Текст книги "Гайдамаки"

Автор книги: Марко Вовчок

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

І дорослій притопканій людині немов легше дихати, а дурненька дітвора і поготів празникує.

Празникував і я.

У роздолі межи чорноставською і дрочиловською пущею, у самій тіснинці збігав широкий та глибокий бурчак, а в березі, в кущах та в очереті, присмачали дикі качки і усякі водолюбки й водоплавки. Вишукав я тут качине гніздечко і дуже пильнував, щоб не втекли з моїх рук каченятка, бо вони аби ледвечко вилупились – ще скорупочки на хвостиках, – а вже урозсип зараз в очеретяний плав приснуть, та поти їх і бачив.

Треба було пильнувати ошамненько. Я не згірший мисливець, знав, що качка птиця вередлива: боронь Боже її полохать, коли хочеш, щоб вивела діти, бо сполохнеш, то вона і гнізда відцурається. Замислив я охитрувати вередуху і упридобив собі трохи оддалік схованку у калинових кущах, що звідти мені качине гніздо як на долоньці, та щодня, чи ранком, чи ввечері, а то і ранком і ввечері там уховаюсь і назираю.

Отакечки одного разу тулюсь я у тому калиновому кущі та любую, як моя качка то дрімає, то прислухає, то стихенька кублиться та обгортається, коли наче мене хто шторхнув: «Глянь у цей бік!» Глянув – аж близенько з очерету на мене блискотять чорні, як терен, очі і білі зуби... І чую, сміється:

– А чия тепер качка буде?

З цим словом вислизнув, як вуж, з очерету і опинився поспліч. Височенький, не дуже вмитий, босий хлопчик, чорнявий і кучерявий.

– А ти звідки? Ти хто такий? – питаю.

– А я Романець, – каже. – Солодкий.

– А не можна по панській пущі гуляти.

– А я ось гуляю, – сміється.

– А тебе зловлють! – страхаю.

– А поки що я нагуляюся.

– Качка моя! – згадав я.

(Був так зтропився, що й за качку забув.)

– Відкупив у Бога? – пита.

– Хоч не відкупив... я перш знайшов, – доводжу.

– А може, я?

– Я перш! – гомоню.

– А заплач, – кепкує, – та дуже!

Загомонів я, та й зразу й занімів: злякався, що сполохнув качку, бо щось немов шелеснуло.

– Стрепенула! – розпачую.

– Тут вона сидить, як врита, – запевня Романець. – Придивись лишень, сорочий дядько!

Придивився я – тут! Причаїлась, наче її нема, і чуйно прислуха.

Дихнув я вільніш...

– Почуває! – каже Романець. – Тікаймо швиденько, щоб наш дух їй не пах!

І відбіга геть у гущавину. Я за ним і знов наполягаю:

– Моя качка! Я перш знайшов.

– А ти коли знайшов? – пита.

– Аж на тому тижні, – правлю, – у четвер.

– А я, може, в середу, га? – сміється. – Та дарма: діждемо каченят, то якось поділимо.

– Я зараз піду додому, – лякаю, – та як скажу татові, що ти по пущі гуляєш... то...

– То зловите мене, та хутенько за мотузок, та зашморгом мене за шию, та навпростець до панського двору, еге? Ой, та й битимуть! Аж геть залунає! Чого ж став, як пеньочок? Не барись, бо втечу!

А я барюсь...

– Поспішайся, панський доглядачу, – кепкує, – а я поки що шургну у бурчак та поплаваю.

І шургнув. Плаває, розкошує...

І так якось прилучилось, що й я скочив до його у той бурчак...

Дізнав я уперше, що то за добро веселий товариш.

Показав він мені, як линь по дну іде, як щука карася ловить. І хоч плив я за карася і добре мене шарпано, а зроду такої втіхи не зазнавав. [3]3
  – У цьому місці на берегах оригіналу приписано: "Хоч весна була як літечко, по піймах воду сонце прогрівало, а таки зарані"...


[Закрыть]

Накупавшись, добували чмелиного меду, опорядили чудову вершу на жабенят, ставили сідла.

– Чому ти досі не приходив? – питаю.

– А може, я й приходив, – сміється.

– А знов прийдеш?

– Може, й прийду.

– А коли?

– Коли мене побачиш.

Та й зник у гущавині.

Я за ним. Де там! Як здимів.

Такий мене жаль узяв, що якби на дівчину, то б слізьми вмилася.

Але як нема ради, то мусиш, хоч і не рад, перетривати та сподіватись на краще.

Прийде! впевняю себе, прийде! Може, й завтра прийде, бо зна, що качки треба пильнувати. І сам казав, що за ніч у вершу налазить такого жабенят, що й не полічити, а в сідлах трепехатиметься як не журавель, то бусля... Прийде!

А тим часом вже добре повечоріло, і галушки давненько закликали у хату.

– Ой дитино, як же ти спізнився! – каже тітка Мокрина. – І Катрі виглядаю: відколи пішла і досі нема.

А Катря увіходить.

– Ось і я, – каже.

– Вечеряйте, дітки; батько побравсь у дрочиловську пущу, то певно забариться.

Катря не вечеряла. «Трохи, – казала, – голова болить».

– Та ти біла, як хустка! – затурбувалася тітка Мокрина.

– От піду, сяду на провівку, та й минеться.

Сіла на ослінчику, коло хати, обняла голову і немов замерла.

А тітка Мокрина упада.

– Дуже, мабуть, головка болить!

– Ні, не дуже, тіточко... Вже й полегшало... Нехай ще трохи посиджу на провівку.

А я, вечеряючи, думаю: – чи сказати за Романця, чи потаїти?

Потаїв.

На завтра, ще на світ не благословилось, зібравсь з лавки та до бурчака, – може, Романець вже тут дожидає.

Нема.

Дожидаю. Вже порожевіло на сході, вже пташки почали пурхати, а інші й заспівали, а все Романця нема. Чи ж буде? І так я того Романця виглядав, що трохи за свою качку забув.

А може, той Романець насміявсь – видрав качине гніздо та й шукай тепер вітра в полі.

Метнувсь до калинового куща, ні, качка тут.

Та якось наче вже й байдуже мені за ту улюблену качку.

Заглянув у вершу, озирнув сідла, та абияк, не по-хазяйськи – поналазило жабенят – нехай і поналазило, нема журавля ані буслі – нехай і нема...

Блукаю, наче всі шляхи погубив, та ізмишляю, як би мені хоч почути за того Романця.

– Матвійку, чого се ти такий невеселий? – пита тітка Мокрина. – Може, що болить? І Катря кволиться. Горе мені з вами, дітки! Нездужаєш, чи що, голубчику?

Запевняю, що здоровий.

– А чому такий невеселий? Веселися, дитино, поки мога... Бач, яка весна в Господа, як славно в нас у гаю.

– У гаю краще, ніж у селі? – питаю.

– Краще, мій голубе, краще; пахощі тут, пташки... Ти мені не смутуй, мій єдиночку, ти мені щебечи...

– А чи ж, тіточко, правили, що нема кращого над батьківщину, – кажу. – Хіба забули батьківщину?

– То давнє, синочку... то минулося...

– А ви усіх людей у селі знаєте?

– Ще б то мені не знати!..

– А який там Романець живе?

– Романець? Який же то Романець, дитино? Хоч у шимки голову – не згадаю!

– А живе ж там Романець... Солодкий – чи що.

– А я питаю, який Романець? Петра Солодкого хлопчик! Що то старе: того не згадає, друге забуває... Та ті Солодкі були колись наші сусіди близькі. Два хлопчики в їх. Меншенький Романець, а старшенький – Дорош. Такі жваві, славні хлопчики. Я зазнала їх, як ще були такі, як вузлики, а позаторік стріла Дороша у сестри – вона йому хресна мати, – то й не пізнала – парубок, як орел! А Романцьові, мабуть, на десятий рочок береться, а то й на одинадцятий... Жили вони, як і інші люди – не приділив Господь нам розкошувати, – та вкупі-таки, у своїй хатинці. Коли ж несподіване лихо: якось пан перестрів Петра і дуже його вподобав – був Петро такий вродливий, що й не сказати – високий, стрункий, гнучкий, укладний. Не дурно сказала його теща, як він сватав дочку: «Ой, сей ріс у великому лісі, та ще й при воді!»...

– То пан дуже його вподобав? – перехоплюю, бо мені не до тещиної розмови.

– Вподобав, вподобав... «Ти що за один?» – пита. – Я – Солодкий, пане, Петро. – «У двір Солодкого Петра, до коней»... Взяли їх у двір, – і яке було хазяйствечко, мусили вони занедбать. Років ізо два керував Петро панські коні, та й докерувався, що його копитами на смерть потоптано. Скоро по йому занепала і жінка – дуже засумувала, чи що, – далі стала вона якась непритомна та незабаром і вмерла, а всиротілі діти зосталися у дворі. Така-то їх доля гіркая.

– Хіба ж дворак на прикові? – кажу. – Хіба йому не вільно інколи погуляти?

– Ой дитино, бодай ніхто не зазнав такого гуляння! Немає гірше так нікому, як тим нещасливим, мовляв, попихачам: тудою біжи, сюдою поспішай, сьому подай, тому принеси; один лає, другий нарікає, третій карає... А пожалувати нікому! Сказано: пригладь голівки не знайдеться, хіба пробий голівки... Такий-то жаль бере, як згадаю тих сиріток... Так би, здається, і пригорнула голуб’яток... Недавно, кажуть, взято Дорошка до панських покоїв – вродливий, в батька вдався, – то й зовсім вже бідолахам світ зав’язали: було важко, було гірко, а таки удвійзі...

– Заждіть, тіточко: Романець до нас прийде!

– Як то прийде? – питає. – Ми ж у лісі...

– Та що, що в лісі, – кажу. – Він прийде...

– Ой дитино, що се ти видумуєш! Хіба ж не знаєш, що...

– А він таки прийде! – правлю.

– Крий Боже! Хай Господь боронить! Ще застукають.

– А ви його сховаєте?

– Ой дитино...

– Сховаєте? Сховаєте! Сховаєте!

– Та годі вже, пустаче...

– Сховаєте! сховаєте!

Обхопив стару обіруч – хоч певен вже, що сховає, а ще заглядаю у пригаслі ласкаві очі.

А вона чи відсува, чи прихиля мене, стихенька кажучи.

– Бач, свавольничку, трохи не звалив стару тітку...

Та додає:

– Як се ти прочув про того Романця?

Чи ж признаться?

Та ніби у жарт, ніби у правду, кажу:

– Я його бачив... Гулявся з ним...

– Оце так мене піддурюєш, синочку? Чи ж годиться?

– Гулявся з ним!

І все так, що ніби й правду кажу, і ніби жартую.

– Бач, вимислівчику! – сміється стара (а проте трохи й неспокійна). – Та добре, що розвеселивсь трохи... Біжи та бався, серце. Та щоб ти мені більш не смутував... Ой дітки, дітки! горенько мені з вами. Примогла б, серця вколупнула та дала, а нічого не вдію, несила моя... Оце Катря кволиться та кволиться – відколи вже голоса її не чутно, занепала, а яка була повновида, співоча... Була швиденька, як вітрець у полі, а стала тиха, наче зстаріла...

А я своє:

– Тіточко, по надобі ми Романця сховаємо на горищі, еге?

– Та годі ж пустувати, Матвійку!

– Він, мабуть, завтра прийде...

– Журиш, хлопчику, стареньку тітку!

– Тіточко-любочко, а ми ж його сховаємо?

– Тікай, бо зараз бити буду! – удає тітка.

А я вже певен, що по надобі старенька сховає Романця і не заборонить нам гулятись. Аби приходив!

IV

Проте минають дні, а Романця нема. Спершу я журився, а далі став привикати, а ще далі й забувати.

Минуло, може, тижнів ізо два, а то й більше.

Одного вечора, вже на смерку, надумав я за озеро. За озером, на проліску, поза старими яворами, росла чудова ліщина. По ту ліщину я й брався, бо на завтра вдосвіта замислив наловити риби. Робаків же накопав цілісеньку торбинку, до того мав аж три гапличка з тітчиної корсетки, а такі, що й сома б вдержали. Не бракувало мені й дроту – хоч він трохи взявся іржею, а був ще такий уробний, що я з його гачки майстрував, наче млинці пік. А як до того добра конешне треба тонкої, а рівненької ліски, то хоч і далеченько, а мусив до проліска по ліщину.

Спізнився я, пораючись коло свого ножика. Як в батька порепалась на шматки стара коса, то я змайстрував собі славний, довгенький, кінчастенький, а держальце з липини. Треба було так його насталити, щоб не те гілки, щоб волосочок перетинав.

Поки насталив, і зорі почали висипатись. Іду стежкою. Місяць на уповні і така ясна посвіта, що на стежинці хоч голки збирати. І тиша – наче кожнісенький листочок, кожнісенька билиночка спочива.

Коли враз – шелесть, шелесть... Щось попередо мною з гущавини на стежку чи випало, чи вилинуло і повіялось, як на крилах...

Аж поточивсь я... а схаменувшись, у тропи...

Та зникло воно, наче й не виявлялось. Спинивсь я та вже і не зважуся, чи йти по ліщину, чи не йти. Збігло мені на думку, чи не лісовничку я вгледів, бо здалося мені, що віялась попередо мною неначе дівоча постать – гнучка та висока – і миготіло щось біле, а знав я, що лісовнички огортаються біленькими плахточками, самі холодні та біленькі, як сніг, тільки коси зелені.

Постояв, дожидаючи, може, знов уявиться, та не діждавши, побрався додому. Іду стиха, зупиняючись та оглядаючись. Знаю, що лісовничка не зла личина – аби ти її не займав, то вона тебе зроду не зачепить... А проте серце тенькає.

Тиша і пусто.

Хоч іду стихенька, а таки йду, і ось вже наша загорода, коли схаменувсь, що ножика загубив, – мабуть, як пустивсь за лісовничкою, бо, ішовши по ліщину, мав його в руці. Повертаю назад і теж не дуже поспішаюся, бо серце таки невгаває, тенькає. Не дійшовши того місця, звідки зірвався на довідку, бачу здалека, блискотить на стежці мій ніж.

Коли знов шелесть-шелесть...

Скаменів я і очам своїм віри не йму – устріч мені Катря!

– Катре, се ти?

Спинилась.

– Я, – каже. – Не пізнав?

– Де ти ходила?

– А я, – каже, – недалечко. Загубила намисто вранці, як ходила до озера прати... то все шукала.

І Катря – й наче не вона: очі якось запали і такі великі-великі... А біла! Коли б не брови темною смугою на чолі, сказав би, не жива істота, а з крейди.

– Знайшла? – питаю.

– Знайшла, – одказує, беручись за намисто – ось... А ти де ходив? – пита.

– Я брався по ліщину, тудою поза старі явори, на пролісок, та мене щось дуже налякало.

Розказую, яке мені учуялось... Слуха, не озиваючись. Питаю, чи коли бачила лісовничку. Ні, ніколи не бачила. Як вже доходимо нашого дворку, вона мені каже:

– Не нагадуй тітці за намисто... Нема чого... бо знайшлося.

– Добре, – одказую, – не буду нагадувати. Хіба тітка сваритиметься?

– Ні... а таки не нагадуй.

– Не буду.

Тітка, упоравшись, сидить на хатньому порозі.

– Славно погуляли, дітки? – питає.

– А славно, – одказує Катря.

– Головка не болить, Катрусю?

– Не болить... Тільки втомилась я дуже... спати хочу...

– Та й час вже, голубко. Ти ж цілісенький день то полола, то сапала... Ще б то не втомитись! Ти як візьмешся працювати, то й рук не покладаєш, здоров’я свого не шануєш! Де твої, дитино, рум’янці? Ти ж в мене була рум’яного личка, а тепер як хустонька біла...

– Се так вам здається, тіточко... се від посвіти... дуже місяць світить.

– Ой голубко, шануй здоров’ячко! Бо, не шанувавши, сама змалиш собі віку...

Полягали спати.

Того року Господь таке тепло дав, що ми трохи не від Великодня спали, як то кажуть, вітерком оплетені, а небом укриті. Недалечко хати була така чималенька, а придобна устронь, що липина обросла її, наче устінню. Дуже любив я тут ночувати. Засипаю, а понадо мною розискрюється зоряна Дорога, блискоче Віз, сяє Чепіга. Пахне вітрець, дихає, і думки усякі, і гадки. І заснеш, наче хто тебе заколише. Але того вечора чогось мені не спалось, тільки дрімалося. Роздрімаюся, та разом і прокинуся і знов дрімаю, а не засну, хоч зшивай очі.

Отак лежав я, мабуть, довгенько, коли щось мені почулося – якийсь ледве чутний чи порух, чи подих. Насторожився, прислухаю. А така ясна посвіта, що темна липина аж сяє. Знов чується. Підводжусь – чи не лісовничка?

А се Катря – заросилась сльозами, зчепила рученята та наче умліває з жалю.

А де вона ходила? Шукала, каже, намиста на кладці. Понад кладкою старий явор, як намет – хоч ясна посвіта, там темно. І похвалялася тітці, що славно ми нагулялися, нібито вона зо мною... і заказала говорити тітці за намисто.

– Катре! чого се ти?

Стрепенулась і шептом промовила:

– Тихо, Матвійку, тихо, не збуди тітку... Се я того, що в мене голова болить. Спи, братіку, і я спатиму...

– Катре! – покликав.

– Дай мені покій, Матвійчику, – одказала, – я дуже спати хочу.

Що тій Катрі сталося? – думаю. – Нехай тяжко голова болить, а таки дорослій дівчині плакати такими ревними сльозами не припада. Не виніжена вона: як торік, колючи тріски, зсікла собі руку, що кров аж ревнула, то більш вжахалася і охала тітка Мокрина, а вона її вговоряла та жартувала: «Дарма, тіточко, хоч воно трохи й болить, та на розум мене наставляє. Знатиму, що сокира не прийма іграшок – як нею орудувати, то треба дивитись у дві оці»... І невередлива вона: як нездужала – нездужала важко, всенька горіла, як вогонь, стала тоненька, як ниточка, – а і разу не застогнала.

Начудувавшись, вже став я й засипати, коли заграла труба по лісі. А трубою панські посланці викликали батька. Чого ж се його викликають опівночі?

Зірвалась тітка, бачу, й Катря схопилась. Чую, скачуть і спиняють коней коло нашої хати. Тітка обхопила мене, не пускає. Таки я вибрався – на коні Іван Жменя, старий дворак, панський улюбленець, а за ним ще четверо двораків кінних.

– Гей, лісник! – зіпає Жменя.

– Іду, – озивається, надходячи, батько.

– Шукаємо Солодкого Дороша – не бачив?

Серце як не розбило мені грудей – мого Романця старший брат!

– Не бачив, – одказує батько.

– Втік вчора на смерку. Бачили його недалеко, коло пущі. Певно, тут десь ховається. Шукаймо...

– Ти, Микито, – приказує парубкові, – зоставайся тут коло хати, пильнуй коней. Та щоб мені не дрімав! Чув, що пан казав?

– Чув.

– Пам’ятай добре!

Тим часом прискочило ще троє у дворацьких чемерках, з дубцями, з мотуззями, – дохожалий дворак і двоє молодших.

– Шукаймо! – загадує Жменя.

– Шукаймо, – одказує батько.

Та й розсипались по пущі.

Вже світає, а в пущі ще змрок. Чи вишукають?

– Ходім, тіточко, у хату, – каже Катря, – зарані обід зваримо...

Глянув я на ню: Катря як повсідень Катря, – може, трохи бліденька – порається в хаті, звивається по надвір’ю, біжить до криниці по воду...

– Оздоровіла головка? – питаю.

– Оздоровіла, – каже.

Тітка, не дочувши, та до мене.

– Чого питаєш, Матвійко?

– Пустує, – відказує за мене Катря, – щось давнє згадує.

Тітка, що все шептала, благаючи милостиву Пречисту, трохи насмілилась.

– Здоров, Микиточку! – підходячи до парубка та сідаючи коло його на ослінчику. – Чи давно тебе взято у двір, голубе? – пита.

– Вже третій місяць у дворі, – одказує Микита.

Такий здоровий, гарний парубок, тільки дуже невеселий.

– Не звик ще? Сумуєш?

Наче недочув.

– А мати давно бачив?

– Давно.

– Усе нездужає?

– Нездужає.

– Горенько наше! так вже, мабуть, Господь приділив... От нещасливий той Дорош... Як се його лихо спіткало? Розкажи, серце...

Він і розказав.

– Не вгодив Кучеренковій Оксані, що тепер господарює на дівочій виспі, – розказує. – Позавчора приніс їй від пана якісь ласощі, та й кинув, як собаці, а вона у плач. Дізнався пан: «Як ти насмілився, мурло? Перепроси!» Не перепросив... Вранці його покарали і не так, щоб сильне, а він підвівся та й знов упав... Спіжарний Юхим казав: «Нехай трохи облежиться під стайнею у холодку»... Лежав там аж до панського обіду. Кличуть його до покоїв – він при панськім обіді віяв липовим гіллям понад столом, – не йде, шукають – нема. Спіжарний вже послав Дмитра Панченка. Пан наче не завважив: були гості, і обідали, і вечеряли. А Дороша все нема. Як випровадили гостей та дознався пан, що не знайшли Дороша, то наче сказився: «Щоб достали його живого чи мертвого».

– Достануть! – промовила тітка Мокрина. – Як йому, нещасливому, сховатись! Знала я його ще отаким узличком... Було прибіжить до нас: «Де Катря?» Пам’ятаєш, Катрусю?

– Пам’ятаю, тіточко, – одказує.

Впоралась і тихенько сидить собі трохи оддалік.

– Молоденька та Оксана, а як вже згадючіла, – править тітка Мокрина. – Скарає її Господь... Давно ж її взято?

– Тижнів, може, два, а то й більш.

– А Тесленкову Варку вже викинуто?

– Ні, і Варка на виспі, і Бондаренкова Ївга. Там їх аж три...

Розпитує тітка Мокрина, розказує Микита, а всі прислухаємо. Тихо в тій темній пущі і, здається, ось-ось звідтіль почується голос і гомін... Вже й зоряється – тихо. Вже й на день благословилось. Ранок в Господа ясний та веселий, наче сміється. От, здається, шмер... от ніби зашорошило... от-от, здається, тут вони... Ні... Знов прислухаємо. Чи то лист, чи то... Та й ізводило ж те прислухання!

Тихо. Тільки птаство пурхає, співа та щебече, та поранній вітрець ледве шелестить листом.

Минає й ранок... Вже й по півдні...

– Їдуть! – промовив Микита.

Чуємо... Ближче та ближче... От Жменя, от його помічники, от батько...

Не знайшли! Не піймали!

– На коней! – гримнув Жменя. Зизнув пугою, та до батька:

– Ти за нами слідком!

Попростували до панського двору. Батько побравсь за ними.

Тітка, що почала хреститися, дякуючи Пречисту, і хреста не звела: не минеться лісникові, що пущею втікають!

– Ви, діточки, не бійтесь... не журіться, – ледве з жалю промовляє, а нас тішить, – може, пан і змилується, може, подума: як його лісникові знати, як вгледіти... Пуща велика... Хіба ж так не бува, що якось... Мати Пречиста заступить...

А сама незчувається, що сльози старе її обличчя росють.

– Мати Пречиста милосердна... А якщо спостигне кара, то перетерпимо... Перетерпимо, діточки, бо хіба ж ми тільки терпимо? Усі... скрізь... Усі... скрізь...

– Годі вже, тіточко, – промовила Катря.

Вона, Катря, не плакала. Сиділа нерухомо у куточку.

А я побрався до того старого дуба, що стояв на окрайку, та з верховини дивлюсь на панську садибу. Може, його вже карають, думаю, а може, ще тільки ведуть, а може, він стоїть перед ґанком, дожида, поки пан прокинеться, бо пани вчора бенкетували, а по бенкетах вони часом всипляють аж до вечора... І уявляю собі, як виходить пан, як гримає, як батька ведуть...

Коли йде він... іде батько.

– Тато, – кричу, – тато!

Нічого не питаю, тільки дивлюсь йому в вічі.

Він зняв мене з дуба.

– Мабуть, давненько виглядаєш батька, – каже, – аж з лиця спав.

А я все дивлюсь у вічі.

– Ні, синку, не катували. Тільки дурно продержали, – каже.

А тут надходить Катря – теж недалеко, мабуть, була.

– Поки що усе гаразд, дітки, – хвалиться батько, – панові не до мене: іменинник він сьогодні, то празникує свого святого та гостей вітає. Там такого гостей, що й не злічити.

Пречиста Мати заступила! – хреститься тітка Мокрина. – Дякувати Господеві!

V

Пани бенкетували та бенкетували. По батька не приходять.

Минає тиждень, минається й на другий.

– Забули! Заступа Пречиста! – тішиться тітка Мокрина.

Одно, що тітка впова на Пречисту, а друге й те, що людина, кажуть, і в пеклі звикає, а звикне, то не метушиться. Немов заспокоювалися і ми.

Розляглася чутка, що пан свата, чи вже висватав якусь генеральську дочку. Пан вже давненько удовів – покійна пані була, славили, тиха і плохенька, атаки не викрепила, мусила від його втекти і десь на чужині вмерла; при йому жила і хазяйнувала його старша сестра, теж удова. Була та його сестра вже підтоптана – пасок, мабуть, із сорок з’їла, а проте здорова, як лось, пиката, боката, шати дорогії, на пучках, на грудях золото, вирла блискучі, а голос... Як колись приїздила в пущу з гостійками панночками по проліски, та послала зап’ятника привести тітку Мокрину і питала, де найкращі квітки ростуть, то тітка довгенько іздригалась, згадуючи той її голос...

Забули на той час і за Максимову Орисю. Навідала вона Катрю, то й не пізнати веселу щебетушечку – очиці якось пригасли, устоньки зблідли.

– Зстаріла ти, голубко, – каже їй тітка Мокрина. – Мабуть, ще не оздоровіла?

– Оздоровіла, – одказує, – та живу наче в Божій карі – все боюся, що знов візьмуть.

– Ти ж давно засватана – повінчатись би вам.

– Як його повінчатись, коли боїмось за себе нагадати та тільки дурно смажу собі голову. Приходили до нас чорниці на церкву збирати... міркую та міркую... то я вже подумала: піду у чорниці! та все не зважаюсь – жалко дуже... – та й вмилася сльозами...

– Зажди, голубко, – каже тітка Мокрина, – от, славлють, пан висватав собі панночку, ожениться, то, може, жінка...

– Та що, що ожениться. Хіба не було в його жінки, як узяли на виспу Омельченкову Мотрю і Самусеву Настю, і Коваленкову Одарку, і Горленкову Ївгу? Так, кажуть, по двох і брали.

– Еге ж, по двох... Тоді й пані втекла... плохенька була... Може, ся не така буде... А ти, дитино, такеньки не смутуй... Може, Пречиста й заступить...

Та й зупинилась стара: огунули дівчину сльози та такі, мабуть, пекучі...

Отак, виглядаючи чужої і своєї напасті, діждали ми Зелених святок. Я вже нагледів славні виростки на клечання і такі дві улюбував, такі дві...

– Завтра, як трохи звечоріє, – каже мені тітка Мокрина, – то ми поберемось з Матвійком по зілля. Поберемось аж за Холодний Яр – там такий славний чебрець, повний та пахучий, що й не сказати. Там недалечко і аюр... А ти, Катрусю, назбираєш у городі повнячків, м’ятки, васильків тощо... ти з нами не йди, не втомляйся – бач, ти така, як з хреста знята...

Спершу не вважав я на той тітчин клопіт, бо стара трохи звикла клопотатись та турбуватись, а далі і я укмічаю, що й справді не та вже наша Катря, що була. І спокійна, і привітна, і робоча, та не та. Скаже тітка: «І голосочка твого не чутно, і не всміхнешся ти», то вона й всміхнеться, і заспіва, та не той усміх, не той голос. Щось таке їй сталося, а що – не второпаю. Все вона, здається, в думках та в гадках. Дивиться, а наче не бачить; озвися до неї, не чує, а почує, то наче не розбере; все немов прислуха; аби десь не те грукнуло, шелеснуло, – стрепехнеться, як сполохнута пташка; біжить по воду або там по що-небудь, та разом і забуде, кудою й по що поспішається. І змарніла дуже. Завважав, мабуть, і батько. Якось пита:

– Нездужаєш, дочко?

Не признається.

– Я, тату, здорова.

І на сей раз не призналася. Тітка Мокрина каже: «Ти, дитино, як з хреста спущена, не йди», а вона:

– Піду, тіточко, піду... Що се ви... Да я здорова, як та риба на глибині... Що б то мені не йти по зіллячка! Таки без мене і не знайдете, де найкраще росте...

От так розмовляємо, сидячи коло хати у затінку, – а день парний, дрімливий, сонечко парить, наче з-за туману. Перед очима гаєві дороги, то понад ними немов куриться, і скрізь такі гаєві пахощі, що аж на голову важко... Коли дивимось, щось зачорніло на дорозі з Степових Хуторів. Ніби хтось до нас простує. Ближче – чорниця, і до нас завертає. Затурбувалась тітка Мокрина – звісно, в крепацькій статі усе страха, усього боїться.

– Вкрий, Пречиста! Чого се вона до нас береться?

А вона вже коло хати.

Похода легка й бистра; сама висока, хоч би й парубку, а так у чорні завивала позамотувана, що тільки зористі іскраві очі блищать.

– Спаси, Господи!

Голос тихий, немов придушений. Тітка Мокрина вітає, просить до хати:

– Мабуть, втомилися дуже? – пита. – День Господь дав скварний такий...

– Ледве дихаю, – промовляє чорниця.

Та до Катрі:

– Дівчино, дай мені водиці напитись.

– Катре, витягни свіженької. Та хутенько, дитино! – впада тітка Мокрина. – В нас водичка славна.

Катря до криниці, а чорниця за Катрею услідок.

– Треба їй сприяти, – клопочеться тітка Мокрина, – чим її шанувати? Чорниця-то постує, а рибки, як на горе, нема...

А чорниця п’є – не нап’ється.

– Вона, мабуть, вже цілісіньке відерце вицмулила, – кажу, – та все цмулить.

– Чи тобі жалко Божої водиці, Матвійко, – уріка тітка Мокрина. – Хай собі п’є на здоров’ячко. Є в нас трохи медку, то оджалуємо їй медку, а паляничка свіжа.

Дістала тітка Мокрина з скрині калиточку, відлічила десятку, ставить мед на стіл, несе паляниці, та дарма заходу – чорниця, досхочу напившися водиці, подякувала і ні до чого не доторкнулась: дуже, каже, поспішаюся – спізнилася, бач, а дорога несвідома. Йде з-за Опанасовки у монастир.

– Там вам було з Степових Хуторів звернути на Кривчуки. Дурно ніженьки притомили, – жалкує тітка Мокрина. – Вам би у Степових Хуторах розпитаться дороги.

Вона, каже, розпитувалась, та якось, мабуть, помилилась. Казали звернути через лощинку, а вона якось лощинку тую проминула. І просить:

– Будьте ласкаві, скажіть дівчині, нехай мене проведе на окрай пущі, щоб мені знов не блукати. А може, яка ближня стежина є? – пита.

– А є така стежина, – каже тітка Мокрина, – а там знов стежиною, повз Криву Балку, устронна... Проведи, Катре, та добре розкажи, дитино...

А в Катрі по личику, як жар, очі світяться.

– Добре, тіточко.

А чорниця:

– Ой не барися, дівчино, не барися! Проводь. Хутенько, бо дуже я поспішаюся...

І зникла з Катрею поза зеленими купами.

– Не встигне до змроку, – каже тітка Мокрина, – чорничка, добре, як пізненько доправиться, бо монастир той далеченько, а дорога несвідома... стежками... З Глуховки там знов аж тричі звертати... А сонечко усе нижче та нижче... Час би й нам братися – зарані б зілля набрали... Коли б же той двірський посланець не дуже барився, та забрав те панське зілля. Здається, гарненько я його перетрусила – самісінька найкраща травичка, казав Жменя, як найдуться корінці або яке сміттячко, то не подякує... Ой, не подякує... Здається, травичка немов шовкова, м’якенька, свіженька, а хто його зна... – знов почала переглежувать ту панську травичку.

– Ой, коли б же той посланець не барився, – зітхає. – Здихати б мені ту травицю, а то раз у раз заглядаю та мацаю, – а чи м’якенька, а чи зелененька... Трохи й обридло...

– А як у двір візьмуть та не вподобають, – кажу.

– То нехай... я тим часом трохи відпочину... Дякувати Господеві, – чи се не посланець простує? Еге ж! Данилко Кальниченко!

– А ми тебе, Данильчику, виглядаємо, як рідного батька.

– Ось я й тут, – каже Данилко – такий був жвавий, чорнявий та кучерявий парубок.

– Що ж там у дворі, Данилочку? Чого сподіваєтесь?

– А хто його зна, – одказує, – що буде, то буде. Більш копи лиха не буде – нехай з копу.

– Не чутно за Дороша?

– Ні, – наче у воду впав. Казав справник: «Таки вишукаю», та ще не вишукав.

– То всі ви там живенькі?

– А поки що живенькі, що буде далі, побачимо. А щось, мабуть, буде, бо десь подівся Грицько Очеретний, а з ним і Бондаренко Савко.

– Боже мій! – сплеснула руками тітка Мокрина. – Втекли?

– Позавчора пан послав Грицька у містечко до Янкеля по рушницю і по той возок – по ту штучну панову бідку, а його й досі нема. Питали Янкеля. Забрав рушницю, запрягся у бідку, та й побравсь, каже Янкель. І бачив, каже, як він за дібровкою зник, – бо як Янкель в кінець містечка живе, і йому далеко по дорозі видно... А Савко як поніс у Грайворонське панові лист, то й досі несе... Справник запевняє усіх, – запевняє, вишукаю і на залізній мотузочці приведу. От, казав, тільки справлюся у Кривчуках та й за ваших візьмуся. А в Кривчуках щось таке дуже чудне діється, – якісь розбишаки уявилися і панський двір зруйнували, чи що... Бувайте ж здорові, бо Жменя не любить, як хто де забариться.

– Щасливо!

– Мати Божа милостива! – журиться тітка Мокрина. – Заступнице! Втекли. А кудою втікати? Скрізь однакова напасть!

– Хіба не можуть так добре заховатись, що й не знайти? – кажу.

– Ти, маленький нерозсудо! Тобі ще й очима не осягнуть хрестьянського лиха...

Та й згадала:

– Онде сонечко. Чи не час нам по зілля? Та чого се Катря так бариться? Гукни, Матвійко.

Гукнув – не відгукується.

– Біжи, Матвійку, та поклич. Мабуть, та чорничка: проведи та проведи далій, а вона й слуха...

Я льотом долетів до гайового окраю – нема. І по стежині аж до Холодного Шпиля – не видко. «Оце нуда, думаю: треба аж на шпиль махнути».

І вже стрепенувся я залускотіти, коли чую, щось жебонить недалечко, праворуч. Прислухаю – жебонить щось поза спорохнялим деревом, де поп’ялась усяка чепиця. Я тудою. Чорничка з Катрею стоять... і так тісненько стоять і за руки держаться. І добре я розгледів чорничку: (трохи вона розхрісталась, і чорниче завивало посунулось з чола) уста, як вогонь, червоні, і над устами, як бува у чорнявих дівчат, темною смужкою пушок, очі, як свічі... і такі мені ті очі знайомі...