Текст книги "Гайдамаки"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)

Сполохнув неначе: чорничка метнулася за межи чепицею – хміль, дерезу, терен, павутиння як ножем проняла і зникла. Дивлюсь на Катрю. Чи вона сміялася, чи плака¬ла, чи злякалась, чи зраділа. По личку, як полум’я, і не вільно їй, здається, дихати.

– Тітка кличе, – кажу.

– То ходім скоренько, – відказує.

– А чого вона досі стояла? – питаю, ідучи.

– Хто? – пита.

– Тая чорниця. Так поспішалася, а тут...

– Втомилася дуже...

– А чого тебе за руку держала?

– За руку? – немов дивує.

– Авжеж...

– Се тобі виснило, братіку...

– Бачив! – наполягаю.

– Оце реп’яшком узявся! – жартує.

– А я таки бачив! – наполягаю. – Добре бачив!

– Нехай і бачив, реп’яшок ти мій любенький. Хіба ж тобі те шкодить?

І стихенька обійма мене за шию рукою.

– Хіба тобі що шкодить? – перепитує.

– Мені нічого те не шкодить, – одказую.

– То й покинь за те думати...

І знов мене любенько притуля до себе...

А тітка Мокрина вже устріч вийшла.

– Як же ти забарилася, дитино! – каже. – Мабуть, далеко проводила?

– То поскорімось по зілля, – одказує Катря, – сонечко вже низенько.

– Ти б, Катрусю, так далеко не бралася, – знов почина тітка Мокрина, – втомишся, голубко.

– Та я, тіточко, така здорова, як тур у горах! – жартує Катря.

– Де вже там! – зітха тітка Мокрина, – ти така, як...

Глянула та вже не сказала: «Як з хреста спущена», бо дівчина стояла, немов повна рожа в променю – може, й хмари купчаться близенько, може, й помороз недалечко, а вона поки що пишається. І така вона пахуча та розкішна.

Проте спинила:

– Не хвалися, дитино, бо не гаразд хвалитись. Скажи: «Дякувати Господеві, трохи ніби ульжило», а хвалитися не треба... бо як в недобру годину похвалитись, то можна й спокаятись...

– Я, тіточко, не врічлива...

– Не жартуй тим, серце... Ходім вже, коли йти...

Як все те давнє устає перед очима! І той давній тодішній вітерець на мене дихає, і той промінь тодішній мене гріє... Не копа вже років минула, як я йшов тою рідною пущею, збігав у той яр, у яровий змрок зелений, – лиснилися криничовини, а холодок, пахучий та ласкавий, наче жалував.

Назбирали зілля, нарубав я клечання. Та чи зілля збираю, чи рубаю клечання, не забуваю чорницю і очі її огневі... З думки не йде...

І спати полягали, і поснули усі, а я все смажу собі голову: де я тії очі іскристі бачив?

VI

Скоро по Зелених святах перечули ми через Максима, що з двору втекло ще двоє – молодий парубок Ївко Бартош і Кривохижка Влас, вже підтоптаний дохожалий чоловік, покинув недужу жінку.

– Господи милостивий! – жахається тітка Мокрина. – Куди він, старий, подрався? Хіба де лучче знайде? Чи ще не гірш буде!..

– А може, так думав: хоч гірше, аби інше, – догадується Максим.

– Що та бідна жінка перетерпіла! Покинув.

– Еге. В його жінка добра – сама, славлють, йому нараяла: «Тікай, друже, щоб мені на твою муку не дивитись та легше помирати».

– Та, здається, його ж ще коли карано, – згадує тітка Мокрина, – ще, мабуть, на пущення, і не втікав, ніби й не замірявсь, – бо я його якось бачила – приходив до Левка по обіддя. Піклувавсь, що жінка нездужає, казав, неодмінно треба йому собі кобеняк справити... за лихо й не нагадував.

– А трапляється так часом, що за давнене лихо чоловік не нагадує, гне обіддя, приміряється кобеняк справляти, та зразу і втече... наче його вихрем винесе, – чи жартує, чи кепкує Максим.

Він тоді саме косив у нас в лісі – були такі в пана улюблені сиві коні, що нібито мусили вони живитися гаєвою травицею. Не дурно ж кажуть, що пани, як дурні, – що схотять, то й роблять, – то в нас він днював і ночував, і, примічаю, усе він ніби з батьком радиться. Оце по вечері як посідають де-небудь оддалік, то зорі висиплються і попригаснуть, а вони все розмовляють. Ми спати полягаємо, а розмова все точиться. Батько свого доводить звичайно спокійненько, а Максим як почне – упевняє, вговоряє чи що, то часом зопалу аж крикне.

А мої цікаві вуха трохи не розпадаються, так наструнчую, та ба! Не приймають мене до кумпанії, – аби підсунувся, став прислухати, зараз: «Іди, Матвійку, по те або погляди там або тут». Я незабаром второпав, що мене поки що не завітають, вже не наближався і, своєю уразкою не хвалячись, потлумив жаль.

А проте я таки дещо почув... деякі летючі слова поперехоплював...

– Оце улеву – дощу сподівалися, – каже Максим батькові, – а та градова хмара обминула нас далеко.

«Нащо йому та хмара», – думаю. Бо ж добре я чув якось, як він казав батькові: «Якби нахмарило».

Того дня, що Максим впорався з сіном і мусив братись додому, трохи зарані ми сіли вечеряти. А ніч видна-таки, у хаті всі кутки світяться. Коли грюк – аж у двері Мелася Чубатка, Овдія Чубатого, дрочиловського лісника, чепурненька жінка – молодиця вручна, кругленька, як цибулька, бистренька, як метелик... Вона не дуже до нас вчащала, а як вже коли одвідає, то певно цілісенький глек брехеньки розіб’є. А свіготка! а лепетлива! а дроботуня!

– Здоровенькі були, повечерявши, – вітає. – Я до вас на хвилиночку, бо дуже поспішаюся додому – там в мене такого діла, що аж голова біла; та ще й не знаю, як його поночі йти... Казала чоловікові: гляди ж, неодмінно прийди до зовиці – я, бачте, зовицю Стеху одвідувала, – та проведеш мене додому, а він не прийшов... горе мені з ним! То вже до вас забігла... Біжу, та так боюсь, так боюсь... Боже!

А батько й каже:

– Хіба вас яке вовченя налякало?

– Ой, не кажіть! Ви тут сидите у своїй пущі і нічого не чуєте, а там таке робиться, Мати Божа! Не знаєте, що діється у Кривчуках? Боже свідче!

Та аж рученьками сплеснула.

А тітка Мокрина зараз допитуватись:

– А що ж там у Кривчуках, Меласю?

– Ой, і спом’янути страхаюсь... Та вже від вас не потаю. Ой, Боже ж мій милий! Боже ж мій добрий!

– Та розказуйте вже, серце, розказуйте, – просить тітка Мокрина. – Що там таке? Яка напасть?

– Ой, напасть, напасть... У п’ятницю кажу я чоловікові: надумалася, кажу, у Кривчуки одвідати куму Зозулиху. То що, одказує, як надумала одвідать, то й одвідай. Я ранесенько і побралась. Кума так мені рада, що господи... Заночуй, просить, кумцю, бо мені самотненько, – її чоловік, знаєте, мабуть, як восени втік, то й досі нема, – я й заночувала. Се позавчора, а вчора вранці заходжуюсь додому, коли гульк у хату кумина сестра Оришка, панська покоївка, та така, матінко, вилякана, аж труситься. Бачу, хоче щось оповістити і варується. Не бійся, любко, вговоряю, кажи усе чисто, бо зо мною поговориш, то як у піч укинеш... Тоді вже вона усе чисто розказала... Ой, Мати Божа! І розказувати боязно! Та вже від вас не потаю, а ви ж нікому в світі... Оце ж у ту-таки п’ятінку, що я до куми вибралась, панство опівночі повечеряли. Пан книжку став читати, а пані сіла проти дзеркала і загадала Оришці кучері їй у папірчики завивати. Округи тиша – звісно, опівночі... Коли щось близенько як затупотить, як затупотить... «Що се тупотить, – каже пан, – наче хто конем у двір в’їхав. Та до вікна, дивиться. А пані йому: «Ти не жив, як не вимислиш абияку дурницю! Хто б то мав уночі приїхати?» А тут як загуркотіло, затуркотіло, загримало, загаласувало по покоях – боже світе! Та у двері гості! Та аж семеро, матінко. А за ними ще семеро, та ще, та ще... Безліч... та усі, як орли, та усі, серденько, узброєні аж по вуха... Списи такі страшенні, шаблюки, рушниці, самопали... а ножі, а сокири...

– Се вже Оришка передала, мабуть, куті меду – щось засолодке! – каже Максим.

– То ви такий неймовірний, – трохи усердилась Мелашка, – на свої очі бачитимете, то й то віри не доймете.

А тітка:

– Та ну ж бо, Меласю, розказуйте, розказуйте.

– Вхопили пана й пані, скрутили, кинули долі, та як почали господарювати, як почали... Боже світе!

– Вбито? – скрикнула тітка Мокрина.

– Ой, трошечки, трошечки що не вбито... трошечки... і покойових дівчат поскручували, і всеньку челядь... Один скручує Оришку та приказує: «Гляди ж, чорноброва, лежи мені тихо, бо як поворухнешся, то вже не кажи: моя мамо, – я тебе замордую!» Приказує та приморгує, серце, та сміється, а погляд, як блискавиця. А вуси такі страшенно довгі, що як нахилився її в’язати, то вони по чолі лоскочуть... Зав’язує їй вуста та ще наче жартує: «Чи дихаєш? – пита. – Бо шкода таку співочу душити»... бо вона, та Оришка, така, що оце слізьми вмиється, а вийшла з покоїв – і заспівала... А він, матінко, і те зна, бо характерник... Він ще їй щось приказував, та не признається вона, – почала та й зупинилася. Тільки наминула, та й годі. А я таки допитаюся... Умисне піду до куми.

А тітка Мокрина промовляє:

– Мати Божа! Мати Божа!

– Позабирали злото, срібло, перли, оксамити, атласи – усе чисто, та й зникли, наче їх не було... Зникли, серце, як мара... А панство лежить скручене – бо теж, не жартуючи, скрутили... як залізом. Відспівали опівночі півні, співають вже й на світання... Пан не рухне, лежить, як галушка, а пані як почала репетувати, як почала... ревла, як тур... – Хіба не знаєте, яка? Там така, що кам’яну гору пересіче! То покотом, то поповзом, то підскоком таки якось доп’ялась до порога, та головою, любочко, у двері, та головою – аж двері заспівали, та знов гукати, та знов покотом, та знов підскоком до другого порогу. А сонечко вже у всі вікна променіє – та знов репетувати: «Оришко! Ганно! Параско! Іване! Грицько!» А ті ані пари з уст – поскручувані! Репетувала б вона хто його зна поки, коли б не холодківський Омелько Шпак... Несе той Омелько Шпак лист від свого пана і в див йому, що вже сонечко геть-геть підбилося, а в дворі, наче серед степу: ані голосу людського, аніякого руху. Загляда у стайню, а там, любочко, возниця той, Іван Дейнека, – наче у сповиточку! Шпак його визволяти – та обоє до кухаря, до челяді, та усі тлумом у покої рятувати панів. Пан дуже, мабуть, перелякався – і голосу в його нема, а пані б’ється, а пані кричить – аж синя. Підвели, розкрутили... як зірветься вона, як затупотить на челядь: «Де ви були? Де були?» – Скручені, кажуть, уста нам позатулені... Не второпає, що їй кажуть, кидається, як несамовита, по покоях: «Я вам! Я вас! Знатимете! Пам’ятатимете!» Зараз по справника. «Біжи! Лети!» Скочили по справника, хто його зна, що й буде! Там тепер уся челядь, як нежива. «А дівчатам, – хвалилась пані, – таку кару завдам, таку кару»... І хто його зна, що буде! Хоч з мосту та в воду!.. А пани наїздять та наїздять – із Лучки, із Махночки, із Красноборовки, із Журавки, – та все радяться, як тих гайдамаків запопасти. І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! Чи ж таки їх не знайдуть? Як на мою думку, то їх таки застукають, хоч вони, може, й характерники.

Оце спитайте мене, що діялось позаторік, то, може, й не згадаю – навіть забуваю і сьогорічне, а те стародавнє немов перед очима. Коли яка пташка кудою пурхнула, де який вітрець повіяв, хто яке слово промовив – усе, як викуте, в серці... Давненько та лепетлива Мелася Чубатка по тім березі, а ось вона тут, блискотить очима та дроботить... Бачив я її і стареньку, та старенька згадується мені, наче крізь туман, а стоїть жива в очах та давня чорнява білозубочка у червоному очіпку, швидка, як мотиль, а вертка, як дзиґа, невгавуща, як вода в лотоках...

– А в Зарубинцях не чутно за тих гайдамаків, Максиме? – пита тітка Мокрина.

– Може, я й чув, – одказує, – та вже й забув, що там плескали.

Мелашка перехоплює:

– Як то? Як то? Я питала Гершкову небогу, що шинок держить у Зарубинцях, то, каже, такий там розрух, що батько сина, а чоловік жінку забувають, як звати... Недалечко там, десь коло попової греблі хтось вже бачив тих гайдамаків, – так, кажуть, вигравають кіньми, і хвалилися: «Усіх, хвалилися, порубаємо!» Моя годино! Доскочуть вони, серце, і до нашої пущі і до вашої... Певно...

– А поки що час мені пущу оглянути, – каже батько.

– Та мені час додому, – додає Максим.

Та до Чубатки:

– Може, проведемо вас, як ви такі налякані дуже?

– Ой, проведіть, проведіть, голубе, бо поспішаюся, так поспішаюсь, а боюсь... Ходім, ходім...

Та, спинившись на порозі:

– Застукають вони нас, тітко Мокрино, застукають, любко, як пити дадуть... А там такі вони, славлють, немилосердні, такі немилосердні... Замордують! Ой, застукають...

– Поспішаймося трохи, – знов каже Максим, – щоб часом нас не застукали от тут у лісника на хатньому порозі.

– Ой, не лякайте мене, Максиме, бо й так серце колотиться, не вгаваючи... Ходім, ходім хутенько, бо чоловік давненько, мабуть, виглядає...

– А що, – кажу, – як ті гайдамаки та справді заскочуть?

Тітка Мокрина, хоч в самої, може, тенькає серце, заспокоювати та вговоряти:

– Хай Бог милує, дитино! Не лякайся, голубе, бо та Чубатка часом набазікає, що на вербі груші... Катре, любко! Що се ти в задумі?

Катря наче прокинулась і знов узялася за свої мережки.

– Ти не бійся, серце. Що бог навине, того ніхто не мине.

– Я, тіточко, не боюся.

– Часом правди на ноготок, а приложиться на локоток, доню...

– Авжеж, тіточко.

– Як Божа воля, діточки, то, кажуть, вирнеш і з моря, то вповаймо на Господа. На віку, мовляв, як на довгій ниві, усяке трапляється; часом здається, що дожився вже до самого краю – тільки й ходу, що з моста та в воду, а Господь і визволить. От хоч би й я: чого-то я не знала в світі – бачилось усе, зналось усе... А ось дожила до сивої скроні, та ще Господь і здоров’ячка дає на потрібну роботу. То не турбуймося, голуб’ятка... Вповаймо на Пречисту.

– А як таки заскочуть? – кажу.

– Щоб ти мені і думати про се покинув, Матвійко! – ніби гримнула тітка Мокрина. – Чуєш? Ти от лучче послухай, як колись твоя стара тітка та ведмедя вилякала. Прилучилося те давненько, ще як я дівувала і червоним маком квітчалася... Того року суниць і полуниць така сила зародила, що й не сказати – по лісі, по полянах скрізь як кармазином вкрито. І так нам, дівчатам, ті суниці аж пахнуть. А в чорноставську пущу ми і тоді за старого пана боялися заглядать. Що його робить! Коли Настя Несвітайлова і надумала; то то ж була вигадчиця, то то ж була замислівка! А вже як чого сильне забажа, то ніхто не переконає – свого докаже. А бистра, як блискавиця, а весела! Велося, як і іншим – горенько знала, – а ніколи не журилася, не смутовала. «Нехай і так, – було каже, – а я таки веселюся... Хоч плач, хоч танцюй, – каже, – лихо буде – нумо ж танцювати». Хто б то сказав, що така їй доля судиться! Втопилася! Заручилась вона з Яковом Поліщуком, а того негадано віддано у москалі: старий пан, як і теперішній, був марнотний дуже і дражливий. Як угнівається, то знічев’я людину не те, що упосліднить, а й занапастить навіки... Щось він спитав, а Яков ніби не до ладу відказав, розпалився, осатанів: «У москалі дармобита!» Не дали і попрощатись з зарученицею. А вона тільки здалека подивилась услід, а далі тихенько пішла, посиділа в березі, розплела косу, як на дівоч-вечір, та кинулась в саму бистрю, в глибину... Молоденька – у 17-й рік уступала, а гарна, як іскра... Отаке-то, дітки, на світі діється... Матвійку, ти чого насторожився? Ти лучче слухай, що я розказую... Так оце ж Настя й надумала: «Гайда у Чорну Дібровку! Хоч далеченько, та вже там улакомимось, усолодимось донехочу – лісник там старий, як світ, не поженеться. Гайда у Чорну Дібровку!» Ми відмовлятися, змагатися, та вона усіх переконала. Побралися ми яром. Яр превеликий, іде заломами – густо поріс дубиною, стежинка крученая. Ми собі весело йдемо, жартуємо... Коли невеличка тіснинка, а в тіснинці...

Та й не доказала, скрикнула не своїм голосом, бо десь розлігся такий виляск, що аж за озером одлунало... Скрикнула не своїм голосом, кинулась до мене, до Катрі, схопила, притулила... Збіліла, як хустка, хоче щось промовити-не здола.

– Се десь пугою виляснуло, – каже Катря. Та, вислизнувши з тітчиних рук, до дверей:

– Подивлюсь, чи не з панського двора до нас їдуть, – і зникла.

А я за Катрею... А тітка Мокрина за мною, вхопила, не пуска.

– Катре! Катре! – гукає.

– Та чого ви так налякалися того виляска! – кажу (хоч почувши, сам трохи іздригнувсь). – Се хтось їде та пугою виляснув.

Не слухає, та все гука:

– Катре! Катре! Де вона поділася?

– Ось я, – одгукується Катря і вийшла з гущавини.

– Се десь далеко, – каже. – Округи тихо і нікого нема...

І справді, округи тихо і нікого нема.

– Проте наче зблизька виляснуло, – кажу.

– Се нам так почулося, – упевняє.

VII

Минув тиждень.

– Впевняла Чубатка, що ті гайдамаки не забаряться, – кажу тітці, – а вони й забарились...

– От се молодиця! От се вітролетка! – свариться тітка. – Ти послухай, то вона тобі розкаже і прикаже! Вимислила гайдамаків! Які там у Господа гайдамаки. Верзе молодичка не знать що...

– А вони заскочили забродську пані та змусили, щоб покойовим дівчатам коси заплела... та щоб гарно... – кажу.

– От дурниця! Аби плескать! Ти мені не доймай віри, не вважай на ті байки...

– А з Бобриків знов поголосок... погромили там панську пасіку...

– То все брехенька, мій голубе...

– А ви ж самі вчора казали батькові...

– То що, що казала? От, казала, яке базікають.

– Ні, ви казали: ой, лишенько...

– Ой дитино, який же ти морочливий! Не слухаєш мене, журиш мене... Кажу, не турбуйся... І ти, Катрусю (до Катрі), не турбуйся.

– Я, тіточко, не турбуюсь, – одказує Катря.

– А чому раз у раз вибігаєш з хати? – глузую, – та прислухаєш, та виглядаєш? Мабуть, неправда?

– Тобі, мабуть, вменило, братіку...

– Ти не ходи далеко, голубко, – приказує тітка Катрі.

Я зараз чіплятись:

– А ви ж запевняєте, що гайдамаків нема, то чому не ходити?

– Ой Матвійку, Матвійку, журиш ти мене! – зітха тітка. – Чого б то вони мали по лісі блукати? Вона вишиватиме... Правда, Катре?

– Вишиватиму, тіточко...

– Ой Матвійку. Якби ти такий слухняний, як Катря...

А мене наче душить в хаті – тільки я дихаю, як вирвуся у пущу. Хоч оглядаюсь, а часом і добренько стрепенусь, сполохнусь, а таки никаю та никаю, та все наче чогось сподіваюся...

Минув і другий тиждень. Скрізь тихо, усе гаразд: пан усе залицяється та сватається, то з панського двору жодної новини – лихо поки що спить, Катря оздоровіла – тепер вже і тітка не пита, чи здужа, бо дівчина літа, як на крилах, робить, співаючи, а очі як різдвяні зорі... Настигли суниці, почали червоніть полуниці, розвеселяючи тітку – аби часинка – вона вже й з кошиком, назбирає і ягоди, і листя, та в’яже у пучечки, та сипле на загнітку, сушить і в’ялить і на згагу, і на хрипоту, і на гризь, і на захолоду, і на вареники, та любує: «Ой, та й рясні! Ой, да виборні!» До того і годинка в Бога, – ані хмарочки. Ясненько сходить сонечко, ясно і заходить; ніч спаде, – то тиха...

Того останнього тижня якось разом почали до нас люди учащати. Під нашою пущею саме одбували косовицю і, сподіваючись молодика, дуже поспішалися, щоб заблаговрем’я у стоги вкидати. Ще на світ не займається, а вже коси крещуть, як блискавиці, не вгавають косарі і до вечора. Смеркне, то їм би додому, охолодить смажні уста, дати відпочинок змореному тілу, а вони ідуть до батька. А батько наче забув панський загад – прийма усіх. Посідають де-небудь оддалік хати і чи радяться, чи що... А далі почали вчащати поруч з нашими чорноставськими і чужесільні люди: то з Кривчуків, то з Зарубинець, приходять і з Книшівки, і з Очеретного. Став одвідувати і Овдій Чубатий, що, мовляла його жінка Мелася, наче прикипів у своїй Дрочиловській пущі. Кремезний був, наче з щирого заліза, сивувату голову мусить трохи хилити, бо стелі достає, очі огневі, огнеметні. Як списом проймають... Голос, як дзвін, хоч слово не хапливе, а розважне. Чую, каже батькові, – найпридобніш буде оборудувати на Ляховому шпилю – побачать в Кривчуках і в Шатрищах; а з Кривчуковської кручі дамо гасло аж у Водолаги.

– А ми з Степової погаслуємо у Розкопаньці, – каже Максим...

Степова – то висока, спичаста могила за Чорноставом, а Ляхів шпиль висився понад усією округою в кінець Дрочиловської пущі.

Когось дожидають. Чи ж тих, мовляв, гайдамаків? Хоч я й смажив собі голову, безскутешне мізкую. Чи що собі замишляють старші, і в чім тут сила, а проте у своїх дитячих забавках кохався. Втоплюся у розвагу, а навернеться бавильце, то й забув.

Нагледів я старого прегарного пугача і довгенько морочився, поки його таки витропив аж у вовчім яру коло самої вовковні.

Колись побавився пан, ловлячи вовків, занедбав тую ловитву, і зосталась велика глибоченна яма, як яр глибокий. А навкруги позаросло так, що й не проглянути, та тернина, та повзунка, та дереза, та чепиця. Як я тудою уперше продряпався, то пика в мене стала, як писанка.

Хоч витропив я того пугача, а гнізда його не знайшов – тільки дурно подрав штани, лазячи по тому дуплавому дереву, та, впавши з дуба, гарненько забив потилицю і трохи не повидовбував очі на спички. Та все б те нічого, якби вскурав.

Треба ж таки мені того невірного пугача конешне дістати. Узброївся, як треба, узяв ніж, забрав шворку і зарані потяг до тієї вовковні, бо думка така, що до смерку він ховатиметься, то я, може, застукаю його у дуплі. Поскоряюся та роздумую, як здатно орудуватиму, – в думці пугач вже в мене в руці, – коли разом я зупинився: що се, наче десь близько люльку палять. «Оце приснилось», – думаю і знов поспішаюся. Тихо у яру, а таки заходень з гори легенько тягне – от потягло, і знов чую: палять люльку... Наче мене холодом обвіяло, а таки йду до своєї наміченої стежечки – так, не стежиночка, а, сказати, нитиночка. Ступаю, розгортаючи терен, та й каменію: серед вовковні збатовано двоє коней, а на колоді хтось сидить і курить люльку... Дременув я з яру, наче мене з лука спрягло.

Спинив, перестрівши, батька.

– Чого се, синку, так гониш? – пита.

– Тату! – кажу, – тату!

Та й не вимовлю зразу, бо дух захопило.

– Тату, там у вовчім яру у вовковні двоє коней збахтажено, а хтось сидить на колоді і курить люльку.

– Дуже злякався? – пита.

– Злякався, тату...

– Слухай, сину: ти нічого того не бачив. Чуєш?

– Чую, тату, не признаюсь.

Він нічого більш не приказав, а я нічого не питав, а не признався б, хоч би мене на капусту сікли, на локшину кришили, змололи на дрібочки. Ідемо поруч.

– Голова в тебе, синку, як стріха, – каже.

Та простяга руку і погладив мене по голівці. І так мені серце взрушалося, наче питима мати пригорнула... Ніби радію і плакати хочу.

– А тітка щодня загадує причепуритись.

А моє серце так розмилувалося, що зразу і слова не промовлю. А далі питаю:

– Тату! – питаю, – чи ті гайдамаки заскочуть?

– А ти, мабуть, хутко їх сподіваєшся, бо гарно приховав свої маєтки?

А я, викопавши як чималеньку ямку, склав туди ґринджолки, вершу, нову пугу, волошок, свистачку, та ще деяке хлоп’яче добро, прикидав камінцями, притрусив земелькою і зіллячком і певний, що зроду-віку ніхто тієї схованки не вишукає.

– Як се ви, тату, вишукали? – дивуюся.

– Може б, і не вишукав, та з угорка бачив, як ти порався, ховаючи.

– А гайдамаки як прискочуть, тату, то людей рубатимуть?

– Ні, сину.

– А я трохи боявся.

– Не бійся.

Я у той мент і послухав – от наче він загадав мені води принести абощо...

– Вже не боюсь, тату.

– І добре, синку.

– А тітка, – кажу, – бачила гайдамаків колись давно, то хвалилась, так дуже злякалась.

Та й розказую йому, що чув. А він слуха. Ідемо панським шляхом – широкий шлях, крізь пущу від краю до краю, звавсь панський, бо ним пан їздив гуляти, коли з убочної просіки Максим, а за ним якийсь незнайомий кремез. Максим високий, а той і Максима переріс, голова руда, як щире золото, а сам чорнявий.

– Усе гаразд, – каже Максим.

Той незнайомий кремез нічого не каже, та очі його говорять, що все гаразд...

– На тому тижні? – пита батько.

– Еге, у середу або в п’ятницю. Завістимо у вівторок, – одказує рудий кремез. – А ви не забаритесь?

– Не забаримось, – каже батько.

А тут надходить Овдій, з ним ще якісь чужесільні двоє, а слідом ще двоє, ще троє... ще і ще...

– Товариші з Звенячки, з Кринишного, з Негребовки, з Красниці, – каже Овдій.

І Овдій і всі вони такі, що аби крила, то знімуться, як один, і полетять. І батько мій не такий, як повсідень. Був він ще не старий, саме на порі, а ходив притопканий, а тут, сказав би, наче випростався, і невеселі його очі якось йому проясніли.

– Іди собі, синку, додому, – каже мені. – Ти нічого не бачив і не чув?

– Еге, тату, нічого не бачив і не чув.

Не дуже хотілося мені додому, а проте пішов жваво... І мені тільки б крила бракували, а то б полетів...

– Нагулявся, синочку? – пита тітка Мокрина. – Може, їстки хочеш?

Сиділа самотненько на хатньому порозі, схиливши на руку смутну голову. Досі я не завважав, а тут постеріг, що стара якось разом змарніла.

– Тіточко! – скричав, – та чого ж се ви так зразу змарніли? Нездужаєте?

– Ні, дитино, дякувати Господеві... А ти, мабуть, далеко гуляв?

– Що се ви, тіточко! та я тут... близесенько.

– А чого ж так запихався? Мабуть, все з тим невірним пугачом короводився.

– Та ні, тіточко! кажу ж вам, що близесенько! [4]4
  – на цьому місці рукопис уривається.


[Закрыть]