Текст книги "Що записано в книгу життя"

Автор книги: Михайло Коцюбинський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 1 страниц)

Михайло Коцюбинський
ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

Мусила баба злазити з печі: онука заслабла і потребувала тепла. А що не було місця на лаві у тісній хаті, послалась баба долі. І син, і невістка наче не бачили того. Там вона і лишилась.

З кутка, між дверима і мисником, де на долівці вона лежала – стара, забута смертю мати, – все видавалось чудним. Досі вона роками валялась на печі і звикла дивитись згори в долину. Тоді синові діти здавались дрібними, сліпнуче око все спочивало на білявих головках або ловило сердиті, прибиті нуждою обличчя невістки і сина, коли пропливали повз неї од дверей до печі. І вже з-за комина чулось, як бубоніли їх голоси.

Тепер все виросло зразу. Діти, що спинялись над нею до мисника і обсипали кришками з хліба та всяким сміттям, синові чоботи, старі, намерзлі, важкі, як гори, і босі ноги невістки, що ставали перед самим обличчям та закривали ввесь світ. Тепер вона бачила в печі в’юнкий вогонь, що паливо жер, а все ж вмирав з голоду, чорні кутки попід лавками, що роззявляли беззубі роти і дихали зогнилою вогкістю. Часом, коли одчинялися двері, стовп білої пари, наче туман, стеливсь по долівці, закриваючи все, і здавалось, що така має бути і смерть, каламутна, безока, з холодком по ногах Де ж вона? Чому не приходить? Не докличеться баба. Бродить навколо, а про бабу забула. Чоловіка забрала, задушила семеро дітей, ось-ось не видко, як по онуку прийде. Скрізь покосила, поклала цілі покоси, а про бабу забула. І чудно, і страшно, що так трудно умерти.

Довгими днями і ще по довших ночах, коли миші товчуться по згнилій картоплі і по бабинім тілі, а таргани шарудять коло неї, як коло старої ганчірки, лежить тихенько баба і од часу до часу викидає з присохлих грудей тужливе зітхання, тонке, як скавуління сліпого щеняти:

– Ох-ох!.. Де та смерть моя ділась!..

– Нема на вас сконання! Не дають спати… – сердито бурчить невістка, і лавка скрипить під нею.

– Не-ма! – говорить баба у тон невістці і облизує ясна, де були колись зуби, і лиже зсохлі, запалі всередину губи.

Кисленького хочеться бабі, капустки або розсолу з-під огірків, а дрімота сплітає дійсність зі снами: уривки казок, отченаша і синові чоботи, важкі, як гори, що лишають по собі мокрі сліди.

Потому сон раптом щезає, як змитий водою, і баба чує своє маленьке тіло, якому твердо і зимно лежати долі, на тоненькій ряднині, у вогкім кутку.

Нащо вона? Кому потрібна? Життя виїло силу з неї як лушпиння з картоплі, кинуло в кут. А душа міцно вчепилась за ту шабатурку і не хоче її покинуть.

Небагато місця займає баба на світі, куток під мисником, а всім заважає. Небагато з’їсть хліба, а й те при нужді велике. І знов шелеснуть зів’ялі уста, як сухе листя:

– Ох!.. Моя смертонько… де ти?

Тіло часом прохало. З тої горсточки шкури й кісток, з присохлого живота, порожніх грудей добувалось непереможне, фантастичне бажання і заглушало розум:

– Мо-лоч-ка!

Тоді невістку нападав сміх. Не говорила нічого, а тряслась од сміху грудьми, лицем і животом, аж кутні біліли між скривленими губами.

Бабі було так кривдно. Не дають молочка… Молочка не дають.

Вона з жалю кривилась, бурчала, їй до сліз молочка хтілось хоч знала, що його навіть слаба дитина не бачить.

Врешті невістка хапала віник і закривала бабу хмарою пилу.

– Ноги прийміть. Викину в сіни разом з сміттям!..

Баба приймала ноги і довго невидимкою кашляла з-під мисника.

Вдень її обсідала дітвора, як п’ятеро горобців жовторотих. Цілий ряд очей дивився в рот бабі…

– Розкажіть казку.

Рот розкривався, як порожній гаман, і в ньому шипіли слова – щось про царенка, злото, дорогі страви Але язик висувався, злизував все розпочате, і баба кінчала про інше – про кобилячу голову або рись-мати. Вона вживала старинні слова, яких діти не розуміли. Їм було скучно.

– Бабо! Коли ви помрете?

Вони розтягали зморшки на бабиній шиї, що склались рядами, як на старій халяві, розглядали дві шабатури грудей, між якими застряг мідяний крест, підіймали запаску і мацали ноги, сухі, чорні, у жилах, як патики з корою, якими мати розтоплює в печі.

Вони хотіли б побачити, як вилетить з баби душа.

– Бабо! Душа пташкою вилетить з вас?

Потому спинались до мисника, толочили ніжками груди і засипали очі кришками з хліба.

Про смерть говорили і невістка із сином, голосно, злісно, як про неплачену подать:

– Помре, чим будеш ховати?

Син тільки сопів та сердито зиркав в куток, а баба боялась тоді кликати смерті: ану ж прийде, де тоді взяти на похорон грошей? Попові плати, дошки дорогі, а люди скільки з’їдять та вип’ють…

Одна була розвага в баби. Як тільки забували зачинить двері, крізь них влітала з сіней зозулястенька курка і прожогом бігла до баби. Витягала коротку шию, ставила боком кругленьке око, здіймала лапку й чекала. І лиш баба простягне суху долоню з сухими кришками хліба, зозулястенька цокає дзьобом в долоню і пощипує бабу.

Ну й доставалось курці. Її били по спині, аж вона присідала, виганяли назад у сіни і кляли:

– Бодай ти здохла, триклята.

Краще б закляли бабу. Може б, скоріше померла.

Міркувала щось баба. Днями й ночами, потай, сама. Плямкали губи, очі дивились углиб, уста складались до слова і нерішуче мліли. Часом шептала: «Сину!» – і зараз боязко мовкла та оглядалась, чи не почув. Тоді знесилені руки і ноги покривались каплями поту і до сорочки липли, а баба лежала, як нежива.

Нарешті перемоглася:

– Сину!..

Він щось латав і, певно, не чув.

– Потапе!

– Чого?

– Ходи сюди.

– Чого там?

– Сядь коло мене.

Він нехотя звівся і сів на лаві під мисником.

Великий і мокрий чобіт стояв у неї перед очима, покривши тінню обличчя.

– Пора вмирати.

– Знов кликать попа? Казали – вмру, вмру, а тільки гроші дурно оддав попові.

Потап дратувався і не дивився на неї.

– Ех, бабо… мамо, – поправився він.

Жорстока складка лягла і застигла у нього між носом та бородою, і щось несказане сховалось в ній.

– Не треба попа. Бог гріхам простить і так. А от не можу вмерти…

– Чув вже. Казали.

– Забула за мене смерть… Нема сконання… Хоч би ти допоміг.

Баба заворушилась у своїм леговищі. Він чув, як стукнула кістка ноги об кістку, як ядуха зашипіла у грудях, – і ворожа зануда грубо вирвалась з горла у нього:

– Ну?

Але баба лежала вже тихо і спокійно щось говорила до себе, наче крізь сон: – …Взяв син лубки, поклав старого та й одвіз у провалля…

Потап підняв брови.

– Що ви сказали?

Але баба опритомніла.

– Я так… непотрібна вже стала, та й зайва. Куток займаю… ох, ох… хліб їм, а він дітям потрібний… Всім важко зо мною, і мені важко… Одвези мене в гай…

Він ще не розумів, тільки скоса глянув на матір.

– Поможи, сину… одвези в гай… Тепер зима, швидко застигну… Хіба бабі багато треба? Раз-два дихнула, та й вже…

Щось війнуло на нього од тих чудних слів, наче згадка про давній, забутий сон, що зачепив тільки мозок крилом і далі полинув.

Не хотів слухать, а слухав.

– Гріха не буде… У гаю чисто і біло… дерева – як свічі у церкві… Засну, й прокинусь, та й скажу: «Матінко божа, не суди сина, суди нужду людську…». На те не зважай, що скажуть люди. Як біда прийде, де тоді люди?.. Нема… Загибай сам…

Мамине слово падало в нього, як зерно в зготовану ниву; він чув се, і се підіймало у ньому нещирий, чужий, роблений гнів.

Нарешті встав з лави і крикнув сердито, більше до себе, аніж до неї:

– Не верзіть казна-чого… дав бог жити – пошле і смерть… Спали б вже краще.

А коли світло згасили і обляглись, його думки забились по хаті, ліниві, спутані, темні, як клубок хмар, і лиш інколи щось ясне їх розривало.

Бог?

Ти дивишся з неба? Дивись.

Злісні й холодні були ті проблиски думки.

Гріх?

Вся земля у гріху. Хіба його голод не грі

...

конец ознакомительного фрагмента