Текст книги "Вальдшнепи"
Автор книги: Микола Хвильовий
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц) [доступный отрывок для чтения: 2 страниц]
III
– Здрастуйте, тьотю Клаво! Здрастуйте, Аглає! Товариш Вовчик розшаркався так галантно, нiби вiн i справдi був славетним ловеласом.
– Доброго здоров'я, mon ami[4], – сказала тьотя Клава й, недовго думаючи, упевненим i рiшучим рухом узяла його пiд руку.
Та женщина, що її лiнгвiст назвав Аглаєю, поки що не думала фамiльярничати з Вовчиком i тiльки запропонувала йому одколоти та використати одну iз запашних троянд, що висiли на її грудi. Товариш Вовчик зробив це з задоволенням, i вони поволi пiшли згорiлою i порожньою вулицею заштатного городка.
– Ви сюди надовго приїхали? – спитала тьотя Клава.
– Товариш Вовчик уже говорив нам, – сказала Аглая. – Вiн теж приїхав на два мiсяцi.
– Так, – пiдтвердив лiнгвiст. – Ви не помиляєтесь, Але…
Вiн хотiв щось спитати й, не спитавши, змовк. Власне, вiн не знав, як спитати: його здивувала тьотя Клава – вона говорила з ним так розв'язне, нiби вона знала його, по меншiй мiрi, з дитячих лiт.
– А як ви думаєте, – сказала тьотя Клава. – Чому це Дмитрiй в останнi роки такий нервовий став?
– Цебто який… роки? – Вовчик хотiв поцiкавитись, який Дмитрiй, як вона встигла так добре взнати найiнтнмнiше життя Карамазова, вiдкiля вона, нарештi, знає про цi "роки", але фамiльярний тон його спiвбесiдницi остаточно збив лiнгвiста з пантелику, i вiн рiшуче заплутався.
– Ви не косноязичний? – поцiкавилась тьотя Клава. Аглая зареготала. Товариш Вовчик почервонiв i став запевняти, що "нiчого подiбного". Вiн просто не чекав такої симпатичної поiнформованостi в справах дому Карамазових.
– Тодi, може, ви знаєте, – сказала тьотя Клава, – як думає провести Дiмi (вона так i сказала "Дiмi") цi два мiсяцi? Цебто-бiля Ганниної спiдницi чи бiля Аглаї?
Це запитання переходило вже всякi можливi межi, але товариш Вовчик на цей раз не збентежився. Вiн рiшив, що коли тьотя Клава так фамiльярничає з домом Карамазових, то вона, очевидно, одержала вiдповiдне право на це вiд самого Дмитрiя. Вiн сказав, що вiдповiдати на це запитання не буде й рекомендує спитати його друга.
– Так би й давно! – з полегшенням зiтхнувши, сказала тьотя Клава. – Хiба ви не бачите, що нас двоє, а ви один… Тiльки глядiть, не приведiть сюди й Ганни.
– Ви хочете, щоб я зараз… негайно привiв Дмитрiя? – спитав недогадливий лiнгвiст.
– Ах, Боже мiй, – сказала Аглая. – C'est un grand malheur de n'avoir pas ete bien eleve[5].
– Воiстину! Велике нещастя не бути гарно вихованим, – пiдтвердила i тьотя Клава.
Тодi товариш Вовчик кинувся з усiх нiг до хвiртки, i дами самi залишились пiд провiнцiальними акацiями.
– От що, – сказала тьотя Клава, – Вовчика я беру собi, твоїм тепер назавжди лишиться Дмитрiй.
– Я не заперечую, – кинула Аглая й розкусила своїми прекрасними зубами листок з акацiї.
Вже майже зовсiм стемнiло. Витикались зорi. З недалекого моря пiшов теплий вiтер. Аглая виводила на пiску своєю голубою парасолькою якiсь iєроглiфи, тьотя Клава дивилась у ридикюль, власне, в дзеркало, що було в ридикюлi, i пудрилась мiнiатюрною пуховкою.
– Дозвольте взнати, скiльки вам рокiв? – усмiхнулась сама собi тьотя Клава.
– Очевидно, не бiльш двадцяти семи, – сказала Аглая.
– Ти вгадала, менi двадцять сiм. I як пiкантно, що я вже тьотя i що в мене така доросла племiнниця… Тобi, здається, двадцять три?
– I ти вгадала!
Тьотя Клава поправила спецiальним олiвцем брову й засвистiла арiю з "Баядерки". Потiм дами ще перекидались легкими фразами i раз у раз позирали в той бiк, куди пiшов Вовчик.
Були вони в рожевих серпанкових платтях, стягнутих у талiї поясками, i мали в руках голубi парасольки. Тьотя Клава виглядала багато безтурботнiш, в її свiтло-сiрому поглядi зовсiм нема того ледве вловимого зайчика впертостi й рiшучостi, що зрiдка плигає в мигдалевих очах Аглаї, але зате станом тьотя Клава трохи солiднiш.
Аглая вийняла з ридикюля маленьку папiроску, запалила її й спитала:
– Ти сказала Женi (справа йшла про чоловiка тьотi Клави), що ми ранiш першої не прийдемо?
– Звичайно, сказала… Я вiд нього взагалi нiчого не ховаю.
– I все-таки не ревнує? – усмiхнулась Аглая.
– I все-таки… не знаю. Чорт їх розбере, цих мужчин; на обличчi одне, а на серцi, може, щось iнше.
Потiм тьотя Клава зробила рухом парасольки диск, пiймала поглядом срiбно-синiй слiд метеора й промовила:
– Ти, Аго, не думай, що Женя взагалi нездiбний переживати душевних драм. У наш вiк, кажуть, навiть корова вмiє зiтхати.
– Ти, тьотю Клаво, не помиляєшся. Мiй Дмитрiй пiдтверджує це на кожному кроцi. Я дуже шкодую, що ти не чуєш наших розмов. Аглая так упевнено й безапеляцiйно сказала "мiй Дмитрiй", що навiть тьотя Клава всмiхнулась.
– А ти. Аго, рiшуча людина, – вiдзначила вона, – ще не встигла як слiд познайомитись iз ним, але вже рекомендуєш його як власного чоловiка… Як же з Ганною? Ти багато взнала про неї?
– Ти, тьотю Клаво, надзвичайно наївничаєш!.. У наш вiк за два тижнi не тiльки сходяться, але й розходяться. А втiм – досить! – i Аглая махнула парасолькою в той бiк, де вже вирисовувалась фiгура Карамазова.
Вовчик лише за якусь хвилину вискочив на вулицю i наздогнав свого друга. Спершу дами бачили тiльки Дмитрiя. Вiн iшов до них своїми нервовими кроками, i постать його то вибiгала, то знову ховалась за стовбуром молодого клена, що стояв на дорозi. Тодi десь ударила гармошка, й зорi висипали на куцi бульвари заштатного городка. Десь гоготала республiканська молодь. Тодi i на протилежних кварталах ударила гармошка.
Товариш Вовчик уже наздогнав Дмитрiя, i вони пiдходили до веселих (так принаймнi одразу ж визначив лiнгвiст) i симпатичних дам.
– Ну… – зупиняючись, почав лiнгвiст i розвiв руками. Тьотя Клава давно вже схарактеризувала собi Вовчика як трохи мамулувату людину i тому, не довго думаючи, взяла його пiд руку. Вона сказала, що рекомендувати Карамазова не треба, бо вони мають задоволення вже багато вечорiв шпацiрувати з ним… i потiм, вона дуже зрадiє, коли Вовчик для неї буде таким цiкавим спiвбесiдником, яким став для її племiнницi Дмитрiй. За кiлька хвилин процесiя (так сказала Аглая) йшла в такому порядку: попереду тьотя Клава з Вовчиком, позаду Аглая з Дмитрiєм. Дистанцiя мiж першою i другою парою була приблизно на пiвтора кроку. Тьотя Клава закинула на шию Вовчика свою голубу парасольку й розпитувала, хто вiн, що вiн, як вiн. Словом, вимагала, щоб лiнгвiст у деталях розповiв їй про своє минуле, сучасне й майбутнє. Аглая цього не потребувала вiд свого кавалера: такi розмови з ним були два тижнi тому. Вона вiдколола з своєї грудi останню троянду й держала її на обличчi Дмитрiя. Вона питала його, як пахне троянда, чи подобається йому цей запах, чи не краще пахне резеда. Коли вони перерiзали провiнцiальний ринок i увiйшли в коло пiднавiсних огникiв, Аглая запевняла Дмитрiя, що тут їй пахне Флобером i навiть старофранцузьким життям… Карамазов, звичайно, знає поета Вiлйона?.. I потiм, вiн не може не любити гоголiвську фантастику. Аглая певна, що можна генiально стилiзувати нашу сучаснiсть.
Дмитрiй говорив щось невпопад. Тодi Аглая поклала на його рот свою запашну долоню i сказала:
– Який ти чудак, Дiмi! Справжнiй провiнцiал!
– Ти вже з Дмитрiєм на "ти"? – повертаючись, кинула тьотя Клава. – 3 тебе, Аго, вийшов би прекрасний кавалерист.
Тьотя Клава так дзвiнко зареготала, що провiнцiальна парочка (здається, колишнiй столоначальник i пристаркувата дочка мiсцевого кавалера Червоного прапора), що йшла їм назустрiч, поспiшно одлетiла вбiк i дала дорогу веселiй компанiї.
Тодi почав реготати й товариш Вовчик. Вiн так безумно розреготався, що мусив кинути руку дами, сiсти на землю й зупинити компанiю. Коли ж його стали допитувати, в чому справа, вiн тiльки й мiг вимовити: "провiнцiал".
– Ну… добре! Ну… провiнцiал!.. але де ж тут сiль? Тодi, нарештi, товариш Вовчик сказав, що для Карамазова це – найобразливiше слово, i що вiн i уявити не може, яке обурення викликало воно в грудях його ущипливого друга.
– I зовсiм нiчого нема тут смiшного! – рiзко шпурнула Аглая i взяла Дмитрiя пiд руку.
Тьотя Клава теж найшла, що смiшного тут дуже мало, й найшла навiть потрiбним (очевидно, на правах тьотi) прочитати лiнгвiстовi невеличку нотацiю. Вовчика, як i треба було чекати, страшенно збентежив такий несподiваний фiнал, i вiн хотiв навiть прохати пробачення за свою некоректнiсть. Тодi тьотя Клава поправила йому краватку фамiльярним жестом, мiцно притиснулась до нього i зробила дистанцiю на три кроки.
– Ти, Дiмi, може, й справдi образився на мене? – спитала Аглая.
– Нiчого подiбного! – всмiхнувся Карамазов. – Я тiльки не зрозумiв… тебе.
Вiн з якимось надзвичайним задоволенням сказав "тебе": ця химерна дiвчина, що так скоро перейшла з ним на "ти" i якось враз заволодiла ним (коли правду говорити, вiн не жартуючи, а з глибоким хвилюванням сказав допiру Вовчиковi, що хоче зiйтися з Аглаєю), – зовнiшнiстю своєю вже остаточно покорила його. Надто вже розумнi й страснi були цi мигдалевi очi, й надто вже привабливо коливались цi молодi груди, щоб вiн мiг прийняти її як звичайну женщину. Сьогоднi навiть постало в нiм якесь неясне передчуття й солодкий бiль, i сьогоднi вiн хотiв би ходити з нею цiлу нiч.
– Чого ти не зрозумiв? – спитала Аглая. – Чому я тебе назвала провiнцiалом?
– Так!
– Це ж, милий, ясно. Я ще тодi, на пароплавi (пам'ятаєш нашу суперечку?), я вже тодi подумала, що ти провiнцiал. Це по всьому видно: й по рухах, i по поводженню з передовою жiнкою… як зi мною от… Чому ти так чудно вимовив "тебе"? Чи, може, ти хотiв сказати "вас"? Вас iст дас? Ну? А потiм ти й формально провiнцiал… Хiба ти живеш не в провiнцiї?
– Я, як тобi вiдомо, живу в столичному градi! – усмiхнувся Карамазов.
– Де це? – зареготала Аглая. – Чи не в тому, що на Лопанi?
Ця дiвчина (очевидно, з якогось Миргорода) так неохайно говорила про лопанський центр, що Вовчик, почувши цю розмову, зупинився i спитав:
– А дозвольте узнати, в яких краях ви мешкаєте? Чи не в Уманi?
– Вас це серйозно цiкавить? Коли так, то прошу: мiй столичний град i моя країна – хай буде вам вiдомо – дуже далеко вiдцiля.
– Францiя? Iталiя? Iспанiя?
– Московiя, моє серденько! – сказала Аглая й притиснулась до свого супутника.
Московiя? Ну, це вже Аглая неправду говорить! Дмитрiй пiдтверджує? Тодi вiн i йому не вiрить. I справдi; якi ж вони московки? – Нi, це нiсенiтниця! Словом, хай це пiдтвердить тьотя Клава, i тiльки тодi вiн може повiрити. Словом, коли Аглая й справдi серйозно говорить, – Вовчик остаточно розгубиться.
(Нарештi говорить тьотя Клава й говорить те ж саме. Вони таки московки й навiть корiннi, бо змалку живугь у Москвi. Вулиця така-то, номер такий-то, трамвай дев'ять. Коли потрiбний телефон, то можна й це сказати. Чоловiк тьотi Клави (ви його знаєте – мужчина в золотому пенсне) працює в профсоюз!. Аглая – сирiтка (знаєте таку зворушливу кiнофiльму про часи Французької революцiї), i вона живе у тьотi Клави. Вона на останньому курсi Московської консерваторiї.
– Але вiдкiля ж ви так добре знаєте нашу мову? – здивовано спитав лiнгвiст.
Ах, Боже мiй! Що ж тут дивного? Вони далеко не перший раз зупиняються вiдпочивати на прекрасних степах України, й чому ж їм не знати такої музичної мови (тьотя Клава так i сказала – "музичної"). Аглая, наприклад, дуже любить Україну й, коли хочете, навiть оригiнальне. А втiм, тьотя Клава далi не буде говорити, в деталях його може поiнформувати Аглая i, можливо, Дмитрiй. Власне, пiд впливом своєї племiнницi вона й зробилась такою цiкавою московкою.
– Прекрасно! – з хрустом давив свої пальцi товариш Вовчик i нарештi цiлком серйозно звернувся до Карамазова: – Знаєш, Дмитрiй, їхнi портрети обов'язково треба вмiстити в одному з наших журналiв.
– Як виключнi екземпляри?
– Покинь жартувати, – махнув рукою лiнгвiст. – Для руської публiки, для… як би це сказати… для "поощрєнiя".
– Для заохоти, – поправила Аглая. -Так буде багато ближче до вашої мови.
– От так московка! – сказав Карамазов. – Чи не почуваєш ти себе трохи нiяково, пане лiнгвiсте?
Товариш Вовчик спалахнув. Вiн хотiв щось доводити, згадав чомусь (i зовсiм не до речi) Прованс, провансальську лiтературу, згадав XIX вiк, Жана Жансемена, Теодора Обанеля i т. д., але тьотя Клава вже знову одтягла його на дистанцiю в три кроки. Словом, розмову було перервано. Для лiнгвiста було ще багато тут недоговореного, навiть iнтригуючого (хiба мало московських дачникiв мандрує по Українi?), але вiн сподiвався поговорити з приводу цього з Карамазовим i вiд нього й узнати в деталях iсторiю знайомства московських дам iз пiвденною культурою.
– Так, значить, ти кiнчаєш нову поему? – спитала
Аглая, коли вони знову залишились удвох. Карамазов зупинився i зробив незадоволене обличчя. – Я тобi, здається, не один раз говорив, що я працюю в економiчному органi. Мене цiкавить зараз питання про зниження цiн.
– Ти хочеш сказати, що з питання про зниження цiн не можна зробити поеми?
– Я хочу сказати, що з Тарасами Шевченками я нiчого не маю спiльного.
– Коли тiльки це, то я рада, – промовила Аглая, замислюючись. – Саме таких людей i бракує вашiй нацiї. Менi здалося, що ти не так хотiв сказати. Ти розумiєш мене? Я гадаю, що без великого ентузiазму не може бути справжнiх економiстiв.
– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Кiл, очевидно, вибивають колом, i "закобзарену" психiку можна виховати тiльки, так би мовити, загайаватизованим "Капiталом".
– Це не в брову, а в око! – з захопленням сказала Аглая. – Без якогось Лонгфелло i справдi не зробити вам своїх економiстiв i полiтикiв. Ог я тiльки думаю, що Маркса ти зовсiм даремно припрягаєш сюди.
– Це справа переконання, – незадоволено сказав Дмитрiй.
– Не думаю. Бо Маркс є зовсiм чужорiдний елемент для вашої країни. А тобi вiдомо, що коли до водороду додати кислороду, то гаряче тiло не встигає навiть приторкнутись до цiєї мiшанини – одразу ж виникає вибух i… вода. А втiм, не будемо сперечатись. Мене цiкавить друге питання. Говорячи про Тараса Шевченка, ти мав на увазi вiршомазiв взагалi чи саме його, божка вашої нацiї?
– Я мав на увазi й вiршомазiв взагалi, i його зосiбна.
– За що ж ти Шевченка так ненавидиш? – За що я його ненавиджу? – Карамазов знову зробив незадоволене обличчя: мовляв – навiщо цей допит? Потiм раптом нервово одкинув волосся i зупинився. – А за те я його ненавиджу, – надмiрно запалюючись, сказав вiн злим голосом, – що саме Шевченко кастрував нашу iнтелiгенцiю. Хiба це не вiн виховав цього тупоголового раба-просвiтянина, що iм'я йому легiон? Хiба це не Шевченко-цей, можливо, непоганий поет i на подив малокультурна й безвольна людина, – хiба це не вiн навчив нас писати вiршi, сентиментальничати "по-катеринячи", бунтувати "по-гайдамачому" – безглуздо та безцiльно – й дивитись на свiт i будiвництво його крiзь призму пiдсолодженого страшними фразами пасеїзму? Хiба це не вiн, цей крiпак, навчив нас лаяти пана, як-то кажуть, за очi й пити з ним горiлку та холуйствувати перед ним, коли той фамiльярно потрiпає нас но плечу й скаже: "а ти, Матюшо, все-таки талант". Саме цей iконописний "батько Тарас" i затримав культурний розвиток нашої нацiї i не дав їй своєчасно оформитись у державну одиницю.
Дурачки думають, що коли б не було Шевченка, то не було б i України, а я от гадаю, що на чорта вона й здалася така, якою ми її бачимо аж досi… бо в сьогоднiшньому виглядi з своїми iдiотськими українiзацiями в соцiальних процесах вона виконує тiльки роль тормоза.
– Прекрасне визначення! – з захопленням сказала Аглая i тут же чомусь iронiчно усмiхнулась. – Але…
– Але, мабуть, пора нам залишити цю розмову, – кинув Дмитрiй: йому, по-перше, не подобалась Аглаїна похвала ("навiщо ця цукерка, коли вiн зовсiм доросла людина?"), i потiм вiн раптом зловив себе на дешевiй патетицi.
Тодi Аглая враз обiрвала тему й запропонувала наздогнати тьотю Клану й лiнгвiста, що дуже далеко зайшли вперед. Вона запропонувала побiгти наввипередки й передала Карамазову свiй ридикюль та парасольку. Але потiм бiгти не захотiла й сказала йому, щоб вiн витяг з ридикюля її замшеву рукавичку. Вона порадила йому положити рукавичку на нижчу частину його обличчя й, коли вiн зробив це, спитала, чим вона пахне.
– Чим вона пахне?.. Очевидно, жiночим тiлом.
– Прекрасно!.. i цей запах тобi, мабуть, подобається?
– Як би тобi сказати, – промовив Карамазов, – можливо, подобається, а певнiше – нi.
Аглая не повiрила. Вона взяла його голову й, роблячи надзвичайно великими свої i без того великi очi, стала ними ласкати свого супутника.
– Брехунька! – сказала вона. – Ти неправду говориш. Я знаю, що тобi цей запах подобається" Тому що… тобi не подобається… Ганна.
– Ти про мою дружину?
– Так. Чому ти досi не познайомив мене з нею? Чому ж ти мовчиш?
Чому вiн мовчить? Вiн, звичайно, зробить це. Вiн нарештi познайомить Аглаю з Ганною.
Але вiн думає, що вона все-таки якась чудна дiвчина, й потiм думає, що дружина мала рацiю назвати її нетактовною. Це ж некрасиво так поспiшати в його iнтимнi закутки. Невже цього Аглая не розумiє?.. I потiм, вiдкiля це вона дiзналась, що йому не подобається Ганна? Словом, Карамазов знову незадоволений, i тому вiн так нервово запалив сiрника.
Вона одразу ж зрозумiла його й поспiшила перейти на iншу тему. В цей момент вони пiдходили до кручi.
IV
– Давай ще трохи вiдпочинемо, – порадила Аглая, лягаючи на траву. – Можна й наших попередити.
Вона крикнула своїй компаньйонцi, щоб та взяла з неї приклад i теж посидiла десь там зi своїм кавалером. Тьотя Клава й Вовчик погодились i зупинились на тому ж таки високому березi, крокiв на двадцять далi. Тодi Аглая пiдсунулась ближче до кручi й сказала:
– Наш новий знайомий подiляє твої погляди?.. Я говорю про товариша Вовчика.
– Якi ти погляди маєш на увазi? – спитає Карамазов.
– Ясно якi – тi, що ти з ними знайомив мене на пароплавi в нашу першу зустрiч i потiм майже кожного вечора чiпаєш їх.
– Ти говориш про iдею вiдродження моєї нацiї?
– Так. Я говорю про нацiональну романтику. Карамазов покривився: мовляв, вiн нiчого не має спiльного з тим, про що говорить вона, це їй вiн уже декiлька разiв говорив, i, значить, треба бути бiльш обережним iз такими термiнами.
– Ми говоримо на рiзних мовах, – сказав вiн. – Iдея вiдродження моєї нацiї – ще раз повторюю – нiчого не має спiльного з нацiональною романтикою.
Аглая усмiхнулась i положила на свої колiна голубу парасольку.
– Хай буде по-твоєму,. – сказала вона, – Та як же з Вовчиком?
– Мiй друг не тiльки не подiляє цих поглядiв, але й взагалi далеко стоїть вiд усякої полiтики.
– I все-таки ти такий шматок м'яса можеш вважати за свого друга?
– А чому ж нi? Хiба в ньому не може бути гарних людських початкiв?
– М'ясо завжди залишається м'ясом, -енергiйно сказала Аглая. – їв м'ясi нiяких людських початкiв не може бути.
Вона так уважно подивилась на свого кавалера, нiби хотiла загiпнотизувати його.
– Це теж справедливо, – сказав Карамазов. – Але з Вовчиком я все-таки не можу не дружити.
– Шкода! – кинула Аглая й взяла резонерський тон. – Треба бути послiдовним навiть у дрiбницях. Здається, Толстой говорив колись, що найважче полюбити ближнiх. Я думаю, шо багато важче Їх же таки зненавидiти справжньою ненавистю. Тiльки тут можна показати неабияку волю i, коли хочеш, вiдвагу… Ти їх, здається, високо ставиш?
– Ти гадаєш, що менi бракує волi i я не можу бути вiдважним?
Дмитрiй сказав це якимось непевним голосом, наче вiн i сам не довiряв собi.
– Ти маєш волю i ти вiдважний! – упевнено й навiть з деяким захопленням вiдзначила Аглая. – Саме за це ти так скоро й подобався менi… Подобався, звичайно, як людина.
Розмова перервалась. Вона вже дивилась у землю й ховала вiд нього свої очi. Вiн мовчав тому, що в нiм у цей момент зажеврiла внутрiшня боротьба: з одного боку, йому пiдлестило її захоплення ним як вiдважною й вольовою людиною, з другого – вiн не зовсiм вiрив їй (вiдкiля вона знає, що вiн саме така людина? Чи не з кiлькох розмов iз ним?). I потiм, його раптом якось образила її самовпевненiсть i цей батькiвський тон. Нарештi вiн заспокоївся й сказав:
– .А ти, знаєш, цiлком правильно пiдмiтила: я говорю про ближнiх. Менi це твердження дуже подобається. Здається, мiй однофамiлець – Альоша Карамазов – ставив якось там наголос на любов до дальнiх. А я от теж думаю, що цей наголос треба перенести на ненависть до ближнiх.
– I ти гадаєш, що найбiльша загадка саме тут ховається?
– Тiльки тут i бiльш нiде! – з деяким хвилюванням сказав Карамазов. – От хоч убий мене! – а не можу їх зненавидiти справжньою ненавистю. У кожного з ближнiх – навiть найбiльших моїх ворогiв – буває така, знаєш, людська усмiшка й таке, знаєш, миле й гарне обличчя, наче на тебе прекрасна Богоматiр дивиться. Я кажу й пiдкреслюю, у кожного, бо навiть у суворих i злил з природи людей я бачу цю усмiшку й це обличчя.
– Може, ти перебiльшуєш? Невже-таки в кожного?
– Клянусь тобi! Богоматiр всюди й на кожному кроцi. Це якийсь жах, i iнодi навiть руки падають у знемозi. Не можна зустрiчатися з людьми. Щоб творити якесь дiло й боротись, треба надягати машкару Мiзантропа i в нiй ховати, перш за все, очi… Очi, знаєш, найлютiший ворог усякого прогресу, бо очима бачиш Богоматiр i саме в очах ховається Богоматiр.
Карамазов зупинився й почав нервово кусати собi губи. З звичайної психiчно нормальної людини вiн раптом перетворився на манiяка. Раз у раз здригаючись, вiн усе повертав до кручi голову й розгублено дивився в неяснi далi днiпрових вод.
– Словом, Богоматiр не дає тобi зненавидiти своїх ближнiх? -спитала Аглая.
– Тiльки вона. Во iм'я якоїсь iдеї я здiбний на все, навiть здiбний убити людину. Але якийсь Iван Iванович однiєю людською усмiшкою може покрити мене в один момент… навiть коли б цього Iвана Iвановича я й ненавидiв своєю недоношеною i якоюсь чудною ненавистю.
– I так iз тобою завжди бувало?
– Нi, – сказав Карамазов iз деяким вiдтiнком туги в голосi. – Тiльки в останнi роки мене так сильно затривожила Богоматiр. Ранiш це багато легше було. Ранiш iдея майже зовсiм заслiплювала мене i для мене не було ближнiх. Аглая взяла руку Карамазова й положила її на свою долоню.
– Так от, – сказала вона. – Єсть двi ненавистi: справжня й твоя недоношена. Перша – велика ненависть, i вона творить життя. Ця ненависть не знає ближнiх. Друга, недоношена, є тiльки тiнь вiд першої. Перша вiд розуму й вiд серця, друга – тiльки вiд розуму… Як ти гадаєш, можна бути вiдважною i вольовою людиною тiльки вiд розуму?
– Ти вже почала сумнiватись у менi? – спитав Дмитрiй, усмiхаючись вимушеною усмiшкою. i – Нiчого подiбного! – знову впевнено вiдзначила Аглая. – Ти маєш волю iти вiдважний. Я тiльки думаю, що нiякої Богоматерi нема й що вона не бiльше, як примара. Я також думаю, що твоя недоношена ненависть уже є справжня ненависть i ти здiбний зненавидiти своїх ближнiх… Ти розповiдав менi, як колись, у часи громадянської вiйни, ти розстрiляв когось iз ближнiх бiля якогось монастиря…
– Так то ж, – вирвалось несподiвано Карамазову, – во iм'я великої iдеї.
– А хiба тепер ти без iдеї залишився? Хiба тебе не захоплює сьогоднi хоч би та ж iдея вiдродження твоєї нацiї?
– Звичайно, захоплює, – непевним голосом сказав вiн. – Але…
– Без усяких "але", – рiшуче одрубала Аглая. – Щось одне: або це iдея, або нова примара. Вона мусить тебе також захопити, як i та, що во iм'я її ти розстрiлював своїх ближнiх.
Карамазов раптом зареготав.
– I справдi, – сказав вiн. – Менi iнодi така глупота приходить у голову, що потiм, їй-богу, соромно за самого себе. От, наприклад, здається менi iнодi, що Богоматiр коригує в менi, так би мовити, людину. Ближнiй, мовляв, не тiльки Iван Iванович, але й сам я. Отже, ненависть я мушу переносити й на себе. Коли мене покоряє Iван Iванович, це значить, наступив момент, коли я мушу ненавидiти Дмитрiя Карамазова, цебто себе.
– Що ти мусиш сам себе ненавидiти, коли тебе покоряє Iван Iванович, – це так. Але щодо коректи, то вона й справдi глупота i звичайний собi бред.
– А то навiть, – продовжував вiн говорити, – здається iнодi, що сама ненависть мусить носити в собi Богоматiр.
– Це ще бiльший абсурд, бо ненависть i Богоматiр є два зовсiм протилежних полюси.
– Так i я полемiзую з собою. Але й цей удар я парирую: мовляв, справжня ненависть – давно вже вiдомо – є найбiльша любов. I значить, справжня ненависть – це е прекрасна людська усмiшка.
– Це вже софiстика для шарлатанiв i боягузiв. Богоматiр не може не стояти на дорозi до справжньої ненавистi i, значить, до мужнього вчинку…
– Цiлком справедливо! – погодився Карамазов. – Але менi от здається, що Богоматiр не може стояти на дорозi i що тiльки вiдсутнiсть її робить ненависть недоноском.
Яким же це чином?
– А таким чином, що супутником справжньої ненавистi є завжди радiснi й до того молитовнi перебої серця, нiби зустрiчаєш свiтле Христове воскресiння. Аглая ще ближче пiдiйшла до кручi.
– Я гадаю, – сказала вона, – що тут справа багато простiша. Не Богоматiр тебе турбує, а звичайна невпевненiсть. Пiд радiснi перебої серця розстрiлюють, скажемо, тодi, коли жодного сумнiву не залишилось.
– Хто його знає. – надтрiснутим голосом сказав Карамазов. – Можливо, я й помиляюсь.
Вiн раптом вiдчув, як ним запановує якась страшна туга. Вiн уже не бачить перед собою нi Аглаї, нi Днiпра, нi прекрасної пiвденної ночi. Вiн уже забув, як вiн високо ставить себе за вiдвагу й волю, i вiдчуває себе зараз страшенно нiкчемною людиною. Вiн навiть хоче, щоб хтось плював йому в обличчя – i плював довго, настирливо й образливо.
Аглая, очевидно, уважно стежила за своїм супутником i тому поспiшила йому на допомогу.
– Ти, друже, безперечно, помиляєшся, – сказала вона. – Ти глибоко помиляєшся.
– Ти говориш про Богоматiр?
– Я говорю про тебе. Ти помиляєшся, коли думаєш, що тебе довго буде тривожити невпевненiсть. Це – коротке, тимчасове явище, й воно скоро зникне.
Вона пiдвелась, знову сiла на траву i його примусила сiсти бiля неї.
– Так-то, мiй хлопчику! Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть, – сказала вона й положила свою руку на його голову. Вже стояла глибока пiвденна нiч. На Славутi кожної хвилини прокидались якiсь неяснi звуки. Десь ревiв пароплав, i далеко на пiвднi пливли його привабливi вогнi. Раз у раз фаркали й падали аеролiти i тривожили очi загадковим свiтлом свого ярко-срiбного горiння. i – Так, – раптом промовив Дмитрiй. – Хто хоче бути вольовою людиною, той не може не побороти в собi невпевненiсть. I ти правду говориш, що я вже її поборов. Я не можу не побороти, бо майбутнє за моєю молодою нацiєю i за моїм молодим класом.. Вiн узяв її руку й мiцно стиснув. Жива людина знову прокидалась у нiм, i вiн ще раз перетворювався. Вiн навiть не помiтив, як Аглая iронiчно посмiхнулась, коли вiн майбутнє своєї нацiї зв'язував з "якимось там" класом.
– Я iнодi буквально задихаюсь од щастя, – говорив вiн далi, скидаючи з кручi камiнцi й зовсiм не помiчаючи, що його розмовi бракує елементарної послiдовностi. – Темнi сторони нашої дiйсностi тодi зовсiм зникають iз моїх очей, i я починаю рости i виростаю у велетня. Бо й справдi: в суспiльствi не може бути такої ситуацiї, коли неможлива боротьба. Коли ж це так, то… як усе-таки весело жити "на етом свете, господа"… Ти не можеш i уявити, як я полюбив це заялозене слово – прогрес. Прогрес – це ж, по сутi, якiр спасiння. Це ж вихiд iз того становища, що в нього зайшла революцiя.
– Але ти говориш зовсiм як учень першої групи, – сказала Аглая.
– Цiлком справедливо! – гаряче пiдхопив Дмитрiй. – Я i єсть учень першої групи й маю мужнiсть визнати це. Така вже логiка подiй: хто хоче жити в нашi днi, той обов'язково мусить починати з абетки…
– I витягувати з архiву старi гасла?
– А хоч би й так. Хiба революцiйнi гасла сьогоднiшнього дня завтра не можуть стати реакцiйними? Хiба ми не маємо прикладiв? I навпаки: хiба лозунги якогось 1917 року сьогоднi не стали фарисейством i матерiалом для спекуляцiї? Це не значить, що ми збанкрутували, а це значить, що треба бути дiалектиком. Сьогоднi масу можна повести тiльки пiд тим стягом, що на ньому буде чiтко написано – "прогрес".
– Навряд тiльки вона пiде за тобою, бо маса не терпить абстракцiї. А прогрес – це для неї абстракцiя.
– Цiлком погоджуюсь, – сказав Карамазов. – Але я далеко стою вiд вульгарного тлумачення маси. Революцiю маса творить через свою iнтелiгенцiю, бо всякий масовий вибух тiльки тодi робиться революцiєю, коли ним починають керувати Дантони, Ленiни чи то Троцькi.
– З тебе вийшов би не зовсiм поганий агiтатор-прогресист, – кинула Аглая i демонстративно засвистiла якусь шансонетку.
– Ти менi робиш багато честi своєю заявою.
– Nullement, – промовила дiвчина. – On ne voit раs 'tous les jours un malade comme vous etes[6].
– Ти мене вважаєш за хворого? -образився Дмитрiй.
– Боже борони, – сказала Аглая. – Менi тiльки неприємно, що твоїй розмовi бракує логiки. З одного боку, ти висловлюєш безперечно розумнi думки, а з другого – плутаєшся в Ленiнах, у класах тощо.
– Ну от, знову стара iсторiя, – незадоволено промовив Карамазов. -Чи не думаєш ти вплинути на мою iдеологiю? Коли так, то ти даремно витрачаєш сили. Взяти хоч би те ж вiдродження моєї нацiї. Я його iнакше не можу мислити, як засiб, не як мету, як фактор, що допомагає менi розв'язати основну соцiальну проблему. Вiдродження моєї нацiї – це є шлях до чiткої диференцiацiї в нашому суспiльствi й, значить, крок до соцiалiзму. Iнакше на це вiдродження я дивитись не маю охоти.
– Значить, iз твого вiдродження нi чорта й не вийде! – грубо кинула Аглая i, зробивши з долонь рупора, покликала тьотю Клаву.
Карамазов поглядом переможця подивився на дiвчину. Вiн не тiльки не образився – йому навiть приємно було, що вона зiрвалась iз спокiйного тону. її самовпевненiсть i захоплювала, i в той же час нервувала його, бо що ближче вiн сходився з нею, то сильнiш вiдчував її впливи на свiй свiтогляд.
– А Вовчик не зовсiм поганий спiвбесiдник, – пiдходячи, сказала тьотя Клава. – I виявляється… зовсiм не комунар.
– Дозвольте, – заметушився лiнгвiст. – Хiба ви не знаєте, що Дмитрiй член Компартiї?
– Не турбуйтесь! – сказала Аглая… – Знаємо… i думаємо, що вiн не буде гнiватись на тьотю Клаву за одвертiсть.
– Цебто ти хочеш сказати, – промовив Карамазов, – що тьотя Клава мене образила?
– Ми хочемо сказати, – кинула Аглая, – що комунiсти хоч i непоганi люди, але в бiльшостi страшенно нуднi… Ну, словом, свiторозумiння їхнє-можна напевно твердити – не сягає далi Чемберлена з моноклем i чергової партячейки… Правда, цiкавляться ще китайськими справами.
Карамазову пересмикнуло обличчя. Його карючило, що цi випадковi позапартiйнi дачницi так неохайно ставляться до його партiї. Будучи, так би мовити, вiчним опозицiонером, вiн у той же час був своєрiдним фанатиком комунiзму й, звичайно, не мiг спокiйно реагувати на це зовсiм невиправдане нахабство.
