Отже, консеквентно ми мусимо дійти до такої софістики: оскільки пізнання має дві вдачі, то хіба митець пізнає тільки для того, щоб будувати? Хіба він не пізнає для того, щоб руйнувати? Конкретно: хіба пролетарський митець з буржуазної країни пізнає для того, щоб будувати цю буржуазну країну? Такі запитання мусять посипатись зо всіх боків, і на них треба відповісти. Але відповісти на них не можна, бо вони витікають з хибної предпосилки.

Що таке пізнання? Пізнання є соціальна категорія, що за її допомогою людство через революційні класи йде вперед, в майбутнє. Отже, оскільки це так, остільки пізнання є найреальніше будівництво. І тільки. І додати до нього «щоб будувати» значить або не розуміти, що таке пізнання[37]37
  Нагадуємо логічний протилежний висновок: «пізнання, щоб руйнувати».


[Закрыть], або сказати: «мистецтво є найреальніше будівництво, щоб будувати». І те, й інше – абсурд.

Але в чому ж тут справа? Чому тов. Пилипенко ніяк не може розлучитись з «будуванням»? На це дає відповідь наша друга стаття «Камо грядеши» і той же Плеханов.

Як і всі утилітаристи й «просвітителі», «плужанський» ідеолог думає, що мистецтво, з одного боку, втілює ідею прекрасного, з другого, і головним чином, – висловлює наші поривання до правди, до добра, до кращого побуту і т. д. Іншими словами, він висовує й підкреслює практичний бік справи і для цього поділяє неподільне. Звідси й «формула»: «мистецтво є пізнання, щоб будувати». Він намагається звузити роль пізнання, а звідси й мистецтва, до ролі злободневних практичних завдань, до ролі підсобного фактора в тому чи іншому бюрократичному апараті, що «правду й добро» шукає перш за все в циркулярі.

Плеханов розумів це і називав такий кекуок «теоретичною помилкою». Він казав, що коли «твір мистецтва поруч з ідеєю прекрасного, – себто незалежно від неї, – висловлює також певні моральні чи практичні поривання, то критик має право скупчити свою увагу саме на цих пориваннях, залишаючи збоку художність».

«Тоді критика приймає моралізуючий характер». Він говорив, що «наше розуміння про прекрасне само «проникається» вищезгаданими пориваннями і само висловлює їх, і тому не можна поділяти на окремі частини те, що органічно неподільне».

Тов. Пилипенко пише: «Наша доба являється «просвітительською». Так це чи ні – поки що знак запитання, але сьогодні мусимо констатувати, що визначення нашої доби «просвітительською» – не порожня фраза, Плеханов так і сказав:

«Подібні «теоретичні помилки»[38]38
  Щодо визначення мистецтва.


[Закрыть] бувають з критикою в «просвітительні» періоди».

Як бачите, формула «мистецтво є пізнання, щоб будувати» – формула «просвітителів». Що ж таке «просвітительство» нашої доби, ми будемо виясняти далі. З цього вияснення ми побачимо, що своє коріння воно бере на столипінських «отрубах». А оскільки це так, той може сказати:

– Це вже, Сергію Володимировичу, маленький скандал, з якого не один пан Донцов буде реготати. «А-я-я-я!» – Можна повторити рефрен М. Хвильового[39]39
  «Ми вас не хочемо підозрювати в цьому».


[Закрыть]. Ви вгрузаєте в таку широчезну калошу, з якої й не вилізете. Треба було б в словник подивитись, перш ніж полемізувати й своїм знанням хвалитись.

Отже, залишається по-нашому, по-плеханівському: «мистецтво є пізнання життя». І тільки. В цьому – уступки ніякої! Хай тов. Пилипенко «плутається в хащах», шукаючи якоїсь іншої «формули». У нас ця формула єсть. Хто вносить в неї корективи, той свідомо чи несвідомо творить реакційне діло. Це та маленька «дрібничка», що розколола в свій час соціал-демократію на більшовиків і меншовиків. Тов. Пилипенкові розколоти нас не вдасться, бо ми віримо, що він виплутається-таки з «хащів». Будуй без пізнання – це сьогоднішня формула дрібного буржуа селянського непу, писали ми і доказували в «Камо грядеши». Отже, затемнювати роль пізнання на користь, «єхидного» «будування», ми не дозволимо особливо теперу переходову добу. Бо це затемнювання має глибокі причини соціального характеру.

Звичайно, нема нічого кращого, як подати якусь справді-таки «беліберду» з якогось Жураковського, що випадково лежав на столі, і сказати:

«Оця беліберда – зразок того, що подають нашій молоді ідеалісти-«споглядачі».

Але хіба це рятує становище? Це тільки ще раз підкреслює, що Пилипенко, вигадавши марксистськи безграмотну й «просвітительськи» послідовну формулу – «мистецтво є пізнання, щоб будувати», органічно й позасвідомо противиться пізнанню. Ніяк він не може зв’язатись з Плехановим, який переконував, що життя пізнається споглядальним хистом. Ні, тут безперечно якась недоладність.

А недоладність ця витікає ще й з того, що не можна вивчати мистецтво по одній брошурі плутаного і зовсім не марксиста Ф. Шмідта, яку до того ж прочитано наспіх. Історія цієї ерудиції приблизно і очевидно така. В попередньому номері «Культури і побуту» було вміщено рецензію Горбенка на книжку «Искусство». Тов. Пилипенко, перечитавши її, наткнувся на ту інформацію, що Шмідт висовує своєрідну циклічну теорію. Оскільки ж Хвильовий теж «борсається» в циклах – треба ознайомитись з цією працею. І ознайомився. Звідси й такі величезні цитати, такі величезні, аж соромно.

Але що ж «цінного» найшов наш друг у цій брошурі? Перш за все, одразу двоє визначень – туманних і плутаних, як і сам Жураковський, що, зі слів тов. Пилипенка, подає «ідеалістичну беліберду». А чому його «точка зору біосоціологічна[40]40
  До речі.


[Закрыть] наближається до марксистського розуміння», це тільки нашому ідеологові відомо. От його перша «формула»: «Мистецтво є діяльність, що виявляє образи митця[41]41
  Його «мікрокосми».


[Закрыть] у присутній для спостереження інших форм і що має за мету викликати в цих інших сполучені з даними образами переживання».

От та «формула», що її, як і ще один зразок визначення мистецтва[42]42
  Наче визначень мільйони і наче кожна людина мусить вмістити в собі ці мільйони… Ну, й плутаник ви, тов. Пилипенко! – М. X.


[Закрыть], – от та «формула», яку приводить наш усердний компілятор. Як бачите, «формула» страшенно туманна – типовий зразок ідеалізму, який уміє так говорити, що його простий смертний ніколи не зрозуміє. Але оскільки ми не прості смертні, а все-таки «академіки», то й зрозуміти «нам полагається по чину».

Коли Плеханов говорить, що мистецтво, в мистецтві сховано певну соціальну динаміку, яка тривожить неспокійний дух людини, і тим підштовхує цю людину і людськість вперед, далі, в ті «невідомі обрії загірної комуни», які так не подобаються нашому ідеологові.

За Шмідтом, виходить навпаки. На його погляд[43]43
  І, значить, на погляд тов. Пилипенка, оскільки він погоджується з ним.


[Закрыть] мистецтво є всього-на-всього «діяльність, що виявляє «мікрокосми» митця», себто його обмежений світ, для того, щоб… «викликати переживання». І тільки? І тільки! Ах, Боже мій, це ж безпардонний ідеалізм, продиктований дрібною буржуазією. Бо що значить «викликати переживання»? Хіба славетний Вертинський не викликав їх? Хіба ви спокійно проходите повз образної парканної «поезії»? Пізнавати життя – значить творити якесь громадське діло, а борсатись в самих «переживаннях» – значить… проповідувати мистецтво для мистецтва, значить затуманювати соціальну роль художника.

Тов Пилипенко і сам незчувся, як попав в лабети українського своєрідного формалізму, який кидається то в l’art pour l’аrt, то в цілковите ліквідаторство.

Такий Шмідт[44]44
  Чи то пак тов. Пилипенко.


[Закрыть] в своєму першому визначенні. Друге визначення, як відомо, визначається першим, бо ж вище себе все одно не підскочиш. І коли потім наш друг намагається підперти свого випадкового й непродуманого Шмідта Полонським і Лелевичем, то це виходить трохи смішно, бо жодний з них не є для нас авторитет, це – по-перше. По-друге, і Полонський, і Лелевич ніколи й нічого не мали спільного з туманопускателем Шмідтом. А втім, будемо ясніш говорити: в області естетики для нас єдиний авторитет – це Плеханов. Навіть тов. Бухарін[45]45
  Нате вам козир, Сергію Володимировичу!


[Закрыть], який, подавши своє порівнюючи вдале визначення мистецтва, раптом погоджується з визначенням Л. Толстого, – навіть його ми ставимо під знак запитання. Це не зарозумілість, а ясність думки. Так-то, дорогий товаришу! І вам залишається тільки подати «голос з місця: – і звідки отака напасть на нашу Полтавщину!» Це іронізує романтик Семенко, але в цій іронії ми відчуваємо віру, що наша країна нарешті найде своє визначення і що це визначення рішуче й назавжди покінчить з безграмотною «малоросєйщиною».

Але той час в далях[46]46
  Він прийде, він мусить прийти – віримо!


[Закрыть], а сьогодні тов. Пилипенко дає мистецтву ще одне визначення. Проте про нього в слідуючому розділі.