Текст книги "Луб'яне решето"

Автор книги: Майк Йогансен

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 2 страниц)

Майк Йогансен

ЛУБ’ЯНЕ РЕШЕТО

ПРО ГУМОР

Бувають такі діла, що з них не можна не сміятись. От уявіть собі: ішов вулицею джентлмен у фракові, у новому циліндрі, у лякових черевиках. І от у другому поверсі одчинилося вікно й на голову джентлменові висипали діжку з помиями; він уступився, служниця упустила діжку, діжка торохнула його по черепу, він з переляку наклав у штани і впав у калюжу.

«Грубо, – скажете ви, – але смішно».

А то послухайте отакої: один професор зайшов у ту халабуду, де написано два нулі. А був той професор чоловік неміцний і хворував на закріп. Тільки він там розташувався, як хтось як не садикне каменюкою в двері. Він сидить, а ззовні каменюки гупають у двері. Він терпів, терпів, а тоді як не схопиться доганяти... А тут народ, дами...

«Ще грубіше, – скажете ви, – але смішно».

Ну так от: декому це не смішно. Аніяк. Не розуміє дехто такого гумору. А от уявіть собі, коли йому кажуть, що учневі третьої групи загадали написати повну характеристику Печоріна, то він схоплюється за боки й лягає з реготу.

«Грубо, – гогоче він крізь регіт і сльози, – але смішно».

Не по однаковому люди зроблені. Читає інший, що чоловік упав з аеропляна й настромився на радіодрючок як на кий – і йому не смішно. Читає в Чехова, як косар добуває з кишені квитка «зі скорістю двох вершків на годину» – і лягає з реготу.

То ж у цій книжці пробував я гумор і на так, і на он-як. Я не дуже боявся, що скаже читач: «Що тут смішного?» Одного я боявся найбільше: щоб не сказав той читач: «Грубо, але не смішно».

РЕЗОЛЮЦІЯ

(Оповідання з римського життя)

Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, сидів на сірім каменю на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Перед ним стояла Сибілла і розмахувала, віщуючи, руками над триногом. Вона одверзла вуста свої й сказала:

– ...І ти побачиш майбутнє, страшне й дивне, якого зроду не бачив ізвіку свого...

У цю мить неначе вдарило Квінта Люція Публіколу фінкою під шосте ребро. Він поточився і впав нестямний...

Коли Квінт Люцій Публікола, римський громадянин і патрицій, очуняв, то по дорозі, що стелилася ген з-під його очей, лежали дві довженні залізяки. Щось загуркотіло. Вперше член фамілії Люціїв на свої очі побачив товарний поїзд. Та Квінт Люцій Публікола був стоїк.

– Непогані колісниці і чималенька їх купа,– похвалюючи промовив римський муж. – Та ледве чи Гай Люцій Цесар міг би підкрастися до галлів з таким торохкотінням і гуркотом. Сильне роздовбані колісниці.

Оце сказавши, Квінт Люцій Публікола нашвидку застібнув ґудзики на своїй сенаторській тозі, ухопився за поручні й поїхав з останньою колісницею. Правда, просто перед його очима заманячив напис:

«Увіходити на ходу поїзда заборонено», але Публікола того напису не зрозумів. На станції Публіколу легко випустили з перону.

«Кіно-зйомка», – шепнув хтось, побачивши патриція, і всі розступилися перед ним. Хтось запропонував провести його до режисера, але Публікола, гордо піднявши голову, пройшов у місто, залляте електричним світлом.

«Скільки тут, одначе, єгипетських лямп», – подумав патрицій. – «Для чого ж їх поставили на місце, а не несуть перед публікою», – майнула в нього гадка, коли він уступивсь і впав в калюжу перед вокзалом.

Посердившись трохи на нерівне каміння, що добре торохнуло його в скроні, Квінт Люцій Публікола виліз з калюжі і налагодився продовжувати свою дослідчу екскурсію Та раптом до його слуху долинув хрипкий звук, що виходив з рупора, поставленого на дахові. Публікола звів очі й уважно прислухався. Потім протер собі рукавом вуха. Прислухався ще раз.

– Грамофон, – сказав Публікола рішуче. – Не розумію тільки, для чого було ставити його на дахові і пускать заялозені позаторішні романси.

У цю мить погляд його впав на плякат, наліплений на дверях. Це був декрет про латинізацію.

Всіх римських громадян, що не складуть іспита з латинської мови до 1 януарія цього року, буде звільнено з посад, за винятком едилів, діловодів, квесторів, цензорів, консулів, адвокатів, легатів та інших відповідальних службовців.

– Прекрасно, – пробурмотів Публікола. – Не далі, як учора, коло самої моєї вілли безпритульний, лаючись у бога, сказав «ад матері» з орудним відмінком. Чистота мови сильно підупала в нашого юнацтва.

Публікола ще раз подивився на плякат і увійшов у двері. Перед його очима розстелилося ціле море столів і службовців.

«Яка сила писарів, одначе, – подумав Квінт Люцій. – Не знаю, чи їх було стільки в самого Сулли».

Почувши знову щось про кіно-зйомку і режисера, Публікола без перешкод легко дістався до зачинених дверей з написом: Замзав.

Це ефіопське і замбезівське слово не злякало Квінта Люція Публіколи. Сміливо, зрікшися богів своїх і не визнаючи чужих, він штовхнув двері у святилище діловодства та бухгальтерії. Він відчинив двері.

Замзав сидів на свойому кріслі, а в його на колінах сиділа машиністка. Побачивши Публіколу, вона прошепотіла: «кіно-зйомка» і замість зіскочити з колін, ще ніжніше притулилась до замзава.

Хмара набігла на високе лисе чоло замзава.

– Хто сміє без дозволу... – почав він промову, скеровану проти кур'єрші Катерини.

Але Публікола не втратив рівноваги:

– Нещасний замбезієць! – гримнув він. – Не далі, як учора п'ятнадцять невільниць мили мене в термах і мастили смірнськими пахощами. Я не дозволив би їм зоставити на тілі хоч листочок одежі. – І Публікола, стукнувши дверима, пішов до останніх дверей із коротким занзибарським написом: 3 а в.

Могутньою рукою римлянин товкнув ці двері. Та двері не розчинялися. Зав замкнув їх з середини. Очі римлянинові запалали. Нарешті він знайшов людину, він знайшов Суллу, Нерона, Калігулу цієї слабодухої епохи. Що мав сили Квінт Люцій Публікола бабахнув кулаєм у зачинені двері і... схилився до дірочки в замку.

Від картини, що предстала перед його очима, кров застигла в його древнє-римських жилах. Зав сидів за столом і писав на власній, на своїй заяві до тресту своєю рукою резолюцію:

«Видати аванс 500 карб. без повороту. Зав...»

Кілька послужливих рук підхопили римського громадянина Квінта Люція Публіколу, що не без звука і без стогону знов занурився в таємниче небуття...

Римський громадянин і стоїк, багач і патрицій Квінт Люцій Публікола прокинувся на березі Євксейнського Понту, сиріч Чорного моря. Сибілли вже не було, не було й тринога, не було й сірого каменю. Натомість перед Квінтом Публіколою стояв його друг Секст Муцій Агрикола і піддержував його в сидячий позі.

– Не погано ти моргокнувся, друже, на цім проклятім березі, – сказав Секст Муцій Агрикола, допомагаючи Публіколі підвестися. – Ходімо, Агріпіна вже давно нас жде коло цирку.

– Я був у майбутньому... – почав був Квінт Люцій Публікола, але, побачивши на березі дві порожні пляшки з-під хлібного вина, він замовк. Він зіперся на Агриколу і вони подалися до цирку.

ІЛЮЗІЯ

– От ви мені що розкажіть, – сказав Іван Саво-стьянович і поклав фунт сала на терези.

– Кажуть люди, ніби тепер наказ такий вийшов, щоб який пес без намордника, нашийника й налигача, то щоб такого скаженого собаку негайно хапать і знистожать. Не скажу вже вам, чи то правильно, чи ні, а тільки вчора вранці-рано уже бачив я, як у людей ілюзія заходить про отой наказ. Вийшов я з дому йти на посаду, а тут якраз дама й собі теж свого пса вивела погуляти, породи цетер. Але ж не ступила вона, голубонька, й двох ступнів із своїм псом, як ні сіло, ні впало, де й узявся той джентлмен, що собаки цупить гачком і одвозить на держутиль – завод, щоб виробляти з собачини свічки, масло, сосиски й усяку бакалію. Так от він і зачепив цетера отим гаком і тягне до себе в хуру – годі, мовляв, песику, баглаї строїти, ходім у завод.

Дама ж, звісно, теж не з кізяка зроблена, кричить: «Куди ж ти мого пса тягнеш, це ж пес не скажений, а просто сказати б дворовий собака, щоб у хаті жив, і привчений вже долі не класти, а мама його на виставці получила медалю. Покинь, репетує, цетера, у цю ж мить!»

Той же з гачком дядько й слухати не хоче, потяг цетера аж на кам'яницю, ось-ось запроторить у хуру і тоді досвідання, бувайте здорові. Дамочка, конешно, як не розмахнуться, та як не паць йому в пику. Той, ясне діло, образився дуже, кричить: я вам не лакей і свині з тобою не пас, а я радторгслужбовець держутильзаводу, а ти, суча дочко, не маєш нікоторого права бити мене в пику, а то й сам можу здачі дати – та як перехопе гака в ліву руку і дамочку тиць легенько межи груди так, що вона поточилася й упала на тротуар.

А тут уже й народ збився: одні на дядька напалися, за що безвинного собаку поцупив та ще й дамочку б'єш межи груди, на вулиці ж, не в своїй же ж таки кватирі, хамлюго, і один такий, Наум Семенович, що торгують напроти голками, гарусом, ґудзиками й усякими дамськими вишивками, так прямо підступився до того, що з гачком, і галасує: «Держіть мене, а то я вб'ю його!» І плюнув йому на чобіт, а чобіт новий, витяжка. А той на Наума Семеновича наступає і іменно страшно кричить, для чого той плюеться на чоботи, наче навколо місця немає, де плюнути, а народу вже зібралося чималенько й справді вже – плюнь у собаку, а влучиш у громадянина радреспубліки.

Оце сказавши, щоб тобі й заспокоїтись, так ні: далі кричить: я, каже, вам, сукини сини, не гицель який-небудь, а джентлмен, і не дозволю, щоб хтось плював мені на чобіт, хай плюне свойому батькові. Тут галас такий зчинився, що й не розбереш, що й до чого: одні гукають, що джентлменова правда, що собака й справді скажений, бо хвіст униз і вовком дивиться, а другі, що нічого подібного, бо в скаженого собаки слина в роті, а в цього рот сухий. Ті знов галасують за рот, що коли оцей рот та сухий, то щоб така була суха постіль у вашої матері. Шум, галас, шарварок, нічого не розбереш і не допоймеш, хоч роззявляй вуха ширше за той собачий рот.

Я собі теж стою і думаю, що справді й не добереш, чия правда – всякі бувають ілюзії – оце хвіст униз, а побіг собака – і хвіст вгору руба стирчатиме – як от чапля стоїть на одній нозі, а знялась, полетіла, дивись, обидві ноги бовтаються ззаду. Недавненько ж оце мені було полювавши, що як вийшли ми на болітце, добре поснідавши, а до сніданку була ще й та, що її не проливають, та все було, хазяйський зять несе її не по одній, а по парі зразу під полою. Принесе дві – опростаємо, принесе ще дві – опростаємо, знов дві опростали, ще дві – знов опростали. Отак-о сиділи з восьмої вранці аж до третьої опівдні і все по парі та по парі.

Коли вийшов я на двір подивиться, чи добра погода і чи немає звідкілясь вітру та й бачу: несе зять або восьму, або дев'яту пару, вже й під полу не ховає, а як ухопив за шийки, так і тягне, ідучи по вулиці. Бачивши я, що мені непереливки будуть, ще й день такий – спека, взяв рушницю свою однодульну, систему Бердан, набив кишені патронами й геть з двору, думка: може вб'ю якогось дурного бекаса. Коли – гульк: і Петро йде, щоб мені до пари, а за ним і Іван Іванович.

Дійшли до болітця, Петро сів на купу. Тут, – каже й сидітиму, на кий мені чорт ходити по болоту, хай краще посиджу на сухенькому.

Встромив свою дводульну дубельтівку в воду коло себе й каже: – от тобі бекас, стріляй, ще й не бекас, а цілий дупель. На моє, на щастя, Іван Іванович і Петра з купи зняв, а то було б мені полювання.

Іду вже сам, коли з – під ніг бекас. Ф-р-р-р і подався. Тільки я намірився стріляти, коли бачу – бекас не один, а їх двоє летить у парі, от як я з Петром. Тільки націлюся по одному, так другий перебаранчає. Дивлюсь на свою рушницю, аж гульк! два дула на ній, а було одне, як я з дому виходив. То думаю, може, я з Петром рушницями обмінявся, коли він на своїй купці сидів. Поки я думав, ще пара бекасів знялась і знову летять як у дишель упряжені, купкою.

Я з своєї дубельтівки бах раз, другий б...– коли ні – осічка. З одного дула тільки вистрелила проклята рушниця, бачу щось не те: дивлюсь край неба, аж воно не одне, їх двоє теж: то одне вище, то друге, а то заходить одне за одне, як вітрякові крила за горбок. Ліг на землю, лежу сам твердо, ані руш, а земля піді мною ходором ходить, так і двигтить і вже не край неба, а тут таки піді мною. Нема чого робити, розстібнув, вибачте, штани і дивлюсь на пупа, чи один, чи двоє – і бачу пупів теж пара. Коли ж як не скинеться в мене думка – затулив лівою рукою праве око й дивлюсь на пупи. Гульк – один пуп. Одтулю око – два пупи, затулю – один. Так я, одне око затуливши хусткою, й до хати доплентавсь, а як було б і хат пара, то в яку я був би зайшов ? І вся ота омана та ілюзія з того пішла, що хазяїнів зять її парами носив, а не по одній. Хоч би не було, а не скажеш, чи правду ти бачиш, чи якусь, прости господи, ілюзію.

Отаке згадавши, думаю, чи ставати й собі поспоритись трішки, чи йти куди треба, й вирішив уже був, що встряну таки й я, і щоб і мій гук там був. Коли бачу, народ щось не б'ється й усі в один бік дивляться. «Що таке, питаюся Наума Семеновича, і чого ніхто нікого не б'є?» Коли дивлюся, а джентлмен, що з гаком, сам стоїть, а цетера коло нього немає, а дамочка теж, як ухопилася та так і повисла на ньому, тільки ніде немає собаки. Отака вийшла їм ілюзія: хоч тягни дамочку замість цетера на утильзавод робити з неї сосиськи. Украли собаку тимчасом. Чотириста грамів як в аптеці.

Ну і що ж, Іване Савостьяновичу, сказав я. – Так що ж таке ілюзія?

– Оце ж і в вас хотів запитати. А думаю я, що ілюзія буває через пияцтво, от як.

– Ну, а як же цетера того вкрадено? Теж через пияцтво? Невже й сетер був п'яний?

– Того я вам уже не скажу, а що я вранці того дня снідав і закусював, то так. Ну, та яке ж то пияцтво, коли дві половинки тільки роздушив. Ні, там таки була якась ілюзія.

КАСТОРКА

Учителі сиділи, притишкнувши, й слухали, боячись упустити хоч одне слово. Учителька Параска Петрівна тихенько повторювала про себе таблицю помноження, а вчителька Одарка Іванівна, хай простить їй бог і святий дух, молячися, щоб гроза її минула, нишком читала отче наш. Завшколою і дитячим садком тов. Кастор Феофілактович Соцвивихов робив доклад про методи соці-яльного виховання і про досягнення та хиби його школи в методах соціяльного виховання.

– Нам ще довго, ще дуже довго треба боротися, товариші, за корисну дитячу книжку, за доцільне використання дитячого часу. І ви, Параско Петрівно, і ви, Одарко Іванівно, і я, ваш начальник, ще десятки, ще сотні, може, тисячі літ будемо за це боротися, будемо боротися проти ухилів і недоліків, що роз'їдають ніжну рефлексологію наших дітей, цих квітів землі, як поетично, хоча й не зовсім науково, їх останніми часами називають. (Я пропонував би краще порівняти їх не з квітами, а з плодами, і то, звичайно, не землі, а людей, і то людей, розуміється, виключно женського полу, коротко кажучи, жінок). Бо, товариші, ще далеко не все зроблено. Недоліків ще дуже багато.

Коли ви проходите по вулиці, зверніть увагу на крамниці іграшок. Ці крамниці просто сповнені отруйною атмосферою. Я не кажу вже про фігури й ляльки, що мають зображати людей і інших тварин, як, наприклад, коней, собак, коров, свиней, курей тощо. Для всякої людини, яка мислить логічно – ясно, що з пап'є-маше не можна зробити коня, чи що справжні маленькі коні являються тільки результатом любови коня – мужчини до коня – женщини, а не можуть покищо, в силу не-достатности нашої техніки, бути зроблені з пап'є-маше у майстерні. Та ці фігури, чи то ляльки, дають деяке (хай не дуже наукове) уявлення про анатомію коней, цих корисних для радянського господарства тварин, бо тракторів у нас іще не досить. Але що ви скажете про таку фігуру з пап'є-маше, в якої тільки голова приблизно подібна до конячої, а далі замість тіла, хвоста, живота й т. п. ви бачите простий, довгий, дерев'яний дрючок, на кінці якого прироблено двоє невеличких коліс. До всього цей дрючок іще пофарбовано в зелену фарбу, ніби щоб остаточно зіпсувати правильну уяву про колір цих тварин.

Але цього мало. Не далі, як учора, у комісію, знову, мабуть, у тисячний раз надійшла книжка, де вовк вільно розмовляє українською мовою. Мало того, всі наші колективні зусилля пояснити тому злочинцеві, що написав цю книжку, що вовки не можуть балакати ніякою мовою, що мова – це єдине, що відрізняє всяку людину від тварини, єдине, що відрізняє вас і мене від ослів і індиків, всі наші колективні й щирі зусилля зійшли нанівець. Навіть ті тварини, що можуть розмовляти, як ми з вами, як, наприклад, папуги й сороки, не мають здатності мислити логічно. Цей розпусний суб'єкт почав доводити, ніби існує ще образне мислення, ніби діти мислять образами, а не науковими термінами, і кінець-кінцем пішов, грубо вилаявши всю комісію ідіотами – до речі абсолютно безпідставно, бо ідіоти, як відомо, не сидять у комісіях, а в домах для божевільних і слабоумних і ніяким впливом на дитячу літературу не користуються.

Але, товариші, й серед нас самих таїться небезпека. Ми ще не досить вивчили ніжну дитячу рефлексологію, і в нашій роботі є дуже багато недоліків. Учора, зайшовши в першу групу...

При цих словах Соцвивихова, Параска Петрівна нервово пхинькнула й стала невідривно дивитися на чоботи керівника...

– ...Учора, зайшовши в першу групу, – стомлено казав далі керівник, притуливши руку до геніяльного чола, —я запитав учнів, яка причина того повсякденного, буденного, я би сказав, явища, що по вулицях міста ходить трамвай. І от замість того, щоб просто й логічно мені відповісти, що цею причиною являється електрика, яка, в згоді з фізичними законами, а також з законами механіки, рухає вагони трамваю в різних напрямках, що цю електрику виробляють на електричній станції робітники під керуванням червоних інженерів, і що все це вкупі є електрифікація нашої країни, що разом з кооперацією та реєстрацією приведуть нас до соціялізму, – замість того, чи знаєте, що мені одповіли ?

Соцвивихов з докором глянув на Параску Петрівну, що тихо плакала в хусточку, й казав далі

– Вони одповіли мені, що трамвай саме ходить по вулицях, бо в кімнаті йому ніде було б ходити. Але цього мало. Сьогодні в дитячому садку я запитав дітей (Соцвивихов перевів свій погляд на Одарку Іванівну), я запитав, кажу, дітей, чому ми засуджуємо партійну опозицію. Ви знаєте, Одарко Іванівно, що мені відповіли діти, доручені вам державою, і я цього не повторятиму. Я дозволю собі тільки нагадати вам, що в нас уже давно ухвалено комплексну методу, і що ви, пояснюючи дітям вимову звуків «П» та «О» легко могли б це зробити на матеріялі Постанов партії й помилок опозиції. Але ви навіть не потрудилися прочитати дітям хоч би дискусійні листки з газет. Ви навіть не звернули уваги дітей на розходження поміж поглядами Зінов'єва, висловленими в 1923 році, й поміж поглядами того ж опозиціонера в році тисяча дев'ятсот двадцять шостім.

Товариші, я кінчаю свою коротку доповідь. Товариші, згадаймо, як ми самі за дитячих наших літ сідали долі на книжки й уявляли собі, що підлога – це море, а ми їдемо на кораблі, забуваючи, що фізика нам ясно показує всю величезну ріжницю поміж водою, що складається з кисню та водню, і підлогою, що складається з простих соснових, або подекуди й дубових дощок; що на книзі не можна плавати по морю в силу тих самих фізичних законів, одкритих у свій час Галілеєм і Колумбом. Товариші, з цею нашою ганьбою можна боротися. Мій чотирилітній син уже ясно уявляє собі світ з наукової точки погляду. Гра, забавка, для нього більше не існують. Я переконав його, переконав логічною аргументацією, що, маючи вже чотири роки зроду, він повинен поволі звикати до трудових процесів. Учора він підчас моєї відсутности сорок сім разів переніс плетений кошик з одного кутка кімнати в другий. Товариші, це вже є досягнення...

Соцвивихов злегка стукнув об катедру. Учителі всі враз здригнулися і покрили його слова оплесками. Замислений, не звертаючи ні на що уваги, Соцвивихов перейшов двір і підійшов до своєї кватири. Спочатку він хотів був одімкнути двері, але раптом йому спало на думку щось інше. Він навшпиньках підійшов до відчиненого вікна.

Причалюй, – раптом почув Соцвивихов голос свого сина. – Оддавай кінець. Пришвартовуй шлюпку! У три бога хрест! Швидше повертайся, хлопці.

Соцвивихов підсунувся ще ближче і заглянув у кімнату. Його син сидів долі на товстій книжці Соцвивихова «Методи виховання дітей за допомогою наукових знань» і причалював, люто лаючи свою команду, до стільця, на якому стояла запалена свічка, що служила йому маяком. Раптом хлопець схопився з книги і підбіг до дзиґарів.

– Ого, вже четверта година, – сказав він, тривожно длубаючись у носі – зараз прийде цей науковий дурень і, очевидно, знову буде торочити про трудові процеси.

Він підняв з підлоги книжку, шпурнув її в паперовий кошик і, важко зідхнувши, поніс його у протилежний куток кімнати.