Текст книги "Старий вепер"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Майк Йогансен

СТАРИЙ ВЕПЕР

ДИТВИДАВ ЦК ЛКСМУ

ХАРКІВ 1936 ОДЕСА

Редактор Р. Миронов

Техкер Я. Ольман

Коректор Т. Біліч

МАЛЮНКИ ТА ОБКЛАДИНКА

ХУДОЖНИКА Є. РАЧОВА

I

Ян вернувся додому рано, бо він одержав листа з Баку і знав, що його вибрано поїхати на свято тюркських піонерів. Ян налляв дві склянки водою, видушив на береги тарілки такі фарби: жовту вохру, зелену поль-веронез, краплак та берлінський блакит, і взявся малювати полювання на вепрів у горах. Швидко він обвів обриси верховин, швидко понамальовував верхівців і собак, але з великою дбайливістю виписав трьох вепрів; двоє ще тікали, але третій уже обернувся оборонятись і передній ловець націлявся на нього довгим списом. Ян одшукав фарбу – перепалену сієнську землю – і прималював ловцеві руду бороду клинцем. Борода затекла тому на груди. Ян хапався виправити, але хтось подзвонив, і Ян мусив одчиняти.

Перед ним стояв високий чоловік у баранячій шапці, правда, борода в нього була руда і клинцювата, але убраний він був зовсім по-европейському; на широких плечах йому ловко лежало чорне пальто.

– Я хочу бачити школяра Яна, – сказав чоловік. – Прізвище моє Абас, я із Баку.

Він скинув пальто і розповів Янові, що має повезти його на свято тюркських піонерів, бо Ян був перший відмінник у школі. Тюркські товариші прислали гроші, і треба було виїжджати на завтра. До завтра Ян мусив зібрати усі речі; бібліотекар Абас глянув на його малюнок, сказав, що зайде по нього о дванадцятій годині вдень, і зник.

Другого дня о десятій годині Ян уже був готовий їхати і не знав, що робити з собою. У школі йому дано відпустку, мати пішла на роботу, речі були зібрані. Ян ходив і стрибав і робив гімнастичні вправи, але все ще було тільки чверть на одинадцяту, пів на одинадцяту, а гудок усе мовчав, і Абас не з'являвся.

Ян згадав про свою картину і домалював ще одного ловця, який, сховавшися в буйному ожиннику, поціляв з рушниці того вепра, що напав на верхівця. То була дуже довга, старовинна, кременева рушниця – це ж були середньовічні лови, – Ян хотів вималювати їй гранчасте дуло, але не легко було поробити акуратно грані на тоненькому стволі, і знову затекла фарба. Ян схилився над малюнком, аж вимазав собі носа фарбою, коли до хати увійшов бібліотекар Абас – йому відчинив хтось із сусідів – і поставив у кутку якусь довгу, загорнену в газету, річ.

– Я прийшов заздалегідь, – сказав Абас, – щоб подивитися, як ти налаштував свої речі. Показуй.

Ян приніс рукзака і став заспіль виймати своє подорожнє справилля: коновку*[1]1
  Пояснення до слів, позначених у тексті зірочками (*) – у розділі «Примітки»,


[Закрыть], пляшку, обшиту повстю, щоб не грілася вода, мило, рушник, білизну, запасні карпетки, і коробочку сірників, запаковану в бляшанку і обклеєну, щоб не замокла. Це подобалося Абасові. Ян дістав ще слоїк із йодом і бинду*, теж запаковані у бляшанці, коробочку з голкою та нитками, ножа, плоскогубці, тоненький дріт і кілька шевських цвяхів.

– Ти дуже акуратно зібрав речі, – сказав бібліотекар, – хоч їдь просто на північний полюс. Я бачу, що можна з тобою заїхати на Лиман Девічі* і показати тобі полювання на вепра. У нас ще є час. Я бачив учора твій малюнок і гадаю, що ти з охотою пробудеш три дні коло Лимана. Правда, у тебе буде не така рушниця, як на твоєму малюнку, а трохи краща.

Абас узяв з кутка пакунок і, зірвавши газету, показав Янові новеньку однодульну рушницю. «Подивись на це, – сказав Абас. – Це рушничка роботи нашого радянського іжевського заводу. Як одвести вправо оцей язичок, то дуло упаде і можна закласти патрона. Дуло висвердлено циліндрично, отже можна стріляти з цієї рушниці не тільки дробом, а й круглою кулею. На Лимані Девічі бувають дикі свині – вепри. Такого вепра дробом не проб'єш, не проб'єш навіть картечею завбільшки з горох – у нього під шкірою товстий такий калкан – сало, тільки кулею можна його пробити.

Це добра рушничка і я довіряю тобі стріляти з неї. Але пам'ятай: ні в якому разі дуло її не повинно дивитись туди, де є люди, а хоч де можуть бути люди. Нехай рушниця буде незаряджена, нехай вона буде попсована, нехай вона буде зовсім поламана, без курка, – все одно ти не смієш повертати її в той бік, де є люди, де можуть бути люди. Тільки на такій умові я дозволяю тобі користатися нею. Ти запам'ятав? Ти даєш мені піонерське слово!»

– Тепер збирай речі. Нам пора до трамваю.

II

Коли Ян із Абасом проїхали Махач-Кала, Ян дістав карту і почав дивитися на неї. Каспійське море, омиваючи східне Кавказьке узбережжя, лежало на карті синьою вилучиною. Каспій – чудесне море, на якому зимують мало не всі птахи з Росії та України, понад Каспієм Дагестанською долиною тягнуть на південь усі дрохви та хохітви, туди збігаються на зиму дикі свині з гірських кантонів Дагестана, і от на цій карті коло Каспія Ян знайшов Махач-Кала, названий так ім'ям великого бійця за пролетарську революцію Махач Дахадаєва. Нижче Махач-Кала був Дербент – це по-іранському «Двері Замкнуті», і справді Дербент був дверима народів, через ці двері незчисленні племена колись давно мандрували зі сходу на захід, з Азії до Европи.

Далі кінчався Дагестан і починалася трохи ширша Азербайджанська долина, по ній Ян прослідкував очима станції Сарван та Девічі і погляд його упав на море – біля моря на карті була невеличка блакитна цяточка. Це й був великий Лиман Девічі: вузький перешийок піскових кучугур відділяв його від моря, під синьою фарбою географічного моря Ян уявляв собі, як юрбиться мільйонами риба; колосальні білуги пливли дном, немов панцерні підводні кораблі, а високо над ними, на прозорій поверхні плавали гуси, качки, баклани, норці, ринали, ганяючись за рибним дріб'язком, і вітер, набиваючи брижі, зганяв птахів. Пливуче птаство безладними роями метушилося над морем і знову з шумом, як поїзд, сідало на воду. Поруч кривий і вузький, як австралійський бумеранг, лежав таємничий Лиман Девічі.

Ян покинув карту і виглянув у вікно. Синій на карті, у вікні Каспій був тьмянозелений, наче хтось, малюючи його, домішав до зеленої фарби білила, щоб фарба держалася берегів і не розпливлася низьким подолом Дагестана. Над морем був невеликий південний вітер – левант, та всежтаки частина качок ізнялася з води і тягла кудись на південь, де лежав таємничий Лиман Девічі. Качки летіли туди, бо затулена очеретами вода була спокійна в Лимані і до спокійної води хотілося птахам. Вітер сливе не шарудів на острівцях серед Лимана і вепри спали під теплим сонцем.

Поруч Лимана є невелике озеро, кілометрів три завдовжки. Воно неглибоке, до Лимана від нього треба перейти півтора кілометра кучугур, від моря його затуляють очерети і теж кілька кілометрів кучугур.

Вздовж цього озера, посередині його, наче бублики, вигнуто низку малих острівців, уплутаних у лепеху* і очеретиння. На цих острівцях саме й спали вепри. Повикопувавши у вогкому намулі вигідні ковбані, ліниво зжувавши при цьому пару корінців рогозу, сонні свині поснули, коли сонце взялося пригрівати їм бурі спини. Зрідка якась із свиней солодко й сумовито зітхала й кректала у сні, ворушила хвостом, бездумно чвакала величезними щелепами і знов непритомніла під теплим сонцем.

Лише старий кнур Хро не спав, а подрімував, лежачи завжди в тій самій здоровенній ковбані, яку його вісімнадцятипудова вага щоразу продушувала аж до підземної озірної води. Очі його були напівзаплющені, але він ворушив вухами, посапував носом, і мозок працював невпинно.

Звір своєю не вмирає смертю. Людина на старість стає слабша мозком і тілом, м'язи й нерви хлянуть майже одночасно. Не так у звірів; старий Хро, що народився пасмугуватим поросям близько двох десятків років тому, був тепер і дужчий і хитріший і моторніший від будьякого п'ятипудового юнака з вепрячого роду.

Він, правда, спав менше не тому, що не потребував здорового сну, а тому, що був розумніший від інших і знав, що смерть чигає на нього в найспокійніші, найпевніші години відпочинку.

Тому багато доказів знало його довершене тіло. Там, де колосальна голова переходила в шию, була лункувата близна* від зубів барса, ще з тих часів, коли він улітку виходив у гори. Тоді він був ще юнаком пудів на шість з половиною, але й тоді вже з нього був один з найперших бійців. Він мав звичку проламувати й протоптувати в колючій ожині свої власні стежки. На отакій стежці саме злапав його барс, стрибнувши йому на спину. Спочатку Хро був кинувся бігти, сподіваючись здерти ворога із своєї спини об колючі прути ожинника та шипшини. Але барс наче приріс до його спини, і на шиї стало масно й гаряче від крові.

Тоді кнур упав на бік і став качатися на надбережному камінні, куди він скотився з кущуватого схилу. Барс випустив шию і перше ніж він, зім'ятий об гостре каміння, встиг відскочити, кнур розпанахав йому черево так, що червоний мотлох поповз з барса на камінь. Але на цім не скінчилася борня, оскаженілий від болю барс, як кішка, бив його пазурями, роздер надвоє вухо, вирвав шматок губи, аж поки, ввесь заюшений своєю й ворожою кров'ю, кнур не розтоптав його ногами.

З того часу Хро перестав ходити своїми стежками, а держався гурту і вкупі з усим табуном щороку мандрував зимувати в теплу долину і наїдатись кукурудзи в тюркських городах. Така була вікодавня традиція, а молодий кнур тепер і не брався відступати від племінних звичаїв.

Так він дожив старого віку, сотні наплодив пасмужистих дітей – дикі поросята завжди спочатку смугасті, а далі пасмуги пропадають у бурій шкірі спини й боків – і думав уже, що так і помре в законах і звичаях своїх предків. Так було аж до зустрічі його з партизаном Гамідом.

Гамід, повернувшись з громадянської війни, нові запровадив у своїм селищі звичаї. Він не додержував постів, не молився Аллахові, їв свиняче м'ясо, обстоював, що гуртом краще робити, ніж нарізно, і не шанував муллу.

Коли вепри приходили з гір у долину і паслися вночі на тюркських городах, Гамід ганяв їх із собаками, убивав з засідок і залюбки їв м'ясо, немов якийсь невірний урус[2]2
  Урус – слов'янин, руський. (Примітка автора).


[Закрыть]. Одного разу він поранив у ногу вепра, але не управився знов закласти патрони і вепер утік. Це був Хро, і Гамідова куля вбила в його ногу і в думання тяжкі сумніви. Кукурудза на городах коло перелісків була солодка і від неї жиріли вепри, але в перелісках легко було гасати собакам, а Гамідова рушниця не сподобалася старому кнурові.

З перелісків коло селища Девічі він завів вірних собі свиней у Лиман, через лінію залізниці. Двадцять кілометрів очерету в неглибокій воді – це прекрасне було сховище. Настирливі собаки, що залюбки дратували й непокоїли вепрів у гаях, неохоче лізли у воду, різали собі носи об очерет, вибивалися з сил, і довелося дати спокій тим вепрам, що в Лимані.

Та тепер всежтаки Хро не міг спати, а тільки кліпав очима і думав. Він досяг висот слави і могутності. Він був – вожай!

Тепер він думав не про це. Щось починало підточувати його здоров'я. Нога, де погостювала Гамідова куля, часом боліла йому від холодної води – то був ревматизм. Він знав, що в зибучому лепові у круглих ополонках по той бік Лимана був порятунок від болю – варт тільки полежати там бодай ночей зо три. Але над берегом Лимана походжали якісь люди з рушницями, що їх привозив поїзд. Цей поїзд щовечера кричав десь за Лиманом, гуркотів, і по тому чути було далекі, слабкі, але смертедайні звуки – постріли.

– Сюди вони не дійдуть, – знав Хро, але не міг не мріяти про жовтий леп*, що виймав біль з костей. Він застогнав і перевалився в ковбані на другий бік, тепер поранена нога була зверху, і Хро заплющив очі. На мить йому привиділися гори його юнацьких літ, холодна, солодка вода гірської річки і в присмерку щось кричало довго-довго, як жалюгідний житель низів – шакал.

Хро схопився на ноги. Це кричав паровоз далеко за Лиманом. Незабаром лунатимуть смертельні звуки з рушниць. Хро подався до свиней і торкнув ту, що лежала найближче, гострим, як ніж, іклом. Свиня аж підстрибнула. В одну мить усі були на ногах, непевно хрокали і прислухалися, як кричав паровоз. Поросята завищали високо і прикро. Свині незадоволено харчали – їм хотілось спати, а цей поїзд був такий далекий! Одна по одній вони знов полягали спати. Тільки старий вожай недовірливо стояв і прислухався. Давно вже замовк поїзд, але пострілів не було. Нарешті, і він знову ліг на своє місце і напівзаплющив очі.

III

Справді, пострілів не було, хоч і вийшли з поїзда люди з рушницями. То були Ян і Абас, – їх зустрів на станції Девічі старий чабан і мисливець Гамід. Він привів із собою малого жилавого ішака, на якому було в'юкове сідло. Ян із Абасом намотали на сідло речі, і всі троє пішли до селища Сарван, де тепер працював у радгоспі Гамід.

У Гамідовій хаті Абас розпакував мисливську справу і Ян із Гамідом узялися заряджати патрони – сам Абас мав із собою готові. Ян зауважив, що права рука Гамідова була перев'язана брудною ганчіркою поміж великим та вказним пальцем. Це побачив також Абас і попрохав, щоб Гамід показав свою рушницю. То була стара берданка з якимось чудним старовинним французьким замком. Гострий хвостовик замка видавався згори над шийку рушниці і силою відбою щоразу ранив Гамідові руку.

Ян розмотав брудну ганчірку на Гамідовій руці, промив рану теплою водою і помастив по краях йодом – при цьому Гамід не скрикнув і не скривився, але якось уперто дивився вперед себе – тюркський партизан уважає за непристойне показати, що йому боляче, але стерпіти йод на стократ ятряній рані було не легко. Далі Ян видобув бинду і акуратно обмотав Гамідові долоню так, щоб навіть удар гострого хвостовика не міг знову поранити руку.

Чиста бинда дуже сподобалася Гамідові. Він зацюцюкав язиком і щось сказав по-тюркському. «Ти йому друг, – переклав Абас, – а дружба Гамідова дорожча від золота», – додав він від себе.

Коли патрони зроблено, Гамід приніс молока, дуже солоний сир-пендир і лаваш – дуже прісний хліб, спечений на манір наших млинців. Абас дістав харчі і всі троє добре повечеряли.

Удосвіта, ще зовсім поночі, Гамід збудив товаришів. Ян довго не міг очуняти, і коли двоє старших були вже зовсім готові, він усе ще натягав довженні брезентові чоботи.

– Хіба ці чоботи не промокнуть у воді? – спитав Ян.

– Трошки замокнуть, – сказав Абас, –та багато води не протече, А втім почекай. – І Абас почав щось дуже швидко говорити тюркською мовою до Гаміда. Гамід посміхнувся, вийшов з землянки і повернувся, несучи в цебрі якусь світложовту грязюку.

– Оце, –сказав Абас, – є лиманський леп. Це штука дуже небезпечна, коли влізеш у неї вночі – можна не вилізти і потонути як у трясовині. Але зараз нам він дуже згодиться. Ти наквацькуєш тим лепом халяви і ні одна крапля води не пройде в чобіт. Берися, намазуй! Дикі свині лікуються в цьому лепові від ран і від ревматизму, а тобі він придасться, щоб зробити чоботи водонепроникними.

Ян старанно обмазав чоботи жовтим лепом і всі троє вийшли просто в ніч.

Вони йшли, як індійці, або кавказькі горяни, один за одним городами Сарвана, пересікли кам'яницю – дорогу на станцію Девічі. Під ногами то хлюпали мочари*, то осідав леп, то шелестіло каміння, аж десь перед ними простяглася вузенька стрічка води, а за нею, як пасмо чорних гір, бовваніла смуга очеретів. Кожен сів у човен, Гамід ніс із собою три жердини підпихатись, але виявилось, що Ян уміє правувати тільки веслом. Гамід поцюкав язиком і приніс одрубок дошки, грубо затесаний на весло. Потому вони виїхали в ніч, попереду Гамід, далі Ян, позаду Абас.

Дужчав вітер, але гнав у спину, і велике плесо перепливли менше, як за годину. Коло стежки, в очеретах, чекали на них ще три човни з мисливцями, на двох човнах були ще й собаки. Довгою кривою стежкою в очеретах усі попхались до берега.

У березі замовкли розмови, човни покинуто на піску, і шість душ тихо пішли через піскові кучугури. В березі довгого озера група поділилася: Ян і Абас мусили наганяти з собаками, а решта пішла в засідку на другий край озера.

Довго Ян і Абас стояли мовчки в березі, аж здалека дійшов сюрчок – це значило, що всі четверо мисливці розташувалися по засідках. Ян із Абасом увійшли повище коліна в льодову воду і побрели до острова. За ними пливли собаки, поскигливши трохи, бо моторошно було лізти в холод.

На цьому першому острівцеві нічого не було, але побіля другого собаки підхопили запах, що йшов із вітром, загавкали й побігли вперед.

IV

Старий кнур давно вже не спав. Скоро розляглася в Лимані луна від першого пострілу, він схопився і відтоді ввесь час чекав на гонитву. Коли вже зачув тихий плюскіт води – то Ян і Абас увіходили в озеро – він побудив свиней. Свині жалібно скиглили, враз кидалися бігти, але Хро спокійно стояв на місці, прислухався, і вони верталися до нього, збивалися в купу, знову верещали і поривалися тікати.

Старий вожай стояв і вичікував. Він сам увесь трусився від хвилювання, але чекав на місці. Мозок його працював напружено, кров вогнем пульсувала коло скронь, аж очі наллялися кров'ю і на іклах зайшлася піна. Він критикував і відкидав найголовніший звірячий заповіт, залізний закон порятунку – правило вітру.

Цей закон укладався в коротку фразу: «тікай проти вітру». Звір більше сповіряється на свій нюх, ніж на очі. У лісі, в кущах, в очереті, в бур'янах можна не побачити ворога. Ворог може лежати в ямі, причаїтися за горбком, сидіти на дереві. А занюхати ворога можна дуже здаля, надто з таким надзвичайним носом як у дикої свині – щоб тільки вітер наганяв запах – саме для цього і треба тікати проти вітру. І ніякі горбки, дерева, кущі, бур'яни не затьмарять нюхового видіння. Повернешся носом проти вітру – і перед тобою цілий світ запахів, справжня, яскраво освітлена, кінокартина звірів, птахів, людей, рослин.

Повернешся спиною до вітру – і перед тобою запахова темрява – глибокий нюховий морок, де на кожному кроці тебе може чекати смерть, схована від очей і повита запаховою ніччю.

Людина знає день і ніч – ті, що бувають для очей. Але от для багатьох звірів, які бачать неважно, а нюхають добре, світ і темрява нічого не значать. Для них головне те, – чи є запахи, чи їх не чути. Коли ніяких запахів не чути, – а це буває тоді, як біжиш за вітром, – то це для такого звіра все одно, що ніч – носом нічого не видно. І от звірі бояться такої запахової ночі, їм страшно, все одно як людині поночі – бо не чути, чи є вороги попереду, чи їх нема. На очі свої такі звірі мало сповіряються. Тим то такий звір завжди тікає проти вітру.

Вітер наганяє на нього всякі запахи і він не так боїться. Він проти вітру ніби бачить своїм носом. От він і тікає проти вітру в запаховий день.

Оцей самий закон вітру зараз критикував Хро. За півхвилини собаки будуть тут, на острові, і доведеться тікати. Треба по закону тікати проти вітру. І Хро знав, що проходу не буде, що всі виходи противітрової путі будуть зайняті людьми. Буває. що вдається проскочити між грізних запахів людського поту і чорного пороху, але частіше потрапляєш під громи й дим з людських рушниць. А там, з того боку, звідки йшли собаки, людей було зовсім мало, і на сто ступнів від собачої путі можна було певно й спокійно утекти між очеретами.

Так міркував Хро і жижки йому трусилися від хвилювання. Інший ватажок уже давно був би стрімголов тікав проти вітру, і люди уже були б стріляли. Але Хро стояв, аж високе тужливе скавчання задзвеніло близько, на сусідньому острівцеві. Тоді щось шубовснуло у воду – то собаки наближались плавом. Їхній вожай скавчав чимраз вище й пронизливіше, нюхом він уже ясно бачив вепрів і навіть знав, скільки їх є перед ним.

Нерви в старого кнура були напнуті, як струна, залізний закон вітру бився в кожній вені і смикав ноги в усіх суглобах. Далі чекати було несила. І Хро, покірний законові, повернувся носом проти вітру, щоб тікати. Але щось хруснуло в переднім правім коліні, і гострий різучий біль спинив старого кнура. Цей біль протверезив його, як сніг на бігу, то була рана від Гамідової кулі, і Хро став, аж уперся передніми ногами в м'який мул передочеретів'я. Свині вже були втекли, але вожай люто хрюкнув і вони повернулися.

Вожай собак уже вибрався на острівець і з шумом обтрушував воду. Раптом старий кнур прожогом кинувся в воду сливе назустріч собачій путі, наосліп, у запахову темряву.

Свині верещали дико, але побігли за ним. Кожну мить їх могли насісти собаки і тоді – Хро це знав, – він мусив би тікати проти вітру. Він ще раз спинився і тихо пішов далі, забираючи трохи вбік від собачої путі. Усе стадо пройшло, затулене очеретами, у двадцятьох ступнях від собак. Хро провів його понад кучугурами морської сторони далеко в запахову ніч за вітром.

Тепер уже всі собаки вибрались на плавок острова і рвонулися до ще теплих ям. Але тут їх спіткала несподівана пригода – слід кінчався коло ям і вітер не показував, де поділися вепри.

Ясніше, ніж очима, собаки бачили своїми носами, що півхвилини тому тут лежали вепри, вітер мусив виявити, куди вони пішли, але вітер мовчав, у його подувові не було слів, він був, як порожній звук. Довго скавучали й вовтузились собаки на загадковому острові, нарешті вожай почав петлювати і знову наскочив на слід табуна. Але цей слід по залізному законові вітру знов привів вожая до тих самих ковбань.

Ян і Абас побрели до острівця, де метушилися спантеличені собаки, і на власні очі пересвідчилися, що вепри були тут зовсім недавно. Свіжа земля купами лежала коло ковбань, у прозорій воді видно було глибокі круглі сліди копит. Абас стурбовано дивився на собак, але розумів не більше, ніж вони. Кінець кінцем він почав наганяти їх проти вітру. Неохоче і без голосу собаки почапали за ним і так дійшли аж до засідок, де були стрільці.

Ніхто не бачив вепрів. Усі знизували плечима, і кожен висував свою гадку про те, чому не вийшли вепри. Тільки один Гамід мовчав і думав: він знав вепрів найкраще від усіх і, поволі міркуючи, силкувався уявити собі хід думок старого вепра. Але щоразу він доходив до моменту втечі вепрів, залізний закон вітру спиняв його думку на півдорозі і він знову заглиблювався в сумніви.