Текст книги "Соната для майбутнього"

Автор книги: Михаил Ларин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

– Стій, кляте творіння! – просичав Клайд. – Ми так не домовлялися. Без синтезатора у минулому мені нічого робити. Та й удома я нікого не попередив.

Машина, як на подив, загальмувала, ніби зрозумівши його, й плавно підкотила до будинку.

“Ти диви! – тільки й подумав Клайд. – Що ж мені накажеш сказати вдома Берті? На скільки часу розрахована наша поїздка?”

– На три доби, – сказав дуже знайомий голос. – Три доби тобі знадобиться, Фетіссоне, аби почути, як грає Паганіні.

– Нащо ж тоді було на чотири місяці просити мені відпустку?

– Ти згодом усвідомиш, Фетіссоне, – знову сказав усе той же голос, який йшов ніби із небуття.

І тут Клайд зрозумів, що то голос гостя. Того старого, котрий кілька днів тому був у нього вдома.

– Гаразд, дякую. Дякую вам і за чотири місяці відпочинку. Та за купу грошей, котрі мені виписав шеф.

– Ми заплатили йому утричі більше, Фетіссоне.

– О-он як! – аж присвиснув Клайд. – Тоді стає зрозумілим, чому шеф став таким добреньким.

– А тепер, Фетіссоне, йди додому, переконай Берту, що тобі треба розвіятись, і завтра о дев’ятій ранку маєш вирушити до Паганіні. Маршрут закладено в комп’ютер машини часу. Нехай щастить тобі, Клайде.

Синтезатор ледве проліз через задні дверцята “Тойоти”. Розмістивши його на сидіннях, Клайд за хвилину був на місці водія, й машина, підкоряючись його думці, замурчала й плавно рушила. Не встиг виїхати на автостраду, як іззаду почувся неприємний, вібруючий звук. Занили усі зуби, і попереду все розтануло.

Клайд не знав, скільки часу тривала подорож у минуле – годину, добу, рік. Проте, коли перед лобовим склом нарешті розвиднилось, він побачив, що машина в’їжджає у якесь середньовічне, сіре од своєрідних кам’яних будинків місто.

Перехожих майже не було. Ті ж, хто йшов брудною вузькою вуличкою, на диво, не жахалися машини, яка ось-ось мала розчавити їх, а… проходили крізь неї, крізь Клайда, ніби вони для них не існували взагалі.

Вібруючий звук знову змусив Клайда зібратися.

“Прибули”, – подумав він, коли машина зупинилась.

За час подорожі він невідомо в який спосіб встиг вивчити давню мову мешканців цього міста – напевне, допомогла йому усе та ж “Тойота”. Коли ж він перевдягся у одяг того часу, Клайд не знав. Єдине, що знав Фетіссон, чого й за чим приїхав сюди. Тому, аби не гаяти дарма часу, навіть не пересвідчившись, чи прибув куди слід, відчинив дверцята й вийшов на широкий, вимощений груботесаним гранітом майдан.

Повітря було чистим і вологим, проте не жарким. Клайд чув, як перегукувались, про щось сперечаючись, у кінці вулиці двоє хлопчаків, як лаяла у сусідньому будинку свою служницю багато вдягнена жінка, котра буцімто для цього спеціально вийшла на балкон.

Театр, в якому через півгодини мав давати концерт Нікколо Паганіні, Клайд відшукав одразу, ніби десятки разів був у ньому. Проте, аби потрапити усередину, йому довелося пошарудіти в гаманці.

Коли Клайд увійшов у приміщення, присутні вибухнули оплесками й вигуками. Якраз на примітивну сцену швидкою ходою вийшов непоказний чоловік зі скрипкою й вклонився публіці. Він не став чекати, поки стихне буря оплесків, приклав скрипку до щоки й провів смичком по струнах. Раз, удруге, втретє…

Божественна гра Паганіні приголомшила Клайда. Він забув, для чого прибув сюди й розшукав театр, в якому нині давав концерт маестро. Нота, ще одна, ще… Здалося, що ось-ось – і луснуть слухові перетинки від цієї чарівної, неземної музики.

“Як тільки витримують таке навантаження струни скрипки?” – подумалось Клайдові. – А може, то неземна скрипка, й привіз її із собою пришелець із якоїсь іншої зоряної системи? Ні, так не може грати людина! Навіть геній! Нехай я профан у музиці. Але ж я ніколи за все своє життя не чув нічого подібного!.. Як же тоді Паганіні зіграє на моєму синтезаторі? Та чи й схоче? Як підступитися до улюбленця тисяч і тисяч? Так, він не красивий собою. Та хіба у красі щастя? У таланті, непересічному таланті.

Паганіні зморено вклонився публіці й швидкою ходою пройшов за завісу. Зал спізніло вибухнув оплесками.

Маестро сидів на табуретці, зморено простягнувши уперед худі ноги. Руки, мов батоги, впали долу, й неслухняні пальці ледве тримали скрипку й смичок. Запалі очі говорили лише про одне – про страшенну, пекельну втому. А зал шаленів.

Клайд усе ж намірився і несміливо підійшов до маестро, який, здавалося, відключився від усього, що діялося навсібіч, увійшов у самого себе.

– Вибачте, Нікколо, – Клайд розгублено зупинився, усвідомлюючи, що забув усе, що хотів сказати до цього.

Все, заздалегідь підготовлене і завчене напам’ять, начебто забрала із собою ця прекрасна музика, котра тільки-но, хвилину чи дві тому, лунала під склепінням цього будинку.

Паганіні не розчув, що волів сказати незнайомець, котрий підійшов до нього. Проте він, напевне, повністю відключився від сьогочасся й нині десь витав у хмарах, а може, й далі, у своєму справжньому, а чи й вимріяному зоряному світі. А може, був увесь у музиці?

“Що сказати маестро? Що я мав йому… Про що хотів прохати?” – думки не слухали здорового глузду. Клайд із жахом ураз зрозумів, що він не тільки забув, про що мав говорити із віртуозом, а й не знає рідної мови Паганіні…

Нарешті, зібравши усі свої сили, Клайд переміг захоплення грою маестро й знову звернувся до Паганіні:

– Вибачте, Нікколо! Я приїхав іздалеку й прошу вас, дуже прошу, вислухати мене.

– Здалеку? – нарешті прийшов до тями Паганіні й крикнув комусь: “Кави! Подвійну, ні, потрійну порцію!”

– Так, маестро Паганіні, я приїхав здалеку. Із далекого майбутнього…

– Щоб почути мою гру? – навіть не здивувався Паганіні чи, може, не зрозумів мене.

Він зморено зітхнув й почав вкладати своїми, трохи покрученими худими пальцями скрипку й смичок у дерев’яний футляр.

– І не тільки для цього, маестро. Я привіз із собою синтезатор, і коли ви погодитесь, то зіграєте на ньому, – почав був Клайд, та його перебив якийсь сивий, давно не голений чоловік, котрий грубим голосом заявив:

– Кава, сударю.

– Дякую, голубчику, дякую, – зморено проказав Паганіні і, взявши посудину із рук старого, налив повну чашку. – І вам? – запитав по хвилі, відсьорбнувши гарячий напій.

– Ні, ні, велике спасибі, маестро, – чомусь перелякано мовив Клайд.

– Воля ваша, – сказав Паганіні, знову відпивши з чашки. – Тільки завдяки каві й тримаюсь, – ніби у виправдання мовив він. – То що за синтезатор ви привезли?

Клайд розповідав довго, плутано. Та Паганіні з усе більшою зацікавленістю слухав прийшлого й усе більше задавав питань.

– Гаразд, ви переконали мене. Я зіграю вам сонату для майбутнього, – нарешті погодився Паганіні. – Завтра приносьте ваш синтезатор до мене. О першій дня я буду вдома.

– То оце і є ваш синтезатор? – поцікавився Паганіні, коли Клайд стояв на порозі із величезною коробкою, котру ледве дотяг до помешкання Паганіні.

– Так, маестро.

– Ну, ну, – тільки й сказав Паганіні й допоміг Клайдові внести коробку у кімнату.

Клайд розмістив синтезатор у кутку цієї великої, проте абсолютно невлаштованої, як за сучасними мірками, квартири.

– Все, маестро, можна починати, – мовив Клайд, коли приготування були закінчені. – Ви – композитор, я ж тільки інженер. Я знаю про акорди, проте я не композитор. Я слухач. Люблю слухати музику, та не можу зіграти на синтезаторі як слід. А як би ви, Нікколо, зіграли?

Паганіні підійшов до синтезатора, із зацікавленням оглянув машину й обережно торкнувся своїми зашкарублими від струн скрипки подушечками пальців клавіш.

Спочатку не виходило. Паганіні ніяк не міг увійти в контакт із синтезатором. Та нарешті після численних спроб і помилок кімнатою полилась чарівна, неземна музика.

– Я зрозумів, як треба грати на твоєму синтезаторі, незнайомцю. І я зіграю, – Паганіні радо повернувся до Клайда. – Це буде моя соната для майбутнього.

Клайд не сподівався, що можна “витиснути” із синтезатора такий каскад звуків. Він сидів і слухав, і розчинявся у тій неземній музиці, а вона звучала все сильніше й сильніше, повновладніше…

“Чи не наснилося усе це мені? – раз по раз торкалася Клайда сполохана музикою Паганіні думка. – Ні, таки ж ні! Ось він, Нікколо Паганіні, живий. І його пальці усе впевненіше й упевненіше торкаються клавіш мого дітища, мого синтезатора”.

Поруч Клайд примостив магнітофон, котрий взяв із собою, щоб записати гру маестро для прийдешніх поколінь. На жаль, магнітофон не працював. Напевне, ті, хто послав Клайда у далеке минуле, не розраховували на це й подали енергетичний міст лише для синтезатора. Та коли б магнітофон і працював, то Клайд не зміг би нічого записати, бо розумів, що навіть найновітніша техніка була б не в змозі відтворити божественну гру Паганіні, усі її відтінки.

Нарешті, взявши повну октаву, Паганіні зморено відкинувся на стільчикові. Пальці його були нерухомі, ледь торкалися пластику, у який був опоряджений синтезатор, а музика ще довго лунала, поступово стихаючи у кімнаті.

Клайд не міг сказати ані слова. Сидів, приголомшений, коло вікна й німо втупився у маестро.

Паганіні, мабуть, теж був у трансі, бо пройшло щось близько півгодини, як він прийшов у сьогочасся. Маестро лагідно погладив пластик й несподівано рвучко повернувся до Клайда й попрохав:

– Ви віддасте мені цю машину? Я гратиму на ній для людей. Зі скрипки стільки не витиснеш…

– Я не можу, – ледве проказав Клайд.

– Ну тоді продайте її. Будь ласка. Я віддам за неї увесь свій скарб.

– Ви все одно, маестро, не зіграєте на ньому, адже для цього потрібна електрика.

– Що таке електрика? – підняв очі на Клайда Паганіні.

– Їжа для синтезатора звуків, – сказав Клайд. – Інакше він не міг пояснити маестро про електроенергію, котрою мав живитися синтезатор. – Її ж у вас поки що немає… А от щодо гри, то добрий урок ви, маестро, подали мені. Дякую, велике спасибі. Але як я передам усе те нащадкам? Я навіть і записати вашу музику нотами не можу, – розгублено вів далі Клайд, проте Паганіні ніби не почув останнього запитання Фетіссона.

– Ні за що дякувати, – зморено відповів Паганіні й, вставши з табуретки, підійшов до іншого вікна. – Мені дуже сподобався ваш інструмент, – мовив розчулено Паганіні. – Його б зараз сюди та заграти усім. Це не скрипка й не клавесін… На ній я й половини того, що зіграв тут зараз, не вичавлю. Струни полопаються. Та й не зможуть вони передати усю гаму моїх переживань і уподобань, усю гаму звуків, як то можна було зробити на вашому синтезаторі…

Паганіні розчаровано зітхнув і відійшов від вікна, знову сів за стілець, щоби ще щось зіграти на синтезаторі. Пальці вже звично торкнулись клавіш, проте інструмент мовчав.

– Що скоїлось? – розгублено підняв очі на Клайда Паганіні. – Він не працює…

Клайд підскочив до машини, проте вона була німа. “Невже щось поламалося? Або не витримала Пташечка воістину неземної гри маестро?” І тут Фетіссон із жахом зрозумів: не було енергії.

– У неї немає їжі, маестро, – тільки й спромігся вичавити Клайд.

– Так дайте їй. Я зіграю ще, – очі Паганіні горіли неземним вогнем. – Швидше погодуйте її.

Клайд нічого не відповів маестро і тільки винувато розвів руками.

Схопившись за голову, Паганіні підвівся зі стільця й тільки ображено кинув:

– А жаль. Я хотів зіграти ще одну річ. Вона давно вже не дає мені спокою, проте жоден інструмент не в змозі повторити те, що я маю сказати. Вона живе в мені, вона їсть мене поїдом. З дитинства. Тепер я розумію, що зіграв би її лише на вашому синтезаторі…

Клайд знову нічого не відповів Нікколо. Та й що він міг сказати йому? Електроенергії не було. Коли б він знав, то прихопив би із собою батареї, проте нащадки не сказали ані слова Клайдові про це. Говорили, що самі подадуть енергетичний міст для синтезатора. І зробили це для першої гри маестро. А може, воно й краще, що не подали більше ні ерга енергії? Можливо, я б не витримав тієї гри Паганіні? Напевно, що так! Я мало не з’їхав з глузду, коли Нікколо грав сонату для майбутнього. А що було б зі мною, коли б Паганіні зіграв свою нову річ? Я б, напевне, не дожив до її завершення.

– Все, йди, забирайся геть зі своєю адовою машиною, – різко проказав Паганіні, – коли ти не можеш нічого зробити більше. Краще б взагалі не приходив до мене. Я ж людина! Людина, а не якась механічна лялька…

Клайд мовчки почав складати синтезатор у коробку.

– Зачекай, я допоможу тобі, – тихо сказав Паганіні й, взявшись за продовгувату коробку, допоміг Клайдові дістатись до місця, де мала стояти “Тойота”.

Її не було ніде, тому Клайд аж розгубився. Несподівано машина виринула, мов із небуття.

– Слухай, а в який спосіб ти дістався сюди? – запитав Паганіні, коли Клайд вже збирався сісти в машину. – Й що це за адське створіння?

– Мені допомогли дістатись сюди наші далекі нащадки. Вони надали мені й цю машину, завдяки якій я, маестро, подолав і простір, і час.

– Я б хотів теж побачити, як живете ви, зіграти не тільки для тебе, а й для всіх. А там, де ти живеш, є їжа для синтезатора? – вимовив незвичне для себе слово Паганіні.

– Скільки завгодно.

– То мені можна буде приїхати у твоє місто? – знову поцікавився Паганіні. – Їдемо ж зараз, негайно!

– Не знаю, – стенув плечима Клайд. – Коли зможу, то спитаю у своїх далеких нащадків. Якщо зустрінуся з ними…

– Спитай, Клайде. І я приїду. Обов’язково приїду, щоб дати хоч один концерт. Нехай навіть помру після нього…

– Я тебе зовсім не розумію, Клайде, – ображалась Берта, коли Фетіссон знову вдягав свій святковий костюм. – Зовсім дому одцурався. Ну що тобі ті поїздки дадуть?

– Облиш, – втомлено проказав Клайд. – Усе одно тобі з твоїм розумом не допетрати.

– Я можу й образитись, Клайде. Скільки років разом прожили, а ти знову за своє. Знову тебе манія величчя мучить.

– Вибач, Берто, коли що не так сказав, проте я вже запізнююсь на концерт.

– Далися тобі ті концерти. Голими скоро ходитимемо. Стільки грошей на квитки витратив!

Клайд нічого не відповів дружині, тільки облишив зав’язувати неслухняну краватку й підійшов до неї:

– Сьогодні увечері я розповім тобі все, Берто. Потерпи ще трішки. Усього кілька годин. Але я маю відвідати цей концерт. Обов’язково! Прийду – усе-усе розповім: чого їжджу на концерти, нащо витратив стільки грошей. Гаразд?

– Де вже тебе подінеш, – зітхнула вона, пригортаючи доньку. – Тільки не затримуйся, будь ласка.

– Після концерту одразу ж додому, Берточко, – полагіднішав він.

– Стривай, зараз краватку зав’яжу, – мовила вона й чмокнула чоловіка в щоку.

Клайдові було жаль цих вишукано вдягнених людей, котрі не пожалкували великих грошей, щоб послухати музику у виконанні сучасного маестро. Сказати, що той грав погано, Клайд не міг. Так, йому теж подобалася гра цього сивочолого скрипаля, проте Фетіссону кортіло вийти на естраду, взяти мікрофон і на весь зал що є сили прокричати слухачам, що це не гра, що це підробка, фальш. Хіба можна так пілікати? І на чому? На скрипці самого Страдіварі! Її б зараз дати в руки Нікколо! Він би заграв. А взагалі – ні! Краще попрохати б Нікколо зіграти на моєму синтезаторі. Щоб вихолостити з ненажерливих душ публіки все зло. Але Паганіні ніколи не гратиме для них. Він помер давно, забравши із собою й свої ніжні, чарівні, лагідні, сумні, страшні й радісні звуки, спів своєї скрипки. Моїх далеких нащадків немає, й про них я нічого не знаю. Як тільки прибув із минулого, “Тойота” розтанула, зникла, ніби її й взагалі не було. І вони не відгукуються на моє прохання, щоб допомогли привезти Паганіні сюди, виконати його прохання. Можливо, не можуть або не хочуть… А може, я все-таки знайду того, хто зіграє на моєму синтезаторі так, як тоді грав Паганіні? Із своїх сучасників? Хоча в одну октаву! Хоча б упівсили!

Я знаю, мені треба поспішати. Я маю знайти такого музиканта. Нехай заграє на моєму синтезаторі для всіх…