Текст книги "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

Зненацька мою увагу привернув темношкірий чолов’яга. Як і я, він ліниво походжав залою для очікування. Був дещо нижчим за мене, але більш цупким, на собі мав темно-синю, майже чорну спортивну футболку та сині шорти. На його голові куйовдилося коротко стрижене кучеряве волосся, що чимось нагадувало чорну дротяну губку для відмивання сковорідок. Більше я нічого не роздивився, бо він увесь час тримався до мене спиною. А втім саме його спина прикувала мій погляд, позаяк на темному тлі футболки, яка щільно обтягувала дебелий торс, красувався напис великими білими літерами: «Team Klitschko».

Цього разу я не став чекати, поки мене заклинить, як тоді у автобусі з «In Flames». Натомість я хутко обскакав темношкірого з лівого флангу, прокрутився навкруг себе і… опинився він-на-віч з Емануелем Стюартом – колишнім тренером Леннокса Льюїса і теперішнім тренером Володимира Кличка.

– Хей! Хей! – гаркнув я і ледь не застрибав від радощів. Я розкумекав, що доля сьогодні просто сипле подарунками, і що треба хапати все і одразу. – Хе-е-ей! – я підскочив впритул до чорношкірого. – Ви Емануель Стюарт? Правда ж?

Темношкірий тренер спочатку отетеріло втупився в мене, а потім усміхнувся:

– Ну, це я.

На що я випалив:

– А я з України! – я так собі прикинув, що це, либонь, мало все пояснити.

– А-а-а. Розумію, розумію. Ну що, тоді давай знайомитись.

– Максим! Можна просто Макс.

Чолов’яга простягнув мені накачане ручисько, я вчепився в нього і сильно потряс.

– Чого тут вештаєшся? – спитав Стюарт.

– Та я так, – кажу, – лечу в Мексику.

– А я лечу додому, – прогудів тренер.

І тут мене наче ціпком по голові хрьопнули.

– То це ж… це ж учора, – кажу, – було 12 липня, день, коли Володимир мав захищати титул у бою з Тоні Томпсоном! А я, знаєте, ночував в міланському аеропорту…

І прискіпливо глипаю на тренера.

– То ти геть нічого не бачив? – питає він.

– Звісно ні, – кажу. – Де ж я міг його бачити?

Я дійсно не відав нічого про поєдинок, через що навіть трохи побоювався питати про результат (а раптом вчора під завісу дня та мавпа натовкла Володимиру писок?), однак наступна фраза мого співрозмовника миттю розвіяла усі мої страхи.

– Ми задоволені, знаєш, ми дуже задоволені.

Тренер Кличка мав особливу манеру порскати словами крізь приглушену посмішку, так наче розказував потішний анекдот і от-от мав заллятися сміхом.

– Там був нокаут, – продовжив він, не зводячи посмішки з лиця, – знаєш, в одинадцятому раунді. Бій видався важким, але я дуже задоволений. Володя таки всипав йому, знаєш, такого доброго українського прочухана.

* * *

…Неповороткий «jumbo jet [43]43
  Жаргонна назва далекомагістрального літака «Boeing-747».


[Закрыть]» вирулював на злітну смугу. Я сидів, притулившись лобом до вікна, і переводив погляд з будівель паризького аеропорту на тонке покривало хмар у вишині, готуючись до першого у своєму житті трансатлантичного перельоту.

Нарешті за ілюмінатором на сірому бетоні майнули широкі повздовжні смуги, що позначали стартову лінію для розгону. Авіалайнер затих, ніби збираючись на силах, а потім різко заревів і понісся уперед. Здавалося, пройшла ціла вічність, поки він, грюкаючи і трясучись як у лихоманці, спрямував носа у височінь. Минуло ще кілька секунд, і двісті тонн алюмінію та сталі, набитих ще двомастами тоннами людей і усілякого дрантя, востаннє здригнулись, відірвались від землі і ледачо подерлися в небо на захід, навздогін сонцю, що не знало хмар.

* * *

Я займав місце біля самісінького вікна ближче до задньої частини літака, саме там, звідки виднів крайній двигун. Біля мене сидів молодий відгодований мексиканець, який за дванадцять годин польоту не зронив ні слова. За ним, як я зрозумів, сиділа його подруга, теж мексиканка.

Політ був звичайний: трохи погицав на кріслі під акомпанемент турбулентності, двічі добренько поїв, випив трохи вина (давали на халяву!), подивився три комедії, і все на тому.

На дев’ятій годині ми перетнули Флориду, якраз над мисом Канаверал (з іншого боку кабіни хтось навіть верещав, що йому видно космодром) і полетіли далі над Мексиканською затокою. Ще через дві години на заході з бірюзових вод затоки виступило узбережжя, прикрите рідкими мазками блідих хмар і по всій довжині облямоване тонкими смужками піщаних пляжів.

Так я вперше в житті побачив Мексику…

Літак знижався, поринаючи вглиб континенту, гори росли, земля дедалі чіткіше проступала за ілюмінатором. Скоро останній відблиск атлантичних вод побляк в імлі за хвостом, сталевий птах перевалив жилавий гірський кряж і завис над високогірним плато – Valle de México [44]44
  Долина Мехіко (ісп.).


[Закрыть]. Затим почались передмістя одного з найбільших на планеті мегаполісів.

Навкруги, скільки можна було бачити з вікна, до самих гір, які сковували кільцем долину Мехіко, простягались нескінченні квартали невеликих, переважно дво– і триповерхових будиночків. 747-ий розчепірив закрилки на повну, розпрямив шасі і полетів прямо над ними, так низько, що, здавалося, при поворотах міг позривати покрівлі краєчком крила – аеропорт ім. Беніто Хуареса лежав просто в межах міста, в південно-східній частині Мехіко.

Я прикипів до ілюмінатора. Знизу вирувало сумбурне переплетіння доріг та видніли нескінченні кубики убогих будівель, які щораз ближчали і ближчали. Я вже міг розрізняти автомобілі, деревини на тротуарах, чорні колійні нитки приміських поїздів. Там внизу була Мексика! Моя Мексика!

У ту мить я міг відмінити закон тяжіння і здійнятися до небес. Я міг наблизити Місяць до Землі, а потім пожбурити його ген до орбіти Нептуна, на задвірки Сонячної системи. Я міг зсувати гори, спиняти ріки, збивати зорі з небес. Міг сяяти сильніше за Сонце, бо я зрозумів – мрії матеріальні, мрії створені для реальності, без цього природа просто не дозволила б нам мріяти.

Авіалайнер-гігант м’яко торкнувся землі і прокотився бетонною доріжкою до приземистого приміщення аеропорту. Двері відкрились, потомлене стовписько пасажирів неквапливо вальнуло до виходу. Я посунув одним з перших.

Нарешті, стримуючи райдужне хвилювання, я вийшов з салону і зробив свій перший крок у простір Мексики, країни мрій, уперше ковтнув пахучого повітря з-над обширів далекої землі, про яку стільки читав у дитинстві.

Десь із залу очікування в кінці погнутого рукава долинало «It’s My Life» Бон Джові. Звідкись знадвору тягло відпрацьованими газами в суміші з запахом м’ясних пиріжків (і звідки вони взялись на літовищі?). Пахло ядучим пластиком, старими замшевими кріслами, трохи солоним потом і… і більше нічим. Свобода не має запаху.

Я був у Мексиці.

V. Теотіуакан: тут народжувалися боги

 
Од звичайного погляду скрите
відкривається лиш дивакам.
Прочитай золоті манускрипти,
подивися у вічі вікам.
 

Л. Костенко

Мехіко… Смог, галас, такос [45]45
  Страва мексиканської національної кухні. У Мехіко продається на кожному кроці.


[Закрыть], маріачос [46]46
  Маріачос (маріачіс, маріячіс, ісп. – mariachis) – мексиканські менестрелі, колоритний вуличний оркестр.


[Закрыть], пальми. А ще – строкаті вивіски, невичерпні затори, ультрасучасні хмарочоси, бідацькі халупи, барокові церкви, і звичайно, гарні жінки.

ХАОС!

Перші враження зухвало просотувались у свідомість. Я почувався зануреним у наскрізь інший світ, світ безперебійної гуркотняви і ґелґання.

Практично все у Мексиці – не таке, як у нас, і навіть не таке, як у Західній Європі. Не те щоб краще чи гірше, просто інакше. Зовсім інші, незнані дерева та рослини, інші машини на вулицях (особливо яскраві вантажівки та автобуси з довгими носами-капотами – таких ніколи не бачив), по-іншому сплановані будови, незвичайні дорожні знаки та розмітка. Навіть небо над головою, вічно засотане олов’яною плівкою смогу, і те здавалось чужим і незнайомим.

На що воно схоже? На Мексику. І крапка.

Все достоту нагадує кіно: водії, котрі неспинно сурмлять з приводу і без, несуться на захмарній швидкості вулицями, широкими як Ніл, встигаючи при цьому лопотіти з пасажиром і лаятись з сусідніми шоферами. Опришкувата та імпульсивна мексиканська музика ненастанно долинає невідь звідки: то з вікна суміжного авто, то з ресторану, повз який проїжджаєш. Кострубаті будинки, що ліпляться один до одного, графіті на кожному вільному шматку бетону, пістрявий люд, чорноволосий і засмаглий, який безперестанку щось вигукує і затято жестикулює; на перехрестях – голосисті полісмени-регулювальники, котрі замість твердих і розмірених рухів недбало розмахують кистю, наче дами на гульках, іншою рукою ще й тримаючи часом запалену цигарку.

Коротше, бедлам у найколоритнішому його прояві.

* * *

Однак після прильоту я не дуже звертав на те увагу. День 13-го липня завдяки тому, що летів я навздогін за сонцем, з дванадцяти годин розтягся аж до вісімнадцяти. Додайте до цього фешенебельні умови, в яких я скоротав пройдешню ніч у Мілані, і ви зможете чудово уявити мій стан, коли купно з усіма іншими пасажирами я виборсався з упрілого «jumbo jet».

Продершись крізь митний, паспортний і ще бозна-який контроль, я вийшов на вулицю і свиснув таксі. Притьмом до мене над'їхав накачаний «Dodge», чимось схожий на африканського носорога – увесь жовтенький у фіолетову смужку. Водій, ще навіть не спинившись, загорлопанив з вікна:

– A dónde va, señor [47]47
  Куди їдемо, сеньйоре? (ісп.).


[Закрыть]?

Замість відповіді я відвісив рівно половину того, що знав іспанською:

– Por favor, – і тикнув пальцем у роздруковану мапу Мехіко. Другу половину іспаномовного запасу я притримав на той випадок, коли цей чорнявий товстун завезе мене не туди, куди я показав. Хоча непокоїтися не було причин – мій хостел містився прямо на Зокало.

Щоб ви знали, Зокало (El Zócalo) – це головна площа, історичний і культурний центр будь-якого мексиканського міста. Як правило, кожне пристойне Зокало, окрім простонародного El Zócalo, має ще якесь специфічне ім’я. У Мехіко El Zócalo офіційно іменується La Plaza de la Constitución, цебто площа Конституції, в пам’ять про прийняття першої іспанської конституції у 1812 році. Все, що я знав про цю площу перед прибуттям до Мехіко, – це те що вона квадратна, входить у двадцятку найбільших плац-парадів світу і десь поряд з нею розташований мій хостел.

Усю дорогу я не відліплював свого п’ятака від замурзаного скла таксі, роздивляючись і запам’ятовуючи кожну дрібничку Мехіко, доки слова таксиста не спонукали мене відклеїтись від вікна.

– Está aqui [48]48
  Це тут (ісп.).


[Закрыть], – хвацько ляпнув він.

Таксі спинилось просто на Зокало. Я подякував, розрахувався і виліз з машини.

Площа справила на мене капітальний ефект. Високо над головою майталачив на вітрі здоровенний, наче аеродром, мексиканський прапор, підчеплений на височенному патику в самому центрі еспланади, пооддалік розбухали барокові колони і пілястри кафедрального собору, повну назву якого – Catedral Metropolitana de la Ciudad de México – я ще довго не міг запам’ятати, а за ними проступала ціла купа інших імпозантних будівель, які гармонійно поєднували в собі риси Ренесансу, бароко та неокласичної архітектури. Майданом повсюдно гасали брунатні продавці з усіляким дріб’язком, а по периметру через кожні сто-двісті метрів товклися чистильники взуття, галасливо пропонуючи натерти ваші шкарбуни чорною ваксою усього за десять песо.

Собор Metropolitana укупі з юрмиськом запопадливих чистильників додавали Зокало виняткового шарму, наповнюючи його фарбами давно минулих часів, коли Мексика була ще зовсім юною, але вже неслухняною іспанською колонією. На хвильку мені навіть здалось, що з-за рогу от-от вигулькне на вороному коні іспанський гідальго з ґнотовою аркебузою на колінах, закутий у сталеву броню.

Крім того, було ще дещо, розчинене в повітрі, закуте у стінах будівель. Щось тремке, приховане і… грізне. Це «щось» не гнітило, як бува пригнічує духота перед грозою, а лише зрідка мелькало, мерехтіло перед очима розпливчастими цятками. Проте, щойно я пробував сконцентруватись на химері, видіння вмить розчинялось у порожнечі над площею, згасало, наче іскра, що холоне на вітрі. Подумалось: це через втому та безсонну ніч.

Я не став чекати на гідальго з-за рогу, бо зрозумів, що зараз звалюсь і засну просто під вимпелом посеред еспланади, якщо продовжуватиму отак стовбичити на площі. Хтось показав мені на мій хостел, що виявився відразу за кафедральним собором.

Хостел «Mundo Joven Catedral», моя домівка на три майбутні ночі, займав п’ять поверхів старої помпезної будівлі, акурат за рогом Catedral Metropolitana. Збудований він у характерному іспано-мавританському стилі: відкрите патіо посередині (воно побіжно слугувало за ресторанчик для постояльців), приймальня на протилежній від входу стороні та безліч спалень на вищих поверхах, вікна яких виходили на патіо.

Перед подорожжю я трохи побоювався мексиканських хостелів, бо навіть у Європі, яку усі вважають взірцем світової чистоти і порядку, хостели бувають, м’яко кажучи, не надто чепурними. Однак чистотою та охайністю «Mundo Joven Catedral» міг переплюнути усі разом узяті європейські хостели, які я бачив до цього. Сходи, двері і навіть стіни вилискували стерильною чистотою, під кожним вікном теліпались вазони з живими квітами, а персонал виявився напрочуд привітним і завжди готовим стати на поміч.

За приймальною стійкою мене зустріла пишна мексиканка з пишними чорнявими косами, пишними мексиканськими грудьми, але зі звичайним слов’янським ім’ям Таня.

– Hóla! Я можу говорити англійською? – поцікавився я у неї, несамохіть цілячись очима на… ні, вас це не стосується.

Таня лукаво глипнула на мене:

– Що, зовсім ні бум-бум іспанською?

– Знаю два слова…

– Тоді справді краще англійською, – засміялась дівчина.

– Я бронював у вас кімнату на три доби, – кажу.

– Ваше ім’я?

Я розім’яв язика і гонорово відрекомендувався:

– Максим Кідрук.

Мексиканська Таня ні бельмеса не розібрала, усміхнулась і зашарілася. Я повторив ще раз, ретельно пережовуючи кожну букву. Не помогло.

– Ма… Мадрук Кісим? – перепитало дівча і ще більше зашарілось.

Я тут же вималював собі в голові бородатого моджахеда, підперезаного в’язкою динаміту, який шкварить верхи до американського посольства, розмахуючи над головою оберемком гранат. Затим прикро махнув рукою і, поки мене бува ще якось не спаплюжили, поспішив сунути їй свій паспорт. Дівчина довго глипала на тризуб, наче вгадувала, з якої планети я приперся, потім подлубалась у паперах і зрештою прощебетала:

– О, так. Є такий! Хіхі! З… з Ука… Укаранії! – Таня ображено скривила губки. – Ох, але й назви у вас, amigo! Будь ласка, ось ваші ключі.

«Ага, – думаю, – а Укаранія – це, отже, таке славне центральноафриканське королівство». Попервах я схотів тріснути її головою об стійку. А що? Най би знала, як уроки географії прогулювати. Але потім похопився. Надто вже смаковиті у неї були… Гм, вас це знову не стосується.

* * *

Близився вечір. До ресторанчика помалу стягалися «бекпекери», знайомились, обмінювались враженнями. Хтось приволік стару пошарпану гітару, і в одному з кутків патіо зачалась пронизлива пісня про якогось самотнього пілігрима і дорогу. Скоро її підхопили в іншому кутку.

Мені дуже кортіло приєднатися до яскравого гурту, але втома брала своє. Я обмежився стислим «hello to everyone [49]49
  Привіт усім (англ.).


[Закрыть]», кілька разів заперечно тіпнув головою на заклик прилучитись до компанії і, прошмигнувши крізь патіо, задріботів нагору у свою кімнату.

Загальна кімнатка або «dormitory [50]50
  Спільна спальня, дортуар (англ.).


[Закрыть]», як її прийнято називати серед «бекпекерів», виявилась не дуже просторою, зате чистою і обставленою навіть з деяким смаком. Під стінами стояло трійко двоповерхових ліжок, ліворуч від входу притулилась душова і вікно на внутрішній скверик, патіо. З-за стулених ставень продирався веселий шум і галас. Прямо навпроти входу глибочіло ще одне вікно, крізь яке проступав шмат собору і залітав запах вогкого асфальту, долинало скигління машин та бджолиний гул велелюдної площі. Кімната стояла порожня.

Я хотів спати, як ведмідь глупої осені, і вже ладнався влягтися, аж двері розчахнулись і в кімнату ввалився добродушний товстун років тридцяти. На вигляд він був як усі добросердні товстуни: посмикана колюча стрижка, глибоко посаджені карі очі, і набрякле двопалубне підборіддя.

– Хелло, чувак! – пальнув він з порогу, відсапуючись, ніби морж.

– Привіт! – відсалютував я, однією ногою вже стоячи на ліжку.

– Я – Франциско, – товстун усміхнувся, – це як Сан-Франциско, тільки без Сан.

– А я Макс. Це як Максиміліано, тільки без усього отого сміття укінці.

Ми потисли один одному руки. Рука у Франциско була непропорційно маленькою порівняно з пухким тулубом.

– Ти звідки? – питаю.

– Я народився у Венесуелі, але вже одинадцять років живу в Штатах, у Далласі. А ти?

– А я причвалав з України.

Мовчанка. Франциско обережно помацав моє плече, чи бува не мара перед ним, а потім бурхливо відреагував:

– Holy shit [51]51
  Неперекладний зворот староанглійською мовою.


[Закрыть]! Це ти аж звідти приперся?!

– Ага! – гордо пхикнув я. – Тридцять годин дороги!

– Мати Божа! І на лихо воно тобі здалося?

– Це моя Мрія!

– Тю! – і Франциско розреготався.

Важко було переконувати венесуельця в тому, що можна всеньке життя мріяти про подорож до Мексики.

– Що збираєшся робити? – зрештою спитав товстун, кумедно гойднувши пузом.

– Знаєш, – сонливо просопів я, – я щойно прилетів, втомлений, хочу…

Він не дав мені договорити.

– Тю, чувак! Ти хіба не знаєш, що нагорі у хостелі роздають два пива за ціною одного?

– Та я чув про цю промоцію, – відказую. – Але зрозумій, я ж тільки-тільки приїхав, тому…

– Чого сидиш, недотепо? У нас чудова компанія! Чи ти думаєш, що у цій халупі того пива цілий вагон?

Я зняв ногу з койки і трохи повагався, бо після від’їзду зі Стокгольму не спав майже сорок годин. Але переді мною стримів добрий центнер венесуельського сміху і веселощів, який дружньо ляскав по плечу, термосив черевом і вже збирався силоміць волокти мене нагору. Тому я розсудив, що таки, мабуть, краще не опиратись і пристати на пропозицію.

– Якби ти знав, як я хочу спати, – бурчав я поки шнурував кросівки.

– Оце ти летів з іншого кінця планети, щоб влягтись і хропти? Не патякай зайвого і взувайся хутчій, – бурчав у відповідь Франциско.

Удвох ми піднялись нагору. Шостого поверху як такого не існувало. П’ятий поверх кінчався похилими неоковирними дверима, за якими простирався звичайнісінький плаский дах, перероблений під кав’ярню. Над столиками і плетеними кріслами полоскався натягнутий тент, місцями з його країв звисали листи непрозорого целофану, не даючи дощовій воді з імпровізованого даху скапувати на голови відвідувачам.

Щойно я просунувся на відкриту веранду, останні мої сумніви розвіялись: попри страшенну знемогу я не пожалкував, що пристав на пропозицію Франциско. З тераси постав чарівливий вид на Зокало та елітні райони мексиканської столиці. Хмари розповзлись, денний смог відтягло за місто, і Мехіко (принаймні та частина, яку можна споглядати з висоти шостого поверху) відкрилось мені як на долоні.

На даху було не так людно як унизу, в патіо, і набагато тихше. Під натягнутою стріхою купчилися невеликі гурти мандрівників, які неквапом сьорбали пиво і щось сонно бубніли поміж себе. Венесуелець притяг мене до бару, ми взяли чотири бутля «Corona» [52]52
  Марка мексиканського пива.


[Закрыть]і потюпали до одного зі столиків, де вже сиділа компанія з шести чоловік.

Франциско лунко задекларував мене як новака з їхньої палати, після чого по черзі представив кожному. Як виявилось, у моїй кімнатчині, окрім венесуельського американця, знайшли притулок швейцарець Андре, високий хлоп приблизно мого віку, худющий як швабра і ще зовсім юний мексиканець з півдня на ймення Хорхе, присмаглий та лисий італієць років сорока (я не закарбував його імені, бо наступного ж дня він поїхав), а також Том О’Коннел, уже зовсім літній австралієць з проникливими очима та посивілим до самих коренів волоссям. Андре гарував на фармацевтичному заводі у Гельвеції [53]53
  Інша назва Швейцарії, від лат. Confederatio Helvetica.


[Закрыть], лисий італієць тривалий час трудився викладачем економіки, поки не накопичив трохи грошенят, смачно плюнув на все і майнув світом, а Том мав власний бізнес в Австралії. Ким був Хорхе, я так і не допитався. Жовторотий niño [54]54
  Хлопчик (ісп.).


[Закрыть]весь час сидів тихо і, хай не сприйме за образу, не вельми відрізнявся від табуретки під ним. Окрім моїх безпосередніх сусідів, за столом сиділи бельгієць Тім Мусше з дружиною Інге. Тіму на вигляд можна було дати років двадцять п’ять. Низенький і випещений, він мав одухотворене, мов у поета обличчя, строго зачесане назад чорне волосся і кострубату борідку. Його любка була ще нижчою, зате втричі ширшою за чоловіка.

– …і я кажу їй, що то не мої проблеми, – щось затято переповідав Андре, – бо я заплатив за квиток з Тукстепека у Веракрус, і мене ніхто не попередив, що я мушу робити пересадку на півдорозі в якомусь задрипаному селі між горами! А вона мені: вас мусили попередити. А я їй: але автобус прибув у те aldea [55]55
  Село (ісп.).


[Закрыть]на півгодини пізніше за відправлення мого рейсу у Веракрус, і що, по-вашому, я мав наздоганяти його верхи, ніби ломова кобила? А вона мені…

Я неуважно дослухався до балачки, позираючи з даху униз, на Мехіко, де на покручених calles y avenidas [56]56
  Вулицях та авеню (ісп.).


[Закрыть]займались вуличні вогні і мурашками копошились невисокі мексиканці.

Розмова тим часом непомітно перескочила на вищі матерії.

– Ватикан і досі усім заправляє, – правив лисий італієць. – Це ніде не афішується, але це правда. Я п’ятнадцять років викладав у коледжі, а потім від церкви прислали якогось сопливого служаку, чванькуватого павіана, ну щоб наглядати за нами, контролювати навчальну програму, те-се… І назначили йому платню більшу ніж у мене! На зборах ніхто не мав права і слова мовити усупереч тому недотепі! Уявляєте?

– А ще у вас там теє… мафія, – встряв Андре.

– О, це взагалі окрема історія. Їм Берлусконі особисто капці щоранку носить. Без дозволу тих харцизяк на півдні Італії ніхто не може навіть газет на вулиці продавати.

– Ай, та що там ваша італійська мафія! От у нас в Австралії кролики – оце мафія! – перебив італійця Том.

І з уст австралійця пролунала трагічна оповідка про нерівне борюкання людей з клаповухими, про перманентні нищівні поразки, і нарешті про те, як було ухвалено поділити континент демаркаційною лінією у вигляді тисячокілометрового паркану: захід і центр – ненаситній кролячій ораві, а східне узбережжя – прямостоячим приматам та їхнім вівцям. Але й це не дало бажаного результату. В багатьох місцях вухате воїнство з гнівом пошматувало загорожу й рушило видирати останню травинку в нещасних овечок.

– Кроляче народонаселення Австралії на сьогодні в 75 разів перевищує людське, – правив далі Том. – Мені вже страшно виходити самому з дому. Ви уявляєте, як вас можуть віддубасити 75 розлючених кроликів? Це ще добре, коли ти їх вчасно примітиш і встигнеш втекти, а не дай Бог, повалять на землю, і все, вважай, тобі гаплик!

– Гаплик! – підтакнув Франциско тоном ветерана, який, схоже, пережив не один напад озвірілих кроликів.

Я знову перевів погляд на поцятковане вогнями місто і задумався про те, наскільки ця купка несхожих один на одного пройдисвітів різниться від шаблонів далекого рутинного світу, де кожен женеться за зовнішніми проявами, і ніхто не зважає на суть. Поміж «бекпекерів» не мають жодного значення вік, зовнішність, посади. Тут нікого не цікавить ким ти є у тому прилизаному світі за тисячі миль звідціля, ніхто ніколи не випитує, скільки ти заробляєш, усім абсолютно байдуже, чи ти топ-менеджер чи, може, звичайнісінький сміттяр. Важливо одне: яка ти людина, звідки прийшов і куди направляєшся.

Тім Мусше, наприклад, щойно відійшов зі своєю дорідною любкою до парапету і щось лагідно воркотав їй на вушко. Йому ледве ставало рук, щоб обійняти її. У тому далекому світі ви, безсумнівно, почули б на його адресу щось на кшталт: «Він же симпатичний хлоп’яга, міг би надибати собі кращу». Але тут усі захоплювалися молодою парою.

Навпроти мене, спершись ліктями на стіл, сидів Том О’Коннел. Том, який мав власний бізнес у Австралії, достатньо великий бізнес, аби відпочивати нині в люксовому номері п’ятизіркового готелю, бути оточеним армією медоточивих покоївок та камердинерів, роз’їжджати довкруги на розкішному авто. Натомість він сидів на даху дешевого хостелу в допотопній картатій сорочці, вигорілому до жовтизни на сонці смішному кепі, і з цікавістю слухав мої теревені про становлення української державності після розпаду СРСР. Австралієць міг поринути у готельне вариво бундючності та пишноти, однак віддав перевагу затурканому мандрівному гуртожитку, промінявши розкоші на безпосередність і щирість – те, чого нізащо не купити за папірці, і чого ніколи не зустріти в готелях з кількістю зірочок більшою чи рівною трьом.

– Днів десять блукав по Чіапасу, – розказував Том про свої походеньки Мексикою. – Сан-Крістобаль, Туксла, Паленке. Думаю, ти ще дістанешся туди, пізнаєш Паленке… Так, Паленке тобі сподобається. Щоправда, там непролазні хащі, а комарні більше, ніж кролів у Австралії. Але тобі сподобається.

– А до того?

– Трохи митарствував по Гватемалі, перед тим поневірявся Південною Америкою. Ось уже вісім місяців я без передиху блукаю світом.

Його слова не викликали у мене подиву, радше повагу і, може, трохи завидків. Але так, по-доброму.

Ми підсіли ближче один до одного і наче з гнізда зиркали на сліпучі вогні мегаполісу. Над головами мерехтіли умиті зорі, внизу, у світлих латках під ліхтарями, сірів асфальт.

Зненацька тент над нашими головами затріпотів, а столи захитались, брязкаючи посудом. Здалося, що навіть підлога заходила ходуном від потужного пориву вітру. І тут знов нахлинуло оте приголомшливе відчуття, яке охопило мене тоді, коли я тільки зіскочив з таксі на площу. Щось непевне і лячне затопило простір. Тривкий порив, влетівши з-над площі, полишив над верандою шлейф чогось загадкового, древнього і водночас страхітливого. У голові забурували клапті незбагненних образів, але розум відмовлявся чіпляти і осмислювати їх. Я відчув це настільки ясно, що готовий був закричати, а втім за мить усе пройшло, і ще до того, як синій брезент, що правив веранді за покрив, перестав ляскати на вітрі, я вже думав, чи не примарилось мені усе.

Загалом я вельми далекий від містицизму, однак того вечора мене відчутно огортала непоясненна нервозність. Я крадькома глипнув на Тома. Старий австралієць ніскільки не перемінився на лиці і не виказував занепокоєння, принаймні ззовні. Схоже, люди, які пробули у Мехіко хоча б кілька днів, уже не відчували того, що оце допіру насунуло на мене.

«Дурня. Я просто невиспаний, – я труснув головою. – До всього ще й зміна звичного клімату, місцевості».

Я вже збирався йти, коли Том озвався до мене:

– Чув, ти збираєшся на піраміди Теотіуакану.

(Я якось згадував про це у розмові.)

– Угу, – кажу, – усі шляхи ведуть до пірамід, – і усміхаюсь.

– Не всі. Більшість понаїжджала сюди просто позабавлятись у нічних клубах і гарно поїсти у фешенебельних ресторанах, – Том на хвильку примовк, а тоді продовжив: – Назавтра на ранок я та ще кілька «бекпекерів» з цього хостелу рушаємо до Теотіуакану. Приєднуйся, якщо хочеш.

Я кивнув:

– Залюбки. О котрій відбуваємо?

– Виїжджаємо о дев’ятій ранку від воріт хостелу.

– Я буду там.

Відтак я побажав усім доброї ночі і скотився вниз до своїх покоїв. Плутаючись та оступаючись на кожному кроці, позіхаючи як бегемот, я ледве доповз до ліжка, щоб почити мертвецьким сном.

Засинаючи, я втретє узрів, як перед самим носом метнулось невиразне привиддя, наче якесь уособлення ацтецького Аколмістлі [57]57
  У ацтеків бог Міктлану, підземного світу.


[Закрыть], вічного мороку. Хтось мовби шамотів над вухом: я чужий, сторонній на цій землі. Здригнувся, розклепив повіки, але намацав очима лиш стіну навпроти, голу і пусту. Комірчина стояла порожньою. Я почувався надто стомленим для того, щоб дивуватись і роздумувати про відчуття, тому за хвилину вже спав, ніби добре висповіданий мертвяк.

Якби тої ночі в долині почалось виверження Попокатепетля, або на Мехіко впав метеорит, або опозиційна урядові партія затіяла черговий збройний заколот, я зреагував би на всі ті катаклізми не більше, ніж тапчан піді мною.

* * *

Я маю особливий хист притягувати чудову погоду. Доведено практикою.

Якось ранньою весною я вибрався на північ Норвегії кілька днів поблукати горами. А весна в Норвегії самі знаєте яка… Хто не знає, тому скажу, що замість палаток і спорядження бувальці радили мені тягти із собою надувні човни і GPS-навігатори. Останні – щоб не заблудити, плаваючи в дощових хмарах. До останнього дня веб-камери, встановлені на Лофотенських островах, показували дощ, навіть моря не було видно. Але щойно я наїхав, засяяло сонце, на зло усім скептикам нагло висвічуючи до того самого дня, поки я не зібрався назад. За день до повернення додому, я навіть скупався в Атлантичному океані.

Так само сталось і в Мексиці.

Тиждень до мого прибуття у Мехіко стіною цідив дощ, на вулицю і носа було не поткнути. Деякі «бекпекери» три дні поспіль пронудились у хостелі. Недільного вечора, коли я прилетів, над Мехіко подекуди ще висіли дзбани сірих хмар, але перед самим заходом сонця, десь на півночі над долиною востаннє попукав грім і непогода почвалала геть. На зорі нового тижня, коли наша новосформована компанія намірилась п’ястися на піраміди, небо було чисте, мов сльоза, а земля аж дзвеніла свіжістю.

Будильник послужливо вирвав мене зі сну рівно о 8:00. За ніч Морфей здушив мене в своїх обіймах так сильно, що я геть-чисто забув де перебуваю. Роззяпивши очі, я добрих дві хвилини отетеріло періщився в стелю і розтумкував, де я і як сюди потрапив. А потім мене неначе батогом стьобнули:

– Мексика! А-а-а, чорт! Я в Мексиці!!! – і забувши про те, що ліжко двоярусне, беркицьнувся з лежака вниз головою.

На гуркіт моїх кісток прокинулось, певне, півхостелу, а з ванни висунувся Том із зубною щіткою за щокою і в самих трусах.

– Що таке?

– Morning! – я привітався і криво усміхнувся старому, потираючи пришиблені ребра. – Нічого… Трохи політав уві сні…

– Morning, morning, – пробубнів австралієць. – Зуби хоч цілі, літуне?

– Цілі.

– То не волай і одягайся. Притримай силу на піраміди.

Я швидко умився, одягнувся, натяг на вуха свого ковбойського «каптура» і спустився вниз. У ресторанчику заправився яєчнею з чотирьох яєць, чашкою молока та апельсином, після чого разом з Томом вибрався на вулицю.

На площі стояло чотири вантажівки кольору хакі, набиті солдафонами в брудно-зеленій уніформі. Вояки спритно виплигували з кузовів на плац і хутко шикувалися по відділеннях. Мексиканське знамено мляво теліпалось, приспущене ледь не до землі.

– Що, нова революція? – спитав я Тома, низько опустивши криси ковбойського капелюха і по-ковбойському тримаючи в зубах дерев’яну зубочистку.

Том заклав руки за спину. Сонце, зараза, все одно пролазило під криси і лупило мені точно в око.

– Ні. Тут так щодня, на підняття прапора зганяють заледве не батальйон.

Щойно солдафони підняли прапор, з-за рогу хостела викотився білий мінівен «Toyota». Наш гурт, до якого крім мене і Тома входили Тім з Інгою та ще троє «бекпекерів», з котрими я ще не мав можливості познайомитись, забрався всередину мікроавтобуса, і ми поїхали.