Текст книги "Поезії"

Автор книги: Маркиян Шашкевич

Шашкевич М. С.
ПОЕЗІЇ
БАНДУРИСТ

(Уривок з піснетвора „Перекинчик бісурманський")

ПІСЕНЬКА 1

 
Бувало, весною, як ліс розів'ється
І чистими птичок гукне голосами,
Дуброва, як дівка, в цвітя прибереться,
Пчілка задзвонить лугами, полями,
Стадами весело заграє долина,
А в ріці рибонька аж носить водою,
З пісеньков із поля вертає дівчина,
Плугатар за плугом з довгою думою;
Бувало, весною, як голуб сивенький,
Із оком ясненьким, як око святого,
Під полов бандурка, в устах пісень много,
Щороку приходить Соловій старенький.
А всі го за батька рідненького мали:
Старії і діти, молодці й дівчата,
Як батька з дороги, всі єго вітали,
У селі му кожда своя була хата.
Бо й годен був того! Бувало, з'явиться,
Мов сонце на небі, заспіва, заграє,
То всякий веселий, о журбі й не сниться,
Бо ж то й нема пісні, як сей заспіває.
Заведе довгими думку голосами,
З-під могил, казав би-сь, холодочком віє,
Стиха поговорить з батьками-князями,
Старі молодніють, бо й сам молодніє.
Або ж і дівчатам коли заспіває,
Тьохкають серденька, бо він відгадає,
Що із миленькими говорять дівчата.
Дівча спаленіє, спустить оченята,
Зиркне по миленькім, очами питає:
«Де він придивився?.. Як він добре знає!..»
За тоє всякому припав до серденька,
Як до голубонька голубка сивенька,
За тоє го всюди звали Соловієм.
Пісні ж бо то, пісні! Таких ми не вмієм!..
 

ПІСЕНЬКА 2

 
Як гомін по лісі, звістка несесь мила:
«Іде Соловій наш! Нові несе пісні,
Пісні нечувані і думки незвісні!»
Радість у серденьку всякому зацвіла.
І вийшли назустріч, і ждали на мості.
Підходить, склонились, згомоніли: «Гості!»
До села проводять; всякого вітає,
О щастю, здоров'ю, родині питає.
 

***

 
Чого ж то у лузі головку склонила,
Відав, тучу чує березочка біла?
Чого ж то півець наш, чого він сумує?..
Видко, що з тяжкою журбою несеться,
Бо око стемніло, тяжко серце б'ється,
А на личку смуток – чи нещастя чує?
Йде селом, бувало, весело і сміло,
З хаткою, з деревцем кождим розмовляє,
Вдарить у бандурку, здрібненька заграє
Козачка чи шумку, аж згадати мило!..
А нині, як не той: клонить волос сивий
На грудь піснословну, журиться, сумує,
Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,
З дітьми ся не бавить – чи лихо віщує?
Чи жаль тисне серце за другом миленьким,
Може, за сестрою, за братом рідненьким?
Чи, може, ідучи з далекой дороги,
Ходом утомився і примучив ноги?
Не змучив він ноги, ходом не втомився,
Вчуєте, пташечки, чого зажурився.
 

ПІСЕНЬКА 3

 
Присів на царинці; молодь обступила,
Як цвіточку пчоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку, і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька; струни згаморили.
Півець розуміє, бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильнійше і скорше тручає.
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов заскипіли, як води старого
Отця Славутиці, бо о нім думає
Півець і мислію честь єму співає.
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили.
То знова злегенька, стиха гомоніли,
Мов згадка літ давніх і минувшой долі,
Щораз то тихше і тихше бриніли,
Розлетілись за півця думкою по полі,
А накінець зглохли – зовсім заніміли.
 

[1840 – 1842]

БЕЗРІДНИЙ

 
Кому бог в груди дав серце м’ягеньке
І дав вродитись в добрую годину,
Щастє, як літом сонічко тепленьке,
В житю му всяку огріває днину;
Й світ єму милий, і солодка нічка,
Мислі веселі, і серденько грає,
Як у дуброві тихенька криничка,
Днина за днинов так єму спливає.
Лиш хто в посестру взяв тяжку недолю,
Що давить серце, як відьма кощава,
Хто вражій нужді попався в неволю,
Кому з журбами і сон, і забава -
Тому ніт місця ані супокою,
Нудиться світом, нудить і собою;
Туга до серця, як гадь, ся вселила,
З’їдає мислі, як змія зірочки,
Груди зсушила, здоровля знорила,
Хліб му не милий, не терпить сорочки.
Ще ж то, хто може із серця сплакати,
Чи у куточку, чи за углом хати,
Чи у грудь брата, чи хоть в жменю друга,
Хоть на часочок сплине з серця туга.
Лиш коли сльози в грудях скаменіли
І в тяжку скалу над серцем ся збили,
Разів із десять щодень рад би-сь вмерти:
Годі а годі!.. Потіхи ні смерти.
 

2 листопада 1840, Нестаничі

БОЛЕСЛАВ КРИВОУСТИЙ ПІД ГАЛИЧОМ (1139 р.)

 
Не згасайте, ясні зори,
Не вій, вітре, зниз Дністра,
Не темнійте, красні звори,
Днесь, Галиче, честь твоя!
 
 
Бо хто русин, підлітайте
Соколами на врага!
Жваво в танець, заспівайте
Піснь веселу: гурра-га!
 
 
Побарися, облак тьмистий,
Ще годинку, ще постій,
Тобі прийде розповісти
Славний руський з ляхом бій.
 
 
Од Бескида аж до моря
Піснь весела загула,
Від запада аж де зоря
Чути голос: гурра-га!
 
 
Покрай Дністра, край бистрого
Ясний сокіл там жене,
Ярополка київського
Скоропадний кінь несе.
 
 
Гей, хто русин, за ратище,
В крепкі руки меч ясний,
Шпарка стріла най засвище:
Гордий ляше, день не твій!
 
 
Не оден ти город красний
Лютим мечем розметав,
Руки не оден нещасний
По родині заломав!
 
 
Нині щезла пуста слава,
Скверний розірвавсь вінець,
Сорок восьма крвава справа,
Гидний дала ти конець.
 
 
Бач, Болеслав гордовитий
Поклоном низеньким впав,
Враг, напасник сановитий,
На чужім коні втікав.
 
 
Радость, радость, галичани!
Не загостить більше враг,
Грими, Дністре, шуми, Сяне!
Не прискоче вовком лях!
 

[1834]

ВЕСНІВКА 

 
Цвітка дрібная
Молила неньку,
Весну раненьку:
"Нене рідная!
Вволи ми волю –
Дай мені долю,
Щоб я зацвіла,
Весь луг скрасила,
Щоби я була,
Як сонце, ясна,
Як зоря, красна,
Щоби-м згорнула
Весь світ до себе!" –
"Доню, голубко!
Жаль мені тебе,
Гарная любко;
Бо вихор свисне,
Мороз потисне,
Буря загуде, –
Краса змарніє,
Личко зчорніє,
Головоньку склониш,
Листоньки зрониш, –
Жаль серцю буде".
 

ВЖЕ СОНЦЕ КРАСНО...

 
Вже сонце красно -
Хвала-бо – встало,
Бачте, як ясно
Світом засяло!
Нічні, сонливі
Мраки розбило;
Боже, ах, боже,
То твоє діло!
 
 
Весело, мило
На світ глядіти,
Добро приспіло:
Радуйтесь, діти!
Гомін лісами,
Піснь дубровами
Щастє розносить,
Сильно голосить,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»
 
 
Зелень розвилась
Геть царинами,
Радість розплилась
Всіма світами:
Весна миленька,
Надія літо,
Осінь повненька,
 
 
Бо в стогах жито.
Взимі весело,
Хоть всюда біло.
Боже, ах, боже,
То твоє діло!
 
 
Дуброви, гори
З полонинами,
Долини, звори,
Ріки з струями,
Небо високе
І звізд без числа,
Море глубоке,
Чудів всюда тьма,
Всьо так порядно,
Всюда так ладно.
Всюда щось жиє,
Робить, ділає,
Двигшись, літає,
Ходить і плине,
Радо співає,
Весело, мило:
«Боже, ах, боже,
То твоє діло!»
 
 
Не хочу багатства,
Ані грошей мати,
Ні паном бояром,
Ні царем ся звати;
Лиш добрий най буду
І богу миленький,
Най люблять мя люди,
Тогда я щастненький.
 

ВІРИТЕЛЕВІ

 
Перед зорями в люту непогоду
Розігралася душа молодецька.
Імив за керму та й чухнув на воду,
На буйне море, гей, кров молодецька.
А море бистре, гей, носить собою,
Кипить і б’ється, аж страх ся здуває,
Волня на волню зводиться горою,
Пре сила силу, плавця затопляє.
 

ВІРНА

 
Зашуміла дубровонька, листом зашуміла,
Затужила дівчинонька, серцем затужила.
Тужить нічку, тужить нічку, тужить і день білий,
Бо із війни за три роки не вертає милий.
На могилі, верховині милого спращала,
Біле личко цілувала, слізьми проводжала.
«Не плач, не плач, ластівонько, дасть бог звоювати,
До твоєї соколеньком я прилечу хати.
Не плач, не плач, голубонько, не плач, не журися,
Подай ручку біленькую, додому вернися».
Вдарив коник у копита, задзвонив станлями,
Лишилася сиротонька з журними гадками.
Вдарив коник у копита, на вітр пустив гриву,
За лісами, за горами лишив чорнобриву.
Край дуброви на горбочку сипана могила,
Там дівчина із зорями щодень виходила.
Виходила із зорями, стояла до ночі,
Свої чорні за миленьким видивила очі.
Ой ходила, ой бродила зимами, літами,
Витоптала биту стежку білими ногами.
 

ДІТИ І ЖАБИ

 
Коло озера щодень звечора
Хлопці сюда-туда бігали
І на Жаби засідали.
Лиш ся котра з води показала,
Каменем зараз в лоб діставала.
Одна з них, над другі сміла,
Так з води до них повіла:
«Діти, діти! Лишіть теє битє,
Вам то грачкою, нам йде о житє».
 

ДНІСТРОВАНКА

 
Марусенька мила
Цвіточки садила,
Водов підливала,
Стихонька співала:
«Ростіть ми, цвіточки,
Райськії діточки;
Ростіть ми весною,
Розвиньтесь красою,
Літом ми зацвійте,
Головку пристрійте
Мені молоденькій,
Строїтись радненькій!»
 

ДО ***

 
Мисль піднебесну двигчи в самом собі,
Душу в природи безвісти занести,
Гадкою крепков тьми світа розмести,
Житя кончини подружити обі;
Глянути мирно, що ся діє в гробі,
К радощам вдати, істинним ся взнести,
Радость з тугою в лад миленький сплести,
Милость сосвітну пригорнути к собі;
 
 
Хто вміє? хто вдасть? – Ум сильний, високий,
Ум, що го вічна доброта повила,
Ум, що го красна природа зростила,
Ум, яких мало, хотя й світ широкий,
Душа, що в грудях твоїх ся з'явила,
Що мене знова з світом подружила.
 

[1833]

ДО МИЛОЇ

 
Повій, вітре-вітросеньку,
Там, де тужить мила,
Нехай несуть там пісеньку
Твої легкі крила.
 
 
Повій, вітре, в єй городець,
Де вінці сплітає,
Неси вісті, що молодець
Щире ю кохає.
 
 
Ой погладь ю, вітросеньку,
По єй личку білім,
Нехай знає єй серденько,
Що я є ї милим.
 
 
Най не плаче, най не тужить,
Вже час ся зближає:
Прийде милий, приголубить
І з нев ся звінчає.
 

[1836 – 1838]

ДУМКА

 
Нісся місяць ясним небом,
Там, де зоря ясна;
Летів хлопець чистим полем,
Де дівчина красна.
 
 
Часом місяць ізійшовся
З тьмавою хмарою;
Не раз хлопець поборовся
З журною гадкою:
 
 
«Журна гадко, печалива,
Чо ти мене гониш?
Чо ми житє згорчиваєш,
В серце тугу рониш?
 
 
Уступися, лиха нене,
З вітром в ліси, гори,
Най по тобі й чутка згине,
Як сліди на мори.
 
 
Мому серцю най радощі,
Най надія грає,
Най ми доля веселенька
Птичкою співає».
 

1836-1838

ЗГАДКА

 
Заспіваю що минуло,
Передвіцький згану час, -
Як весело колись було,
Як то сумно нині в нас!
 
 
Святовида лиця ясні
За Лабою слов'ян чтив.
Купайловий танок красний
Царинами вітром сплів.
 
 
Гай ся на честь славной Лади
Піньом дівиць розглядав,
Мир в подяці для Коляди
Веселячись, снопи клав.
 
 
Над ярою Волтавою
Суд Любушин мир давав,
Над Дніпром-Славутицьою
Так Ярослав ся вславляв.
 
 
Поза білими водами
Білий гніздо орел вив,
А руськими сторонами
Звін вічовий гомотів.
 
 
Новгорода сила й слава
Світом цілим зголосла,
Києва золота глава
Під небеса ся звела.
 
 
Слави дочка величава
На світ цілий сяяла,
Піснь Люмира, піснь Бояна
Голосніше їй гула.
 
 
Нині думка йде сумненько,
Темним лісом гомонить,
За Дунай, Дніпро туженько
Згадка журна лиш летить.
 
 
Понад Дністра берег крутий
Гамор галич розлягать,
Там сум душу хапле лютий,
В безвість гадка пропадать.
 
 
Городища де бували -
Днесь могили ся звели,
Богів храми де стояли -
Грехіт мохи поросли.
 
 
Поза води, поза тихі
З Славов гаразд пробував,
Загудівши, вихор лихий
І сліди їх позмітав.
 
 
Красна Ретра з Арконою
Пилом вічним припали,
Діти вірні з матерьою
Десь в безвістях ізчезли...
 
 
Де ворони ся злітають
Колись славний стояв тин,
Тяжкі мраки днесь лягають,
Як на ногах татарин.
 
 
Щастя, гаразд з-під могили
Гомонем лиш залітать,
Як слов'яни колись жили -
Журна думка лиш згадать.
 
 
Із Русина щирой груди
В побратимий летить край,
Побратимі де суть люди,
Поза Волгу, за Дунай.
 

Зі збірки “Русалка Дністровая”, 1837 р.

ЛЕБЕДЬ І ВОРОНИ

 
Водою плила
Лебедка біла.
Надлетіли чорні Ворони,
Надлетіли в сесі сторони.
«Бачте, Лебедка біла як сніжок!
А ми такі гидкі,
Чорні і бридкі».
Стрімголов не берег впали,
В дзьоби болота набрали
І стали згори метати,
Білу Лебедку нуряти.
А Лебедь з дурних сміявся,
Став біліший, лиш скупався.
Хоть лихі люди сором метають,
Добрі і чесні на теє не дбають.
 

ЛИХА ДОЛЯ

 
Ой ти, доле, моя доле,
Гадино їдлива,
Переїла-сь моє щастє,
Гіренька годино!
 
 
Запустила-сь в мою душу
Журбу і розпуку,
Учинила-сь мому серцю
З гараздом розлуку.
 
 
Ой місяцю-місяченьку,
Тихенько думаєш,
Моєй тяжкой недоленьки,
Відав, ти не знаєш.
 
 
Ой не знаєш, ой не знаєш
І не будеш знати,
Як то тяжко сиротоньці
В світі загибати!
 
 
Сам не знаєш, ні сестричка
Звізда ти не скаже,
Як то гірко, сли недоля
Світ милий зав'яже.
 
 
Тобі тілько хіба смутку,
Що хмара насуне;
А радощів з зірочками
З-межи вас не труне.
 
 
А мені ось на сім світі
Своє серце їсти,
Бо з недолев ся бороти -
Як під воду плисти.
 
 
Десь за морем, за горами
Мій гаразд здрімався,
Десь з безвістей, з лісів темних
Мій смуток пригнався.
 
 
Ой пригнався та й вороном
Надо мнов літає,
Б'є ми серце тяжким крилом,
Радость розбиває.
 
 
Вчора ввечір чорна хмара
Мені говорила:
«Чудуєшся, побратиме,
Де ся доля діла?
 
 
Твоя доля – то я була,
Я тя не минаю:
Вкривала-м тя чорнов мраков
І тепер вкриваю.
 
 
І над гробом мої мраки
Ще твоїм повиснуть!»
Ой, надія!.. таку долю
Най-то громи тріснуть!
 

[1836]

МІСЯЧЕНЬКО КРУГЛОКОЛИЙ ЗАКРИВСЯ ХМАРОЮ...

 
Місяченько круглоколий закрився хмарою;
Чи так тобі зо мнов любо, як мені з тобою?
Ой лісами, берегами білі сніги спали,
Очі мої сивенькії сльозоньки залляли.
Вихор дикий, студененький лопотить гілками,
Тяжко, тяжко мому серцю з сумними гадками.
Ой як тяжко, побратиме, тверд камінь глодати,
Ой ще тяжче бездольному в світі пробувати.
В гробі сумно, в гробі тихо, сумрак студененький,
Ой як ляжу серед него, тогди я щасненький.
 

НАД БУГОМ

 
Гей, річенько бистренькая,
Гей, стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!
 
 
Твої води веселенькі,
В них рибонька грає;
Моє серце розпукаєсь,
Від журби ся крає.
 
 
Трава к тобі з любощами
З берегів ся хилить,
Вовня єї поцілує
І наперед стрілить.
 
 
Моє серце бідненькеє
Радощів не має,
Лиш розлуку із долею,
Лиш сльозоньки знає.
 
 
Рано встану та й заплачу,
І вечором плачу;
Доле ж моя веселійша,
Коли ж тя обачу?
 
 
Журбо, тяжка розлучнице,
Чом не пропадаєш!
Доле ж моя, зоре моя,
Коли ж засвітаєш!?
 
 
Ой річенько бистренькая,
Ой стань подивися,
Як я плачу, як горюю,
Зо мнов пожурися!
 

13 Вересня 1838

О НАЛИВАЙКУ

 
Що ся степом за димове густо закурили?
Чи то мрачка осідає, стеляться тумани? -
Не мрачка то осідає, не туман лягає,
Гей, то ляхів сорок тисяч в поход виступає.
А в неділю на розсвіті полк козацький скорить,
Тоді молод Наливайко до коня говорить:
«Ступай, ступай, ворон коню, бистрими ногами,
Недалеко Біла Церков, йдуть ляхи за нами».
Гей, по степі віє вітер по густих бур'янах,
Гей, там блищать довгі списи в сивеньких туманах!
У Гуманю дзвонять дзвони і мир б'є поклони:
Надлетіли з чужих сторон чорнії ворони.
Збиралися козаченьки, радитися стали,
По далекій Україні посли розсилали,
А у місті Білій Церкві лиш звізди згасали,
Ударили з самопалів, і коні заграли.
Тоді постиг Наливайко, під ним кінь іграє.
«Гей, молодці, за свободу!» -до них промовляє.
Вздовж списами городили зелені байраки -
Уставляються по степі молодці-козаки.
Гей, там ляхів сорок тисяч – дим в'єсь по болоні,
Від розсвіту аж до смерку ржуть бистрії коні.
Гей, там гримлять з самопалів, орють копитами,
Та степ кровця сполокала, зволочен трупами.
Гей, на степу густа трава, степом вітер віє,
Не по однім козаченьку стара неня мліє.
Гей, на степі сивий туман, кургани курились,
Не по однім козаченьку вдовиці лишились.
Тоді молод Наливайко зачав утікати,
За ним в погонь вражі ляхи – не могли здігнати.
А на Дніпрі на порогах плине чайків триста…
Вертайтеся, вражі ляхи, з соромом до міста!
 

ОПИХАНЕ, ПАНЕ?

 
При битім гостинці липа зеленіла,
Під липою баба жебруща сиділа.
Дасть хто кусень хліба, то «Отче наш» каже,
Ще й «Богородице», сли платок розв’яже
Хто, з торгу йдучи, і в жменю гріш вложить.
Часом молодухам з бобу поворожить.
Аж глянь! Шляхом дідич суне четвертою -
Гладун, петльованець, кругленький собою,
Як гарбуз, му лице, а руки, як тісто,
Червений, як ридза, під горлом звисисто.
«Гей, бабо! – галасне нероба неробі, -
Чверть проса дарую!» – миттю руці обі
За пояс засунув і поклону ждає.
Ще ж добре, що з лихом в дарунку й не лає.
А баба лінива й на ноги не встане,
З гнізда запитала: «Опихане, пане?»
А пана, як спарив, як лопух, надувся,
Сили жар ним накриєш, з надієв минувся.
І баба минулась, не підвела носа,
Не мала ні каші, ні пшона, ні проса.
 

1840

ОТЕЦЬ СЯ ОДИН...

 
Отець ся один
Учителя питав:
«Яким би світом
Синок щастя мав?»
Сей му одповів:
«Навчи бога знати,
Навчи хороше
Читати, писати;
Вмісто імінє
Дай му розум ясний,
Тогда твой синок
Повік буде щасний».
 

ПІДЛИСЄ

 
Шуми, вітре, шуми, буйний,
На ліси, на гори,
Мою журну неси думку
На підлиські двори.
 
 
Там спочинеш, моя думко,
В зеленій соснині,
Журбу збудеш, потішишся
У лихій годині.
 
 
Там ти скаже дуб старенький
І єдин, і другий,
Як там жив-єм ще маленький
Без журби, без туги.
 
 
Там ти скаже та соснина
Й всяка деревина,
Як там грало серце моє,
Світала година.
 
 
У садочку соловійчик
Щебетав пісеньки,
Розвивав ми пісеньками
Літа молоденькі.
 
 
Там колодязь студененький,
А дуб воду тягне;
Не так щастя, як той води
Моя душа багне.
 
 
Підлисецька горо біла!
Як тебе не бачу,
Так ми тяжко, так ми сумно,
Що трохи не плачу.
 
 
Веселая сторононько!
До серця-сь припала,
Душа тебе, як милого
Мила забажала.
 
 
Там-то любо, там солодко,
Весело і мило!
З миленькою у любощах
Вік би ся прожило!
 

ПЛІШКА І СОЛОВІЙ

 
Рекла Плішка д' Соловію, що тихо сидів:
«Жаль ся, що рідко щебечеш!»
Сей їй одповів:
«Лучче мало доброго, ніж лихоти много».
 

ПОБРАТИМОВІ

посилаючи єму пісні українські

(Дума)

 
Отак, Николаю, вкраїнські вірлята
І веселять душу й серце загрівають;
Отак, Николаю, руські соколята
То вголос, то стиха матері співають.
Аж мило згадати, як то серце б'ється,
Коли з України руськая пісенька
Так мило-солодко вколо серця в'ється,
Як коло милого дівка русявенька.
Так го обнімає, так до себе тисне,
Пригортає, і любує,
І голубить, і цілує,
І плеще, і тішить,
І медочком дишеть,
Що трохи не скажеш: пусти мене, пісне!
Аж тут і небавком буйний вітер повине,
Гостинець вже інший, от вже думку несе.
Несе й каже: «Сю ніч степами гуляв я,
Нагулявшись доволі, по могилах лягав я,
Буцімто спочити, а то підслухати,
Як то стара бувальщина буде розмовляти,
Про давні літа,
Про давні часи,
Як слава гула
Світом вокруги
Про руських батьків,
Боярів, князів,
Про гетьманів, козаків.
І стане повідати зразу так мило,
Стихаї і величаво, мов над морем цвіла
Цвіт-доля любенько; потім голоснійше
Застогне, заплаче, щораз то сумнійше,
Сумнійше, страшнійше гукне, засковиче,
З-під могил, казав би-сь, старих людей кличе,
Щоби поспитати
Про спис, про шаблюку,
Щоби розвідати
Про орду-канюку:
Як руським тілом згодувалася,
Як руськов крівлев напувалася,
Як руська шаблюка все її вітала,
Як кривим зубом серце добувала,
В пущі вигідненько на нічліг стелила,
В воду під могилу спати кладовила».
 
 
І знов згомонить ти нишком, мило-немно,
Як в сумерк вечерній, півсонно, півтемно,
І луну розпустить ген-ген долинами,
І гомоном шибне ген-ген дубровами,
Ні то комусь-то десь там повідає,
Як-то колись-то красою засяє,
Як при Чорнім морі
Себе заквітчає,
В степах на просторі
Весело заграє,
Як в водах-Дніпрі
Змиєсь, прибереся,
Легеньким крильцем
На Дністр занесеся,
В тихенькім Дністрі
Собі прилягнеся,
Крилоньками сплесне,
Стрясе, злопотить,
Під небо, до сонця
Ген-ген полетить,
Під небом, край сонця
Сонічком повисне:
І буде літати,
І буде співати,
І о руській славі
Скрізь світу казати!
 

ПОГОНЯ

(Після народної казки)

 
Чи то сокіл пташку жене?
Чи то буря хмару несе?
Чи люта джума летить?
Ні!.. То козак конем садить!
 
 
«Гуляй, вороненький, гуляй,
Врага постигай!
Відоб'ємо дівчиноньку,
Пана твоєго сестроньку.
 
 
Як прилетиш, поздоровить,
І поплеще, і промовить,
Погодує тя рукою,
Рученькою біленькою,
І напоїть тя водою,
Водонькою студеною.
Гуляй, гуляй на всі сили!
Чрез болота, чрез могили,
Чрез дуброви, через луки!..
Потанцюєм з татарином!
Не нагріюсь вражим сином,
Як попаде в мої руки!
Скоро блисну му шаблею,
Розіллється біс мазею!»
На ту правду забожився...
А зогнувшися дугою,
До коника приложився,
Шпарков полетів стрілою.
 
 
Ані єго не спиняє
Рів, ані могила,
Вітром їх перелітає,
Як би мара го носила.
 
 
Куди гониш, бісноватий!..
Світ вже смерком почорнів,
Сумненько пугач запів,
Ні там людей, ні там хати!
 
 
Блуд ту свище, туман грає,
В густі ліси заведе;
Козак на се не зважає,
Гомонить си та й жене.
 
 
Станув, к землі припадає
Послухати, де дуднить,
Знов на верх ся вихопляє,
Бистрим соколом летить.
 
 
І щез стрілов в густій мраці,
Дудонь замовчає,
Може, ліг вже де в байраці,
Та й вовк доїдає.
 
 
Де-сь поїхав ти, козаче?
Темно, тихо і страшненько,
Часом лиш ворон закряче,
Закряче сумненько.
 

ПОЗА ТИХИЙ ЗА ДУНАЙ...

 
Поза тихий за Дунай,
Де мій сокіл пробував,
Лети, гадко, в чужий край,
Де го туга обгортає.
 
 
Неси душу там мою,
Легкокрилий вітроньку,
Руську пісню неси му,
Щиру брата пісеньку.
 
 
Тужно, тужно там тобі,
Милий брате рідненький,
Но по студеній зимі
Вітрець дихне тепленький.
 
 
Серед лугу край води
Зацвіла калина;
Будь веселий, щаслив ти,
То щаслива й родина.
 

[Кінець 1833 – початок 1834]

ПОТІК І РІКА

 
Потік, з громом шумно із гори текучий,
Сміявся з Ріки, в той час тихенько ідучой.
А як сніги згибли, верх води не дав,
То із того Потоку Поточок лиш став.
А що гірше, що біг прудким перше скоком,
Оплившись з Рікою, не був вже Потоком.
Хто з шумом в світі сам ся величає,
Вже добру славу сам си розганяє.
 

РОЗПУКА

 
Поза тихими водами
Сумно та й смерклося;
О, як голос меж горами,
Щастя розбилося!
 
 
Летить ворон чорнокрилий, -
За ним загуділо;
Щастя моє, гаразд милий
Навіки зниділо.
 
 
Тяжко голубу малому
Гори перебити,
Ой ще тяжче безродному
На сім світі жити.
 
 
Ти, зозуле сивенькая,
Закуй ми сумненько,
Най розпука та й лютая
Вирве ми серденько.
 

1837