Текст книги "Життя Гая Сергійовича Шайби"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 2 страниц)

IV

Ось іду по рейці і хитаюсь.

Чи дійду до краю, чи впаду.

Ліс ліворуч, мов зелений заєць.

Задивився на мою ходу.

Скільки днів любилося з ночами,

Пропадало вранці у вікні.

Скільки птиць летіло над полями.

Не верталося до мене уві сні.

Десь далеко одинокий коник

Пісню травам і лісами згадав.

Наче гасне дерев'яний дзвоник.

Наче стань і падає вода.

Я іду по рейці і хитаюсь.

Чи дійду до віку, чи впаду.

Ліс спинивсь. Ліс, мов зелений заєць.

Задивився на мою ходу.

Гай Сергійович Шайба сидів на коні. Це було теж любиме тіло – бачкувате, гаряче і послушливе. Варт було трохи стиснути його ногами, і воно бралося гойдати ритмічно Гая Сергійовича Шайбу. Варт було трохи натягти вуздечку – і тіло починало капризно вигравати дрібним вимахом. Варт було вколоти тіло, і воно одривалось од землі й летіло над шляхом, – а земля робилася морем і бралася хвилями – долів! горів! долів! горів! – перекочувались, вандрували хвилі.

Напередодні, наступаючи з великою помпезністю, з кіннотою, гарматою й піхотою, денікінці вибили роту Гая Сергійовича Шайби зі станції Конотоп. Власне, Гай Сергійович Шайба був би тримався на шляху за тополями коло станції – проти кінноти, гармати й піхоти, коли б з панцерника не влучили в лівий фланг стрілецької лінії й не положили б одинадцять рядком у рівчачку над шляхом. Гай Сергійович Шайба одступив, а денікінські гусари ринулися на одинадцять мертвих і постягали з них сорочки, пояси й чоботи.

Коли стемніло. Гай Сергійович Шайба взяв з собою агітпропа, і вони поїхали вдвох у роз'їзд. Агітпроп у Гая Сергійовича Шайби був з акторів і дрейфив. Обіруч чорної дороги росли темні декорації кущів – просто попереду на переїзді була денікінська застава. У кущах щось шаруділо – вітер наввипередки з зайцями, – і агітпроп остаточно ліг у дрейф. Він почав агітувати й пропагувати ідею, що далі їхати нема для чого. «Підождіть тут, – сказав Гай Сергійович Шайба, – друже Аркадію, не говоріть так красиво, вас ніхто не чує». Агітпроп став, а Гай Сергійович Шайба поїхав далі. І от він почув тихий виплеск копит по дорозі – той виплеск голоснішав, але віддалявся, частішав, але тікав геть. То агітпроп, не перенісши темних кушів при дорозі, гальопом подався додому. Та не було тихо – інші копита сплеснули попереду – вони тихішали, але наближалися, рідшали, але були на голос від нього. «Какова полка», – кричав тенорок – немужній, прокурений, пропитий, авторитетний, переляканий тенорок. Гай Сергійович Шайба не відповідав і їхав поволі вперед. У прокатнім цехові було куди небезпечніше – треба було стрибати між смертельних штаб, що вистрибували як блискавки з допель-дуо, снувались коло ніг, зоставляли півсантиметра безпечного місця. Денікінці почали стріляти – вночі, з коней. Це було вже зовсім смішно. Може статися, що Гай Сергійович Шайба стиха розсміявся вночі, бо після німої хвилини денікінці повернулися, й коні подались назад.

За півгодини Гай Сергійович Шайба, уникаючи застав, як штаб, смуг і кутніх штанг, провів роту на станцію Конотоп і з-поза станції, з тилу, почав стріляти. Ніякого вночі бою не було – не було ніякої небезпеки; куроцапи, яйцехвати і мордобої світ-за-очі тікали через ріллю, через соняшники, через кущі, сіяли рушниці, погони й кокарди, а вранці Гай Сергійович Шайба вже наступав на них зі станції Конотоп обаполи залізничної колії. З лівого флангу, де були кущі. Гай Сергійович Шайба вивів свою кінноту верхи – це був агітпроп і ще скілька душ на конях, забраних у станції, – од кущів праворуч лежала його стрілецька лінія. Сам він виїхав трохи за кущі й став. З шанобливої обережної дистанції стріляли денікінці.

Ясний теплий день. З гаю в міжвогневій зоні вихопився вовк і побіг удовж стрілецької лінії. Наляканий розмаїтими громами серед ясного дня, сірий чухрав, підібгавши хвоста, просто на станцію. Гай Сергійович Шайба мало не вискочив із стремен – бий, хлопці, вовка,– і мовчазна лінія, запалена мисливським шалом, затріскотіла навперейми аж до кінця по той бік колії.

Ясний, світлий день! Як хилило сонце на сон! Як скліпував теплий вітер вії. Як перед заплющеними очима маршували незчисленні неспані ночі, сипалися темні села – в селах було сіно, був хліб, було молоко – не було тільки сну. Варт було сісти до столу й покласти на руки голову, як прокидались воші. Вошей було стільки, скільки є на світі секунд – одні швидкі й яскравіші, другі ситі й сонниві.

Ночі, ночі й ночі. Ночі повні нужі – ні спати, ні бити нужу. Незліченні села, Що простяглись аж туди, до заводу. На заводі зараз яйцехвати уже вивозили варстати, псували мартени, забирали електромотори. Незліченні, безсонні, по вінця повні нужею й думками, села.

Гай Сергійович Шайба розплющив очі. Просто перед ним у соняшниках двиготіло якесь невелике повісмо людей. Агітпроп і інша кавалерія позлазили з коней і щось гукали до нього, Гая Сергійовича Шайби.

Гай Сергійович Шайба глибоко зідхнув, розстібнув штани й узявся бити вошей. Насамперед, він вигріб їх кілька жмень і висипав долі. Потім він почав нищити їх поодинці. З лютою ненавистю він душив темні безсонні ночі, силкуючись почути між пальцями соковите чвакання ворогів. Але нічого не було чути – пролинула блискавична черга вистрілів, і перед ногами коня виприснуло п'ять фонтанів куряви. Гай Сергійович Шайба подивився перед собою в соняшники. Десь із правої руки, ярком, денікінці підвезли кулемета, випустили по ньому чергу, і кулемет застрайкував.

Це вже скидалося на дротовий варстат прокатного цеху. З-під дротових вальців мало хто виходив на пенсію цілий – дріт перепалював ноги і перетикав тіло з кулеметною швидкістю. Варт було йому засотатись і запутатись на одну сьому частину секунди, як уже з цеху виносили майбутнього шарманщика або ж продавця газет та журналів. Гай Сергійович Шайба колись стояв біля останнього варстату перед мотовилом, де дріт пролітав сім метрів на секунду. Дріт затуплявся навколо нього, коли він саме успів схопитися за штангу й підлетіти вгору, а вогненне коло закрутилося гадюкою долі.

Отже, Гай Сергійович Шайба поважав кулемет. Шрапнель, ударні й рушниці він вважав за театральну стрілянину для слабонервних, але кулемет у компетентних руках – машина ділова. Гай Сергійович Шайба з деякою поспішністю упорядкував штани. Бризнула в кур друга черга з кулемета, і він знову застопорив. Бризнула третя черга уже в порожнє місце – понад кущами вів свого коня Гай Сергійович Шайба, і кінь шкультиґав на праву передню. Кожен конів крок крапав кров'ю. «Давай сюди кулемета – інтелігенти, не управляються коло свого – мало каші їли», – і Гай Сергійович Шайба за дві хвилини скосив соняшники, кулемета й добровільних реставраторів російської імперії.

У цей ясний, теплий день денікінців покотили на південь. З хутора Михайлівського прийшли ешельони латишів. Червоне козацтво доскочило вже до самого Харкова, Гай Сергійович Шайба підійшов до соняшників і знайшов одного живого. Немужній, пропитий, прокурений, авторитетний, переляканий тенорок просив жити. Це був поручик Кронь, виплід естетичних поривань головного інженера. «Візьміть його, – можете позабирати речі, тільки англійський пояс мені, на спомин – але... щоб був живий – він мені ще придасться для вияснення на заводі». Надвечір стих і теплий вітер – над станцією сіявся дощик, – і Гай Сергійович Шайба спав, поклавши руки на стіл, а голову на руки.

Незчисленні пережиті села, темні хати, що їх ніколи більше не побачиш, журавлі над криницями, сховані кури співають на горищі. Незчисленні ночі крізь села, нужа без кінця і краю – і от станція. Покотом сплять червоні салдати, агітпроп лежить на столі і вгруз носом у каламар – з кожним сопом з каламаря фонтаном присне чорнило – воші перебито, розчавлено з тріском, як вистріли, – і Гай Сергійович спав, поклавши голову на руки.

V

Ах, згляньтеся, – благатимете ви

І поцілуєте бійцям запилені халяви,

І кульбаба гойдатиме в траві

Без голови стебло – укошене в отаві.

Ах, згляньтеся. О, жаль! О, жаль! О, жаль!

Все віддамо – лиш подаруйте волю!

– Ю бет ай шел! – погодиться коваль

І розстріляє вас на ґолфовому полі.

З машинами ж управимось самі.

Самі зробиш – самі пустимо у хід.

– Машини радо нас послухають, і ми

Новий обточимо і вишліфуєм світ.

Гай Сергійович Шайба підвів голову зі схрещених рук і глянув перед собою. Величезне море стола, немов парусами, усіяне було паперами. Це були малі торговельні бриги з замовленням на залізні штаби, поштові фрегати з негайними наказами, корвети з воєнізаційними намірами, театральні баржі, загружені мандрівними трупами, рибальські шкуни з оселедцями й судаками в маринаді для робітничої кооперації – це була неоглядна фльота паперових парусів, що припливла в порт завкомівського стола, над яким високо маячив Гай Сергійович Шайба.

Ще було півтемно, але вже набилося людей. Майстер другої домни зарізав шихту – в коксі процент попільности – в збірному цехові монтер Іллін пустив англійський стругальний варстат – спеціяльна комісія з спеціялістів дурно два місяці проїдалася коло того варстату; – дайте мені довідку, що працював слюсарем другого розряду! – як живеш, Шайбо? Приходь сьогодні, буде що й до чого! – Котись, Гришко, не заважай, а то викину під три чорти за вікно – в третій годині повертається культбригада з села, щоб була трибуна оркестра, – щоб сповістили по цехах – мітинг – там же щоб доповідач про папу римського, – як не буде трибуни за чверть на третю... словом, щоб, баста – літучу нараду про культкерівництво в електричному цехові – сідайте, браття, і нате вам десять хвилин – вигрібай факти – хто говорить – голова робкоопу? – Шайба! – коли ти будеш годувати робочих шрапнеллю і возити хліб на м'ясних підводах, я тобі розкажу в деталях, куди ти завтра поїдеш і яким поїздом. – Убиральниця Кроніха Олена прохає заплатити за надурочні

виплатити, – твого чоловіка й сина я розстріляв тут на заводі – але ти, бабо, робітниця, і працюєш чесно.

О! У механічному, у револьверному варстаті знайшли шабер між шестернями – братця, обміркуйте культкерівництво в електричному без мене – ша, козацтво, зараз повернуся – на кого думаєте; – ні, це не він – стривай, кого позавчора викинули по розкуркуленню – це той Юда хотів змолоти револьверний – він сам себе змолов у кашу – нехай хоч зараз вішається – хто перший побачив шабер? – поклич його сюди – стій, це що, як ти ріжеш, чи тобі повилазило – таблиця в тебе є? – про справу з шабером сьогодні вночі в пів до дванадцятої нарада – щоб був директор і громадяни інженери, – здоров, Іллін, вітаю тебе з стругальним, ти художник, но про тебе ніхто не знатиме, ніхто не влаштує виставку того, що ти повершив – і тебе не виберуть на академіка – ти помреш у своїй хаті – але ми тебе не забудемо! – компресор скінчили збирати? – Браття, нам пишуть, ніхто в Союзі не робить таких компресорів – і хоч би який цуцик гавкнув у газеті. – Дощик, – але мітинга одкриваю – товариші, наша культбриґада повернулася з села, – повстаньте, гнані і голодні, пролетарі усіх країн – їздили робочі, культробітники, окрестра, пролетарський поет і так далі, – в'їздили в хутори, виїздили з колгоспів – дядьки накидали три підводи ікон, – возили бабів автом у зразкові колгоспи, – виявили, як живуть люди, чи штемпелюють дітей, чи сплять по сорок душ під однією ковдрою. – Товаришу дядько, ваше слово – тільки не розвозьте плужанської лірики, – кажіть просто і прямо, що бачили, – виявляйте, чи були заскоки, – повстаньте, гнані і голодні, – тепер, товариші, я скажу. Ви пам'ятаєте, як ми робили на бельгійців? Як горіли свічки, як пропадав газ. Як коксувальним вугіллям топили паровики. Як виганяли на вулицю з вовчим білетом за те, що читав Маркса. Як видавали двадцять п'ять рублів за одрізану дротом руку, як видавали двадцять п'ять рублів за одрізану дротом ногу.

Товариші! ми будували новий електричний цех. Ми топимо штабом, товариші. Із шлаку ми робимо цеглу. Ми збудували нову повітродувку, і вона йде в нас на газу, товариші.

Но, товариші, не електричний цех ми збудували. Не повітродувку ми поставили. Не нову домну ми пускаємо післязавтра, а старе бельгійське барахло розвалюємо. Ми збудували нових людей. Ми поставили нову історію. Ми пускаємо в хід нове життя, товариші. Кому не цікаво, вийди геть. Товариші, ви підняли ваші чорні руки. Не опускайте їх, у ваших

чорних руках ніжна доля всіх людей світу. Ви отці нового світу – не упустіть дитя – воно в ваших чорних руках. Товариші, я закриваю мітинг; – ні, ще про римську папу, вилазь із доповіддю, хто там! – Товариші, папа римський є головний римсько-католицький зверхпіп, – но цікавиться православними церквами з недавнього часу, – саме чогось тоді, коли в нас пущено всі шківи, коли ми повертаємо життя, коли ми двигонули вперед. – Повстаньте, гнані і голодні! – Хто за? – Учасникам культбригади зібратися о дванадцятій годині ночі в клюбі для звіту. – Не спали шість діб – не поспиш іще й сьогодні, – на завтра звільняю на день від роботи – одіспиш за все. – Диктую, стукай відповідь силікат-трестові! – Де мій чоловік, поїхав у колгосп і досі нема, де ви діли мого чоловіка, що я довіку сама спатиму,– все одно не вийду, подай сюди мого чоловіка.

Гай Сергійович Шайба вийшов з-за столу і підійшов до баби.

Листа послали, но людина не янгол і не може ввесь вік спати з однією бабою – якщо не вернеться, то з міліцією його тягти не будемо.

Гай Сергійович Шайба бабу поцілував дружньо, повернув за плечі, і вона вже була за дверима. – Що тобі, жінко?

Навіщо ти сюди притягла пацана? – Чи ти повернешся колись додому, чоловіче, третій день спиш на столі в завкомі!

Завтра в обід, може, прийду, наготуй мені цинкований таз помитись. – Одпливай додому, нема коли – до силікаттресту – у відповідь на вашого листа, сповіщаємо. – Що тобі, пацан – пояса? – На тобі пояс, грайся, но тільки тікай додому. – Пацан узяв, – о! це був добрий англійський пояс.

Товариші, – сказав небавом по цьому Гай Сергійович Шайба. – Часу в нас небагато – і в тижні ми знайшли п'ять день, а в п'ятирічці ми дозволяємо собі лише чотири роки, але все ж таки, ви маєте почекати п'ять хвилин, бо насупротив мого вікна, в їдальні я нап'юсь чаю.

Як тепер, блукавши по подолах Дагестану і дійшовши горяного струменя, заллявшись потом, як градирня, як звір, він пив чай. Гарячою парою прикро промивався потужний котел його тіла – аж у кінчиках пальців, здригаючись болючою насолодою, він пив чай, склянку за склянкою, розплавлюючи зґляґлі жмути нескінченних думок, розпарюючи затужавілу шкаралущу невдоволених питань. На мить він поклав голову на руки і в ту ж мить він став під трансмісією механічного цеху.

Мов океанський пароплав, механічний цех плив в Електриду. Кожний атом цегляної підлоги просякав дрібний двигіт невидимих хвиль, що на них гойдався механічний цех. Сичали ремені з шківа на шків – і з циркулем добрий шкіпер стояв над покопирсаною мапою земного валу – розміряючи пильно кругосвітну подорож валу – під ногами не було землі, він стояв над трюмом – звідти йшов таємничний двигіт.

Як маятник, міряв час брус на стругальнім варстаті – вперед-назад-вперед-назад, і кучерявою піною завивалась стружка в минуле, у чадну чагар перевойованих воєн, у давненезні доводи старої історії, у липучий літопис князів, королів, кошових, в десятитисячолітню костогризу людей, у смерть полотняних спантеличених смердів, у загибіль незнаних, незаписаних героїв, у те, як Пилипи й лакузи скакали в гречку і вистрибували з конопель міністрами й великими воєводами.

А навколо сверещали свердла. Серед мила й без мила, не вмер Данило, болячка задавила, вони вдушувались у деталі великого мотора майбутности. Вони готували простір для свіжих лав юних болтів, нових бійців. Для нових нарізані віків у математичному факультеті револьверного варстату, вони увійдуть у товщ сталевої маси – і кожен з них свою стріне гайку, прошиє її і з нею з'єднається навіки.

Аж от Гай Сергійович Шайба відчув, що він – фрез. Витвір тисячолітніх математичних зусиль темних геніїв підсвіту, він, гіперболічний і блискучий, вийшов на поверхню і в металевих верствах людства, в сталі, в залізі, в чавуні в дуплинах, у жуках окалин, у перегартованій плівці, у потяжнім ферумі, у ванадії, молібдені і мангані прорізає парадоксальну, але ясну й круглу лінію до вселюдського щастя. Фрез фрезів, він сам нарізав фрези полегшуючи роботу майбутнім вікам. Википілий в тиглі самогарт, він сталеву вів лінію ні на мікрон праворуч, ні на мікрон ліворуч.

Важку, мов болт, голову він звів зі зхрещених рук. Мов тать, підкрався дощ і заходив по дахові дитячими пальцями. Круглими скляними іскрами дощ цілував вікно – і от дощ утік у кущі – перед Гаєм Сергійовичем Шайбою стояв пацан і плакав круглими, літніми краплями. Об добрий англійський пояс, пристібуючи батька до стільця, об застібку він порізав пальця, і палець теж заплакав круглою краплею крови. – Стривай, – сказав Гай Сергійович Шайба і, взявши пацана навколінь, став видушувати з пучки кров, – боляче на одну мить, а далі буде краще, – він із страхом дивився на пацанове обличчя. Але пацан уже задивився на пучку, як з обріїв, з ярів пальцевої шкури нове зіходило, ще кривавіше сонце. Гай Сергійович Шайба зовсім збентежився, але давив дужче і глянув у вічі. Сльози висихали йому на зацікавлених очах, і рот розійшовся осонням осміху.