Текст книги "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 16 страниц) [доступный отрывок для чтения: 6 страниц]

– Є-е-е! Є-е-е! – заволав я на всю станцію. – Є-е-е-есть контакт! Гроші у мене, можемо купувати квитки!

– Ну добре, – кисло промимрив мобільний, однак у той момент я був просто засліплений і вперто не хотів помічати підозрілих ноток у його голосі.

– Я зайду до тебе близько сьомої! – бадьоро лопотів я.

– Ага, чекаю, – булькнув Дімон.

– Ага, чекай, – сказав я, але Дімон уже поклав трубку.

Ми з Дімоном навчались у різних корпусах університету, розкиданих по Стокгольму далеко один від одного, тому добиратись до нього мені було хвилин сорок, не менше. Підійшовши до корпусу KTH, де працював і вчився білорус, я брякнув йому по телефону, аби він спустився і впустив мене. За кілька хвилин з вестибюлю долинув тупіт кроків металевими сходами, а незабаром з’явився Дімон. Ми потисли один одному руки і я залепетав не спиняючись, бо мене аж розпирало зсередини від п’янкої радості та надлишку позитивних емоцій:

– Значить так, гроші я отримав, все пучком, прикинь, за все взяли лише 330 крон, на майбутнє будеш знати, «MoneyContact» – дешеві перекази, я уже прикидав квитки, найдешевші на даний момент через Мілан з пересадкою в Мадриді, 700 євро, знаю дорого, але є й по 5000, авіакомпанія називається «Iberia», якщо сьогодні купимо, то завтра уже можна буде подаватися на візу, я вже роздрукував карту, де в Стокгольмі знаходиться посольство Мек…

І тільки тут я нарешті помітив, що Дімон блідий, мов незаймане полотно художника.

– З тобою все гаразд?

– Так, все добре, – ледь чутно відказав він. – Мені треба з тобою поговорити. Пішли.

І Дімон потяг мене за собою. Тої ж миті холодна, неначе чорні води Антарктики, підозра прослизнула у моє серце. Щось слизьке та сердите витало у повітрі вестибюлю і напомповувало нічим непояснюване, ледь вловне відчуття дискомфорту.

– Якого дідька ми йдемо в кафетерій? – грубувато спитав я. – Ти збираєшся кілька годин сидіти і бронювати білети в харчевні?

– Нам треба поговорити, – не обертаючись повторив білорус.

Я стиснув щелепи так, що на щоках повиступали горби, а вуха настовбурчились як у знавіснілого Чебурашки, проте продовжував іти за Дімоном. Була досить пізня година, через що в кафетерії не було ні душі. Дімон прошмигнув до одного зі столиків, його часті кроки лунким дробом прокотились до стелі височенного залу, а потім він повернувся до мене і сказав:

– Присядь.

Затамувавши подих, неначе лякаючись відлуння власних кроків, я пройшов слідом і сів за столик. Лише після того Дімон опустився на крісло просто навпроти мене.

Ми довго мовчали, я сидів і, як сфінкс, вичікував, виклавши руки перед собою з розпрямленими, але водночас напруженими долонями, тоді як Дімон йорзав наче на електричному стільці перед стратою, злодійкувато совав руки під стіл і блукав очима по пустих полицях буфету.

– Мені вчора дзвонила моя мати… – нарешті почав він.

– Не розумію, до чого тут твоя мати, – ледь не прогарчав я.

– Почекай, не гарячкуй, вислухай мене, – Дімон намагався говорити рівно та спокійно, хоча уникав зазирати мені в очі. – Ти знаєш, є речі, до яких я дуже серйозно ставлюсь.

Я мовчав.

– Моя мати досить часто спілкується зі знахарками-ворожками, і вона дзвонила мені вчора, – це не було новиною. Дімон колись уже згадував про захоплення своєї мамулі усілякою хіромантією, причому він мав звичку по кілька разів на день дзвонити їй і консультуватися з будь-якого приводу. – Так от, вона сказала, що напередодні їй дзвонила одна дуже відома ворожка і питала, чи Діма бува не збирається в далеку дорогу, а потім сказала, щоби я нікуди не їхав, бо… не повернусь звідтіля.

Дімон примовк і обережно зиркнув у мій бік, чекаючи реакції. Я мовчав.

– Причому, цій бабці ніхто не казав про те, що я збираюсь у Мексику, – містичним голосом продовжив він. – Чесно, Максе, вона сама подзвонила матері. І ще… щоб ти знав, усе, що вона до цього передрікала, справджувалось.

Я мовчав. Усе сказане скидалось на правду так само, як мої труси на рицарські лати короля Артура. Окрилений моєю мовчазністю, Дімон зібрався на силі й промимрив:

– Тому… я тут подумав… я розумію, що це твоя мрія, і що я… кгм… не дуже того… – я уже знав, що він скаже далі. – Але ти розумієш… я мабуть… хм… не поїду з тобою…

Від невимовної образи на жорстоку витівку, викинуту долею, я тремчу навіть зараз, пишучи ці рядки. Уявіть, що зі мною відбувалося, коли я почув його слова. І тоді зненацька до мене дійшло: Дімон насправді ніколи не збирався їхати у Мексику. Коли я розказував усім про те, що я туди їду, то цілком свідомо робив це для того, аби у випадку непередбачуваних перешкод не відступати від прийнятого рішення, адже поразка, виставлена напоказ, удвічі болючіша. Коли я говорив «я їду в Мексику», це означало, що я зводжу за собою мур, який перекриває шляхи до відступу, бо після того мені буде страшенно важко, дивлячись в очі тим самим людям, сказати «я не їду в Мексику» – які б не були прибули причини такої відмови. Я не врахував, що існують інші люди, котрі кидаються словами лише для того, аби козирнути перед ким-небудь і, досягнувши потрібного ефекту, більше не задумуються над тим, що сказане потрібно виконувати. Цебто сказати «їду у Мексику» на публіці цілком достатньо, і після того їхати у Мексику вже зовсім необов’язково.

Я все це розумів, однак це не вирішувало проблеми, а тому продовжував сидіти, неначе Сфінкс, з останніх сил зберігаючи мертвецьку мовчанку, якій сам Сфінкс міг би позаздрити.

– Якби Мігель поїхав з нами, а так…

– То тільки в цьому проблема? Ти не хочеш їхати, бо не їде Мігель?

Коли я заговорив до нього, Дімон, здавалося, аж зрадів, що перед ним не мертвяк.

– Не тільки, Максе. Мексика – це дуже далеко, ні ти, ні я не знаємо іспанської, а мексиканці не знають англійської, у нас там немає друзів, взагалі нікого немає, і коли щось трапиться…

– Коли щось трапиться, ми будемо разом!

– Я розумію, але…

– Що але?!

– Давай поїдемо потім, ну, може, під Новий рік абощо…

Я ледве стримався, аби не бовкнути щось образливе.

У нашому житті існує таке страшне слово: «потім». Є ще й інші, як от «якось воно буде» або «там побачимо», або «ще 5 хвилин… посплю ще тільки 5 хвилин, а потім…». Але серед усіх слово «потім» найстрашніше. Я ненавиджу це слово.

Людям властиво все відкладати на пізніше, мотивуючи це тим, що на носі чигає купа нагальних справ, що є термінова робота, яку, хоч лусни, слід виконати вчасно, що необхідно піклуватися про кар’єру, бігти туди-то, робити те-то, не спати ночами, писати, звітувати. При цьому ніхто не скаржиться на дефіцит блискучих ідей у голові, у кожного в запасі є ціле сонмище чудових задумів стосовно того, як краще реалізувати себе, і ще більше планів, куди можна було б поїхати подорожувати чи відпочити, але все це потім, через тиждень, через місяць, наступного року, от-от, тільки б докінчити проект, або заробити більше грошей, або дочекатися підвищення, зате потім… Але уявіть: одного дня ви прокидаєтеся діловим і націленим на майбутнє, з непохитною рішучістю назавжди покінчити з «потім», зиркаєте в дзеркало і – опа! – виявляється, вам уже під сімдесят, і ось тут у голову, наче товстий огидний хробак, потихеньку вгризається болюча думка, що повноцінного життя так і не було, що увесь час воно ховалося десь там, за ширмою непробивного «потім», і що за всі ці роки вам так і не стало снаги зазирнути за ширму і спробувати на смак, помацати, яке воно, те справжнє життя.

Дзуськи! Не на того напали! Це не для мене: я ненавиджу слово «потім»! Однак, повторюся, це не вирішувало проблеми: Дімон просто підставив мене.

– Чому ти не сказав раніше?

– Мені шкода, що я підвів тебе, – Дімону справді було ніяково.

– Слухай, Дімон, – почав я, намагаючись надати голосові якомога більш доброзичливого відтінку, хоча як не намагався, однаково скидався на охриплого після грандіозної пиятики тигра. – Ніхто не казав, що це буде легка поїздка з першокласними гідами і п’ятизірковими готелями. Навіть якби ми хотіли, у нас на таке не вистачить грошей. Для нас із тобою Мексика – це пригода, це авантюра з безліччю небезпек, і в той же час це романтика, якої ти не знайдеш більше ніде на планеті! І ця авантюра можлива тільки тоді, коли ми будемо разом! Скільки твоїх друзів побували або хоча б планують поїхати в Мексику? Отож-бо. Це наш шанс розбавити прісне життя чимось справді непересічним і ексцентричним, це нагода виділитись, зробити щось таке, чого не можуть зробити інші, а те, що ми не знаємо мови, тільки додасть пригоді гостроти. Я знаю, що розмови твоєї матері про якесь там придуркувате пророцтво хвилюють і навіть лякають тебе, але це життя, Дімоне, перешкоди в ньому трапляються на кожному кроці, вони для того й існують, аби їх долати! Невже ти поступишся через те, що якась стара карга з трухлявим дуплом замість мозку своїми теревенями намагається керувати твоїм життям?! Та що та відьма знає про Мексику?! Б’юсь об заклад, вона крім торфовищ, косооких зайців і коров’ячого лайна нічого більше не бачила в тій Білорусі! Врешті-решт ти думаєш, мені не лячно пертись в таку далечінь? Але я ні на мить не дозволяю собі засумніватись у тому, що все буде просто чудово!

– Я подумаю, – сухо сказав Дімон, опустивши голову так, що ледве не вперся підборіддям собі у груди. – Я подумаю, поговорю з… е-е-е… хм… я передзвоню тобі сьогодні ввечері.

– Даю тобі час до півночі, – холодно просичав я, після чого підвівся і, ледве стримуючи оскаженіле тремтіння в кінцівках, рішучими кроками помарширував з ненависного кафетерію геть.

По дорозі додому від сильного душевного розладу я замалим не віддубасив трьох шведів, які мали нещастя попастись мені на вулиці, але двоє своєчасно дали драпака, а третій заліз на найближче дерево, звідки почав щось жалібно скімлити. Я спробував кілька разів збити його цеглиною, але мені це швидко набридло.

Удома я ледь не гарчав з розпуки, колошматив кулаками стіни і ліжко, розбив дві тарілки, погнув у трьох місцях сковорідку і, здавалося, самим лише поглядом міг би трощити стіни. Я лаявся так, аж самому страшно згадувати: за таке у XV столітті моментально відлучали від церкви. Але ні, я не збожеволів – я завжди так реагую на каверзи долі, особливо тоді, коли не можу зарадити ситуації, у якій від мене уже нічого не залежить.

Дімон подзвонив за чверть до одинадцятої. Я з останніх сил погамував себе, ховаючи зрадливо-люте джерґотіння в голосі, і підніс телефон до вуха.

Я знав, що він скаже. Говорити такі речі по телефону завжди легше – не треба дивитися прямо у вічі. Він повторив своє «ні». Звичайно, перед тим вкотре розписавши усі небезпеки, які можуть трапитись на нашому шляху, і вперто притримуючись своєї історії про ворожку та її пророцтво, через що здавалось, ніби я тягнув його мандрувати геєною вогненною, а не Мексикою.

Я більше не переконував його. Мрія усього життя, яка, здавалося, була у мене в руках, знову (чорт забирай, знову!) вислизнула з-під самого носа, розтанула як тремке марево посеред пустелі. Я задихався від люті і безсилої злості. Але мовчав.

Дімон, очевидячки, теж почував себе незручно. Думаю, не стільки переді мною, скільки перед Сьомою та Сергієм, перед якими доведеться виправдовуватися за свої слова, так необачно кинуті у барі на Gamla stan’і, тому він не просто відцурався, а намірився й мене відрадити від поїздки, аби це виглядало, ніби я сам роздумав їхати. Останніми його словами стали:

– Максе, ти знаєш, я тут подумав… а навіщо воно тобі, пертись у ту Мексику? – він трохи помовчав, а після того додав: – Я тобі друг, і моя тобі порада: забудь про це…

То стало останньою краплею: у мене зірвало дах і відмовили гальма. Я брутально вилаявся, жбурнув телефон чимдалі від себе і готовий був розлетітися на атоми, організувавши новий Big Bang [19]19
  Великий вибух (англ.).


[Закрыть].

Від отого фальшивого «я тобі друг» у мене ледь не потьмарився розум, я шаленів і булькав, неначе загнаний у клітку дикий звір, виливаючи в порожнечу пекучу образу на несправедливий світ. А втім я розумів, що нічого – абсолютно нічого – не можу вдіяти, адже Дімон, врешті-решт, має право вибору, і ніхто не може та й не має права примушувати його пертися кудись проти його волі.

Майже годину я скаженів, плюючись прокляттями у густе вариво ночі, поки темрява за вікном не заіскрилась іонами гіркоти та гніву. Затим, знесилений, завалився на ліжко, затиснув голову обома руками і, втупившись у стелю, лежав посеред гострих уламків власних ілюзій та сподівань.

III. Люди вогню

Світ не створено для розумних. Його створено для впертих та твердолобих, які не можуть втримати в голові більше однієї думки заразом.

Мері Робертс Райнхарт

Я сидів на самоті в маленькій квартирці на північній околиці Стокгольма. Моя оселя містилася на нижньому поверсі студентського будиночка з восьми квартир, через що у прочинене вікно безцеремонно вдирались кущі, які розкошували на газоні попід стіною. Я відчував, як з їхніх в’юнких гілок та молодих ніжно-зелених листочків акурат мені на ліжко капав колючий холод. Весняні ночі у Швеції бувають страх якими холодними.

Услід за холодом крізь шибу неквапом вповзало двадцять третє травня.

Я не спав. Мене сіпало чи то від холоду, чи то від розпачу, а може, від того і від іншого водночас, з голови не спливало одне єдине в’їдливе запитання: що мені тепер робити? Я пригадував усе, що сталося після пам’ятного вечора в Gamla stan’і, затим ліз іще глибше, заново проходячи увесь шлях – від самого зародження Мрії аж до теперішнього моменту, і ніяк не міг збагнути, де все пішло наперекіс. А все йшло до того, що від поїздки доведеться відмовитись. Я мав час, наскладав удосталь грошенят, почував дике бажання їхати, але не міг наблизитись до Мрії ні на міліметр. Мені було неймовірно важко з цим змиритися, як, певне, важко змирятися з програшем на самому фініші. Проте факт залишався фактом, і я мусив визнати, що Мрія так і лишилась Мрією, кокетливо зіскочивши з моїх колін саме в той момент, коли я, як гадалося, намертво скував її в своїх обіймах.

Думаю, ніхто на моєму місці не вагався б, і навіть охоче затушував би невдачу отим сіреньким «потім», адже причин для відступу, якими можна було обґрунтувати відмову, набралося більш ніж достатньо. Що не кажіть, а пертися самотою на цілий місяць у Мексику, подорожувати автостопом, ночувати бозна-де, не маючи при цьому жодної живої душі на цілому материку, яка б переймалася твоєю долею, і що найголовніше – зовсім не знаючи іспанської, не вельми скидалося на розумну ідею. Нормальний, тверезо мислячий Homo Sapiens, добропорядний християнин і справний платник податків нізащо не погодився б на таку диявольську авантюру лише задля того, аби догодити власній забаганці. Однак на щастя (чи може лихо), на нашій зморщеній планеті ще лишилась зграйка індивідів, затертих між нетрів бетонних джунглів, яким визначення «тверезо мислячий» пасує так само, як епітет «пухнастий сміхотун» пасує алігатору.

І тої холодної весняної ночі я був готовий поповнити їхні лави.

Річ у тім, що на самому початку я випустив один, на перший погляд, нікчемний нюанс моєї куцої біографії. Я – Овен, і характер у мене такий, що з кімнатних рослин у моєму помешканні виживають лише кактуси, та й то по високосних роках. Вам воно може й не цікаво, але цей прозаїчний факт має безпосереднє відношення до нашої історії, тому доведеться його розтлумачити паралельно з грядущими оповідками про Мексику.

Життя має кепську звичку час від часу зводити товсті стіни на нашому шляху. Хтось при цьому відразу опускає руки, розпускає соплі і відступає, або ж так і лишається тупцяти на місці, марно чекаючи, що стіна ні з того ні з сього візьме та й сама впаде, як рухнули Єрихонські мури. Дехто, навпаки, береться вигадувати кружні шляхи, вишукує, яким чином перелізти через ту стіну, підкопатись під неї, з ким би об’єднатись, аби розібрати її по цеглині, коротше, послідовно і планомірно намагається впоратися з перешкодою. Але є й такі, хто на всі без розбору бар’єри кидається лобовою атакою, вважаючи здатність до компромісу смертельним гріхом, який лише за дивним збігом обставин не включили в хіт-парад гріхів у Біблії, і хто на жодній з мов світу не зможе проказати: «Я здаюсь». Це – Овни, люди вогню, чиї неспокійні душі служать цитаделлю для палаючого Марса, а мізки – вмістилищем навіжених ідей.

Так ось, за звичайних обставин Овни нічим не відрізняються від нормальних Homo Sapiens. Бігме, вони такі ж як усі: часом добрі, часом лихі, часом безхитрісні і щиросердні, а часом криводушні й каверзні. Щоправда, це тільки за звичайних обставин. Коли життя починає чавити негараздами, Овни перестають бути Homo Sapiens і перетворюються на малодосліджений наукою підвид Homo Aries [20]20
  Людина Овен (лат.).


[Закрыть]. У такому стані вони можуть похвалитися якими завгодно чеснотами, але тільки не розважливістю чи тверезим розумом. Скільки разів я шкодував про скоєне у стані власного безрозсудства та гарячковості! Скільки разів після кожної набитої ґулі на лобі, після чергового щемливого рубця на серці чи після нового, необачно набутого недруга, я обіцяв собі, що наступний раз обов’язково поводитимусь хоч трішечки поміркованіше! Але… ще жодного разу не дотримував обіцянки.

Отже, сидів я самотою у своїй квартирці на півночі Стокгольма, охолоджуючи нерви синюватим нічним повітрям і тремтячи чи то від безсилого шалу та розчарування, чи то від холоду. Якась глизява маса, наче тісто, масною хвилею напливла мені у голову і перемішала там усе сумбурним варивом. Вовкуваті думки аж через вуха випирали.

Я думав про те, що відмова від поїздки у Мексику, як не крути, була би правильним вибором, єдиним можливим правильним рішенням. І чим більше я над усім мізкував, тим більше переконувався, що саме в цьому і полягала проблема, бо це був найлегший вибір, простий і очевидний варіант, своєрідний пакт про капітуляцію, який доля поквапилася підсунути мені після підлого удару.

І тоді я скуйовдив волосся на голові, спересердя смачно сплюнув у кущі за вікном і прийняв доленосне рішення. Прийняв зопалу, згаряча, нічого не зважуючи, не задумуючись про наслідки, в принципі так, як приймав їх усе своє життя. Я підхопився з ліжка, набрав повні легені задубілого шведського повітря і твердо вголос проказав:

– Я їду в Мексику. Крапка.

Колись давно я надибав мудровану писанину якогось зарозумілого психолога стосовно того, що Овнам слід щоразу рахувати до десяти перед тим як ухвалювати рішення. Чи не нахаба, таке писати? Де ж ти бачив, наївний мудрагелю, щоб Овни рахували до десяти перед тим, як почати діяти? Це однаково що примусити волохатого грізлі присилати письмове повідомлення за добу до того, як він збирається когось загризти.

Варто було визначитися з рішенням – і я вмить заспокоївся. Замість бентежного тремтіння тілом прокотилась приємна і тепла дрож, розносячи по кінцівках флюїди впевненості та рішучості. Незважаючи на пізній час, я зручніше всівся на ліжку, сперся спиною об холодну стіну, вмостив на коліна ноутбук і з якимось екзальтованим задоволенням почав підшуковувати квитки за океан.

* * *

За відправну точку для подорожі я обрав, безперечно, Стокгольм. Однак зі шведської столиці прямого рейсу до Мехіко не було споконвіків, тому розпочав я з того, що окреслив європейські міста, звідкіля здійснюються дальні трансатлантичні перельоти. Таких виявилось усього п’ять: Лондон («British Airways»), Франкфурт («Lufthansa»), Париж («Air France»), Мадрид («Iberia») та Амстердам («KLM Royal Dutch Airlines»). Лондон відпав одразу, тому що для транзиту через Велику Британію мені потрібна була спеціальна транзитна віза, а це зайва трата часу, грошей та нервів. Ситуація ускладнювалась також і тим, що чимало рейсів мали stopover [21]21
  Зупинка в дорозі з правом використання того ж білету (англ.).


[Закрыть]у Сполучених Штатах, і це мені не підходило по тій же причині, що й Велика Британія: потрібна була віза. Серед тих чотирьох міст, які лишилися, жоден варіант і близько не годився мені за ціною.

Мігель, котрий міг похвалитися у цьому питанні чималим досвідом, радив вишукувати авіарейси з інших європейських міст, тих, що далі від океану, і не такими крупними авіакомпаніями. Зазвичай «маленькі» компанії разом з білетом до Мексики продають квиток на свій внутрішній рейс від, скажімо, Берліну і до отого великого міста, звідки уже «велика» авіакомпанія везе вас далі за океан. Перевага у тому, що такі квитки зі stopover’ами, придбані через «маленькі» авіакомпанії, набагато дешевші.

Убухавши майже дві години, я зрештою знайшов найдешевший варіант, який пропонувала італійська «Alitalia»: Мілан (аеропорт Лінате) – Париж (аеропорт Шарля де Голля) – Мехіко (аеропорт ім. Беніто Хуареса), і так само назад з Мехіко через Париж з прибуттям у Мілан (аеропорт Мальпенза). Перельоти між Міланом та Парижем забезпечувала «Alitalia», а між Парижем та Мехіко – «Air France» вкупі з мексиканською «AeroMexico».

Хвилювання знов налягло на мене, коли я взявся заповнювати веб-сторінку з інформацією про пасажира та даними моєї кредитки. Внутрішня напруга розпухала, наче дріжджі, наповнюючи кожну клітинку мого тіла хмільними іскорками, проте, чим ближчим ставав завітний момент, коли я мав здійснити платіж, тим самим підтвердивши купівлю білетів, тим важче мені вірилось, що після усіх осічок і перепон Мрія нарешті віддасться мені, а не поскаче знову світ за очі, наче та навіжена кобила. Несамохіть я очікував чергового вибрику шельмуватої фортуни, який останньої миті вкотре перекреслить мої плани. Варіанти були:

настане кінець світу;

запустять Великий адронний колайдер (далі див. перший пункт);

я відкину копита;

відкине копита мій ноутбук (я сам запущу Великий адронний колайдер, далі див. перший пункт);

пропаде Інтернет (наступного ранку я повішу свого провайдера в його ж серверній).

На щастя, нічого з цього списку не скоїлось, всесвіт і провайдер були врятовані, лиш за вікном так само тихо шаруділи кущі та мляво блимали смарагдові зорі. Заповнивши усі необхідні поля і опинившись, як кажуть американці, one click away [22]22
  На відстані одного клацання мишею (англ.).


[Закрыть]від того, аби купити квитки, я затамував подих і… закляк. Замість клацати мишею, тремтячими рухами виволік з-під шафи телефон і попри пізню годину набрав Мігеля.

– Ало, чувак, я їду в Мексику!

– І що? – протягнув Мігель пухнастим напівсонним голосом.

– Ти не зрозумів, я їду сам, зовсім сам.

– Хм… І що?

«Ну й, блін, тубілець!», – подумав я.

– Чорт! Ти не розумієш! – кажу. – Мені лишилось один раз клікнути мишею і я вже матиму квитки. Мені треба знати, чи воно того… кгм… як тобі сказати… сухо, надійно і безпечно? Ну, ти ж розумієш, про що я! Потрібна твоя неупереджена аборигенська думка.

Мігель сонно закректав і глумливо чмихнув.

– Ти, блін, тубільцю! – вигукнув Мігель. – Ти, як і всі, думаєш, що Мексика – то таке собі напівдике латиноамериканське королівство, де автохтони бігають у спідницях з пальмового листя і щороку трапляється нова революція? Ризик, що тобі там відіб’ють тельбухи і засмажать на вечерю, не більший, ніж у стокгольмську ніч з п’ятниці на суботу.

Я подумав, що той ризик не такий уже й малий, пригадавши темні шведські ночі наприкінці кожного робочого тижня, коли добра половина молодих людей віком від 18 до 25 років впивалися до напівпритомності. Але я припустив, що то така особлива мексиканська метафора.

– Тобто ти радиш?…

– Щасливої дороги, чувак. А зараз я хочу спати.

Я відкинув убік телефон, потім зажмурився, як той піонер, який ненароком побачив у вітрині кіоску свіжий номер журналу «Penthouse», і натиснув кнопку «Confirm order [23]23
  Підтвердити замовлення (англ.).


[Закрыть]». Секунд з тридцять вікно браузера підозріло блискало і змигувало, вивіряючи правильність номера кредитної карти та наявність коштів на рахунку. По-моєму, я зовсім не дихав увесь той час і, якби перевірка затяглась, а вікно Explorer’а продовжило смикатись, я, мабуть, там і околів би від задухи. Однак через півхвилини, наче втомившись знущатися наді мною, браузер нарешті видав:

Your order is confirmed

Your reference number: 2FRY6T

Passenger name: Mr. Maksym Kidruk [24]24
  Ваше замовлення підтверджене


[Закрыть].

І далі йшла детальна інформація про аеропорти, типи літаків, номери рейсів, дні та години відльоту.

Я верескнув і підскочив заледве не до стелі. А потім щосили заволав трубним гласом африканського буйвола у сезон парування, розбудивши добру половину інтернаціонального студмістечка:

– Я зробив це! Я зроби-и-ив це! Я їду в Мексику-у-у!

Більше шляху назад не було.

До світання лишалось менше трьох годин. Я закутався в ковдру і спробував заснути, однак довго не міг відійти до сну, терся, совався і в’юном крутився, завертаючись у ковдру, мов у кокон, а іноді визираючи у вікно на чистий серп місяця.

Поринаючи у в’язку дрімоту, я все ще роздумував про те, що з нашого сучасного, прилизаного, впорядкованого і з усіх боків правильного світу, скроєного з модернового скла та армованого бетону, ще можна начавити трохи романтики.

Звісно, якщо бути достатньо навіженим…

* * *

Візу я отримав усього за три дні, причому аж на півроку. Після того цілий день крутив паспорт у руках, роздивлявся файну кольорову вклейку і сині печатки під усілякими кутами, нюхав їх та притуляв до серця, наче то був не документ, а світлина моєї коханої.

А ввечері подзвонив Дімон.

– Я чув, ти… ти… купив квитки?

– Так.

– І ти… ти… їдеш у Мексику?

– Саме так.

– Сам?!

Я з легким нальотом зневаги пхикнув:

– Сам.

Я помовчав, вслухаючись, як Дімон напружено сопе у слухавку. Потім побажав йому втішно провести літо в запилених офісах рідного університету і поклав трубку. Я не дувся на нього. Та й хіба я міг? Я ж їхав у Мексику.

* * *

Вряди-годи часи просвітління приходять навіть у голови найзатятіших Homo Aries, хоча вони про це ніколи не зізнаються. Коли вся ейфорія, пов’язана з купівлею квитків та отриманням мексиканської візи, врешті-решт спала, я остаточно і повною мірою усвідомив, у що влип. Насправді ситуація склалась елементарно проста. Така, бляха, проста, що хоч сідай та плач.

Я їду в Мексику.

За дванадцять тисяч кілометрів від України.

На цілий місяць.

Сам.

Можна було дописати «і хочу подорожувати автостопом», але це вже скидалось на смертний вирок самому собі.

Не дуже мене втішали мої видатні успіхи у вивченні іспанської. На той час я знав по-іспанськи лише два (ну, майже три, якщо бути точним) слова: «por favor», що значить «будь ласка», і «cabron», цебто «козел». Справедливості ради слід зауважити: обидва вищезгадані вирази дуже придались у Мексиці. Я вільно володію англійською, але це не мало жодного значення. Ще до від’їзду, пригадую, я спитав у Мігеля, як там у Мексиці з англійською, на що хлоп кисло зашкірився, наче надкусив неспілу абрикосу, й скрушно захитав головою:

– Вчи іспанську, інакше тобі гаплик.

Мігель, безперечно, прибріхував (точніше, мені хотілось думати, що він прибріхує, бо сподіватись на те, що за півтора місяці я подужаю визубрити іспанську мову, не доводилося), однак саме по собі незнання іспанської було, як не крути, найбільшою перепоною у моїй подорожі. Компенсувати цей ґандж я збирався за рахунок старанного опрацювання усього маршруту, адже чим краще підготовлена і продумана мандрівка, тим легше і дешевше вона проходить. Зазвичай під час поневіряння країнами Європи я щоразу готував собі пухкеньку папку – детальний план подорожі, так званий itinerary [25]25
  Маршрут, путівник, дорожні замітки (англ.).


[Закрыть], – куди вкладав копії усіх квитків, підтвердження про бронювання хостелів, роздруковані карти, а також різноманітні, витягнуті з Інтернету рекомендації, поради та примітки, куди можна йти, а куди краще не потикатись.

Однак… Мексика – не Європа. В моїй епічній історії, як шило в задниці, стирчала одна заковика, яку я не міг перекрити жодною ретельною підготовкою маршруту.

Першим про це відкрито заговорив Сьома.

– Backup [26]26
  Запасний варіант, зворотній хід (англ.).


[Закрыть]? – спитав одного вечора Сьома.

– П’ять тисяч, – відповів я.

Backup’ом ми називаємо екстрений план дій на той випадок, коли отой itinerary, той блискучо-геніальний план А, який так симпатично виглядав удома, роздрукований на аркуші паперу, в польових умовах раптом геть-чисто відмовляється працювати. Тобто, коли трапляється щось справді катастрофічне й непоправне, через що мандрівка терміново переривається і треба мерщій повертати назад. Зазвичай, backup – це недоторканна сума грошей, необхідна для того, аби будь-якої миті кинути все, зірватись і полетіти додому. Проблема з Мексикою полягала в тому, що при бронюванні квитків завчасно, припустімо, за три місяці, можна вкластись у вісім сотень євро. Якщо ж купувати квитки за день-два до відльоту, їх ціна часом сягає п’яти тисяч. У мене не було таких грошей, а значить, у мене не було backup’у.

– Не подумай, що я панікую, ніби Дімон, – обачно почав Сьома, – але… раптом щось… ну, щось піде не так?…

– Нічого не піде не так. Все піде по плану! – строго відрубав я. – А якщо раптом щось… ну то… – я мотнув головою. – Іди в дупу! У мене немає вибору. П’ятого серпня я мушу бути і буду в аеропорту Мехіко! Ні днем раніше, ні днем пізніше. Без варіантів!

Сьома жував бутерброд.

– У тебе нема backup’у, – сказав він. – І це погано.

– Я знаю, – сказав я. – Дай шматок бутерброда…

І тоді я зробив найкраще з того, що міг зробити: я вирішив про це забути.

І забув.

* * *

Перша редакція мого маршруту включала сім мексиканських міст і виглядала так: Мехіко – Пуебла (штат Пуебла) – Оахака (штат Оахака) – Сан-Крістобаль де лас Касас або просто Сан-Крістобаль (штат Чіапас) – Паленке (штат Чіапас) – Мерида (штат Юкатан) – Канкун (штат Кінтана-Роо).

Несучи всю оту ахінею про Овенів, я забув вказати на одну дрібничку: усі без винятку люди вогню у стані Homo Aries просто схиблені на рекордах. Вони можуть два тижні нічого не їсти, але не проживуть і дня без того, аби не прагнути стати першими і кращими в чому завгодно.

Так от, коли я сидів у своїй квартирці і розмічав дорогу, схилившись з олівцем в зубах над детальною картою Мексики, я примітив одну штуковину. Штуковина та вимальовувалась неосяжною синьою плямою ліворуч на карті і звалась вона… Тихим океаном. Моя подорож закінчувалась (тобто, мала закінчитись, бо туди ще треба було дійти) у відомому курорті Канкуні, на мексиканському узбережжі Атлантичного океану, де відповіно до плану, я мав трохи відлежатись після митарств джунглями, а починалася мандрівка від Мехіко, котре розташовувалось усього за якихось чотириста кілометрів від закрайка отої здоровенної синьої латки.

Два дні після того я снував туди-сюди і тільки те й робив, що бубнів собі під ніс, наче закляття:

– Тихий океан… Це ж, йолки-палки, цілий Тихий океан… – а потім: – Пройти від океану до океану… Йолки-палки, пройти від океану до океану… – ось так я собі казав.

Ось таким чином у мій розклад прокралось Акапулько.