Текст книги "Елементарні закони версифікації (віршування)"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Передостаннім

Голосом

благання.

Ціною перестановки слів «Передостаннім» і «голосом» можна осягнути хоч деякої ритмічности, але подивіться, як слова розставлено автором.

І рівна переливчаста мелодія смичка,

що зомліваючи ще тягне голосом

передостаннім

Благання etc.

і ви переконаєтесь, що вони нічим не відрізняються від простисінької прози за винятком останньої рими. Отже, автор (В. Поліщук) зловживав прозаїзмами – мало в якому віршеві його їх нема, і часто подибуємо їх там, де якраз тема вимагає якоїсь навіть одноманітної ритмічности. Цей самий автор іноді чудово використовує прозаїзм, але загалом прозаїзм став у нього «манерою», якої він позбутися не в силах:

І час новий прийшов

Хоч зваленим струхлілим стовбуром

нас трохи притиснуло

Проте революційний рух рециною

проніс

Думки загнившого намулу!

В. Поліщук

Другий прозаїчний рядок дає враження задержки ритму, а третя ритмічна навпаки раптово змальовує революційну повідь, що змиває цю задержку. По цьому досить про розмір, додамо ще, що вільний розмір вимагає від поета ще більшої уважности й технічної умілости і до того попереднього вивчення простих розмірів та їхньої малюючої і темпової сили, бо інакше загрожує авторові небезпека залишитись в прозі.

III. Милозвучність

Аби покінчити з зовнішніми, чисто технічними засобами віршування розглянемо ще питання милозвучности вірша і алітерації.

Милозвучність залежить найбільше від музикальної здібности автора, отже, спробуємо вказати головні гріхи проти милозвучности, полишаючи обов'язок ознайомитись докладно з досягненнями в цій галузі, для кожного читача зокрема. Українська мова не терпить збігу голосівок, отже, чуже слово «буржуазія» вона переробляє народними вустами в «буржувазію» або «буржуйазія» Значить, без особої потреби не уживатимем таких скупчень слів, де одно кінчається голосозвуком, а друге голосозвуком починається.

Так само без нагальної потреби стережімося того, аби стикалися кілька шелестозвуків, бо це спиняє вірша, отже, вчиняє в ритмові павзу – ясно по тому, що було сказано вище, – і така павза може бути потрібною, отже, власне річ у тому, щоб користатися таким скупченням шелестівок і притягати його на поміч, а не йти за випадковими комбінаціями – словом опанувати матеріялом, а не коритися йому.

Хоч звалениМ СТРухлілиМ СТовбуром

нас трохи притиснуло.

Підкреслені місця дають чотири й три шелестозвуки і таким чином чималу задержку, але вона (див. вище) якраз є бажаною: потрібною в цьому разі – тій же меті служить і розмір.

ПРоте РЕволюційний Рух РЕциною пРоніс.

Вірш ніде не спиняється, що якраз і є в ладу з тим образом який він дає.

В звязку з цим – подивіться – в кожнім слові цього вірша є звук «р», який теж яскраво звуками підкреслює образ бігунки; такий образ поета (наперекір міщанському жаху й інститутській соромливости). Такий прийом зветься алітерацією.

Алітерація є могутнім засобом для звукових ефектів. Відчуваючи характер окремих звуків, знаючи лагідність «л», бурхливість «р», сичання «с», дзюрчання «дз», бубон «б», закляклість «к», мелодійність «м», знаючи безмежну здатність звуків і їх комбінацій одбивати звуки життя, поет в силі утворити справжній звукопис. Питання звукопису вимагають багатьох теоретичних праць – є ціла низка російських поетів, що вони майже виключно дають звукопис у своїх творах, такі Хлєбников, Пєтніков, Асеєв, Чічерін і вивчення їх (яким ні в якім разі не можна гребувати) дає до рук могутню зброю, якої ці самі поети не зуміли вжити, бавлячись «мистецтвом для мистецтва».

З українських поетів найбільшим майстром звукопису є П. Тичина особливо в «Соняшних кларнетах», але й кожен, хто претендує на панування душами силою вірша, має з'ясувати собі значення окремих звуків і їх співжиття.

Швидкуйте ж розперезані товариші

БАБАхкайте БИЙте в БАБУхатий БУБон

РУБАЙте, РУБАЙте прокльонів гуджі

Ну-БО!

М. Хвильовий

Де останнє слово останнього рядка звучить як луна ударів в бубон, як стихаюча хвиля бурхливої стихії.

Дам деякі найзагальніші вказівки за нерозробленістю теми. «А» – звук радости й сили, найповнішій звук, «У» – навпаки найглухіший, «О» – типовий звук української мелодії з її величним сумом, «І» – квиління, «Е» – найбільш нейтральний голосозвук. (Ці приблизні вказівки не претендують ні в якім разі на непохибність і абсолютність – в якому контексті вони придбавають ріжних значінь – хочу вказати тільки на увагу, що її треба звертати на наголошений, головний звук слова і рядка). Наведу кілька прикладів:

Холодно...

Мерзнуть ноги

З СТРіхи Сипеться Сніг.

В. Сосюра

«З», «с», «х» малюють, як сипеться сніг.

Віють вітри, віють буйні

в, і, й (в звукові ю – йу) дають враження вітру, наголошені голосозвуки «і» та «у» надають рядкові характер сумного квиління.

Ой що бо то тай за ВОРон,

Що по МОРю КРАкає?

«р» малює кракання круку («крук» – слово споріднене зі звуком вороння).

Такий народний вираз, як «шовкова трава», крім того, що ховає в собі певний образ, є одночасно звукописом шелесту трави (ш, в).

Обмежуюсь цими натяками. Звертаю при цій нагоді увагу читача на відомий йому, може, ще один засіб збільшення враження – це повторення слів, закінчень, звуків.

Вітер.

Птах, ріКА, зелена виКА

Ритми соняшнИКА

День біЖИТЬ дзвеНИТЬ сміється

ПерегулюЄТЬСЯ

Над жиТАМИ йде з МЕДАМИ

ХИЛить кеЛИХами

День біЖИТЬ дзвеНИТЬ сміється

ПерегулюЄТЬСЯ

П. Тичина

Для звукопису раптово набігаючих хвиль вітру. Дуже тонку алітерацію маємо в ХИЛить – кеЛИХами, де алітерують склади «хил» і «лих», що один з них, так би мовити, є вивернутою формою другого. (Ця форма алітерації дуже часта в А. Чічеріна). Зверніть увагу на ритм двох останніх рядків, що змальовує переливи вітру по житах.

Переходячи до головного елементу поезії, до того, що власне є її серцем і душею – до образу, зачепімо мимохідь питання структури вірша – його будівлі – плану.

Як мені до цього часу доводилось закидати аматорам поезії їхню невмілість, їхні банальні рими, їхні одноманітні розміри, так зараз навпаки визнаю, що в логичній послідовности вони майже всі без винятку ведуть перед сучасним поетам. І це коштує їм дуже багатьох зусиль, сили зайвих рядків, сили вимучених і все ж таки банальних рим – словом, це може найголовніша причина вбогого вигляду їх віршів. А втім – оскільки така логичність потрібна?

«Як-то?» – чую я самовпевнене здивування молодих поетів.

Так, – скажу я, – поетична правда – правда не логична, а переважно психологічна. Вірш – не наукова праця. Часи віршованої арифметики Магницького давно минули. Це, звичайно, не має значити, що гарному віршеві бракує щоденної логики обов'язково, ні – постильки щоденна логика не противиться психологічний правді, вона не противиться й ідеї поезії, але цілком ясно, що ці дві правди, хоч і ведуть обидві в Рим істини, але ріжними шляхами.

Враження, що справляє на читача влучний вірш, не є враженням логичної переконалости, лише психологічної урази. Не витрачатиму слів, аби доводити це твердження – за нього вся історія поезії від Есхіла до Шевченка. Сила поезії в силі почуття.

Отже, почуття раз у раз не вимагає ніякої логичної послідовности, тим самим і вірш може вражати читача, хоч би його головна зброя – образ був би з точки погляду міщанського «здорового» розуму безглуздим. До цього повернемось в главі про образ, зараз покажемо, що той же закон стосується й до структури віршу.

Пробіг зайчик

Дивиться —

Світанок:

Сидить грається

Ромашкам очі розтулює

А на сході небо пахне

Півні чорний плащ ночі

Вогняними нитками сточують

– Сонце —

Пробіг зайчик.

П. Тичина

Дочитавши до кінця, ви почуваєте, що «зайчик» – це перший соняшний промінь, і для вас стає ясним дивне речення.

Ромашкам очі розтулює.

Логика глибока і переконуюча, але ні в якім разі не та, що її можна найти в Челпанова або Джемса. І в певній мірі, де примінимо до кожної поезії. Практична порада величезної ваги, яку, одначе, дуже важко сформулювати переконуючо – не женіться за своїм планом, а віддавайтесь хвилі почуття, і вона проведе Вас у Рим істини. Уся штучність, уся фальш, уся поетична неправда багатьох молодих поетів на більшу половину спричинена їхнім бажанням дати закінчений твір, зі вступом і епілогом, поділений на строфи, порізаний на один рядковий розмір, оздоблений акуратно скверними, але неминучими в кінці кожного рядку римами. Це все речі чудові і необхідні, але не абсолютно, лише при нагоді і потребі.

IV. Образ

Переходячи до образу і порівняння, розгляньмо побіжно, які вони були в поезії минулого, бо тут сучасна поезія відійшла найдальше від своїх предків.

По-перше, поезія минулого була небагата образами й порівняннями: старий, як дуб, дівча, як тополя, зірки, як очі, очі, як зірки, проміння сонця – стріли etc. Аби дати поняття про старовизну цих образів, досить нагадати, що слово «зірка» одного походження зі словом «зір», що «стріла» в німецькій мові звучало “Strala”, а це слово тепер значить «промінь». Ясно, що образне, художнє значіння таких виразів до того постерлося, що вони вже не справляють почуття малюнку – лише звичайнісінького службового слова, отже, вірш, таким чином буде тільки римованою, порізаною прозою. Зразок:

Мій рідний край РИДАВ ПІСНЯМИ,

А я їх слухав, та мовчав.

Блукав СПІВОЧИМИ ГАЯМИ,

Пісень веселих там шукав.

Ридання чулись тихомовні,

ТРЕМТІЛИ СЛЬОЗИ НА КВІТКАХ,

Гаї зелені, цвітом повні

Стояли, наче у ВІНКАХ.

І я ходив тими гаями,

В степу ЖУРЛИВОМУ блукав,

Мій рідний край РИДАВ ПІСНЯМИ

І я піснями заридав.

Віталій Самійленко

Ну що ж? «Дуже гарно» скаже мій читач: Навіть чудово! Тільки... тільки щось дуже знайомі вже ті вірші та образи, наче ми їх тисячі й тисячі разів чули. Справді – розгорніть будь-яку книжку Олеся, Вороного або краще Надсона, Апухтіна чи як їх там – ім'я же їм легіон – і ви знайдете ті самі вірші, ще й куди кращі. Чим же тоді писать так, краще давайте перевидамо цих авторів, зробимо переклади з инших мов та й по тому. Але, можлива річ, що можна якось краще висловитись – зробити сильніше враження, адже ж ніщо не стоїть на місці – все йде вперед! У всякім разі ясно, що так писати (або ще трішки гірше) абсолютно нема чого, тоді давайте перевидамо... й т.п. Тут на цьому самому місці прийдеться мені розпрощаться з тими, що їм здається, що так писать все ж таки краще, як шукати нових шляхів – ну що ж, до побачення – але майте на оці, що ледві чи знайдете видавця своїх творів, адже ж видавець краще перевидасть Олеся... і т.п., отже, прийдеться обмежуватись таким колом читачів, як мама, папа і руда кішка.

З тими, що чесно схотять шукати нового шляху, ми порозуміємось по дорозі в казкові луки образів. Отже, почнемо з наведеного вірша Віталія Самійленка. Вдивімось в його образи й спробуймо дошукатись до причини того, що нам вони здаються нудними.

Я підкреслив ті місця, де автор висловлюється образно, малюнково, не просто розмовними словами, а якимись порівняннями. Перше: «край ридав піснями». Як усім відомо, «ридати» по-вкраїнському може тільки людина – тут ридає цілий край, значить край порівнюється з людиною. Далі: «блукав співочими гаями» – співає людина, або птиця, отже, порівняння з людиною або птицею. Далі: «тремтіли сльози на квітках» – сльози, очевидно, порівняння з людиною. Далі «стояли, наче у вінках» – себто мов люде. «В степу журливому» – журиться людина, отже, скрізь: завше автор порівнює природу з людиною, але так, як її вже порівняно тисячі й десятки тисяч разів, – отже, вірш справляє враження латаного чужими латками кожуха, до останньої міри заялозеного в руках ріжних хазяїнів.

Тому й враження таке несильне, кволе – якось несподівано звучать слова «і я піснями заридав» – ніякого ридання ви не чуєте, лише солоденьке тренькання на заялозену міщанську мандолину, на якій ще й лишилась всього одна-однісінька струна.

І ця струна тренькає без упину і без краю. Хіба ж українські пісні – ридання? Хіба гай в тиху погоду «тихомовний» ридає? Краще тоді вже відмовитись від образу і просто сказати «шелестить». «Степ журливий» – як саме, чого він зажурився. Змалюйте конкретно, щоб перед очима встала картина зорова чи слухова, щоб ви відчули те, що бачить поет, а не чули, як він «вдаряє в срібні струни» та й годі.

Але досить. Нові приклади нам краще покажуть, який образ справляє враження, який ні. Аби завести якоїсь класифікації, поділимо образи грубо на зорові, слухові, нюхові і т.п. Уважний читач уже одмітив собі тичинівський малюнок світанку (див. вище), той образ має подвійну глибину – промінь сонця грається, як заєць, і раптом ви бачите, що то не заєць, а соняшний зайчик, як від свічада, – і сповнює душу ніжною теплотою літнього світанку.

На певній стадії людської думки частішим є порівняння людського з зовнішнім, з природою. Такі найбільше порівняння в піснях:

Ой що ж бо тай за ворон,

Що по морю кракає.

Ой що ж бо то тай за бурлака,

Що всіх бурлак скликає.

Народна пісня.

Порівняння народних пісень недосяжно чарівні саме через те, що вони одночасно дають ландшафт – оточення думці. В тій же пісні:

Рости, рости клен-древо

В гору високо.

Поховали пана отамана

В сиру землю глибоко.

(Клен є і образом отамана, і росте на його могилі.) Так часто в Шевченка:

Сонце гріє, вітер віє

З поля на долину,

Над водою гне з вербою

Червону калину.

На калині одиноке

Гніздечко гойдає,

А де ж дівся соловейко

Не питай: не знає!

(Соловейко – Котляревський )

Більшість образів Шевченка такі, як в піснях:

Попід горою яром долом,

Мов ті діди високочолі

Дуби з гетьманщини стоять.

Власне, пісні порівнюють людину з дубом, у Шевченка дуб – мов дід.

Серце, як голубка, як пташка. «Дівча як тополя». В одній поезії навіть дівча перевернулось в тополю – Овідієвський сюжет.

«Думка – орлом сизокрилим літає, ширяє». «Хлопці та дівчата як мак процвітає». «Як та галич поле криє – ляхи, уніати». «Козаки, як та хмара, ляхів обступали». «Червоною гадюкою несе Альта вісті».

Але дуже часті в Шевченка і порівняння антропоморфічні, цебто, де природа вподібнюється людині (що де-не-де є і в піснях).

Там могили з буйним вітром

В степу розмовляють.

Не тілько дівча, як тополя, а й тополі, як дівчата – чудесний синтез народу і природи, однаково любих і розлучених з поетом.

Часто тим порівнянням бракує конкретности – бо вони ще не геть одрізнились від ландшафту, складають його частину. Але не завжди.

Зареготався дід наш дужий

Аж піна з вуса потекла.

Чи спиш, чи чуєш, брате Луже,

Хортице сестро.

( «Гамалія».)

Тут порівняння розвинено в цілий малюнок-образ надзвичайної сили і влучности (піна з вуса потекла). Ще тонший психологічний образ маємо в:

І небо невмите, і заспані хвилі

І понад берегом геть-геть

Неначе п'яний очерет

Без вітру гнеться.

(«З Кос-Аралу» )

Образ, що під ним обома руками підписався б кожний імажиніст. Антропоморфізм досягає тут нечуваної доти виразности і конкретности – залежність ландшафту від настрою, їх тотожність навіть, що є одним з великих здобутків поезії (Уайльд) виступає цілком виразно.

Ці здобутки до останнього часу лишаються невикористані в українській поезії. Олесь і його школа найбільше повторюють банальні образи західноєвропейської поезії: квіти, гаї, соловейки, самітня сосна – є їх переважним репертуаром. В одному тілько творі Олесь піднявся над сучасною йому українською літературою – це в епосі «Щороку» саме в першій частині.

«Снігу ой снігу якого»

.......................................

Наче тут паслися гуси у ранці

Скублися тихо...

І пух свій розкидали білий.

Далі сніг порівнюється з свиткою господарки і нарешті

..................Мірошник

Сіяв кріз хмари муку.

Ці образи своєю конкретністю і яскравістю лишаються одним з найцінніших скарбів української поезії.

Одним з найсильніших художників образу був небіжчик Василь Чумак:

Ой там у полі на обніжку

Тліє блакитний жар.

На що ж так рано, метелику сніжку,

На що ж так рано з-за хмар.

Блакитний жар – останні волошки літа. Далі:

Ой та й погасли ті жарини,

Змерзли волошки в межі.

Білий метелик лине і лине,

Білий метелик сніжин.

Ця строфа непомітно для «логічного» розуму вносить ще одне найтонше порівняння – замерзання з угасанням квітки.

Я чи блакить за ґратами,

Я чи блакить?

Знаю, що став твоїм братом,

Де ж до сестри стежки?

Де душа таким ніжним, але конкретно життьовим способом порівнюється з блакиттю (сестра!); але значення цього образу ще глибше і його незрівняна цінність полягає власне в тому, що блакить не тільки душа в'язня, а ще й воля, з якою гармонує поривання до волі душі. Найглибший поетичний образ якраз є той, що має не одне пояснення, а може бути без краю поглиблений все далі і далі в його внутрішній сенс, де б'ють срібні струмки справжньої поезії (порівн. Потебня «Мысль и язык».)

Коли Чумак малює революцію, образи його хоч чудової сили, не так оригінальні, трохи алегоричні:

Молот і плуг. Єднанням

Братніх заліз

Викуєм зорю останню

Соціалізм!

В. Чумак

Це від того, що вся попередня поезія давала дуже мало матеріялу до цього, отже, Чумакові доводилось орати цілину вже готовими плугами, в ділянці ж лірики він підвівся до найвищої височіні поетичної думки, ідучи своїми власними шляхами. В тільки що наведеному віршеві.

Піль злотопіняві гриви.

В. Чумак

Цей образ, недбало кинений Чумаком, був підхоплений в українській поезії. Є він і в Тичини (не беруся, втім, рішать, хто з них ужив його перший – можливо, що виник в обох незалежно одне від одного). Підхопив його і В. Алешко і викликав зворушення рецензента в «Шляхах Мистецтва».

Другим великим митцем образу в українській поезії є Павло Тичина, що міг би вважатися першим серед самого імажиністського кола.

Е н г а р м о н і й н е. Дощ.

А на воді в чиїсь руці

Гадюки пнуться... Сон. До дна.

Війнув, дихнув, сипнув пшона

І заскакали горобці!..

—Тікай! – шепнуло в береги.

–Лягай... – хитнуло смолки.

Спустила хмарка на луги

Мережані подолки.

П. Тичина

Ви ще не почуваєте крапель дощу – лише на воді розходяться кола з центру (рука). Все замовкло – жде (Сон. До дна.)... Втім, не псуватимеш образу прозаїчними поясненнями – він каже сам за себе. Природа перед дощем змальована П. Тичиною з геніальною яскравістю в другому місці.

...............................................................

Вітри лежать, вітри на арфу грають,

А в небі свариться вже хтось.

Завіса чорносиза

Півнеба мовчки зап'яла. Земля вдягає тінь...

Мов звір ховається людина. —

Господь іде! – подумав десь, полинь.

Заплакав дощ... і вщух.

П. Тичина

Мені доводиться наводити довші уривки, бо образ непорушно звязаний з усією темою поезії. Отже, часто, аби бути зрозумілим, треба його не відривати від поетичного цілого, що часто роблять критики, глузуючи потім з «незрозумілого» образу.

О с і н н є л и с т я

Твої коси від смутку, від суму

Вкрила розолоть, ой же й кривава.

Певно душу твою взолотила печаль.

Що така ти ласкава.

П. Тичина

В Тичини подибуємо об'єднання образу зорового зі звуковим:

С в і т а є

Та пень обгорілий, мов піп на могилі,

«Безсмертний, помилуй» кричить мовчазливо.

Образ, на якого сварився відомий критик А. Ніковський, не розуміючи того, як це «кричить мовчазливо» і доводячи цим свою нездатність розуміти образ взагалі. В тому ж віршові:

Мов свічі погаслі в клубках фіміаму

В туман загорнувшись, далекі тополі

В душі вигравають мінорную гаму.

П. Тичина

Тому – гаму, що низка тополь, що відпалюється від вашого зору, являє з себе рядок, який зменшується з кожної тополі в перспективі, отже, градація – гама.

Нам все одно, чи бог, чи чорт

Обидва генерали.

Собори брови підняли

Розбіглися квартали.

П. Тичина

Брови соборів – це їх візерунки над вікнами, але без жадного пояснення, кожний, хто має естетичне почуття, відчуває насолоду від цього образу. Ще один міський образ:

Стоїть завод – не п'є, не їсть

Аж цвіллю взявся знизу...

Не новий, правда, але стиснений в два могутніх рядки в той час, як хто витратив би цілого вірша на такий малюнок.

Є в Тичини і алегорії – цебто поширення одного образу на цілий твір. Алегорія дуже рідко може бути влучним засобом аби змалювати конкретно якусь тему – бо частини теми раз у раз не підходять під головний образ – алегорію, і вона стає штучною сухою вигадкою. Може, нам доведеться говорити про це докладніше десь в иншому місці. Тут наведемо гарну алегорію – образ Тичини:

Укрийте мене, укрийте:

Я – ніч, стара,

Нездужаю.

Одвіку в снах

Мій чорний шлях.

Покладіть отут м'яти

Та хай тополя шелестить.

Укрийте мене, укрийте:

Я – ніч, стара.

Нездужаю.

П. Тичина

Де є змога найменшу дрібничку сюжету – зілюструвати такою ж дрібничкою узятого образу-алегорії.

Образ-малюнок є найголовнішим джерелом поезії, самим істотним її елементом. Розуміти цей факт стали допіру недавно, і як перед тим поезія майже зрікляся від нього (народніцька школа), так тепер, корючись законові діалектичного руху, образ малюнок став центром уваги поетів. Ціла поетична школа (імажиністи) кладе всю вагу виключно на образ, і така тенденція в її найвищому розвитку знову робить поезію сухою і надто теоретичною – вона губить звязок з життям. Отже, питання образу остильки широке, що обхопити його в однім розділі не можна – обмежуюсь одним тільки колом малюнків – космічними образами, під поглядом того значення й поширення, що воно надбало в останні часи.

Мені кількакроть доводилось вже згадувати, що конкретність – близькість до життя є передумовою живої поезії, інакше вона стає сухою, вироджується в схоластику. Отже, в поезії, що «співала на ліру» два десятиліття тому, космічні образи (сонця, планет, землі, місяця, всесвіту, неба, стихій) загубили конкретність – стали заяложеними формулами, зміст яких був усім відомий попереду, отже не вражав нікого своєю влучністю, барвистістю – до них надто придивились. Зірки – як очі, матір – земля, сонце – бог, місяць – лице, безмежна блакить неба здавалися такими високими речами – мали такий непорушний патент на святість і недосяжність, що лишались або геть без образів, або порівнювались виключно з такими же «чистими» і «святими» поняттями, як указано.

В результаті читач, прочитавши про «душу, як море», про море сліз і крові, про «душу, як безмежну блакить неба» насправді лишався задоволений «поетичністю» цих образів, але неохоче читав вірші, знаючи наперед, що він у них знайде щось насправді «високо поетичне», але до нудоти знайоме і невиразне.

В той же час величність сучасности вимагає грандіозних образів, отже, полишити космічні поеми поезія не могла – значить підійшла до них, як Магомет до гори. В Еллана («Електра»):

Слухайте, говорить земля.

Вибухом сили сп'яніла планета.

В. Еллан

Земля – центральна радіостанція Всесвіту. Земля – п'ятипромінна червона зірка:

Всі п'ять суходолів землі

Іскрять червонястим промінням.

В. Еллан

Там же вище:

Рівніше й рівніше дих

Червоних легенів.

В. Еллан

В цьому разі все-ж таки образ відповідно темі та її трактовці (урочиста ода чи гімн) береться із «чистих» і не має характеру інтимности. У В. Поліщука сонце:

Золотий павук

(«Ярина Курнатовська»)

В. Поліщук

Образ ним розвинений в цілу тему-алегорію, і завдяки природі образу (проміння-павутиння) дає гарну картину.

У Сосюри сонце:

Золота коза.

Памнятаючи несмертельні слова Уайльда: ландшафт – це настрій, читач зрозумів такий образ, як наслідок певного настрою Ґ. Шкурупія:

Хтось чорний зжер гарячий блин.

«Вулиця»

Настрій голодного, що вештався цілісінький день вулицею.

В Поліщука («Бунтарь»):

А сонце

В огневу лемішку в небі колотило, наче в казані.

Де яскраво передається рухлива для людського ока мішанина гарячих парусів сонця. В Хвильового рух сонця:

За сонцем несемося

Лише затихнуть десь його палкі пісні.

(Проміння – палкі пісні – сильний малюнок з переходом в звукову сферу). Світанок в Хвильового:

Підвівся день.

Уперся в небо

Зітхнув так соняшно на світ.

М. Хвильовий

Величний малюнок Дня-Атланта, що підпирав плечима небо В Сосюри:

Вже за обрієм блиснуло

Золоте зорі весло...

Образ непомітно звязаний з старовинною легендою – сонця, що пливе на золотім човні.

Такий самий міфологічний спомин в образі Поліщука:

І сонце підростає, мов бичок,

Щоб грюкнути тепла рогами

По черепу міщан.

«Бунтарь»

Тільки він ще тепліший і близький до нас своїм змістом.

Час забобонної пошани до сонця пройшов і змінився на тепле співчуття до веселої планети (порівн. «Товариш Сонце» М. Семенка), і це не зухвальство «зверх-людини» другого, дешевого видання Ніцше – це почуття єдности зі всею працюючою людністю і свідомість громадської сили її, що використає сонячну енергію без усякої згоди й милости з боку самого сонця. Яка ріжниця між цим і релігійним жахом перед природою, що ми його бачимо в попередній поезії В. Семенка:

І розсміявся, коли зайшов наперед.

Простяг руку, механічно стиснув

Не розібрав: чи то був папуас чи швед.

«Вечір утер носа і скис»

В останньому образі суб'єктивність ландшафта доходить до крайньої міри і відбиває, як свічадо, настрій поета.

Указана інтимність образів, що тепер стала ніби-то модою, чимсь обов'язковим для кожного, має велике методологічне значення. В свій час перейде ця тенденція, але залишиться її причина, що її виправдує – це закон контрасту. В той час, як драматичній поезії давно відомий контраст – могутній засіб драматичного ефекту, в цей час поезія недраматична знала тільки контрасти положень, ситуацій (ті самі, що в драмі) і не знала тих засобів контрасту, які властиві власне їй – це контраст в самому образі. Сонце – лемішка – річ, попередній поезії не відома. І дарма, бо асоціації контрасту власне того ж самого ґатунку, що асоціації суміжности, тільки створюють порівняння ще яскравіші.

В той час, як попередня поезія вміла тільки кількістю або фізичною величиною вражати читача, – «море сліз і крові», нема, мовляв нічого більшого за море своєю кубатурою – підіть зміряйте! Тепер в руках поета далеко сильніші ефекти – ефекти контрасту.

А хай тільки день облетить,

На дорогу виходить мужик

І милується зорями і несамовито

Стріляє, цілує в зоряний лик.

М. Терещенко

Що всі моря всесвіту проти божевільної сили образу.

Та не зріжу собі я голову

Залізняк я і чути мій гук,

Краще вмить опинюся голий

На снігу.

Закінчуючи цим главу про образ (бо тема не має кінця ні краю), завважимо ще раз, що образ найтекучіша, найніжніша і в тім найголовніша сторона поезії. Тут як ніде має значення поетичний смак, сила фантазії – це чарівний острів поезії. Тільки трактування поетом образів може с самого початку вказати, остільки він талановитий, оскільки йому варто писати вірші й надалі. І ось для цього передусім потрібне глибоке знання тієї мови, якою пишем, бо тільки в мові – невичерпане джерело нових образів: найрозкішна фантазія лишається лише думкою, як що нема до неї слів. Отже, як раз українська мова є одною з найщасливіших. Німецький, приміром, поет, ще більше французький, або англійський замкнені в неширокому колі літературного словника. Яке небудь щиро народне німецьке слово, що допіру не увійшло в літературу, з величезними перешкодами тільки могло б увійти туди – в українській же літературі кожне слово може увійти в літературу – вона ще не застигла в межах певного словника, струмки ще горять вулкановим вогнем. Кожен знає слово «літепло» – тепла вода, що може бути краще цього слова і як звукопису, і як образу. Або візьміть слово «літоросль»! І одначе ні те, ні друге, ні тисячі инших не увійшли в літературу, бо автори навперейми дзвонять про гаї, місяць, рози, квітки – не те, що вони бачили й чули, а те, що вони читали.

Отже, моя порада: читайте новітню поезію – але не для того, щоб засвоїти собі дещо – переспівувать його, а для того, аби звільнитись від пут ув'язливих, пут минулого і піти своїм невторованим шляхом в музичних луках української мови. І не тільки найкращих поетів треба читати, не тільки голів кожної школи, а й тих, і може найбільше, що роблять тую непомітну технічну роботу, наслідком якої виростають корифеї літератури. Якраз ці «робітники поезії» дають справжньому поетові потрібну йому технічну підготовку.

«Добре тобі казати, як ти терся по школах і столицях», чую я давно від своїх слухачів, а ми, мовляв, по-простому, по-селянському, пишемо. В тому й біда, що не по-селянському, а по-городському Ви пишете, та тільки дійшло до Вас городське в третьому виданні і не в кращих зразках. Для того, щоб писати по-селянському, по-простому, треба подолати в собі культурні впливи, а для цього їх треба узнати. А що не треба для цього вчитись в університеті, тому доказ поети М. Хвильовий і Сосюра, що ніде не вчились, нічого не скінчили, і що все ж таки далеко ген-ген перегнали десятки буржуазних поетів. М. Хвильовий крім того, що він поет – як слід тому бути – з повним розумінням науки поетики ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі – це справжній і оригінальний майстер. Оригінальність його творчости в тому, що він перший поет-робітник на Вкраїні. Геть чимало робітників, що пишуть вірші – мені доводилось зустрічати посивілих робочих, що з зусиллям волі складали вірші. Але вони цілком в полоні в плохеньких буржуазних поетів вроді Надсона, Апухтіна і іже з ними. Для того, щоб подолати що небудь – треба його переживати, такий діалектичний закон розвитку – його ж не минеш. Цілком безпідставна надія, що для поезії потрібний тільки талант та натхнення – і вірші «самі» напишуться. Кожен поет переходить довгий шлях розвитку, щоб найти самого себе. Як би ми подивились на того компоніста, що, не знаючи законів музики і попередньої музики, став би писати оперу. Ясно, що будь він якнайталановитіший музика – його опера буде чимсь вроді «Іванова Павла», безпорядною мішаниною чужого другосортного матеріялу. І однак ніхто не може засвоїти цієї природної думки під поглядом поезії. І Хвильовий лепетав колись, і Чумак писав вірші отакі:

У високе блакитнеє небо

У яскраві зірки подивись,

Яким світом невидано дивним

У блакиті вони зайнялись... і т. п.

Заяложені слова, розмір стукотіння, один тільки образ на чотири рядки та й той такий старий, як світ (зайнялись), – хіба же це той Чумак, що написав «Заспів»?

Половина з тих, що завалюють віршами видавництва, можуть бути добрими майстрами вірша. Це нічого, що буде так багато поетів, зате з посеред тих може виділитись такий, якого ще не бачив пролетаріат.

______________________________