Текст книги "Камінний господар"
Автор книги: Леся Украинка
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 3 страниц)
Я?
Д о н Ж у а н
Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуеньї тута читаєте нещирi молитви на гробi "незабутнього"…
А н н а
(спиняє його рухом руки)
Стривайте.
Нiхто вас не примушує – се перше, а друге – молитви мої правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив.
Д о н Ж у а н
Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi!
А н н а
В чому?
Д о н Ж у а н
У лицемiрствi.
А н н а
Я не мушу такого вислухати.
(Раптово рушає геть).
Д о н Ж у а н
(удержуючи її за руку)
Донно Анно!
Я не пущу вас!
А н н а
Я кричати буду.
Д о н Жу а н
(випускає її руку)
Я вас благаю вислухать мене.
А н н а
Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.
Д о н Ж у а н
Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi!
Я думав – от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила!
Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш – наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги – суворi, збройнi, непiдкупнi…
А н н а
Значить, були вже проби пiдкупити?
Д о н Ж у а н
Анно, хiба одчай не має прав своїх?
Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не приймає".
А н н а
Подумайте самi: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря такої слави, як ви, на самотi?
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, Анно!
Менi здається, я вже трачу розум!..
Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода… а речi, речi! Хто вас їх навчив?
Хто одмiнив вам душу?
А н н а
Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi.
Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, – ввiрвався ретязь!"
Невже ж би ви сами стерпiли сеє?
Д о н Ж у а н
Хiба вже я не маю шпаги, Анно?
А н н а
Так що ж – ви обезлюдите Мадрiд?
Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?
Д о н Ж у а н
Втiкаймо, Анно!
А н н а
Ха-ха-ха!
Д о н Ж у а н
Вам смiшно?
А н н а
Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам?
Д о н Ж у а н
Сеньйоро!!
А н н а
Та вже ж утретє чую сi слова, то може й надокучити.
Д о н Ж у а н
Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця.
А н н а
Хоч не без розуму – ви признаєте?
Д о н Ж у а н
О, се я признаю!
А н н а
Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?
Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач.
Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна?
Самi подумайте, чи се ж не смiх?
I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий.
Д о н Ж у а н
Анно, я так нiкого не любив, як вас!
Для мене ви були немов святиня.
А н н а
Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу?
Д о н Ж у а н
Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною!
А н н а
Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя.
Д о н Ж у а н
Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням?
Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям.
(Показує на статую).
А н н а
I безневинно.
Д о н Ж у а н
(вiдступає вiд неї вражений)
Коли се так…
А н н а
Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив.
Д о н Ж у а н
Його була в тiм воля.
А н н а
I я по волi йшла на те життя.
Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя – поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш.
Д о н Ж у а н
Тi верхiв'я…
Ви знаєте про їх мої думки.
А н н а
Що варта думка проти свiтла щастя?
Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi…
Д о н Ж у а н
Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце!
Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".
Та чим же маю заслужити вас?
Я через вас терплю таємну ганьбу.
Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба?
Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю?
Чи ви повiрите? – менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо.
А н н а
Але з одчаю тiльки?
Д о н Ж у а н
Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi?
А н н а
(показує на статую командора)
Вiн колись казав:
"То не любов, що присяги боїться".
Д о н Ж у а н
В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?!
А н н а
Що ж я можу вам сказати?
Д о н Ж у а н
(хапає її за руку)
Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе.
А н н а
Се погроза?
Д о н Ж у а н
Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом!
Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте!
(Стискає їй обидвi руки i весь тремтить, дивлячись їй у вiчi).
А н н а
Дайте час… я мушу подумати…
(Задумується).
Вiд брами наближається стежкою донна Консепсьйон – поважна грандеса, з дiвчинкою i дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих i випускає Аннинi руки.
Д i в ч и н к а
(пiдбiгаючи до Анни)
Добридень, донно Анно!
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Сеньйора молиться, не заважай.
А н н а
(збентежена)
Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,
Розiночко… Така менi бiда з дуеньєю – пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi…
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Анно, таж тута лицар є, провести мiг би.
(До дон Жуана).
Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич!
Вам слiд її хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги.
(До дiвчинки, що побiгла вперед).
Розiно, пiдожди!
(До Анни).
Моя пошана!
Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана.
А н н а
(до дон Жуана)
Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашої… Радiйте!
Тепер уже не треба визволяти – впаде сама з гори принцеса ваша!
(В одчаю хапається за голову).
Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич?
Але сього не буде!
Д о н Ж у а н
Присягаю – я не хотiв сього, не мiг хотiти.
Негiдних перемог я не шукаю.
Чим можна се поправити? Скажiте.
Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю.
Пауза.
Анна думає.
А н н а
Прийдiть до мене завтра на вечерю.
Я вас прийму. I ще гостей покличу.
Нам, може, краще бачитись прилюдно…
Я, може, якось… Ах, iде дуенья!
Д у є н ь я
(наближаючись)
Сеньйора хай пробачить…
А н н а
Ви не виннi, що застарi для служби.
Д у є н ь я
(жалiбно)
О!..
А н н а
Ходiм.
(Мовчки киває головою дон Жуановi, той низько вклоняється).
Анна з дуеньєю виходять.
С г а н а р е л ь
(виходить з каплицi)
Що ж, можна вас поздоровити, пане?
Запросини дiстали на вечерю?
Та ви щось мов не радi… Се то правда – в тiм домi їсти… ще там почастують з начиння того пана…
(Показує на статую командора).
Д о н Ж у а н
Ну,так що?
С г а н а р е л ь
Та те, що якби сей сеньйор знайшовся там завтра при столi супроти вас, то…
Д о н Ж у а н
Ти гадаєш, може б, я злякався?
Так я ж iз ним стрiвався вже не раз.
С г а н а р е л ь
То що! Мертвяк страшнiший вiд живого для християнина.
Д о н Ж у а н
Тiльки не для мене!
С г а н а р е л ь
А все ж би ви його не запросили на завтрашню вечерю.
Д о н Ж у а н
Бо не просять господаря.
С г а н а р е л ь
Принаймнi сповiщають.
Д о н Ж у а н
Ну що ж, iди i сповiсти його.
Я бачу, ти навчився етикети вiд того часу, як у гранда служиш, а не в банiта.
С г а н а р е л ь
Як же сповiстити?
Од вашого iмення?
Д о н Ж у а н
Та звичайне.
С г а н а р е л ь
Чого ж менi iти? Простiше ж вам.
Д о н Ж у а н
То дбав про етикету, а тепера простоти захотiв? Ей, Сганарелю, набрався ти тут заячого духу!
Не йде тобi Мадрiд сей на користь.
С г а н а р е л ь
А вам Мадрiд нiчого не завадив?
Д о н Ж у а н
Ну, ну, iди i сповiсти його!
С г а н а р е л ь
(рушає, але спиняється, оглянувшись на дон Жуана)
А що, як я вам принесу вiдповiдь?
Д о н Ж у а н
Вже ж не iнакше. Так я й сподiваюсь.
С г а н а р е л ь
(iде до статуї, вклоняється низько й проказує з насмiшкою, але й з тремтiнням у голосi)
Незрушно-мiцний i величний пане!
Зволiть прийнять привiт вiд дон Жуана, сеньйора де Маранья iз Севiльї, маркiза де Тенорiо i гранда.
Мiй пан дiстав високу честь запросин од вашої дружини донни Анни i має завтра ставитись на учту в ваш дiм. Але як вам то недогiдно, то пан мiй здержиться вiд завiтання.
Д о н Ж у а н
Ну, се останнє зайво.
С г а н а р е л ь
Нi, не зайво, iнакше – нащо й сповiщати?
(Скрикує).
Пане!
Вiн вам дає вiдповiдь, ще й листовну!
Д о н Ж у а н
Яку вiдповiдь? Де?
С г а н а р е л ь
(читає)
"Приходь, я жду".
Дон Жуан надходить.
Сганарель показує йому на сувiй пергаменту в лiвицi статуї.
Д о н Ж у а н
(пiсля паузи)
Ну що ж, i я, либонь, не без девiзи.
Виходять з кладовища.
VI
Свiтлиця для бенкетiв у командоровiй оселi. Не дуже велика, але гарно прикрашена рiзьбленими шафами, мисниками з дорогим начинням, арматурами тощо. Посерединi довгий стiл, накритий до званої вечерi, навколо нього дубовi стiльцi важкого стилю. При однiй стiнi проти кiнця стола великий портрет командора з чорним серпанком на рамi, проти другого кiнця довге вузьке свiчадо, що сягає пiдлоги, стiлець, що стоїть на чiльнiм мiсцi, приходиться спинкою до свiчада, а передом проти портрета. Слуга вiдчиняє дверi з сусiдньої кiмнати, iншi слуги лагодяться прислужувати при столi. Донна Анна уводить гурт гостей, здебiльшого старшого вiку, поважних, гордовитих, темно вбраних. Сама Анна у бiлiй сукнi, лямованiй по всiх рубцях широкою чорною габою.
А н н а
Прошу сiдати, дорогiї гостi.
(До найстарiшого гостя, показуючи на чiльне мiсце).
Ось ваше мiсце.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
Нi,сеньйоро мила, пробачте, я не сяду, хай лишиться воно порожнiм. Буде нам здаватись, що наш господар тiльки запiзнився i має ще прибути на беседу.
Се вперше ми тут сходимось без нього, i тяжко звикнути до тої думки, що слiд його закрила ляда смертi.
А н н а
(сiвши в кiнцi стола пiд портретом командора, проти чiльного мiсця, зоставленого порожнiм, подає знак слугам, щоб частували гостей, що вже позаймали свої мiсця)
Мої панове й панi, – розростiться, приймайтеся, частуйтеся i будьте вибачними, якщо неповний лад на вдовинiй беседi буде. Трудно вдовi самотнiй вдержати в господi той лицарський порядок, що потрiбен для честi дому.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(стиха до своєї сусiдки, молодшої панi)
Начебто для честi потрiбнi бенкети серед жалоби, а iншого нiчого не потрiбно.
Д о н н а К л а р а
(сусiдка донни Консепсьйон)
Та досi донна Анна у всьому додержувала честi.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Донно Кларо!
Я знаю те, що знаю…
Д о н н а К л а р а
(з косим поглядом на Анну)
Нi… хiба?
С л у г а
(на порозi)
Прибув маркiз Тенорiо.
А н н а
Проси.
Дон Жуан увiходить i спиняється коло порога
(Кивнувши дон Жуановi на привiт, звертається до гостей).
Дозвольте вам, моє шановне панство, представити сеньйора де Маранья, маркiза де Тенорiо.
(До дон Жуана).
Сеньйоре, прошу сiдати.
Дон Жуан, пошукавши поглядом собi стiльця, займає чiльне мiсце. Угледiвши напроти себе портрета командора, здригається.
А н н а
(до слуги)
Дай вина сеньйору.
Слуга подає дон Жуановi бiльший i кращий кубок, нiж iншим.
О д и н г i с т ь
(сусiд дон Жуана)
Я пiзнаю сей кубок. Нам годиться того згадать, хто з нього пив колись.
(Простягає свого кубка до дон Жуана).
Нехай же має дух його лицарський в сiм домi вiчну пам'ять!
Д о н Ж у а н
(торкаючи гостевого кубка своїм)
Вiчний спокiй!
С т а р а г р а н д е с а
(що сидить праворуч донни Анни. Стиха, нахилившись до господинi)
Я мало знаю їх, тих де Маранья, – чи се не дон Жуан?
А н н а
Йому наймення
Антонiо-Жуан-Луїс-Уртадо.
С т а р а г р а н д е с а
Ах, значить – се не той…
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(наслухає сю розмову, iронiчно всмiхається, нишком до сусiдки)
Якраз той самий!
С т а р и й г р а н д
(до сусiда свого, молодшого гранда)
Чи ви не знаєте, чим де Маранья так переважив нас, що без намислу на чiльнiм мiсцi сiв?
М о л о д ш и й г р а н д
(похмуро)
Не знаю, справдi.
С т а р и й г р а н д
Запевне, тим, що честь його нова, а наша вже зостарiлась.
М о л о д ш и й г р а н д
Запевне.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
(до дон Жуана, голосно)
Послухайте, сеньйоре де Маранья, я вас не встигла розпитати вчора, – не хтiла вам перебивать розмови, коли ви потiшали донну Анну на гробi мужа, – а проте цiкаво менi довiдатись, який же саме ви родич їй? Запевне, брат у перших?
Д о н Ж у а н
Нi, ми зовсiм не родичi.
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Ах, так?..
Але яке в вас добре, чуле серце!
Є наказ, правда, i в письмi святому:
"Зажурених потiш…"
А н н а
(трохи пiдвищеним голосом)
Свояцтво миле!
Дозвольте вам тепера пояснити, чому се я таким ладом незвиклим врядила сю вечерю…
(До дон Жуана).
Ах, пробачте, ви мали щось казати?
Д о н Ж у а н
Нi, прошу, провадьте вашу мову, донно Анно.
А н н а
(до лицарiв)
Коханi свояки, скажiть по правдi, чи я коли чим схибила повагу iмення роду вашого?
Л и ц а р i
Нiчим!
А н н а
(до дам)
Своячки любi, вам найкраще знати, як потребує жiнка молода поради й захисту в ворожiм свiтi.
А де ж поради й захисту шукати вдовi, що не покликана вiд бога вступити в стан чернечий найсвятiший?
Ослона тая, що менi постачив серпанок жалiбний, тонка занадто, щоб люди не могли мене дiткнути колючим осудом, хоч i невинну.
Скажiть менi, у кого й де я маю шукати оборони?
Д о н н а К о н с е п с ь й о н
Ох, найкраще, коли зовсiм її шукать не треба!
Д о н Ж у а н
Ще краще – колючкам не потурати i не давать їм на поталу волi.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
(дивлячись проникливе на дон Жуана)
Своячка наша має повну волю чинити все, що не плямує честi iмення де Мендозiв. А якби хто iнший заважав своячцi нашiй держати високо ту честь, – хай знає, що є в родинi лицарiв багато, i всi їх шпаги до послуги дамi.
Д о н Ж у а н
Вона багато шпаг не потребує, поки у мене є оця одна!
(Витягає свою шпагу до половини з пiхви).
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
(до Анни)
Чи вам доволi однiєї шпаги для оборони?
Д о н Ж у а н
Як не досить шпаги, то я знайду ще й iншу оборону.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
(знов до Анни)
Вiн має право се казати?
А н н а
Так.
Н а й с т а р i ш и й г i с т ь
Менi здається, ми в сiм домi зайвi.
(Встає, за ним iншi гостi).
Сеньйор маркiз, як бачте, ще не зважив, котору форму оборони вибрать.
Та краще се зробить на самотi, анiж прилюдно. А рiшинець, певне, нам оголосять не пiзнiш, як завтра, або вже ми його сами вгадаєм.
(Вклоняється Аннi, за ним усi гостi, рушають iз свiтлицi).
Донна Анна i дон Жуан лишаються сами.
Д о н Ж у а н
От i замкнулася камiнна брама!
(Гiрко, жовчно смiється).
Як несподiвано скiнчилась казкаї
З принцесою i лицар у в'язницi!..
А н н а
Чи то ж кiнець лихий – собi дiстати з принцесою i гордую твердиню?
Чого ж нам думати, що се в'язниця, а не гнiздо – спочин орлинiй парi?
Сама звила я се гнiздо на скелi, труд, жах i муку – все переборола i звикла до своєї високостi.
Чому не жити й вам на сiм верхiв'ї?
Адже ви знаєте крилатий дух – невже лякають вас безоднi й кручi?
Д о н Ж у а н
Мене лякає тiльки те, що може зломити волю.
Ан н а
Волi й так немає,
її давно забрала вам Долорес.
Д о н Ж у а н
О нi! Долорес волi не ламала!
Вона за мене душу розп'яла i заколола серце!
А н н а
А для чого?
Щоб вам вернути знов громадськi пута, колись такi ненавиднi для вас!
Д о н Ж у а н
О, певне, я б 'не витримав їх довго, якби не ви. Я б розрубав їх знову, коли iнакше з них нема визволу.
А н н а
Хто самохiть їх прийме хоч на мить, тому навiк вони вгризуться в душу – я добре знаю се, менi повiрте! – i вже їх скинути з душi не можна, та можна силою й завзяттям духа зробити з них ланцюг потужний влади, що вже й громаду зв'яже, наче бранку, i кине вам до нiг! Я вам кажу: нема без влади волi.
Д о н Ж у а н
Хай i так.
Я владу мав над людськими серцями.
А н н а
Так вам здавалося. А тi серця вiд влади вашої лиш попелiли i внiвець оберталися. Єдине зосталось незруйноване – моє, бо я вам рiвня.
Д о н Ж у а н
Тим я так змагався, щоб вас подужати!
А н н а
I то даремне.
Хiба ж не краще нам з'єднати силу, щоб твердо гору ту опанувати, що я на неї тяжко так здiймалась, а вам – доволi тiльки зняти персня з мiзинця i менi його вiддати.
Д о н Ж у а н
Долорес персня маю вам вiддати?!
А н н а
Чом нi? Таж я Долорес не вбивала.
Се ви поклали в сьому домi трупа, що мусив би лежати межи нами неперехiдним i страшним порогом.
Але готова я переступити i сей порiг, бо я одважна зроду.
Д о н Ж у а н
Багато в чiм мене винують люди, але одвагу досi признавали i друзi й вороги.
А н н а
Її в вас досить, щоб вихiд прорубати з сього дому,
Вас не злякають шпаги де Мендозiв, того я певна.
Д о н Ж у а н
Як же з вами буде?
А н й а
Що вам до того? Мною не журiться.
Найгiрше лихо – легше, анiж помiч нещира, вимушена.
Д о н Ж у а н
Ось мiй перстень!
(Здiймає персня з мiзинця i дає Аннi).
А н н а
(мiняється з ним перснями)
Ось мiй. А хутко я вам подарую iнакший: щоб печатi прикладати до командорських актiв.
Д о н Ж у а н
Як то?
А н н а
Так.
Я вам здобуду гiднiсть командорську.
Бо вже ж обранець мiй не стане низько в очах лицарства й двору. Всi те знають, що лицарем без страху ви були i в тi часи, коли були банiтом, а вже тепер ви станете зразком усiх чеснот лицарських – вам се легко…
Д о н Ж у а н
(впадає в рiч)
По-вашому, се легко – утопитись у тiм бездоннiм морi лицемiрства, що зветься кодексом чеснот лицарських?
А н н а
Доволi вже порожнiх слiв, Жуане!
Що значить "лицемiрство"? Таж признайте, що й ви не все по щиростi чинили, а дещо й вам траплялось удавати, щоб звабити чиї прекраснi очi, то вiдки ж се тепер така сумлiннiсть?
Чи, може, тут мета вам зависока?
Д о н Ж у а н
(в задумi)
То се я мав би спадок одiбрати пiсля господаря твердинi сеї?..
Як чудно… лицар волi – переймає до рук своїх тяжкий таран камiнний, щоб городiв i замкiв добувати…
А н н а
Ви, лицар волi, як були банiтом, були бандитом.
Д о н Ж у а н
Я ним бути мусив.
А н н а
А, мусили? То де ж була та воля, коли був примус бити й грабувати, щоб вас не вбили люди або голод?
Я в тiм не бачу волi.
Д о н Ж у а н
Але владу, признайте, мав я.
А н н а
Нi, не признаю!
Було "взаємне полювання" тiльки, – я пам'ятаю, як ви се назвали, так бути ж ловчим не велика честь!
Ви ще не знаєте, що значить влада, що значить мати не одну правицю, а тисячi узброєних до бою, що можуть i скрiпляти й руйнувати всесвiтнi трони, й навiть – здобувати!
Д о н Ж у а н
(захоплений)
Се горда мрiя!
А н н а
(приступає ближче, пристрасно шепоче)
Так, здобути трон! ви мусите у спадок перейняти i сюю мрiю вкупi з командорством!
(Пiдбiгає до шафи i виймає звiдти бiлий плащ командорський).
Дон Жуан одразу здригається, але не може одвести очей од плаща, захоплений словами Анни.
Жуане, гляньте! от сей бiлий плащ, одежа командорська! Се не марне убрання для покраси! Вiн, мов прапор,
єднає коло себе всiх одважних, усiх, що не бояться крiв'ю й слiзьми сполучувать камiння сили й влади для вiчної будови слави!
Д о н Ж у а н
Анно!
Я досi вас не знав. Ви мов не жiнка, i чари вашi бiльшi вiд жiночих!
А н н а
(приступає до дон Жуана з плащем)
Примiряйте сього плаща.
Д о н Ж у а н
(хоче взяти, але спиняється)
Нi, Анно, менi ввижається на ньому кров!
А н н а
Се плащ новий, ще й разу не надiтий.
А хоч би й так? Хоч би i кров була?
З якого часу боїтесь ви кровi?
Д о н Ж у а н
Се правда, що менi її боятись?
Чому менi не взять сього плаща?
Адже я цiлий спадок забираю.
Вже ж я господар буду сьому дому!
А н н а
О, як ви се сказали по-новому!
Я прагну швидше вас таким побачить, яким ви стати маєте навiк!
(Подає плаща, дон Жуан бере його на себе, Анна дає йому меча, командорську патерицю i шолом з бiлими перами, знявши з стiни).
Яка величнiсть! Гляньте у свiчадо!
Дон Жуан пiдходить до свiчада i раптом скрикує.
А н н а
Чого ви?
Д о н Ж у а н
Вiн!.. його обличчя!
(Випускає меч i патерицю i затуляє очi руками).
А н н а
Сором!
Що вам привидiлось? Погляньте ще.
Не можна так уявi попускати.
Д о н Ж у а н
(зо страхом одкриває обличчя. Глянув. Здавленим вiд несвiтського жаху голосом).
Де я? мене нема… се вiн… камiнний!
(Точиться од свiчада вбiк до стiни i притуляється до неї плечима, тремтячи всiм тiлом).
Тим часом iз свiчада вирiзняється постать командора, така, як на пам'ятнику, тiльки без меча й патерицi, виступає з рами, iде важкою камiнною ходою просто до дон Жуана. Анна кидається межи дон Жуаном i командором. Командор лiвицею становить донну Анну на колiна, а правицю кладе на серце дон Жуановi. Дон Жуан застигає, поражений смертельним остовпiнням. Донна Анна скрикує i падає низьма додолу до нiг командоровi.
