Текст книги "'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)"
Автор книги: Михаил Циба
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 5 страниц)
Вiн ще якийсь час потоптався, ногами обмацуючи предмет, а тодi, затуливши носа, пiрнув пiд воду. На тому мiсцi розiйшлися пiнявi кола. Та ось вiн випiрнув i потяг за собою ще одну гiлляку. Пiшов до берега, приказуючи:
– Точно! Щось є, але засмоктане в муляку так, що доведеться чiпляти тросом i тягнути трактором. Ти помiть зараз точнiше, щоб не шукати ще раз!
– Помiтив, Микито Єгоровичу! Ось напроти цього стовбура верби, на глибинi, де кiнчається кут плота!
– Ти в армiї ще не служив? Не знаєш, що за орiєнтир можна брати лише нерухомi предмети. А так ти вiзьмеш собi орiєнтиром гарбу з сiном, а вона постояла та й поїхала собi.
Команда, що спостерiгала з берега за дiями свого керiвника, посунула за ним до "штабу". Всi чекали, що скаже їхнiй ватажок, а вiн мовчав, бо й сам не знав, що сказати. Точнiше, як викрутитися з цього становища, бо нiчого нiкому про це говорити не хотiло ся. Здивувало Микиту Єгоровича те, що темнобородий сторож дач теж був на березi i спостерiгав за бовтанням у водi. Вже у дворi бiля сарайчика вiн запитав мiж iншим:
– Щось загубили?
– Де?
– Ну, там, де плiт.
– Та нi, – вiдмахнувся Микита Єгорович.
– А чого ж ви там ковбасилися?
– Дiду! – весело вигукнув Микита Єгорович. – Будете все знати, то борода... – подивився й махнув рукою. – Вам однiєї вистачить... Купалися ми там з Володею. А чого це вас так цiкавить?
– Дивно. Всi купаються на пляжi, а ви барложитесь у муляцi.
– Дивно? – зиркнув у глибокi очi старого Микита Єгорович. – А менi дивно iнше. Хто в озеро накидав гiлок колючої акацiї? Адже її на березi нема. Хтось же наносив з лiсосмуги. Наносив тодi, коли тут на дачах вже нiкого не було...
– Дивись, он у хлопця кров з ноги, – кивнув сторож на Володю. – Залийте гасом, щоб не загноїлася... – а сам пiшов у сторожку й почав складати в торбу якiсь пожитки. На нього вже не звертали уваги.
Щоб не тягти час, Сорокалiт наказав командi напнути трос так, як вiн i був, а сам поїхав за трактором. Можна було б i лебiдкою, та незручно, нi до чого її крiпити. I потiм, дiставши, треба буде його транспортувати кудись. Та й вiдкрити – теж проблема. Микита Єгорович перш за все завернув додому i доповiв старому, що сейф знайшли. Так, як i казав дiд, – недалеко вiд берега. Хто накидав туди колючих гiлок, дiд не знає i ключiв вiд сейфа в нього нема. Вiн же був лише їздовим.
Як не ламав голову Микита Єгорович, виходу не знаходив. Доведеться все робити прилюдно, iнакше можна влипнути в серйозну халепу. Трактор був зайнятий на городництвi. Звiльниться лише увечерi. Тодi й приїде на озеро. Микита Єгорович повернувся сам. А тут нова сенсацiя. Виявляється, що стовп чи пеньок, до якого крiпився один кiнець троса, хтось пiдпиляв. I знову, постало питання: хто?
– Хто? – запитав уголос Микита Єгорович.
– Та це наш бородань, – упевнено заявив Боцман.
– Звiдки в тебе така пiдозра?
– Це не пiдозра. Вiн ранiше потихеньку нам шкодив. I гiлля – його робота! I тут... – Боцман вказав пальцем на слiди гумових чобiт, де пiдошва мала "сосонку". – Це ж його чоботи! Ми спецiально не топтали слiдiв на сирому бiля пенька.
– Вiн тут зараз? – насторожено запитав Микита Єгорович.
– Спить у холодку за штабом.
– Пiшли! Зараз все з'ясуємо! – мовив Микита Єгорович, рiшуче крокуючи берегом.
Пiд наметом, де любив вiдпочивати у спеку старий, його не було. Не було його i в сторожцi. Зникли всi його речi, одяг, що висiв на стiнi, Микита Єгорович побачив у кутку гумовi чоботи, пiдiйшов, пiдняв, повернув пiдошвою – "сосонка".
Що все це означає? Якщо вiн знав про сейф, то чому не зробив спроби дiстати його? Задля чого закидав те мiсце колючими гiлками? Не мав змоги дiстати? Скiльки завгодно. Взимку тут нiкого... Хоча! Озеро охороняється круглий рiк. Мабуть, вiн чекав. Дочекався, а тут ми... Не дiйшовши висновку, Микита Єгорович спрямував свої роздуми в iнший бiк: як зберегти скарб? Зараз прийде трактор, накинемо петлю троса, витягнемо на берег, а далi?..
...Витягли.
Почекали, доки стече багнюка. Не даючи висохнути, лопатою обшкребли все, що поприростало до металу, який покрився товстим прошарком iржi i дрiбних пузирикiв, що нагадували собою темну спину камбали. Вiдкинули борт причепу, поклали дрючки й гуртом витягли його вгору, посунули на середину й, набившись навколо нього на платформу, гуртом повезли до кузнi, бо тут його не вiдчинити. Поїхали всi, бо цiкаво.
Сорокалiт не радiв знахiдцi. Дiяв i говорив то роздратовано, то просто сердито.
Коваль – сивоголовий, просичений вугiльним чадом i тютюновим димом, коли скинули знахiдку на землю, пiдiйшов, уважним професiйним оком обдивився сейф i мовив, зiтхнувши:
– Таку сатану нiчим не вiзьмеш, тiльки автогеном...
– Але ж обережно! – попередив його Микита Єгорович.
– А що в ньому? – запитав коваль.
– Звiдки менi знати, – невдоволено вiдказав Микита Єгорович. Коли втiкали, то все кидали. Може, коштовностi, грошi i ще що... Звiдки нам знати? Ось заглянемо в середину i все побачимо.
Автогеном випалили метал навколо замка й пiдняли важкi, подвiйнi чи спаренi дверцята. Проiржавiли i завiси. Коваль пiдважив дверцята ломом, i вони з тихим потрiскуванням пiднялися. Сейф був набитий паперами, вони розбухли вiд води, що просочилася в середину, мабуть, ще тодi, коли його скинули в озеро. Чи то iржа, чи верхнi прошарки паперу, набухнувши, не пропустили воду далi. На документах розпливлося чорнило, але залишилося все надруковане типографською фарбою.
Коваль витяг першу папку, стрiчки якої вiдпали, пiдняв верхню палiтурку, i на першому ж документi всi побачили металевого орла з розкинутими крильми. А в лапах у нього коло i свастика.
Ця картина Микиту Єгоровича ошелешила. Виходить, що вiн шукав одне, а знайшлось зовсiм iнше. Якщо, вiдступаючи, нашi щось кидали в озеро, то й нiмцi теж, утiкаючи, ховали слiди своїх чорних вчинкiв у воду. Подивилися iншi папки. Все, написане чорнилом розпливлося й вицвiло. Щоправда, якiсь документи, надрукованi на машинцi латинським шрифтом, були в такому станi, що можна прочитати.
Приховуючи своє розчарування й тамуючи в собi радiсть з приводу того, що секрет дiда Сорокалiта залишається поки що секретом, Микита Єгорович сказав, що все це належить передати куди слiд. Вiн сам у мiстi заїде куди треба i за цими "скарбами" приїдуть. А поки що вони будуть тут, у кузнi.
– Тепер менi ясно, хто накидав колючого гiлля в озеро, хто пiдпиляв пеньок i взагалi заважав нам робити свою справу, – говорив Микита Єгорович, коли вони поверталися до себе в "штаб". – Я думаю, що наш сторож вже сюди не повернеться. Вiн зник назавжди. А марно. Якби вiн знав, що сейф нашого виробництва, вiн би не зникав...
– Нашого? – запитливо подивився на нього Володя. – А при чому тут чиє виробництво? Вiн зник, бо, мабуть, боявся, що його прiзвище є в нiмецьких списках?
– Володю, ти молодець! Здогадався, в чому справа, а сейф наш. Видно по тому, що пропускав воду. Думаю, що нiмецький зотлiв би, а води не пропустив. Дiд цього не знав i все життя тремтiв i оберiгав мiсце, де, мабуть, при ньому було поховано цей металевий ящик з документами. Жаль, звичайно, що не скарби були в сейфi, а що поробиш, у нас свiй скарб, своя золота жила! Якщо нам нiхто не заважатиме, до осенi ми матимемо на рахунку круглесеньку суму...
Здогадки виправдалися. Не було сторожа i наступного ранку. Акванавти вже вiдремонтували свiй агрегат, i вiн запрацював на повну потужнiсть.
Сторожка перейшла у повне володiння акванавтiв, i вони запросили дiвчат, щоб тi навели в нiй порядок. Працювали весело й завзято.
Серед дiвчаток був один мужчина – Василько. Вiн плутався пiд ногами i давав вказiвки:
– А вiкно немите! – ще й пальцем показував.
– Оце ми приберемо, пофарбуємо усе, а завтра повернеться сторож i скаже, киш звiдси! – казала Рая, старанно водячи щiточкою по дверях. Вона фарбувала їх у голубий колiр, а планки залишала, щоб потiм пройтись по них бiлим.
Сорокалiт тим часом, намалювавши карту озера, ламав голову з приводу пошукiв справжнього скарбу. Коли люди втiкають, то їм бракує часу запливати на середину озера. Тим паче, що вони розраховують повернутися. Навiть нiмцi й тi потопили документи недалеко вiд берега. Виходить, що шукати належить не далi, як на десяток – пiвтора десятка метрiв вiд берега. Значить, треба переносити фронт роботи агрегату не на глибину, а вбiк, понад берегом. Щоправда, буде складнiсть, куди зливати цю чорну емульсiю, бiля самої води дачнi дiлянки. Доведеться домовлятися. Це можна утрясти, залишається головне питання, яке не має розв'язання взагалi: як дiстати сейф, якщо його буде знайдено? Як його спорожнити так, щоб не було жодного свiдка?
7. ОЧЕВИДЕЦЬ
В якiйсь українськiй п'єсi народ каже: "Не розстроюй мене зранку!" Тонко пiдмiчено. Справдi, якщо вранцi хтось зiпсує настрiй, то вже на цiлий день. Микита Єгорович заїхав у мiстi на заправочну станцiю i... пiймав облизня. Нiчого, думав вiн, на виїздi з мiста, на горi, має стояти спецiальний бензовоз з причепом, що заправляє автомобiлi за готiвку. I тут його спiткала невдача, доливаючи дьогтю в поганий настрiй.
Влiтку, особливо в жнива, коли на селi посилюється рух технiки... Хоча там майже круглий рiк люди товчуться. I все ж в другiй половинi лiта, коли вже починається кукурудза i буряки, потiк пального держава спрямовує туди.
Заправочна станцiя бiля мiстечка "Металiст" – три кiлометри вiд мiста, пiдняла настрiй Микитi Єгоровичу. Тут був потрiбний бензин.
"Запорожець" з повним баком, здiймаючи порохняву таку, нiби загубився глушитель, летiв по трасi, обминаючи "Москвичi" i "Жигулi". Водiї тих машин тiльки усмiхалися вслiд "Запорожцевi".
А через тридцять хвилин "Запорожець" вже повертав у двiр дiда Сорокалiта. Старий тинявся по подвiр'ю з сапою. Вiн зрубував бур'ян, приказуючи:
– А то вже вовки виють!
– Так, дiдусю, – мовив онука. – Це прекрасно, що ви рухаєтеся. Фiззарядка вам необхiдна. Та цього мало, я думаю повезти вас на прогулянку. Покатати, а то ви вже давно не виходили зi свого закапелка.
– Нi, на тому тижнi був у сiльмазi.
– Дiдусю, поїдемо, на власнi очi все там побачите i, може, встановите хоч приблизно, де саме ви вчинили свою операцiю? Я ж не можу обмацати до мiлiметра все озеро. Воно ж величеньке, якщо на квадрати, то, мабуть, буде кiлометрiв зо два.
Старий стояв, спершись руками i пiдборiддям на довгий держак сапи й розглядав онука вилинялими очима, що ховалися вiд вранiшнього сонця в щiлинах зморшкуватого обличчя. На плечах, незважаючи на лiтнє тепло, стара фуфайка, на ногах – побриженi, з'їденi росою старi кирзяки.
– Все, дiдусю! – заявив Микита Єгорович весело, але категорично. – Прошу в машину. Зобов'язуюсь не розтрусити в дорозi й привезти на це ж мiсце в зiбраному станi.
З машини старому свiт здавався iншим. Вiн виглядав i дивувався, що все навколо так змiнилося. Не встиг отямитись, як вже й озеро. Микита Єгорович допомiг старому вибратися з машини, тицьнув в руку костур i сказав:
– Пригадуйте!
– Боже, скiльки тут усього, – бурчав старий, мружачи очi. – Цього ж тут нiчого не було...
– Та це ясно, дiдусю! Це я знав i без вас. Уявiть, що нiчого цього нема. Нi дач, нi наметiв на тому боцi озера, нi отих дорiжок, посиланих червоним пiском, нi будинка в зеленi дерева. Очерет по березi, мабуть, був i тодi. Ось старезна верба у невеличкiй заводi. Тут i дорога робить зигзаг...
Розглядаючи все навколо, старий помiтив неподалiк в очеретi сiру чаплю. Поплямкав губами й, похитавши головою, спiвчутливо мовив:
– Не було тут таких птиць. Дрофи в полi були, чорногузи, а такої не було. I не боїться, люди ж навколо. Все мiняється, навiть птиця й та стала не такою боязкою...
– Дiдусю, нащо вам та птаха! Ви ж не орнiтолог, ви придивiться й пригадайте.
– Та що тут пригадаєш, коли воно й озеро нiби не те. Наче вода опустилася вниз, а берег повищав. Тодi пам'ятаю, нiяких круч не було, ми пiд'їхали прямо до човна... Може, воно саме оце отут? А може, он там далi?
– А може, ще далi! – перекривив його онука.
– Нi, там вже дорога вiдривається вiд берега.
– Значить, тут?
– Та бiс же його знає, нiби так...
Нiчого бiльше не мiг витиснути iз старого Микита Єгоровичi Та й це чимало. Звiдси можна розпочати другий етап пошуку. Розповiв старому, що вони просто знайшли сейф, тiльки вiн виявився нiмецьким.
– Це ще я малим був, – почав дiд, коли вони поїхали назад – Ще тодi казали, нiби за це озеро хапалися нiмцi. У мiстi нiмцi мали два заводи, i, коли сталася революцiя, вони втiкали, а вивезти щось дороге не встигли. Пiзнiше просили, щоб ми дозволили їм почистити озеро й вивезти все, що там знайдуть, а вони за те побудують нам дорогу з мiста аж сюди. Нашi не погодилися. Як-то кажуть, i сам не гам, i другому не дам. Ото ж в цьому озерi, мабуть, щось таки є, крiм нашої скринi.
Вiдвiзши старого на мiсце, Микита Єгорович поспiшав до штабу й сам себе ловив на думцi, що вже звик до хлопцiв i навiть скучав, як вiдривався на цiлий день.
Нетерплячка не давала спокою, пiдганяла, примушувала поспiшати. Перегнати плiт на те мiсце, де вказав старий, не можна. Виникне запитання чому й для чого? Як поясниш? Вирiшив залишити плiт на мiсцi, тим бiльше, що там все гаразд, двигун працює, подає чорну муляку на берег, де вона розпливається в бур'янi й пiд гарячим сонцем дуже швидко висихає.
Зробив триметрового списа з металевим наконечником, сiв у човен i почав майже сантиметр за сантиметром обслiдувати дно. Думав знову прив'язати молоток на капроновий шнур, але такий прилад не зможе пробитися крiзь намул, якщо сейф глибоченько засмоктало, а спис iз гострим наконечником пройде без перешкод.
Ось так з ранку до обiду працював Сорокалiт, поставивши для чогось буї у водi. Його акванавти що знаходилися на цьому ж березi, тiльки на чималiй вiдстанi, дивувалися. Що то їхнiй вожак намислив собi?
Але Микита Єгорович знав, що запитання виникнуть i ламав голову над вiдповiддю.
Публiка така, що брехати належить обережно. За одну мить можна втратити авторитет.
Купався i впускав годинника? Оце саме i є оте, що кажуть бiлими нитками. Мiряю прошарок намулу, щоб знати наперед запаси?.. "Iрунда", як кажуть дiдусь. Звiдки тобi знати, на якiй глибинi починається прошарок сапропелi, адже спис входить у нього так само легко, як i в воду? Краще за все взагалi не брехати. На всi запитання хитренько пiдморгувати й казати, що це черговий секрет! Так i зробив.
Пiсля обiду знову теж саме. Починав вiд буйка, який вiн переносив по мiрi того, як просувався уздовж берега Вiдчував, що така вiдповiдь чомусь не задовольнила нi Боцмана, нi Володю, якi промовчали, але невдоволення можна було вiдчути по тому, як вони знизали плечима.
Пiсля обiду взяв собi напарника, щоб сидiв на веслах, бо самому гребти й обмацувати дно металевим наконечником незручно Оскiльки Боцман, Володя i Гумiрабiк працювали на основному про мислi, в напарники напросився Василько. I це добре, бо дорослiших обов'язково треба було б обманювати, вiдповiдаючи на запитання, а тут свята наївнiсть, що не скажи, повiрять. Так розраховував Микита Єгорович i помилився.
Василько виявився таким "чомукалом", вiд якого не було порятунку до самого вечора.
– А чому ви плаваєте тут, а не там? – вказував пальцем на плiт.
– Один дядько загубив годинника вночi i шукає його бiля стовпа, де було свiтло, горiла лампочка. В нього питають, а де ви загубили годинника? Вiн каже – там, на трамвайнiй зупинцi. А чого ж ви шукаєте тут? Та того, що там темно, а тут лiхтар є... Зрозумiло? викручувався Микита Єгорович.
– Нi, – похитав головою Василько, невмiло пораючись з весла ми для дорослих – Вiн що, пришелепкуватий?
– Хто?
– Ну, той дядько? Володя каже, що ми на муляцi заробимо три тисячi! А Рая йому не вiрить, каже, що ви вже скоро женитесь.
– Я? – здивувався Микита Єгорович – Звiдки в неї такi данi? I взагалi, що з того, що женюсь? А-а, це вас кинув попереднiй вожак, бо женився! Чув я таке. Так звiдки Рая взяла, що менi загрожує одруження?
– Каже, що Ляна Григорiвна вас скрутила. Ви її возите на автомобiлi, а це до добра не приведе. А Боцман каже, що нехай жениться, ми й самi...
– Передай усiм, а головне, Раї, що дядя Микита чи генеральний, як там ви мене зовете за очi, не мiняє чоловiчу дружбу на жiночу... – i... вмовк, бо спис вдарився об щось тверде. Камiнь? Постукав ще й переконався, що коли не залiзо, то камiнь-дикар. Щось надто тверде.
– Якiр! – скомандував Микита Єгорович. I сам кинув у воду металевий iржавий хрест, що слугував за якiр. Капроновий шнур обпiк йому долонi, та це не бiда. Вiн намацав списом той твердий предмет i посадив поряд Василька, наказавши тримати списа ось так i не пiдiймати, доки не одержить команди. Сам роздягся i пiрнув пiд човен. Глибина невелика, бiля трьох метрiв. Почав обмацувати, давлячись без повiтря. Випiрнув i, тяжко дихаючи, вхопився за борт човна. Вiдпочивав, думаючи про те, що йому повезло. Цей сейф стояв "на попа", так, як колись у кiмнатi. Натрапити списом на нього було складно, але ж натрапив. Виходить, що повезло, та ще й як!
Ще раз пiрнув i остаточно переконався, що все саме так, як вiн побачив одразу. Залишив непомiтний буйок, помiтивши заповiтне мiсце. Надiйно й не дуже помiтно здаля для стороннього ока.
А що ж далi?
Плавати човном i штрикати воду списом вже не треба. А коли так, то пошуки припинилися. Чому? Акванавти зроблять висновок: все, що вiн шукав, знайдено. Залишається лише вияснити, що саме шукав. Як викручуватись? Що тепер вигадувати? Адже цю знахiдку треба дiстати самому, без свiдкiв. Як i коли, якщо свiдки крутяться тут зранку й до вечора? Доведеться почекати до осенi, до першого вересня, коли вони виметуться звiдси, бо покличе школа.
Так думав Микита Єгорович день, другий i третiй. А на четвертий його почали мучити сумнiви. Соромно було обманювати цих щирих i довiрливих хлоп'ят. А не дай бог здогадаються чи якось довiдаються про все, втратять вiру в дорослих. Ото й буде "Не розстроюй мене зранку", не можна псувати їм ранок життя, не можна вiдкривати свої вади, вади дорослої i вже спотвореної життям людини. Всi вади i недолiки людської вдачi у малого не передаються генами, вони прищiплюються дорослими людьми. Все хороше й погане дiти запозичують у дорослих. Було б iдеально вирощувати дiтей в спецiальних розроблених вченими умовах, як вирощують новi сорти картоплi з паростка, стерильно чистого i позбавленого усiх хвороб, якi має картоплина. З такого паростка виростає чиста картоплина, вiльна вiд усiх батькiвських недугiв. На жаль, таких людей не виховати, бо всi вони виростають в середовищi, де всього є, i хорошого i поганого.
Роздумуючи так, Микита Єгорович вирiшив розповiсти все своїм акванавтам, розсекретити свiй секрет.
Зiбравши ввечерi в "штабi" своє товариство, Микита Єгорович розповiв їм про те, що знайденi з озерi документи вiн вiдвiз куди слiд i сказав, що сторож дач зник у той же день, як вони дiстали з озера сейф. Решта – то вже справа тих органiв, для яких такi справи складають повсякденну роботу i службу.
– Вiдкриваю вам iще один секрет. То ми знайшли зовсiм не те, що я мав на увазi, що я шукав. Я вам про це не сказав, аби заздалегiдь не розкривати карти, щоб потiм було менше розчарувань Те, що я шукав, сьогоднi ми з Васильком знайшли.
– Що? – вирвалося у Боцмана – Ще сейф?
– Так, iще один сейф. Але це вже наш. Походження його менi вiдоме. А про той, як i ви, я нiчого не знав. Знайшли ми його випадково.
– А що в цьому? – запитав Володя.
– Менi теж цiкаво взнати. Ось дiстанемо, вiдкриємо, я подивлюся i скажу, – усмiхався Микита Єгорович – Раптом там щось хороше?
8. ФIНАНСОВИЙ IНСПЕКТОР КОМАРОВСЬКИЙ
Вiдчиняючи старi ворота з почорнiлих дощок, Микита Єгорович згадав кiнофiльм, де пiд'їздить шикарний кадiлак, перед ним пiдiймаються дверi гаража.
Машина заїхала, водiй вийшов з гаража, натис на кнопку, i дверi опустилися – не ходи собака в двiр! А тут же вiдчини i зачини, тягаючи цю важку дерев'яну споруду, а тодi ще й замкни на замок, бо машина буде надворi. Якiсь жартiвники можуть позичити так, що бiльше не побачиш.
Однак всi цi турботи полиняли й зникли, як тiльки Микита Єгорович увiйшов до хати. Там клопоталася сусiдка – баба Марфа. Ще в хатинi вона прошепотiла:
– Ой, хлопче, погано йому... Вже й не розмовляє.
– То, може, вiн на вас розсердився? – спробував пожартувати онука, та баба подивилася на нього здивовано й пiдняла обидвi руки.
Пройшов до свiтлицi й переконався, що жарти тут недоречнi Мабуть, старий проситься на той свiт. Однак живий i здоровий родич мусить потурбуватися про хворого, якщо вiн навiть у безнадiйному станi.
З допомогою сусiдки Микита Єгорович зiбрав дiда в лiкарню й не без труда запхав його, громiздкого й безвольного, в свiй непристосований для таких пасажирiв автомобiль.
У мiськiй лiкарнi прийняли не без клопоту. Вранцi чи серед наступного дня належало з'явитись i поговорити з лiкарями. Може, потрiбна операцiя, хоча в такому вiцi... Чи лiки якiсь потрiбнi.
Одне слово, дiставання сейфа з дна озера автоматично вiдмiнялося.
Цього ж вечора на дачi двох сестричок Iрини i Карини, коли все сiмейство зiбралося бiля телевiзора, вiдбувалася цiкава розмова мiж татком i молодшою донькою.
– Мама скаржилася, що вас з Iриною навiть на обiд не загнати. Де це ви пропадаєте? Вас там медом годують? Цiлими днями бовтається в озерi?
– Хлопцi зробили плiт...
– Та я бачив.
– Вони добувають мул iз озера i збирають грошi на...
– На батискаф, – пiдказав тато – I це я знаю. I що знайшли нiмецький сейф з документами – теж знаю, – сказав батько до старшої, яка дивилася на екран телевiзора i не брала участi в розмовi. – I те, що сторож наших дач злякався, думав, що тi списки його розкриють, i втiк свiт за очi...
– Противний дiд, – мiж iншим, мовила Iрина. – Вiн увесь час заважав хлопцям, шкодив. Усе робив, щоб вони не дiстали сейф.
– Так то не той сейф! – весело загомонiла Карина. – Дядько Микита знайшов другий сейф, справжнiй! Каже, що в ньому щось є, а Боцман казав, що там скарб!
Карина ще щось казала, та батько її не слухав. Пригадав, що ходили слухи про коштовностi, ящики чи сейфи з ювелiрного магазину, якi напередоднi окупацiї було скинуто у воду. Може, за цими скарбами i полює молодий чоловiк – дядько Микита? Якщо й справдi знайшов щось варте уваги на днi озера й збирається скористатися ними, то для чого вiн розповiдає про це дiтям? Мабуть, i сам не дуже вiрить у тi скарби. А там хто його знає. Сам вiн все одно нiчого не зробить, не витягне...
Як би не було, а мiлiцiонер – представник влади i держави, знаючи про таке, зобов'язаний доповiсти куди слiд.
За нiч вiн не забув свiй намiр i вранцi зателефонував своєму однокашнику, що працював у фiнорганах обласного центру й розповiв про скарби в озерi. Той прореагував якось без емоцiй, але подякував i сказав, що бере це до уваги.
Гасаючи мiстом у пошуках лiкiв, Микита Єгорович не забував, що на озерi його чекають. Дивувало його те, що люди нiяк не можуть влаштуватися пiд сонцем так, щоб у лiкарнi були необхiднi лiки i всiлякi припаси, в гастрономi все, що душа людська бажає, а в унiвермазi оте, що зараз називається дефiцитом. Адже все це рукотворне, все це виготовляють люди. Чому ж вони не роблять? Не хочуть? Неправда. Всi хочуть мати, i майже всi згоднi працювати, робити й виробляти. Хiба що невеличкий процент хитрунiв i нероб знайдеться, якi б вiдмовлялися займатися будь-якою працею, нехтували навiть цiкавим заняттям. Це, так би мовити, темна пiна суспiльства, без неї не обiйтись. Але ж здоровi сили могли б це все легко i просто виробляти, якби... їм не заважали. Хто? А тi, хто ставить умови. Лише вони знають, як на свiтi належить жити тобi й менi. Лише вони знають, що можна робити, а чого не слiд i навiть, як ложку тримати, вони знають. Шкода тiльки, що при такiй науцi ложка та залишається порожньою...
Упоравши дiда i довiдавшись, що йому вже трохи легше, Микита Єгорович не їхав, а летiв до озера, бо пiсля обiду звiльниться трактор, що вичищає двiр на фермi, i його треба буде перехопити, доки вiн у цих краях.
Зупинився, ляснув дверцятами i зустрiвся з десятком пар зацiкавлених очей. У штабi його чекали. Тим бiльше, що й двигун мовчав. Закiнчилося пальне, а вчора нiхто про це не думав. Шкода, що цiлий день пропав, та сьогоднi Микита Єгорович за пальним не поїде, бо он за деревами торохтить трактор, їде сюди, щоб витягти на берег те, що заховане було майже пiвстолiття тому. Якби ж знаття, що в сейфi. Може, його не варто дiставати, мучитись. Та нi, навiть якби вiн був порожнiй i то... самого металу в ньому до центнера, а то й бiльше.
А трактор вже вискочив на дорогу i зупинився.
Маючи досвiд легше працювати. Хоча цей сейф був трохи далi вiд берега й глибше у водi, до нього Микита Єгорович пiдступався з упевненiстю людини, звичної до таких справ. I пiрнав уже не з човна, а заходив у воду з берега, тягнучи за собою трос... Коли вода почала лоскотати пiдборiддя, трохи проплив, а бiля буйка, за звичкою затуливши носа, пiрнув. Сейф стояв догори нiжками i тому не було потреби обв'язувати його петлею упоперек, як порося, що виводять на щирицю; протягнув кiнець троса у вушко й зав'язавши, залишив довгий кiнець, щоб зручнiше розв'язувати.
Випiрнувши, Микита Єгорович махнув рукою – давай! Трактор пiднатужився, додаючи обертiв двигуновi, й тихо почав вiддалятися вiд берега. Але попереду посадка з колючих срiблястих маслин. Хоч машина й металева, та лiзти в колючки їй не можна. Шкода дерев. Тому-то трактор здав назад. Хлопцi пiдтягли трос – укоротили його, i машина пiшла вiд берега, а тодi повернула по шляху. Спочатку двигун працював на повну потужнiсть, бо намул зжився з цим предметом i не хотiв його вiддавати, але все ж таки здався на милiсть переможця.
Сейф тягли волоком до самого подвiр'я.
Навколо зiбралися зiваки. Хiба ж не цiкаво бачити те, що пiввiку пролежало пiд водою.
Чутки все далi розходилися, про сейф знали не лише люди з сусiднiх дач.
Не встигли отямитися й обдумати, як дiяти далi, коли бiля двору зупинилася мiлiцейська машина з синiм лiхтарем, а за нею чорного кольору "Волга".
– Оце саме те, чого нам бракувало для нового щастя! – мовив Микита Єгорович назустрiч непрошеним гостям, якi виходили з машини i зупинялися у дворику бiля трофею. – Де ж ви ранiше були? Чи не було бажання бруднити руки? Нехай хтось у багнi порпається, а ми встигнемо на готовеньке. Нiчого сказати, розумно, але не дуже чесно.
З машини тим часом виходили солiднi дядьки у бiлих сорочках i в формi. Перед вiв кремезний здоровань у легенькому з м'якої соломки брилi, й задля чогось з ключами на пальцi. Простягнувши руку найстаршому серед юнацької компанiї у дворi, промовив втомлено i вальяжно, нiби робив послугу:
– Комаровський, Iлля Аврамович, фiнiнспектор Облфiнвiддiлу.
– Даруйте, не можу, – показав мокрi в муляцi руки Микита.
Простягнена рука зависла у повiтрi. Та це не збило з пантелику iнспектора, вiн став новеньким сандалетом на мокрий сейф, що лежав посеред двору в невеликiй калюжцi, й мовив на публiку, утворену з приїжджих i дачникiв:
– Виходить, що не всi плiтки пустопорожнi? Як-то кажуть, на голому мiсцi нiчого не буває. Якщо вже люди гомонять, то щось там є! I як ви собi думали дiяти далi? – допитував Микиту Єгоровича фiнiнспектор, а все його оточення чекало розв'язки.
– Ми ще не замислювалися щодо цього.
– А замислитись треба було! – заговорив службовим тоном мiлiцiонер, батько Iрини i Каринки. – Треба погрузити вещ на лафет i повезти в мiсто. Там буде створено комiсiю...
– Спасибi за пiдказку, тiльки, менi здається, ми обiйдемося i без мiлiцiї. Тут хулiганiв нема, нiхто порядку не нарушує. I взагалi вас сюди не запрошували! – ледь стримував себе Микита Єгорович, оскiльки не чекав такого повороту справи. Передчуття йому пiдказувало, що воювати з цими дядьками складно. На їхньому боцi закони i всiлякi iнструкцiї, а як їх повернути собi на користь, вони знають. Дивувало й те, як швидко вони пронюхали. Кажуть, земля слухом повниться, але почути можна лише кимсь промовлене...
– Можете не сумнiватись. Ми вже в такому дiлi перевiренi. Он той сейф знайшли i здали. I зараз ми думали подивитися, що в ньому. При свiдках, звичайно, i здати куди слiд, – мовив Микита Єгорович.
– Так ми i є "куди слiд", – пiдказав Кемеровський i засмiявся. – Чи показати документи? Товариш Золотушний, ви готовi? – запитав вiн, не повертаючи голови.
З-за його спини вийшов невеличкий, гостроносий в окулярах сивенький чоловiк з облупленою металевою скринькою. Опустив її на траву i, поправивши окуляри, став оглядати сейф. Задля чогось обiйшов навколо нього й опустився навпочiпки бiля замка. Щось слухав, нюхав, заглядав у отвiр, прочистивши його цвяхом. Тодi розкрив скриньку й дiстав ручну дрель. Просвердлив дiрку у замку неподалiк вiд отвору для ключа, встромив туди швайку з загнутим кiнцем. Щось клацнуло. Тодi вiн дiстав "фомку", пiдважив дверцята. Ще одне зусилля, i вiн вiдкрив їх, поставив вертикально. Далi не пускала чи то iржа, чи, може, вони взагалi не вiдкидалися до кiнця.
Не змовляючись, гостi кинулися до сейфа. Першим нахилився фiнiнспектор. Витяг пачку грошей, переперезаний банкiвськими стрiчками.
Сейф щiльно був набитий червоними тридцятками. Фiнансист висмикнув по купюрi й роздав тим, хто його оточував, промовляючи:
– Якi грошi були колись! А зараз нiкому не потрiбнi папiрцi. Виходить, що цього разу ви, як-то кажуть, дали маху! Хоча... – i почав викидати грошi на траву. Вiн не помилився, пiд грошима були невеличкi плескатi коробочки темного кольору. Взяв одну з них i пiдняв кришку. На чорному оксамитi лежав блискучий ланцюжок i медальйон. Двома пальцями пiдняв ланцюжок i мовив зi знанням справи:
– На сучаснi грошi – це бiля трьох тисяч!
– Невже? – здивувався мiлiцiонер.
– По-перше, саме золото дещо коштує, а по-друге, тут же камiнчик... ви бачите, як виграє синiм, а сам нiбито бiлий, прозорий. Дiамант чистої води! Так, товаришi члени комiсiї, – звернувся Комаровський до тих, що з ним приїхали. – Влаштовуйтесь, хто як може. Ось тут при свiдках будемо складати акта. Стiльчик знайдеться?
Володя метнувся до сарайчика i принiс табуретку.
– Прошу, – сказав фiнiнспектор, всадовлюючи на табурет молодика з папкою, свого пiдлеглого. – Iван Iллiч, принеси сюди саквояж. Ми ж не повеземо у мiсто з сейфом. Складемо туди...
А коли закiнчили складати акта й переписувати все, що було в сейфi, Микита Єгорович, нiби мiж iншим запитав:
– I скiльки це в цiлому? Я маю на увазi грошi? На яку суму тут?
– Я вам не можу сказати точно, – почав було iнспектор, та його якось сердито перебив Микита Єгорович.
