Текст книги "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

5

НА ЗАВТРА МАРІЦУ викликали в районну поліклініку.

Точніше, було так.

Головний лікар надіслав за матір'ю з дитиною машину і двох санітарів із наказом негайно прибути в поліклініку.

Медична комісія, що складалася із трьох череватих лікарів, в особливі тонкощі розвитку дитини не вдавалася. Ліниво оглянувши хлопця, в якого під носом уже засіявся ніжний пушок, комісія втупилася трьома парами очей у оплакану Маріцу. Суть розмови зводилася до простої й безальтернативної пропозиції: неповноцінну дитину пора відлучити від матері і влаштувати у безпечне й комфортне для її перебування місце, оскільки умови утримання інваліда викликають занепокоєння у медиків, широкої громадськості та жителів містечка.

Почувши таку несосвітенну брехню, а особливо про громадськість, яка в Мишині асоціювалася з десятком явних і прихованих алкоголіків при посадах, контуженим афганцем із парткому місцевого хлібокомбінату й шістнадцятьма червонощокими ветеранами війни, розсипаними по відділах кадрів та секретних відділах молокозаводу, комбінату побутового обслуговування населення та автотранспортним підприємством «Сільгосптехніка», заскочена зненацька Маріца одночасно заплакала й залепетала. Спершу по-своєму, по-молдавськи, а далі перейшла на скоромовку, в якій слова двох – таких не споріднених – мов змішувалися так швидко, що вона й сама не могла би при потребі переповісти їхнього змісту.

Жінка безперервно то плакала, то кричала – так, що головний лікар змушений був пригрозити їй викликом міліції.

– Він у мене чистий? – дещо заспокоївшись, питала себе й присутніх і сама ж відповідала: – Чистий. Нагодований? Нагодований. Розуміти мене розуміє? Розуміє. Коли щось хоче показувати – показує? Показує. А що нетерпеливиться, коли чує чужу людину у дворі, то він нікому не заважає. – жінка на мить затихла. – А що робить шкоду, так то ж мені, а нікому іншому. Я вже й помічницю нагледіла, – збрехала, не дивлячись в очі нікому.

…Але по всьому, коли Маріцу з сином відвезли назад додому, давши цілу батарею пігулок, шприців і ампул для уколів, жінка прийшла до думки, що вся ця процедура організовувалась швидше для «галочки».

Лікарі без особливого ентузіазму водили молоточками перед очима дитини, не надто вникали в перебіг хвороби. Не надто наполягали вони й здавати Христофора в інтернат.

Працівник собезу без особливих розпитувань заповнив свої папери, змусивши тричі розписатися про те, що в матері немає претензій до лікарів і соціальних служб, а також:, що всю відповідальність за стан здоров'я сина жінка бере на себе. На прощання тицьнув документи Маріці в руки, і раз не звівши на неї очей.

Лише немолода санітарка, що допомагала матері роздягати-вдягати Христофора, мовчки втирала сльози рукавом білого халата, а наостанок на очах усіх тричі перехрестила заплакану жінку з дитиною.

ВИЛИВШИ ВСІ СВОЇ СЛЬОЗИ на два життя наперед, наламавши руки й укотре проклявши свою нещасливу долю, Маріца якогось дня, вперше за життя в Мишині, замкнула на ключ хвіртку з вулиці й узялася до роботи.

Найперше, спалила документ із райсобезу, який повідомляв-нагадував про те, що вона, громадянка Рибачук Марія Тодорівна, може оформити свого сина – інваліда першої групи з дитинства Рибачука Христофора Христофоровича – в будинок-інтернат для інвалідів за такою-то адресою. Далі витягла ощадну книжку Христофора-старшого, приспала двома уколами сина й побігла на пошту. На пошті, під диктовку завідувачки Ощадбанку, написала заяву з проханням видати заощаджені кошти покійного чоловіка на покращення утримання сина-інваліда. Тоді майнула до універмагу, де накупила всякої розцяцькованої всячини, в тому числі зошити й різнокольорові олівці. Вона сама йому замінить школу.

З пошти Маріца щодуху помчала до вдовиці.

Вдовицею в Мишині називали Катрю Овадюк – доньку місцевих учителів, голова якої перестала твердо товаришувати з розумом після того, як Вітю Андрухова, котрого Катря два роки чекала з армії, привезли в Мишин у цинковій труні з Кабулу, саме на його двадцятиріччя.

В той день застигла від жаху Катря назвала себе вдовою, навіки одягнувшись, проте, в біле і майже весільне. Як узимку, так улітку. Хіба що тільки без вельона.

І відтоді дівка-перестарок, в якої коса сягала п'ят, впродовж кількох років майже щодня приходила під Маріцину хату, просячи жінку бодай на десять хвилин вивести в сад Христофора, який обличчям нагадував їй Вітю.

Катря сідала просто в траву чи в листя по другий бік паркану – і крізь залізну сітку, якою була обгороджена Маріцина садиба, могла дивитися на Христофора а хоч би й годинами.

Маріца садовила сина в спеціальну коляску, розкладала перед ним плюшеві іграшки – і мовчки горбилася над грядками чи безконечним пранням, не випускаючи, однак, з очей дві нещасні постаті по два боки паркану – синову й Катрину.

Катря дивилася на Христофора – й чомусь завжди мугикала під ніс лиш їй зрозумілу мелодію.

Христофор, шпигований ліками й настоями із заспокійливих трав, спроквола й зрідка махав їй худою долонькою. А потім брав до рух плюшевого ведмедика, міцно тиснув до грудей і гладив його голівку, як часом гладив Маріцину голову, коли вона вкладала сина спати. Син усміхався туманною посмішкою, а далі тягнувся рукою до паркану, ніби мав намір втягнути крізь сітку співаючу Катрю.

…Так тривало доти, доки якоїсь днини до Маріци не прийшли Катрині батьки-вчителі й не викликали Маріцу до криниці. Вони говорили пошепки й майже одночасно двома схриплими голосами – мати й батько дівки-перестарка. Маріца ледве зрозуміла їх плутану мову. А коли зрозуміла – усміхнулася й заплакала також одночасно.

Катрині батьки дякували Маріці й просили пускати їх доньку до себе на подвір'я.

Мовляв, Катря шкоди Христофорові не заподіє.

Із двору нічого не вкраде.

А як із Христофоровою допомогою вилікується остаточно, вони, батьки, не залишаться перед Маріцою в боргу.

Бо, бачите, Маріцо, відколи Катря ходить до вас, до неї повертається ясний її розум.

А вони ж так хочуть, щоб Катря пішла вчитися.

Щоб вийшла заміж.

Народила їм онуків…

Маріца нічого не сказала – лише зробила: застелила дерев'яну лавку біля Христофорової коляски-стільчика веселим молдавським – маминим – хідником у червоні й зелені ружі, а сама прочинила навстіж вікно із хати. Та так вони й сиділи по пів-днини:

Христофор зі скрученою плюшевому ведмедикові головою або головою песика, намертво притуленою до його запалих грудей;

Катря із застиглим на Христофорові поглядом;

І мама Маріца, схилена над стареньким «Зінґером», за прочиненим у сад вікном.

Подеколи її посивіла до часу голова скидалася на голову механічного пристрою, який реагував на найменший звук у саду, де бавилася одна доросла дитина, а друга доросла дитина зачарованим поглядом спостерігала за тою незбагненною забавою.

Коли вдарили холоди, Маріца сказала Катриним батькам, що не може далі морити дітей на дворі студінню. Отож вона запитала дозволу пускати Катрю в хату.

Тепер Маріца розстеляла теплу ковдру на підлогу – і знов двоє великих дітей із дня у день робили одноманітну роботу:

Христофор відривав і припасовував голови плюшевим та ганчір'яним звіряткам, а Катря мовчки здувала з них неіснуючу пилюку й розгладжувала обірвані боки.

Катря щось говорила собі під ніс.

Христофор то голосно сопів, то стиха вівкав.

І тільки Маріца раз по раз вертіла головою від машинки, позираючи із сусідньої кімнати на майже ідилію двох дітей, обійдених долею.

6

…ЯКОГОСЬ РАНКУ КАТРЯ у двір до Рибачуків не зайшла, а тільки пальцем покликала Маріцу до хвіртки.

Вона дивилася карими – розширеними на пів-обличчя – очима, в яких тремтіли сльози чи то образи, чи то страху – і Маріца відчула, що в неї чомусь підкошуються ноги.

Катря ще не сказала й слова, але Маріца самою шкірою вже відчула нову біду. Вона хотіла відтягнути мить чергового свого потрясіння, проте не спромоглася більше ні на що, як лиш узяти Катрю за руку і втягти її углиб саду.

Дівчина, впираючись, неохоче йшла за нею, а Маріца на ходу теребила гарячі Катрині пальці стерплими долонями, ніби просила й далі мовчати.

Та Катря, вдихнувши повітря на повен рот, раптово сіпнула Маріцину руку, зупинившись в тіні розрослого горіха, і заговорила тихо й зрозуміло.

Так, ніби ніколи не покидав її ясний розум і ясна думка:

– Я прийшла вам сказати, що я більше до вас не прийду. Я, тітко, незаймана… А він до мене приставав. Розумієте? А я ж удова, тітко Маріцо! Удова! Мені не можна ламати присягу. Ви свою присягу не ламаєте? Не ламаєте! То чого ви його не навчили не приставати до вдови?!

…Маріці здалося, що вона вмерла тої миті, коли за Катрею скрипнула дерев'яна хвіртка. Вона лиш занурила пальці в сиву свою голову – та так потім ще довго стояла із пучком вирваного з корінням волосся.

А крізь прочинене вікно, мов гарматні ядра із бійниць, вилітали тваринні звуки прив'язаного до ліжка Христофора. Розлюченого чи пораненого звуком зниклого Катриного голосу.

…Він несамовито рвав на матері пазуху,

дряпав її обличчя,

бив кулаками в плечі,

а вона не боронилася й не затулялася,

лише намагалася втихомирити так, як дотепер уміла – притискуючи до грудей та пестячи голову.

Однак Христофор тепер не чув і не розумів її.

Він чув тільки свою здорову природу і шукав їй виходу. Ревів і пручався так, що Маріца змушена була викликати «Швидку допомогу».

– Здайте його, Маріцо, в інтернат… – добрим і лагідним голосом казав їй старий лікар-психіатр, дивлячись, як рівномірно піднімаються Христофорові груди після подвійної дози усіх відомих йому в таких випадках уколів і одночасно заповнюючи свої папери. – Ви з ним не зможете впоратися. Йому двадцять років. У нього повноцінний гормональний розвиток. А це не можуть надовго приспати навіть найсильніші ліки.

– Але його там угроблять кінськими дозами уколів… – уже майже байдуже відповідала на те Маріца, протираючи хусточкою мокре синове обличчя зі слідами кривавих подряпин. – Як я його можу здати?! Я ж сама винна, що так розгодувала була плід. Мені казали рухатися, а я лежала й дивилася в стелю… з горя…

– Що ви таке кажете, жінко… – тихо заперечив їй старий лікар. – То ж пологова травма.

– Та мене би Христофор прокляв із того світу! Уже після моєї смерті хіба що… певно, що заберуть, бо хто його буде доглядати без мене…

– Ой, Маріцо… Та ви подумайте, скільки вам років! Ви ще дітей родити можете. А це ж не ваша вина, що він такий уродився.

– Він родився здоровий! – перебила жінка. – Його таким акушери зробили, бо спішили день медика відсвяткувати. Я його не можу здати! Ви би свою дитину здали? Здали би?

– Не знаю, – довго помовчавши, підвів голову від паперів сивий лікар. – Не знаю… У мене їх троє.

– Але вони здорові!

– Ото й кажу, що не знаю…

7

ВОНА ЗАБИВАЛА СИНОВУ ХІТЬ травами.

Ліками.

Ворожіннями.

Примовляннями.

Часто кликати лікарів Маріца боялася: нещодавно на медкомісії її попередили, що змушені будуть примусово забрати хлопця в інтернат, якщо психоз розвиватиметься.

Тоді Маріца кинулася до Бога.

І хоч Бог на той час був напівдисидентом, вона усе ж потайки наймала священиків із сусідніх сіл – і ті підвечірками хто мовчки, хто велемовно святили хату, читали акафісти й молитви над півсонним Христофором. А по тому – мовчки, з пів-опущеними долу очима клали в широкі кишені сутан скромні Маріцині гроші, так само мовчки покидали хату, з порога востаннє перехрестивши її з дитиною, яка залишалася поза Божою поміччю й благодаттю.

Якось одного дня несподівано прийшла Катря-вдова: принесла начинені повидлом пампушки.

Навіть зайшла до Христофора в кімнату.

Він спершу довго нерозуміюче дивився на дівчину, а потім, усміхнувшись, рушив назустріч, широко розставивши руки. Ніби хотів обняти.

Катря із криком вилетіла з хати, загубивши в коридорі один сандалик.

А Маріца ще довго й надсадно обціловувала синову голову, одночасно напоюючи його холодною водою із розведеною жменею таблеток уній.

Після того знайшлися добрі люди, які й нарадили Маріці наймати до Христофора Одарку із сусіднього з Мишиним села… Ну, чули'сте, Маріцо… живе там така добра жінка, що йде до всіх, хто хоче й кому треба… та певно, що чули… хто тут не чув про афганця, якого привезли додому без обох ніг і вона ходить до нього за жінку… і всім добре… і батьки хлопця раді… і він сам… і вона… може, би ходила й до Христофора… як не за так, то за гроші… він же Богом даний… що зробиш… така його природа… і її природа така… спробуйте, Маріцо…

Одарка приходила до Христофора раз на тиждень. У суботу ввечері. Мовчки скидала в коридорі незмінний свій дощовик непевного кольору й віку і зі словами «Мені вас не треба, Маріцо» відчиняла двері в Христофорову кімнату.

Христофор її зустрічав завжди однаково: спершу ревом, схожим на рев молодого оленя, а далі – пищанням маленького собачати.

Маріца хрестилася, ще якусь хвильку дослухалася до звуків за дверима, гасила скрізь світло, а тоді йшла на сусідню вулицю – у спустілий дитячий садочок, де колись давно працювала вихователькою і де її тепер пам'ятає хіба що постарілий сад та полущені стіни старих корпусів.

Сідала на гойданку, на одну мить заплющувала очі – й нібито гойдалася. А далі втуплювалася поглядом у затемнені вікна своєї квартири – намагалася стримати центрифугу, яка раптово підхоплювала її здитиніле тіло, і несла його десь поза межі існуючого – реального – світу. А може, то під нею справді гойдалася земля, а їй лиш здавалося, що вона розхитує дитячу гойданку… чи світову центрифугу… та ні, таки гойдалася земля, і весь простір гойдався і плив перед очима, коли вона не спускала очей зі своїх вікон, за якими був Христофор із Одаркою.

Далі вона слухала, як говорить у ній серце.

Швидко-швидко, ніби під час бігу-марафону.

Аж раптом серце змовкало – і Маріца хапалася за груди, боячись, що її серце навіки втратить свою мову.

А їй же ніяк не можна без серця!

І Маріца, широко розкривши рота, глибоко вдихала душне повітря натомленого, як і вона сама, дня, щоб прискорити життя свого, такого ж натомленого, серця.

В якісь хвилини її опановував справжній жах смерті. Він виникав нізвідки, раптово, як нізвідки вигулькує в сутінках порожньої дороги силует подорожнього. І ти не знаєш, чи той несподіваний подорожній – твій грабіжник чи надійний супутник.

Маріца не могла би пояснити, чим вона принадила той жах до себе і де він гніздився в її єстві. Але жах, немовби якась справді жива істота, був у ній скрізь. Набухав, як дріжджове тісто на теплі. І розростався в кожній клітині, немов пухлина. Не болів, не мучив – тільки ріс, щоразу даючи знати про себе прискореним биттям серця. У найнесподіванішу мить.

Маріца вперше почула його присутність у собі, як над Христофором зависла небезпека інтернату.

Не мала того страху ні після смерті чоловіка, ні після усвідомлення синового каліцтва.

Ніколи не грішила навіть думками про можливість своєї дочасної смерті, чи, ба, добровільного вкорочення свого життя.

Страждала – чорно.

Але про смерть не думала ніколи.

А тут раптом…

Інтернат для Христофора означав би смерть для Маріци.

Ця така ясна й зрозуміла думка спершу налякала жінку. Але згодом вона зрозуміла, що ляк її не мав нічого спільного з можливою смертю її самої. Цей ляк, цей холодний параліч усіх думок і почувань асоціювався тільки з сином. Точніше, з можливістю його втрати.

Вона іноді годинами дивилася на сонного Христофора – на його неправильної форми і майже завжди заслинене обличчя, на розповніле від ліків, пухке біле тіло, що крадьма й малими дозами діставало сонце; на тонкі, ніби кульбабове стебло, ноги, вкриті густим чорним волоссям – і ріки невимовного жалю й гострого болю заливали її всю, до останнього фібра душі.

Чим далі, тим більше чула, що любить його дужче, ніж: любила колись живих своїх батьків, а далі – Христофора… любила його більше, ніж колишню свою дівочу волю й безтурботність, свою далеку – в сонячному німбі – батьківщину.

Коли згадувала перші свої відчуття після пологів, сердилася на себе невимовно, грішачи в думках, що, можливо, за це згодом була й покарана – за оту кількаденну (незрозумілу!) бридливість до новонародженого живого клубочка. Та потім слухала інших молодих мамів – і розуміла, що кожна породілля проходить цей шлях – шлях короткочасного, мовчазного й невмотивованого спротиву власній дитині, відсутності миттєвої любові до неї.

Маріца подумки дедалі частіше верталася в ті дні – коли одночасно із зростаючим жахом і народжуваним трепетом вдивлялася в синюшне личко сина, ніби вдивлялася в обличчя свого Христофора… коли зрозуміла, що її дитина – це насправді – вона сама…

А тепер їй іноді здавалося, що в неї помутився розум.

Коли вік сина переважив вік батька, Маріца подеколи плуталася думками: котрий із Христофорів насправді зараз сидить перед нею?! Їхня схожість лякала й паралізувала одночасно.

Ось він, молодший (ні, Боже праведний, він уже старший!) тулить до грудей плюшевого ведмедика з відірваною головою так самісінько, як тулив колись до себе Маріцу Христофор-старший (та ні, він залишився таки молодшим!)… він все робить так само, як колись робив його батько… так само втирається лише вказівним пальцем після їжі… так само правою рукою смикає смолистого чуба… спить із укритою головою. Значить, він повноцінний. Розумний. Як його батько. Тільки травмований.

Таким міг би, може, бути й Христофор-старший, коли би вижив у тій аварії.

Якби був вижив, вона би доглядала їх обох.

Бо поділилося її серце на ці дві безконечні любові – й подеколи вона думає, що сама травмована не менше, ніж її нещасна дитина і вбитий чоловік.

Туга за чоловіком із роками не втихомирювалася, а лише розросталася. Так само, як розростався той всеїдний жах смерті, що сидів у кожній клітині тіла, немов невитравлювана інфекція.

У перші роки по Христофоровій смерті, як не дивно, його смерть відійшла на друге місце – Маріца вся залишалася в бідній своїй дитині. Але з часом… коли звикла до синового каліцтва, дедалі частіше верталася подумки в перші роки свого неймовірно радісного заміжжя… могла мовчки годинами, а особливо ночами, говорити з мертвим чоловіком, як із живою людиною. Ділилася думками, радилася, сварилася, виказувала незадоволення, плакала, сміялася – так, ніби він і справді стояв за плечима і міг будь-якої миті її спинити, заперечити чи заспокоїти.

Але в хвилини згадування про це, Маріца щосили махає перед очима руками – ніби відганяє настирливу комашню: стирає небезпечні думки. Тоді обмацує голову, груди… ну, все… годі… вона лише на хвилину дала волю своєму розпачу й думанню. Вона просто знесиліла… бо нікому її підтримати… паркан – і той час до часу підпирають, щоб не впав. А вона ж не дерев'яна… а якщо подумати – то їй і впасти ні на кого… та годі… годі… ось зараз вип'є свій корвалол… свої вітаміни.

їй без здоров'я не можна. Не можна ні грипувати, ні впадати в депресію, ні згадувати чоловіка.

їй можна бути тільки здоровою й незворушною.

О, тут їй треба бути камінною, гранітною… як отой бовдур із кепкою (прости, Господи!), що бовваніє в сутінках на містечковім майдані, з простягнутою рукою, нібито в когось милостиню просить… Маріца – і та на милостиню не розраховує, а лиш на власні сили… за багато років добре придивившись до пам'ятника, Маріца зловила себе на думці, що той, хто майстрував його, сам, напевно, мав якусь фізичну ваду, бо хіба він подумки не розправляв ту гранітну руку вздовж тіла? А коли би бодай уявно розправив, то побачив би, що пальці однієї руки сягнули би литок… хіба таке може бути… але скільки навколо дурного та дивного… чи хто зважає на таку дрібницю – довжину рук на пам'ятникові?!

Маріца прихиляється головою до гойданки – і сухі її очі починають блудити вечірнім небом. Як гарно у світі цієї миті!

Недосяжні й безтурботні зірки невинно тремтять над її головою – але жодна із них не може втішити байдужого Маріциного зору.

Ні її душі.

Ні тіла.

Повний місяць гойдається в легких поодиноких хмаринках – проте його забава не має зараз жодного чару, жодного змісту.

Маріца натомлено бреде поглядом уздовж безконечного Молочного Шляху – але тільки бачить, а не відчуває, тільки розуміє, а не насолоджується.

У неї немає насолод.

У неї є хворий Христофорчик.

Подеколи їй здається, що син її розуміє й жаліє. Бо часом сидить припертий до одвірка цілими годинами, коли вона строчить «Зінґером» нехитрі сукенки й спідниці.

Коли б не розумів, що вона старається для нього, чи міг би так довго спокійно всидіти?

Без пігулок.

Уколів.

Без Одарки.

О-о-о… щоб не збожеволіти від думок, яких нікому довірити, подеколи пізно ввечері, коли Христофор утихомирений снодійним, а сусіди похропували через стіну, Маріца гасила верхнє світло, впівголоса вмикала старенький і немодний тепер програвач «Сиріус» і ставила затерті платівки з музикою своєї сонячної Молдови.

Тоді вона також могла надовго заплющити очі – й безконечно слухати тужливі мелодії рідного їй наю чи флуєра.

Мелодії були такі, що мороз ішов щоразу поза шкірою і вогонь розливався в жилах… що можна було плакати, як за померлим, чи тільки схлипувати, як після солодкого розстання… а можна було просто підперти боки руками, не встаючи з-за столу, і уявляти гарячий танець гарячих її земляків.

Чим сумнішим було Маріцине щоденне життя, тим частіше їй хотілося радісної, несамовитої музики… отої, що несе тебе, як повенева вода, в глибини чорні, невідані, небезпечні… тієї, за якою не встигає ні серце, ні ноги… шаленіючої, як сухий вогонь… як спраглі, несамовиті уста.

Тоді Маріца хилиталася в кріслі, ніби п'яна, у такт мелодії – а далі довго тихцем плакала…

бо хилиталися перед її запаленими очима жовто-зелені гони молодих соняшників…

і дзвонили повними червоними боками пузаті ґоґошари [4]4
  Ґоґошари (молд.) – ротунда.


[Закрыть]та перці…

наливалися хмільними соками безкраї виноградники, щоб згодом заграти пінистими, п'яними молодими винами…

її молода мама, пов'язана білою хусточкою й картатим фартушком, вибирала з печі гарячий хліб…

а молодий і здоровий батько в зеленому капелюсі і в сап'янових чоботах незлостиво ляскав посеред двору батогом в її бік: «Мой, фетіцо, мой [5]5
  Мой, фетіцо, мой (молд.) – ой, дівчино, ой.


[Закрыть]…».

А вона, розчервоніла, схвильована Маріца тулила до грудей фотокартку безвусого солдатика, що, здається, усміхався цілому світові й одній лише своїй Маріці, – і ніяк не наважувалася підійти до батька, щоб показати своє перше, молоде своє щастя, яке вгорнуло її туманом і хмелем…

і тепер вона стоїть на батьківському подвір'ї хмільна, ніби вийшла із винного погребу…

Маріца слухає жалісливий плач скрипки з-під голки старенького програвача, і чує, що з неї тягнуть жили…

так, певно, в давні часи на її батьківщині гайдуки катували неприятеля…

так тутешні опришки, мабуть, розправлялися з паничами…

і ця музика, певно, колись розправиться і з нею…

бо жодне живе серце не витримає такого віртуозного знущання тонким смичком розпуки й болю…

бо нічого, крім подаленілих спогадів, не має Маріца відтоді, як помер її коханий Христофор Колумб.

Вона після того ні разу не була в своєму веселому і яскравому Фрунзе Верде…

навіть батьків своїх не бачила мертвими…

не відпустила її бідна дитина на похорон ні до батька, ні до матері.

А вона ж не камінна. Вона провину свою чує.

Бо мама іноді з нею у сні говорить. Заспокоює мама.

А тато ляскає перед очима батогом – але спини її не дістає. Певно, сердиться тато. Бо де ж то таке ще було, щоб рідна дитина не попрощалася зі своїми батьками перед їхньою останньою дорогою?!

Може, гніваються.

А може, прощають: знають, як важко їхній Маріці.

…Гойдається Маріца в нічних сутінках на дитячому майданчику – чекає, коли в хаті Одарка засвітить світло.

І отак скаче думками з веселого на сумне.

То музика їй вчувається.

То похоронні голосіння.

То рев сина.

То скавуління цуцика.

Маріца міцно – обома руками – стискає розпалену голову.

Заплющує очі.

Зціплює зуби.

Ні, краще розслабитися.

Отак, ніби розперезатися чи скинути з себе одяг перед сном.

Вона хоче бодай раз нарешті зануритися в саму себе. Промацати кожну клітинку… ні, не руками – відчуттями. Вона ніколи не є насправді наодинці. Їй завжди ніколи. Вона завжди похапцем вмивається, одягається.

Вона й живе похапцем, немовби кудись біжить чи щось наздоганяє.

Тільки дитину свою любить так, ніби робить останній вдих. Нібито ніколи не дихала післядощовою свіжістю чи різкістю вітру.

Вона свіжості життя так ніколи й не відчула, а вже їй і ніколи.

А хіба від неї залишилася тільки подоба людини, яка не знає іншого слова, крім «повинна» і «треба»?!

Маріца хоче заглушити оті одночасні голоси і звуки. Навіть навіщось тупотить ногами… начебто можна втоптати в землю свою розпуку й безнадію.

І раптом під її сандаликом хрускає… Господи, звідки тут цей майський хрущ? Його панцирні крила хруснули голосно, як хрускає переламана кістка людини.

Маріца вмить зіскакує з гойданки. Вона почуває себе немилосердним катом… так, нібито потрощила чиюсь живу душу.

Жінка готова крикнути в ніч – але цієї миті вікно її недалекої квартири вибухає яскравим світлом.

І Маріца щодуху мчить через дитячі пісочниці. Начебто мчить на пожежу.

…Завжди заставала порожню квартиру, повну змішаних запахів – Одарчиних «Быть может» і розвіяного запаху гарячого людського тіла.

Дивилася на втихомиреного сина, груди якого здригалися в солодкому сні, – і аж тоді її покидала напруга. Господи… який ти добрий і милосердний: бо ти дав спокій її нещасній дитині. А отже, трохи спокою і їй – Маріці.

В такі хвилини Маріца не думала, як буде далі: коли Одарка відмовиться приходити, чи коли, сохрани, Господи, вмре. Такого бути не могло: такого Маріца вже не витримала би.

Але вона знає, що в Бога також вичерпуються запаси випробувань для людини. Бо навіть Бог не є товстошкірий. Він притримує чашу горя кожному, ділячи одне велике, вселюдське, горе, мов каравай, – на кожного і всіх: щоб нікому не було ні обиди, ні заздрості.

Отож Бог вирішив дати Маріці перепочинок, пославши Христофорові Одарку, яка, а Маріца цього певна, не могла вмерти ніколи.