Текст книги "Подорож на Пуп Землі Т. 2"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Зрештою, я знайшов, як мені здавалося, найбільш оптимальний план дій.

– Я придумав! – зраділо повідомив Янові, коли ми в’їжджали у село. – Роби все так, як я казатиму. І посміхайся.

Тож для початку різними глухими закутками ми проїхали в самісінький кінець вулиці, де знаходилась халабуда, в якій ми домовлялись за машину. Після того я попрохав Яна припаркуватися акурат біля ліхтарного стовпа, причому так, щоби стовп опинився якраз навпроти того місця, де ми подряпали крило. Чех зрозумів мене правильно й вирулив так, що між бортом машини та бетонним стовпом не лишилося місця навіть для того, щоби пальця пропхати. Не відігнавши джип, побачити подряпини було неможливо. Потому Ян став поряд з багажником, нібито щось уважно роздивляючись на дорозі, а насправді прикриваючи мене від непроханих поглядів. Я тим часом опустився навколішки, просунувся під бампер і, приладнавши вибиту фару на місце, зав’язав тугим вузлом (з бантиком) дроти підключення. Таким чином фара утримувалася в «робочому» стані. Якщо не рушати машину з місця і якщо найближчим часом не зніметься сильний вітер, якийсь час фара могла протриматися в гнізді. Наостанок ми ще раз позмітали залишки піску з сидінь та передньої панелі «Chevrolet» і, стиснувши кулаки на удачу, потюпали здавати джип.

…Худющий клерк за засмальцьованим столом незворушно привітався з нами.

– Як машина? – спитав він, вдивляючись у наші обличчя.

– Все в порядку, – стараючись виглядати природно й невимушено, бовкнув я. – Можете приймати вашого червонобокого красеня.

Чилієць вручив мені листок А4 з довгим переліком можливих пошкоджень, після чого зателефонував комусь. За хвилину в офіс примчав кудлатий хлоп, певно, власник пікапа.

– Дієго обстежить машину, – холодно буркнув клерк. – Якщо все нормально, він підпише чек-ліст, ви занесете листок мені і заберете заставу.

В горлі у мене пересохло, тому я лиш кивнув, розсудивши, що краще не відповідати, аби тремтіння голосових зв’язок не видало мого хвилювання. Потому ми вивалилися з офісу і повели Дієго до джипа. Діставшись до авто, хлопець спочатку перевірив наявність «запаски», домкрата та інших інструментів, затим оглянув борти й «морду» пікапа, шукаючи подряпини. Я чув, як кров стугонить і булькає у серці, коли він обходив ліхтарний стовп, що притискався до правого крила. Втім, він так нічого й не помітив.

Зрештою, Дієго заскочив у кабіну і завів двигун.

– Так… – бурмотів він. – Бак повний, двірнички працюють, фари світять, повороти… – хлопець визирнув з машини; я весь похолов, закотивши очі до неба. -…блимають. Все чудово, хлопці! Давайте сюди чек-ліст!

«Він навіть не глянув на задні фари! – у такт з ударами серця гупало у мене в голові. – Він навіть не подивився на ті чортові задні фари!». Боги пустелі того вечора були на нашому боці!

Тремтячим руками я простягнув йому листок на підпис…

Ми з Яном чесали до офісу, наче за нами гналися всі привиди Долини Смерті. Затим, похапливо забравши паспорт та гроші, закинули наплічники на спину і прожогом дременули на автостанцію, не прощаючись, не оглядаючись і задираючи ноги ледь не до вух.

На станції нас чекав нічний автобус до Сантьяго-де-Чилі.

Частина ІV. ЗЕМЛЯ ХОТУ МАТУ’ А

Те Піто о Те Хенуа: ultimate destination[9]

Єдина земля, яку жителі острова можуть бачити, – це місяць і зірки на небі.

Тур Хейєрдал, «Аку-Аку»

Фернандо Магеллан, перетинаючи Тихий океан 1551 року, примудрився пройти між Маркізькими островами та архіпелагом Туамоту, так і не побачивши жодного острова. Недосконалі навігаційні інструменти, кепські кораблі, недоліки у плануванні та підготовці експедицій не дозволяли першим відчайдухам-мореплавцям на рівних протистояти неозорим просторам Тихого океану. Як наслідок, географія найбільшого світового океану тривалий час лишалася для європейців загадкою. До XVIII століття про Полінезію знали лиш завдяки нечисленним і коротким рапортам про сутички між португальцями та аборигенами з Туамоту чи Маркізьких островів. Знадобилося цілих два століття після подорожі Магеллана, щоб серед безмежних тихоокеанських вод відшукати Те Піто о Те Хенуа (Пуп Землі) або острів Пасхи…

* * *

Втім, цілком імовірно, що історія відкриття європейцями острова Пасхи почалася дещо раніше, наприкінці 1680-х років.

У XVII столітті Іспанія була найбагатшою країною в Європі. Величезна імперія простягалася від Іспанських Нідерландів (нинішня Бельгія) до величезних територій у Північній та Південній Америці. Резиденція віце-короля, що контролював підвладні іспанській короні землі у Південній Америці, знаходилася в Лімі, Перу, звідки іспанські кораблі відправлялися додому, везучи в трюмах награбоване золото Нового Світу. Навантажені скарбами судна були бажаною здобиччю буканьєрів[10], котрі тільки й чекали, щоб напасти на неповороткі іспанські галеони.

Одним з таких буканьєрів був англієць Едвард Девіс. У 1687-му під час плавання південною частиною Тихого океану в пошуках іспанських торгових кораблів Девіс наткнувся на невідомий острів. Згодом, у 1699 році, Ліонель Вайфер, помічник капітана на «Batchelor’s Delight», судні Девіса, видав у Британії книгу, де описав мандри у складі піратської команди. Ось що він розповів про невідому землю, яку надибав англійський буканьєр:

«Завернувши на південь на широті 12°30 і на відстані 150 морських ліг від узбережжя, ми відчули підземні поштовхи. Пізніше виявилось, що то були відголоски землетрусу, який вщент зруйнував Кальяо[11]. Відійшовши трохи від переполоху, ми продовжили рухатись на південь. Тримали курс на схід-південь-схід, поки не досягли 27°20 південної широти, де за дві години до світанку почули гуркітливі звуки прибою, що свідчило про наявність невідомої землі з правого борту. Матроси, побоюючись наскочити на берег у темряві, стали вимагати в капітана спинити корабель і дочекатися світанку; капітан зрештою погодився. Тож ми дрейфували до ранку, а після сходу сонця виявили, що знаходимось навпроти невисокого піщаного острівця, незахищеного скелями. Ми гойдалися на хвилях на відстані чверті милі від острова і могли добре бачити берег – ранок був ясним і чистим. На заході, приблизно на віддалі 12 ліг виднілась суша, яка, судячи з усього, теж була островом.

Ця земля мала в ширину 14 чи 16 ліг, довкола неї здіймались неприступні скелі. Я, як і багато інших наших людей, хотів висадитися на суходіл і дослідити берег, проте капітан не дав дозволу. Відкритий нами острів знаходиться на відстані 500 ліг на схід від Копіапу та 600 ліг по прямій від Галапагоських островів».

У ті часи ніхто нічого не знав до пуття про загадкові Південні Моря, тому описаний Вайфером острів, який нарекли землею Девіса, зацікавив мореплавців. Особливий інтерес виявили директори Голландської Вест-Індської торгової компанії, які угледіли в загадковій землі можливості для розширення їхньої торгівлі. Вони помилково сприйняли острів за частину велетенського невідомого континенту, Terra Australis Incognita, який, за твердженнями тогочасних географів, мав бути противагою землям Північної півкулі.

Компанія без зволікань відрядила три маленькі кораблі під командою капітана Якоба Роггевена на пошуки невідомої землі в Тихому океані. Маючи 223 чоловіка команди та запасів провіанту на два роки плавання, 16 липня 1721 року Роггевен відплив з Голландії, прямуючи до Чилі. Звідти він узяв курс на захід, строго виконуючи вказівки, узяті з нотаток Девіса.

Триста років тому мореплавці могли вираховувати довготу (відстань від екватора на північ чи на південь) з прийнятною точністю. Проте розрахунок широти місцевості (відстані на схід чи на захід від нульового меридіана) залежав від правильності визначення місцевого часу. У XVIII столітті, на жаль, ще не існувало достатньо точних та надійних хронометрів. Роггевен проплив відстань, вказану Девісом, але не знайшов ні острова, ні очікуваного південного континенту. Припускаючи, що в розрахунках буканьєра могла бути помилка, голландець продовжив плисти на захід, однак очікуваної землі не було.

Голландські кораблі пройшли ще шість сотень миль вздовж зазначеної Девісом паралелі, перш ніж 2 квітня 1722 року їхній командир помітив у морі черепаху та плавучі тростинки. Пізніше того самого дня вахтовий офіцер відрапортував про землю на горизонті. Настрій у команди миттєво покращився. Якщо перед ними острів, на який натрапив Девіс тридцять п’ять років тому, значить, десь зовсім поряд має бути Terra Australis Incognita. Проте, наблизившись до землі, Роггевен відзначив, що берегова лінія зовсім не відповідає Девісовому опису. Земля, що простяглася перед ним, досить стрімко здіймалася ввись, звідусіль берег оточували неприступні скелі. Цей острів аж ніяк не походив на «невисокий піщаний острівець, незахищений скелями», змальований англійським буканьєром. Роггевен зробив висновок, що він відкрив нову землю і назвав її Paбsch Eyland, цебто – острів Пасхи, оскільки голландці натрапили на нову землю в день святої Пасхи.

Попри віддаленість від материка та інших архіпелагів, відкритий острів населяли люди. Відразу після того як кораблі Роггевена стали на якір за дві милі від берега, голландці помітили стовпи диму, що підіймались з різних частин острова. Капітан, не гаючись, відрядив дві шлюпки дослідити острів – таким чином перші європейці ступили на таємничий острів Пасхи.

Свідчення Роггевена особливо ціні, оскільки він першим описав корінних рапануйців. Голландський капітан говорить про остров’ян як про людей пропорційно складених, з розвинутою мускулатурою та правильними рисами обличчя, а також – що найбільш дивно – зі світлою шкірою. Крім того, він згадує цікавий звичай видовжувати мочки вух, вставляючи в них кільця великого діаметру. В деяких найстаріших остров’ян мочки сягали чотирьох дюймів[12]; під час робіт у полі, аби витягнуті вуха не заважали працювати, вони зав’язували їх над головою або за потилицею.

Роггевен став першим чужинцем, хто побачив на власні очі загадкових велетнів острова Пасхи. «…Ці кам’яні фігури сповнили нас здивуванням, оскільки ми не могли зрозуміти як таке можливо, що люди, котрі не мають жодних великих дерев та вірьовок достатньої міцності, щоби сконструювати спеціальні пристрої, могли звести їх; крім того, деякі з цих статуй мали добрих тридцять футів[13] у висоту», – згадує голландець у своєму щоденнику. Втім, Роггевен обмежився лиш кількома сухими реченнями, що стосувалися моаі (сучасні дослідники вважають, що він не наближався до статуй, а лиш роздивлявся їх здалеку), які успішно загубились у його розлогому звіті про експедицію до Південних Морів.

Довгих п’ятдесят років аборигени острова Пасхи не бачили більше жодного чужинця, попри те, що дослідники все ще шастали Тихим океаном у пошуках загадкової землі Девіса. Аж поки у 1770 році іспанський віце-король Перу послав дона Феліпе Ґонзалеса Хаедо анексувати острів Пасхи, випередивши таким чином англійців, чия присутність у тихоокеанських водах дедалі більше турбувала короля Іспанії. Ґонзалес спорядив два військові кораблі і 15 листопада 1770 року вступив у володіння островом, перейменувавши його в Сан-Карлос, на честь його величності Карлоса ІІІ, короля Іспанії. Іспанці лишалися коло острова цілих шість днів. Дон Франциско Антоніо де Аґуера, старший стерновий на фрегаті «Санта Розаліа», одному з кораблів експедиції Феліпе Ґонзалеса, наводить більш ґрунтовні свідчення про кам’яні статуї, котрі одразу після опублікування зацікавили європейську спільноту. «Незабаром з’ясувалося: те, що ми здалеку сприйняли за кущі пірамідальної форми, – пише Антоніо де Аґуера, – насправді виявилося статуями ідолів, яким поклоняються аборигени, і були вони такої висоти та товщини, що нагадували великі дебелі колони. Вони складаються з монолітного тіла та корони чи шапки на голові, висічених з іншого каменю… Дуже важко зрозуміти, як [остров’яни] можуть встановлювати такі величні статуї і підтримувати їх ідеально збалансованими на сонмищі маленьких камінців, що нагромаджені в основі… і я навіть подумав, що ці кам’яні монументи не є продуктом цього острова, де невідомі залізо, пенька[14] та міцна деревина. Багато ще доведеться попрацювати над цим питанням».

У 1774 році до острова Пасхи пристали вітрильники «Adventure[15]» та «Resolution[16]» під командуванням славетного капітана Кука[17]. На борту «Resolution» був гравер, котрий зробив перші зображення острова Пасхи, його мешканців та загадкових статуй. Саме Кук першим повідомив, що неймовірними вухатими велетнями заставлено весь острів. Уславлений англієць, як і його попередники, був вражений розмірами моаі: «…її [статуї] тіні відразу після другої пополудні виявилося достатньо, щоб укрити від променів сонця всю групу, яка складалася з майже тридцяти осіб».

Такими були перші три експедиції, які побували на острові Пасхи.

Втім, невиясненим лишилося одне питання: куди поділася земля Девіса?…

* * *

1 серпня 2009-го, 13:00 (місцевий океанський час), літак « Boeing -767» чилійської авіакомпанії « LAN ». Двадцять хвилин до приземлення на острів Пасхи.

Авіалайнер плавно, але впевнено йшов на зниження. Гул турбін трохи стишився, після чого в животі млосно залоскотало, а вуха заклало так, ніби хтось, мов по команді, запхав у них зсередини гумові корки.

Пакси[18] заворушилися. Вмить салон 767-го перетворився на розтривожений мурашник. У якийсь момент я став переживати, що літак перевернеться у повітрі: майже всі пасажири наперли на правий борт, намагаючись протиснутися до ілюмінаторів. Стюардеси гасали туди-сюди, марно намагаючись уговтати розбурханий народ. Утім, робили вони це якось непереконливо: певно, дівчата давно вже звикли, що пасажири цього рейсу при наближенні до пункту призначення починають дуріти і поводитись неадекватно. Отож, за кількадесят секунд половина салону, немов рибки-липучки присмокталися до правого борту літака і нетерпляче очікували появи загадкового Рапа Нуї. Нам із Яном пощастило: наші місця знаходилися якраз коло ілюмінаторів правого борту, тому нам не потрібно було лізти нікому на голову, щоб побачити острів.

Однак – горизонт пустував. Те Піто о Те Хенуа, неначе всесвітньовідомий оперний співак, навмисне затримував свій вихід на сцену, аби ще більше розігріти, розхвилювати й уразити глядачів.

Погода того дня видалась славною. Вітру майже не було, про що свідчила відсутність великих хвиль. З такої висоти тихоокеанська гладінь скидалася на велетенський, відполірований до блиску сталевий лист, в якому, мов у дзеркалі, розпливчасто відбивалися нечисленні розтріпані хмарки.

Знизившись до трьох тисяч футів (далекомагістральні літаки у салоні мають монітор, на якому допитливим паксам демонструють поточне положення літака, його висоту та швидкість), авіалайнер продовжував летіти прямо. Через кілька хвилин «Boeing» зробив плавний лівий поворот і пішов далі на зниження, настовбурчивши спойлери[19] на крилі.

Аж раптом хтось заверещав у салоні першого класу. Вікна «першокласників» знаходяться ближче до носової частини літака, тому їм, ясна річ, видніше, що там попереду. Потому крізь весь літак, від кабіни пілотів аж до крісел стюардес у самому хвості, пробігла хвиля бурхливого збудження, що наче віяння свіжого бризу оживило заціпенілих людей. Коли наелектризований хмільний потік докотився до мене, я відразу побачив його! Крихітний шматок сіро-зеленої безлісої землі, що сором’язливо ховався за товстим дирижаблем-хмарою далеко попереду літака.

«Боже, який він маленький!» – перше, що зринуло в голові. (Хоча насправді замість «Боже!» в моїй макітрі пронеслися зовсім інші слова, більш підходящі для чувака, який за півтора місяці натоптав шість тисяч кілометрів Південною Америкою; однак у книжках, мабуть, щоби не травмувати високоморальних та гарно вихованих читачок, у таких місцях завжди пишуть «Боже!».)

Острів таки справді видавався маленьким, немов іграшковим.

– Чорт забирай, – сказав я Янові, – я думав, він хоч трохи більший!

Чех не відповів. Він був зайнятий налаштуванням камери, готуючись знімати історичний момент посадки на рапануйську землю.

Пілот тим часом завершував останні приготування до приземлення, висунувши закрилки на повну. Літак трохи хитало: скинувши швидкість, він став більш чутливим до бокових повітряних потоків. За хвилину насичений шум під днищем сповістив про випуск шасі, і я прикипів до вікна. Острів лежав переді мною, мов на долоні. На північному-сході та в центрі чітко проступали два похилих конуси – залишки давно згаслих вулканів, які три мільйони років тому підняли острів з дна океану. Ще один такий конус мав бути на півдні, але я зі свого місця не міг його бачити. Над північною частиною острова пропливали низькі, мовби розплюснуті, кучугури сіруватих хмар.

Капітан лайнера дав по радіо останнє оголошення, запрошуючи всіх зайняти свої місця; пасажири слухняно порозсідалися по кріслах.

Острів розростався на очах. Я вже розрізняв білу нитку пінистого прибою, що звивалась вздовж скелястого берега, поодинокі деревця на прибережних пагорбах, оточені ріденькими скупченнями кущів. Спливло лиш кілька секунд, і берегова лінія зникла – «Boeing» опинився над землею. Ще за мить коліщатка шасі пронизливо вискнули, торкнувшись бетону, і 767-ий, плавно покочуючись, покотився посадковою смугою. Ми пронеслись повз кілька невисоких пагорбів, густо зарослих травою, за ними вигулькнула диспетчерська вишка аеропорту – кумедна боката споруда не більша десяти метрів висотою, а потім проступили безлісі прерії центральної частини острова.

В салоні залунали оплески – пасажири дякували льотчику за м’яку та впевнену посадку – і зазвучала приємна музика. Коли літак зрештою загальмував, почавши повільно, ніби морж на лежбищі, вирулювати на стоянку, увімкнулося радіо. Стюардеса приємним голоском повідомила:

– Пані та панове, ми раді вітати вас на острові Пасхи…

Знаєте, зрідка дівчата кажуть мені компліменти, іноді окремі з них необачно зізнаються у коханні, але, присягаюся, за все своє життя я не чув кращих слів, які б злітали з дівочих уст.

* * *

Торохкаючи сходами, я скотився трапом униз. Кілька хвилин, закинувши рюкзак на плечі, наче вчаділий тинявся під крилом літака. На диво, ніхто не спиняв мене. В якомусь іншому аеропорту працівники служби безпеки вже давно наздогнали б мене і всипали добрячого прочухана. Але тільки не на острові Пасхи. Я міг спокійнісінько чеберяти туди-сюди під велетенською турбіною 767-го, мацати руками масивні стійки шасі, не привертаючи нічиєї уваги. Втім, я чомусь навіть не дивувався, розуміючи, що всі інші аеропорти, з їхніми правилами, суворими вимогами безпеки, строгими checklist’ами і боязню перед терактами, знаходяться дуже-дуже далеко від Матавері, причому більшість настільки далеко, що нині не знайдеться жодного пасажирського літака, який зміг би долетіти від них до Рапа Нуї без проміжної посадки.

Зрештою, я вибрався з-під білосніжного черева «Boeing’а», струснув з себе заціпеніння і роззирнувся. З-під хвоста реактивника далеко на схід тяглося широке полотно злітної смуги. Ліворуч від літака стриміла дерев’яна одноповерхова будівля аеропорту, більше схожа на звичайнісіньке бунгало, обсаджене клаповухими пальмами. Довжелезна сигара синьо-білого «Boeing’а» заледве не підпирала її носом. Віддалік на заході іскрились неспокійні води Тихого океану. Лиш зараз я зрозумів, що острів іще менший, чим здавалося згори. Початок посадкової смуги, де реактивний «Boeing-767» кілька хвилин тому торкнувся землі, знаходиться на східному узбережжі острова, тоді як власне аеропорт розташований практично на західному березі.

Деякі пасажири не могли стримати сліз. Спускаючись трапом, вони спинялися, шморгали носом, кумедно розкидали руки і… благоговійно мовчали. У перші хвилини після приземлення на Рапа Нуї слова просто зайві. Дехто, захоплено вирячивши очі, як і я кілька хвилин тому, безцеремонно совався під фюзеляжем літака, роздивляючись могутній хвіст та реактивні двигуни, які ще пашіли теплом.

Незабаром Ян приєднався до мене. Я схопив його за руку, довго й палко термосив її, безперестану повторюючи:

– We’ve made it, man… We’ve made it…[20] Шість тисяч кілометрів Південною Америкою і зрештою – острів Пасхи!

– I’m almost crying, man…[21] – промимрив чех, отетеріло водячи очима навсібіч.

І в цьому був резон, чорт забирай! Тільки відчайдушно випнута вперед щелепа та затиснуті до болю вилиці, не давали мені бризнути слізьми.

З першого моменту я увібрав у себе атмосферу таємничості, що, немов ядучі випари на болоті, проступала просто з рапануйської землі, сприйняв якимись ще невідомими науці рецепторами особливий присмак цієї загадкової країни, що витав усюди у повітрі, проявлявся в незрозумілих солодкавих запахах, які долітали звідкись із прерій центральної частини острова, відлунювалися в шумі вітру над найближчими пагорбами… Цей присмак вигравав у відблисках сонця на хвилях безмежного і всевладного океану…

Останнім часом завдяки бурхливому розвитку соціальних мереж в Інтернеті («Facebook», «Одноклассники», «ВКонтакті» тощо) набула популярності теорія, яка стверджує, що всі жителі планети Земля знайомі між собою через ланцюжок із щонайбільше п’яти людей. Цебто, якщо ми візьмемо двох будь-яких людисьок на планеті, обов’язково знайдеться п’ятеро (або менше) людей, через яких вони є заочно знайомими. При підготовці мандрівки на острів Пасхи я зміг на власному досвіді переконатися у правильності цієї теорії, оскільки я летів на Рапа Нуї не просто так, а… погостювати у своїх друзів, чи то пак, у подруги. Як таке можливе, спитаєте ви? Все просто. Я знаю Яна. Свого часу Ян у Стокгольмі ще під час магістратури вчився в одній групі з чилійцем Оскаром. Отож, Ян знає Оскара. Отримавши диплом магістра, Оскар повернувся в Сантьяго, де за кілька років одружився з дівчиною на ім’я Хейді. У Хейді є найкраща подруга, яку звуть Хелен. А в Хелен є двоюрідна сестра з трохи дивним, як для дівчини ім’ям, Ваня (Vanya), котра є… корінною рапануйкою і живе на острові Пасхи! Отже, у моєму випадку ланцюжок набув вигляду: я – Ян – Оскар – Хейді – Хелен – Ваня. Тому на острові Пасхи нас із Яном мали зустрічати як своїх.

Не маючи з собою ніякого іншого багажу, окрім ручної поклажі (двох наплічників), ми без затримки прослизнули крізь приміщення аеропорту і посунули до виходу. Надворі купчилось чимало розмаїтого люду, більшість темноволосі, засмаглі, з приплюснутими носами, точно як у жителів далекої Меланезії, однак траплялися й інші – з русявим волоссям, жовтуватою шкірою та світлими очима.

Посеред юрми я відразу примітив невисоку жіночку, що тримала в руках пофарбовану в біле дерев’яну дощечку з написом: «Jan Fidler (2 persons)», і потягнув за собою Яна.

– Привіт! А ось і ми! – випалив я англійською, коли ми наблизилися.

– Іа-о-рана![22] – по-рапануйськи привіталася з нами остров’янка. – Я Ана Марія, мати Вані. Ваня, на жаль, не змогла прийти.

Після привітань Ана Марія розцілувала нас, наче рідних, а потім вручила кожному по вінку, сплетеному з продовгуватих яскраво-червоних квітів, – так в Океанії з давніх-давен вітають новоприбулих. Квіти приємно пахли, наче якийсь дорогий шампунь. Я з гордістю надяг вінок на шию і не знімав його аж до вечора, поки під палючим тропічним сонцем квітки не зав’яли і почали помалу розпадатися.

Затим ми втрьох завантажилися в білий джип «Suzuki», і Ана Марія повезла нас до котеджу, який на сім днів мав стати нашою домівкою (трохи згодом я виявлю, що всі остров’яни їздять виключно на «Suzuki», в пункті прокату машин також пропонують тільки «Suzuki»; таке враження, що колись ця фірма завезла на острів Пасхи цілий пором своїх машин, а місцеві, не маючи іншого вибору, миттю їх розхапали). Їхали ми зовсім недовго, якусь хвилину-дві, оскільки Ханга Роа, єдине селище на острові, починалося відразу за аеропортом. Ана Марія висадила нас на моріжку перед невеликим гостьовим будиночком з велетенськими розсувними вікнами, що простягалися від фундаменту аж до даху.

Я заскочив всередину і роззирнувся. У доволі просторій кімнаті стояло два широких ліжка, дві тумбочки з лакованого дерева, перекошена шафа для одягу і невеликий журнальний столик. Ліворуч виднів прохід, що вів до туалету та ванної кімнати. Довкола будиночка неквапом походжало кілька квочок з курчатами.

Нашвидку прийнявши душ та переодягнувшись, ми з Яном мерщій помчали в Ханга Роа.

* * *

Головна вуличка селища – авеню Атаму Текена. Вона відразу припала мені до душі. Два ряди чепурних одноповерхових будівель, переважно ресторанчиків та магазинів з сувенірами, розділяла вкрита фігурною плиткою дорога. Стіни всіх без винятку будинків вкривали графіті. Поміж дахами стирчали крислаті шапки пальм, а з-під фундаментів вигулькувало гігантське листя невідомих тропічних рослин, схоже на велетенські зелені дошки для серфінгу, ввіткнуті в землю.

Центральної площі в Ханга Роа не виявилося, замість неї було, якщо можна так сказати, центральне перехрестя. З півдня в перехрестя впиралася Атаму Текена, поворот направо вів до якоїсь аж надто стилізованої і модернової церковці, ліворуч розташувалися приміщення пошти, пожежна станція, відділення поліції і – в самому кінці, аж на березі океану – доволі пристойний футбольний майданчик з високими лавами для глядачів. Дорога, що тяглася на північ, через п’ять сотень метрів упиралася в музей патера Себастьяна Енглерта[23].

Житлові будинки рапануйців тулилися вздовж відгалужень головного авеню, що наче щупальці просовувались на схід у глибину острова.

На перехресті я повернув ліворуч, підкоряючись неясному бажанню добутися в першу чергу до океану. Проминувши футбольне поле, я вийшов до затоки Ханга Роа-о-Таі, де зіткнувся віч-на-віч з першим моаі у своєму житті. Тихий океан миттю відійшов на другий план, неначе випарувався. То був невеликий, подзьобаний часом моаі на аху Таутіра. Він самотньо височів над аху, невисокою платформою, складеною з ретельно припасованих один до одного гладких каменів, та дивився понад наші голови на селище. Проте цей майданчик був не дуже великим, якийсь десяток метрів у довжину, не більше, а тому не справляв належного враження. Щоправда, вивчивши карту, я вже знав, що на півночі за селищем знаходиться аху Ваі Урі або, як його частіше називають, аху Тахай, справжній церемоніальний комплекс з кількома здоровенними статуями.

Втім, я не квапився до аху Тахай. Натомість забрався на одну з чорних, наче обгорілих під час пожежі скель, що нависала над затокою, всівся поміж каменів, склавши ноги лотосом, і спрямував погляд у розпливчасту даль, де сталево-синя гладінь океану підрізала небо. Тисячі кілометрів відділяли мене від найближчої землі на заході – острова Піткерн, – землі ще більш убогої й малої, ніж Рапа Нуї. Цей далекий шматок землі не має навіть двох миль у ширину, а його населення не перевищує кількох сотень людей. Утім, як і будь-який уламок суші в Океанії, де щонайменший кораловий атол чи найдрібніша вулканічна скеля можуть повідати чимало цікавого, острів Піткерн ховає у своїх надрах багато історій, які хмелять мозок, наелектризовують нерви та розжарюють шалену кров усім непосидющим душам, історій настільки цікавих та неймовірних, що іноді вони більше скидаються на сюжет класичного пригодницького роману.

H . M . S .[24] « Bounty » – історія острова Піткерн

У 1788 році Британське Адміралтейство відрядило корабель H.M.S. «Bounty» до Тихого океану. Судном командував лейтенант Блай (Lieutenant Bligh), якому поставили задачу зібрати плоди та насіння хлібного дерева в достатній для культивування цієї рослини в англійських володіннях Вест-Індії кількості.

«Баунті» успішно добувся Таїті, де простояв шість місяців у гавані Папеете. Лейтенант був слухняним та сумлінним офіцериком і старанно визбирував плоди хлібного дерева, поки команда бушувала на березі. Незабаром кожен з моряків упав жертвою принад тропічного острова: ніжного сонячного сяйва, чарівної рослинності, а особливо – казкових таїтянських жінок. То був справжній рай на землі! Тож не дивно, що невдовзі після відплиття з Папеете, матроси, очолювані таким собі Кристіаном, збунтувалися. Вони зсадили лейтенанта Блая та інших вісімнадцять членів команди, що не пристали до заколоту, на шлюпку, і покинули їх посеред океану. (За іншою версією, бунт спровокувало самоуправство та жорстоке ставлення до підлеглих самого лейтенанта.) Затим бунтарі повернули судно назад до Таїті.

Невдовзі, побоюючись розслідування та покарання з боку англійської корони, заколотники знову повантажились на «Баунті», взявши з собою дев’ять миловидних таїтянок та кількох місцевих чоловіків, що мали правити за служників. Вони залишили Папеете і… безслідно зникли. Роками їхня доля лишалася таємницею для всього світу.

Лиш через багато-багато років стало відомо, що втікачі знайшли притулок на безлюдному острові Піткерн посеред Тихого океану. Після прибуття вони забрали все, що могли, з «Баунті», а потім затопили корабель, аби він не видавав їхньої присутності на острові.

Втім, омріяна обитель виявилася чим завгодно, але тільки не раєм. У 1793 році аборигени-служники, з якими англійці обходилися вкрай погано, зчинили заколот, убивши Кристіана та ще чотирьох інших матросів. Європейці не забарилися з відповіддю: влаштували каральну операцію і винищили всіх до одного полінезійців. Наступного року таїтянські жінки спробували втекти на човнах з острова (от тільки куди???), що їм, зрозуміло, не вдалося.

Відтак на острові Піткерн лишилося четверо білих чоловіків, колишніх матросів з «Баунті». Згодом один з них на ім’я Маккой, не витримавши «райського» життя, застрелився. Інший – Квінтал – загорівся ідеєю панувати над островом і погрожував убити двох інших, Адамса та Янга. Зрештою, з метою самозахисту останні зарубали здурілого Квінтала сокирою. Янг незабаром помер від невідомої хвороби. Таким чином у 1800-му році Джон Адамс лишився єдиним чоловіком на острові Піткерн. З ним жили дев’ять таїтянок та двадцять п’ять дітей, що лишилися від інших колоністів.

Маленьку колонію відкрили для світу аж у 1808-му американці, які пропливали повз на кораблі «Топаз». Вони були дуже здивовані, коли аборигени, що підпливли до їхнього корабля, заговорили до них трохи застарілою, але граматично правильною англійською мовою.

У 1856 році населення острова Піткерн нараховувало 190 осіб.

…З-за спини донісся хрускіт гальки: на дорозі, неподалік за нашими спинами зупинилася машина. Моя голова мимоволі крутнулася вбік, краєм ока я побачив два джипи, обв’язані різноколірними стрічками, всипані квітами та надувними кульками. Автомобілі припаркувалися поряд з маленьким рестораном, який, спираючись на дерев’яні колоди-опори, наполовину нависав над водою. З першого авто, тримаючись за руки, вийшли хлопець з дівчиною, обоє в легких білих одежинах, з ніг до голови закутані в квіти. При вході їх уже зустрічав священик у чорній сутані і з білим комірцем навколо шиї – якась чилійська парочка влаштувала весілля на острові Пасхи.