355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Ілько Борщак » Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана » Текст книги (страница 1)
Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана
  • Текст добавлен: 8 сентября 2016, 23:01

Текст книги "Іван Мазепа: Життя й пориви великого гетьмана"


Автор книги: Ілько Борщак


Соавторы: Рене Мартель

Жанр:

   

История


сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Ілько Борщак, Рене Мартель
ІВАН МАЗЕПА. Життя й пориви великого гетьмана

Пам'яті СОФІЇ БОРЩАКОВОЇ, що була душею цієї книжки,

вдячні автори


I. ЩАБЛІ КАР'ЄРИ

Україна, Мазепа! Два слова, повні споминів для всіх, що задумуються над історією Східної Європи. Багато менше промовляють вони до уяви загалу на Заході Європи. Україна для більшості – це мрячний, хоч і привабливий образ, мрійлива літня ніч, з низьким похмурим небом, де розсіяні великі, ясні зорі, якийсь невиразний малюнок, на який чужинцеві важко наложити рамки часу та простору.

У західноєвропейській літературі Мазепа, завдяки романтичній поезії залишився легендовим героєм, такою самою нереальною появою, як і країна, що його видала: вродливий юнак, напівголий, прив'язаний до розгнузданого дикого коня, що мчить у божевільному розгоні, цькований маревом, через степову тирсу назустріч таємному призначенню. Чи Мазепа є тут плодом уяви, маревом? Навіть і цим ні, а тільки динамічним жестом. А проте, до якої легенди зростає така пригода! Україна була тоді заборолом християнства проти татар і бусурманів, її вольні сини, козаки, були останніми лицарями, закоханими в мріях і воєнних пригодах, що нестримно й невпинно перемірювали верхом простір Оттоманської імперії, визволювали невільників і стримували турецькі наїзди. На своїх легких чайках вони глузували собі із тяжких галер і, шугнувши стрілою через Чорне море, появлялися неждано на берегах Константинополя. Українське козацтво було визнане державами – приймало в себе послів від цесаря, від французьких і шведських королів.

У добі, від якої починається наше оповідання, приблизно від 1650 р., Україна із буйної, плодючої країни перемінилася в пустелю. Воєнна хуртовина зруйнувала її, зрівняла з землею сотні міст і сіл, винищила населення. Скрізь горіли костри… догорали… Український народ визнав над собою суверенність польського короля. Це панування сподівався він перенести легко, бо козаки були в той час єдиною силою, що могла охоронити польську державу перед наїздами турків і татарів. Польські королі, може, були б пішли на уступки, якби могли були вести самостійно політику. Та вони мали за собою свою шляхту, хапку на плодючі землі багатої України і римську церкву, що відмовляла козакам права залишатись вірними православній вірі. Коли податкові драчки шляхтичів переходили межі і коли релігійні переслідування ставали нестерпні, тоді український народ бунтувався проти шляхти, а за ним появлялися костри, на яких гинули провідники поневоленого народу – найкращий квіт козацького лицарства.

Два роки раніше один із таких героїв Богдан Хмельницький підняв усе козацтво, селян, шляхту й духовенство проти шляхетського гніту. Польща стояла вже над пропастю. Козаки розбили королівське військо під Жовтими Водами, а під Корсунем Хмельницький узяв у полон Миколу Потоцького, переможця з-під Кумейок і Боравиці.

Хмельницький рушив на Волинь і Галичину, а після облоги Львова посунувся аж під Замостя та сеймові накинув вибір короля, брата Владислава IV, що був єзуїтом і кардиналом.

Проте не використав як слід своєї перемоги і не переслідував Польщі сам. Договір, підписаний ним у 1649 р., признавав у дійсності козацьку Україну як автономну державу під далекою суверенністю свого давнішого противника. Сам Хмельницький задовольнився становищем гетьмана.

Перемога ця не рішила справи. У 1651 р. війна почалася наново. Хмельницький, зраджений татарами, своїми союзниками, зазнав рішучої невдачі в битві під Жванцем. Побитий, самотній гетьман мусив шукати допомоги у природної опікунки всіх православних – Москви, якої суверенність визнав згодом у переяславськім договорі. У замазаній історичній картині тієї метушливої доби можна добачити кілька широких, простих ліній. Україна між зростаючою силою Москви та несупокійною Польщею змагала – повторимо тут славні слова Вольтера – завсіди до вольности: Богдан Хмельницький пробував скинути із себе шляхетське ярмо, але не міг визволитися від впливів Москви. Мазепа, що жив усе життя ідеєю визволення свого краю та народу, остаточно таки підняв зброю проти Росії. Хмельницький і Мазепа – у цих двох іменах з'ясована вся новіша історія України.

Мазепа вродився в Мазепинцях, на шляхетськім хуторі Київщини, недалеко Білої Церкви, який польський король Зігмунд-Август надав у 1592 р. шляхтичеві Михайлові Мазепі-Колєдинському зі славного роду Курчів.

Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви; його мати походила теж із великої української рідні Мокевських. Вони мали двоє дітей: доньку Олесю й сина Івана, майбутнього гетьмана.

Дата народин Мазепи непевна; догадуємося, що це приблизно 1640 рік.

Щодо його дитячих літ, то теж мусимо задовольнитися здогадами. Зате уявою можемо легко змалювати собі ту наскрізь епічну атмосферу, в якій він зростав у добі невпинних боїв козаків із Польщею. Ще змалку мусив він навчитися їздити верхи, володіти шаблюкою та засвоїти собі всі ті військові вправи, які, напевно, вабили нащадка козаків. А при цьому він не занедбував своєї освіти. Адже належав до інтелігентної рідні, де наука була завсіди в пошані. Вплив його мами, Марії, що була жінкою освіченою, сміливою й свідомою патріоткою, заважив на ньому, й був це єдиний вплив, до якого признавалася така таємна й незбагнена індивідуальність. Мати вислала його на студії до Києва, де тодішні школи були славні на весь європейський Схід. Вчили там професори, що кінчали свої студії на Заході, а заснував їх київський митрополит Петро Могила, давній учень Єзуїтської Колегії «Ля Флеш», звідки запозичив методи навчання.

Мазепа студіює три роки риторику та латину. Цицерон, Тит, Лівій і Тацит стають його улюбленими авторами і їхня мова та гармонійний стиль залишаться для нього зразками та чаруватимуть його все життя. Мазепа добре володів пером, у хвилинах дозвілля писав вірші й цікавився всіма родами літературної творчості.

Коли скінчив студії і вернувся до рідної хати, батько, що мріяв про велику кар'єру для свого сина, вислав його як пажа на двір польського короля Яна-Казимира. Молодець умів з'єднати собі короля миттю. Мазепа вже тоді вмів чарувати людей; аж до пізньої старості зберіг тайну привабливості; королі, князі, жіноцтво, вояки, козаки, а навіть духовні не вміли боронитися перед його дивною силою полонювати серця.

Ян-Казимир, син Зігмунда III та Констанції австрійської, провів усю свою молодість у боях проти Франції під іспанським прапором. Коли попав у полон, його зачинили на приказ Рішельє у Венсенському замку, звідкіля випустили нелегко, аж після настирливих прохань його брата польського короля Владислава IV. У 1643 р. він надягнув на себе чернечу рясу, пробув рік в Італії як єзуїт, а чотири роки пізніше став кардиналом. Після смерті брата його покликали на польський престол і він оженився зі своєю братовою, Маріею-Людвикою Гонзага, до якої колись зітхав так ніжно на французькім дворі нещасний Сен-Марс (фаворит Людовика XIII, згинув на ешафоті, бо конспірував проти Рішельє).

Новий польський король був у надто близьких взаєминах із західною цивілізацією, щоб не піддержувати з нею надалі зв'язків із практичних оглядів. Мав звичку висилати щороку на чужину трьох талановитих молодців шляхетського походження, щоб вони доповнювали свою освіту. Мазепа попав також між цих вибранців. Він оглянув Німеччину, Францію та Італію, спрагнений так само, як пізніше Петро Великий, на все поглянути власним оком та все зрозуміти; врешті-решт почав знайомитися з політикою і вернувся з чужини як людина світового знання та оглади.

У 1659 р. бачимо його на дворі Яна-Казимира у більших ласках, ніж коли-небудь. Тим часом події міжнародної політики надали небавом зовсім інший напрям його бурхливій долі.

Згода України з Польщею не тривала довго. Ще раз справдилася відома козацька приповідка: «Доки Дніпро тече…»

Шляхта не могла зректися своїх ілюзій, і між давніми противниками вибухнула нова війна. Цим разом Україна, що мусила наблизитися до молодої православної Москви, не мала щастя. Тоді Ян-Казимир опинився в поважних клопотах: Польща мала з усіх боків ворогів, на неї наступала Швеція, Бранденбург, ТрансильванІя, Москва та Україна, а навіть одна частина збунтованих польських магнатів звернулася проти неї. Ян-Казимир бачив уже свій кінець. Мазепа помагав йому всіма силами. Король доручав йому кілька разів нелегкі дипломатичні місії на Україні, й він умів завсіди виконати їх удатно.

Але Мазепа був українцем, і польські магнати не могли йому вибачити ні його походження, ні його успіхів.

У 1661 р. Польща зазнала нової фронди (* Бунт франц. шляхти проти Анни австрійської, себто: бунт шляхти). Магнати, збунтовані проти королівської влади, створили, як це було в них у звичаю, нову Конфедерацію. Під час одної із своїх подорожей Мазепа мав нагоду ствердити підлу поведінку одного із шляхтичів, Пасека, що був королівським прибічником.

Пасек, паливода із письменницьким хистом, фанатичний, брутальний і жорстокий, дивним жартом долі обезсмертив своє немилосердне перо саме завдяки тому Мазепі, якого він хотів знеславити на віки вічні.

Ян-Казимир, якому Мазепа розкрив очі, наказав арештувати Пасека, але цей великий крутій умів викрутитися і присягнув досмертну помсту Мазепі. Оба вони зустрілися рік пізніше в королівських передпокоях. Пасек, п'яний, а може, тільки прикинувшись нетверезим, виганьбив Мазепу. Цей замахнувся шаблюкою, а такий жест у королівській палаті вважали злочином. Мазепі занадто сильно заздрили придворні, щоб могли бути справедливими свідками інциденту; крім цього, він був козак, і Ян-Казимир, людина слабої волі, не завагався, коли треба було жертвувати Мазепою, щоб задовольнити апетити своєї шляхти. Мазепа втратив становище.

Та й ця невдача Мазепи не наситила помсти Пасека. Цей гуляка, що мав на совісті не одне темне дільце, мав – як це не дивно! – добре перо. Він залишив по собі «Спомини», які належать до найживіших творів польської літератури, написані з диявольським темпераментом, багатою, різкою й живою мовою, стилем блискучого полеміста та майстра шпади. Легко зрозуміти, що він хотів добре відплатитися Мазепі за підозріння, кинуте на його чесність, за яке він міг відпокутувати в'язницею.

Тому-то Пасек вигадав у своїх «Споминах» славну легенду про розгнузданого коня, що на перший погляд осліплювала своєю пластикою, а в дійсності, як більшість поетичних образів, надто далека від правди своєю ефективною романтичною уявою. Легенда ця каже, що Мазепа мав любку-жінку визначного польського магната; коли ошуканий чоловік дізнався про це, казав своїй службі зловити винуватця, прив'язати його нагого до дикого коня і пустити степом, що аж із Польщі помчав із ним в Україну. Пасек у ролі оборонця чесності так захопився власною уявою, що вигукнув: «Бачиш, Мазепо, до чого доводить підлота та чужоложство! Тьфу! Чи шляхтич може бути брехуном і злодієм?»

Хоча ця вся вигадка була неймовірна, – і ледве чи треба доказувати, що в дійсності така подія неможлива, – люди чомусь не ставились до неї скептично. Пасек, вийшовши із дуже реального та автентичного факту, що Мазепа користувався успіхом серед жіноцтва, хотів вкрити свого ворога тавром ганьби. Але придумана ним історія була в усіх подробицях занадто гарна й мала свою привабу: маса схопила її і перетворила в епопею, а поети, маляри та музики – Байрон, Гюго, Верне, Булянже, Ліст – покористувалися нею і звеличали її героя, що зріс До величини символу. Чи Едгар Кіне не порівняв раз нещасливої Франції до замученого Мазепи, перед ким простягалася славна майбутність?

Та вернімся до історичних фактів.

Мазепа віддалився від Польщі не з приводу якоїсь жінки. Його суперечка з Пасеком була для нього доказом, що він не може числити на дружбу Яна-Казимира, дарма, що цей уважав його своїм довіреним; це вразило його горду душу.

Невдача пригадала йому рідний край. Він зрозумів тоді, що Україна – це досить широке поле для його діяльності, для його могутнього темпераменту і для його мрій – спрагнених влади та володіння.

Невдячність чужинця розбудила в його враженій душі патріотичні почування, досі невиразні.

У 1663 р. Мазепа входить у політичне життя України.

Ян-Казимир перейшов удруге Дніпро і йшов війною на Україну. Мазепа належав до його дружини. Коли двір польського короля зупинився в Білій Церкві, Мазепа покинув його і поїхав на хутір свого батька до Мазепинець.

Саме тоді на Україну споглядали заздрим оком три могутні суперники: Варшава, Москва й Константинопіль. Кожна з цих держав мала там свою партію і свого гетьмана. Найславніший був Петро Дорошенко, що мріяв з'єднати Україну, що була під Польщею, в одну державу під номінальною опікою султана. Цей дужий й суворий вояка належить до ряду великих українських патріотів, обезсмертнених народними піснями. І на Заході знали цього страшного козака; французькі «La Gazette» та «Le Mercure» оповідали подрібно, як Дорошенко, союзник турків, перемінив Польщу в пустиню; його портрети продавали в Парижі, Лондоні та Гамбурзі…

До нього прийшов Мазепа. Ведений певним інстинктом і маючи вже деякий досвід, придбаний на польськім дворі, пильний, зручний, елегантний та освічений, він зробив негайно кар'єру: спершу призначили його комендантом гетьманської гвардії, а хутко потім дійшов він до почести генерального писаря, себто провідника всієї дипломатії у козацькій державі.

У тій добі свого життя він переходить чимало любовних пригод; знаємо, що в своїй молодості, повній розквіту та перемог, мав він довкола себе чимало гарних жінок, яких імення до нас не дійшли. Із матеріальних оглядів жениться він із багатою вдовою, яка хутко після цього сходить із світа, залишаючи йому велике майно..

Новий генеральний писар Дорошенка ввійшов до доброї школи, де міг прегарно розвинути свій незрівняний вроджений дипломатичний хист. Він мусить виступати як посередник у переговорах з усією Європою: ладити між султаном, кримським ханом, польським королем, московським царем і бранденбурзьким електором. Сам Людовик XIV пробував нав'язати зносини з Дорошенком через свого варшавського амбасадора на те, щоб дістати від нього допомогу-корпус для боротьби проти цісарської армії.

Всі землі на правім березі Дніпра заявились за прапором Дорошенка; Лівобережжя визнало Москву, якої представником був гетьман Самойлович, бідний попівський син. Українські патріоти мріяли про велику Козацьку Державу, що охопила би землі, які опинилися під владою обох цих гетьманів. Із тією метою не раз починалися переговори між Дорошенком і Самойловичем; Мазепа брав у них участь у 1674 р. і вперше зустрівся із московськими боярами.

Україна переживала тоді страшні дні: турки, поляки, татари і москалі йшли війною на її землі. Південні та західні землі, колись такі багаті та родючі, перемінились у пустиню. Тодішній літописець, Величко, так описує цей стан із сумом: «Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів; в їхніх гордих колись мурах ховаються нині тільки вужі та ящірки… Поля пусті. ліси, озера та очерети вкриває мох..» На всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів…».

Не один патріот разом із кобзарями плакав над руїною рідного краю, знав причину лиха, бачив домашні чвари, чужинців, що постійно встрявали у внутрішню політику, та найкращі рідні сили розсіяні. Мазепа, може, терпів більш як інші від цих страшних національних гріхів, бо сам був у центрі справ і міг зблизька бачити невблаганні наслідки помилок. Його особиста амбіція, зміцнена новими успіхами, казала йому бажати здійснення одної, могутньої та незалежної України під його проводом.

Не робимо тут здогадів, а основуємось на документі, збереженім у московських архівах, «думі», яку сам він склав приблизно у тому часі:

 
Всі покою щиро прагнуть,
А не в оден гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво.
А все браття: то-то диво!
Не маш любви, не маш згоди,
Од Жовтої взявши Води.
През незгоду всі пропали.
Самі себе звоювали.
Гей, братове, пора знати.
Що не всім нам панувати
І речами керувати.
На корабель поглядімо,
Много людей полічимо.
Однак стерник сам керує,
Весь корабель у правує.
Пчулка бідна матку має
І оної послухає.
Жалься, Боже, України,
Що не в купі має сини:
Оден живе із погани,
Кличе сюди отамани.
Ідем матку рятувати,
Не дамо їй погибати!
Другий ляхам за грош служить,
По Україні і той тужить;
Мати моя старенькая!
Чом ти вельми слабенькая?
Різно тебе розшарпали,
Кгди аж по Дніпр туркам дали:
Все фортель щоб заслабіла
І аж вконець сил не міла.
Третій Москві юж голдує.
І їй вірно услугує.
Той на матку нарікає
І недолю проклинає:
Ліпше було б не родити,
Нежлі в таких бідах жити.
Од всіх сторон ворогують,
Огнем, мечем руїнують,
Од всіх не маш зичливости,
А не слушной учтивости;
Мужиками називають,
А підданством дорікають.
Чом ти синів не учила.
Чом од себе їх пустила?
Ліпше було пробувати
Вкупі лихо одбувати.
Я сим, бідний, не здолаю,
Хіба тілко заволаю:
Гей, панове – єнерали,
Чому ж єсте так оспали?
І ви, панство – полковники.
Без жадної політики
Озметеся всі за руки —
Не допустіть гіркой муки
Матці своїй більш терпіти,
Нуте врагів, нуте бити.
Самопали набивайте!
Острих шабель добувайте,
А за віру хоч умріте
І вольностей бороніте.
Нехай вічна буде слава,
Же през шаблю маєм права.
 

Ця «дума» містить у собі всю програму внутрішньої та закордонної політики: вона осуджує три чужинні орієнтації – на Росію, Туреччину та Польщу, що панували серед тодішніх українських провідників і протиставляє їм ідеал з'єдиненої, сильної, самостійної України, якій у глибині душі Мазепа залишився вірним усе життя. Кидаючи поклик своїм землякам, щоб згуртувались в одну державу, майбутній гетьман накликував одночасно до дисципліни, яку добровільно повинні би всі прийняти. Поза дипломатом і патріотом, що домагається сильної центральної влади, бачимо тут ще й аристократа, що хоче твердої ієрархії, Щоб державний корабель міг виплисти на повне море, керманича, який знає, що не всі можуть і вміють наказувати.

Мазепа жде, аж обставини дозволять йому здійснити цю програму і поки що тужить далі. Дорошенко висилає його з важним дорученням у Туреччину та Крим. Їде він із малим відділом татарів і п'ятнадцяти невільниками, яких узяв від Самойловича; був це дарунок, призначений від гетьмана для його союзників. Та саме тоді, коли він їхав у Крим, зустрів славетного кошового отамана Сірка, страховище бусурманів.

Сірко – це був сміливий, енергійний ватажок, що йшов у бій, як на бенкет, не дбав за добичу та роздавав її козакам. Татари, перед якими з таким жахом утікали інші народи, лякались його та називали «чортом».

Прикра несподіванка трапилась Мазепі: його татарську дружину перерізали, невільників визволили, а його самого взяли в полон. Запорожці вважали найбільшим злочином християнина видавати в руки невірних своїх братів; тому, що Мазепа прогрішився цим злочином, його як стій засудили на смерть. Ніколи за все своє бурхливе життя не опинявся він у такій великій і близькій небезпеці. Він попрохав дозволу сказати своє слово; коли вволили його волю, Мазепа сказав промову. Ані історія, ані легенда не передали нам цієї оборони генерального писаря козацької дипломатії. Знаємо тільки, що його красномовність, його природний хист промовляти до чужого пересвідчення, мали тим разом успіх. Дикий Сірко після довшої надуми сказав запорожцям: «Не вбивайте його… може, колись він стане в пригоді батьківщини».

Мазепу відвели разом із Дорошенковими листами, що їх найшли при ньому, під охороною варти до головного союзника Сірка, гетьмана Самойловича, що піддався Москві. За ті два дні, які провів Самойлович із Мазепою, він підпав під його чар і згодився вислати його до Москви; Мазепа дався намовити і рішив покинути Дорошенка. Самойлович сказав йому на прощання: «Ручу тобі своїм словом, що ніхто не торкне ані тебе, ані твого добра. Розкажи тільки щиро в Москві все те, що ти сказав тут про Дорошенка, його плани, про кримського хана. Щасливої дороги, а хутко вертайся».

Якби Самойлович умів був глядіти у майбутнє, його погляди були би трохи інакші.

Мазепа з'єднав своїм чаром хитрих московських бояр так само, як з'єднав був собі польських магнатів, турецьких достойників і невгамовних запорожців. Він дотримав обітниці, яку дав Самойловичеві: оповів усе, що знав про Дорошенка, а листи гетьмана до великого везиря та кримського хана познайомили московських дипломатів із планами їхніх противників. Мазепу прийняли з усіма чемностями та заходились біля нього, і коли він виїжджав із Москви, прохали його переїхати з усім своїм майном на лівий берег Дніпра, де командував його новий приятель, Самойлович. Від тої хвилини він залишився на його дворі.

Тим часом кінця недолі України не було вадко. Історики цієї доби добре називають її: Великою Руїною. Нові загони турків і татарів перевалювались через нещасливу країну; на своїх куцих кониках зі стриженими гривами вони розтікалися на всі боки, Вбивали, грабували та палили все, ще попало. Так було до 1680 р., аж до мирних переговорів із Москвою, Портою та Кримом. Коли переговори почались, Самойлович вислав Мазепу як свого представника до Москви і Мазепа виконав свою місію, як звичайно, щасливо.

З січня 1681 р. у Бахчисараї підписали мир Москва, Порта і Крим. Нещасливу Україну знову пошматували: Туреччина заступила Польщу, і Дніпро розмежовував московські землі від султанських, лівий берег перейшов до Росії, правий, із виїмком Києва та околиць, до Туреччини. А що дві держави, які поділились, добре зрозуміли змагання українського народу до єдності, то населенню заборонили під карою смерті переходити з одного берега ріки на другий. Це рішення засудило Правобережжя на загибель.

Україну ждало ще нове лихо. У Москві, коли Петро Великий був малолітком, його сестра Софія, що правила за нього, мріяла про славу візантійських імператорів, її улюбленець князь Василь Галіцин, освічений, інтелігентний, вихований на європейський лад, хотів прогнати турків з Європи і зорганізувати проти «невірних» святий союз, складений із Росії, Польщі, Венеції та Цісарства. А що Польща за короля Яна Собеського мала бути одною із найдіяльніших держав цього союзу, то треба було подбати за її участь усякою ціною. 28 квітня 1686 р. Польща та Москва підписали «вічний мир», звернений проти Туреччини. Україна мусила перша заплатити його кошти, і проти народного протесту Москва признала Польщі право володіння правим берегом Дніпра: 40 літ після повстання Хмельницького поляки знову появилися перед Києвом.

Москва підготовляла війну проти турків, але, як завсіди, так і цим разом, найбільший її тягар мала взяти на себе Україна. Спішні листи, а за ними посланці їхали до Самойловича. Цей, як усі довкола нього, ненавидів шляхти і не скривав свого бажання, щоб «Святий Союз» скінчився невдачею. Коли йому принесли часописи зі звістками, що цісарські війська зайняли Будапешт і венеціанці зробили десант у Мореї, він не хотів повірити. Зате, коли йому сказали, що поляки повтікали з Молдавії і що на Волині появились татари, він сердечне зареготався.

При кінці квітня 1687 р. вся козацька армія, покликана універсалом Самойловича, попрямувала на Крим. Коли гетьман виїхав напереді свого війська зі своєї столиці Батурина, його кінь спотикнувся посередині моста. «Лихий знак!» – сказали довкола. Мазепа їхав поруч; він був генеральним осаулом.

При кінці травня московське військо підійшло, щоб з'єднатися з українським між ріками Орлом і Самарою, посередині нинішньої Катеринославщини; командував князь Галіцин. Союзники йшли разом на Крим.

Військо мусило переїжджати голими степами. Спека була нестерпна; весна не мала дощів, ні літо бурей; навіть ранньої роси не було і неба ненарушно-чисте пражило немилосердно. Трава висохла, під ногами людей і коней збивалась курява, засипувала очі та душила. Гетьман, що вже раз хорував на очі, мучився дуже. Від невдоволення та люті він не міг стримати грубих, нерозумних слів: «Нехай буде проклята та війна, яку почала Москва і за яку я заплачу своїм здоров'ям! Чортівську штуку затіяла Москва! Перед усім світом чванилась, що завоює кримське ханство. Яке нам діло до цієї каторги?»

Татари підпалили степ, і довкола українсько-московської армії горіло. Коли вогонь ущух, бо не мав чим горіти, перед союзниками простяглись згарища пустелі. Несамовитий вітер із далечі проймав смагою через задушливе повітря і ніс хвилі куряви, що смертним чорним рядном вкривали людей і коней. Треба було відступати.

Відступали аж до рік і над берегами зупинились.

Не можна вже було дігнати ворога.

Галіцин у щораз більшій розпуці бачив, що втікає від нього такий сподіваний воєнний успіх. Те саме відчували інші московські полководці, їхнє військо пройшло величезні простори, надибувало надлюдські перепони, бо воно не звикло до степу, як козаки. Треба було звалити на когось вину. Тоді пригадали собі необережні нарікання Самойловича. Найдивніші балачки йшли у Московському таборі:

– Це не татари, а українці підкладають на степу вогонь за таємним наказом гетьмана…

– Татари та козаки змовились, щоб не дати цареві завоювати Крим…

Галіцин не робив нічого, щоб заперечити ці поголоски, бо вони подекуди виправдовували його невдачу.

Мазепа зрозумів, що прийшов мент, коли він повинен виступити. Під час свого першого побуту у Москві він ближче познайомився з Галіциним, очарував його і з'єднав собі. Під час тієї нещасливої виправи перші нитки дружби закріпились. З другого боку козаки віддавна не любили Самойловича. Вони казали, що він деспот, гнівний» хапливий і накладає на народ занадто важкі тягарі. В оточенні гетьмана повстала справжня змова з метою заохотити його, щоб протиставився Галіцинові і щоб щораз більше віддалити його від своїх підданих. Хоча Мазепа давав почин до цих маневрів, він був настільки обережний, що прилюдно тримався осторонь; як звичайно, він вів гру тонко і розумно.

Армія надалі подавалась узад. 7 липня група козацьких старшин, до якої Мазепа вмів зручно не пристати, передала Галіцинові донос до царя проти Самойловича, якого обвинувачували між іншим у тому, що хоче відірвати Україну від Москви. Галіцин вислав цей документ, не повідомивши гетьмана про загрозливу небезпеку.

Два тижні пізніше окремий посланець від регентки привіз Галіцинові наказ арештувати Самойловича, відіслати до Москви і негайно вибрати нового гетьмана.

Галіцин казав уночі оточити своїм військом головну квартиру Самойловича і передав до відома козацьким старшинам наказ своєї володарки.

Коли гетьман, прокинувшись уранці, побачив, що його шатра сторожать московські вояки, він зрозумів усе своє лихо. Та як звичайно і цього ранку вій пішов до похідної церкви. Після богослужіння підійшов до нього один із полковників і, вхопивши його різко за плече, гукнув: «Пане гетьмане! військо зве тебе».

Гетьман вийшов мовчки із церкви.

На нього впала буря прокльонів, докорів й обвинувачень. Бачили, як київський полковник погрожував йому навіть сікачем, яким вимахував над його головою.

Казали сісти Самойловичеві на нужденнім візку, а його синові наохляп на худощаву кобилу і так завезли їх до головної квартири Галіцина.

Князь скликав козацьку старшину, яка знову повторила свої обвинувачення проти Самойловича. Він пробував надаремне виправдуватись; збори переривали йому весь час криками та погрозами, не даючи змоги роз'яснити справу. Його вивели і відіслали до Москви; там він коротав свої останні роки на засланні.

26 червня відбулись вибори на нового гетьмана. Козаки у рядах несли святочно до військової каплиці гетьманські відзнаки: бунчук та булаву.

Галіцин вийшов зі свого шатра на підвищення і так промовив голосно до козаків: «Козаки, виберіть собі гетьмана і за стародавнім звичаєм своїх батьків назвіть його одноголосне».

Настала велика мовчанка, а за нею знявся величезний крик, наче грім: «Мазепа, Мазепа, нехай Мазепа нам верховодить!»

Галіцин повторив кілька разів своє питання і на це дістав ту ж, однозгідну відповідь.

Тоді думний дяк із Москви вийшов на трибуну і прочитав переяславський договір, підписаний Хмельницьким і царем, основний акт, що з'ясовував взаємини між Україною і Москвою. Козацька старшина підписала папери, які їй предложили, і новий гетьман, склавши присяги на Євангелії, почав урядувати.

Кілька днів пізніше Мазепа у своїй головній квартирі дав великий обід у честь Галіцина. Вистріли артилерії віщували радісно степам про появу нового володаря України…


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю