Текст книги "Під парусом на дубі"
Автор книги: Майк Йогансен
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 6 страниц)
V
В офіційних документах міністерства земельних справ за 1913 рік знаходимо такі прямі вказівки:
«Державні рибальські дільниці південно-західньої частини Чорного моря, звичайно здавані з торгів, частенько за велику плату, здебільшого потрапляють до рук рибопромисловців, що мають за краще («предпочитают») не експлуатувати їх самостійно, а віддавати їх за дуже високі проценти місцевим ловцям. Ясно («понятно»), що при такому стані справи («порядке верей») неможливий ніякий прогрес у техніці ловлення і боротись проти хижацтва дуже нелегка річ, бо рибалка, підстібуваний злиднями, намагається взяти з моря якомога більше, не гребуючи ніякими способами, не зважаючи на майбутнє виснаження води».
Чому панували хижацькі методи рибальства, стане ясно, коли згадати, при яких умовах працював рибалка, як реалізувалося здобич.
Професійні ловці звичайно складали невідні артілі, приміщення було хазяйське, хазяйська була вся «посудина» (судна, сіті, гачки і т. д), хазяйська, отже, була повна воля над ловцем. За головну форму вербування рибалок правив порядок, подібний до морського «покрута», а саме – виторг ділилося між хазяїном і артіллю нерівно. Тож 15-20 рибалок укупі діставали таку суму, як сам хазяїн. Та це ще не все. З суми, що її мала одержати артіль, на хазяїнову користь вираховувалось ще половинну вартість берега, лідника й харчу артілі за ввесь період путини. Кінець-кінцем, виходило, що, коли, приміром, за весь сезон заробіток кожного члена артілі становив 80-100 карбованців, то хазяйський прибуток 1300-1500 карбованців.
Та і це ще не все. Кожен член артілі одержував одну пайку, а отаман – три паї.
Але і на цьому не обмежувалось грабування ловців. Отаманові заробітки були чималенькі, бо виловлену рибу, перелічивши і трохи поторгувавшись про око ловецьке, отаман спродував скупникам за мізерну ціну, зараньше порозумівшися з ними. Отже він продавав рибу за безцінь, а саме за це мав добру винагороду. Характерно, що яка б не була мізерна ціна, встановлена таким способом, але артіль ніколи не заперечувала, бо встановляти ціну, це було невід’ємне право отаманове. У записках сучасника ми знаходимо, наприклад, таке цікаве місце:
«За купцем наше діло не стане. Без шепотинника жодної тоні не зробиш. Як настане путина, скрізь як ярмарок; де тягнуть невід, то там відразу, немов гайворони, шепотинники збігаються. Як у кого тільки й грошей, що жеребкова копійка, а й він туди ж у торг пнеться. Йому й непотрібна риба: йому аби відступне... І так багато їх тут, що, справді, куди не кинь, а вцілиш у шепотинника».
Такий рибалка, що не працював у невідній артілі, теж щедру сплачував данину всіляким посередникам, що стояли межи ним і споживачем риби. Збут риби – це було як гра в куці-баби. Рибний ринок був найкапризніший спосеред усіх – не тільки кожного дня, ба кожної години мінилася ціна. Найближче стояли до рибалки скупники і шепотинники. Вони їздили скрізь і всюди, від них не ховався найменший ставок, і скрізь вони ошукували рибалок. Ціни, на які скуповувалося рибу, до деякої міри були залежали від ринкових цін, але щодалі був район від ринку, то меншу давали ціну шепотинники, скуповуючи рибу як коли, то просто за безцінь.
Самі взаємини поміж скупниками та рибалками були дуже складні. Скупники не тільки купували готову рибу за готові гроші. Перед початком путини вони частенько давали рибалкам авансові суми – на ці гроши рибалки підкупляли і підновляли «посудину» (реманента). Доки він не піймав риби, рибалка не міг обійтися без такої допомоги – інакше йому несила було б працювати. Взявши завдаток, рибалка закабалявся продавати рибу тільки одному скупникові чи конторі, боячися не одержати наступного разу потрібних оперативних сум. У результаті рибу він продавав за таку ціну, яку йому накидав скупник. Бувало й таке, що рибалці несила була виплатити протягом року позичену суму, отож на той рік борг виростав, і скупник мав рибалку всього, з сітьми і снастю в своїй жмені. Не дарма ж ми знаємо таке місце в рибальській пісні:
«Мене як хоч узивай, не все позволяю,
Аби крамарем не звав, бо за це полаю».
Природно, що вже за старих часів рибалки силкувались скооперуватися. Але капіталізм не дає змоги існувати виробничій кооперації.
От що кажуть з приводу рибальської кооперації офіційні звіти міністерства земельних справ:
«Через економічну залежність ловецького населення від великих рибасів («рыбопромышленников») тепер у північно-західній частині Чорного моря панують зовсім ненормальні способи використовування рибних багатств, при яких більшість продуктів іде до рук скупників та комісіонерів. Самі ж рибалки, що під час роботи часто-густо рискують своїм життям, ледве животіють. Єдиний вихід з цього становища – це, без сумніву, утворення економічно сильних ловецьких товариств, спроможних організувати не тільки добування риби, але й здобування її при вигідних для себе умовах, без посередництва третіх осіб. Самі рибалки дуже добре усвідомлюють всю доконечну потребу таких організацій і не раз намагалися утворювати товариства. Але, як довів досвід, досить було одного нещасливого року, щоб товариство, вичерпавши всі свої кошти, знов потрапило до рибасів, які згодом мали ввесь прибуток від подальших зисковних років».
Всі ці розкоші дореволюційного рибальства дід Орцій і друг його Терентій Пожа пережили не з книжок, а на своїй власній шкурі. Чверть століття досвідчений рибалка, старий майстер Орцій був у кабалі в рибасів, шепотинників, хазяїв і отаманів. На морі отаман притихав, особливу в бурю, і командував Орній, але на суші до отамана поверталася самовпевненість, самоповага, авторитетність і компетентність, і отаман спритно спродував за безцінь рибу, ціною риску життям здобуту Орцієм з товаришами.
Через падіння вилову під час імперіялістичної і горожанської війни Україна відновила рибні запаси в своїх водах. Наукова експедиція професора Книповича установила, приміром, для Озівського моря відставлення нормальної рибної маси.
Але не відразу ми дісталися до тієї рибної маси. «Широко розгорнулася була робота приватника і куркуля», – каже той самий М. Гурович, якого ми цитували вище. Тепер ми наведемо з нього багато тексту, який він, М. Гурович, у свою чергу посписував з інших книжок.
«Фактично іншого становища і не могло бути, бо на ту добу скількинебудь міцної кооперативної організації не було. Тільки 1925 року потроху починають оформлюватися рибальські кооперативи на місцях і розпочинається тривалий процес організаційного і фінансового зміцнення рибальської кооперації. Вся наша кооперативна система об’єднувала тоді щонайбільше одну третину рибальської людности, посудини було малувато і транспорт був не на висоті. Тим-то улов рибальської кооперації щодо його розмірів був невеличкий. Навіть 1926/7 року, згідно з даними обслідування рибних промислів півдня, коопероване рибництво зреалізувало з допомогою своїх промислових товариств тільки 49% усього здобутку, а другу половину продало: робітничій кооперації 12%, приватним крамарям 19%, консервним підприємствам 7% і, нарешті, 13% здобутку рибалки продали непосередньо споживачеві».
Було, словом сказати, всього.
VI
Тепер іще не все гаразд. Але тепер це зріст, а не животіння. Гарячково будується нову рибальську фльоту. Мелітопільський завод робить нафтові мотори. Виписується і виплітається нову справу – скипасті, мішкові неводи. Будується консервні заводи.
Доки видавництво поспіє видати цю книжку, навіть у районі малого рибальства, в дніпровському Лимані будуть уже і тралери.
Тралер – це морський трактор. Шаланда (чи там баркас, дубівка тощо) – це морський кінь. Уся ця парусна романтика – це останні рештки середньовічної генуезької морської техніки..
Вони не зникнуть зовсім так, як не можуть зникнути зовсім коні в сільському господарстві. Але це будуть допоміжні засоби, ручні свердла коло нового револьверного свердлувального верстату, що лежать напохваті, про всяк випадок, не більше.
І це дуже скоро. Уже в районах великого рибальства ходять тралери і біжать моторові шкуни радянського виробу. Консервна промисловість самого тільки Дагестану виросла на 488%.
Навпаки, буржуазний світ не тільки жене паротяги на дорогоцінній пшениці, не тільки затопляє мільйони мішків безцінної кави, що сконцентрувала в собі мільйони днів невільничої праці під тропічним сонцем, не тільки розбирає десятки домен і спиняє сотні заводів, що не стосується прямо до теми нашої книжки.
Кораблі замість іти через Суецький канал, де за проїзд береться в золотій валюті, обпливають Африку з півдня, бо це дешевше виходить.
Вони поновляють шлях Васко-да Гама й інших конквістадорів. Це може дуже романтично, але найбільша драма для капіталістичного світу в тому, що це вигідно. Це дешевше, ніж їхати, зберігаючи десятки тисяч кілометрів через Суецький канал.
Англійські верфі працюють зараз у такому масштабі, як у 1881 році – півстоліття тому. Але найцікавіше не те.
Поряд з десятками тисяч інших товариств – товариств допомоги незаможним генералам і полковникам імперіялістичної війни, товариств поширення нової методи хрещення дітей, товариств заборони лікарям і вченим робити експерименти над живими тваринами, товариств стріляння з середньовічних луків та арбалетів, товариств шпитальної допомоги хворим собачкам, товариств вивчення астрального тіла людської душі, товариств знищення усіх рас, окроме англо-саксонської, товариств поширення серед робітництва творів Мільтона і товариств знищення машин і цивілізації, – існує одне товариство, що просто стосується до нашої теми. Це є спеціяльне товариство, що має свою президію, почесних членів, членів і кандидатів у члени, свої блянки і свій рахунок у банкові і мета його – знищення корабельних верфів.
Енергійні діячі цього товариства, живучи з благодійної роботи, уже закрили і спродали на зламання сімдесят дві верфі і обіцяють боротися й надалі з такою ж ревністю.
Суднобудівельний пролетаріат мусить спокійно дивитися, як оскаженілі дикуни авторитетно руйнують знаряддя його праці і потішають його тим, що це робиться для загального добра, на користь морякам і робітникам зосібна.
VII
Ми пішли з берега в Очаків. Узавтра мусили їхати на Кут, де саме ловлять бичків. З нами мав пливти Терентій Пожа, друг і співробітник діда Орція, що саме перебував на Куті коло ловлі бичків. Терентій Пожа, виявилося, був невеликий чоловік, байцований сонцем до того, що годі було добрати скільки йому років. Шкіра на обличчі й на руках йому була така, ніби її м’яли, розтягали, чистили і видубили, щоб ніколи не зносилася. Балакав він мало і попередніх відомостей про бичків не подав. Його концепція була така, що все ясно, отже, нема для чого довго пояснювати.
Ніби розпитувався про його, показуючи на воду: «Це вода, чи не так?» «Вода», – одповів би з чемности Терентій Пожа, хоча ясно було, що це не горілка. Ніби далі перед ним поставлено питання: чи отой шмат полотна, чи то не парус?
«Парус», – одповів би з такою самою люб’язністю Терентій Пожа, даючи зрозуміти, що, власне, це «для розмови», а не для того, щоб дізнатися про природу речей.
Спробували б ви, приміром, вертаючись на реальний ґрунт, спитати в нього, що це за риба бичок. Не втрачаючи рівноваги, він резонно одповів би:
«Бичок? – Бичок!»
Якби далі ви зацікавилися б усерйоз, якими сітьми ловлять бичків, то він з тим самим логічним спокоєм одказав би:
«Бичків? Якими сітьми? – Сітьми, що на бичків!»
І він мав би, власне, рацію до деякої міри. Багато є такого, що треба бачити, щоб зрозуміти. Людина, що про все хоче дізнатися з енциклопедичного словника, мало про віщо дізнається.
Більше того – для того, щоб зрозуміти, що таке виробничий ентузіязм, мало читати газети і дивитися на цифри. Часто треба буває поїхати на завод і розплющити очі. Виробничий ентузіязм існує на самім ділі, насправді, і газетний співробітник, що склеює цей ентузіязм з робкорівських дописів, подекуди настільки його вихолощує, що Мар’я Іванна, читаючи його замітку, скептично похитує головою і зостається непереконана. Мар’я Іванна в цьому випадкові уподібнюється тому англійському морякові, що ніяк не міг зрозуміти, що таке Париж.
«Париж, – поясняв йому другий моряк, жуючи тютюн, щоб, сплюнувши його, знову взятися до конови[41]41
Конова, коновка – висока, переважно звужена вгорі кварта.
[Закрыть] з гарячою водою і віскі. – Париж є Париж. От що він таке! Ти зрозумів?»
«Не розумію», – одказав той моряк, що не бачив Парижу, закладаючи в рота акуратно одкраяну скибку тютюну.
«Я тобі пояснюю, – сказав той моряк, що бачив Париж. – От ти бував у Ярборо?»
(Ярборо це є рибний ринок недалеко Лондона, що вславився головне солоністю і морською міццю тамтешньої розмови).
«Ярборо! – розсердився той моряк, що не бачив Парижу. – Ярборо. Я був на Сандвічевих островах. Я знаю Ярборо краще, ніж ти знав свою матір». І ображений моряк додав один з виразів з того асортименту, що були дуже популярні саме в Ярборо.
«От, – сказав моряк, що був у Парижі, уважно обдивляючи дно своєї конови. – Ти бачив Ярборо. Так от Париж це зовсім не те. Нічого подібного».
VIII
У нас є навіть чимало романів, де виробничий ентузіязм і героїзм праці подається фальшиво. Що найгірше, ці романи подекуди претендують на те, що вони є пролетарська література.
На однім заводі я зазнайомився з молодим ще, але сильно досвідченим хлопцем. Цей хлопець управився воювати в громадянській війні, стати членом партії і бути протягом двох років редактором газети у великому радянському місті – десь на схід від Харкова.
Бувши редактором газети, він схибив. Він допустився таких помилок, що його знято і послано на завод працювати коло верстату.
Протягом року він працював коло токарного верстату і за вчителя йому був старий токар, музикант і маестро токарної справи.
Я не раз балакав з колишнім редактором, і от одного вечора, коли я мав уже покинути завод і повертатись назад до Харкова, я зустрів його ввечорі в провулку недалеко від дверей партбюра.
«Здоров, Гансе, – сказав я (він був латиш), – я завтра їду. Як ти там точив сьогодні дизельний вал?»
Ганс суворо подивився на мене і нічого не одповів. Я здивувався, але ще пустив якийсь нетактовний жарт на штиб того, що він надувався як блоха на мороз. Ганс махнув рукою і вирушив до дверей партбюра.
«Стривай, – сказав я уже іншим тоном, бо я теж почав сердитись. – Що ти чванишся як старою латкою. Чи може тебе призначили на редактора стінгазети? От я хотів показати тобі книжку».
І я показав йому книжку Ланкова «Техника резания металлов на станках», в оправі, з формулами, рисунками і схемами.
«От саме, що на редактора, —похмуро сказав Ганс. – Мене посилають знов працювати в газету». Він узяв книжку і чогось одвернувся. Я знав, чого він став до мене спиною. Він плакав.
Здоровий, сильний і рішучий, він любив колись свою газетну справу і полюбить її, як знову візьметься до неї. Але зараз він не міг перенести того, що його відривають від його верстату. Я подарував йому книжку, і він відчув, що я розумію його силу, сором, трагедію, сльози і хвилинну малодушність. Нехай хто хоче сміється з мого Ганса або пишається з власної видержки і витриманости. Мені не смішно.
IX
Тож ми розлучилися з Терентієм Пожею і пішли спати. Уранці ми з’явилися на рибну базу, де коло містків гойдалася чепурненька шаланда з шпринтовим парусом. Парус був рожевий, бо не дуже легко буває дістати матерію, яку хочеш, а доводиться часом брати, яка є. Хтось з нас не витримав і спитав у Терентія Пожі, як ми будемо пливти до Кута, маючи на увазі лінію рейсу.
«Як будемо пливти? Водою», – прихильно одповів Терентій Пожа, і мені здалося, що в голосі його був якийсь ледве помітний, легесенький натяк на кепкування.
Ми поскидали речі в камбуз. Вона мала трюм, повну палубу, щось таке подібне до каюти і навіть мотор, ця шаланда. Мотором ми й пливли, бо вітру не було. Ми бігли так, що праворуч нас відпливав на північ скелястий правий берег Лиману. Споза скель попереду вияснився Очаків і далі засинів і почав туманіти. Десь дуже далеко немов легенька хмарка лежав низький лівий берег. Просто перед нами теж щось обмежувало воду – ніби вода була світліша, ніби це була нерухома, від неба й до неба, біла смуга піни.
Це була Кінбурнська коса. Терентій Пожа почав забирати право – очаківський берег уже виглядав як пасмо гір на рельєфній мапі, як довгенький шматочок ясножовтої глини. Ми були уже недалеко Кінбурнської коси, але вона все ще здавалася постійною смугою піни, нерухомою частиною води. Це була піскова мілина і блищала під сонцем як нікель. На запитання, яка вона є, Кінбурнська коса, Терентій Пожа, відповів приязно, що вона – коса як коса, отже довелося самому собі уявляти довженну піскову смугу, вищу від моря на якісь двадцять сантиметрів, у найвищій точці завалену камкою, засиджену птицями, облітану і обскиглену мартинами і заливану морем у шторм зовсім з головою, з найвищими її плято в двадцять сантиметрів увишки.
Пісок білів як вода. Кому доводилося місячної ночі шукати шляху серед піскових дюн, той знає цю схожість. Ніч наповнюється озерами, навколо блищить вода, і коли здається, що зараз ноги увійдуть у надбережну вогкість, раптом бачиш, що нічне озеро є просто піскова стіна дюни, облямована, як берегами, торішньою травою.
Кінбурнська коса відмежовує Лиман від Чорного моря одеської орієнтації. Але лиманська вода йде в наступ на море і от обіруч кінця коси вода лиманська – зелена й туманна. Довго ми бігли в туманнозеленій воді, уже вибігши в море; уже коли перед нами було видно селище на Куті, десь недалеко зачорніла смуга іншої води. Ми наближалися до цієї смуги, і вона ніби тікала від нас. Уже нас гойдало вічним морським зибом, а все ще ми бігли в туманнозеленій воді.
Нарешті прова (ніс) шаланди увійшла в прозору стемнасиню воду, а туманнозелена вода стала віддалятися за стерном. Чудно було дивитися і трудно сповіритися на свої власні очі – дві води, лиманська туманнозелена і стемнасиня морська, не змішувались і не спливались, наче між них хтось постановив скляний рубіж. Зиб переходив над скляний рубіж і перекочувався з моря в лиманську воду, але кольори зоставалися різні і зелено-синя грань знов виступала спід зибу.
Розділ Г
І
Ми підпливли до Кута – це був такий самий низький берег, як Кінбурнська коса, тільки оддалік присіли хатки степової оселі. Нас узято на човни і підвезено до містка, весь берег був обмежений піною, що нагонив зиб, і камкою (камка ж – для забутніх, чи дуже зайнятих читачів – це морське сіно, викинуті водою мертві водорості, те, на чому варять рибу і що підгортають під шатро, щоб не продувало).
Уздовж берега був як циганський табір. Шатрами напнуті паруси один побіля одного тяглися далеко – стільки, скільки лежало витягнутих на берег шаланд. За низкою шаланд, за низкою парусів, за низкою неводів був степ.
Під шатром спали рибалки. Тільки дехто згортав камку і ніс казана, а були й такі, що вже чистили картоплю.
На такі операції ми дивилися з природною цікавістю. В степу не було не лише хаторгівського ресторану, а й ніякого рундучка з мікадом і монпансьє. Тільки десь за кілометрів троє було селище і в тім селищі кооператив. У тому кооперативі могли бути хомути, лямпи, коломазь[42]42
Коломазь – колісна мазь з дьогтю та смоли.
[Закрыть], два примуси і короб з вухналями[43]43
Вухналь – спеціальний цвях, яким прибивають підкову до кінського копита.
[Закрыть] – і то, якщо він відчинений.
Тож, не думаючи довго, ми теж узялися згортати камку і витягли стандартний посуд, що невідомо з яких причин, ще й у цій незалізничій місцевості носить ім’я інженера Пульмана[44]44
Пульман, Джордж Мортимер (1831-1897) – американський винахідник і промисловець, засновник компанії «Пульман», яка випускала залізничні вагони.
[Закрыть].
Побачивши пульман, рибалки дещо оживилися, хоч на тому пульмані не було ні коліс, ні ресор, ні чотирьох осей, ні трафаретів з забороною курити, ні вестінгавзівського гальма[45]45
Вестінгаузівське гальмо – повітряне гальмо конструкції американського інженера, винахідника і промисловця Джона Вестінгауза (1846-1914), засновника електротехнічної компанії Westinghouse Electric Company.
[Закрыть], а він просто був заткнутий згори затичкою, на чому й обмежувалася вся його техніка.
Коли всі посідали кружка коло казана з юшкою, а нас було багато, отже на кожного припадала якась сотня кубсантиметрів пульманового змісту, то Ципур, наллявши з пульмана першу порцію, замислився.
«Щось не так, – сказав він, – ще когось немає». І поринув у глибокий задум. Усі сиділи тихо і не одна ложка не поворухнулась.
«От що, – сказав Ципур і поглянув на Терентія Пожу. – Я думаю, ти не забув. А сидиш наче тобі одсох язик, нема комсомольця».
«Нема! – з готовністю погодився Терентій Пожа. – Ходім», – сказав він і поклав ложку. Пішли і ми шукати комсомольця, трохи дивуючись з того, що тільки один комсомолець є в цій рибальській артілі.
Перед одним з шатрів Терентій Пожа спинився і підняв краєчок паруса. Під парусом лежав довгий дід. Він спав. На бороду йому сповзала розгорнута книжка.
«Діду!» – сказав Терентій Пожа. Довгий дід розплющив очі, акуратно закрив книжку і заткнув її під одежу. Далі він виповз спід шатра і пішов з нами назад до казана.
«А де ж комсомолець?» – спитав один з нас у Терентія Пожі і враз схаменувся, злякавшися наперед діловитої лаконічности Терентія. Але на цей раз Терентій Пожа переплюнув самого себе. Він нічого не відповів, а розплившись широкою усмішкою, указав на дідову спину. Мені свербів язик розпитатись, але я мав підозріння, що Терентій Пожа просто ще раз сконстатує, що цей дід є комсомолець, і на тому скінчиться розмова.
Отже ми сіли навколо казана і взялися до юшки. Юшка з свіжих жирних бичків – це справа серйозна, і балачок не було.
Казан той не раз і не два доливано свіжою юшкою з величезного котла, але дуже хотілося їсти і балачка не зачиналась. Нарешті ми застогнали і сперлись один на одного.
Тоді Ципур виловив з котла зварену рибу і насипав повний казан. Риба знов зацікавила нас. Не раз і не два досипувано .в казан свіжої риби з котла і все не законялася балачка.
Нарешті, не в силах поворухнути язиком, ми махнули рукою і лягли боком коло казана. Тоді Ципур з якоїсь доти невидної посудини насипав у казан пшоняної каші з риб’ячою печінкою. Довелося покуштувати і цієї каші, і тоді тільки я добрав, яка глибока мудрість ховалась у тому, що саме цю кашу подано наостанці.
Бо каша з бичковою печінкою навіть на людину, що нажерлася по вінця юшкою і рибою, справляє враження громового удару серед ясного неба. Розповідати про неї так само недоцільно, як пояснити, що таке Париж морякові з Ярборо. Треба її скуштувати. От що треба.
Коли ж нарешті скінчилася й каша з риб’ячою печінкою, ми не в силах далі жити, одкинулись назад і заснули тут же горічерева під гарячим сонцем. Так нам і не пощастило дізнатися в час обіду, чому взивався довгий дід комсомольцем.
