Текст книги "Подорож на Пуп Землі Т. 2"

Автор книги: Максим Кидрук

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц) [доступный отрывок для чтения: 5 страниц]

Чесно кажучи, після цього випадку я втратив надію знайти допомогу раніше світанку. Спробуйте уявити себе на місці чилійців, коли до вас посеред ночі починають ломитися двоє замурзаних бородатих чортяк, по вуха викачаних в піску, котрі на питання, що їм треба, починають мукати чортзна-що і тягнути вас у пустелю. Втім, як то кажуть, світ не без добрих людей. Задля годиться я вирішив востаннє постукати в одну із хатин Сан-Педро. На диво, двері майже відразу відчинилися. Перед нами зринув молодий, низенький і чорний, мов вуглинка, чилієць. Його погляд був твердим, суворим і зосередженим, немов у товариша Брежнєва перед виступом на пленумі ЦК КПРС.

– Чого треба? – сухо спитав він.

– Я – Макс, а це – мій товариш Ян. Ми… е-е-е… нам потрібно… ну, наша машина… – почав я ламаною іспанською.

– Я – Джиммі, – чилієць несподівано заговорив доброю англійською, а потім звернувся до мене: – Не мучся, поясни англійською.

Я зітхнув з полегшенням. Джиммі говорив коротко, виважено й упевнено, і попри невисокий зріст, справляв враження людини, котра знає, що каже.

– Слухай, чувак, нашу тачку засмоктало в пісках і ми шукаємо когось, хто зможе допомогти нам її витягти.

– Де засмоктало? – лаконічно уточнив чорнявий чилієць.

Я набрав повітря у груди і одним махом видихнув:

– У Долині Смерті…

Підсвідомо я очікував, що хлопець зараз почне нарікати і лаятися, мовляв, якого дідька вас, чортів, туди понесло. Втім, Джиммі відказав усе тим самим твердим та врівноваженим тоном:

– Я можу допомогти. Он моя машина, – хлопець кивнув на білий добротний «Nissan 4Ч4», справжній пустельний позашляховик, що проступав невиразною громадою у темряві подвір’я. – Але я не маю з собою ні тросів, ні лопат, ні дошок. Усе спорядження у мене дома.

– А ти хіба не… – почав був я.

– Ні. Я не вдома, – незворушно обірвав мене Джиммі. – Я у своєї дівчини.

«Фак», – подумав я.

– Вибач, чувак, ми не хотіли… – почав я бубніти, але зразу й затнувся. По-моєму, дурнуваті вибачення до одного місця, коли ми вже й так витягли людину посеред ночі з тепленького ліжка коханої. За мить, набравшись духу, я нахабно продовжив: – Значить, поїхали до тебе додому, чувак. Ми готові заплатити за все. Просто нам конче треба притягти той чортовий джип до завтрашнього ранку в Сан-Педро.

Джиммі спокійно кивнув:

– Мій будинок кілометрів за двадцять звідси. В протилежному від Долини напрямку.

Я наморщив лоба, згадуючи, що ніби не бачив на карті жодного іншого поселення в околицях Сан-Педро. Молодий чилієць неначе прочитав мої думки.

– Там усього кілька глинобитних хатин, – сказав він. – Їх немає на карті.

– Все о’кей. У нас в принципі немає вибору. Треба їхати зараз, – нетерпляче сказав я і запитально глипнув на Яна.

– Ми покриємо всі витрати, – підтвердив чех. – Тільки витягніть нам машину.

Джиммі більше нічого не сказав і зник у темряві хатинки. За мить хлопець вигулькнув з дверей, натягаючи на себе спортивну кофту. Ось тут, пригадую, мене трохи попустило і я відчув, що голодний, наче африканський бегемот під час засухи. Шлунок ображено сопів і булькотів, вимагаючи їжі. Я спідлоба зиркнув на індіанця, постарався відігнати думку про те, що моєму нахабству просто не має меж, а тоді, висолопивши язика, зухвало проказав:

– Слухай, Джиммі, мені… кгм… треба заправитися. Якщо тобі не важко, будь ласка, принеси щось поїсти, га. Бо я, коли голодний, стаю сильно злим. Можу навіть на людей кидатися. А нам же ще до ранку джип відкопувати…

Чилієць окинув мене непроникним поглядом і знову пірнув у будинок. Повернувшись, він всунув мені та Янові однакові за розміром пакунки, замотані обгортковим коричневим папером, та пляшку мінералки. В пакунках лежало по два бутерброди з сиром, перекладені товстенними шматками м’яса. «Можна жити!» – подумав я, облизуючись.

Їхали мовчки, якщо не брати до уваги нашого з Яном дружного плямкання. Хвилин через двадцять світло фар вихопило з темряви групу присадкуватих сірих хатинок, складених з простої невипаленої цегли. Джиммі різко пригальмував, затим мовчки вискочив з машини, мовчки зайшов до себе на подвір’я, мовчки зібрав усе необхідне (дві лопати, дві широких дошки, моток сталевого тросу, карабіни) і поскидав усе в кузов пікапа.

– Серйозний чувак, – з повагою прошепотів Ян, дожовуючи бутерброд. Це попри те, що цей «серйозний чувак» був удвічі меншим від Яна, а на фоні свого гігантського пікапа скидався на крихітного мураху.

– Ага, – буркнув я.

Врешті-решт Джиммі забрався у джип, і ми, здіймаючи хмари куряви, помчали крізь темряву назад, спочатку в Сан-Педро, а звідти далі на захід – у Долину Смерті…

* * *

– Не поспішай, – попрохав я. – По-моєму, це десь тут.

Джиммі відразу скинув швидкість. Я щосили напружував зір, видивляючись з’їзд у Долину Смерті. Нарешті у тремтячому світлі фар я впізнав прямовисну розщелину у вапнякових горах праворуч від траси. Ян неспокійно йорзав на сидінні.

– Це тут, – прохрипів я, простягнувши руку вперед.

Джиммі мовчки кивнув і крутнув кермо праворуч. З боків напрочуд чітко проступили покремсані розколинами й тріщинами стіни. Ми сунули немов у тунелі космічного корабля прибульців, який колись давно потрапив у аварію над пустелею. Якийсь час попереду, там, де кінчалися конуси світла від фар, чорніла похмура порожнеча, мов чорна діра притягуючи погляди. Затим русло поволі вигнулося ліворуч і порожнеча відступила: звідусіль зловісно щирилися вапнякові бескиди.

У салоні панувала напружена мовчанка. Час від часу я тицяв пальцем у ту чи іншу сторону, показуючи чилійцю, куди треба їхати. Було моторошно й лячно. Водночас Долина Смерті манила, оплутувала незрозумілими чарами, притягувала наче магніт, наче безодня, в яку хочеться зазирнути, а потім… потім стрибнути.

Пам’ятаю, як шалено затокотіло серце в грудях, коли я побачив мляве виблискування світловідбивачів на задньому бампері нашого «Chevrolet». Я рвучко звів руку вгору, наказуючи чилійцю спинитись. Джиммі загальмував біля самісінького краю сипучих пісків, але двигуна не вимикав. Затим він вибрався назовні і пошурував навпростець, місцями провалюючись заледве не по коліна. Кілька разів хлопець перетнув відстань від свого «Nissan’у» до нашого «Chevrolet», уважно досліджуючи кожен метр шляху. Потім він повернувся в кабіну і вигнав нас з машини. Ми слухняно вийшли, вмостилися трохи поодаль на піску і стали спостерігати.

Маленький чилієць легенько тиснув на газ, обережно просуваючись вперед на півтора-два метри. Затим він різко здавав назад, розкатуючи та втрамбовуючи канави, якими збирався витягати наш джип. Такими короткими ривками велетенський «Nissan» подолав усю відстань, зрештою, спинившись за метр від заднього бампера нашого «Chevrolet». Потому Джиммі витяг з кузова лопати, дві кинув нам, останню взяв собі, і ми всі разом взялися відкопувати джип з піщаного полону…

З якоюсь екзальтованою гордістю я спостерігав за тим, як Джиммі, маленький чилієць Джиммі на своєму великому авто, витягує наш джип із пісків. Кілька разів машини спинялися – пустеля не хотіла без боротьби розлучатися зі своєю законною здобиччю. Тоді Джиммі легенько піддавав газу, сталевий трос натягувався, аж гудів, і позашляховики поволі зсувалися з місця.

За кілька хвилин усе було скінчено: багатостраждальний «Chevrolet» опинився на твердій землі.

– Ура… – ледь чутно прохрипів Ян і помахав мені з машини.

– Ура… – немічно відповів я, лише зараз відчувши наскільки виснажився за останні кілька годин.

Затим я підскочив до Джиммі, почав термосити його руку й розказувати про те, що я письменник з України, що писатиму книгу про цю подорож, і що він обов’язково стане в мене головним героєм, такий маленький чилійський «крутий чувак». Але Джиммі, по-моєму, було по цимбалах. Він ніяково відвертався, безперестану повторюючи, що дякувати нема за що.

– Скільки з нас? – зрештою спитав Ян, перейшовши до більш практичної сторони справи.

– Та скільки дасте, – скромно відказав хлопець.

– Ні, чувак, так не годиться, – заперечив я, – ми змарнували твій сон, певно, дуже розлютили твою дівчину, «стоптали» твої бутерброди, користувалися твоє машиною та інструментами! Називай свою ціну – це буде по-чесному.

– Ну… давайте тисяч п’ятнадцять[6], – пробубнів Джиммі.

Ми з чехом отетеріло перезирнулися. Особисто я готовий був віддати хлопцеві баксів сто, не менше. Чесно кажучи, я навіть не здивувався б, якби він запросив усі двісті (цебто, сто тисяч песо).

– Це… це за все? Чи за кожен пункт, що я назвав, окремо? – уточнив я.

– За все.

Ми дали хлопцеві двадцять тисяч песо. Більше він просто відмовлявся брати. Наостанок ми по черзі сфотографувалися з нашим рятівником на тлі врятованої машини й посунули назад, у Сан-Педро.

* * *

…О другій ночі, підігнавши джип під двері «Iquis’и», ледве тримаючись на ногах, ми з чехом ввалилися у хостел.

У кросівках під ступнями лежав сантиметровий шар спресованого піску. Кофта від піску та поту задубіла на камінь, здавалося, її можна було взяти і зламати навпіл, наче шматок підгнилої фанери. Пісок сипався з волосся та вух, набився під нігті, налипнув на повіки, неприємно скреготів на зубах. Ще три дні після нашої пригоди в Долині Смерті я відхаркуватиму той чортів пісок з легенів.

Гейзери Ель Татіо і повернення в Долину Смерті

Переступивши поріг нашого хостелу в Сан-Педро, ми навіть не полізли в душ. Сил вистачило лиш на те, щоб дочвалати до ліжка, стягнути з себе просякнутий потом та піском одяг, недбало поскидати його біля лежаків, завалитися на подушку і натягнути ковдру до вух. Я вже засинав, коли Ян щось почав бубніти з-під ковдри.

– Пробач мені ще раз, чувак… – тихенько пробуркотів чех.

– Ти про що? – сонно перепитав я.

– Та я про нашу сьогоднішню «шоу-програму» в пустелі. То я винен…

Я щось прошамкав у відповідь. По-моєму, щось підбадьорливо-заспокійливе. Мовляв, не парся, чувак, головне, що ми вибрались живими й не надто пом’ятими. Проте достеменно своїх слів я не запам’ятав: повіки злиплись, свідомість розчинилася десь високо-високо в темряві посеред атакамських зір, і за хвилину я заснув непробудним сном.

Щоправда, відсипатися довелось недовго. Рівно о четвертій мій мобільний увімкнувся й нахабно запищав десь під вухом. З великою неохотою я продер очі і намацав телефон під подушкою. Довго кліпав на яскравий цифровий екран, мудруючи, якого дідька виставив будильник на четверту ранку, поки врешті не згадав про гейзери. От дідько, пронеслося в голові, таки доведеться вставати.

Руки в ліктях не розгиналися, м’язи передпліч набухли і аж гуділи від перевтоми. Я обережно вистромив ніс з-під ковдри. Навколо панували непроглядна темінь й мертвецька тиша. Такої застиглої й непроникної тиші не було навіть у Насці. Не піднімаючись з койки, я спробував вдихнути на повні груди, але тіло тут-таки струсонув напад задушливого кашлю. З горла полетіли шматки брунастої слини, а на зубах неприємно захрумтіли тверді піщинки. «Клята пустеля», – подумки вилаявся я. За минулу ніч у моїх легенях осіла, певно, добра половина атакамського піску.

Врешті-решт, скинувши ковдру, я ривком скочив на ноги.

– Чувак, вставай! – крикнув Янові.

В темряві у протилежному кутку кімнати щось заворушилося і засопіло:

– У-у-у…

Я розсудив, що це, певно, має означати рішучу відмову, тому загорлав гучніше:

– Підйо-о-ом! Я вмикаю світло! – затим гахнув по вимикачі.

Кімнату залляло яскраве світло неприкритої торшером лампочки. Чех замружився і, немов кріт, поліз під ковдру:

– У-у-у… Ти, блін, невгомонний гоблін! – долинуло з-під подушки. – Чого тобі?

– Ти забув? Ми їдемо до гейзерів! – відказав я. – Гейзери Ель Татіо! Пустеля чекає! Я поки в душ, а ти вставай і прогрівай машину.

Душ у Сан-Педро – то взагалі окрема історія. В одному із закутків патіо стоїть звичайнісінький ящик з погано обструганих дощок, подібний на труну, встановлену вертикально. Над «труною» – чорна бочка з водою, яка невідомо завдяки яким фізичним законам тримається на ящику, а в бочці – невеликий краник у нижній частині. Все. Вода за день нагрівається так, що лишається теплою протягом ночі, однак неприємно тхне прілою гумою. Запах нагадує сморід гумової підошви китайських капців, що їх колись продавали в Україні. Втім, як то кажуть, картопля з маслом у сім з половиною разів ситніша, аніж нічого, тому, не дуже нарікаючи, я забрався в душову «труну» і почав митися.

Минуло хвилин п’ять, я вже майже закінчив розтирати пилюку по тілу, коли почув, як Ян відчайдушно заволав знадвору:

– Ма-а-аксе!

Мій товариш репетував так голосно і розпачливо, що я почув його навіть крізь стінки душової кабінки. Відразу стало ясно: трапилося щось серйозне. Нашвидкуруч сполоснувши голову та витершись задубілим на пустельному сонці рушником, я вискочив на вулицю.

– Що таке, чувак? Ти де? – гукнув у морок.

– Ма-а-аксе! – прокричав у відповідь мій напарник.

Я втямив, що крики доносяться знадвору, звідтіля, де ми вчора залишили машину. Мене обдало шпарким морозом, ще більш хльостким й ущипливим, аніж нічний холод над пустелею. О боги, у нас вночі поцупили машину!!! Від страхітливої думки, що вогненною кулею пропалила мозок, на руках та спині виступили пухирці. Потім серце загупало з подвійною силою, і мене кинуло в жар. Я вже не помічав, що стою в одному рушнику під відкритим небом. Навіть не взуваючись, на кожному кроці спотикаючись об різний непотріб, я вихором промчав відкриту ділянку патіо, проминув передпокій і, захеканий, вибіг на дорогу.

– Man, this is just total crap…[7] – пробурмотів Ян, побачивши мене.

На хвильку мене засліпило яскраве світло лампи, що висіла над вхідними дверима. Чех увімкнув її, коли виходив надвір, збираючись прогріти авто. Та ось гупання в скронях стишилось, а млосне передчуття непоправного змінилося приємною розслабленістю, яка прокотилась усім тілом з голови до ніг: машина стояла на місці.

– Глянь на тачку, – Ян обернувся до мене і тицьнув пальцем на «Chevrolet».

Насправді я ледь не очманів від радощів, усвідомивши, що нашу тачку ніхто не крав, а тому спочатку не розкумекав, що має на увазі мій товариш.

– Я думав, у нас машину поцупили, – захекано пролепетав я. – Ти так кричав…

– Та ти подивись на неї! Краще б її вкрали, чувак!

Зненацька я зметикнув, що це вперше за весь час після вчорашньої пригоди я бачу джип при нормальному освітленні. В Долині смерті було надто темно, а після повернення в Сан-Педро ми з Яном виявилися надто втомленими, аби оглядати «Chervolet». Несміливо вступивши у латку світла від лампи, я підсунувся впритул до позашляховика і наступної миті зрозумів усе. «Ян, трясця твоїй матері, таки твоя правда, – скрушно подумав я. – Це просто повне лайно». Машина скидалася на піщаний бархан. Так, наче ми щойно, бляха муха, протаранили наскрізь одну з єгипетських пірамід. Спресований пісок вкривав її цілком і повністю: товстим шаром лежав у кузові, облипав кишку капота, дах, бокові крила, бампери, набився у колісні диски, сипався крізь решітку радіатора. Але найгірше – піском був повністю забитий салон. На одних сидіннях зібралося, мабуть, по кілограму пустельної порохняви. Лише спереду на капоті, акурат над решіткою радіатора, видніли дві плями, чисті від піску, – відбитки моїх рук у тих місцях, куди я впирався, виштовхуючи машину з піщаного полону.

Та це ще не все. Більш детальний огляд виявив кілька серйозніших проблем: окрім напакувати джип піском, наче якусь бетономішалку, під час рятувальної операції в Долині Смерті ми примудрилися вибити одну із задніх фар (наразі вона кумедно теліпалася на дротах під заднім бампером) та проставити кілька широченних подряпин на правому крилі.

А сьогодні ввечері нам треба здавати машину. Ян поліз у салон і теж почав лаятися, причому лаявся то чеською, то російською. Схоже, у неслов’янській говірці флегматичних шведів належних слів для опису ситуації, що склалася, просто не існувало. Затим чех почав вигортати з сидінь повнісінькі жмені піску.

– У нас тепер не машина, а дитяча пісочниця! Чого ти не сказав, щоб я закривав вікна, коли газував назад у Долині Смерті? – сердито спитав чех, визирнувши у вікно.

– А де ти тоді був, розумнику? Це ж ти сидів у кабіні! – огризнувся я і схилився над заднім бампером, однією рукою притримуючи рушник, а іншою стискаючи вибиту фару. – Ти бачив фару?

– Ага, – пробурчав чех з салону, – по-моєму, це Джиммі. Йому не було кудою пропхнути трос, коли чіпляв його нам під бампер, от він і виколупав її.

– А ти волів би за краще лишатися в пустелі?

Я ретельно обстежив місце пошкодження. На щастя, сама фара лишилася цілою, просто вивалилася зі свого гнізда і теліпалась на двох тоненьких дротах. Точніше, на дротах теліпалася лампочка, а вже на лампочці, як кажуть – на шмарклях, висіла вибита фара.

– Нічого страшного, – зрештою підсумував я, заспокоюючи сам себе. – Фара не розчавлена, можна сяк-так втулити назад. А пісок… Коли повернемось із гейзерів, доведеться все помити.

– А що робити з подряпинами? – поцікавився чех.

Я стенув плечима.

– Будемо сподіватися, що їх не помітять…

* * *

Гейзери Ель Татіо – цікавий природний феномен в межах однойменного геотермального басейну на північному сході пустелі Атакама. Басейн розташовується на відстані 129 кілометрів на схід від Калами та на 90 кілометрів на північ від містечка Сан-Педро де Атакама на висоті 4320 метрів. Ель Татіо – це плескувате, неначе котками розрівняне плато, зі сходу та півночі оточене щільним кільцем гір. Скрізь на плато, на площі у кілька квадратних кілометрів, розжарені фонтани вириваються крізь тріщини у гірській породі. Гейзери утворюються в результаті контакту замерзлих підземних струмків з розпеченими скелями. Окремі струмені мають температуру 85°C та досягають висоти 10 метрів.

Найкраще спостерігати за гейзерами взимку між шостою та сьомою ранку. Саме в цей час виникає оптимальний перепад температур над поверхнею, що спричиняє майже безперервні ефектні виверження. Величезні стовпи пари раз за разом вистрілюють у небо; кипляча вода по неглибоких жолобах розтікається по плато, холоне, і за лічені хвилини перетворюється на лід. Перші сонячні промені, що випорскують із щілин між горами, надають картині холодно-сюрреалістичного відтінку. Краєвид вражає небувалою гамою кольорів та запаморочливою нереальністю. На плато Ель Татіо можна спокійно знімати фантастичний фільм про пригоди на іншій планеті, не застосовуючи при цьому ніяких декорацій.

Проте фільмів серед гейзерів ніколи не знімали й не зніматимуть, оскільки Ель Татіо є доволі небезпечним місцем. У першу чергу, через свою висоту. Дуже мало людей, не пройшовши акліматизації, почуватимуться нормально, перетнувши межу в чотири тисячі метрів. Щоправда, підіймаючись до гейзерів, ні я, ні Ян особливого дискомфорту не відчували. Після довготривалих мандрів у горах довкола Куско ми повністю адаптувалися і без жодних хворобливих проявів переносили гірську хворобу. Я настільки звикся з висотою, що довго ще не міг повірити, що гейзери Ель Татіо знаходяться аж так високо.

Другою значною небезпекою є шпарувата гірська порода, що вкриває геотермальний басейн. Вона є пористою, наче сир, а через те дуже крихкою. Зійшовши вбік із протоптаної стежини, ви ризикуєте з головою провалитися в киплячий струмок і зваритися живим. Тому серед гейзерів заборонено бігати і не рекомендується відходити від розмічених стежок та оглядових ділянок.

Проте найбільшою мірою на плато Ель Татіо дошкуляє холод (певно, ще більший ніж у Пуно в Перу). У той час, коли в Сан-Педро навіть у самісінький розпал зими температура рідко опускається нижче +5єС, на плато Ель Татіо зранку рідко буває тепліше за -15єС. Хтось з місцевих перестерігав нас напередодні про люті морози на плато і наполегливо радив брати з собою тепліші речі. Звісно, за доброю слов’янською традицією ми з Яном цю пораду проігнорували.

Наше прибуття на Ель Татіо вийшло напрочуд яскравим і колоритним. Щойно ми в’їхали на плато, всі інші відвідувачі на кілька хвилин забули про гейзери і витріщалися тільки на нас. Уявіть собі, люди стоять у зимових пуховиках, закутані до самих вух шарфами, в хутряних шапках, в’язаних рукавицях, і маленькими ковтками сьорбають пекельно гарячий чай із термосів. Аж тут на стоянку вирулює наш джип, більше схожий на пересувний піщаний пагорб, з якого стирчать лиш двірники і решітка радіатора, а звідти вилітаю я в самих шортах і сорочці із закоченими рукавами. Люди витріщаються, перелякано порозкривавши роти, тицяють на мене пальцями, дехто крутить ними коло скронь, хтось регоче і горлає «звідки ти?», я швидко-швидко метеляю руками, наче на ранковій зарядці, і волаю «з України!», всі думають, що Україна – це десь поряд із Землею Франца-Йосифа[8], співчутливо прицмокують язиками і скрушно хитають головами. Я спересердя махаю на них рукою, затим, плюнувши на всі правила безпеки, мов очманілий починаю гасати по плато, аби зігрітися, час від часу відігріваючи долоні прямо над котловинами з паруючою стоградусною грязюкою. Через кожні п’ять хвилин ми з Яном мчимо наввипередки назад до машини, щоби погрітися.

Я ще ні разу не бачив, аби кипляча вода та лід співіснували в дикій природі. А ще я подумав, що, мабуть, саме таким є пекло: повсюди паруючі гейзери з киплячою водою, ями з гарячою гряззю, яка скипає, шумить і голосно булькає, а водночас над усім цим царством вогню панує дикий холод, що вгризається в тіло, наливає сталлю м’язи і проймає голками до самісіньких кісток.

* * *

Гейзери Ель Татіо, без сумніву, цікава й незвичайна місцина, проте ми там довго не затримувались і вже пів на одинадцяту повернулися у Сан-Педро.

Всі м’язи страшенно ниділи, страшенно хотілося спати, але день тільки-но починався, а в пустелі лишалося ще багато цікавого. Втім, перед тим як рушати далі, на пошук нових пригод, нам слід було владнати одну дріб’язкову справу, а саме – помити машину.

На поваленій колоді при в’їзді у селище сиділо двоє жителів Сан-Педро. Один жував оцей їхній зелений південноамериканський кабачок (авокадо, чи як він там називається…) з величезною кісточкою всередині, інший длубався у носі, роздивляючись наш джип. Я попросив Яна пригальмувати і вискочив з авто.

– Buenos tardes, amigos! – весело привітався я. – Як справи, хлопці?

– Справи добре, сеньйоре! Дякуємо. А як вам наша пустеля?

– О, пустеля дійсно нівроку! Іншої такої не знайдеш, – я підморгнув чилійцям, вони у відповідь з розумінням закивали головами. – Але у мене, хлопці, є до вас одне питання.

– Питайте, сеньйоре, ми з радістю вам допоможемо.

Я примружився. Спека. Сонце нещадно пряжить над головою. То там, то сям безгучний суховій здіймає химерні хмарки пилу, звиваючи з нього чудернацьких напівпрозорих примар. Земля швидко нагрівалася, горизонт розтікався і тремтів.

Тож я примружився і запитав:

– А де тут у вас, хлопці, мийка для машин?

На кілька секунд запала мовчанка, немов на похороні. Затим один з чилійців астматично вдихнув повітря і ледь не вдавився своїм «кабачком». Інший почухав потилицю, окинув мене підозрілим поглядом, а потім звів очі до небес, напевне, роздумуючи, звідки ми могли прилетіти. Зрештою, той, хто хвилину тому жував підозрілий овоч, оговтався і вичавив з себе:

– Слухайте, біломордики, а то нічого, що ви посеред пустелі?…

– Я… е-е-е… ну, я думав, може… – спробував я виправдовуватися.

– Ми самі миємося раз на тиждень у ночвах, – продовжував чилієць, – після чого у тій же воді перемо свої речі, а потім за ночви з водою б’ються всі собаки Сан-Педро. Причому, вони її п’ють! А ви… ви хочете помити автомобіль???

Ян тихенько підсміювався у мене за спиною.

– Але, хлопці, мені з напарником будь що треба помити машину, – я розпачливо розвів руками. – Ми взяли її в оренду, а в такому стані джип нізащо не приймуть назад.

Чилійці перезирнулися. Потому один з них дістав з-під лави порожню 1,5-літрову пластикову пляшку і урочисто вручив мені.

– Тримай, синку. Біля отого будинку в кінці вулиці є невелика колонка водогону. Вода ледь дзюрить, але може трохи щось собі начавите. Принаймні нічого кращого не знайдете на двісті кілометрів навкруг. Гадаю, хвилин за п’ять півтора літри накапає.

Я подивився на пляшку у своїх руках, потім перевів погляд на чилійця.

– Е-е-е… – почав я, але чоловік махнув рукою, показуючи, що розмову закінчено, і під кінець серйозно проказав:

– Удачі вам, хлопці…

Я, мабуть, втримаюсь від детальної розповіді про те, що було далі, оскільки просто не можу спокійно згадувати наступні півтори години мого життя. Єдине, що можу сказати: після того, що було, ми з Яном без особливих проблем зможемо написати і захистити дисертаційну роботу на тему «Миття «Chevrolet DMAX 3.0» в екстремальних умовах чилійської пустелі».

Втім, на цьому героїчна епопея з мийкою машин не завершилася…

* * *

Нас, неначе злодіїв, котрим завше кортить повернутися на місце скоєного злочину, тягнуло назад у Долину Смерті. Мене страшенно поривало побачити при денному світлі ті страхітливі вапнякові бескиди, поміж яких минулої ночі ми чеберяли до селища, тому замість того, щоб як усі нормальні туристи поїхати і скупатися в одній із солоних лагун на півдні від Сан-Педро, ми з напарником знову рвонули на захід і, затамувавши подих, почали видивлятися вхід у долину.

Сонце стояло високо. Повітря швидко прогрівалось і легенький вітерець більше не приносив прохолоди.

– Жарко, – проскрипів я.

– Ага, – кивнув Ян. – Зараз увімкну кондиціонер.

Мій товариш виставив регулятор кондиціонера на найнижчий рівень, після чого, замріяно дивлячись кудись на дорогу, ввімкнув вентилятор. Я примружився, очікуючи, що на мене зараз дунуть потоки приємного холодного повітря. Всередині авто щось загуло, заскрипіло, а потім… замість свіжого повітря з усіх чотирьох вентиляційних решіток, неначе з жерл піскострумних апаратів, вистрілили чотири щедротні цівки піску.

За якусь мить кабіна вщерть наповнилася піском і порохнявою, що накопичилися в надрах пікапа протягом вчорашньої ночі. Ні я, ні мій товариш нічого не бачили. З боку це, мабуть, виглядало так, ніби в машині хтось підірвав димову гранату.

– Гальмуй! Кхе… кхе… – кричав я. – Бісова машина! Вирулюй на узбіччя!

– Я не бачу… не бачу… кахи-кахи… де те узбіччя! – горлав у відповідь чех. – Бісова пустеля!

– Тоді просто гальмуй, а то ми… а-а-а… ух… кхе-хе… зараз кудись припечатаємося!

– Чортовий пісок! Нічого не бачу!

– Щоб я здох, ми ж її щойно помили!!!

Зрештою, Ян загальмував, і ми, плюючись, кашляючи та лаючись, вискочили на дорогу. Вентилятор не припиняв крутитися, циркаючи в салон нові кучугури пустельного пороху. Через відкриті двері машини вилітали густі клуби пилюки, через що здавалося, наче машину охопило полум’я.

Спливло, певно, хвилин десять, перш ніж джип «прокашлявся» і звільнився від залишку пилюки. Ми з Яном сиділи на схилі коло дороги, понуро обхопивши руками коліна та з сумом глипаючи на багатостраждальний «Chevrolet». Ян похнюплено мовчав, я все ще лаявся. За інерцією. Салон тепер виглядав ще гірше, ніж до прибирання. Нам довелось повертатися назад у Сан-Педро і починати вимивати його знову…

Лиш через дві години нам вдалося потрапити до з’їзду в Долину Смерті.

Ми обережно просувалися вперед, поки не досягнули того місця, звідки починалися піски. Залишивши машину, далі йшли пішки. Поволі мене огортало те саме дивне почуття, що й у пустелі Наска, посеред розритих могил кладовища Чаучійя. Гаряче повітря сповивало мене, сонячні промені протинали наскрізь, випалюючи все зайве, брудне, дріб’язкове, залишаючи справді важливе…

Є дуже багато речей, які нам подобаються. Нам подобається дивитися футбол з друзями тихого суботнього вечора, попиваючи холодне пиво, смажити шашлики на природі, поливаючи їх добротним червоним вином, спати до десятої ранку у вихідні, слухати гарну музику, читати книжки. Та насправді в нашому житті не так уже й багато того, що ми по-справжньому любимо. Рідна матір чи батько, кохана дівчина чи коханий чоловік, заради яких готові на все, кровний брат чи сестра, найкращий друг чи подруга, іноді, можливо, відданий пес. Хтось може додати: робота, яка приносить справжнє задоволення, чи, скажімо, Батьківщина. Словом, у кожного свій перелік.

Я видерся на один з барханів-велетнів, який здіймався праворуч від основного русла Долини Смерті, всівся на самісінькій вершині, роззувся і витрусив пісок із кросівок. Від підніжжя до мене тягнулась вервечка власних слідів, що рельєфним шрамом розтинала бархан навпіл. Підіймаючись, я часто провалювався в тепле місиво піску і мусив допомагати собі руками. Через те відбитки моїх ніг розпливлись, розмазались. Здавалося, наче пустелею проповз величезний варан чи якась інша гігантська ящірка.

Внизу, затиснутий у розщілині поміж крихких скель, ледь помітною цяткою червонів «Chevrolet». Над барханами, здіймаючи у повітря прозору плівку піску, перекочувався вітер. Де-не-де він з ображеним свистом провалювався у западини між піщаними пагорбами і затихав, захлинаючись мініатюрними вихорами. Попереду й позаду, ліворуч та праворуч, скрізь, куди не глянь, простяглися безмежні простори незайманих дюн. Вони лякали. Вони дихали мені в обличчя гарячою смертю. Вони заворожували.

І тоді я зрозумів, що до мого переліку додалась одна важлива річ. Я люблю пустелю.

* * *

Хотілось би закінчити цей розділ на цій мажорній ноті, але, на жаль, не можу. Нам з вами, шановні читачі, доведеться облишити філософські роздуми й повернутися до рутинних справ земних, ще раз (цього разу востаннє – я обіцяю) перенестися в Сан-Педро, крихітне містечко посеред безмежних пісків пустелі Атакама.

Ви, певно, пам’ятаєте, а тим, хто забув, я нагадую: перед тим як відправитися в Сантьяго, нам слід було повернути взяту в оренду машину. Враховуючи той стан, у якому ми витягли джип з Долини Смерті, процес повернення мав бути дуже смішним і веселим. Аж до кольок у животі.

Поки ми їхали з Долини Смерті до Сан-Педро, я не припиняв прокручувати в голові ймовірні варіанти розвитку подій, вигадуючи, як нам краще відбрехатися.

– Головне – це забрати твій паспорт, – торочив я напарнику. – Гадаю, гроші нам не настільки важливі, до острова Пасхи вистачить, а там якось переб’ємося… Можемо купити дешеві спальники і ночувати просто в полі чи десь у траві коло злітної смуги.

Ян насупився і мовчав.

– Може, зчинити диверсію? – роздумував я. – Підпалити їхній офіс… Дідька лисого вони його погасять у пустелі! А потім, скориставшись панікою і розгардіяшем, поцупити твої документи, га?

Мій товариш сердито мотав головою.

– Чи краще сказати, що ми потрапили в піщану бурю? Ну, списати все на форс-мажорні метеорологічні обставини…