Текст книги "Казка про Правдосвіта"

Автор книги: Людмила Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

– Правдосвітом. Тільки знай, Надійко, що неспокійне в мене життя. Нема ні хати, ні господарства. Йду по шляху, шукаю заповітного…

– А що ж заповітне в тебе, Правдосвіте, мій сужений? – спокійно запитала дівчина.

– Країна Казки. Туди мандрую. Та не знаю, хто вкаже шлях. Коли ти сужена моя – повинна знати дорогу. Так мене вчила Вартова Серця.

Встала з пилюки придорожної Надія, припала до хлопця, ясочкою поглянула в обличчя мужнє.

– Проведу тебе, любий, до Країни Казки. Знаю дорогу.

– Звідки знаєш? Хто сказав тобі?

– Ще прабаба моя знала ту таємницю. Передала бабі, баба матері, а мати – мені. Оповідала я подругам та хлопцям, що є Країна Казки, та сміялися з мене всі. А нині ти сам бажаєш добутися туди. Ходімо. Не марнуймо часу…

Дивувалися люди сусідські. Бачили вони, як обняв високий та гарний парубок непоказну дівчину, та й пішли вони шляхом широким на схід.

– Диво дивне, – шепотіли баби старі. – Що б то могло означати? Хто він – такий жалісливий? Вже давно на нашій землі не було сердечних людей. Зачерствіли душі, зникла жалість…

– Може, Правдосвіт з’явився? – озвався хтось з молодших.

І пішло те слово між народом. Від села до села. Від поля до поля. Правдосвіт! Правдосвіт об’явився! Вийшов з гір. Іде селами. Ждіть, люди, волі!

Вірили в народі тим чуткам, бо яскраво на обрії пломеніла гора Вогневиця. Дивилися на неї люди, ждали сподіваного часу, повнилися ненавистю до ворогів лютих.

І докотилися чутки до палацу Лихого Володаря. Як чорна хмара, розлютився він. Скликав головних слуг, гримнув на них:

– Чули, що мовиться в народі? Правдосвіт вийшов з гірських криївок, пішов по селах. Чому не схопили його ще досі? Чому не бережете свого Володаря?

Вихором зірвалися лакузи з місця, помчали до війська, зібрали поплічників. Загриміли копита по шляхах, загавкали пси сторожові. Піднялася над землею курява. Врізнобіч поскакали загони на пошуки Правдосвіта.

А хлопець з Надійкою вже минули багато рік повноводих, нетрів лісових густих, полів широких панських. На обрії майоріли височенні гори з крижаними шапками на вершинах. Таких ще не бачив у своєму житті Правдосвіт. Надія вказала на ті гори, мовила:

– Там, за білими вершинами, Країна Казки.

– Тоді спішімо, наречена моя!

– Зажди. Чомусь тривожиться серце моє…

Лягла Надія на землю, притулила вухо до шляху. Занепокоїлась.

– Чути погоню, любий Правдосвіте. Вже недалеко. Сотні вершників скачуть за нами…

– Що ж будемо діяти? Навіть заховатися нема де. Поле навкруги пустинне…

– Не журися, сужений мій. Зарадимо горю…

А вже ближчає курява страшна. А вже чути далекі крики лютих посіпак. Махнула рукою дівчина, промовила слово чарівне. Розлилася вона озером степовим, криштальним. Став біля озера, над берегом, Правдосвіт явором високим, густолистим.

Прискакала погоня. Зупинила коней біля озера. Чудуються лакузи.

– Ніколи не було в цьому степу озера. Звідки воно?

Припали спраглі посіпаки до води прохолодної, почали пити. Та тільки встигли ковтнути кілька разів, як посиніли, попадали на землю, качаються від болю страшного.

– Зачарована вода. Прокляте озеро! – гукали вони.

Розлютовані лакузи підскочили до явора, почали рубати. Не бере сокира дерева. Лише іскри сиплються в усі боки. Злякалися вороги, помчали назад, до палацу Лихого Володаря. Розповідають вони йому про озеро прокляте, про явір невразливий.

– Самі ви прокляті! – заревів Лихий Володар, тупаючи ногами. – То ж сам Правдосвіт і його відьма-наречена. Давно мені матінка пророчила лихо від пари цієї. Не слухав я її, а тепер маю відплату! А ви, нікчеми, не могли знищити явора. Обкласти багаттям, спалити його!

Розскочилися поплічники від лютого Володаря, помчали знову в погоню. А тим часом Правдосвіт з Надійкою перекинулися на людей, рушили до гір заповітних.

Уже дихають далекі крижані шапки холодом. Уже рівнина перейшла в невисокі горби. Вже шумлять весело потоки, стрибаючи по камінню. Та знову прислухається Надія, тривожиться.

– Погоня, любий друже! Поспішаймо!

Важко дівчині шкутильгати, втомилися ноги в неї. Бере її Правдосвіт на руки, пригортає до грудей, несе по крутій стежині.

Шлях їм перепинила широченна прірва. Не обійти її, не об’їхати. А позаду вже долинають крики зловісні, чути стукіт копит кованих. Поблід Правдосвіт. Зітхнув тяжко, опустив сужену на землю.

– Видно, пропадати доведеться. Буду одбиватися, Надіє. А ти втікай, голубонько. Я затримаю їх…

– Без тебе втікати? – осміхнулася Надія. – Без тебе нікуди не піду. Ми врятуємося від погоні.

– Як, наречена моя?

– Чи віриш мені, Правдосвіте?

– Вірю щиро.

– Тепер дивись.

Дівчина вирвала жмут волосся з своїх кіс. Хутенько сплела з них довгу нитку, прив’язала до неї камінь. Потім кинула на той бік прірви. Простяглася через ущелину блискуча ниточка, ледь помітна вона.

– Іди, – сказала Надія.

– Як? – крикнув Правдосвіт. – Хіба волосина мене витримає?

– Чи віриш мені? – ще раз суворо перепитала Надія, і очі її загорілися вогнем дивним.

– Вірю, кохана!

– Тоді йди!

Зібрав усю мужність Правдосвіт, кинувся через прірву. Дрижить ниточка, пружно колишеться над безоднею, а не рветься. Ось уже на тім боці хлопець. Ось уже до нього поспішає дівчина. Чудується Правдосвіт, не збагне ніяк, чому не рветься чарівний місток.

Доскочила погоня до ущелини, заревла дикими голосами. Танцюють на конях баских поплічники, сиплють на втікачів хмару стріл. Даремна справа!

Правдосвіт з Надійкою вже далеко від них. Пробираються покрученими стежинами, скелястими карнизами все глибше в гори. Тепер їм не страшно лакуз Володаря – наступає ніч, у глибині покручених хребтів ніяка сила не знайде втікачів.

Переночували вони в печері, а під ранок рушили далі. Та незабаром перед ними постала нерушима кам’яна стіна. Ні щілинки в ній, ні стежинки, ні печери. Куди не глянь – праворуч, ліворуч – тягнеться аж за обрій могутній хребет, сягає верхів’ям за хмари.

Глянув на ту стіну Правдосвіт, похитав головою, зітхнув.

– Що будемо діяти, Надійко?

Мовчки повела дівчина хлопця вздовж стіни кам’яної. Нарешті зупинилася. Показала на темний отвір печери.

– Що тут, Надіє? Хід в Країну Казки?

– Ні, Правдосвіте, ходу ще нема. Його лиш почали робити минулі герої. Нам належить скінчити їхню працю. Без цього не прийде воля народна…

– І багато ще праці? – загорівся надією хлопець.

– Ніхто не скаже. Все залежить од сили й віри героя.

Згадав Правдосвіт свою працю біля каменя вогняного. Терпіння є в нього. Є незбориме бажання послужити землі рідній. Чого ж чекати? До праці!

Ввійшли вони в печеру. Там і тут лежали пожовклі кістяки людей, які, напевне, теж шукали Країну Казки.

Поряд лежали стальні кайла. Взяв одне з них Правдосвіт, почав бити в груди величезній скелі. Посипалися іскри, відскочили шматки каменю.

Минали години. Мовчазно, настирливо гупав у стіну гранітну Правдосвіт. Росла купа каміння. Надійка виносила його з печери. З гірського струмочка вона брала прохолодну водицю, втишувала нею спрагу свого нареченого, обмивала спітніле, запилене обличчя.

Попливли дні. Тижні.

Без упину ламав скелю Правдосвіт. Не промовляв ні слова. Лише короткі спочинки вночі дозволяв він собі. На світанку вставав, і знову гук могутній, ніби від грому небесного, лунав над горами.

Надія ходила по горах, збирала яйця в гніздах диких птахів, кликала до себе диких кіз, брала від них молоко. Все те вона приносила своєму суженому.

Минув рік. Цілий горб кам’яного шмаття насипала Надія біля отвору печери. А стіна лишалася нерушимою, як раніше.

Змарнів Правдосвіт. Запали в нього щоки. Та очі горіли ще яскравіше, ніж колись, полум’ям подвигу.

Скільки ще минало часу, вони не лічили, не знали. Для них не було ні зим, ні весен, ні літа, ні осені. Для них була тільки стіна, яку треба подолати будь-що!

Та страхітлива напруга виснажувала Правдосвіта. Слабішали його удари. Частіше спочивав він. Схудли руки. Глибоко запали очі…

Минуло кілька літ. Одного разу впав Правдосвіт біля стіни, вперше простогнав сумні слова:

– Мабуть, не нам судилося пробити хід у Країну Казки…

Тоді Надія рішуче підійшла до стіни, вхопила кайло в свої слабенькі руки. Розмахнулася і вдарила щосили. Загриміли громи, розсипалася кам’яна стіна. В печеру проникло денне світло.

Підвівся вражений Правдосвіт, обняв наречену. Радість нечувана сповнила його серце. Вийшли вони тихо назустріч промінню.

Сяяло над ними ясно-блакитне небо. На обрії замріяно стояли густі ліси, блищали під сонцем повноводі ріки. Вдихнув на повні груди чистого повітря Правдосвіт. Затьмарився йому світ, і впав він на землю непритомний.

А коли розплющив очі – побачив біля себе чарівну дівчину. Ласкою і любов’ю сяяли голубі очі. Стрункий стан дівчини облягало вишите плаття з простого полотна, але так до лиця воно було їй, що хлопцеві дівчина здавалася неземною царівною.

– Хто ти? – прошепотів він.

– Невже не пізнав мене, Правдосвіте? – ніжно запитала дівчина.

Зірвався, як стій, Правдосвіт. Хто це? Голос її, Надії, і очі її. Це вона, наречена кохана, тільки осяяна променями краси. Що сталося? Чому?

– Ми вдихнули повітря Країни Казки, сужений мій, – сказала Надія. – І відкрилася прихована краса наших сердець. Глянь на себе. Ти теж став молодий і прекрасний. І сила повернулася до тебе.

Глянув Правдосвіт – все правда! Руки його, як в дні юності, налиті силою, зникла втома, він відчуває себе молодим і сильним. Обняв він наречену, поцілував ніжно.

– А де ж Володарка Казки, Надіє? Хто вкаже нам, що діяти далі?

Надія усміхнулася.

– Невже й досі не догадався? Я Володарка Казки, мій наречений. Ти своєю вірою, любов’ю і великим подвигом зняв з мене негарну подобу, відкрив джерело Казки. Все в людях, Правдосвіте, в розумі їхньому, в серцях. Тільки спить Казка, доки людина не здійснить подвигу, не прикладе рук до великої праці…

– То ти знаєш, де добути коня Герояра, як викувати меча Вогневида? Ти знаєш, де скам’яніли Герої Народу?

– Знаю. І поведу тебе. Ходімо назад крізь печеру в наш край. Країна Казки дала нам свою снагу – тепер знову надійшла пора подвигу. Те, що ми здійснили, – квіточки. Ягідки попереду, мій Правдосвіте!

Та нічого вже не страшно герою. Він ще раз вдихнув запашне повітря Країни Казки, оглянув блакитну далину й рушив з Надією до печери…

Пройшли вони печеру, добралися до рідного краю. Минули гори, ввійшли в перше село на рівнині. Назустріч шкандибав старий дід. Він з подивом глянув на прегарну пару, привітався.

– Що чути в народі? – запитав Правдосвіт у діда. – Чи лютують посіпаки Володаря? Чи ждуть люди волі?

– Ой лютують, – гірко відповів дід, – так знущаються, як ніколи ще не знущалися. Та й люди непокірні стали. Як почули, що готує десь в горах Правдосвіт силу велику, так загорівся гнів у серцях на вікових ворогів…

Перезирнувся радісно з Надією Правдосвіт. Подякували вони дідові, пішли далі.

На світанку Надія привела нареченого на зелений луг. Там паслися між кущами лози худі стриножені копі.

Глянув Правдосвіт на них, жахнувся. Стирчать ребра в тих коней, на спинах виразки від шлей чи хомутів. Рояться над ними хмари ґедзів, жалять, а коні лише ліниво обмахуються хвостами, бо вже давно звикли до вічного рабства.

– Чи не тут мені треба шукати Герояра? – усміхнувся Правдосвіт. – Серед цих шкап?

– Саме тут, – згодилася Надія.

– Ти насміхаєшся? – вражено запитав хлопець.

– Ні, мій любий. Знаю, що в казках шукають чарівного коня десь в палацах зачарованих, в нетрях вікових. А в житті він працює на людських ланах. І не пізнає його звичайне око. А серце пізнає.

– Покажи мені його, Надіє…

– Ні. Я не знаю, де він. Ти повинен пізнати Герояра. Тоді він покажеться в своїй справжній подобі…

Замислився Правдосвіт. Приглядається до гурту коней. По чому ж визначити Герояра? Масть у всіх якась брудна, постави не розбереш – всі схожі більше на шолудивих собак, а не на путніх коней. Та ось помітив Правдосвіт одного дивного коня. Всі ходять спокійно, пасуться, а цей – не щипає травички, не п’є води, а без упину пряде вухами, мовби прислухається до чогось. Потім зненацька зривається з місця і скаче вперед, з гнівним іржанням рвучи путо на ногах. Вже не вагаючись, Правдосвіт показав на цього коня, радісно крикнув:

– Герояр! Він не скоряється рабству!

Громове іржання заглушило останні слова героя. Посеред лугу спалахнуло сліпуче сяйво. Миршавий кінь раптово перекинувся на баского прегарного огира зі срібною гривою, сірої масті, з вогняними очима. Як бадилина, луснуло путо. Звився змієм кінь, метнувся по траві, підскочив до Правдосвіта. Сказав людським голосом:

– Здрастуй, мій господарю! Заждався я тебе. Сідайте на мене, кажіть, куди їхати…

Щасливий Правдосвіт скочив на чарівного коня, посадив поперед себе наречену. Схилився до вуха Герояра, за питав:

– Чи знаєш, де знайти Будівників Народу?

– Знаю! – заіржав кінь. – А до кого спочатку?

– Треба викувати меча Вогневида!

– Тоді понесу тебе до Івана – Великого Коваля!

– А де він?

– У рабстві, в глибокому підземеллі. Кує мечі для воїнів Лихого Володаря. Ніхто не добереться туди. Та для мене перешкод нема. Тримайтесь добре за гриву мою!

Звився кінь аж під хмари. Відкрилася перед очима Правдосвіта й Надії вся рідна земля. Ріки повноводі, поля широкі, ліси дрімучі, гори багаті. І все те не народне, все належить посіпакам Лихого Володаря!

– Бачу людей на полях, – гукнув Правдосвіт. – Їх багато, ніби трав на луках весняних. Диво дивне – чому вони терплять так довго рабство тяжке? Чому не встануть, не проженуть посіпак підлих?

– З давніх-давен чарами й підступом позбавлені вони Героїв, – сказав Герояр. – Та вже прокинулися люди, ждуть! Настала славна пора!

Кинувся чарівний кінь вниз, вдарився грудьми об землю, аж іскри посипалися навколо. Захололо в грудях Правдосвіта. Та вже скаче Герояр з вершниками своїми по підземеллю.

Виносить їх на широкий майдан. А на майдані стоїть стара-старезна кузня. Котиться дим з неї, скачуть іскри багряні, чуються співучі удари молотка, гупання молотів.

Скочив Правдосвіт з коня, підійшов до кузні. Бачить – в полум’ї й диму стоїть Іван – Великий Коваль, кує меча. Руки в нього, як стовбури дуба, груди, ніби гори, – справжній богатир казковий. Та чоло засмучене, брови нахмурені, задума тяжка на лиці. Біля коваля стоять два молотобійці, помагають йому.

Побачив Іван – Великий Коваль гостя, перестав кувати, відкинув убік меча. Запитав здивовано:

– Хто ти? Чого волієш від мене? Хіба не знаєш, що незабаром надійдуть слуги Володаря мечі забирати, тоді горе буде тобі?!

– Я Правдосвіт! Не будеш більше ти кувати мечі для ворога, Великий Ковалю! Йдем зі мною, добувати волю народну!

Заясніли очі Івана – Великого Коваля. Розійшлися зморшки. Розігнувся стан. Вдихнув він грудьми богатирськими повітря, обняв Правдосвіта. Виглянув з кузні, побачив Герояра, наречену героя Надійку. Радісно сказав:

– Бачу – надійшов час викувати меча заповітного Вогневида для тебе, славний звитяжцю! Чи не для цього ти з’явився до мене?

– Вгадав, чарівний Ковалю! Куй! Тільки де взяти заліза, що розсікало б мури ворожі, тьму віковічну?

– Є таке залізо, – хитро усміхнувся Іван – Великий Коваль.

Він узяв лопату, почав копати недалеко від горна. Добув з ями старовинний плуг-орало, кинув його в огонь. Кивнув помічникам. Ті налягли на міхи. Зажевріло вугілля, затанцювало полум’я над оралом, осяяло кузню.

– Що то за орало? – здивувався Правдосвіт. – Чому ти так пильно беріг його?

– То плуг прадавніх хліборобів, що орали вільну землю. В ньому надії наших предків, піт праці їхньої, дух незборимої волі, яку приспали вороги, лакузи панські. Заповідано з давніх-давен берегти це орало, і в час грізний викувати з нього меча Вогневида. В тому мечі буде вся міць народу нашого! Гей, помічники, беріться до праці!

Вихопив коваль з горна розжарене орало, кинув на ковадло. Загриміли молоти, заспівав молоток. Видовжилося орало під тими ударами. І незабаром на ковадлі вже яснів багряний сяючий меч.

– Загартувати його треба, – суворо сказав Іван – Великий Коваль. – Ходімо, Правдосвіте.

– Куди?

– Недалеко.

Вийшли вони з кузні, спустились до річки, що протікала поряд, б’ючи джерелом з сірої підземної скелі. А вода в ній чорна, страшна – клекоче й піниться вона. І чується в тому клекоті Правдосвіту плач людей, стогін замучених, сумні пісні жінок.

– Що за ріка, Іване – Великий Ковалю? – запитав Правдосвіт.

– То ріка сліз народних, пролитих у рабстві, – сказав Іван. – Загартуємо в джерелі страждання народного меча Вогневида. Тоді ніщо не встоїть супроти нього!

Занурив меча у ріку коваль. Хмара біла заклубилася над водами. Витяг меча Іван, підняв угору. Ніби тисячі блискавок заграли в повітрі.

– Бери!

Взяв меча Вогневида Правдосвіт, поцілував священне лезо.

– А тепер в путь, Іване – Великий Ковалю! Визволяти інших Будівників Народних!

– В путь! – гукнув Іван.

Він почепив собі до пояса меча, взяв ще кілька мечів на запас, сів на свого коня, що стояв у загоні.

– Ех, давно я не був у бою, – загукав Іван – Великий Коваль. – Веди, Правдосвіте, на світ ясний, під зорі вільні! Застоявся, коню, попрацюєш трохи!

Загриміли копита Герояра по підземеллю, поскакав за ним кінь коваля Йвана. Вискочили вони на поверхню землі, помчали шляхами. Показує Надія на мури високі, велить прямувати туди.

– Там Андрійко – Великий Ткач, – сказала вона. – Визволяйте його, богатирі!

Ех, як метнулися герої до мурів тих. Як махнув мечем Правдосвіт – повалилися стіни. Виросла перед богатирями сторожа чорна, націлила списи в груди незахищені.

– Втікайте, нерозумні! – кричать охоронці. – Посічемо вас на капусту!

Зареготався Правдосвіт, підняв меча вогняного.

– Минув час ваш, вороги! – гукнув він.

Задзвеніла криця. Не витримують ударів народної зброї мечі ворожі, кришаться. І ось уже нема сторожі чорної, шлях вільний до Андрійка – Великого Ткача.

Сидить славний майстер біля ткацького верстата, прикутий тяжким ланцюгом. Тче тонкі полотна для Володаря Лихого, для посіпак хижих. А навколо нього – сотні дівчат і жінок. Шиють сорочки, вишивають їх візерунками дивовижними.

– Гей, Андрію – Великий Ткачу! – промовив Правдосвіт. – Годі тобі в рабстві гнити. Збирайся, поїдеш з нами, волю народну здобувати!

Зрадів Андрійко – Великий Ткач, встав з-за верстата, розігнув стан високий. Допоміг йому Правдосвіт кайдани розрубати. Дістає майстер з потаємної схованки сорочку білу з льону, вишиту ніжним казковим візерунком. Подає її Правдосвіту.

– Давно чекає ця сорочка героя, – сказав Андрійко. – Руки вільних жінок вишивали її в давні часи, полотно ви ткане з льону вільного лану. Найкращим захистом буде сорочка, сильнішим від кольчуг крицевих.

Подякував Правдосвіт Великому Ткачеві, одягнув сорочку. Сіли вони на коней, помчали далі.

Слава про похід великий прокотилася по всій країні. Застилає обрій хмара чорна, суне впроти героїв сила силенна війська Лихого Володаря.

Та нічого не страшить богатирів. Скачуть вони до саду великого. Розганяють, нищать сторожу. Викликають Павла – Садівника Великого.

– Годі плоди чарівні зрощувати напасникам Лихого Володаря! – загукали герої. – Ходімо, Павле, волю народну здобувати! Хай розквітнуть сади твої, Великий Садівниче, по всій землі рідній! Хай плоди їхні принесуть радість дітям нашим!

– Ходімо! – заспівав Павло, почувши тую мову гарячу. – Давно жду я часу заповітного!

Скочив на коня, помчав за друзями.

Небагато часу минуло. І вже за Правдосвітом летить, потрясає землю загін богатирський. А в загоні тому Іван – Великий Коваль, Андрійко – Великий Ткач, Павло – Великий Садівник, Михайло – Великий Хлібороб, Семен – Великий Швець, Охрім – Великий Рибалка, Сергій – Великий Пастух. Словом, всі Будівники Народні, силою і вмінням яких трималася Земля Рідна.

Мчить сила богатирська звільняти останнього Будівника – Гната – Великого Муляра. Бачать – стоїть на горі в’язниця чорна, похмура. Гнат з помічниками тягають важке каміння, домуровують будівлю страхітливу. Побачила сторожа Володаря силу богатирську, з ляку поховалася в підземелля. Загукали герої:

– Кінчилося твоє рабство, Великий Муляре! Не буде більше в’язниць на землі рідній. Муруватимеш ти будівлі ясні для дітей наших! Ходімо здобувати волю Народну!

Покинули Гнат з помічниками працю ганебну, прокляту, сіли на коней, причепили бойові мечі до пояса. Махнув Правдосвіт мечем Вогневидом. Тільки загуркотіло в просторі – повалилася в’язниця чорна, розсипалася прахом.

– А тепер, – сказала Надія, оглянувши ясним зором богатирів, – тепер, звитяжці народні, надійшла пора найтяжча. Поведу я вас на поле прокляте, зачароване. Там ворог оберігає древніх скам’янілих Героїв Народу. Велику силу поставив туди Лихий Володар. Коли зборемо її – воля народна прокинеться!

– Веди! – сказали богатирі. – Не одступимо назад перед силою чорною!

Скачуть герої полями, селами, лісами. А їм назустріч вже виходять люди, вітають хлібом-сіллю, вінчають квітами. Не бояться напасників, не схиляють голови своєї перед ворогом, вільно висловлюють радість велику.

Привела Надія богатирів у гори. Вже видно полум’яну Вогневицю, вже чути грізний гуркіт її. Вибралися герої на високу полонину. А дорогу їм заступає лава ворожа. Скільки оком кинь – колишуться списи напасників Лихого Володаря, блищать мечі та щити. Побачили вороги, що народних бійців кілька десятків, почали реготатися.

– Гей ви, холопи віковічні, гречкосії нещасні, – загукали лакузи. – Навіки заснули ваші Герої. Побачите – те ж саме буде й з вами!

Бачать богатирі – за рядами ворогів стоять у тумані тисячі кам’яних постатей. Завмерли непорушно, не колихнуться.

– Ото і є Герої Народу, – сумно мовила Надія. – Ось де приспана воля наша, богатирі. Не бійтеся, що ворогів багато! Час їхній скінчився!

Підняв Правдосвіт меча Вогневида. Засяяла на сонці сліпуча криця. Зойкнули осліплені вороги.

– Хай матері наші поможуть нам, – гукнув Правдосвіт, спрямовуючи Герояра прямо в гущу напасників. – За мною, герої!

Загриміла земля. Страшно вдарили мечі. Іскри посипались далеко на рівнину. Славно билися Будівники Народні. Де проходили вони, там пролягала вулиця. Де бурею проносився Герояр з Правдосвітом на спині – там падало ворогів купою на купі.

Та нерівна була сила! На кожного сміливця накидалися сотні ворогів. Втомлюються руки сильні, затупились мечі.

Вже кров виступила на грудях Івана – Великого Коваля, вже закривавились руки Андрія, вже знемагає Павло. Лише Правдосвіт, як блискавиця, літає на чарівному коні своєму по полю, виручає друзів від сили навальної.

Сунуть хмарою вороги, тиснуть героїв на середину поля. Вже богатирі поряд із скам’янілими Героями. Злобно регочуться вороги, гукають:

– Вибирайте місце собі, підлі раби! Навіки ви залишитеся на цьому полі!

Та недовго вони сміялися!

Що впаде крапля крові богатирської на камінь, як устає постать нова, оживає, розплющує очі.

Що проллється потік червоний з грудей Правдосвіта на землю, як прокидаються з віковічного сну десятки Героїв Народу, скам’янілих в далекі віки. І стають вони до бою, і піднімають предковічну зброю свою.

Ось заворушилося поле неозоре від краю до краю, пробуджене великим подвигом Будівників Народних. Застогнала земля, викинула з надр своїх військо грізне, незбориме. Задрижали вороги, подалися назад.

І вже почали тікати вони, гублячи зброю. І вже закричали вони, прохаючи пощади!

А з рівнини поспішають люди, озброєні палицями, саморобними мечами, рогатинами, косами. Палають дворища й палаци лакуз Лихого Володаря. Загорівся й притулок душителя рідного краю – фортеця чорна, зловісна.

Від краю до краю заклекотіла радістю рідна земля.

Воля! Воля прийшла на поля широкі, в ліси зелені, до осель людських!

Веде славне військо богатирське Правдосвіт на рівнину, грає під ним кінь Герояр срібногривий, супроводжує його юрба народу, сяє щастям, сидячи перед ним, наречена прегарна, Володарка Казки – Надія.

І ведуть хлібороби назустріч Правдосвіту матір його стареньку, сиву. Ледве-ледве переступає ногами вона, не знати в чому й дух тримається, а ще сяють очі, усміхаються вуста.

– Слава матері Правдосвіта, – гримить народ.

Заплакала мати від радості, обняла сина довгожданого, наречену його, благословила їх на життя довге, вільне…

А з неба сяяло сонце, лило живлючі промені на землю рідну, на сади, на поля, на ріки, на гори священні, які віднині належали вільним людям…