Текст книги "Коні не винні (збірник)"

Автор книги: Михаил Коцюбинский

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 22 страниц)

Маленький грішник
Оповідання

І

Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам’яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір’ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму:

– Ярино! а несіть швидше води, бо діжка порожня!

Дмитрикові на хвилинку жаль стало неньки, що – слаба не слаба – увесь день мусить носити воду, заробляти на хліб. Та не така була погода, щоб смуток затримався в його серці. Все навкруги було таке радісне, веселе, що з пам’яті Дмитрикової вилетіли десь і мати, й наказ її сидіти вдома, він не помітив, як самі ноги, озуті в здорові зашкарублі чоботи, винесли його на вулицю. Дмитрик скубнув по дорозі за хвіст козу і весело засміявсь, побачивши, як коза кумедно закрутила рогатою та бородатою головою. Далі, вчепившись ззаду до панських саней, проїхав до мосту, а звідти, пошкрябуючи здоровими чобітьми та інколи ковзаючись, побіг через лід на місто.

На Дмитрикові була стара руда материна юпка з клаптиками вати, що висіли крізь дірки з пошарпаної одежини, довгі рукава теліпались нижче рук, заважали йому. Русяву головку прикривав старенький картузик з одірваним козирком. Але, незважаючи на свої непишні шати, Дмитрик весело дививсь на світ Божий здоровими сивими очима, весело підстрибував по людяних вулицях.

Враз він зупинивсь, скривив жалібно обличчя і простяг руку до якогось пана, що проходив улицею.

– Дайте копійку!.. мати слабі… хліба немає…

Пан глянув на бідний видочок хлопчиків, на його одежу пошматовану й сягнув у кишеню.

Дмитрик побіг далі, затискаючи в руці мідяну монету. Се Гаврилко його так навчив. О, той Гаврилко розумний і сильний, страх який сильний!.. Але де ж він, той Гаврилко?

– Дмитрику, а сюди!..

Дмитрик впізнав знайомий голос і став.

– Ну, що? – привітався Гаврилко, підходячи до Дмитрика.

– А диви, що маю! – похвалився той десяткою, що випрохав у пана.

– Мало! – рішив Гаврилко. – Що за неї купиш? Проси ще, та не лінуйсь, кривись, добре, як середа на п’ятницю, та приказуй жалібно: «Дайте, милостивий пане, дайте… мати вмирають… я їсти хочу!..» І не відчепись, за поли хапай, аж поки дасть.

Дмитрик осміхнувсь.

– Хіба я не знаю? Ти ж мене вчив… А ти чом не просиш? – поспитав він у товариша.

– Оце вигадав! Сказано: мале – дурне! Мені ніхто не дасть, бо я вже великий, мені вже десять літ, та й свита на мені ціла, не така, як твоя юпка… Гав не лови! – раптом штурхнув Гаврилко під бік Дмитрика.

Дмитрик зрозумів і побіг за якимсь паном, простягаючи руку.

– Дайте, пане, милостивий… хоч копійку дайте… мати вмирають… два дні без хліба сидимо.

– Проси ще! – казав Гаврилко, одбираючи випрохані гроші. – Біжи он за тією панею, що на голові пір’ячко теліпається.

Дмитрик побіг і ще щось приніс.

– А де ж Марійка? – поспитав він.

– А там на вулиці з жиденятами бавиться… Марійко! Агов!

За хвилину надбігла Марійка, так замотана здоровою хусткою, що самий гострий червоний носик визирав на світ Божий, мов рознюхуючи, чи нема де чого цікавого.

– Знаєте що? – зібрав раду Гаврилко. – Маємо трохи грошей… А я нині вранці такі бачив медівники в пекарні… ну, такі, що ніколи не бачив… Оце тобі коржик, а на коржикові наче сметана солодка-солодка… зверху помащено червоним та притрушено маком… – Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини. – А на самому вершечку, маєте собі… вишня! Мов тільки її з дерева зірвав.

– Еге?! – скрикнули враз Марійка з Дмитриком.

– Їй-богу!.. ходім купимо!

– Ходімо!

– А на шостака візьмемо цигарок, – додав Гаврилко.

– І сірників!

І діти, мов зграя горобців, знялись з місця і покопотіли вулицею.

– Стережись! – гукнуло щось іззаду і баскими кіньми проскочило повз дітей.

– Лови!.. лови його! – скрикнув Гаврилко, і всі троє щосили побігли навздогінці за саньми.

Дмитрик з Гаврилком вчепилися ззаду за сани і причаїлись. Але, озирнувшись за Марійкою, вони так і зареготались наголос. Аде ж: Марійка, наздоганяючи сани, посковзнулась і шубовснула просто в калюжу. Брудна вода стікає з мокрої спідниці, а Марійка стоїть, ще й пальці розгорнула, заваляні в болоті. На лихо, почув той регіт візник і шмагнув назад себе батогом. Дмитрик з Гаврилком попадали з галасом на землю. Хлопці підбігли до Марійки.

– Маріє, звідкіль вітер віє? – зачепив її Гаврилко, смикнувши за кінець хустки.

– Маріє, звідкіль вітер віє? – смикнув з другого боку Дмитрик.

– Не зай-май, бо їй-бо мамі скажу! – запхикала Марійка, сякаючи червоного носа.

Хлопці попустували трохи, а далі з заспокоєною Марійкою майнули на базар.

Гаврилко накупив медівників, цигарок і сірників. Всі троє примостились десь під барканом і поділились ласощами. Гаврилкові, звичайно, припало найбільш. Поласувавши, він добув з кишені цигарок і дав одну Дмитрикові.

– Дай і мені! – обізвалась Марійка.

– На, коли хочеш!

Дмитрик затягнувсь цигаркою і почервонів увесь од їдкого диму, аж очі слізьми забігли. Однак він не кинув цигарки, боячись глузування Гаврилкового.

Марійка закашлялась.

– Тю на них! Таке гірке та недобре курять, – сказала вона, кидаючи цигарку.

– Ет, баба! – з погордою сплюнув Гаврилко, хоч його й самого нудило від цигарки.

– А тепер гайда бити того жидка, що нас займав учора! – загадав Гаврилко.

Всі знялись і подались поміж жидівські вулиці.

Жидка не знайшли, а так провештались на місті до вечора.

– Гляди ж, Дмитрику, виходь завтра! – наказував Гаврилко.

– А як мамка не пустять?

– То втечи!

Дмитрик біг через лід, пошкрябуючи здоровими чобітьми, і з жахом думав, що то скаже йому мамка за неслухняність.

А мамка нічого не сказала: вона лежала на полу й стогнала. Побачивши врешті Дмитрика, Ярина обізвалась:

– І де ти бродиш, заволоко? Візьми отам кашу в печі та повечеряй!

Дмитрик виїв з горщика кашу, ліг коло матері і зараз же заснув.

Йому снились горобці, кози, ласощі та інші втіхи бідних дітей.

II

Другого дня Ярина ледве звелася з постелі; вона взялась за відра, щоб піти на роботу, але почула, що не має сили.

– Чогось я занедужала, Дмитрику, – обізвалась Ярина, – сили не маю… Я трохи полежу, а ти побіжи на місто та купи хліба… Ось тобі гроші… Та не барись…

Сумно було Дмитрикові, жалко недужої мами, але тільки до сінешнього порога. За порогом він забув і маму, і свої турботи. Сонечко гріло, як і вчора, небо синіло в високості чисте, безхмарне; струмочки жебоніли щось межи собою, по снігу плигали жовтобрюшки та снігурі. Весело! Дмитрик з радісним серцем трюхав по льоду, затискаючи в жмені гроші на хліб.

Коли це, саме під містом, з’явився Гаврилко з ґринджолятами, а на їх сиділа Марійка.

– Сідай, підвезу! – гукнув він на Дмитрика.

Дмитрик з розгону наскочив на ґринджолята, мало не перекинув Марійки, а Гаврилко повіз їх, мотаючи головою та іржучи, мов кінь.

– Тпру! Дай, Гаврилку, я повезу!

Дмитрик скочив з санчат і взявся за мотузок.

– А що се у тебе в жмені? – лапнув його за руку Гаврилко.

– Гроші… мамка на хліб дали.

– Дай сюди!

– Еге, не можна – мамка битимуть.

– Дурний! скажеш: загубив, то й не битимуть. Давай!

Дмитрик, вагаючись трохи, віддав гроші.

– От що я вам скажу, – почав Гаврилко. – Я тому жидкові, що нас раз у раз зачіпає, таки нам’яв учора пейси. Але жидок нахвалявся: як зберу, каже, жиденят, тоді не попадайтесь нам у руки. А ми собі знаєте, що? Ми собі покупуємо козики, жиденята не посміють підступитись, як покажемо ножі.

Думка купити ножі дуже всім сподобалася. Діти метнулись до крамниці і купили три козики. Лишились ще два шаги, за які не знали, що купити.

– А я їсти хочу! – обізвався Гаврилко.

– І я! І я!.. – скрикнули разом Дмитрик та Марійка.

– Рушай просити, Дмитрику! – загадав Гаврилко.

Та, як на лихо, сьогодні не щастило, хоч Дмитрик дуже жалібно кривив обличчя та квилив, мов сирота:

– Дайте сиротині копієчку… згляньтесь над голодним!..

Ніхто нічого не давав, а їсти хотілось.

– Ет, що твоє старцювання! От як той дід сліпий, що сидить біля мосту, – ну той має всякого добра повну торбу: там тобі й бублики, й яблука, й медівники!.. – облизалась на одну згадку Марійка.

В Гаврилковій голові промайнула думка.

– Знаєте, що? та торба буде наша! – рішив він.

– Еге, так тобі дід і дасть: ти за торбу, а він тебе костуром! – змагалась Марійка.

– Не бійсь! Зробимо так: ти, Марійко, купиш задвоячку булку і подаси дідові, а як дід ховатиме її в торбу, ми вдвох з Дмитриком, – я з одного боку, а він з другого, – черкнем ножем по мотузці… Марійка вхопить торбу та навтікача, а ми за нею!.. Добре, Дмитрику?

– Еге, «добре»! А як дід зверху костуром?

– Не бійсь, не влучить! Гайда!

Сліпий дід співав побожні пісні і не чув свого лиха. Він, ховаючи в торбу булку, обіцяв Марійці «спасете душеньки», коли враз почув, що його торба кудись сунеться, що її вже нема!

– Калавур! Грабують! – зарепетував дід, але в одповідь на його крик залопотіли ноги втікачів.

А Гаврилко паює вже здобич, причаївшись з своїм гурточком за стосом дров на жидівському подвір’ї.

Дмитрик чує дитячим серцем, що так погано чинити, як вони чинять, але боїться й натякнути про се, бо Гаврилко просвітку не дав би, глузуючи.

Аж ось і вечір. Дмитрик знає, що йому пора вже додому, але він боїться з’явитися до матері без хліба і без грошей. Адже мати напевне картатимуть його! Ся думка так гризе Дмитрика, що він звіряється з нею Марійці.

– Ночуй у нас! – рішає Марійка. – А завтра мати забуде, і минеться тобі отак.

І Дмитрик уперше в житті ночує під чужою стріхою, далеко від матері.

Другого дня знов іграшки, сміхи, ласощі. Але надвечір Дмитрик помічає, що йому чогось мулько на серці. Так чогось кортить додому, до матері. Хай вже й виб’ють його, аби бути вдома, аби почути голос неньчин. Дмитрик не витримує далі, кидає своїх товаришів і біжить додому. Йому хочеться пригорнутися до матінки, перепросити її, поцілувати ту руку, що не раз пестливо гладила його по головці. Та чи дома тепер матінка, чи ще носять воду? Он іде назустріч та жінка, що вони наймають у неї хату, вона, мабуть, знає…

– Тітко, чи мамка вже дома, чи ще воду носять? – підбігає до неї Дмитрик.

Жінка стає і сумно хитає головою.

– Відносила вона вже своє, дитино!.. Вже більш не понесе! – з слізьми в очах каже жінка.

Дмитрик не розуміє гаразд сих слів, але його щось стискає коло серця. Він бачить сльози на очах у жінки, і неспокій обхоплює його.

– Сирітка ти нещасний!.. Вже твоя мати десь з Богом бесідує… – ридає раптом жінка і хоче приголубити Дмитрика.

Але Дмитрик випручується з обіймів і кидається далі. Він усе зрозумів, і страшна безнадійність обняла йому серце.

– Матінко моя!.. – кричить він. – Матінко!.. – Сльози течуть йому по обличчю, серце маленьке рветься з болю, а Дмитрик біжить все далі і нічого не бачить перед собою. Він давно вже загубив свого картузика, кілька разів падав на слизькій дорозі, поли з рудої юпки, мов крила, мають за ним від прудкого бігу, а він усе біжить далі та голосить:

– Матінко моя!.. матінко моя ріднесенька!..

Але що це? Чию це труну везуть на санях?

«Се мою мамку везуть ховати», – думає Дмитрик і щосили поривається наперед. Він не бачить, що за ним басують коні, не чує, як кричать: «стережись!» А коні вже близько, ось вони дихають гарячою парою над Дмитрико-вою головою, ось спиняються над ним, рвуться наперед… і Дмитрик зникає десь під кінськими копитами…

III

Дмитрик лежить у лікарні. Зламану ногу його взято в лещата; нога вже не так болить, як перше, і Дмитрик може підвестись на постелі. Він розглядає простору кімнату, де лежать хворі, дивиться на сестру-жалібницю, що зігнулась над недужим, і зупиняється, врешті, на своєму столикові. Там, межи усякими пляшечками з ліками, червоніє колодочка з його козика. Ох, той козик! Він нагадує Дмитрикові стільки прикростей, стільки смутку, що Дмитрик не може дивитися на його.

«Може, мама їсти хотіли, як я купував козики… може, вони голодні й померли, не діждавшись хліба… Не скажуть матінка, не признаються, бо нема вже їх на світі… і нікого в мене немає… сирітка я безрідний… Та чи вибачать мені матінка за все, що я накоїв? – думає Дмитрик, не втираючи сльози, що скотилась йому на обличчя. – То десь Бог покарав мене: нащо було обдурювати усіх, просячи для слабої неньки? Нащо було казати, що я сирітка?.. От тепер Бог і дав так… А все той Гаврилко: недобрий він хлопець, він мене на все підводив… Ні, то я недобрий, що слухався Гаврилка… Не вибачить мені Бог, не вибачить…»

І Дмитрик поглядає в куток, де з чорних рам дивиться на його суворе обличчя Бога-батька, і здається Дмитрикові, що не варт він пробачення, що ніхто не дарує йому вини його…

«Що зо мною буде? – турбують думки дитячу голову. – Де я подінусь?.. Хто мене нагодує, хто зодягне мене, каліку непотрібного?.. Знов старцювати?.. Ні, не буду, не хочу й бачити того Гаврилка, що навчив мене руку простягати… Буду щось робити, на хліб заробляти. Добрі люди поможуть… А де ж ті добрі люди? Є! Я знаю, що є! Адже матінка недурно казали, що світ не без добрих людей!..»

У грішний світ
Новела

Там, за горами, давно вже день, і сяє сонце, а тут, на дні міжгір’я, ще ніч. Простерла сині крила і тихо вкрила одвічні бори, чорні, похмурі, застиглі, що обступили білу церковцю, немов черниці дитину, і пнуться колом по скелях, усе вище та й вище, одні по других, одні над другими, до клаптя неба, що таке невелике, таке тут синє. Бадьорий холод сповняє сю дику чашу, холодні води спадають по сірих каміннях, і п’ють їх дикі олені. В синіх туманах гомонить Алма, й купають у ній сосни свої кострубатії віти. Сплять іще велетні гори під чорним буком, а по сірих зубцях Бабугану повзуть, мов дим густий, білії хмари.

На дні міжгір’я тихо, похмуро. Лиш кволі, жалібні згуки монастирського дзвону сумно лунають у долині.

Монастир уже не спить. Із келії матушки ігумені вискочила келейниця і кидалась по подвір’ю мов тороплена. Сестра Аркадія, скромно спустивши вії над пісним видом, спішилась до матушки з букетом троянд, іще мокрих від роси. Її проводжали лихі погляди стрічних черничок. Із літньої кухні дим бухав хмарою, а послушниці, в темних одежах, блукали по двору, ліниві і заспані. В білій капличці, де в кам’яну чашу стікала чиста цілюща вода, рівно горіли, мов золоті квіти, свічки, запалені кимсь із богомольців.

Дві послушниці гнали корови на пашу. Старий чернець, що лишився на парафії з того часу, як монастир сей обернено в жіночий, сухий, згорблений, знищений, немов викопаний з землі, волікся до церкви. Ледве пересуваючи тремтячі ноги та стукаючи по камінцях патерицею, що ходором ходила в його сухій руці, він кидав останні іскри з погаслих очей услід коровам та лаявсь:

– У-у!.. кля-а-ті!.. нагидили… женського п-полу!..

І тикав патерицею услід коровам.

Послушниці осміхнулись.

З вікон матушки казначеї визирнуло на них бліде, винувате обличчя з великими підведеними очима, з волоссям у безладді, без каптура.

– Се вже знов матушка Серафима бачила привиди, – стиха обізвалась молодша послушниця, ззирнувшись із старшою.

В тої блакитні очі сумно всміхнулись.

Гнали корови високо у гори, на полонину. Гойдаючи злегка рудими боками, п’ялись по крутих стежках корови, за ними йшли сестри. Попереду молодша – Варвара, міцна, кремезна дівка, за нею Юстина, тонка, делікатна, в чорній одежі, як справжня черниця. Ліс обгортав їх, холодний, сумний та мовчазний. На них насувались чорнії буки, повиті в жалобу тіней, сиві тумани з дна урвищ, росяні трави, холодні скелі. Над головами котились хвилі холодного, чорного листу. Навіть сині дзвіночки сіяли холод на трави. Кам’яна стежка, мов тропа дикого звіра, сплітала петлі по боці гори, сюди й назад, усе вище та й вище. Рябі мармурові пні буків злізали з дороги униз, немов западались, і вже стелили темну корону аж під ногами. Цупке коріння спліталось у клубки й повзло по горах, немов гадюки. Черниці йшли далі. З одного місця їм удалось побачити дно ями, малу церковцю і білі дімочки, де жили сестри. В церковці співали. Жіночі голоси, чисті, високі і сильні, мов янгольські хори, вели побожну пісню. Вона так дивно гучала під чорним склепінням.

Юстина стала. Вся тиха, просвітлена, слухала співу.

– Ходім, – обізвалась Варвара, – вже пізно… Матушка ігуменя звеліла малину збирати, як вернемо з лісу…

Юстина зітхнула.

– Колись і я так співала… поки голос не пропав від застуди… – сумно сказала вона.

І понесла у грудях далі, у чорну тишу лісу, ті співи, яких не могла вже добути з слабого горла.

А тиша стояла справді велика. Камінчик, скотившись із-під ратиці корови, або суха гіллячка, зачеплена ногою, справляли такий лускіт, наче щось велике валилося в горах і розсипалось. Ся тиша дратувала: хотілось скрикнути, гукнути, хотілось її налякати.

Дедалі попадались уже сосни, старі, руді, кострубаті. Їх довгі галузки спускались у провалля, як руки. По сухій глиці сковзалась нога. Соснові шишки, великі й порожні, котились під ноги або дивились із трави десятками очей на схилені голови синіх дзвіночків.

– А матушка ігуменя й сьогодні сердиті… – обізвалась Варвара. – Давно помирились із матушкою казначеєю… Плакали, цілувались, а знов бучу збили… Кличуть учора до себе матушку Серафиму: «Ти, кажуть, знов за своє? Ти знов проти мене бунтуєш сестри? А-а! Я знаю, вони тебе більш люблять, аніж мене, бо я, бач, деспотка, мучу всіх, роботою зануджую, голодом морю… Я краще з’їм, я собі рибу купую, я все варення з чаєм попила… я… я… Я всім покажу! Я тут ігуменя… Всіх прожену, розточу погане кодло, розвію по світу…» А сама аж пожовкла, ціпком стукає по помосту, і каптур, прости Господи, з’їхав набік… Ну, матушці Серафимі зразу вже ясно, чия то справа. Вона й каже: «То все Аркадія набрехала…» Кличуть Аркадію. Та очі додолу, голову набік – і я не я… то десь Секлета… Кличуть Секлету; та плаче, присягається… Потому Секлета при всіх сестру Аркадію брехухою й шпигункою назвала… Мало не бились…

– Таж чула… Сестра Секлета погано зробила… Для Бога все треба стерпіти.

Юстина закашлялась.

– Може, швидко йдемо?.. Треба терпіти… Не стерпиш, коли Аркадія на всіх набріхує матушці ігумені. Та на роботі стояла, та лінується, а та їсти не хоче за трапезою, окремо в келії своє їсть… а та судила матушку ключницю, що скупа… Ну, матушка ключниця гніваються, а обіди ще гірші, охлянеш на роботі… Пересваряться всі, перегризуться, вогнем дишуть одна на одну, усі сердиті… Слова не промовлять до себе, от як Секлета з Мартою… півроку не розмовляють уже… вороги люті… По цілих днях кипить у нас, як у пеклі, прости Господи гріха, а матушка ігуменя… Ай! Як тут гарно!

Послушниці зупинились.

Поки вони злазили вгору, діл западавсь їм із-під ніг усе глибше та й глибше, вростав у землю, у чорну безодню, тоді як гори росли, виростали і розгортались. З-під сосен, як із вікон, виднілись далекі і близькі гори. Немов острови на морі туману. Вже трохи розвиднілось. Повітря зробилось прозорим та ясним, і буки зазеленіли у ньому, як рута. А там, де сонце торкнулось вершечків дерев, листя спалахнуло злото-зеленим вогнем і стало прозорим, як скло.

Здавалось, воно дзвеніло. Рядом курилась туманом важка соснова гора, закурена, спалена вогнем, який лизав іще червоним язиком вершечки пнів. А там знов бук та грабина, затоплені синім мороком ночі, немов повиті мріями, збігали, як драбина Якова, з неба в долину та єднались із далекими тінями гір, прозорими і легкими, як дим із кадильниць. І вся ся гармонія ліній і фарб, сей ранішній сон неба, ся пісня тиші здіймали душу у небо.

– Яка краса, Господи, – зітхнула Варвара.

– Гарно… а восени краще, – відповіла Юстина.

Вона любила осінню пору, коли повітря таке прозоре, що гори, здавалось, зсувались й стояли, як стіни храму. Ліс одягався тоді у жовте й червоне листя, а сонце обертало його у золото й вогні. Їй здавалось тоді, що то сонми священиків, у золотих ризах, із палаючими свічками в руках, правлять службу Божу, а купи чорних сосон, мов сестри-черниці, побожно схилившись, слухають святі слова. Вона чула тоді співи.

Вона любила холодні осінні ночі, повні місячного сяйва, коли ревіли в далеких горах олені та справляли смертельні бої, а гірські ліси, як море, котили чорні хвилі, по яких пливла, неначе човен із вітрилом, біла церковця. Так страшно було у такі ночі.

Послушниці рушили далі, а з ними рушили й гори, міняючи форми та фарби.

Корови зайшли вже далеко вперед, і треба було їх наздогнати. Ліс усе густішав, чорнішав. Скрізь п’ялись сосни, буків уже не було. Стежка ставала прикрішою. Засипана глицею, що віддавала прілим духом, вона перепинялась часом здоровим деревом, виваленим із корінням, сухим і колючим. Із трави йшов запах чебрецю та диктамнусу. Раз у гущі лісу мигнуло щось і зникло. Наче гіллячки ожили. То проскочили стрункі, тонконогі сарни – і знов усе тихо. Знов чорне склепіння та вогкий холод.

– Ти кажеш, терпи… – почала знову Варвара. – А правда ж де? От хоч би й ти. Така тиха, спокійна, вже рясофорна, а ворогів маєш… Усі знають, що ти недужа, не можеш страви нашої їсти… А матушці ігумені кажуть, що ти вередуєш… Хто коло неї впадає, улещує, той ласку має, на роботу важку не ходить. А от тебе посилають…

Юстина мовчала.

Корови заревли – товар, мабуть, зачули. Тепер полонина була десь близько, треба було спішити. І справді. Раптом ліс розірвався. Сосни немов розступились і обгорнули поляну, свіжу, похмуру, куди, як на ложе, спадали сині роси. Старезний дуб, посаджений серед поляни святим Кузьмою, чорний, кошлатий, немов його заступник, вітав іздалеку гостей, прохав спочити. Корови бродили по паші, а чорні буйволиці, малі й горбаті, покинувши їсти, повернули до гостей свої волохаті шиї і дивились на них червоними, недобрими очима.

Під дубом варив щось на вогнищі пастух.

Тепер можна було вертати додому. Та їм не хотілось. Загріті крутими стежками, напоєні гірським повітрям, послушниці були веселі.

– Поліземо далі, на шпиль, – прохала Варвара.

Вона вся зачервонілась, чула смак волі і зовсім забула про малину.

Юстина не змагалась.

Вгорі ліс був густіший та ще чорніший. Гори десь щезли. Настала ніч. Кострубате галуззя, мов чорні ведмежі лаби, простягалось над ними, ловило за спини і било по лиці. Варвара з Юстиною раз у раз кланялись їм, немов приймали благословення. Засапались, упріли, ледве переводили дух, а лізли далі. Проходили повз галяви з свіжо-витолоченою травою, де ще сеї ночі лежали олені, минали не видані в долині квітки, сірі мхи, якими, як косами, пообростали дерева. Все лізли далі. Ще трохи… ось швидко… ще…

І раптом стали. Посліпли. Море світла залляло їм очі. Тремтячі, зворушені, розплющили очі. Перед ними лежав той далекий, грішний світ, із якого вони втекли колись у тиху, чорну яму, принадний, веселий, у сяйві, як мрія, як сам гріх. Далеке море одкрило широкі обійми зеленій землі і радісно тремтіло, немов жива блакить неба. А земля мліла й сміялась в обіймах, немов упоєна коханням жінка, і блищали на сонці рядки білих домів, як дрібні зуби у неї, а зелені долини стелились далі, як коси. І вся ся дивна країна пливла кудись у морі теплого світла, в широкім, необмежнім блакитнім просторі. З лівого боку важко лежав на землі похмурий Чатир-Даг, а з правого – лізла на небо чортова ступанка Бабугану, нагріті скелі, сірі і голі, як земля-мати родила.

Послушниці скаменіли, як зачаровані. І тоді як Варвара слухала якісь голоси, солодкі, спокусливі, якісь заклики грішного світу, душа Юстини розпускалась у блакитнім повітрі і співала молитву тим чистим голосом, який не міг ніколи добутись зі слабого горла.

Варвара перша отямилась.

– А наша ж малина! – гукнула налякана. І той вигук скинув їх раптом із гори в долину, під білу церковцю та тісні келії.

Знов чорний морок, знов море листу, та ж сама дорога. І поки мчались крутими стежками, як дикі сарни, сусідні гори, залиті вже сонцем, зелені й чорні, високі й нижчі, скакали за ними, росли і спадали, зникали й з’являлись, щоб гнати за ними. Добігли до церкви.

Снують по подвір’ю черниці, немов сновиди. Сюди й туди. З келії в кухню, з кухні у келію. Немов шукають, чого не згубили. Сонце вже припікає. Стоять богомольці. Одна черничка гукає другій:

– Сестро Мокрино, неси самовар гостям…

– Неси сама…

І обидві зникають.

Горбата сестра Анфіса сидить уже в крамниці поміж образами, лиха, надута, чимсь невдоволена, немов павук той, заснована вся павутинням злості, і стежить недобрим оком за ворогами.

Богомольці чекають. Збились у купку. Висока, чорна, поважна суне в капличку до чаші з водою сестра-казначея. У руці має сачок на довгій тичці, озброєний в хрести, яким буде ловити не рибку, а гроші, що накидали в воду богомольці. Навіть калитку на поясі в неї захища святий хрест.

Зупиняє Варвару:

– Що ж ви оце робите? Чом малини досі не рвете?.. Таж матушка ігуменя…

Мовчать, винуваті, й хапаються бігти.

Матушка Серафима спускає очі додолу і стиха каже:

– Знов сеї ночі бачила…

Тепер уже не можна тікати. Матушка казначея любить звірятись молодшим. Ті її більш розуміють.

Вона спочатку зітхає, втуплює потім підведені очі кудись у простір, у лісову пітьму, і сливе шепче:

– Тільки здрімнула, чую, – знов він стоїть наді мною. Розплющую очі – а він такий благоліпний, кучері в’ються по плечах, щоки рум’яні, очі як свічі, поклав свою руку на мої плечі та й каже: «Чого лежиш тут на моєму ложі? Це моя келія, я жив тут довго, спав тут, молився…» А мені страшно, вогонь йде по тілу… Чи не сатана то в образі прекраснім, надісланий з пекла во іскушеніє… Свят, свят, свят… А він нахилився, аж кучері лоскочуть… «Вставай, Серафимо…»

– Матушко, чи не можна б нам самовара? – переймають богомольці якусь черничку.

– Треба б сестрі Марії… – й проходить далі.

Сестра Анфіса стає на дверях крамнички.

– Отак… одна на одну скидають… ліниві ж, Господи! – закидає вона свої тенета на черничку.

– А вам яке діло?

– А таке… Дух лінощів побіждається духом працьовитості…

– А про дух сквернословія й забули?.. Прочитайте краще для себе… Недурно про вас кажуть…

– Хай Господь пробачить тому, хто лихе каже. А хто казав? Що говорив? Дармоїдки, брехунки… язикодзвони… нехай он матушці ігумені скажу…

– Кажіть!.. Про вас усі знають…

З кухні вискакує сестра Марія. Очі заплакані, червоні.

– Сварились? – цікавиться сестра Анфіса. – Ай, грішка.

Помирилися… Три дні мовчали… Аж сумно стало…

– Надовго ж?

– А Господь знає…

– Тут богомольці самовара просять… чаю хотять попити…

– Самовара? Коли б сестра Секлета… Та де ж се Секлета?.. Секлето! Секлето-о-о!..

Даремно носився той поклик по мертвому двору, даремно бився об ліс, об стіни церковці, що тихо дрімала на сонці, вся біла, мов вишня в цвіту. Ніхто не обізвався.

Потиху дзюрчала і спливала у чаші в капличці цілюща вода, а над нею палали свічки, як вогняні квіти.

– Сиджу я, тремчу вся, – тягне своє матушка Серафима, – соромно так мені, чудно, а він нахилився і гласом таким соло-о-дким, таким співо-о-чим… Ви смієтесь? – раптом остро питає вона черничок, наморщивши чоло і вся збілівши.

– Та ні, матушко… Господи!..

– Ви смієтеся… бачу… Таж то був інок, кажу вам, чернець, а не хто… У-у! Невірні, у них на думці саме лиш грішне… Марш мені зараз малину рвати!.. Геть!.. Не треба мені нікого… нічого… У-у!..

І, скинувши на послушниць гнівний, болісний, як у мучениці, погляд, матушка казначея підняла угору довгий сачок, як оборону від напасті, і пішла до каплички.

На ходу вона злегка хиталася і гугнявим голосом вичитувала:

– Святії безсребрениці і чудотворці, Кузьмо й Дем’яне, посітіте немощі наша, тунє приясте, тунє дадіте…

Золоті хрести на держалні сачка блищали на сонці…

* * *

В малиннику тихо. Хоч сестра Секлета вкупі з сестрою Мартою збирали там ягоди, але вони вже півроку не розмовляли з собою.

– А тут були матушка ігуменя, – обізвалась до послушниць, що саме надходили, Секлета, – про вас питали… Сердяться, що мало зібрали малини…

Варвара з Юстиною стали на роботу. Вони теж затихли. Самі ж матушка ігуменя сердяться!..

Немов іще тихіше стало в малиннику. Мовчали сестри, мовчки стояли зелені стіни гір, у тишу повилась глибока долина, послана м’яко зеленим буком, налита золотом сонця; сім чорних горбів мовчки дивились углиб, а по них сходили рядками сосни, немов чернечі процесії. І тільки глибоко, на дні міжгір’я, плигаючи з скелі на скелю, ревла і шуміла бистра Алма та розсипала холодні води по каменистому ложі.

Так сумно стало. Ігуменя сердиться. Всі ті чотири чернички, що кидали мовчки стиглу малину на дно кошиків, зазнали вже гніву матушки ігумені. Всіх їх покарано сею ж зимою. Юстині згадалась та пам’ятна зима. По цілих днях й ночах сипав та й сипав сніг і врешті засипав яму. Засипав дороги, засипав ліси, долини і Алму… Від усього світу відрізав… А коли хмари подерлись і сіли на гори, впав із неба холод, неначе гнів Божий… Тріщали з ляку дерева, тріщала церква і в’яли сестрички. Сонце сховалось за гори й ходило там десь короткими днями, а в ямі лишилась ніч… Довга, безкрая й сумна, як плащаниця. По цілих днях горіло в келіях світло, куняли над килимами сестри, згинали спини й псували очі!.. Почались сварки, росла незгода, тяглась ворожнеча, довга, уперта, як ті дні-ночі. Коли ж гасили світло й грішне тіло йшло на спочинок, сон кидав очі і замерзав десь у келії. Несила було заснути… так було зимно.

По цілих ночах тремтіли сестрички, а дров не давали… Матушка не звеліла. І от вони согрішили. Вона, Варвара, Секлета і Марта та ще дві чернички… Потай, по ночах, поринаючи глибоко в холодний сніг, вони збирали в лісі сухе ломаччя й гріли келії. Дізналась матушка – з монастиря прогнала. Усіх шістьох… Пішли вони з плачем у сніг, у холод, в лихій одежі… Соромно було, жалко… Та вже з дороги їх завернули… Змилувалась ігуменя матушка… Дві не схотіли, пішли у світ… Відтоді і голос пропав у неї, як застудилась.

– Не знати, де тепер Ганна, що не схотіла вернутись? – подумала вголос Юстина.

– Я бачила її, як їздила в город, – обізвалася Марта. – Заміж уже вийшла. Чоловік слюсар, вона крамничку має… Така весела, здорова… Згадати, каже, не можу…