Текст книги "Казка про Правдосвіта"

Автор книги: Людмила Бердник

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 3 страниц)

Людмила Бердник
КАЗКА ПРО ПРАВДОСВІТА

Малювала Г. МАКОВСЬКА

В прадавні часи це було. В далекій-далекій країні.

Жив народ країни тієї у тяжкій неволі. Панував над ним Лихий Володар. І було в нього багато поплічників, попихачів, які визискували й мучили власних братів. Скаже Володар вбити одну людину, яка йому не до вподоби, – а посіпаки вбивають десять. Накаже Володар здерти з народу сто тисяч золотих податку для війська, для нових походів, – а лакузи здирають з хліборобів та ремісників мільйони золотих.

Спершу бунтував народ. Піднімалися сміливі юнаки, брали до рук крицеві мечі та списи. Летіли голови чорних поплічників. Та страшну силу мав Лихий Володар. Його військо нищило хоробрих одинаків, заливало кров’ю землю. І гаснули спалахи непокори, не запаливши великого полум’я. І знову безнадія та байдужість сповивали землю.

Так було довго. Дуже довго.

Вже почали звикати люди до свого рабства. Вже почали забувати слово – свобода. Не пам’ятали давніх героїв.

Рідше чулися пісні над селами. Навіть співати людям не хотілося після тяжкої цілоденної праці. Прийшовши з поля, падав хлібороб снопом на землю й засинав. А на світанку прокидався, втомлений, розбитий. І знову йшов на панщину.

Та якось влітку в одному гірському селі народився хлопчик у селянській родині. Баба-повитуха обмила дитину, показала батькові. Той потримав сина на широких шкарубких долонях, порепаних од праці зітхнув тяжко. В оці батька з’явилася сльоза.

– Для чого народився ти на світ, синку? Краще б тебе не було.

– Що ти мовиш, чоловіче? – з острахом озвалася мати. – Нащо накликаєш нещастя на сина?

Якого ще нещастя треба, жінко? – тужливо запитав батько, передаючи дитину матері. – Ми раби. І син стане рабом. На муку й ганьбу прийшов він у цей світ.

– Не знаєш, господарю, долі сина свого, – повчально мовила баба-повитуха. – Тому не смій так казати. Краще ймення дитині дай. Негоже без імені залишати народженого й на хвилинку…

– Байдуже, – відповів батько. – Називайте, як хочете…

– А ти, – звернулася баба до матері. – Яке ймення бажаєш дати синові?

– Не знаю, бабусю. Виберіть ви…

Покарбоване віковими зморшками лице баби-повитухи осміхнулося радо. Вона взяла дитя на руки й тремтячим голосом сказала:

– Диво дивне, господарю та господине. Ще моя баба та мати заповіли мені цей час. Казали вони мені – стрінеться тобі дитина, ймення якій не захочуть давати батьки. Тій дитині належить здобути волю для народу…

Батько вислухав слово бабусине, похитав головою.

– Казки. Я вже давно розучився вірити в них.

– А даремно, – проспівала невгамовна баба. – Казка ніколи не обманює. Ну, раз ви не хочете, дам ім’я хлопчику я. Хай буде Правдосвітом.

Здригнувся й поблід батько. Занепокоїлась мати.

– Що це ви зробили, бабусю? Не буде спокою для дитини. Лихе ім’я ви дали йому. До в світі є правда? Для глуму й горя він його носитиме…

Не турбуйтеся, господарю та господине, – суворо відказала баба, – Нічого злого не станеться синові. Ось даю йому захист. Бачите зернятко жита? Я бережу його все життя. Так берегла його мати, баба моя й прабаба…

– Що ж то за зернятко?

– То зернятко з урожаю вільного лану. Зібране ще тоді, коли народ наш жив на вільній землі. Руки героїв-лицарів косили те жито. Вільні матері в’язали в снопи. На громадських, а не панських токах вимолочувалось зерно. І засипалося в громадські засіки. Велику силу має вільне зерно. В ньому зберігся промінчик мужності наших предків.

– Що ж зробиш з тим зернятком?

– Бачиш – я розтираю його. Вийшло борошно. Тепер мені потрібне молоко дикої кози…

– Де ж нам узяти його? – здивувався батько.

– Йди в гори, – звеліла баба-повитуха. – Треба молоко вільної кози. Домашня, рабська, не годиться. Та поспішай, господарю. Не може торкнутися син до груді материнської, доки я не дам йому млинчика з цього зернятка. Такий заповіт…

– Іди чоловіче, – тривожно сказала мати. – Поспішай…

– А коли надійдуть посіпаки з палацу Володаря, що тоді буде? – зітхнув батько. – Ну, та гаразд. Повірю бабі. Хай хоч син стане вільним…

– Та знай, господарю, – озвалася баба, – що козу не можна вбивати. Лиш молока краплю візьми в неї…

Пішов господар. Ждали баба й мати. І диво дивне. Не плакала дитина, дивилася голубими очима на матір, дриґала ніжками, усміхалася.

Надійшла ніч. Почалася гроза. Стало темно надворі. Лише яскраві блискавиці краяли пітьму та в горах котився гучний грім.

– Що ж він знайде в таку негоду? – ламала руки мати. – Ніч горобина, страшно й носа виткнути надвір. Ой, недобра година випала на долю синочка мого!..

Мовчала баба. Очікувала над мисочкою, де була розтерта на борошно маленька зернина.

Аж на світанку вщухла гроза.

А по тому вдерлися до хати посіпаки Володаря. Побачили дитину, зареготалися.

– Ага! Ще один слуга нашому панові, – загукали вони. – Як звати?

– Правдосвітом! – тихо мовила мати.

Благенькі стіни притулку здригнулися від реготу поплічників.

– Правдосвіт! Чи ви чули? Ха-ха-ха! Ну й вибрали наймення! Що ж, хай спробує знайти правду! Ха-ха-ха! Виросте, слугою до Володаря піде! Там йому покажемо правду! А де батько?

Мати й баба мовчали. Посіпаки розлютувалися.

– Втік? Чому мовчите?

– Пішов у гори, – нарешті вимовила мати тихим голосом. – Мені закортіло ягідок.

– Ягідок закортіло? – зловісно скрикнув головний посіпака. – Матиме за ягідки сто бичів по спині. Так і передай. Хай з’явиться до палацу Володаря.

Поїхали лакузи. Скам’яніли, завмерли від суму та горя мати з бабою. Аж після сходу сонця ввійшов до хати господар. Мокрий весь, обдертий, та веселий. В горнятку маленькому подав він трохи молока бабі.

– Маєте. Доля помогла синові нашому. Пішов я в гори. Почалася гроза. Таке ллє з неба, що світа не видно. Я заховався в печеру на горі Вогневиці…

– То печера Горицвіта – давнього героя, – мовила баба.

– Знаю. Ось навіть меча старовинного знайшов там. Бачите? Лезо, як нове, блищить. Держак срібний. Взяв я його, ніби щось в грудях загорілося. І страх пропав. І захотілося мені на волю вільну вирватися, не повертатися в рабство. Та згадав сина. Подумав, що треба знайти козу дику… Дивлюся, аж світиться щось у печері, в темному кутку. Підходжу ближче – то коза очима блимає. Я до неї, до неї. Козю, козю, кажу, козю, козю… Вона нічого. Я погладив її. Мовчить. Тоді я видоїв трохи молочка. Бачте – ваш заповіт, бабо, справджується!

Замісила баба на принесеному молоці борошенце вільного жита, спекла малесенький коржик, дала того хлібця хлопчикові. Дитина поплямкала, проковтнула. І закричала гучно, вимагаючи їсти. Мати пригорнула Правдосвіта, нагодувала. Сумно сказала чоловікові:

– Були посіпаки. Вимагали тебе до двору. Казали, що матимеш сто бичів. Ой горенько наше! Ти ж не витримаєш такої кари, пропадеш, а ми з синком самотні, безталанні залишимось!

Потемнів господар, сперся на меч. Задумався. Карби дум тяжких лягли на чолі. Нарешті стріпнувся, випростався.

– Не бувати цьому. Не торкнеться моєї спини більше палиця підлих лакуз…

– Що ти надумав? – скрикнула з острахом жінка.

– Побачиш!

Кинувся чоловік надвір, сів на коня. Хотів уже повертати до гір. Та скачуть назустріч йому посіпаки Володаря, вимахують нагаями, погрожують палицями. Бачить господар – нема рятунку. Лише на мить задумався він. А потім сильною рукою повернув коня, рушив до напасників. На сонці блиснув стародавній бойовий меч.

Заревли посіпаки. Зарепетували. Повалилися деякі з них на пилюку дороги, спливаючи кров’ю. А інші кинулися круками на сміливця, порубали його кривими шаблями.

Заклякла від жаху мати, дивлячись на те видовище. Не могла вимовити й слова. А баба суворо сказала:

– Пам’ятай про заповіт, жінко. Здійсниться надія народу. Три знаки над сином твоїм Правдосвітом. Народження його освятило вільне молоко, укріпило вільне зерно, шлях його окропила вільна кров. Чоловік твій, взявши меча до рук, став вільним! Бережи сина, жінко!

Пішла баба.

Залишилась мати з маленьким Правдосвітом. Поховала посічене тіло чоловіка. Проливала сльози над могилою. Ходила на панщину сіяти, полоти та жати.

Минали засніжені зими, сльотисті осені, квітучі весни, буйні, багаті літа.

Виростав хлопчик Правдосвіт.

Став ходити. Навчився розмовляти. Вже помагав мамі по господарству, полов просо на городі, носив воду від криниці, ходив з нею на широкі панські лани.

Вечорами любив син слухати казки. Тихо розповідала їх мати, бо посіпаки Володаря карали людей за стародавні казки. До півночі не спав Правдосвіт, переживав пригоди великих героїв, уявляв себе поряд з ними. І все запитував:

– А де нині, мамо, герої? Чом не видно їх? Де кінь Герояр, про якого ти розповіла? Де меч Вогневид? Де сміливі вояки?

– Тихо, синку, – шепотіла злякана мати. – Не кричи так. Почують, біда буде. Не скажу тобі нічого, синочку, не знаю. Виростеш – сам дізнаєшся про все…

Минали роки.

Виростав, мужнів Правдосвіт. Та чомусь обминали його в селі товариші, дівчата, хоч гарний і сильний був він. Дивувався хлопець. Знову питав матері.

– Ймення твого бояться, синку, – сказала мати. – За правду посіпаки Володаря б’ють. Тому не хочуть люди на віть наймення твого промовляти…

Йшов хлопець до однолітків своїх, звертався до них:

– Хлопці, чому ви такі лякливі? Чи не чули ви казок від своїх матерів? Чи не знаєте ви про героїв великих? Про коня Герояра, що переносить через прірви широкі? Про меча Вогневида, що рубає ворогів? Чому ж ви такі боязкі?

– Знайшов дурних! – шепотіли хлопці, ховаючи очі. – Батька його посікли на капусту, хоче й нас призвести. Не бажаємо слухати казок та твоїх дурних речей. Вигадки то все. Не Правдосвіт ти, а Брехосвіт!

Зареготалися люди, почувши те слово. І пішло гуляти по селу – Брехосвіт.

Засумував хлопець. А тут ще посіпаки навідалися до хати нужденної. Звеліли матері:

– Синові твоєму сповняється завтра п’ятнадцять літ. Пора до роботи. Хай з’явиться до палацу. Буде служити Володареві. Ха-ха-ха! Побачимо, як він там послужить з найменням своїм!..

Не спала мати всю ніч. Не спав син.

Думали думу тяжку.

– Замучать тебе, синку. Не забудуть вони тих посіпак, що впали від руки батька твого…

– Не піду я в палац, – вирішив син. – Піду в гори, пошукаю долі вільної…

Заплакала сива мати. Вдарилась грудьми об землю, як чайка степова.

– Одна-однісінька залишуся на білім світі. Нікому буде очей закрити. Нікому поплакати над домовиною. І ти пропадеш, мій синочку, в горах. Вовки-сіромахи розтягнуть кості твої, круки вип’ють очі ясні! Ой горенько моє тяжкеє!..

Мовчав Правдосвіт. Думав тяжко. Нарешті сказав:

– Ти розповідала мені, нене, казки про богатирів предковічних. На розпутті треба вибирати шлях. Який же мені обрати, матусю?

Витерла мати сльози. Обняла сина, пестила кучері буйні. Зітхнувши, мовила сумно:

– Що можна вдіяти, дитино моя? Правда твоя. І моє серце каже те саме. Не слухай плачу мого. То горе вікове, материнське виливається в сльозах. Залишишся тут – заб’ють тебе посіпаки до смерті. В рабстві помреш. Підеш в гори – вільний будеш, хоч і згинути можеш. Баба-повитуха заповіт лишила для тебе, що звільниш ти землю рідну од неволі. Тільки не знаю, як ти це можеш зробити, де силу таку візьмеш?

Стрепенувся Правдосвіт, почувши мову материну.

– Чому не сказала одразу про той заповіт?

– Малий ти зовсім був, синочку…

– Тепер знатиму, що шукати, – радісно сказав син. – Не лише для себе, а для всіх, для всієї землі. Благослови, нене, в дорогу невідому.

Поцілувала мати сина в чоло чисте. Наготувала в торбу йому харчу всякого, сорочечку на зміну. Надів син на ноги нові постоли, перекинув торбу за плечі, поклонився матері, потім рідній хаті.

Надворі було темно. Шлях осявали зірки. Правдосвіт поглянув на обрій. Там громадилися серед туманів високі гори.

– Терпи, мамо. Жди мене. Ждатимеш – повернусь.

Пропав Правдосвіт у темряві. Ніч проковтнула його. До ранку сиділа мати на призьбі мовчазна, захолола, ніби мертва.

А як сонце зійшло, прилетіли до хатки нужденної вершники, загриміли:

– Чому не йде твій Брехосвіт? Чи ще одсипається? Ха-ха-ха! Так ми його навчимо вставати раненько! Чому мовчиш, стара відьмо?

Не поворухнулася навіть мати від крику злобного. Дивилася смутно на далекі гори, шепотіла щось зів’ялими вустами.

– Вона божевільна, – крикнув головний лакуза. – Шукайте Брехосвіта! Тягніть його надвір.

Кинулися попихачі до хати. Перевернули все. Не знайшли Правдосвіта. Загорлали до матері:

– Куди подівся? І на дні моря знайдемо! І під землею викопаємо!

– Не знайдете! – усміхнулася мати. – Не буде в рабстві син мій Правдосвіт. Не шукайте, даремна справа…

Ой як розлютувалися лакузи! Посиніли від гніву, штовхнули матір на вулицю. Запалили притулок столітній. Спалахнуло полум’я, сягнуло неба.

– Хай пропаде й кубло зміяче! – кричали попихачі. – А ти, відьмо стара, йди жебрачкою по дорогах. І хай сміються люди над тобою. Мати Брехосвіта! Ха-ха-ха! Мати Брехосвіта!

Пошкандибала стара мати попід тинами. А вже біжать шолудиві собаки, гавкають на жінку. А вже зібралася юрба холуйська, плює на неї, кидає грудками, шпетить на всю губу. Дивляться люди з-за тинів на те ганьбище, кусають губи, шепотять прокляття. А ніхто нічого сказати не може. Бояться…

– Погоню до гір! – гримнув головний лакуза. – Спіймаєте – тягніть до палацу. Сам Володар бажає бачити цього бунтаря з таким химерним ім’ям. Чуєте?

Помчали вершники до гір. Всі стежини вкрили, мовби мошкара чорна. Коли сонце підбилося до обіду, побачили попихачі самотню постать на полонині.

– Ось він! Доганяйте!

Загуркотіли копита ковані по камінню. Засвистіли нагаї. Мов змії, помчали коні вгодовані за втікачем. А перед ними злобні пси з ошкіреними пащами, навчені хапати й рвати людей. Ой, Правдосвіте, що буде з тобою?

Побачив лиху погоню хлопець. Побіг він щодуху до скелі.. Випирає з нього дух, котиться градом піт. А погоня все ближче.

Вбіг Правдосвіт під покрив буків вікових. Перескочив потічок бурхливий. Потрапив на невелику зелену галявину. Стоїть серед галявини хатка благенька, аж світиться вся. Мохом поросла, похилилася. А біля хатки бабуся. Зігнулася вона аж до землі, руки чорні, кістляві, ніс гачком, ніби в баби-яги, пооране глибочезними зморшками лице.

А погоня вже зовсім недалеко. Ось-ось вихопиться вона на галявину.

– Йди за мною, – сказала бабуся і повела Правдосвіта до хатки. Невідомо, як протиснувся в двері високий та плечистий Правдосвіт. Виглянув у віконечко, жахнувся. Посіпаки вже мчать по галявині, гукають щось несамовито.

Причаївся Правдосвіт, навіть подих затамував. Чує він крики зловісні:

– Куди подівся втікач? Чому не хапаєте його?

– Наче крізь землю провалився. До галявини добіг і зник.

– Шукайте, може, на галявині яма є або хід підземний?

– Нема. Пусто. Скелі та колючки…

Дивується Правдосвіт. Невже вони не бачать хатки, що стоїть серед галявини? Адже ось лакузи зовсім поряд! І не скелі голі навкруги, а ніжна зелена трава. Чи не сниться йому?

Завмирають голоси погоні. Ось зовсім уже не чуть. Повернувся Правдосвіт до бабусі, вклонився, поцілував зморщену руку.

Бабуся покивала схвально головою.

– Поштивий, синку. Гарно мати виховала тебе. Хто будеш? Звідки?

– Правдосвітом звати. Втік від Володаря. Не хочу в рабстві гнити.

– Добре ім’я, – мовила бабуся. І вчинив ти добре. А що бажаєш діяти далі?

Загорівся Правдосвіт. Гаряче сказав бабусі:

– Хочу звільнити весь народ з рабства. Хочу послужити землі рідній.

Задумалась бабуся. Правдосвіт терпляче ждав її слова. Нарешті вона сумно похитала головою й одказала:

– Слова всі можуть говорити, синку. В годину гарячу серце кипить і гадає, що світ переверне. А на ділі – важче. Набагато важче, Правдосвіте!

– Хочу до діла! Навчіть, як діяти, бабусю…

– Не поспішай. Молодий ще, немудрий. Терпіння мало. Звільнити народ від неволі – ой, якого терпіння треба, синочку. Залишайся в мене на рік. Ти хотів послужити землі рідній? Послужи спочатку в мене. Згода?

– Згода, бабусю, – сказав Правдосвіт. – Ви врятували мене. Вам я завдячую життям. Лише скажіть одне – чому посіпаки не побачили хатки? Чому проїхали мимо?

– Прийде час – дізнаєшся, – хитро всміхнулася бабуся. – Май терпіння, Правдосвіте.

Почав жити хлопець у гірському притулку. Спочатку нову покрівлю поклав на хатку з тесу букового. Полагодив призьбу. Залатав стіни. Похвалила його за це баба. Потім сказала:

– Важку роботу загадаю тобі. Витерпиш – нагороду матимеш. Відкрию тобі, що бажаєш. Не витерпиш – підеш, куди очі дивляться…

Згодився хлопець. Повела його баба в глибоку, темну печеру. Запалила смолоскип, звеліла світити. Довго йшли вони. Стежина вела нижче й нижче. Блищали на стінах самоцвіти, зміїлися жили золоті, срібні.

– Отакі багатства? – дивувався Правдосвіт. – Чому ніхто не знає про них?

– Вільному народу належать ті багатства, – промовила баба. – До того часу ніхто не торкнеться їх. Та ось ми прийшли вже, синку. Тут твоя робота…

Дивиться Правдосвіт, дивується. Зупинилися вони біля каменя величезного, сірого. Вріс він в скелю, стоїть непорушно. Ба ні, здається йому, що ворушиться той камінь.

– Торкнися, – звеліла баба.

Торкнув рукою Правдосвіт камінь. Дихає камінь. Що за диво?

– А ще послухай.

Притулив вухо до каменя хлопець. Чує стук тихий, тривожний. Ніби віддається той стук у глибині землі, завмирав десь вдалині. І ще ніби стогін чути в камені, плач якийсь тужливий. Чи йому здається?

– Бабусю, – тривожився Правдосвіт, – що це за камінь? Що з ним треба робити?

– Що за камінь – дізнаєшся потім, – суворо сказала бабуся. – Глянь – він холодний. Його треба розігріти тяжким, щирим трудом, щоб сяяв, як сонце. Чуєш – він ледве стукає? Треба, щоб він бився громово в надра гори. Маєш роботу. Носи дрова в оцю печеру, поряд з каменем, пали. Щоб не згасав огонь. Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння і щирість. Інше – знатимеш потім. Згода?

– Згода! – рішуче сказав Правдосвіт.

– Їжу матимеш щодня при вході. Пам’ятай же, синку, – щоб вогонь не згасав ні на годину.

– Пам’ятаю…

Вийшли вони з бабою на білий світ. Показала вона хлопцю на хащі смерекові, кинула до ніг кресало, велику сокиру.

– Маєш вогонь. Маєш сокиру. Рубай. Пали.

Пішла бабуся. Зникла в лісі. Недовго думав Правдосвіт. Вхопив сокиру, рушив до дерева.

Силу велику мав Правдосвіт. Повалив він смереку. По рубав на плахи. Поніс до печери. Тяжка була праця. Сто потів спливало з хлопця, доки тягнув він дрова в глибину гори. Нарешті наносив велику купу, склав у широкій за глибині, яку вказала бабуся. Почав кресати вогонь. Кресав, дивувався.

– Як же воно горітиме? Повітря не вистачить. Та й від диму я задихнуся в печері…

Спалахнули язики полум’я. Загоготіло багаття. Потяглося вгору.

Ще більше здивувався хлопець.

– Отже, є отвір в печері?

Поглянув він на камінь, і здалося йому, що хтось зітхнув радісно в печері. Хто ж? Адже нікого нема. Знову зітхання, і мовби сильне тремтіння прокотилося в надрах гори.

Пішов Правдосвіт назад, бо й жар уже допікав. Вийшов з печери, почав рубати нову смереку. Витираючи піт, глянув на вершину гори. Над нею вився дим, пломеніли вогні.

– Невже це від мого багаття? – вразився хлопець.

Наче блискавиця пронизала його мозок. Він згадав давню казку материнську. В тій казці мовилося, що колись гора Вогневиця дихала полум’ям і димом. Це було ще тоді, коли народ не мав Лихого Володаря і жив на вольній землі. Потім століття рабства прийшли на рідну землю. І згасла гора Вогневиця. Лише в казках розповідалося, що як запалає вона знову, то близько вже година волі. Не вірили люди

тим переказам. А глянь – запломеніла гора! Що ж означає сірий камінь? Хто така бабуся, що звеліла палити вогонь?

Захотілося Правдосвітові від радості бігти до хатки на галявину, щоб розпитати про все. Та почулися йому слова суворі:

– Ти не повернешся до моєї хатки, доки не покличу. Так випробуємо твоє терпіння…

Зітхнув Правдосвіт. Стримав себе. Знову почав рубати дерево, тягти дрова до печери.

Покотилися дні. Невпинно працював хлопець, підтримуючи незгасний вогонь. Щоранку він знаходив при вході до печери молоко і хліб. Воду пив з гірського потоку, закусював дикими ягодами.

А над горою Вогневицею все густішою ставала чорна хмара диму, все грізніше пломеніли серед ночі багрові вогні.

Настала зима. Снігами завалило гори, ліси.

Правдосвіт розчистив широку стежку до смерекового лісу. Вдень ні на годину не припиняв роботи. А вночі трохи спочивав недалеко від вогнища чарівного там не допікав мороз.

Глянув якось Правдосвіт на камінь сиплються з нього сірі клапті, ніби опадає шкаралупа якась. З-під кори тієї заграли темно-вишневі барви. Ніби збільшуватися почав камінь, заворушився, затремтів. Від того тремтіння колихалась гора, а з нею і вся земля.

– Що за диво? – думав Правдосвіт. – Коли бабуся роз повість мені про камінь?

Прийшла весна. Танули сніги. Прилетіли з далеких країв птахи.

Від тяжкої праці руки Правдосвіта налилися силою, об плуталися сіткою жил, долоні зашкарубли. Інколи, спочиваючи біля печери, думав хлопець сумно про неньку покинуту. Де вона? Що з нею? Може, вбили її посіпаки? Може, ходить вона жебрачкою попідтинню?

Так в роботі невпинній діждався Правдосвіт літа. Вже сотні смерек спалив він у печері гірській. Чекав тривожно, коли покличе його бабуся до себе, розкриє таємницю, скаже, що діяти.

Прийшла бабуся одного ранку. Тільки обличчя в неї закрите. Ніби вищою стала вона. Тихо промовила:

– Рік минув, Правдосвіте. Ти добре трудився.

– А чому в тебе обличчя за крите? – запитав хлопець.

– Потім дізнаєшся. А тепер покажи камінь.

Пішли вони в глибину печери. Дивляться – багровий камінь роздимається, дихає, колише землю. Схвально хитнула бабуся головою, сказала:

Добре, синку, добре. Та ще рік треба потерпіти. Мало розігрівся камінь. Чи згоден? Чи є бажання послужити рідній землі?

Згодився Правдосвіт ще рік палити вічне багаття. Лише на прощання запитав:

– А що чути в народі, бабусю? Що кажуть про мене? Сумую я за матінкою рідною, не знаю, що з нею…

– Не сумуй, синку, за нею, хоч і тяжко їй. Ходила вона по шляхах рідного краю жебрачкою…

– Горе моє, – простогнав Правдосвіт.

– Я сказала – не печалься. Гнали її від села до села посіпаки та лакузи, лаяли, обзивали матір’ю Брехосвіта. Та дізналися люди, що пішов Правдосвіт у гори добувати волю народну, побачили вогні над горою заповітною, почули, як дрижить земля. Тепер оберігають люди твою матір. Тож заспокойся, пали вогонь…

З новою силою взявся до роботи хлопець. Вже вдвічі більше плах смерекових він підкидає до вогняної печі. Пашить печера нестерпним жаром, та обливається Правдосвіт водою з потоку, підтримує незгасний вогонь.

Минув ще рік.

Вже ясно-жовтим промінням сяє камінь. Вже стовп диму й полум’я сягає хмар. Вже вдень і вночі двигтить, гримить Вогневиця.

З’явилася в ранок урочий бабуся. Розігнувся в неї стан, легшою стала хода. Та обличчя закрите непрозорою запоною.

– Добре, синку, добре, – мовила ласкаво. – Далеко видно твою роботу. Показуй камінь.

Пішли вони в печеру. Помилувалася баба каменем, послухала дихання його радісне, стук бадьорий, що віддавався в глибині землі.

– Славні руки маєш, Правдосвіте. Не пусті слова казав мені, коли зустрілися. Та ще рік треба погріти камінь. Чи маєш терпіння?

Зітхнув Правдосвіт, та твердо сказав:

– Згода, бабусю. Все витерплю, аби наблизити час заповітний. Лише скажіть, що чути в народі?

– Прокидається народ від сну вікового, – мовила баба. – Вже чути пісні над селами. Вже сяють очі в людей. І матері не бояться розповідати дітям казки. Тільки лютують посіпаки Лихого Володаря. Багато голів стинають, до в’язниць сміливців кидають. Та дарма. Час урочий надходить. Пали вогонь, Правдосвіте!

Пішла баба.

Знову взявся до праці невтомної хлопець. Втричі більше рубає смерек він у лісі віковому, кидає в піч палаючу. Важко дивитися йому на полум’я сліпуче. Здалека жбурляє він дрова до багаття, бо й вода вже не допомагає втишити жар.

Минув рік.

Вже вогняний ураган стоїть над Вогневицею. Стовп диму й полум’я пробиває хмари, сягає зір. Дивується й радіє Правдосвіт. Відчуває він, що незабаром скінчиться його праця в печері.

З’явилася в час призначений баба.

Хто це? Яка ж це баба?

Біля печери стояла висока струнка жінка з прегарним обличчям. Товсті русі коси спадали в неї на спину, на голові пишався вінок з весняних квітів. Ясно сяяли карі очі, ніби зорі вечірні.

Дивувався Правдосвіт, мовчав, милувався величною постаттю. Нарешті здобувся на слово:

– Хто ти, прекрасна жінко? Я чекаю бабусю.

– Хіба ти не впізнав мене, Правдосвіте? – ніжно запитала жінка. – Я й є та сама бабуся.

Ще більше вразився Правдосвіт.

– Голос ніби схожий. А з лиця – ні. Ти ж була така стара, змарніла. А нині така чарівна. Хто ж ти така?

– Веди мене до каменя, Правдосвіте. Потім скажу все.

Пішли вони в печеру. Наблизилися до вогнища. Блакитно-білим полум’ям мерехтить камінь, веселкою барвистою оточений він, чути в просторі біля нього пісню чарівну. І диво дивне! Вже нема жару в печі. Лиш попілець сірий встилає дно печери. А камінь дише вогнем, трусить скелі, жбухає бурею полум’яною в далеке небо.

– Добре, синку любий, – мовила жінка. – Терпіння твоє незвичайне. Скінчилася твоя праця в мене…

– А що чути в народі?

– Прокинувся народ. Не хоче гнити в неволі. Згадали люди героїв давніх, казкових. Лютують слуги Володаря, вбивають людей, та вже нічого не вдіють. Чекають у народі героя великого, який вкаже дорогу до волі…

Аж сколихнувся від радості Правдосвіт.

– Я готовий, чарівна жінко. Ти обіцяла мені поміч. Кажи, що діяти? І поясни мені, що це за камінь. Хто ти така?

– Тепер скажу, Правдосвіте. Цей камінь – то Серце Землі Рідної. З давніх-давен захололо воно, ледь животіло. Бо забули люди про волю, а в рабстві серце сіріє, стає байдужим…

– А ти?

– А я – Вартова Серця. Я донька Рідної Землі. Ти бачив, яка я була негарна. Я стала такою, якою мене бачили нещасні раби. Тепер ти повернув справжнє обличчя вогняною працею. Хвала тобі, Правдосвіте! Та на цьому не скінчиться твій подвиг. Ще далеко до мети. Велика сила в Лихого Володаря, непросто здобути волю народну!

– Кажи, що діяти, – я готовий!

– Треба розшукати коня Герояра, який перенесе тебе через всі прірви, через всі небезпеки.

Я чув про нього. Матінка розповідала казки про чарівного коня. А хіба він є насправді?

– Є, синку. Нема брехливих казок. Все, що народ розповідає в казках, – правда. Слухай далі. Здобувши коня Герояра, ти повинен викувати меча Вогневида, який розсіче будь-яку пітьму, всі мури лихі, всіх вояків ворожих.

– Як же викувати його?

– Не лише меча тобі потрібно, а й кольчугу невразливу, друзів вірних. Для цього визволиш ти Будівників Народних, що стогнуть в рабстві у Лихого Володаря. Вони викують меча, сплетуть кольчугу, допоможуть в бою. А потім – найголовніше. З товаришами вірними рушите до зачарованого поля, де з давніх-давен скам’яніли Герої Народу. Велика варта стоїть навколо поля. Пробудите Героїв – прийде воля для Землі Рідної…

– Кажи, скоріше кажи, як діяти, – аж скрикнув Правдосвіт. – Руки мої просять меча. Серце моє б’ється, хоче діяти!

– Терпіння, синку, терпіння. Ти гартував його біля Серця Землі Рідної. Тепер прояви в пошуках. Не скажу я тобі, де шукати Герояра, Вогневида, Будівників. Того не знаю я. Розметала лиха доля їх по в’язницях, по підземеллях, по чужих, ворожих полях. Та знає про те Володарка Казки. Вона й скаже тобі…

– Тоді вкажи шлях до Володарки Казки!

– І того не вкажу. Знаю лише, хто проведе тебе до Країни Казки.

– Хто ж? Промов скоріше!

– Наречена твоя, Правдосвіте. Іди, розшукай її.

– Де ж шукати її? Хто вкаже мені мою наречену?

– Серце, Правдосвіте. Іди на схід сонця. Ти неодмінно зустрінеш її. Кого серце твоє пожаліє, – чуєш? – дуже пожаліє, – то і є твоя наречена. Лиш не дивись на обличчя, на поставу її. Вона може бути негарною, непоказною. Слухай серця свого, синку. А тепер – поспішай.

Поцілувала Вартова Серця Правдосвіта в чоло. Він уклонився їй до землі. Ще раз поглянув на гору Вогневицю, на полум’я в небі, зітхнув радісно й пішов. Одійшовши трохи, обернувся.

– Забув спитати тебе, – загукав Правдосвіт, – чому тоді посіпаки не побачили мене в хатці твоїй?

– Невже не збагнув? – усміхнулася Вартова. – Кого Серце Народу полюбить – того не відкриє ворогам. Тому йди сміливо, синку, вперед, хай ніщо не страшить тебе…

Гірськими шляхами рушив на схід сонця Правдосвіт. Вдень спочивав у нетрях лісових, а вечорами, вночі та на світанку йшов. Живлющі потоки холодні втишували спрагу, їжу давали йому яблуні дикі, бджоли працьовиті, полонини, сповнені ягід розмаїтих.

В одному глухому селі хлопець побачив жахливе видовище. Горіла на краю села хата. Посіпаки вигнали з подвір’я господаря, його жінку та дітей, зв’язали їх ланцюгом, погнали по шляху.

Правдосвіт підійшов до сусідньої хати, запитав старого діда:

– Що діється тут, дідусю? Чим завинили ці люди?

– Хіба потрібна вина для вовка? – похмуро сказав дід. – Кусає, як скажений, та й усе. Не сплатив чоловік податку, нема чим. От і звелів Лихий Володар спалити хатину, а людей – до палацу, на вічне рабство. Тільки дівчину-калічку викинули на вулицю. Воно нікому не потрібне, само пропаде під тином…

Аж заскреготів зубами Правдосвіт. Кинутися б на поплічників чорних, та нема сили, нема меча. Діждався він, доки вороги з полоненими зникли вдалині, наблизився до згарища.

Біля спаленого подвір’я скулилася маленька постать дівчини. Вона тяжко ридала, припавши до землі. Благеньке полотняне плаття ледве прикривало худеньке тіло, на кістлявій спині лежало дві кіски, як мишачі хвости. І така вона була нещасна, така самітна перед згарищем, під непривітним хмарним небом, що серце Правдосвіта сповнилося великим жалем. На очах у нього виступили сльози. Він присів біля дівчини, погладив по голові.

– Не плач, – сказав він. – Не плач, дівчино. Прийде воля для народу, чуєш? І тоді сім’я твоя стане вільною. Не плач!..

Підвела дівчина замурзане пилюкою личко, глянула на Правдосвіта. Здивувався хлопець. Очі в неї були ясні, променисті. Тривожно застукало серце Правдосвіта, ніби хотіло щось сказати. Дівчина здалася хлопцеві близькою і рідною. Чому?

І згадав юнак слова Вартової Серця: «Кого серце твоє пожаліє, дуже пожаліє – то твоя наречена». Це вона! Непоказна на виду, непримітна, та в очах її сіяє вогонь краси, і серце віщує, що зійшлися назавжди…

– Не плач, – повторив Правдосвіт. – Я прийшов за тобою. Ти моя наречена.

Затихла дівчина, почувши такі слова. Поглянула ще раз на хлопця. Лице її спалахнуло щастям, стало на мить прегарним. Ще більше здивувався юнак, зрадів. А дівчина хитнула головою, сказала просто, ніби вона й чекала таких слів:

– Я згодна, хлопче. Буду твоєю нареченою. Клич мене Надією. А як звати тебе?