Текст книги "Старий вепер"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

V

Понатягали лепехи, нарізали очерету і взялися варити чай. Ян вийшов на піскуватий горбок і побачив долі довгі мілкі води. Під берегом на воді сидів табунець качок. Він повернувся до багаття і розповів про це Абасові. Але Абаса й інших це мало цікавило, вони ніяк не могли забути про вепрів. Мовчки попили чай, тоді Гамід устав і гукнув собак. Він вирішив спробувати ще раз, зайшовши з надморяної сторони. Йому здавалося, що він зрозумів тактику старого кнура, і він гаряче доводив це мисливцям. Часу було ще вдосталь, і всі пристали на його пропозицію.

Тоді Ян підійшов до Абаса і попрохав дозволу полазити за качками.

– Гаразд, – сказав Абас, – тоді вернешся до човнів; там чекатимеш нас, – і мисливці подалися на кучугури морської сторони.

Ян витяг з рушниці патрон з кулею і заклав з дробом. Він знову вийшов на горбок і почав укладати план, як підповзти до качок на дробовий постріл. Поки він міркував, качки самі знялися вгору, обминули Яна і стали знижатися далі поза кучугурами.

Ян почав обходити озеро. Він перейшов два пасма кучугур, але ні нового озера, ні води не знайшов. Вибігши на шпиль найвищої кучугури, він побачив: у далені мерехтів ключ качок, падаючи за горбами. Назад він не дивився, бо тільки досвідчений мисливець оглядається на перейдену путь і занотовує якусь на ній прикмету. Натомість він подався за нові горби. Не навчений оцінювати дистанції, він ще цілу годину мандрував до горбів, що, здавалося, були так близько. По дорозі були нові й невидні згори влоговини між кучугурами, треба було спускатися і знову підійматися; аж нарешті, Ян дійшов до нових, більших озер. Проваллям між двома кучугурами Ян доліз до берега і вистрелив на качок. Качки підхопилися з криком, одна ж підстрибнула й зосталася на воді, і її стало гонити вітром. Ян постановив, оббігши берегом, пождати, поки качку принесе вітром.

Ян викопав у піску яму, заліз у неї по самі вуха, притрусив мокру одежу торішньою лепехою і чекав.

Йому вже почало здаватися, що час би й повернутися до товаришів, але щось обережно зашаруділо в очереті, і він причаївся. З очеретів на вузьку чистинку* біля берега випливла качка і посувалася до нього. Ян поповз на череві, з лепехи, і ліг у березі. Качка була чимраз ближче, він витяг руку і впіймав її за шию.

Це був селезень лопоноски у весняному вбранні, блакитносірий з блискучо-зеленооксамитовою головою, жовтогарячими лапками і широким, як лопатень, носом. Голова його була в крові і замість правого ока зяяла чорночервона рана. Кров була також на лівім крилі, заюшивши яснозелене дзеркальце. Ян приторочив селезня і подавсь назад.

Він ішов дуже довго і ніби не тією путтю, аж постановив, нарешті, вибравшись на перший пісковий шпиль, оглянути місцевість околишню, щоб простувати найкоротшим шляхом.

Та коли він уже стояв на шпилі, перед ним окреслилася незнайома картина. Якесь було озеро, повз яке він не проходив, і з озера того виходило протокою краєвище другого ширшого озера.

Як спустився із шпиля і взявся обходити воду. Але скільки він не йшов, вода не кінчалася, а навпаки, розливалася ширше, аж, кінець-кінцем, схована кручею дюни, пішла і далі ген за обрій.

Раптом Ян зрозумів, що заблудився і. не знає вже, з якого боку прийшов. Зосталося одне: повернутися до того місця, де він збив селезня, і згадати, яким напрямом він туди потрапив.

Довгенько довелося Янові йти, щоб знову вибратись на той самий шпиль. Коли він спустився вниз і знайшов свою засідку, уже було поночі. Субтропічна ніч, без присмерку, без попередження враз упала на землю. Перед Яном у темряві блищала вода озера, а кучугури спливлися з хмарами і зникли в ночі. Десь збоку в проваллі, між кучугурами заблимав слабенький далекий вогник.

VI

Це міг бути ліхтар на Лимані, там, куди йому треба було пливти човном. Але він, звичайно, не міг би тепер знайти човна. Навколо було озеро, але яке з них Лиман, довідатися ніяк.

Це могли бути вогні якогось селища, куди вночі не можна було йти, бо на шматки розірвали б собаки.

Це міг бути маяк на морі. Іти на цей вогник – то значило, втратити ще й це озеро з готовою засідкою. Треба було ночувати отут коло вогню і почекати до ранку.

Ян видобув свою герметичну бляшанку з сірниками, назбирав очерету та кураю і підпалив. Спалахнуло високе полум'я, і навколо стало ще темніше. Ян сів коло огню і взявся патрати качку.

Тоді споза кучугур щось високими веселими голосами заспівало, немов дівчата в далекім українськім селі. Вступили інші, нижчі голоси, довго і чудно тягли якусь ноту, знизили, обірвали і знов високо заскімлили, неначе дівчата були несамовиті, немов причинні або чорно-п'яні. Раптом одна з них завила, як собака, друга залящала, як немовля, голоси сказилися, зачастили і один голос божевільно загавкав, тоді ж знову завів високу тужливу ноту. Голоси наближалися, і Ян зненацька відчув, що один з них зовсім коло нього.

Качка випала з рук Янових, йому перехопило подих, він хотів устати і не міг – ноги не корилися. Він схопив рушницю, направив на жахливий голос і наосліп натиснув спуск. Розтявся випал, і враз голоси змовкли, наче все це йому приснилося.

– Шакали! – зненацька згадав Ян і йому враз стало тепло й спокійно на душі. Ці жахливі голоси – були найплохіші в світі вояки. Ян знову взявся патрати качку. Рушницю він усетаки поклав напохваті коло себе.

Спікши качку, він з'їв м'ясо, соковите, але гіркувате, він бо забув витягти жовч. Зовсім стомлений і соннивий, він понатягав ще лепехи, закопався в ній і заснув.

У цей момент Хро провів табун повз це озеро на вогник, до тюркських городів.

Успіх сп'янив старого вожая. Він порушив залізний закон вітру – і переміг. Ніхто з. його стада навіть не чув пострілів. І Хро постановив віднині порушувати закони вітру і тікати в запахову темряву. У нього навіть покращав апетит і він енергійно чвакав кукурудзяні качани. Старий тюрк, почувши хрускіт і шелест, вийшов з хати і страшно бив ложкою об мідний таз, але вепри тільки трохи одійшли і знову взялися до кукурудзи. Тут вони мали жирувати до ранку, а вранці Хро проведе своє племено за вітром просто на озеро спати.

VII

Ян спав у лепесі і йому снився його власний малюнок полювання на вепрів. Кам'яні гори були навколо і поросли зеленою рослинністю з глянцюватою листвою. Якісь дерева, такі як пірамідальна тополя – раїна, вінцем оточували садки й левади, але дерева ті були хвойні і на колір стемна зеленосині. Зелений величезний очерет, немов бамбук, оберігав річку від очей, орел спинився в повітрі і так стояв, немов сонце під хмарою. Передній вершник – і Янові снилося, що це був він сам – легко-легко мчав на коні з піднесеним списом, наче летів над землею, беззвучний і глухий, як дим. Десь перед ним мчав колосальний вепер, теж легкий як папір і німий, як на малюнкові.

Ян летів уперед, але разом із ним летіла його путь, ті самі кущі й камені зоставалися обоніж коня, на тій самій відстані тікав вепер і теж із ним мчалися трава, бур'яни і дерева. Ян не міг ні прискорити літ коня, ані піднести чи опустити руку із списом. Все було, як на його малюнкові і все мчало вперед.

Ян зрозумів нарешті, що ніколи не наздожене вепра і не вразить його списом. Його охопила безмежна жахлива туга, яка буває уві сні, коли револьвер не стріляє, не слухаються ноги, скутий язик не може скрикнути, що все це неправда, а тимчасом у вікно уперто і невпинно лізе мертве божевільне обличчя з вишкіреними зубами і страшними невидющими очима.

Ураз він побачив, що вепер повернувся назад і біжить просто на нього. Ян зіскочив з коня ї став. Немов бурий сугорб плив на нього, грізно і беззвучно. Уже видно було страшну роззявлену пащу, бруднобілі ікла стирчали вперед, кривава піна звисала з чорних губ. Ян хотів замахнути списом і не міг. Спис випав йому з рук, він став мацати навколо себе і знайшов мокре, морозне дуло рушниці. Такий був сон Яна.

Прокинувся він увесь у снігу, все тіло аж кричало від болю, у висках стугоніла кров; по снігу кружляли райдужні перисті кола. Губи йому пересохли, він хапав сніг і їв, але не міг охолодити жару, що обійняв усе його тіло. Знесилений упав навзнак у мокру від підтеклого снігу лепеху. Навколо білів безмежний мертвий сніг, було порожньо, – нікого й нічого. Ян відчув, що не може встати з місця і вийти з снігової пустині. Крізь купу лепехи він бачив: щось, як темний сугорб, посувалось до нього. Немов у сні він поволі націлив і вистрелив.

Випал хоч і м'яко впав серед глухих снігів, але Ян ураз опритомнів і скочив на ноги. Понад край озера тікало з десяток свиней, швидко, по прямій лінії, немов вантажники порожняком з вокзала. Бурий сугорб лежав нерухомий у тридцяти ступнях від нього. На мить Ян забув, що він хворий, що йому боляче йти, і побіг.

На снігу лежав величезний вепер. З шиї уже вилилась на сніг кров червоною зіркою.

Ян стояв коло нього, дивно байдужий і сонний. Його знов починало морозити. Невже це він, недосвідчений і нерозумний хлопчик, убив вепра, якого вчора дорослі мисливці з собаками так і не зуміли вполювати? Невже це він, Ян, убив його?

Ні, він не вбив його. Тіло вепрове здригнулося, він, хитаючися, звівся на ноги і кинувся до Яна. Ян побіг, побіг чомусь до своєї засідки. Вепер гнався за ним, у Яна враз де й ділася пропасниця: він біг беззвучно і швидко, як бігав колись у клубі, гравши в два табори.

Він уже проскочив свою засідку і інстинктивно біг назад, туди, де були свої. Коло засідки вепер майже був наздоганяв його, але тепер Ян біг угору, і вепер відставав – він був поранений.

Попід снігом шелестів пісок під Яновими ногами, йому теж не легко було вибратися бігом на кучугуру, але ззаду вепер сопів і харчав, як паровоз, рана в шиї заважала йому бігти, він хапав повітря, він мусив упасти. Ян цього не міг розуміти, за ним гналася смерть.

Він вибіг на шпиль, на мить йому здалося, що обіч у снігу манячить ще якась чорна тінь. Ззаду харчав вепер, і Ян став збігати з гори. Та недаремно його всю ніч трусила пропасниця, ноги вимахували, правда, легко як у сні, але ступали на пісок, немов падали непевно й несподівано – він уже кілька разів мало не впав, поточившися наперед.

Раптом він перечепився, і враз щось холодне ляснуло його по лиці. Це був сніг; він упав і не міг звестися. Ззаду зовсім близько розтявся постріл. Ян лежав, повернувши голову. Вепер уже не харчав і якось чудно біг боком у снігу, мотаючи ногами в повітрі, біг на однім місці, як у сні. Розвіявся сивий димок від пострілу, з диму вийшов чоловік і пішов до Яна.

Це був Гамід. Усю ніч він блукав кучугурами, шукаючи Яна, і знайшов його допіру, почувши вдосвіта Янів постріл. З шпиля він саме встиг побачити, що вепер переслідує Яна. Він зрозумів, що настав час помститися на старому вепрові за те, що той обдурив його вчора. Він знав, що тепер його рука не схибить. Його куля влучила вепрові просто під ліву передню кульшу* в серце. Він підійшов до Яна, гладив його забинтованою рукою по голові, похлопував по спині, сміявся, обтрусив з нього сніг, розминав йому руки та плечі.

У хаті Яна ще раз розтерли всього, напоїли чаєм і він проспав мертвим сном аж до ранку.

Другого дня рипуча двоколісна гарба, надсаджуючись і потріскуючи, тягла вісімнадцятипудового вепра на станцію. Ян і Абас ішли поруч, у Яна вже не було рушниці, він сам догадався подарувати її Гамідові, щоб тому не калічила руку відбоєм його стара берданка.

– Бачиш, – сказав Абас, – старий вепер загинув, бо він думав, що сам-один може вибороти свою путь у житті і зневажав інтереси й закони свого стада. Тепер ти подивися, як він збудований, цей дикий звір. Ти бачиш яка величезна в нього голова, яка шия, який горб спереду на спині. Вся сила у нього – спереду. До оцієї голови, що пристосована копатися в землі, вириваючи коріння, ніби прироблено все тіло. Весь вепер – це копальна морда, от як лев – це паща, яка стрибає, або от бізон – це голова, яка б'є рогами. У свійських тварин цього нема, людина годує їх, і от у свійської свині зад товщий від переду.

На станції, коли Ян з Абасом для проби силкувалися стягти вепра з гарби, до них підійшли хлопець і дівчина одного з Яном віку. Вони поскидали з пліч рукзаки і взялися допомагати,

– Можеш привітати, – сказав Абас, – це Георго і Гюле, бакінські піонери. Вони виїхали зустрічати тебе, як гостя.

До вепра тепер узявся Гамід і одразу зсунув тушу з гарби. Могутній звір боком ліг на снігу. Тепер Ян міг спокійно, негарячливими очима роздивитися вепра. Вся сила і вся вага сконцентровані були в нього в передній частині. Він дуже мало скидався на м'яку, круглу розпливчасту свійську свиню: тіло в нього було довге й сухе, ноги довгі, копита великі, спереду він виростав, як сугорб, колосальна голова горбом переходила у високу спину, порослу довгою і шорсткою щіткою. Бруднобілі ікла, кожне із столовий ніж завдовжки, стирчали з величезної пащі.

Дивлячись на вепра, Ян подумав, що коли б це вісімнадцятипудове тіло ступнуло по ребрах, то з людини зостався б тільки мокрий плювок. М'яка земля вдавилась, розквасивши сніг, під його вагою.

На короткій, могучій, як у вола, шиї і під передньою кульшею зяяли дві чорні рани.

– Подивись, Гюле, на цього хлопця, – сказав Абас, – це він убив вепра.

Тепер тільки Ян глянув Гюле в вічі – і опустив голову, він трохи зневажав дівчат, але йому здалося, що він зроду не бачив такої прекрасної, сильної, надзвичайної дівчини.

– Не може бути, щоб це він, – сказала Гюле. – Він боїться на мене дивитись!

Тоді Ян ще раз звів голову і ще раз подивився Гюле в очі. Вони були, як пара чорних вогнів, але звичайно ж Ян не боявся їх –страшно було б тільки збрехати перед цими проникливими очима.

– Ні, я не боюся, – сказав Ян, не опускаючи голови. – Я тобі скажу, Гюле, це не я убив вепра. Я тільки поранив його в шию і то сам не знаю як. Убив його партизан Гамід, – це справжній боєць і мисливець. Я ж ще малий, але, знаєш, я гадаю, що з мене теж буде колись боєць.

– Ну, що скажеш, Гюле, про Яна? – спитав Абас. Але тепер прийшла черга Гюле опустити очі. Їй подобався цей хлопець, що не боявся сказати правду.

На станції продзвонили вихід поїзда. Ян, Георго і Гюле взялися за руки і побігли на перон.

______________________________

Бібліографічний опис цього видання вміщено в «Літопису Українського Друку», «Картковому репертуарі» та інших покажчиках Української Книжкової Палати.

________________

Примітки

Український письменник Майк Йогансен написав, крім іншого, низку оповідань для юних читачів про тварин. Найбільшим з них за обсягом є «Старий вепер». Твір був надрукований в Одесі окремою книжкою у 1936 році. З тих пір і до цього часу не перевидавався. Тут «Старого вепра» представлено саме за тим виданням 1936 року. Ілюстрації до книжки намалював видатний радянський художник-анімаліст Євгеній Михайлович Рачов, котрий створив рисунки і для інших книжок Йогансена: «Жабка. Кіт. Собака» і «Джан та інші оповідання». Майк Йогансен був завзятим мандрівником та мисливцем. «Старого вепра» він написав, базуючись на власному досвіді подорожі до Азербайджану.

Примітки додані упорядником даної інтернетної публікації 2020 року.

Коновка – цебро, відро. Тут напевно мається на увазі невеликий похідний казанок.

Бинда – стрічка. Тут мається на увазі бинт.

Девічі (Дівічі) – в минулому селище, а тепер (з 1961 року) місто в Азербайджані, з 2010 року носить назву Шабран. Недалеко від нього лежить лиман на Каспійському морі.

Лепеха – трав'яниста багаторічна рослина з довгими мечоподібними листками й гострим запахом; аїр.

Близна – рана, шрам.

Леп – земляний віск, озокерит.

Мочар – багно, драговина.

Чистинка – чисте, без заростів місце; галявина.

Кульша – частина ноги між тулубом і коліном, стегно.