Текст книги "Соната для майбутнього"

Автор книги: Михаил Ларин

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Михайло Ларін
Соната для майбутнього

Клайд Фетіссон був сьогодні на сьомому небі. Нарешті він стояв на порозі відкриття так близько, що, здавалось, простягни руку до заповітних дверей – і вони одразу ж відчиняться. Ніхто інший із його численних заздрісників і колег навіть і не здогадувався про це.

Так, заздрісників у Клайда було чимало. І не лише зараз, а й раніше, коли він тільки-но починав спинатися на ноги. Що поробиш, так вже повелося. А от друзів, справжніх друзів йому зовсім бракувало, коли не брати до уваги шкільного товариша Сіма Керолла та дружини.

За місяць, що передував зимовій круговерті, котра заполонила усе навсібіч своїм білим простирадлом, кількість тих, хто волів підставити Клайдові підніжку, зросла неймовірно.

Клайд розумів, що із просуванням угору по службовій драбині, збільшиться й число недругів. Проте не міг же він вічно пасти задніх і весь час пошиватися у дурні.

Йому завжди не вистачало грошей. Не тому, що Клайд мало заробляв, а тому, що не міг їх робити.

Колись, ще в роки молодості, спробував стати бізнесменом, як і його колишні шкільні друзі, та з цього вийшов пшик. Відтоді Клайд трудився у поті чола. Проте гроші, мов вода, текли крізь пальці – він не встигав за дорожнечею.

Спочатку Клайд спробував свої сили лаборантом у невеличкій лабораторії. Дядьків із роздутим гаманцем чи впливових покровителів у Клайда не було. Тому кожна сходинка службової драбини коштувала йому великих труднощів. Швидше за все, завдяки своїй упертості й працелюбству, проходив він університети сходження нагору.

Спочатку його призначили старшим лаборантом, а затим і заступником завідуючого лабораторією. Хтось-таки мав тягти лямку в лабораторії.

Його шеф був бездарою, як і ті, хто стояв на вищих щаблях службової драбини. Проте у них були монетки…

Ця лабораторія давно вже насточортіла Клайдові. Настогидло йому весь час бути крайнім і всі шишаки приймати на свою голову. Проте він мовчки вислуховував нарікання, робив те, що йому наказували робити, часто свідомо розуміючи, що робить не так, як треба, а так, як від нього вимагають. Клайд чекав. Йому треба було ще місяців зо три. Не більше. Далі, коли все піде так, як він і замислив, Клайд накиває п’ятами.

Великий квадратний годинник, котрий висів над широкими, забіленими знизу упівзросту людини білою фарбою скляними дверима, що відгороджували невеличкий кабінет Клайда від довжелезної, захаращеної численними приладами лабораторії, лінькувато видзеленькав п’яту вечора.

“Все! Кінець і цьому робочому дню, хай йому буде негаразд”, – подумав Клайд і, вставши зморено з-за столу, підійшов до дверей.

Усі працівники збиралися по домівках. Ховаючи абияк у шухляди столиків щоденники, записники, телефонні довідники, реєстри останніх отриманих результатів, калькулятори, лаборанти відключали прилади, котрі, напрацювавшись за день, мали відпочивати до понеділка.

Швидко накинувши одіж, усі вервечкою посунули до виходу, відбиваючи на своїх перепустках у табуляторі коло дверей час, коли полишили роботу. Останнім, як завжди, зле зиркнувши з-під лоба у бік Клайдової конурки, вставив свою перепустку у ящичок коло турнікета Том Смок, який недолюблював Клайда, вважаючи, що той зайняв його місце.

Знову пройшовши до столу, Клайд акуратно склав у столик останні перевірені аркуші із результатами учорашніх дослідів і поклав у папку. Їх сьогодні принесла молоденька розсильна, ім’я якої Клайд ніяк не міг запам’ятати. Відчинивши вогнетривкий сейф, Клайд поклав досліди у його темне, лякливе черево і хряснув металевими дверцятами, за якими одразу ж почулось сухе клацання надсекретного замка.

“Ну, на сьогодні все, Клайде, хай йому чорт!” – уголос проказав він і відчув, як ніби якийсь страшенний тягар упав з його плечей. На два дні він вільний і може робити, що заманеться.

Вийшовши з кабінету й на ходу застібаючи пальто й вдягаючи рукавички, вже машинально, за заведеною звичкою, пробіг очима по німуючих індикаторах приладів, вставив свою перепустку в ящичок коло турнікета. Вертушка під натиском руки одразу піддалася. Ступив у безлюдний довжелезний коридор.

Коли проминув добру половину шляху, Клайд зненацька впіймав себе на тому, що відчув, як хтось проводжає його недобрим, злим поглядом. Клайд розумів, що за спиною в нього не може бути нікого, адже він вийшов з лабораторії останнім. Коли б хтось і намірився залишитися там з власної волі, автоматика не випустила б Клайда з лабораторії, даючи цим знати, що у приміщенні залишилась ще одна людина. Проте останнього не трапилось, тож він помилився. Клайд таки не стримався, щоб не озирнутися. Як і чекав, позаду себе нікого не побачив, хоча відчував і нині пронизливий погляд, який щодалі ставав усе нахабнішим і нахабнішим.

“Допрацювався. І примариться ж таке!” – подумав Клайд і, повернувшись, пішов до виходу.

Вулиця зустріла його холодною віхолою, що раз за разом намагалася зірвати з його голови широкополого капелюха. По обличчю сікло крупою, й Клайд, притримуючи рукою капелюх, нахилившись у бік вітру, простував до найближчої зупинки таксі.

* * *

Берта сиділа на дивані й мовчки в’язала капелюшок для меншої доньки, за якою вона та й Клайд добряче скучили. Подружжя звикло й змирилося із тим, що Бетті, старша донька, хоча й мешкає неподалік від них, проте в неї своя сім’я. Тож і Берта й Клайд незабаром мали стати бабусею та дідусем. Та попри все, вони не відчували себе старими, бо поруч була шебетунка – п’ятилітня Марі. Минув усього тиждень, як відправили вони Марі до Клайдової тещі на село. Там, на свіжому повітрі та парному молоці, їхня Марі мала набратися сил.

Клайдові теж було не по собі. Йому після тієї п’ятниці увесь час ввижалося, що хтось спроквола, ніби лінькувато, спостерігає за ним, а, можливо, подекуди й підказує, як треба жити далі, що варто зробити сьогодні, а що відкласти “на завтра”.

Саме в ту п’ятницю теж, ніби за підказкою когось невідомого, Клайд запропонував Берті відвезти доньку до тещі. А тепер, ось уже протягом семи днів, у хаті вечорами повновладною господаркою була сумовита, незвична тиша. Напевне, це зможуть усвідомити лише ті, у кого є діти.

Клайд мовчки порпався у своєму музичному синтезаторі, або “Пташечці”, як він люб’язно називав своє дітище. Вже більше трьох років віддав він Пташечці, проте саме сьогоднішнього вечора робота, як не дивно, не приносила Клайдові задоволення. Не тому, звісно, що його абсолютно не влаштовували вихідні дані блоків верхнього регістра. Ні. Тоді він ще не знав причини пригніченого настрою. Швидше за все, то так на нього й Берту подіяла довга відсутність Марі.

Відклавши убік паяльник, Клайд пройшов на кухню, націдив склянку газованої води, трохи надпив і, прихопивши із собою сифон, повернувся до кімнати. Прилаштувавши сифон на стілець поруч із диваном, на якому все також мовчки перебирала спицями Берта, Клайд знову нахилився над нутрощами синтезатора.

– На біса він тобі? – несподівано різким, не її голосом, порушила справді-таки гнітючу, ватну тишу Берта. – Все одно на твоєму синтезаторі ніхто до ладу не зіграє. Сам же казав. Покинь цю марудну справу й займись краще чимось кориснішим. От, хоча б приймачем. Місяць обіцяєш полагодити…

– Знову за своє? – роздратувався Клайд. – Як закінчу Пташечку, тоді й приймач полагоджу. Дався він тобі. Дуже ти його слухаєш…

– То ти ж сам казав, Клайде, що на твоєму синтезаторі будь-хто не зіграє, – тепер вже винувато мовила Берта, відкладаючи в’язання на тумбочку. – Зовсім сім’ї відцурався. Пестиш це одоробало, мов дитину.

– А може, він для мене і є дитиною. Треба ж, щоб була якась прогалина для душі. Як ти цього не можеш зрозуміти, усвідомити, Берто?

Клайд волів вкласти у своє останнє речення стільки емоційної напруги, щоб дружина не картала, а, навпаки, пожаліла його. Він не знав чому, але йому так забаглося. Закортіло ласки. Справжньої, материнської ласки. Можливо, тому, що Клайд рано втратив батьків.

Підійшовши до дружини, Клайд спробував обійняти її, та вона підхопилася з дивана й, грубо відштовхнувши чоловіка від себе, зле кинула:

– Кохайся зі своїм синтезатором, а з мене досить!

Він міг чекати чого завгодно. Але такого? Від Берти? Ні!

Клайд знав, що злюкою вона буде кілька хвилин, і тому, взявши сигарету, мовчки пішов на кухню, закурив. Тютюн у сигареті потріскував з кожною затяжкою. Дим легкою хмаркою лінькувато тягнувся до прочиненої кватирки і, може, цим заспокоював.

Берта зайшла на кухню хвилини через три й, підійшовши до Клайда, обняла. Вона вже пересердилась і ластилась до нього, мов кошеня.

Берта знала, що й чоловік відходливий, тому незабаром вони, обійнявшись, увійшли до кімнати, у кутку якої стояв і мовчазний синтезатор. Проте Пташка уже обрала овалоподібну, привабливу форму і незабаром, Клайд це знав, оживе…

– Майструй далі, – примирливо мовила Берта, знову вмощуючись з ногами на дивані й беручи до рук в’язання.

Клайд вимкнув з розетки паяльник і, відсунувши сувій дротів, зітхнув:

– Ну, сьогодні, напевне, вже не зможу. Для того, щоб творити, треба настрій. А в мене ні настрою підходящого, ні душі зараз…

– Знову впав у меланхолію? – Берта, ніби жартуючи, провела рукою по скуйовдженій чуприні Клайда. – Бідненький ти мій…

– Нічого мене жаліти, Берто, – невдоволено мовив Клайд, скидаючи кивком з голови її, як здалося зараз, важку руку.

– Ну то як знаєш, – ображено мовила дружина. – Пий каву й лягай. Буде день-прийде й натхнення.

Він мовчки почовп на кухню, машинально увімкнув кавоварку. Гадав, що й Берта прийде за ним і знову жалітиме. Та він дуже не хотів цього й був удячний дружині, що вона, зрозумівши його настрій, дозволила залишитись на самоті.

Кава була гаряча й гірка, одначе Клайд не помітив цього й випив підряд дві склянки.

Серце калатало в грудях, ніби заведене на додаткову пружину, проте настрій у нього не підвищився ні на йоту.

Безцільно дивився у вікно на вулицю, де вже давно увімкнули ліхтарі. Холодно й пусто було на її засніжених тротуарах. Холодно й пусто було на душі в Клайда.

Таке з ним уже ставалось. Років зо три тому. Тоді він сам не знав, як вийшов із трансу, але таки вийшов. Нині ж зовсім упав у меланхолію. Не хотілося нічого: ні спати, ні жити, ні…

– То ти так і не лягав, Клайде? – здивовано запитала Берта. – Чи, може, раніше від мене прокинувся?

– Так і не лягав, – байдуже відповів Клайд.

– Чи не захворів? – забідкалась Берта, притуляючи йому до лоба свою холодну, ніби тільки з морозної вулиці, долоню.

– НІ, звідки ти взяла?

– Негайно в ліжко! У тебе ж висока температура! Я зараз викличу лікаря. Мороз на поріг, а ти вже й заліг. Так і знала. Кажу, мерщій у ліжко!

– У тебе грошей до біса? – здивовано подивився на дружину Клайд.

– Не зрозуміла.

– Лікарю треба платити. Й багато заплатити…

– Нічого. Але ж ти хворий, Клайде! – Берта розгублено подивилась на чоловіка.

– Тільки вилізли із боргів, і на тобі…

– Негайно в ліжко! – наказала Берта.

Клайд хотів був категорично відмовитись, проте, як на подив, йому ніби заціпило, й він мовчки почвалав у спальню, шкрьобаючи, мов столітній дід, пантофлями по паркету. Згодом, прийнявши таблетки, Клайд вже мирно сопів на теплому, м’якому ліжкові.

Настирливий телефонний дзвінок розбудив його десь опів на одинадцяту. Клайдові було ліньки вставати, а телефон теленькав і теленькав.

– Берто! То ти що, не чуєш? Телефон! – закричав Клайд, гадаючи, що дружина порається на кухні зі своїми каструлями.

Проте Берта не відгукнулася.

Відкинувши ковдру, в одних трусах, хапаючи дрижаки, підбіг до тумбочки, вхопив трубку.

– Слухаю.

У трубці тільки повільно сопіли.

– Слухаю! – вже підвищив голос Клайд.

– Це квартира Фетіссонів? – запитали знову.

– Саме так. А хто це? – в свою чергу поцікавився Клайд.

– Для вас це не має ніякого значення. Як і для мене.

– Ну, тоді до побачення, – роздратовано кинув Клайд.

Сказавши це, він поклав трубку й тільки-но повернувся, щоб піти, як телефон одразу ж нагадав про себе.

– Це знову ви! – здогадався Клайд, коли почув у трубці все той же неприємний, гунявий голос.

– Постривайте, містере Фетіссоне! Не кладіть трубки. Я ще не все сказав. Мій дзвінок не має значення ані для вас, ані для мене. Проте він стосується вашого синтезатора.

Клайд на хвилю сторопів, та потім оговтався й, затинаючись, перепитав:

– Мого… Мого синтезатора?

– Так.

“Невже недруги пронюхали? Ні, Берта нічого про Пташку нікому не могла сказати. Та й ніхто більше не знав про існування машини”.

– Звідки ви знаєте про синтезатор?

– Я багато чого знаю, Клайде, – знову прогугнявив незнайомий голос. – Знаю й те, що в тебе останнім часом нічого із синтезатором не виходить, – чомусь перейшов на “ти” незнайомець.

– То вже не ваша турбота, – ображено кинув Клайд.

– Ти завжди такий засмиканий, Фетіссоне? Це, знаєш, дуже погано для здоров’я.

– Коротше, – нетерпляче перебив незнайомця Клайд, – що вам треба від мене і мого синтезатора?

– О, мені, повір, нічого. Абсолютно нічого. Мене уповноважили, щоб я передав тобі кілька слушних порад. На цьому моя місія закінчиться, і я дам тобі спокій.

– Не треба мені ніяких порад.

– Не копилься, Фетіссоне!

– Залиште мене в покої. Я ні від кого нічого не вимагаю й нікого не хочу знати.

– Хіба? – здивувались на тому кінці дроту. – Ти диви, який гордливий знайшовся…

– Можливо, що й так! – упевнено відказав Клайд. – До побачення, – сказав він і кинув трубку на важільки.

Телефон знову дзеленькнув. Раз, удруге, втретє.

“Ні, не підійду. Нехай хоч потоп! – подумав Клайд. – Телефонує якийсь ненормальний… Але звідки йому відомо про мій синтезатор?”

Не встиг Клайд відповісти собі на поставлене запитання, як уперто задзвонили у двері.

“Хай їм чорт! Ну й раночок! – знову подумав Клайд і, підійшовши до дверей, гукнув:

– Заждіть хвильку. Я зараз. Тільки вдягнуся…

На порозі стояв незнайомий підстаркуватий чоловік у старому, замацаному солом’яному брилі й невипрасуваних, засмальцьованих штанях.

“Знову жебрак пожалував”, – ледве не лайнувся уголос Клайд.

– Вибачте, я ненадовго, – сказав дуже знайомим голосом чоловік, який чомусь враз викликав у Клайда огиду.

– Слухаю.

– То ви не впустите мене і до господи?

– А хто ви такий, щоб впускати в хату? – недовірливо запитав Клайд, все ще стоячи коло прочинених дверей.

– Це вже зовсім неподобство, не вислухавши до кінця, вішати телефонну трубку. Я втратив масу енергії, щоб прибути до вас особисто, а ви приймаєте гостя на порозі.

– Ходи геть, старче, поки я не дав тобі по шиї, – рішуче проказав Клайд, навіть не намагаючись зняти з дверей ланцюжок. – Бачили й не таких!

– Тьху! – Тепер вже роздратувався дідуган. – У мене не так вже й багато часу, щоб я пасталакав із тобою з пустого в порожнє. Ми не можемо довго тримати відкритим тунель. На це йде величезна маса енергії…

“Ненормальний якийсь”, – подумав Клайд і, відштовхнувши жебрака, зачинив у того перед носом двері.

Яке ж у Клайда було здивування, коли він, пройшовши до кухні, аби випити склянку пива, мало не наштовхнувся на все того ж підстаркуватого чоловіка, що, ніби воскова мумія, сидів на стільці й нахабно дивився на Клайда.

– Ми давно вже спостерігаємо за тобою, Фетіссоне. Якраз ти нам і підходиш для експерименту. Як ніхто інший. Коли б знав, скільки енергії затрачено на моє прибуття сюди, на твою квартиру, ти б, напевне, навіть язика вкусив. Та годі про це, – незнайомець встав і, пройшовши до вікна, відчинив кватирку:

– Ну й жарко тут у тебе. Ніби в Африці, – сказав він і знову зморено почовп до стільця. – То ти проходь, Клайде. Розмова в нас буде довгою, й тому я не можу гаяти більше ані секунди.

Не знайшовшись, що відповісти непроханому пришельцеві, Клайд мовчки підкорився незнайомцю й присів на краєчку стільця.

– Отак буде краще, шановний, – мовив дідуган й уперше всміхнувся. – Я вже казав, що ми давно за тобою спостерігаємо. З того часу, як Головний Комп’ютер вирахував тебе. Нам сподобалась, Клайде, твоя упертість, із якою ти неодмінно йдеш до мети.

– Кому це нам? – нарешті прийшов до тями Фетіссон.

Незнайомець підкахикнув, знову розплився у доброзичливій посмішці й прогугнявив, трохи ковтаючи закінчення слів:

– Для тебе це не має значення.

– Тобто як? – здивовано підвів на незнайомця очі Клайд. – Маю ж я знати, із ким веду мову.

Старий підійшов до Клайда й обережно, чи то так здалося Клайдові, взяв його за руку. Клайд навіть не побачив, коли старий встав зі стільця. Та й чи вставав він зі стільця взагалі?

– Ну розповім я тобі, спробую втлумачити, згаю страшенно багацько часу. Що це дасть тобі? Коротше, Клайде, одразу ж приступаймо до справи. Згода?

– То що я буду з цього мати?

Незнайомець спочатку знітився, та за мить обличчя його проясніло.

– А, зрозумів, ти питаєш про гроші, про винагороду?

– Хоча б і так.

– Не знаю. Про це потім. Приступаймо?

Фетіссон лише стенув плечима й витягнув сигарету, закурив.

– От і домовились, – гість звузив свої й без того завузькі очі, пройшов до стільця. Взявши його з собою, підсів ближче. – Коли сказати відверто, ти добру справу вирішив зробити, хлопче.

– В якому смислі?

– Не перебивай, – невдоволено мовив незнайомець.

– Гаразд, не буду, – погодився Клайд, вмикаючи світло.

– Твій синтезатор – то хороша й потрібна річ. Ти закінчиш його через кілька днів. Та для розкриття всієї гами звуків твого дітища треба, щоб на ньому заграв великий майстер. Ну, наприклад, Нікколо Паганіні або, скажімо, Йоганн Штраус.

– Але ж вони померли. Й до того ж, давно, – знову не втерпів Клайд. – І ще, я не розумію, яка користь вам буде від цього?

Старий всміхнувся.

– Користь, кажеш. Ми запишемо гру майстра для прийдешніх поколінь.

– І все?

– Годі про пусте говорити, – різко відказав гість. – Так, вони померли. Все правильно. Тому для зустрічі із одним з найвідоміших виконавців ми надамо тобі машину часу, навчимо тієї мови, у тебе буде одяг тієї пори, аби у минулому ти не був білою вороною…

– Такий, як у вас? – Фетіссон кивнув на давно не прасовані старезні штани пришельця.

Старий не звернув уваги на зауваження Клайда щодо одягу й продовжив:

– Але умовити маестро зіграти на твоєму синтезаторі – то вже твоя справа, Клайде. Ми не можемо впливати на хід історії.

– А оце не втручання? Та й коли я прибуду у те далеке минуле, хіба то не буде втручанням? І який це матиме сенс? Ну, зіграє Паганіні на моєму дїтищі. Та й що? І як? Пташці потрібна е-лектро-енергія, – наголошуючи на останньому слові, Фетіссон ніби намагався переконати гостя, дати тому час подумати. – Де я її там візьму? Коли не помиляюся, електроенергію винайшли значно пізніше того часу, коли жив Паганіні. Чи не так? – Клайд зверхньо, з виглядом великого знавця, подивився на старого, котрий сидів на кінчику стільця й мовчав.

– Ми передбачили твоє запитання, Клайде, – нарешті тихо мовив старий.

– То й куди, кортіло б знати, я підключатиму синтезатор?

– Коли стане потреба, ми забезпечимо Пташку прямим енергетичним мостом.

– Ясно. Але знову ж таки, що це дасть?

– Час підкаже тобі, що зробити далі, Клайде. А тепер я мушу розпрощатися. Запам’ятай, машина часу стоятиме коло під’їзду твого будинку через день, як ти закінчиш синтезатор паяти й він “заговорить”. Вона буде схожою на автомобіль “Тойота”. Білого кольору. Ось ключ від дверцят. Отже, ти обрав Паганіні, – чи то ствердив, чи запитав незнайомець. – Поки подорожуватимеш у просторі міжчасового переміщення, ми допоможемо тобі вивчити мову маестро. У машині знайдеш і одяг. Домовились?

– А чому ви самі не збираєтесь туди? Знайшли підсадну качку, дурнішого?

– Ти творець синтезатора. Й перше право за тобою. Тож тобі вирушати. Гаразд?

Клайд тільки стенув плечима. Йому було байдуже, до кого летіти…

– Ну от і добре, а тепер мені час, – старий заспішив, встав зі стільця і, ще не дійшовши до дверей, розтанув, як у небутті.

Доньку Берта привезла від батьків надвечір. Кімната нарешті ожила. Маленька щебетунка, тільки-но увійшовши до кімнати, одразу ж кинулась обіймати тата.

– Ой, ти ж моя підлабузниця, – лагідно промовив Клайд, цілуючи доньку й вручаючи їй припасену шоколадку.

– Дякую, тату, – наспіх кинула Марі й, вихопившись із татових обіймів, побігла до дитячої кімнати довідатись, як там прожили без неї цілий тиждень її ляльки.

– Роздягайся, чого стоїш, ніби привезена? – Клайд чмокнув Берту в щоку. – Я ще трохи поворожу із синтезатором. Ніби вже щось виходить. А ти, будь ласка, вкладай Марі спати.

– Її зараз вкладеш, – кивнувши головою у бік спальні, сказала, скидаючи пальто, Берта.

– І то правда, нехай побігає. А я таки скучив за нею.

– А за мною?

– За тобою й поготів, – ніжно пригортаючи до себе дружину, мовив Клайд. – Та коли мені не заважатимете й дасте ще годинку-півтори, сьогодні закінчу Пташку.

Берта нічого не відповіла Клайдові й тільки махнула рукою, бо знала: чоловік настоїть на своєму.

Клайд закрутив викруткою останній шуруп на панелі синтезатора й, випроставшись, завмер, милуючись машиною. Варто було увімкнути шнур у розетку, і його дітище запрацює!

– Все, Берто, – вдоволено потираючи руки, радо проказав Клайд. – Я закінчив Пташку й тепер у твоєму розпорядженні.

Берта неквапом відклала убік в’язання і з виглядом людини,.яку важко чимось здивувати, підвелася з дивана й навдивовижу спокійно підійшла до синтезатора:

– Зовні дивиться непогано, – зовсім без зацікавленості мовила вона й, провівши рукою по відполірованій поверхні синтезатора, знову пішла до дивана, взяла спиці. – Проте чи варто було витрачати на нього стільки часу?

– Ну, знаєш! – ображено кинув Клайд, наче його зачепили за живе. Хотів було вилаятись, та завадила це зробити донька, котра підбігла до нього:

– Тату! Татусю! Увімкни оцю штучку! Ну будь ласка! Вона що, морозиво робитиме?

– Ні, доню, – полагіднішав Клайд. – На цій машині можна буде грати.

– У кішки-мишки? – оченята в дівчинки радо загорілися бісиками.

– Ні, мила, – обіймаючи доньку, промовив Клайд. – На ній можна грати будь-яку музику.

– То давай пограємо зараз… І мені можна? – по хвилі підвела на батька свої схвильовані й прохаючі оченята.

Клайд ствердно кивнув.

– От здорово! – сплеснула та рученятами й вигукнула:

– Мерщій вмикай, татусю!

Коли Клайд клацнув тумблером, лампочка на панелі весело підморгнула. Він з острахом торкнувся клавіші. Однієї, другої, третьої… й кімнатою полилась неземна, чародійна мелодія, котра гучнішала з кожною секундою…

Берта з подивом відклала в’язання й трохи налякано спостерігала за тим, як чоловік, ледь торкаючись клавіш синтезатора, видобував із нього чарівні звуки.

“Даремно все-таки я лаяла його, – подумала й підійшла до чоловіка, обняла. – Не такий вже він невдаха, як здавалось на перший погляд”.

– Ну як, сподобалось? – повернувшись на стільцеві, запитав Клайд.

Берта нічого не відповіла йому й тільки підняла угору обидві руки, даючи цим зрозуміти чоловікові, що музика не те що сподобалася їй – підкорила.

– А що я казав! – радо кинув Клайд і провів рукою по відполірованому кожусі синтезатора. – А ти не вірила. У кожної людини хоч раз у житті має бути геніальне відкриття. Одна його досягає ще в юначі роки, інша ж, можливо, й носить у собі до самої смерті. Проте кожна, я підкреслюю, Берто, кожна людина добивається визнання. Нехай і в собі особисто.

– Все, мовчу, мовчу. Ти, як завжди, правий, Фетіссоне.

– Ото ж бо! Тепер можна й вмирати. Я свого апогея досяг, Берто.

– Побійся бога! Що за дурниці ти мелеш?

– Ну я розумію, що трохи утрирую. Це мовлено, аби щось сказати, Берто.

– Нічого дурниці молоти.

– Вірно. Людина досягає свого апогея… – думку Клайдові не дала доказати донька, яка, вже відчаявшись, що її почують дорослі, сіпала батька за полу піджака:

– Тату! Ти чуєш, тату? Чи можна я зіграю на твоїй машині? Я дуже хочу, тату, пограти на ній. Хоч трішечки…

– Так, так, донечко, – ніби скинувши з себе туман величі, проказав Клайд і підвів доньку до синтезатора. – Грай, будь ласка, я не забороняю.

Сьогодні вперше за стільки місяців Клайд вчасно ліг у ліжко і майже одразу ж заснув. Вранці його ледве добудилась дружина:

– Клайде, час вставати, на роботу спізнишся!

– Що, що? – невдоволено пробурмотів спросоння Клайд.

– Втратиш місце, що ми тоді робитимемо?

– На мою шию знайдеться щось краще за оту остогидлу лабораторію. Замість мене сяде Смок. Знайшли чим здивувати. Нехай тоді без мене покрутяться…

– Ти забув, що в тебе є дитина, котрій треба щось їсти. Та й сам любиш смачненьким поласувати.

– Облиш. Зі своєю інертністю Смок довго на моєму місці не протримається. Мене знову покличуть, Берто. Треба ж, щоб хтось тягнув лямку.

– Чому ти такий самовпевнений, Клайде? – запитала дружина, вже не турсаючи його за плече.

– А чому б і не бути мені таким? Хіба я не знаю, чого вартий? Мене он запрошували у кілька лабораторій…

– Запрошували, то чого ж не пішов? Забув, що перелякався?

– Тому й не пішов, що жаль було залишати свою лабораторію й незакінченими досліди…

– Все, час твій вийшов. Миттю вмивайся й чимчикуй на роботу, поки не спізнився, – Берта стягла з чоловіка ковдру й збризнула холодною водою.

– Зажди, я тобі покажу зараз, – сміючись, кинув Фетіссон і, мов на пружинах, зіскочив з ліжка.

Часу й насправді було обмаль. Лише для того, щоб швидко поголитися та вкинути бутерброд у “реактор”, як звик казати Клайд, коли сідав їсти.

О сьомій п’ятдесят Фетіссон був уже на прохідній і рівно о восьмій сидів за своїм осточортілим столом, розкладаючи з папки, яку тільки-но поклала на стіл розсильна, аркуші з даними за вчора. Він знову спіймав себе на тому, що силкувався пригадати її ім’я. “Здається, Дженні”, – подумав й за мить занурився у підрахунки. Проте хвилин через п’ять усвідомив, що не перевіряє досліди, зроблені учора його підлеглими, а думає про свій синтезатор та про гостя, котрий пообіцяв надати йому машину часу для відвідин минулого.

– Дозвольте? – думки Клайда обірвала все та ж розсильна. – Вибачте, містере Фетіссон, вас кличе до себе містер О’Брайен.

– Дякую, – кинув Клайд розсильній. – Де він зараз?

– У себе в кабінеті. Наказав прибути негайно.

– Дякую, Дженні.

– Вибачте, містере Фетіссоне. Я не Дженні, а Кетрін, – ніяково мовила вона.

“Дивно, – подумав він, коли за посильною зачинились двері, – для чого це містеру О’Брайєну треба було посилати за мною Дженні, а, хай тобі чорт, Кетрін, коли до мене проведено прямий телефон. Варто було секретарці натиснути кнопку, як я одразу ж підтюпцем побіг би до шефа. Дивно…”

Склавши у сейф папери, Фетіссон поспішив на другий поверх до кабінету шефа.

– Заходьте, містере Фетіссон, – ніби знехотя кинула секретарка, лише на мить відірвавшись від машинки. – Шеф вже давно чекає на вас. Хіба можна так довго десь вештатись?

– Щось я не розумію вашого тону, Керолайн, – пробелькотів Клайд.

– Все вам скаже шеф, – недбало кинула вона й знову невдоволено заторохтіла на машинці.

Зібравшись з духом, Клайд, ніби на таран, швидко пройшов до дверей, котрі послужливо, мало не перед його носом відчинила автоматика.

Шеф був не один. Поруч із ним, улесливо всміхаючись, сидів Том Смок, покурюючи сигару, яку, авжеж, запропонував тому шеф.

– Добрий день. Викликали, містере О’Брайєн? – запитав Клайд і відчув, як серце увійшло у п’яти.

– Так, Фетіссоне. Проходь, сідай, – запропонував шеф, вказуючи на стілець.

Вмостившись навпроти Смока, котрий знову випустив густу хмару диму й зверхньо подивився на Клайда, Фетіссон увесь зібрався. “Ні, на головомийку так не викликають. Тут щось серйозніше”, – подумав він, проте проказав:

– Я весь увага, містере О’Брайєн.

– Оскільки я тільки сьогодні дізнався про ваш намір, то прошу викласти все на папері. – О’Брайєн встав, підійшов до Клайда й простягнув йому, ошелешеному, білий аркуш паперу й кулькову ручку. – Викладіть усе, а потім поговоримо більш докладно. Даю вам п’ять хвилин. Можете писати, щоб не гаяти часу, тут.

“З якого приводу О’Брайєн став на мене, його підлеглого, викати? Про що він міг дізнатися?” – подумав вражено Клайд, потім підняв очі на шефа:

– Я не знаю, про що маю писати. Не підозрюю, містере О’Брайєн.

– Не будемо гратись, сере Фетіссоне, в кішки-мишки, – улесливо, що з шефом ніколи не траплялось, проказав той І усміхнувся. – Знаєте, дуже добре знаєте, про що маєте писати…

“От тобі й на! Не було ні шеляга…”

– Я таки дам вам відпустку на чотири місяці, сере Фетіссоне.

– Про яку відпустку мова? – почав було Клайд, та його знову, тепер вже безцеремонно, перебив О’Брайєн:

– Про ту, яку для вас у мене попросив сам, – шеф далі не договорив й тільки значуще підвів догори свій вказівний палець. – А йому, самі розумієте, я не можу відмовити. Ясно? Вам би, напевне, відмовив, проте… Йому ж…

“Хто ж це міг за мене просити? – Клайд, ошелешений, почухав потилицю. – Та ще й той… Покровителів у мене, скільки пам’ятаю себе, не було… І на чотири місяці… А дітей хто годуватиме? – думав Клайд. – Коли мова була про подорож у часі, то машина привезе мене назад у ту ж мить, коли я вирушу. Ну, може, через кілька днів: нащо тоді чотири місяці?”

– Я також на прохання, – О’Брайєн значуще підняв догори палець, – залишаю за вами середньомісячний заробіток, тож пишіть заяву, поки не передумав. – Шеф кашлянув у кулак. – Замість вас у лабораторії працюватиме містер Смок. Усі справи передасте зараз йому, і з завтрашнього дня рівно на чотири місяці ви вільні. Гроші отримаєте сьогодні у касі за всі чотири місяці. Пишіть, поки я добрий…

“Дивно, хто ж це за мене прохав? Та ще й із отих, що вище від шефа? Чи не ФБР, бува?”

– То ви пишете чи, може, мені накажете за вас написати? – скоромовкою проторохтів О’Брайєн.

– Зараз, через мить, – тільки й відповів Клайд, беручи аркуш.

“А може, то мене він розігрує, щоб через кілька хвилин потому викинути на вулицю?” – вже пишучи заяву, подумав Клайд, проте рука в нього навіть не затремтіла, й за хвилину він подав шефові заяву.

Той, важко попихтівши, підмахнув папірець із Клайдовим проханням про відпустку, навіть не читаючи, й приписав у кутку, щоб касирка виплатила його підлеглому за чотири місяці одразу.

“Тойота”, описана гостем, стояла там, дє й обіцяв старий, і таки змусила Клайда повірити в те, що все, що діється навкруги, не сон.

Він підійшов до передніх дверцят машини й, видобувши з кишені ключ, відімкнув, сів усередину.

Просторі сидіння, обтягнуті темно-зеленою шкірою, напрочуд гарна панель керування, фірмове опорядження салону вразили Клайда.

– Н-да-а! Уміють робити наші нащадки непогані речі. Не машина – лялечка! – проказав Фетіссон уголос. – Зараз би на ній з вітерцем по автостраді…

Дверцята автоматично зачинились. Не встиг Клайд навіть торкнутися до чогось, як ледь чутно попереду нього завурчав двигун, і машина, плавно об’їхавши “джип”, що стояв попереду неї, набираючи швидкість, рушила уперед, до головної магістралі міста.