Текст книги "Я (Романтика)"

Автор книги: Микола Хвильовий

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]

Але в кватирі Івана Івановича ніякої печалі й песимізму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском і так мило сміється Фіалка і Май, що прямо – мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революційне витриманому закутку), що мимоволі починаєш дивуватись і думаєш: «Боже мій, чого ж нам іще треба!»

От Іван Іванович підходить до радіорупора, робить найпростіший рух своєю рукою, і ви раптом чуєте чудовий симфонічний концерт. І хіба це не елемент соціалістичного будівництва? Саме цей радіорупор? Хіба не за це проливав кров мій герой, щоб пролетаріат міг «жити для власного задоволення» і використовувати для власного ж таки задоволення всі найновіші досягнення техніки?

Правда, частина пролетаріату ще не дістала собі домашнього радіорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посміє сказати, що йому (ім’ярек) приємно зустрічатись з цією публікою, з цими нещасними дітками? Але що робити! Тут міщанській філантропії нема місця! Треба боротися з соціальними хворобами організовано. Саме тому Іван Іванович ніколи й не ділиться з індивідуалістами-жебраками своєю копійкою.

Май бере за руку Фіалку і виробляє з нею «па». Він бадьорим і сміливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсі мило посміхається. Посміхаються й Іван Іванович та Марфа Галактіонівна.

Явдоха стоїть на порозі і теж усміхається. Куховарка усміхається тією радісною усмішкою, коли напевне можна сказати, що вона цілком свідомо ставиться до свого хазяїна і прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнім комісаром.

– Гоп-гоп! – б’є в долоні Іван Іванович. – Жвавіш, Фіалочко! Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне «па», так що мало не всі ахають від задоволення.

– Ноіа! – скрикнула мадмуазель Люсі.

Скрикнув щось і Іван Іванович. Навіть сирена скрикнула десь за вікном. Але цей останній крик почула тільки Марфа Галактіонівна. Вона підійшла до вікна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенів той же дрібний осінній дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове літо, про те, як вони – вся сім’я – після важкої роботи одержать від свого начальника відпустку і місце на курорті. Там вони знову побачать чудове море. Кавказькі чи то Кримські гори і будуть там згадувати знову ж таки минулі дні і будуть там так багато сміятись тим безтурботним сміхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художніх горах.

…Нарешті діти цілують Івана Івановича в його високий лоб і йдуть слухати соцвихівських матеріалістичних оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок. Марфа Галактіонівна лягає на канапу, Іван Іванович сідає в крісло, і починається вечір спогадів чи то розмов на теми сучасного політичного життя: про комунізм і соціалізм.

– Хоч як це й дивно, – каже Марфа Галактіонівна, поправляючи декольте, – а я й досі не розумію, чим комунізм відрізняється від соціалізму.

– Невже не розумієш? – здивовано питає мій герой.

– Їй-богу!.. Ну, от скажімо так: що ми сьогодні будуємо: комунізм чи соціалізм?

Іван Іванович знімає свої рогові окуляри і протирає їх білосніжною хусткою.

– Ну, звичайно, соціалізм! – задоволене посміхається він. – Комунізм – це вища форма.

– Така відповідь мене не задовольняє, – говорить Марфа Галактіонівна. – Ти мені скажи конкретно: чим конкретно соціалізм відрізняється від комунізму?

Але Іван Іванович не встигає відповісти конкретно. В кабінеті дзвонить телефонний апарат: мій герой іде до телефону і буде, очевидно, розмовляти там з Методієм Кириловичем. Довго він просидить у вищезгаданому кабінеті – я не знаю, але я знаю, що читачі приблизно вже уявляють собі сім’ю Івана Івановича, і тому переходжу до дальшого, більш динамічного штриха. На мій погляд, з цього місця читачеві вже не доведеться позіхати, а можливо, доведеться тільки несподівано погодитись, що самокритику тут доведено до кінця.

ІІІ

Мій герой збирається з товаришкою Галактою на зібрання комосередку, а також і про те, що трапилось після цього.

– Чи не час уже йти нам на ячейку? – сказав Іван Іванович, коли на сусідній дзвіниці вдарило до вечірні.

Марфа Галактіонівна подивилась на годинника й сказала, що і справді уже пора.

Це був один із тих четвергів, коли кожний партієць комосередку мойого героя організовано бере участь у будівництві першої в світі радянської республіки.

Іван Іванович взяв портфель і пішов у коридор одягатись. Марфа Галактіонівна теж пішла одягатись. Вона наділа простеньку червону хустку і старенький жакет, так що виглядала зовсім симпатично і нагадувала моєму герою робітницю з тютюнової фабрики. Іван Іванович теж в ці дні виглядав багато скромніш, як звичайно. Капелюх він брав старенький і навіть виймав з комоди солдатську блузку, що залишилась в нього з часів воєнного комунізму. Щось надзвичайно зворушливе було в цьому передяганні, ніби це передягання було подібне до того, що його ми спостерігаємо у вівтарі. Але в той час, коли піп надягає на себе шикарну, цілком ідеалістичну ризу, тут ми бачимо, як краще вбрання міняють на скромний, можна сказати, матеріалістичний одяг і до того ж у звичайному коридорі. Словом, Іван Іванович (товариш Жан) і Марфа Галактіонівна (товаришка Галакта) воістину зразково і похвально орієнтувалися у всіх вимогах епохи переходового періоду.

– Знаєш, – сказав мій герой, ступаючи калошами і своєю незмінною парасолькою по асфальту вулиці Томаса Мора. – Мені зараз прийшла геніальна ідея.

– Тобі, Жане, вічно лізуть у голову геніальні ідеї, – сказала Марфа Галактіонівна, ступаючи по асфальту тієї ж вулиці.

Іван Іванович трохи покривився незадоволено, але «геніальна ідея», очевидно, не давала йому спокою, і тому він почав:

– Що соціалізм, – почав він, – можна збудувати в одній країні – це факт. Це надзвичайно талановито доказано і Леніном і Марксом. Але, коли наші дискусійщики не вірять в це, то, по-моєму, можна і одмовитись од вищезгаданої теоретичної формули.

– Що ти мелеш! – оглядаючись, скрикнула Марфа Галактіонівна. – Ти ще гляди ляпни десь. Чого доброго, подумають, що ти проти побудови соціалізму в одній країні.

– А я от все-таки настоюю на свойому! – рішуче сказав Іван Іванович. – Чому ти хочеш, щоб я обов’язково думав по шаблону? Ми зовсім не проти оригінальних думок. Я тільки хочу сказати, що з цієї формули по суті можна зробити трохи іншу, яка мусить задовольняти і нас і не може не задовольняти і їх.

Марфа Галактіонівна зупинилась і здивовано подивилась на свого чоловіка.

– Я тебе не розумію! – сказала вона.

– Не розумієш?… Ну, як же це так? – задоволене посміхнувся мій герой. – Собаку зарито ось у чому: хіба ми будуємо соціалізм в одній країні? Ну?

Марфа Галактіонівна знову зупинилась і знову здивовано подивилась на свого чоловіка.

– Я тебе все-таки не розумію! – ще раз сказала вона. Тоді Іван Іванович побідно визирнув поверх своїх окулярів і сказав тремтячим від задоволення голосом:

– А що, як ми для штуки поставимо так питання: Росія – раз, Україна – два, Грузія – три, Білорусія – чотири. Хіба це буде одна країна?

– Але ти не подумав про економіку? – кинула товаришка Галакта.

– Правильно! Я про економіку не подумав, але я подумав, що для маси так буде ясніш, – сказав Іван Іванович.

– Тоді твоя геніальна ідея є не що інше, як глупота, – різко кинула Марфа Галактіонівна. Товариш Жан образився: мовляв, навіщо так ображати його?

– Нічого подібного! – сказав він. – Це буде не зовсім поганий полемічний прийом.

– Але цей «прийом» може привести тебе до буржуазної України.

Мій герой раптом вдарив себе по коліну: мовляв, це вже, їй-богу, слушне зауваження!

Словом, Іван Іванович певний, що ми «для маси» будуємо соціалізм не в одній країні, а саме в кількох, але, беручи на увагу той факт, що в центральній пресі ще так не ставилось питання і не дебатувалось в цій площині, беручи на увагу також те, що на такій «формулі» може зіграти хтось, Іван Іванович одмовляється від цієї ідеї і цілком стоїть на постулатах останнього пленуму ЦК.

В таких цікавих розмовах мої герої пройшли половину путі, – тієї святкової путі, що один раз на тиждень (а саме в четвер) веде декого із «ідеологічно витриманих» партійців саме до залу засідань Івана Івановича.

Уже вечоріло. То тут, то там – по дорозі – фаркали люкси. У церкві дзвонили до вечірні, і дзвін цей тривожив душу кожного обивателя. Обиватель, очевидно, думав про воскресіння Христа, але Іван Іванович про це зовсім не думав і нарочито думав про антирелігійну пропаганду. Інша справа гудки на заводах: от коли б вони заревли! О, тоді мій герой теж відчув би якусь тривогу на душі (власне, не на душі – пробачте за цей безпардонний ідеалізм! – а якось більш моністично). Але думав би Іван Іванович не про якусь там первісну християнську комуну, а саме про матеріалістичну діалектику. Це зовсім не значить, що він хоче вульгарно прищепити дарвінізм до соціології, – Боже борони! Інакше він не йшов би зараз на зібрання комосередку, так би мовити, реr реdes Apostolorum, а найняв би візника й поїхав візником, – це значить, що Іван Іванович (із слів Семена Яковича) завжди був, єсть і буде зразковим будівничим радянської держави.

По дорозі до моїх героїв підійшов Методій Кирилович, і скоро вони входили до залу засідань комосередку.

IV

Зал засідань комосердку, а також і про те, як проходили збори.

Це – досить-таки симпатично-декорована кімната. Кожний її закуток нагадує глядачам, що він не просто закуток, а головним чином «червоний куточок». Тут висять на стіні мало не всі вожді революції.

Крім вождів, тут багато різних революційних плакатів з різними текстами – профсоюзного, комсомольського та іншого походження. Тексти страшенно цікаві, художньо витримані (художня простота!) і такі переконуючі, що погляд ніколи на них довго не затримується: одразу все ясно й зрозуміло. На правій стіні в ореолі «монументального реалізму» висить місцева стінгазета. Це надзвичайно цікава газета. Там вам і оригінальні відділи, як от: «маленькі дефекти великої машини», тут вам і їдкі сатири на місцеве начальство, як-от: «шашні бувшої кандидатки в комсомол машиністки Попадько».

…Іван Іванович сів на першому стільці у першому ряду. Поруч його сіла Марфа Галактіонівна, а далі – Методій Кирилович.

Було тихо. Тільки зрідка прокидалось то тут, то там стримане шепотіння. Раз у раз рипали двері, і зал потроху залюднювавсь. За вікном настирливо дзвонили до вечірні, і смішно було, що десь там, у церкві, люди стоять перед лампадками і думають про ідеалістичні катакомби перших християнських мучеників, а тут ніяких лампад нема, світить цілком матеріалістична електрика і люди думають без всякої ідеалістичної беліберди.

– Ти пам’ятаєш, яку поставлено сьогодні доповідь? – спитав тихим голосом Іван Іванович і подивився на Марфу Галактіонівну.

– Хіба ти забув? – сказала товаришка Галакта. – Та сьогодні ж доповідь про останню вилазку проти самокритики.

– О! – сказав Іван Іванович і підняв свій ніжно-білий вказательний палець.

І він мав рацію саме так підняти палець. Це значило, що мій герой сьогодні буде уважно ловити кожне слово і ні разу не задрімає тією безм’ятежною дрімотою, коли певний, що можна спокійно трохи поспати, бо, по-перше, в потрібний момент (коли голосують одноголосне) Марфа Галактіонівна легенько штовхне його під бік, і, по-друге, Іван Іванович певний був, що його комосередок «ніколи не зрадить інтересів пролетаріату».

– Інтересно послухати! – сказав мій герой і подивився на Методія Кириловича.

– Надзвичайно інтересно! – сказав Методій Кирилович і, підсунувшись ближче до свого друга, промовив таємничим голосом: – у нас… теж єсть!..

– Що єсть? – не зрозумів Іван Іванович. Методій Кирилович подивився бистрими очима по сторонах – праворуч, ліворуч, назад – і нарешті прошепотів чітко і рішуче:

– Дискусійщик! Ви розумієте? Справжній дискусійщик… От вгадайте, де він?

Іван Іванович від такої несподіванки аж одкинувся назад.

– Що ви говорите? – сказав він схвильовано. – В нашій примірній ячейці єсть дискусійщик?… Галакточко, ти чуєш?

Але Марфа Галактіонівна вже почула цю сенсацію і уважно розглядала обличчя присутніх членів.

– Чи не кур’єр? – спитала вона, пронизуючи поглядом дальню фігуру, що самотньо сиділа в останньому ряду.

– Нє! – рішуче одрубав Методій Кирилович. Тоді Марфа Галактіонівна знову забігала очима по стільцях.

Комосередок явився вже, так би мовити, іn соrроrе: прийшли всі члени колегії, прийшли завідуючі відділами і начальники та замісники різних канцелярій, прийшов уже голова місцевкому і три рядових службовці, прийшла й організаторша жінок і її організація: секретарша головного начальника, секретарша головного зама і жінка головного начальника (остання, як і Марфа Галактіонівна, ніде не посідала посади і, як і Марфа Галактіонівна, доглядала своїх дітей). Словом, не прийшли ще тільки секретар комсомолу і сам головний начальник, що мусів сьогодні робити доповідь.

…Товаришка Галакта губилась в догадках і ніяк не могла вгадати, хто ж цей дискусійщик.

– Ага! – сказав нарешті Іван Іванович. – Я тепер знаю: це, очевидно, уборщиця!

– Нічого подібного! – сказав Методій Кирилович. – Уборщиця не може бути дискусійщицею, бо вона тільки кандидатка в партію.

– Ну, так хто ж такий? – мало не скрикнула Марфа Галактіонівна. – Ну, не мучайте мене!..

Методій Кирилович побачив, що далі він і справді не має комуністичного права мучити своїх товаришів і, скосивши очі, сказав іронічно:

– От він!.. Товариш Лайтер!

– Товариш Лайтер? Що ви кажете! – розвів руками Іван Іванович. – Ніколи б не подумав. Такий тихенький і лагідний – і на тобі! Воістину: в тихому болоті завжди чорти водяться.

Марфа Галактіонівна вп’ялась очима в маленьку фігурку товариша Лайтера (він сидів далеко ліворуч).

– Так, – сказала вона, зідхнувши, – він може! Він може бути дискусійщиком. Ти зверни увагу, Жане, на його обличчя – воно страшенно бліде і, я б сказала, майже дегенеративне. Мені чомусь завжди здавалось, що він анархіст-індивідуаліст.

– Ви, може, думаєте, що він і справді якісь ідеї найшов? – сказав Методій Кирилович, бігаючи очима по підлозі. – Нічого подібного! Свій! Свій свого, так би мовити… От в чому сіль!

– Що ви цим хочете сказати? – спитав недогадливий Іван Іванович.

– Та то я… так! – байдуже махнув рукою Методій Кирилович. Але це таємне «свій» заінтригувало Марфу Галактіонівну, хоч вона і розуміла, в чому справа.

– Ви вічно говорите натяками! – незадоволено сказала вона. – При чому тут «свій»?

– Та то мені просто жалко товариша Лайтера, – сказав Методій Кирилович. – Це буде ще одна зачіпка для антисемітів: знову, скажуть, єврей!

Потім Методій Кирилович почав розповідати, як його колись до глибини душі обурювало «діло Бейліса» і як він взагалі страшенно симпатично ставиться до євреїв. Навіть більше того: він вважає, що найгеніяльніших людей дала саме ця нація.

– От, приміром, візьмемо Христа, – сказав він. – Наш народ і досі не знає, що Христос був єврей.

– А де він тепер працює? – спитав Іван Іванович.

– Христос? – здивовано подививсь Методій Кирилович.

– Та який там Христос! Товариш Лайтер!

Мій герой вже давно надів другу пару окулярів і уважно розглядав дискусійщика. Його зовсім не обходить, що товариш Лайтер єврей: соціальна боротьба не знає національних рамців, і він, як витриманий партієць, мусить бити всякого, хто так чи інакше піде проти самокритики і, значить, проти пролетаріату. І, коли Іван Іванович узнав, що в останній час товариш Лайтер завідує трестівською бібліотекою, він тут же вирішив: «інтелігент! деморалізований член партії»!

Але на товариша Лайтера дивились зараз мало не всі члени комосередку. Марфа Галактіонівна передала новину сусідці, сусідка сусідові і т. д. Погляди були пронизливі і такі ідеологічно-витримані, що «дискусійщик», здається, ще більш зблід.

…Нарешті на дзвіниці покинули дзвонити. Вечірня почалась. Тоді до залу увійшов головний начальник і секретар комячейки. В залі ще тихше стало, навіть зникло шушукання. Все причаїлось в напруженні: дисципліна в комгуртку була зразкова, і члени осередку організовано і по-товариському поважали свого начальника.

– Товариші, – сказав секретар, сходячи на трибуну. – Прошу намітити кандидатуру на голову даного зібрання.

– Семена Яковича! – скрикнуло одразу кілька голосів.

Головний начальник (Семен Якович) поправив свою краватку, мило усміхнувся й розвів руками: мовляв, не можу! Дякую, тисячу разів дякую за таке зворушливе довір’я, але – не можу! Він зрідка показував на своє горло, і присутні могли подумати, що справа в задусі (головний начальник теж страждав на зажиріння серця), але ці припущення (правда, їх і не було) одразу ж розвіяв секретар.

– Семен Якович сьогодні не може головувати, – сказав він, – бо сьогодні Семен Якович робить доповідь.

– А… а… це інша справа, – загуло в залі, і комосередок, добре пам’ятаючи вирішення партії про середпартійну демократію, запропонував кандидатуру з низів.

– Методія Кириловича! – знову скрикнуло одразу кілька голосів.

Іванові Івановичу якось неприємно йойкнуло під серцем. Річ у тім, що він з Методієм Кириловичем був, так би мовити, на рівних правах: обидва були члени колегії і обидва вважалися «замами». І тому, коли комосередок після головного начальника називав ім’я Методія Кириловича, мій герой завжди почував себе не зовсім гарно і думав, що трапилось велике непорозуміння.

Марфа Галактіонівна одразу помітила це.

– Я гадаю, так і треба! – сказала вона, коли Методій Кирилович не тулився вже до неї і сів на місце голови зібрання (звичайно, після одноголосного голосування). – Саме його й треба було вибирати по останній інструкції з ЦК. Не можна ж весь час вибирати Семена Яковича й тебе. Треба ж видвигати й більш нижчі інстанції.

Іван Іванович з вдячністю подивився на свою дружину і, можна сказати, трохи заспокоївся.

– Товариші! – сказав Методій Кирилович. – Перше питання нашого порядку дня – це остання вилазка проти самокритики. Слово має Семен Якович.

В залі зовсім змертвіло. Навіть чути було, як ударив по вікнах дрібний осінній дощик. Частина поглядів пронизала головного начальника, що в цей момент зійшов на трибуну і вже положив конспект для доповіді – номер «Правди», частина комгуртка дивилась на товариша Лайтера, що в цей час нервово ламав вальці і уперто дивився на підлогу.

– Товариші! – почав головний начальник. – На попередньому зібранні я робив доповідь про режим економії. Що я говорив? Я говорив, що до режиму економії ми, комуністи, не можемо ставитись пасивно і потім я говорив, що таке режим економії. Що ж таке режим економії? Режим економії є один із останніх бойових лозунгів нашої пролетарської партії, і треба його розуміти не тільки… е… так би мовити, в широкому масштабі, але треба найти йому місце і в нашому особистому житті. Беремо знову ж таки олівець. Без режиму економії як би ми до нього ставились? Ми до його ставились… е… е… так би мовити, неохайно. Я сам мав честь бачити, як один із наших шановних товаришів (тут Семен Якович мило усміхнувся й подивився на управділа) викинув у кошика олівець на 1 1/2, приблизно, ще не списаного вершка… Тек-с!.. хе… хе…

Головний начальник зупинився, налив з графина води й, запиваючи водою початок своєї цікавої промови, батьківським весело-докірливим оком дивився на управділа, що викинув у кошик олівець на 1 1/2 приблизно ще не списаного вершка. Дивилась в цей час і вся авдиторія на вищеназваного управділа.

Але ніхто не дивився на управділа вовком: всім грала на устах мила й симпатична усмішка, хоч і трохи докірлива, як і головному начальникові, бо всі були певні, що управділ цілком свідома людина і цього більше не зробить.

– Тек-с! – продовжував Семен Якович. – Але що треба було зробити при іншій ситуації?… Е… е… Так би мовити, при режимі економії?… Ну-с?… Треба було цього олівця не викидати в кошика, а купити для нього наконечника за дві копійки і списати олівець до кінця. Ну-с?… От що, на мій погляд, є режим економії, так би мовити, в буденному житті.

Головний начальник ще налив з графіна води і запив дальшу частину своєї цікавої промови.

– Тек-с!.. – продовжував він далі. – І коли я тепер підходжу до останньої вилазки проти самокритики, то що я бачу в ній? Я в ній бачу ту ж саму несвідомість!.. Цим я зовсім не думаю образити нашого шановного Климентія Степановича і прирівняти його цілком законну помилку з олівцем до беззаконної вилазки проти самокритики, але елементи несвідомости… е… е… так би мовити, трохи сходяться!

– Семене Яковичу! – скрикнув управділ. – Я свою помилку давно вже визнав. Для мене нема самолюбства в партійних справах.

– Прекрасно! – сказав головний начальник. – В партійних справах і не може бути самолюбства. Треба завжди одверто і публічно визнавати свої помилки… Але позвольте до діла… Отже… е… е… остання вилазка проти самокритики.

Тут докладчик зробив відповідно серйозне обличчя, вийняв з бокової кишені пенсне, розгорнув «Правду» і совісно, без всяких ліричних рефренів, цілком конкретно розповів комосередкові те, що було написано в газеті з приводу самокритики і що читали партійці і що вони мусіли ще прослухати. Доповідь була цікава й авдиторія так захопилась нею, як ніколи.

– Тепер дозвольте зрезюмувати! – сказав нарешті головний начальник. – Отже, остання вилазка проти самокритики є, так би мовити, цілком несвідомий і бузотерський акт. Але ми віримо, що товариші визнають свої помилки і покинуть бузу. Коли ж вони цього не зроблять (тут Семен Якович прийняв відповідно суворе обличчя), то… е… е… пролетаріат примусить їх це зробити!

Гучні оплески покрили промову оратора. Хтось скрикнув: «Хай живуть наші вожді» і авдиторія, зробивши Семену Яковичу овацію, мало не проспівала Інтернаціонал. Такого ентузіазму давно вже не було в комосередку, і відчувалось, що загроза з боку Лайтера міцно з’єднала ввесь, коли так можна висловитись, авангард пролетаріату.

– Товариші! – сказав Методій Кирилович, коли авдиторія стихла. – Хто хоче взяти слово?

Всі подивились на того ж таки товариша Лайтера. Хто ж, як не він, мусить перший виступити? Звичайно, йому не зовсім приємно боротись з такою витриманою авдиторією, але що ж робити: не лізь куди не треба!

– Дайте мені слово! – сказав нарешті товариш Лайтер.

По авдиторії пронісся шум і раптом стих. Так буває перед грозою, коли замирають дерева і десь далеко синіє грізний тайфун. Чути було, як у вікно б’є дрібний осінній дощик і як Іван Іванович протирає собі рогові окуляри білосніжною хусткою.

– Товариші! – сказав товариш Лайтер. – Я не тільки не думаю виступати з критикою постанов ЦК, я, навпаки, я…

Але тайфун уже налетів: авдиторія зашуміла. Скажіть, будь ласка, яка самовпевненість! Він «не думає виступати з критикою постанов ЦК»? Боже мій, до чого ми дожили! Який-небудь шпінгалет і… з такими претензіями: «він не думає виступати проти постанов ЦК»! Яке нахабство, яка самозакоханість.

– Товариші! – скрикнув товариш Лайтер і ще більше зблід. – Дозвольте мені висловити деякі думки з приводу справжньої постановки самокритики.

– Що таке? Що він там каже?… «справжньої постановки самокритики»? Скажіть, будь ласка, який науковий співробітник! Яка самозакоханість!.. Ну, це вже занадто! Ми не припустимо, щоб різні шпінгалети морочили нам голову своєю демагогією.

– Товариші! – ще раз скрикнув товариш Лайтер. – Я тільки хочу дещо сказати про членів нашого комосередку… Я…

Авдиторія ще більше зашуміла. В кожному прокинувся бойовий дух, коли так можна висловитись, «більшовицького старогвардійця», і кожному хотілось підскочити до трибуни і скрикнути: «Досить нам меншовицьких промов»!

– Товариші! – востаннє скрикнув товариш Лайтер. – Я… я… я… ми… ми… ми…

Але даремно: тайфун бушував! Тоді Методій Кирилович зробив знак рукою, і тайфун зник. Методій Кирилович звернувся до товариша Лайтера з милою, батьківською усмішкою:

– Як бачите, товаришу Лайтер, авдиторія вас не хоче слухати. Я тут зовсім ні при чому. Очевидно, ваші ідеї користуються в масі поспіхом.

Товариш Лайтер знизив очі (йому, очевидно, було ніяково за свої ухили і за провал своїх ідей в масі), і сів на своє попереднє місце.

– Хто ще хоче взяти слово? – сказав Методій Кирилович.

Іван Іванович відчув, що тепер якраз прийшла черга за ним. Саме тепер і він мусить виступити і показати свій ораторський хист в боротьбі з місцевою опозицією.

– Я прошу! – сказав мій герой і, побідно ступаючи, зійшов на. трибуну.

Мій рішучий і симпатичний герой положив свій портфель на портфель головного начальника, протер свої окуляри білосніжною хусткою й почав:

– Дорогі товариші! Наш друг, товариш Лайтер, хоче взяти на себе роль місіонера і проповідувати свої сумнівні і, як ви бачили, безгрунтовні ідеї в тій країні, яка ніколи не була християнською – еріscohpus in partibus. Ви розумієте?…

Тут Іван Іванович, як і його начальник, налив з графина води і побідно подивився поверх окулярів на авдиторію: мовляв, єхидний початок?

– Ловко! – пронісся шум похвали по авдиторії.

– Але, – продовжував мій герой, – ми таких місіонерів не приймаємо!.. (Голоси: «Правильно! Правильно!»). Попередній оратор, себто товариш Лайтер, багато розпинався з цієї трибуни, запевняючи нас, що самокритика нам не потрібна, що самокритика загальмує наш господарчий процес, що і т. д. і т. п. А я от говорю – нічого подібного! Вона не може загальмувати господарчий процес! (Голоси: «Правильно! Правильно»!). Хто повірить товаришу Лайтеру? Ну, скажіть мені: хто йому повірить?

– Ніхто! – скрикнуло одразу кілька голосів.

– Цілком справедливо: ніхто! Тисячу разів – ніхто! (Мій герой вже входив в азарт). Ми всі пам’ятаємо, як важко нам було завоювати диктатуру пролетаріату, скільки ми крови пролили на полях громадянської війни, скільки наших дорогих товаришів розстріляно в контррозвідці, і ми не можемо мовчати і не сказати товаришу Лайтеру: «уберіть, будь ласка, ваші сумнівні руки від досягнень пролетаріату і не морочте нам голови!» Ви хочете розколоти партію, але це вам не вдасться. Ви хочете… але – досить! Досить!..

Тут Іван Іванович раптом взявся за серце і сказав, що він не може скінчити своєї промови, бо боїться «за розрив серця». Авдиторія покрила Івана Івановича гучними і вдячними оплесками. Видно було, що товариш Лайтер і справді помилився: осередок був цілком ідеологічно витриманий.

Після Івана Івановича ще виступали промовці, але все вже було ясно, і тому Методій Кирилович закрив зібрання.

Комосередок повалив на вулицю. Дощик в цей час ущух і над городом мовчазно стояли важкі осінні хмари.

…– Ну, як я його? Добре? – спитав Іван Іванович.

– Ти сьогодні прекрасно говорив, – сказала Марфа Галактіонівна. – Мар’я Івановна прямо захоплена твоєю промовою.

– Шкода тільки, що мені серце не дає розійтися! – зідхнув мій герой. – Тепер я цілком переконаний, що маю ораторський хист. Цілком!