Текст книги "'Акванавти', або 'Золота жила' (на украинском языке)"

Автор книги: Михаил Циба

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 5 страниц)

За цими думками i застав його сигнал сурми, який полинув кудись вдалину, в туман, що залiг над озером, i далека крейдяна гора, що на тому боцi вiдлинула його, прикотила назад, не прийняла. Мабуть, недовподоби дачникам такi сингали. У них свiй розклад, своє життя. Та вiд сусiдiв не вiдгородишся, на озерi лiс не посадиш.

Сьогоднi футбольний матч мiж табiрною командою "Металiст" i дачниками, якi свою "збiрну" назвали "Акванавти". Чому саме "Акванавти", та тому, що вони там щось майструють, пов'язане з водою. Саме це й зацiкавило Микиту. Саме це й примусило сiсти на свiй старенький велосипед i здiйснити подорож на той бiк озера.

Як виявилося, хлоп'ята вже давно розпрощалися з лiжками. Хiба можна спати, коли тебе чекає цiкаве заняття. Микита ще здаля почув дзенькання молотка по металу. Орiєнтуючись по цьому звуку, вiн приїхав до кам'яної будки на березi озера в кущах. Це хатка сторожа. У нього тут дача, не гiрша, нiж у всiх, а свою службову будку вiн здав в оренду хлоп'ятам, якi туди, у невеличкий дворик, понавозили з мiста металевого брухту. В хатцi зробили верстат, полицi для iнструменту. А їхнiй керiвник чи майстер, теж з дачникiв, привiз навiть електрозварювальний апарат. Микита застав хлоп'ят за роботою.

Тут кожен чимсь займався i на гостя намагалися не звертати уваги. Микита вiдчував, що людинi, яка захоплена своєю справою, стороннi очi заважають i навiть дратують. Спробуй стати за спиною художника, коли вiн працює. Та на допомогу Микитi бог послав Василька. Зустрiлися, нiби земляки в далекому краю.

– Привiт, супутнику! – простягнув руку Микита, i Василько запишався у долоню. – Що значить – земляки! – Микита взяв робочого стiльчика, всiвся й дiстав сигарети.

– Чим займаєтеся, хлопцi?

– Дiлом, – вiдповiв не досить чемно вилицюватий, у картузi з крабом Шурик Шовкопляс – "Боцман".

– А ви що, не бачите! – почувся задирикуватий, насмiшливий дiвчачий голос. – Це ж корабели! Вони будують пiдводного човна! i зловтiшне хiхiкання.

Микита обернувся й побачив на стежцi двох дiвчат рокiв по дванадцять-тринадцять i з ними невеличке дiвча. Завiтали Iрина з сестричкою Каринкою та Iринчина подруга Рая Величко.

Розвiдка була вдалою. Микита розвiдав, що хлоп'яки будують батискаф для розвiдки озера, яке, як їм сказали, має три дна. Та озеро це, так би мовити, – програма мiнiмум, а велика мета попереду. У них був i керiвник, чи, як вони його називали, генеральний конструктор, який одружився i виїхав кудись на пiвнiч. Поїхав, покинувши напризволяще таку працездатну команду. Микита сказав, що з такими хлоп'ятами можна гори переставляти з мiсця на мiсце, i пообiцяв свою персональну допомогу.

Повертаючись назад, розмiрковував про те, що й сам думав про батискаф, та останнiм часом вiдiйшов вiд таких думок. По-перше, це ж дуже складне пристосування. Навiть якщо робити оте, що замислили собi "акванавти", й то багато чого потрiбно. Проста металева бочка з вiконцем iз скла. Це можна зробити. Герметичну кришку, петлi, трос. Але з човна її не спустиш. Потрiбна лебiдка. А для лебiдки треба якщо не великий плiт, то капiтальний пiрс.

Це теж можна зробити, якщо докласти зусиль, та хлоп'яки завзятi, вони все, що треба, з-пiд землi дiстануть. Головне людину зацiкавити. Тiльки що це дасть? Майже нiчого. Той батискаф опуститься в одному мiсцi, зануриться в муляку, i... вся експедицiя на цьому закiнчиться. Нi, це нiчого не дає.

Але й без цього не обiйтись.

Потрiбна розвiдка дна. Може, воно й справдi потрiйне. Яка глибина? Якщо велика, то без аквалангiв не треба й рипатись. Та й акваланги нiчого не дадуть. Припустимо, що сейф лежить на глибинi. Що ти з ним зробиш? Доведеться брати величезний трос, який би дiставав з глибини аж до берега. Тодi чiпляти його трактором й тягти. Таке вночi без зайвих свiдкiв не зробиш, а коли так, то все лiто проваландаєшся, а результат в тебе заберуть i спасибi не скажуть. На бiса цей дурний клопiт?

Зрештою Микита дiйшов висновку, що найпростiший i надiйний шлях – це батискаф, розвiдка дна, а там, як-то кажуть, товкач муку покаже...

Увечерi в присутностi болiльникiв з обох сторiн вiдбувся футбольний матч. Щоправда, не було тут нi свiтлового табло, нi коментаторiв, нi навiть лав для сидiння, але були обабiч поля пiдвищення, пагорби з купинами i кущами. Для дорослих поприносили ящики, що зiбрали бiля їдальнi i господарських примiщень.

Як доведено, сила емоцiй не залежить вiд величини стадiону. Тут були й аплодисменти, й вигуки, й тихий шелест, нiби вiтерець пробiгав по верхiвках тополь. Василько в картузi Боцмана нуль уваги на сусiдок Iрину i Карину та ще й зазнайкувату Раю, яка завжди чогось морщить кирпатого носика i все критикує.

– Вперед, вперед, вперед! – репетує Василько, розмахуючи руками.

– Ну да, – хмикає Рая. – Вперед, вперед, а вони – назад, назад! – Все те, що захоплює Iрину, у Раї викликає насторогу, а то й вiдразу. Махнувши безнадiйно рукою, вона мовила недбало:

– Та все одно продують!

– Звiдки ти взяла? – сердилася Iрина.

– Ти що, не бачиш по грi? – запишалася всезнайка. – У них же троє з ЮШС. Професiонали! Вони ж наших, як хлопчакiв...

– Але це не чесно! – обурилася Iринка.

– А Ванько летить! – стискує кулачки Василько.

– Чи й не летить! Я в третьому класi так бiгала... А може, й краще, – плюхає насiння Рая. – Хiба на таких ногах швидко побiжиш...

– Ох, молодцi, молодцi! Носяться, як ошпаренi! – похвалив сторож – дядько Олексiй. – Та ще в таку спеку! Вже й сонця не видно, а дихати нiчим...

– Чи й не носяться! – хмикнула Рая. – Це ж у першому таймi, подивимося, як вони бiгатимуть у другому.

– А в другому таймi нашi випустять Мiщенка! – мовив хлопець, що стояв за спинами дiвчат. – Той поносить їх!..

– По калюжах? – не змовчала Рая.

– По яких калюжах? – здивувалася Iринка.

– Ти що, не бачиш? Он за тополями суне сюди хмара! – уточнила Рая, очима вказавши праворуч, у бiк озера.

Нiби на її замовлення упали першi краплi дощу. Iринка задерла голову, пiдставляючи тим краплям розпашiле лице. Рак дiстала парасольку й, повiсивши над головою, спробувала захистити вiд дощу подругу. Iринка вiдхилилася, приказуючи:

– Нащо! Це лiтнiй дощик.

Рая дiстала з торбочки носовик й подала подрузi.

– Нащо? – здивувалася та.

– Носа витиратимеш вiд лiтнього дощику.

– Ур-ра-а! – зарепетував Василько, а за ним i всi тi, що були на цьому боцi поля. – Го-ол!.. Що-о?

Як виявилося, суддя – Микита Єгорович – не зарахував гол. Хтось був у офсайдi. Дачники аплодували суддi, а всi, хто за "Металiста", репетували кожен на свiй лад:

– Нечесно! – кричав один.

– Пiдсуджує! – репетував iнший.

– Суддю на мило! – закликав третiй.

– Правильно! – подав свiй басовитий голос сторож.

Матч закiнчився невтiшно для "Акванавтiв", хоча вони викладалися повнiстю. Микитi Єгоровичу треба було подивитися на них у грi. Вiн знав, що людина повнiстю проявляється в екстремальних ситуацiях. Так, справдi, гра була не дуже чесною, оскiльки в "Металiстi" грало троє з юнацької спортивної школи. Але в цiй грi кожен мав свiй iнтерес. Микита роздивився своїх майбутнiх однодумцiв, так би мовити, в дiлi, зблизька, а вони мали нагоду побачити гру "професiоналiв". Мало того, вихователь Сорокалiт за пiдготовку i органiзацiю такого матчу одержав подяку вiд начальства. А це теж згодиться.

Пiсля гри вся команда "Металiста" залишилася для розмови з Микитою Єгоровичем. Вiн попросив Боцмана вiдвести своїх до альтанки. Команда без ентузiазму рушила до зеленого склепiння – дах i ребристi стiни альтанки були заплетенi хмелем. Без охоти йшли хлоп'ята тому, що судiйство Микити Єгоровича їм не сподобалося. Мабуть, це типова "хвороба" серед спортсменiв навiть високого класу. I взагалi, хто буває задоволений рiшенням суддi? Тiльки той, хто виграє. I це не лише в спортi, а й у народному судi.

– Грали ви погано, – сказав Микита Єгорович. – Воно й зрозумiло, нiякої зiграностi. Iндивiдуальна гра ще нiчого, а пас... не туди. Що не пас, то пiд ноги чужому. Коли хочете знати, то у футболi i хокеї виграє та команда, яка бiльше зiграна, яка з допомогою паса проносить м'яч до чужих ворiт, заплутує оборону, знов-таки пасом, бо не встигаєш навiть водити очима за м'ячем, коли грає прекрасна команда, а в результатi гол i... перемога. Все це, звичайно, теорiя.

– А на практицi ви не маєте бажання потренувати нас? – запитав Боцман.

Микита Єгорович помiтив, що Боцман тут не лише капiтан команди, але й лiдер колективу. Виходить, що всi свої задуми належить втiлювати через цього хлопця. Та вiн не збирається виховувати з них футболiстiв, вони йому потрiбнi для своєї мети.

– Нi, у мене iнша пропозицiя. У кого є бажання грати в футбол, може записатися в спортивну школу, а моя стихiя – вода! Маю бажання допомагати вам будувати й провести випробовування батискафа.

Говорив i уважно стежив за виразом очей хлоп'якiв. Першим ляснув у долонi Василько, який був тут, як довiсок до брата Володi. Засвiтилися очi i в iнших. Домовилися зустрiтися завтра в майстернi, чи то пак у хлiвi-сторожцi, на березi озера о десятiй ранку.

Цього ж вечора Микита прикотив на своєму ветеранi-велосипедi до дiда Захара, бо той був у такому вiцi i в такому станi, що всього можна чекати вдень i вночi. I вiк, i стан зробили з цього вiдлюдька безвольну iстоту, яка скучала за людьми, за спiлкуванням. Старий був щиро вдячний онуковi i радий був якось йому догодити. Микита наносив води в хату, поставив два великих чавуни i затопив плиту дровами. Старому пора викупатись. А сам, пораючись, гомонiв, бо вiдчував, що хата скучила за людським голосом.

– А вам хiба чути нашу сурму? – запитав здивовано.

– Та ще й як! Я ото всю нiч кручуся, а на зорi нiби провалююсь у безодню. А як сурма та подасть голос, прокидаюсь. Та не лише сурма! Там у вас у таборi є якась жiночка, в неї голос, що та сурма! Як зарепетує, аж луна котиться!

– А-а, то ж вона у мегафон! А голос у неї нормальний, навiть приємний. У нас там є сторож, так у того й без мегафону голос, як у Шаляпiна, хоч я його нiколи не чув.

– Та що ти все про когось, та про щось. Кажи вже про дiло. Як ти там пiрнав, шукав? А то я лежу тут, а думки мої всi там, бiля озера.

– А я, дiдусю, плавав човном i пiрнав. Дiстав навiть кiлька пляшок шампанського, а того, що треба, не намацав. Нiяких, навiть приблизних ознак. Доведеться копати фундаментально.

– Як?

– А так. Робити батискаф.

– Що це за сатана?

– Ну, як вам сказати, таку бочку з вiконцем, iз шлангом. На тросi спускати на дно й обслiдувати. На велику глибину я ж без повiтря не пiрну. Одне слово, починаю з пiрса. Тiльки у мене нi грошей, нi матерiалiв. А це ж дiстань у мiстi та привези. Дiстати я ще зможу, збереглися старi зв'язки, а привезти? Одна ходка з мiста сюди коштує полтинник.

– Скiльки? – здивувався старий.

– Ну; полтинник, як на вашу мову – пiвсотнi!

– П'ятдесят рублiв?!! Показилися, це ж дорого!

– У доларах дешевше. Я оце думаю, чи не органiзувати й собi якийсь кооператив? Як вважаєте, дiду?

– Лавку?

– Та нi, ви не в курсi дiла. Завтра пораненьку мотону у мiсто. Розбудете мене, щоб не запiзнитися на автобус. А то у вас тут i до автобуса... можна лiтаком! Два кiлометри пiшки! Поїхав би велосипедом, так нi в кого його залишити там, бiля зупинки. Нi, з транспортом у нас дiло швах!

– Йди сюди ближче, Микитко! – а коли онук пiдiйшов до дивану, на якому старий лежав так, несерйозно, нiби вiдпочивав вiд лежання в лiжку, мовив чомусь приглушеним голосом, довiрливо: – А якщо нам купити свiй транспорт?

– За що? – вирвалося у Микити. – I де?

– Он хлопець, що хата в мене в городi, купив собi нового автомобiля, а старенького свого продає. I не дорого. За тисячу. Як ти дивишся?

– А грошi?

– Нашкребемо. То й що?

– Уявляю собi той агрегат за тисячу! – усмiхнувся Микита.

– Але ж їздить. Вiн на ньому, скiльки я пам'ятаю, гасав як навiжений вдень i вночi. Може, вiзьмемо, доки добудемо скриню з озера? А тодi можна буде приглядiти i щось краще?

"Запорожець", навiть виходячи з заводу, має вигляд несерйозний, кожна деталь, кожна частина говорить про його пролетарське походження, а старий, та ще й застарiлої марки, облуплений i з повiтрязаборниками по боках – "вухастий", вiн нагадував вiслюка, якому три чисницi до смертi. Одначе й вiдвернутися вiд нього нелегко, оскiльки вiн мав i привабливий бiк – цiну. Так, справдi, це не "мерседес", не "форд" i не "тойота", навiть не його молодший брат ЗАЗ, але й цiна вiдповiдна! Вiн у п'ятдесят разiв дешевший вiд названих iноземних марок i в дванадцять разiв дешевший за щасливого родича.

Цiна переважала всi "за" i "проти".

Микита Єгорович запiзнився на зустрiч зi своєю командою акванавтiв, зате вiн приїхав увечерi на своєму лiмузинi i урочисто вибачився, бо мав справдi переконливу причину.

А наступного ранку вiн зупинив свого автомобiля бiля мiського ринку, де працювали бульдозери, розвалюючи старi сарайчики, що вважалися магазинами, готуючи мiсце пiд новi примiщення. МАЗи завантажувалися кранами й вони вiд'їздили повнi глини, каменю й рiзного смiття. Дивився на цю картину Микита Єгорович, i в його головi народжувалися думки стратегiчного плану.

Довжелезнi дрючки-балки дещо пiдточенi шашiллю, може, на будiвництво дачi не згодяться, а для плота це те, що треба! Чому для плота? Та тому, що пiрс нiчого не дасть. В одному мiсцi опустиш свiй пристрiй, обдивишся – пусто, а далi що? Пiрс же не перенесеш. А плiт може обiйти все озеро. Тiльки плiт i нiяких вагань. Дiд не пiдведе. Все, що треба для озера, видасть! Микита Єгорович пiдiйшов до "шкоди" з довгим кузовом i повiв комерцiйну розмову про те, що отi стовпи, якi бульдозер закопує, слiд вiдiбрати й вiдвезти за мiсто. Водiй погодився, але сказав, що вибирати, виносити й навантажувати тут нiкому. Якщо це зробить хтось, вiн вiдвезе, хоча це й ризиковане, адже за мiсто. Не гаючи часу, Микита Єгорович погнав свого горбоконика за мiсто, на дачi за озером, а через годину автомобiль летiв назад, набитий хлоп'ятами. Мурахами заметушилися вони на розваллях, серед бiлої куряви. Тягли обсипанi глиною дрючки на тротуар i складали на купу. Що не скажи, коли люди в чомусь зацiкавленi, їх пiдганяти нi окриком, нi плакатом не треба.

На будiвництвi плота вiн був за прораба.

Яке добро – свiй автомобiль. Треба скоби? Будь ласка! Микита майнув до мiста, дiстав на будiвництвi арматурних прутiв, завiз у колгоспну кузню, "вiдстебнув", як вiн каже, червiнця ковалевi i привiз сотню скiб. Ланцюг добув у цеху металобрухту. Ото бездонна криниця будь-яких металевих предметiв. Микита як подивився, що туди привозять з рiзних пiдприємств, то вхопився за голову. Пiд прес йде таке, що слугувало людям сто рокiв! Там цiлi мотки новiсiнького дроту, сотнi кiлограмiв! Бiдони, банки, бракованi ванни, де лише десь цятка чорна чи трiснула емаль. Дозволили б забирати потрiбне людям, а натомiсть приносити справдi таку ж вагу металу, так нi. Що з воза впало, те пропало...

Та вже бог з ним, про те нехай думають господарi пiдприємств. У Микити свiй клопiт. На манiр Остапа Бендера вiн мусить розбагатiти своїм шляхом. У своєму короткому життi вiн вже перепробував чимало рiзних напрямiв i все не те, все кiнчалося тупиком.

Розводив нутрiй, навiть одружився для того, щоб не на однi руки. Нiчого не вийшло, нутрiї, коли його не було дома, попрогризали загородки й розбiглися, бо були голоднi. Дружина не подiляла життєвих планiв чоловiка. Мабуть, тому й сiм'я ця розпалася. Тодi Микита звернув увагу, що на приймальному пунктi порожнього посуду став працювати хлопець з вищою освiтою. Не минуло й року, як бiля того пункту вже стояв автомобiль "Жигулi" шостого випуску. Микита всiлякими правдами й неправдами влаштувався теж на таку посаду в сусiдньому районi. Та не минуло й року, як його вигнали. Дякував богу, що хоч не судили.

Микита Єгорович передав по акту своє господарство бiльш спритному в цих справах молодиковi, розписався за грошi, що вирахували за недостачу, й вискочив сухим з води.

Класики повчають, що життя – це боротьба. А за що люди у всi вiки боролися? За краще життя. Якийсь час Микита Єгорович працював на заводi у вiддiлi технiчного контролю. Сто сорок карбованцiв на мiсяць i сiмдесят карбованцiв премiї за квартал. Це не те що для життя, для iснування на свiтi – мало. Як же боротися за покращання долi? З ким? Всi люди поставленi в такi умови, що боротися неможливо. Станеш випускати бiльше продукцiї, тобi зрiжуть розцiнки i зарплата залишиться на тому ж рiвнi.

Настали новi часи. Є можливiсть боротися. Щоправда, не як хижаки, хто в кого вирве бiльший шмат, а боротися в розумiннi працювати, заробляти. Чим бiльше зробиш якiсної продукцiї, тим бiльше матимеш зиску. I не на десять вiдсоткiв, як було колись, не на двадцять, а на сто, двiстi, а то й тисячу! Чим бiльше зробиш, тим бiльше матимеш i ти, i держава, якiй заплатиш якийсь там процент. Ось цей момент не про?авити б, бо хто його знає, що буде завтра.

Створюються кооперативи, люди самi собi начальство. Микита теж горить бажанням, та що робити без початкового капiталу? Он пiд горою працював кооператив по виробництву шлакоблокiв – це ж будiвельний матерiал, дефiцит, який люди, як-то кажуть, з руками вiдривають. Людям користь, i кооператорам добро. Але ж вони починали не з голими руками. Хлопцi збирали грошi на автомобiлi, а вклали їх у будiвництво примiтивного пристрою. Якщо ж поталанить Микитi Єгоровичу зi скарбами на днi, вiн має на метi купити машину, про яку вiн прочитав у журналi. Американцi зробили такий пересувний апарат, що робить цеглу чи блоки з будь-якого матерiалу, з пiску, з камiння чи навiть з глини, а то й чорнозему. I не треба нi цементу, нi гравiю чи жужелицi. Пiдiгнав машину пiд кручу, увiмкнув електричний двигун i все. Металевi лапи самi гребуть з кручi пiсок чи креймахи, збризкують якоюсь клейкою речовиною, пресують i викидають готову продукцiю.

I машина недорого коштує, всього сорок тисяч доларiв, це, як на комерцiйнi цiни, бiля двохсот сорока тисяч карбованцiв. Для простого смертного дорогувато, але ж яка машина! З нею всiх конкурентiв можна заткнути за пояс i вийти в мiльйонери прямим курсом. Ось для чого згодились би скарби, що лежать на днi озера без дiла.

Такi думки додавали сил i бажання працювати. Звичайно, з помiчниками про це нi гу-гу, малi ще займатися бiзнесом. Хоча, там у них, як-то кажуть, за бугром, бiзнес не вважається кримiналом, навпаки його прищiплюють з малих лiт. Може, тому вони й живуть по-людськи. Доки нашi акселерати шикуються на лiнiйках у таборах та цiлуються поза кущами, там такi їхнi ровесники займаються дiлом, входять в життя не утриманцями, що сидять на шиї у тата i держави, а повноправними громадянами, якi працюють, i мають...

Може, й своїх залучити до пошукiв? А що це дасть? Працюють вони й без того завзято, а на випадок невдачi, буде велике розчарування. Нi, мабуть, не треба. Робимо батискаф – спробу зануритися пiд воду. Якщо все гаразд, тодi будемо обдумувати подальшi плани, пов'язанi з морем.

Микита думав про хлопцiв, навiть гадки не маючи, що саме в цей час вони якраз перемивають його кiсточки. Дiвчаткам нiчого робити, i вони прийшли до хлопцiв у майстерню. Вони лише спостерiгали спочатку за дiями ровесникiв, слухали їхнi технiчнi розмови.

– А краще б зробити два отвори для рук, – мiркував Боцман. – Це ж просто, два отвори у бочцi, приварюємо два патрубки коротенькi, на них надiваємо гумовi гофрованi труби, на кiнцях – гумовi рукавицi.

– Просто та не дуже! – заперечував Володя. – Де ти вiзьмеш такi гумовi та ще й гофрованi труби? Ну, рукавицi, ясно, можна дiстати в електрикiв. А як прикрiпити трубу до металевого патрубка?

– Це елементарно. На хомутики вiзьмемо...

Каринка розглядала оцинковану бочку з привареними петлями, з отвором i квадратним вiконцем, до якого Володя пiдганяв прозору пластину плексигласу, з повагою, дивилася, як на щось недосяжне для її розуму, а Рая все морщила носика й намагалася причепитися будь до кого, пiдколоти, висловити свою недовiру. Одне слово, зануда та й годi.

– I в цьому вiдрi ви хочете пiд воду? – смикала вона плечиком. – Цiкаво, хто ж наважиться залiзти в цю мишоловку?

– Та я! – вигукнув Василько.

– Хiба що!

– Думаєш, тому, що малий? – втрутився в розмову Володя.

– Нi, тому що дурний ще, не розумiє.

– Тодi сам полiзу!

– Ой, теж менi Дiоген! – засмiялася Рая штучним смiхом. – Як же ти там помiстишся, хiба що частинами? – I знову смiх.

Володя не витримав i ловкими рухами забрався у бочку, присiв навпочiпки. Рая пiдiйшла ближче, зазирнула, нiби не вiрила, що бочка має дно, i, знизивши плечима, мовила:

– I все одно у вас нiчого не вийде.

– Ти так думаєш?

– Переконана. Самi ви нуль без палочки, а оцей ваш генеральний побавиться тиждень-другий i майне свiт за очi!

– Чого це вiн майне?

– А чого майнув Валентин Костянтинович?

– Ну, здрастє! Прирiвняла. Валентин Костянтинович одружився.

– Ви думаєте, що цей не може одружитись?

Останнiй аргумент примусив всiх замислитись. Рая торжествувала. Вона ходила вiд верстака до бочки, вiд бочки до стовпа з тисками, на яких Володя, затиснувши болта, прикручував гайку. Рая продовжувала:

– Одружиться ваш Микита Єгорович i тю-тю-у!

– Та ми й без нього, – почав було Володя, та Рая перебила.

– Опустите пiд воду бочку?

– Не вiриш?

– Чому? Вiрю. Опустити можна, та пiдняти як?

– Лебiдкою, як же ще! Бочка ж на ланцюгу.

– А як ланцюг обiрветься?

– Ой, та ну тебе! – вiдмахнувся Володя. – А як, а як!..

В цей час до дворика пiд'їхав на старенькому велосипедi чорнобородий дiдуган – сторож дач. Поставив машину в холодок i почав приглядатися до бочки, де Боцман прилагоджував гумову прокладку пiд патрубок.

– I що це буде? Чи секрет?

– Батискаф! – пояснив Василько, оскiльки старшi мовчали, а дiд чекав вiдповiдi. – Пiд воду пiрнати! Такий пiдводний човен! На дно опускається i там...

– Що?! – насторожився старий.

– Будемо ракiв ловити, – невдоволено пояснив Боцман, не любив, коли питають пiд руку.

– I якого бiса пiд водою робити? На сушi мало мiсця? – бурчав старий. – Ще наробите лиха. Ви ж не порожню бочку опускатимете?

– Як це порожню? – дивувався Василько. – Там буду я!

– Так, – мовила Iринка. – Це наш акванавт.

– Акванавт? – повторив незнайоме слово сторож i додав недбало: – Сопливий. Я скажу батьковi, то вiн швидко наведе порядок. Пiд воду закортiло, нiби землi їм мало...

5. ЗАНУРЕННЯ

Наїждженим шляхом до озера мчав "Запорожець". Машина взяла трохи лiворуч, щоб не заважати транспортовi, якщо такий нагодиться, й заглухла. Микита Єгорович вискочив, привiтався, скинувши догори руку, й почав знiмати з багажника величезний i важкий бублик чорного шланга.

Першими дiвчата помiтили на передньому сидiннi блондинку, що байдужими очима поглядала на метушню у дворику. Рая пхикнула в кулак i штовхнула лiктем подругу, вказавши очима на блондинку, та Iринка й сама вже побачила.

– А що я казала! – хiхiкнула Рая, закопилюючи губку.

– Нащо такий важкий? – питав Боцман, вкладаючи шланг бiля дрючкiв. – У нас же є шланг.

– То не шланг, – вiдмахнувся Микита Єгорович. – То кишка! Вiн тонкостiнний, його водою злiпить i хана! Дихати буде нiчим. А це такий, що витримає навiть десятиметрову глибину! – Iз багажника дiстав кропив'яний мiшок зi скарбами. – Приготуйте баранцi, прогонiть по кiлька разiв у тисках, а я приїду, поприварюю i будемо пробувати на герметичнiсть! Я недовго, ось Ляну Григорiвну вiдвезу до табору й повернуся! – закiнчив, пiрнаючи в машину.

"Запорожець" заторохтiв, заскреготiв шестернями, затрясся, як у лихоманцi, а тодi зiрвався з мiсця й помчав так, нiби за ним гналися. Рая зухвало походжала серед "акванавтiв". Руки в боки, усмiшечка i примруженi очi. Хлопцi й самi зрозумiли, в чому справа, чого це вона розходилася. На її пiд'юджування, пiдколювання i взагалi на всi її теревенi не звертали уваги, але... Якось так виходить, що вона бачить далi всiх, i життя тече за її пророкуванням. А що коли й цей одружиться?

Розтривоженi "акванавти", чекаючи бiди з одного боку, забули що вона може прийти з протилежного. А бiда – штуковина каверзна, вона любить дивувати своєю появою.

Першим зустрiвся з нею Василько, якому бiльше за всiх хотiлося пiд воду, аби якось вiдзначитися, зробити щось дивне i прекрасне. У цiй грандiознiй затiї, яку готували старшi пiд керiвництвом Микити Єгоровича, вiн має бути головним героєм. Хто полiзе в бочку? Боцман з його черевцем? Чи Володя довгоногий? Чи Костя Бакалюк за прiзвиськом Хiмiк? Нiхто там не вмiститься. Виходить, що без Василька їм не обiйтись. I вся слава буде кому? Хто знає тих, що будували ракету i супутник для Гагарiна? Нiхто, а вiн нiчого не будував, сiв собi, пролетiв туди й назад i, будь здоров, Герой!

Тому-то Василько щодня першим прибiгав до сторожевого хлiвчика, спочатку приглядався до батискафа – бочки з вiконцем, патрубками i кришкою на баранцях, потiм обмацував руками й забирався всередину, обживаючи апарат.

Цього разу вiн прикотив сюди на братовому велосипедi ще ранiше. Ледь не впав, побачивши розгардiяш у дворi. Кому ж вони стали на завадi? Тиски вирвано з землi, догори дном стирчить iз води батискаф. Навколо погром. Хтось тут попоходив, пiдбурюваний злiстю. На кого i на що?

Приїхав на велосипедi темнобродий сторож. Обдивився все навкруги й похитав головою, спiвчуваючи. Справа в тiм, що вiн сторожує тiльки взимку, а влiтку покладає надiї на те, що тут вдень i вночi люди. Коли зiбралися всi, крiм Микити Єгоровича, старий висловив припущення:

– Звiсно хто, рибалки вночi. Коли риба не ловиться, вони кидають вудки i шастають по городах. Гнати їх треба подалi звiдси. А то вдень вони вивiдають усе, а тодi вночi орудують. Такий паскудний люд пiшов, он у сто тридцять третьому номерi восени з корiнням викопали виноград. Хiба ж ото варить кебета, кореня всього вiн все одно не вiдкопав, перерубав. Той кущ кореня у новому грунтi хирiтиме три-чотири роки. Та за цей час iз чубука кращий корiнь виросте! Ото краще попросив би чубукiв i не брав грiха на душу...

Нiчого того не вiдаючи, Микита Єгорович гасав по мiсту на своєму горбоконику у пошуках лебiдки. I здається, знайшов.

Двоє жестяникiв знiмали бiля триповерхового будинку старi, проiржавiлi линви й чiпляли новi, свiжопофарбованi. Та не самi линви заволодiли увагою Микити, а пристосування для роботи. Один з них сидiв на стiльцi, точнiше – висiв, бо вiд стiльця линва тягнулася вгору на ролик пiд дахом, а звiдти вниз до лебiдки, прикрiпленої до кузова вантажного моторолера. Другий чоловiк стояв на землi й клацав ручкою лебiдки, нiби качав воду помпою. Працював без натуги, однiєю рукою, а другий, що завис на стiльцi бiля стiни, пiднiмався вгору. Ось така лебiдка й потрiбна Микитi Єгоровичу для їхнього батискафа. Щоправда, тут людина i нiчого бiльше, а там буде ще й металева споруда, але вода пiдтримає. У водi предмети втрачають частину своєї ваги...

Таку списану лебiдку вiн добув у залiзничному депо. Майже за спасибi, якщо не враховувати дружнi взаємини з начальником. Задоволений, у доброму настрої мчав по трасi, пригадуючи слова примiтивного вiршика, якого вчив колись у школi: "Все вдається, все бiжить, тiльки жити, тiльки жить!.." Гадки не мав, що його чекає.

...Линув час, закiнчили майструвати плiт. Микита Єгорович перевiрив кожну скобу, якими було скрiплено дрючки, кожну дошку, якими застелили зверху, щоб не ламати ноги в щiлинах. Приробили уключини, а весла Микита Єгорович привiз, позичивши списанi у таборi. Батискаф i лебiдка на своїх мiсцях. Можна було б обiйтись, як думав Микита Єгорович, капроном, та металевий трос надiйнiше.

Скiльки радощiв було, коли вся команда, вiдштовхнувшись вiд берега, опинилася на плоту, що непомiтно й тихо рухався назустрiч срiблястим хвилям.

– Всi на середину! – командував Микита Єгорович. – Не скупчуватися на одному краю! Боцман, приймай команду, а ми займемося своєю справою. Костя, на лебiдку! Володя, задраїти кришку батискафа!

– Як? – образився Василько, у якого, як-то кажуть, сльози на кiлочку. – А я? – адже вiн цього моменту чекав давно, а тепер на нього нiякої уваги. Замiсть людини туди вкинули мiшок з пiском.

– Ти – людина! – зробив вiдкриття Микита Єгорович. – А ми людей бережемо! Спочатку треба провести спробу так, ухолосту. Перевiрити герметичнiсть!

Вода – рiч пiдступна, вона знаходить всi невидимi щiлини. Все, що на березi вважається надiйним, пiд водою виявилося неякiсним. Опустили батискаф, протримали десять хвилин, витягли i побачили у вiконце, що на днi бочки хлюпає вода. Але вода-водою, а спущено пiд воду чотири метри троса. Всього чотири! А казали, що глибина неймовiрна! Хоча це ж недалеко вiд берега. А нащо те "далеко"? Хiба вночi, поспiшаючи, вони гнали човна на середину? Мабуть, вiдпливли трохи вiд берега й турнули, розраховуючи на те, що доведеться ж пiднiмати?..

Випробування й усунення недолiкiв закiнчили, коли вже вечорiло. Тодi пiдпливли до берега, ланцюгом прив'язали плiт до плакучої верби, що росла корiнням iз води, забрали весла та iнструменти й розiйшлися, щоб завтра вранцi розпочати випробування уже з людиною.

– Ти чого не спиш? – питала Василька мати, почувши, як вiн товчеться на старому диванi, який доживав свого вiку на дачi. Пружини пiд ним грали i виспiвували.

– Думаю! – мовив Василько по паузi.

– Мислитель! – вiдказала бабуся.

– I про що твої думки? – присiла до нього на лiжко мати.

– Про все, – вiдказав Василько, ухиляючись.

Лише Володя знав, про що думає його брат. Знав, та не сказав, навiть не натякнув про це, бо дорослi не завжди розумiють дiтей. Не дай бог довiдаються, що Васильковi завтра спускатись пiд воду, обов'язково внесуть у це дiло свої корективи.

Останнiм часом Василько дивує не лише бабусю, а й матiр та батька. Встає рано, вмивається. А то було не добудишся. Дiловий, заклопотаний, навiть снiдати забуває.

Сьогоднiшнiй ранок не був виключенням.

Василько й цього разу став свiдком чергового розгрому. Комусь їхнiй задум не дає спокою. Плота нема пiд берегом. Його вiдв'язано й вiдiпхнуто майже на середину озера. Коли зiйшлися старшi, почали гадати, хто б мiг таке зробити? Мабуть, молодий, бо старий на середину озера не попливе.

– А чого йому пливти на середину, – заперечив Боцман. – Гарно веслом вiдштовхни, вiн самотужки туди дiйде.

Як би там не було, а довелося роздягатися й пливти за плотом. Повернули на мiсце, не пiдозрюючи бiльше нiякої капостi. А вона була. Микити Єгоровича ще нема, сидiти так нудно, вирiшили спробувати без нього.

Та й нащо чекати, коли вже все на мазi. Принесли весла, ящик з iнструментом. Костя Хiмiк десь дiстав рятiвне коло, облуплене й полиняле. Василько водив очима вiд одного з акванавтiв до другого, чекаючи команди.