Текст книги "Мама Маріца — дружина Христофора Колумба"

Автор книги: Мария Матиос

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

«Великі є твої суди, Господи, і невимовні.»

(Соломонові приповідки, глава 17).

«Є сором, що наводить гріх, і є стид, що є славою і ласкою».

(Соломонові приповідки, глава 26).

кожній матері окремо…

1

Містечко Мишин, куди після служби в армії Христофор привіз вісімнадцятилітню Маріцу, нічим особливим від інших, так само привітних – але не дуже маєтних – українських містечок, не відрізнялося.

Перерізане навпіл мілководою й негаласливою річкою, містечко скидалося на екзотичного пташка із широко розкинутими крилами над блискучою гладдю води. Населене кількома тисячами автохтонів та прийшлих, воно коли стиха втішалося, коли гучно хвилювалося в такт із малими й великими втіхами та хвилюваннями своїх мешканців, при цьому не відзначаючись особливою винахідливістю.

Чоловіки без надмірного трепету, але на повні горлянки щосезону підтримували ексклюзивні ноги свого незмінного футбольного кумира Блохіна, смачно спорожнюючи бочки несмачного, бо розведеного водою, пива місцевого розливу; чи мовчки й не надто осудливо, хіба що з прихованою долею заздрості похитували головами на чергову новину про чергове стрибання в гречку котрогось зі своїх земляків.

Жінки ж на кухнях та по магазинних чергах плодили й поширювали місцеві плітки-новини зі швидкістю, що наближалася до швидкості світла, опісля полегшено зітхаючи від усвідомлення, що на цей раз – свят-свят-свят! – новини не стосувалися їхніх родин.

А загалом життя в містечку Мишин текло собі без особливих потрясінь, розкоші чи неспокою.

Хтось умирав, хтось народжувався.

Одні одружувалися, інші розлучалися.

Комусь випадала щаслива лотерея, як-то холодильник чи навіть автомобіль, комусь – маячіла буцегарня за дрібне хуліганство чи спекуляцію.

І цей незмінний, чітко регламентований колообіг життя не міг нікого ні засмутити надовго, ні, тим більше, нікого надовго не зворушити. Навіть у радощах.

Хіба що Маріцу.

Кілька перших років життя в Мишині молоденька Христофорова дружина реагувала на містечкові – добрі й погані – новини так само, як реагували на будь-які новини в її рідному містечку: бурхливо.

Бурхливість реакції Маріциних земляків із містечка Фрунзе Верде [1]1
  Фрунзе Верде (молд.) – зелений лист.


[Закрыть] ,очевидно, була пов'язана з його місцезнаходженням. Маріцина маленька вітчизна, а по-тутешньому батьківщина, називалася єдиновживаним на той час словосполученням – сонячна Молдавія.

Маріца не дуже розуміла, чому про її край, що так само, як і будь-які інші краї, знав і дощ, і багнюку, й засуху, й лихих людей, з повсюдних на той час радіоточок говорили якось надто улесливо, мало не підлабузницьки. І так, ніби на землях її батьківщини розкошувала сама лише радість, музика й сонце.

А більш нічого.

О, так. Темперамент її земляків, особливо в танцях, окрім «ахів» і «охів», подеколи витискав навіть сльози нестримного захоплення. Гаряча кров землі, розлита в жилах знаменитих артистів, прискорювала кров у жилах тим, хто насолоджувався філігранною роботою тіла її земляків у шаленому темпі «молдовеняски» чи «жоку».

Але Маріцу іноді сердило, коли тут, у Мишині, із чиїхось уст ні-ні, та й проривалася думка, що, мовляв, життя на її батьківських землях минає лише в танцях, співах і за келихом вина.

Тоді Маріца згадувала багаторічну виснажливу працю своїх батьків і родичів на безкраїх радгоспних виноградниках і помідорних плантаціях – і рясні сльози чи то жалю, чи сердечного зворушення підступали їй до очей від отого незмінного й застиглого, мов цементний розчин, словосполучення про сонячну Молдавію в безперервному танці.

Чи то їй так було жаль своїх родичів із хворими від роботи хребтами, чи брав жаль за теперішню нестачу надмірного сонця над головою… Але згадка-словосполучення про барвисту її батьківщину щоразу викликала тривале хвилювання.

Навіть по кількох роках життя в Мишині між розважливими, але, як нерідко видавалося Маріці, із притихлою кров'ю, людьми, зачувши з радіо чи телевізора радісний голос скрипки чи розпачливу тугу флуєра [2]2
  Флуєр (молд.) – губний народний музичний інструмент.


[Закрыть]або наю [3]3
  Най (молд.) – губний народний музичний інструмент, схожий на губну гармошку.


[Закрыть], вона була би пускалася до танцю чи співу, а може, й до плачу, коли б не думка, що спонтанний порух жіночого єства можуть не зрозуміти люди, котрі навчилися розуміти її здебільше смішну, пересипану молдавськими словами, мову, але мову її тіла, а може, поклик крові можуть витрактувати якось неправильно.

Хай би тлумачили, проте не осудливо. Колективний місцевий осуд міг не тільки спантеличити, але навіть уплинути на подальший хід будь-чийого життя.

Через те в Мишині наймудрішим вважалося остерігатися людського осуду.

Щоправда, щілина для маневру залишалася завжди і будь-кому.

Місцевому люду зрідка можна було не остерігатися навіть порушення писаного закону.

А ось публічного людського осуду слід було остерігатися завжди. Бо кожен мешканець Мишина за особливу провину перед громадою, звичаєм чи неписаним законом, мав шанс бути покараним суворіше, ніж прокурором: засудженого колективним осудом місцеві люди ігнорували в один і давно перевірений спосіб – повним мовчанням та бойкотом: переходом на протилежний бік вулиці.

І перш, ніж щось робити важливе, кожен мешканець містечка, який дбав про своє ім'я чи ім'я своєї родини, повинен був замислитися над основоположним правилом цієї території – чи його дія або вчинок не викличуть загального осуду, який може обернутися для «штрафника» серцевим нападом, ба, навіть смертю?

Щоправда, Маріца не надто глибоко вникала в цю філософію місцевого життя, як не мала особливого невдоволення від думки, що її можуть не зрозуміти люди, яких вона щиро любила вже тільки через те, що вони жили там, де Маріца була щаслива.

Дотеперішнє її щастя в Мишині було повним і не облікованим.

І щастя називалося – Христофор.

Воно було всеохопним.

Повсюдним.

І безконечним.

Це щастя не могло мати віку, смутку чи сумніву.

Воно могло лише розростатися й наповнюватися новими відтінками, барвами та узорами. Триваюче щастя було щемке, як спогад про далеку тепер Маріцину батьківщину сонця, червоних помідорів, винограду і сльозогінного флуєра.

Зачувши з телевізора чи радіо мелодію своєї вітчизни, повну сонячної радості чи безмежної чорної туги, Маріца відкривала навстіж двері з кімнати і в комору, ставала обіч діжок із мукою, цукром чи салом, бралася обіруч за крижі, і, наспівуючи почуту мелодію, із заплющеними очима колисалася в такт музики стільки, скільки витримувало її терпіння.

Проте терпіння вистачало не так уже й набагато, оскільки від природи Маріца була нетерплячою й подеколи гострою, як мелодія рідного «жоку». Стрімкий молдавський «жок» іноді нагадував їй не менш темпераментний «гопак» Христофорової батьківщини. Проте в «гопакові» було більше рухливості, дії, тимчасом як «жок» стинав душу несамовитою, майже досмертною пристрастю, здатною розірвати кров у жилах чи серце в грудях.

…МАРІЦА НЯМЦУ, яку Христофор Рибачук забрав у Мишин мало не зі шкільної парти, тепер охоче вчилася в місцевому педучилищі на заочному відділенні і працювала вихователькою в дитячому садку. А Христофор, що його з самого малечку в містечку називали Колумбомза екзотичне для цих країв ім'я, шоферував у місцевому радгоспі. Чоловік частенько пропадав у від'їздах, і Маріца, як їй здавалося, щоразу більш-менш спокійно чекала його повернення додому.

Проте одного разу терпіння зрадило.

Христофора не було вдома весь тиждень. Перші дні Маріца ліниво нудилася, далі – нестерпно тужила. А коли на сьомий день твердо пересвідчилася, що нарешті понесла,була би на радощах сама йшла назустріч чоловікові.

Занадто часто сіпала віконну фіранку, видивляючись світла фар Христофорової вантажівки.

А на сьомий день половину ночі простояла в темній проймі вхідних дверей, не спускаючи очей із дороги: слухала своє тіло.

Подеколи, у хвилини надмірного хвилювання й чекання, яке ставало нестерпним, Маріці здавалося, що вона чує, як росте в ній щойно зачатий плід. Отам, у гарячій її утробі, із-під самого серця й аж до самого лона, з кожною хвилиною більшає в ній Христофорове сім'я – аж ось-ось заб'ється дитяча ніжка чи заворушиться скоцюрблене удвоє тільце.

І тоді жінка несамовито хрестилася: від страху, що збожеволіє на радощах і не встигне розказати своєму коханому Колумбові, що в них нарешті буде дитина.

Такий собі кучерявий і балакучий, як Маріца, молдаванчик.

Чи чорненька, з карими очками і двома ямками – татова копія, – україночка.

2

…МАРІЦА НЕ ПАМ'ЯТАЄ, як не збожеволіла тої миті, коли з самого рана двері в будинку неприродно заскрипіли – і на порозі хати став директор радгоспу, фельдшерка з місцевої амбулаторії й дільничний міліціонер.

Лише пам'ятає, що фельдшерка поїла її гіркою гидотою й кілька разів колола руку вище ліктя, а директор усе повторював про якийсь п'яний КАМАЗ, що протаранив Христофорову вантажівку, розпоровши кабіну навпіл.

Маріца, обезуміла від страшного й несподіваного лиха, безперестанку кричала: «Де мій Христофор?!».

А директор, не втомлюючись, повторював про КАМАЗ тихим, мало не лагідним голосом.

…Христофора Рибачука поховали в запечатаній труні на місцевому кладовищі, не дозволивши навіть родичам глянути на його розчавлене тіло. Лікар із місцевого моргу пізніше приповівся за чаркою, що, мовляв, Христофора поховали без голови.

Але оскільки вчора ще живого, а сьогодні вже мертвого чоловіка ніхто в труні не бачив, то й для багатьох земляків його відсутність не асоціювалася зі смертю.

Нема чоловіка – то й нема.

Є інші люди, що миготять щодня перед очима.

…До самих пологів Маріца жила в якомусь чи то тумані, чи в дощовій мряці.

Усе наслухала – чи не зашкребе в нічну шибу її колись завжди усміхнений Христофор, чи не прийде у тривожний сон бодай для прощання.

Але тільки вітри гамселили в дрантивий дах домівки й стогнали під вікнами невтихомиреними хортами. Та ще неприв'язані пси вили на місяць чи на випадкових перехожих, не даючи склепити повіки.

Безсоння ставало таким важким і нестерпним, що розбита Маріца підводилася з постелі, тягнула стілець під стіну й тулилася чолом до охололої шибки.

Срібна від холоду чи місячного блиску земля, здавалося, тремтіла за вікнами осиротілої хати, а розпатлана Маріца вдивлялася в нічні контури сонного містечка – і чула, як велика лінь і повний сон розуму змагають її сплакане тіло.

Після Христофорової смерті вона ніколи не боялася ночі. Могла серед глухої темені піти а хоч би й на кладовище, посидіти на чоловіковій могилі, слухаючи моторошний шелест дерев над головою чи недоречні співи цикад у цвинтарній траві, а потім вернутися додому – і до самісінького ранку просидіти під стіною із складеними в замок руками на округлому животі.

Ніхто не діймав Маріцу ні особливим співчуттям, ні надмірною увагою.

Христофорова сестра, обкладена трьома дітьми й п'яничкою-чоловіком, на перших порах чи не щодня навідувалася до неї, а після сороковин приходила раз на тиждень. І то чи не лише для того, щоб поплакати над своїм безталанням.

Близькі сусіди жаліли Маріцу, але якоюсь особливою жалістю – поводили себе так, нібито нічого взагалі не трапилося:

теревенили про місцеві новини,

стиха лаяли порядки,

нарікали на нестачі,

але ніколи не торкалися найболючішого – Христофорової смерті.

Тому найлегше Маріці було на роботі. Турбота про чужих дітей відвертала її від постійного думання про своє горе. Вічно замурзані малюки з радісними вересками щодня обліплювали свою виховательку, а особливо сміливі просили доторкнутися до її круглого, як м'яч, животика.

І коли тепла дитяча ручка на мить затихала на вивершеному Маріциному животі, в якому вже впевнено буцалося нове життя, жінці здавалося, що цієї миті в ній одночасно вибухають веселі – весільні – скрипки й розсипається на тріски флуєр від своєї одвічної туги, до часу затихлої в його мініатюрному дерев'яному тілі.

Тоді ланка затерплою долонею прикривала теплу дитячу ручку, на мить заплющувала очі, гамуючи голос нібито з потойбіччя, – і слухала, як б'ється в ній її власне серце і серце їхнього з Христофором плоду.

Ця невчасна, недоречна, безтямна радість до краю знесилювала жінку, бо так не в'язалася ні з чорною барвою її вбрання, ні з чорним її думанням.

Проте в роботі дні мигтіли якось так, як смугасті концентраційні роби радянських військовополонених у фільмах про війну, що останнім часом окупували чорно-білі екрани телевізорів. Щодня після роботи Маріца лягала на диван, вмикала телевізор – і кількагодинне сидіння перед екраном із бездумним поглядом, перед яким фіксувалися лише смугасті роби, подеколи відволікало, ба, навіть, заспокоювало жінку, дні якої мигтіли в такій самій посмугованій барві ночі й дня.

І тоді на Маріцу знов нападала лінь. Великою силою волі вона змушувала себе щоранку підводитися з постелі, робити якісь обов'язкові дії й ставати до роботи.

А згодом іти до роботи не було потреби – Маріцу, попри її незгоду, небажання, сльози й погрози, відправили в тривалу декретну відпустку: такими були тодішні гуманні закони великої країни СРСР.

І тоді весь світ остаточно впав на Маріцу всіма небесами й громами.

…ЧЕПЧИКІВ І ПЕЛЮШОК Маріца не купувала ,дитячими соками не запасалася.

Вона днями лежала на дивані й дивилася в стелю.

Час до часу її викликали в амбулаторію, брали аналізи, наказували багато рухатися, щоб не розгодовувати й без того великий плід.

Жінка уважно слухала, на знак згоди кивала головою – а вдома лягала на диван і тупо дивилася в стелю.

Але якогось дня, вже на дев'ятому місяці, злягла Маріца на нерозкладений диван – та так і пролежала аж до переймів. Чула в собі вселенську лінь і байдужість, аж подеколи здавалося, що вони ростуть в її тілі разом із дитиною. Що ось-ось – і вся вона трісне навпіл, ніби кавун. Від лінощів, небажання жити й надмірної ваги.

Чи хотіла налінуватися на все життя?

Чи підпорядковувалась закодованим наказам природи?

Хто тепер скаже, коли ніхто не в змозі розгадати, які сили та голоси рухають жінкою в час її найбільшої загадки – час виношування нею нового життя…

3

СИНЮШНЕ, ПОМОРЩЕНЕ немовля, що ліниво присмоктувалося до чутливої й переповненої груді, ліниво розплющуючи закислі очки, вже з перших днів кидало Маріцу в жар: здавалося, то сам Христофор, незбагненним чином перекинувшись у немовля, невміло плямкає губами біля потемнілих, набухлих її пипок, намагаючись висмоктати з неї останні краплі ще не прийшлих молок.

І тоді стриножена страхом, вона мало не з люттю й ненавистю відривала дитину від грудей.

А за мить шукала в собі любові до живого клубочка – та тільки чула глухі удари серця й легке обридження від споглядання мініатюрної Христофорової копії, що з якогось дива викликала в ній страх і неясну тривогу.

Було щось у цьому загрозливе – нагадування мертвого чоловіка про своє існування посередництвом дитини, яку нещасна Маріца зобов'язана була полюбити в момент її появи на світ, але не спромоглася відчути в собі очікуваної любові ні на другий, ні на третій день після її народження.

Споглядання немічної дитини, як дві краплі води схожої на мертвого батька, вливало в душу молодої породіллі непояснюваний спротив, а може, навіть відразу – і жінка на силу знову й знову тамувала в собі жалість і одночасні сльози, боячись показати персоналу пологового будинку своє незрозуміле сум'яття.

Вона не змогла би пояснити, звідки в ній бралася така каламуть.

Чи то через це переходили всі породіллі, чи то лише давала про себе знати страшна трагедія, що у мент накрила ще вчора щасливу жінку чорною хвилею горя?!

Маріца кілька разів на день витягувала з-під подушки маленьку фотокартку Христофора одразу після його народження – і тут-таки дивилася на нього живого: таким схожим на батька був щойно народжений малюк.

Тоді знову й знову переверталося в ній добре й недобре одночасно.

І вона цілими днями не зводила очей з невинної дитини. Ніби чекала, що немовля подасть їй бодай якийсь знак від батька.

Малюк то затихав, засинаючи під груддю, то, легенько пощипаний Маріцою за щічку, знову намагався смоктати з дужчою силою, стаючи схожим на беззахисне цуценятко.

І тоді жінка ладна була рвати на собі волосся зі злості на себе.

Але за день-третій у ній почало розливатися таке тепло і млість, що породілля припадала губами до поморщеної щічки сина – і надовго затихала, слухаючи, як у ній ураз знов раптово, десь на самому дні, оживають весільні скрипки її батьківщини. Тоді Маріца починала майже нечутно мугикати собі під ніс мелодію у такт посопування немовляти – і солодка радість незнаної досі розкоші гостро прорізала, а далі повільно наповнювала її легке після пологів тіло.

У ту мить жодна сила на світі не змогла би переконати Маріцу не називати дитину батьковим іменем.

Христофорова сестра через це навіть посварилася з братовою. Ні, не тому, що їй було не до вподоби ім'я покійного брата, а тільки через давній забобон цього краю, який не дозволяв називати дитину іменем померлого родича. Тим паче, давати синові ім'я мертвого батька.

Проте хлопчик щоразу веселіше кліпав на маму туманними – Христофоровими – очима, і через три тижні після народження дитини Маріца в ЗАГСІ твердим голосом сказала: Христофор .

Писарка спершу звела на неї здивований погляд, а далі мовчки схилилася над паперами, майже непомітно знизавши плечима чи то від нерозуміння, чи то несхвалення, чи, може, навіть і осуду.

Відтоді в Мишині знову з'явився Христофор Колумб.

4

ПРО ТЕ, ЩО ЩИПЦІ, оті страшні металеві щипці, якими такі людяні акушерки поспішливо витягували Христофорчика на світ Божий із Маріциної утроби, зробили з її дитиною страшну справу, вона зрозуміла швидше від лікарів, але пізніше, ніж належало зробити це насамперед медикам.

На перших порах хлопчик розвивався хоч і не так прудко, як його ровесники, проте особливого занепокоєння не викликав. Мало скільки дітей береться говорити запізніло. А те, що дитина більшу частину доби лежала майже нерухомо із заплющеними очками, молода мама списувала на темперамент. Власне, таким своїм спокійним темпераментом син нагадував батька.

Отож молода мама непокоїлася через раз, мовчки й таємно намагаючись переконувати саму себе в тому, що з часом усе налагодиться.

Проте йшли місяці – дурити себе й далі не було резону.

Перший рік після народження дитини Маріца знову жила ніби в постійній гарячці чи в густому тумані. Вона воліла чимшвидше побачити, як її маленький хлопчик уперше складе губки пелюсткою і прогугиче щось таке дивне, маловиразне, але лише їй зрозуміле. І що воно неодмінно скидатиметься на «мама». Вона хотіла пришвидшити ту мить, та не знала як.

А немовля ніби випробовувало матір то ясними, то мутними очима. І Маріца, наслухавшись всезнаючих місцевих жінок, вдавалася до винахідливості, яка на той час могла видатися смішною чи дивною.

Вона то бралася годувати дитину просто з каструль, без ложки й пипки – щоби та швидше заговорила.

То їздила довколишніми селами в пошуках підпільних знахарів і ворожок.

То безперестанно торохтіла десяток найпростіших слів, сподіваючись, що дитина нарешті повторить за нею бодай би одне слівце.

Хлопчик із каламутним поглядом і постійною легкою усмішкою в кутиках губ не дуже твердо намагався чеберяти худенькими ніжками, та уста йому були запечатані для слів: приступними для малюка залишалися хіба що невиразні вигуки піврічної дитини – й гаряча кров відчаю й розпуки дедалі частіше заливала Маріцин мозок.

Тоді вона потайки, за допомогою священикової дружини із третього села сусіднього району похрестила дитину, попросивши дати хлопчикові подвійне ім'я – Христофор-Богдан.

Тепер Маріца називала його тільки

Богданчиком,

Данчиком,

Богдасиком,

Сясиком,

Богдасем,

Бубочкою,

Бунчиком…

Проте дитина чи то від такої несподіваної зміни в імені, чи через прогресуючу хворобу на ім'я реагувала рідко. Хлопчик із застиглими в одній точці очима міг годинами сидіти на підлозі, не рухаючись. Хіба що теребити ручками м'які іграшки. Або навпаки: його, водномить ожила – якась дуже люта, майже скажена – енергія час до часу потребувала такого ж скаженого виходу.

І тоді Христофор-Богданчик трощив усе довкола себе з люттю й ненавистю пораненого звіряти.

Спершу – іграшки.

Потім – посуд і скло у дверях.

Далі його агресія розповсюдилася на всіх, хто переступав поріг хати.

Дитина, яка чомусь почала розвиватися швидше, ніж належало в її віці, викликала співчуття й неприязнь одночасно уже не лише в сусідів і лікарів: навіть близька Христофорова родина все рідше й рідше зазирала в Маріцин двір.

Власне, хлопчик не розвивався в прямому розумінні слова, а лише ріс. Невиправдано швидко гладшаючи та розростаючись у плечах. Він цілими днями водив мутно-ясним поглядом довкруж себе, тоді безперестанно «мукав», «аукав», завивав – і знов брався трощити все, на що натрапляли його руки, які з часом набрали якоїсь нетутешньої сили й моці.

Коли Маріца виводила сина у двір, нагодувавши перед тим жменею втихомирюючих пігулок, і садовила в спеціально зроблене для нього крісло, притихлий Христофорчик-Богдасик надовго втуплювався очима в землю або беззвучно плакав, розтираючи великими кулаками почервоніле від напруги й незгоди обличчя. Тоді Маріца, й собі обливаючись сльозами, тулила велику й видовжену, схожу на огірок, голову до грудей, міцно обнімала двома руками – і вони обоє довго схлипували разом.

Із часом хлопчик заспокоювався, непомітно засинав під беззвучні мамині схлипи, немов під колискову, – а жінка ще довго тамувала в собі гарячі сльози, але вже хіба що лише тихенько шморгала носом, щоб не розбудити дочасно сина.

Нервові напади дитини частішали. Лють потребувала виходу – і вимучена постійною напругою жінка, довго повагавшись, таки замовила в хату дерев'яні двері з оббивкою із бляхи. Вікна у відведеній синові кімнаті заґратувала, а дерев'яне ліжко намертво прибила до підлоги, застеливши його матрацом без пружин. Окрім ліжка, в кімнаті не було більше нічого.

Маріца покинула свою символічну роботу виховательки навіть на тих чверть окладу, який їй символічно виплачувала добросердна, ба, навіть відважна мишинська завідувачка дитсадком, що махнула рукою на можливі неприємності із контролюючими органами через такого працівника – «підсніжника».

Спершу Маріца обходилася винятково пенсією на сина-інваліда. Проте тієї мізерії в тринадцять рублів було замало навіть на такий благодатний для її країни час, як упевнене й невідворотне будівництво розвинутого соціалізму, на обрії якого незнаною розкішшю вже маячів комунізм.

Маріца переваг розвинутого соціалізму своїм куцим жіночим розумом не зауважила, лише добре втямила, що в роті солодше не стає, а холодильник не повнішає, скільки б із «брехунця» не лаяли те, чого з тутешніх людей ніхто не бачив, і не хвалили те, що було перед очима.

Щоранку, майже синхронно з Маріциним просинанням на протилежному боці містечкової вулиці починав свою галасливу вісімнадцятигодинну роботу гучномовець, прибитий до чорного стовпа. Стовп був розмальований із чотирьох боків зверху донизу гаслом «Слава КПРС!»

Чомусь чи не кожна тодішня вранішня радіопередача починалася словами «Два світи – два способи життя». Ще лежачи в постелі, Маріца щодня слухала про страхіття небаченого – заморського – світу, просякнутого дискримінацією тамтешніх темношкірих людей і враженого підступністю тамтешніх вовчих законів, які перетворюють людей на звірів.

Далі гучномовець бризкав слиною ненависті до причаєних там і тут українських буржуазних націоналістів, які сплять – а все одно думають, як би підірвати фундамент радісного Маріциного сьогодення і внести розбрат у дружні лави щасливого радянського народу.

Набризкавшись слиною праведного гніву, радіо починало співати.

О, які то були життєрадісні й піднесені пісні!

«Гарно нам на полях сіять-орать»,

«Буряки рядочками стеляться листочками»,

«Мой адрес– не дом и не улица. Мой адрес– Советский Союз»…

Проте Маріца, недовго ніжачись у постелі перед своєю щоденною каторгою, ні-ні – та й проганяла підленькі думки, які розвертали її від заморського у свій, тутешній, світ. То був далекий, та що там далекий – паралельний світ її страждань і болю.

І цей світ не мав жодного стосунку до світу, який нав'язував їй невтомний гучномовець.

Вона дивилася на свої ще молоді, але в'янучі від безконечного прання-прибирання руки, гладила обличчя, що бралося зморшками, – і дивна лють, схожа на згагу, осідала в її єстві, як хронічна недуга. Вже іноді їй здавалося, що насправді неграми є не ті, кого принижують десь там у далекому світі, а чорним негром є вона сама у своїй білій країні… з оцими вічними нестачами й мізерною пенсією, з тісною (двадцять чотири квадратні метри) квартирою – «хрущобою», з неможливістю дати раду дитині-каліці.

Безперервне, невтомне й багатолітнє сичання з чорного стовпа так допекло Маріці, що одного разу вночі, повертаючись від Христофора-старшого із цвинтаря, вона вже було взяла сокиру, щоб підрубати той стовп.

Та там і спинилася, розсміявшись сама до себе: що їй винен стовп із брехливим гучномовцем? Стовп усе одно перенесуть, гучномовець заговорить іще гучніше, а її – не приведи, Господи, на п'ятнадцять діб заберуть у райвідділ міліції. Що тоді буде з дитиною?!

Вона дуже довго й багато разів ходила в районну лікарню, райком партії, райвиконком, поки таки не добилася, щоб радіо говорило тихіше.

Прости її грішну душу, але Маріца вигадала, що гучномовець погано впливає на Христофорчика, бо його занадто голосна мова посилює напади агресії дитини.

І набагато тихше, але так само щоденно, радіо й далі розвінчувало й гудило деяких радянських людей за нетрудові доходи – вирощування і продаж із присадибних ділянок овочів і фруктів, та викривало спекуляцію – виготовлення дерев'яних сувенірів і вишивання сорочок для продажу.

Проте Маріца на те вже не зважила – стягла з горища старий, іще з Молдавії, механічний «Зінґер».

Зголоднілі від суцільних дефіцитів мишинські модниці стали в чергу до нової кравчині, яка мала витончений смак і добру машинку. Так що обшивати було кого. Не було тільки часу. Але Маріца мала безконечні робочі ночі, що зробилися їй днями через безсоння і боязнь бути викритою за свої нетрудові доходи.

Втомившись від надокучливого дирчання машинки, Маріца розтирала затерплі пучки рук – і знову підленька думка в'їдалася в її розжарений мозок: чому ці мізерні доходи, зароблені каторжним трудом, є нетрудовими?

Питати не було в кого.

А ще слід було остерігатися балакучих сусідок, які могли спровадити в її двір місцевого міліціонера.

Отож Маріца, щоб не викликати підозри, зароблені про чорний день гроші тримала не в Ощадбанку, а загортала у два целофанові кульки, а тоді зашивала у Христофоровий матрац.

Навіть коли би міліція захотіла зробити трус у її домі, як недавно робила в будинку напроти, де жив найбагатший мишинський «помідорник» Павло Грицюк, міліція, на думку Маріци, не наважилася б розпорювати матрац каліки.

Проте всі її гнітючі думки розвіювалися не стільки втіхою від дрібного заробітку, як тим, що Христофорова реакція на материну працю видавалася Маріці найбільш осмисленою і обнадійливою з-поміж реакції повноцінних людей, які знали про Маріцин «лівий» заробіток.

Коли в сусідній із Христофорчиком кімнаті цокотів мамин «Зінґер», хлопчик тримався за напівпрочинені двері обома руками, раз по раз висуваючи голову-огірок й дослухаючи звуку за стіною. Тоді пропадала безпричинна агресія й бунт.

Хлопчик спочатку водив по стінах широко розплющеними очима, потім раптово сповзав на підлогу, припирався голівкою до одвірка й далі не спускав уважного погляду з матері доти, доки вона не вставала з-за роботи.

У такі хвилини Маріца ладна була не покладати рук а хоч би й добу, аби лише дитина втихомирилася під торохтіння «Зінґера». А лиш тільки вставала з-за роботи, як син схоплювався на ноги й починав дратуватися.

Проте Маріца не могла безперервно бути вдома. На неї звалювалося безліч дрібних побутових справ, які слід було вирішувати без будь-чиєї допомоги. Та, власне, й допомоги було чекати ні від кого. Тим більше, що прихід кожної сторонньої людини супроводжувався небаченою агресією Христофора.

Відлучаючись на якийсь час із дому, Маріца колола синові призначене лікарями снодійне, прив'язувала його за ногу до ліжка широким домотканим полотнищем – і, висолопивши язика, бігла туди, куди вела її потреба.

Ця жінка ніколи не ходила – лише бігала, ніби гнана у спину батогом погонича.

Та грубе полотнище допомагало не завжди. Христофор, прокинувшись на самоті, люто шматував тканину, до крові оббиваючи руки як не об ліжко, то в обшиті бляхою двері.

А якогось разу Маріца знайшла сина із розбитою об віконні ґрати головою. Христофорчик сидів на підлозі біля ліжка з кривавими руками – і сльози лилися йому з ясних, як здалося матері, очей – заливаючи жаром усе її стерпле єство.

Маріца й собі кілька разів луснулася головою об одвірок – так, ніби хотіла забрати частину синової безвиході на себе.

Та тільки відчула, як гарячі жовті й червоні іскри розсипалися перед її потемнілим зором – і зникли в безвісті задавненого болю.