Текст книги "Камінний господар"
Автор книги: Леся Украинка
Жанр:
Классическая проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)
А н н а
Не бiйтесь, не надiну.
В Гвадалквiвiр я хочу їх закинуть, як будемо переїздити мiст.
Д о н Ж у а н
Нi, сього персня я не можу дати.
Просiть, що хочете…
А н н а
Просити вас я не збиралась нi про що. Я хтiла лиш перевiрити, чи справдi є на свiтi хоч одна людина вiльна, чи то все тiльки "маврiтанський стиль", i ви самi за ту хвалену волю не вiддасте й тоненької каблучки.
Д о н Ж у а н
А все життя вiддам!
Ан н а
(знов простягає руку)
Обручку!
Д о н Ж у а н
Анно!
Обручка та не є любовi знак.
А н н а
А що ж? кiльце з кайданiв? Дон Жуане,
I вам не сором в тому признаватись?
Д о н Ж у а н
Я слово честi дав її носити.
А н н а
Ах, слово честi?
(Встає).
Дякую, сеньйоре, що ви менi те слово нагадали.
(Надiває знову убiр i свою обручку i хоче вiдiйти).
Д о н Ж у а н
(падає на колiна)
Я вас благаю, донно Анно!
А н н а
(з гнiвним рухом)
Годi!
Доволi вже комедiї! Вставайте!
(Обертається i бачить командора, що наближається вiд дому до альтанки).
Прошу вас, дон Гонзаго, проведiть мене нагору знову.
К о м а н д о р
Донно Анно, скажiть менi того сеньйора ймення.
А н н а
Той лицар – наречений Долорiти.
Iнакше вiн не смiє називатись.
Д о н Ж у а н
У мене єсть iмення – дон Жуан.
Се ймення всiй Iспанiї вiдоме!
К о м а н д о р
Ви той банiт, кого король позбавив i честi, й привiлеїв? Як ви смiли в сей чесний дiм з'явитись?
Д о н Ж у а н
Привiлеї король дає, король i взяти може.
А честь моя, так само, як i шпага, менi належать – їх нiхто не зломить!
Чи хочете попробувати, може?
(Вихоплює шпагу i стає в позицiю до поєдинку).
К о м а н д о р
(закладає руки навхрест)
З банiтами ставать до поєдинку не личить командоровi.
(До Анни).
Ходiм.
(Бере Анну пiд руку i рушає, обернувшись плечима до дон Жуана).
Дон Жуан кидається за командором услiд i хоче проткнути його шпагою. З тiнi виринає "Чорне домiно" i хапає дон Жуана за руку обома руками.
"Ч о р н е д о м i н о"
(незмiненим голосом, так що можна пiзнати голос Долорес)
Немає честi нападати ззаду!
Анна оглядається. Дон Жуан i Долорес вибiгають за браму.
К о м а н д о р
Не оглядайтесь.
А н н а
Вже нема нiкого.
К о м а н д о р
(випускає Аннину руку i змiняє спокiйний тон на грiзний)
Вiн як сюди дiстався, донно Анно?
А н н а
Кажу ж вам, як Долорес наречений.
К о м а н д о р
Чого ж було стояти на колiнах?
А н н а
Кому?
К о м а н до р
Та вже ж йому тут перед вами!
А н н а
Не навпаки? Ну, то про що ж розмова?
К о м а н д о р
I ви могли дозволити…
А н н а
Мiй боже!
Хто ж дозволу на сiї речi просить?
Се, може, та кастiльська етикета наказує звертатися до дами:
"Дозвольте, панi, стати на колiна".
У нас за сеє кожна осмiяла б.
К о м а н д о р
Як ви привикли все збувати смiхом!
А н н а
Та змилуйтесь! якби я кожен раз, вiдкоша даючи, лила ще сльози, то в мене б очi вилиняли досi!
Невже б вам справдi так сього хотiлось?
Вам дивно се, що я за ним услiд не простягаю рук, не плачу гiрко, не сповiдаюся тут перед вами в злочинному коханнi, що мов буря налинуло на серце безборонне?
Була б я мов Iзольда в тiм романi, та шкода, я до того не в настрою, – якраз охоту маю.до фанданга!
О! чую, саме грають… lа-lа-lа!..
Ходiм, дон Гонзаго! я полину, як бiла хвиля, у хибкий танець, а ви спокiйно станете, мов камiнь.
Бо знає камiнь, що танок свавiльний скiнчить навiки хвиля – коло нього.
Командор веде Анну попiд руку нагору, де танцюють.
III
Печера на березi моря в околицi Кадiкса. Дон Жуан сидить на каменi i точить свою шпагу. Сганарель стоїть коло нього.
С г а н а р е л ь
Навiщо ви все точите ту шпагу?
Д о н Ж у а н
Так, звичка.
С г а н а р е л ь
Ви ж тепер на поєдинки вже не виходите.
Д о н Ж у а н
Не маю з ким.
С г а н а р е л ь
Хiба людей не стало?
Д о н Ж у а н
Всi тi люди не вартi сеї шпаги.
С г а н а р е л ь
Може, й шпага когось не варта?
Д о н Ж у а н
(грiзно)
Ти!!
С г а н а рель
Пробачте, пане, то жарт безглуздий. Я вже й сам не тямлю, де в мене тiї дурощi беруться, – от наче щось сiпне!
Д о н Ж у а н
Iди! Не застуй!
Сганарель, посмiхнувшись, виходить.
(Дон Жуан далi точить шпагу).
Ет, знову пощербив! Геть, на зламання!
(Кидає шпагу).
С г а н а р е л ь
(вбiгає, швидко i нишком)
Мiй пане, утiкаймо!
Д о н Ж у а н
Ще чого?
С г а н а р е л ь
Нас викрито. Я бачив: недалечке чернець якийсь блукає.
Д о н Ж у а н
Ну то що?
С г а н а р е л ь
Се шпиг вiд iнквiзицiї, напевне, а може, й кат з отруєним стилетом.
Д о н Ж у а н
Шпигiв я не боюся – звик до них, а шпага в мене довша вiд стилета.
Веди ченця, коротша буде справа.
Скажи йому, що сповiдi бажає всесвiтнiй грiшник дон Жуан.
С г а н а р е л ь
Гаразд.
Ви не дитина, я при вас не нянька.
Виходить i незабаром приводить в печеру ченця, невисокого на зрiст, тонкого, в одежi "невидимок" – в чорнiй вiдлозi (каптурi), що закриває все обличчя, тiльки, для очей у нiй прорiзанi дiрки.
Дон Жу а н
(встає назустрiч iз шпагою в руках)
Мiй отче, або, може, краще – брате, чому завдячую такi святiї одвiдини?
Чернець робить рукою знак, щоб Сганарель вийшов.
Ти вийди, Сганарелю.
(Бачачи, що Сганарель не спiшиться, пошепки до нього).
Поглянь, в ченця рука жiноча.
С г а н а р е л ь
Щоб їх!
(Махнувши рукою, виходить),
Дон Жуан кладе шпагу на камiнь. З-пiд одкинутої вiдлоги раптом виступає обличчя Долорес.
Д о н Ж у а н
Долорес?! Ви? i знов у сiй печерi…
Д о л о р е с
Я знов прийшла порятувати вас.
Д о н Ж у а н
Порятувати? Хто ж се вам сказав, що нiбито менi рятунку треба?
Д о л о р е с
Сама я знала се.
Д о н Ж у а н
Я ж не слабий, як бачите, – веселий, вiльний, дужий.
Д о л о р е с
Ви хочете, щоб вам здавалось так.
Д о н Ж у а н
(на мить замислюється, але хутко пiдводить голову рiзким, упертим рухом)
Я бачу, сеньйорито, ваша одiж настроїла вас на чернечий лад.
Але я вам не буду сповiдатись, – мої грiхи не для панянських слухiв.
Долорес мовчки виймає два сувої пергаменту i подає їх дон Жуановi.
Нi, вибачте, Долорес! Я не хтiв зневажить вас, менi було б се прикро.
Що ви менi принесли?
Д о л о р е с
Прочитайте.
Д о н Ж у а н
(швидко переглядає пергаменти)
Декрет вiд короля… i папська булла…*
Менi прощаються усi злочини i всi грiхи… Чому? З якої речi?..
I як до вас дiстались сi папери? * Булла – грамота, постанова або розпорядження папи римського, скрiпленi печаткою.
Дол о р е с
(спустивши очi)
Ви не догадуєтесь?
Д о н Ж у а н
О Долорес!
Я розумiю. Знов ви наложили на мене довг якийсь. Та вам вiдомо, що я привик свої довги платити.
Д о л о р е с
Я не прийшла сюди з вас плату править.
Д о н Ж у а н
Я вiрю вам. Але я не банкрот.
Колись я вам заставу дав – обручку, тепер готовий виплатить весь довг.
Уже ж я не банiт, а гранд iспанський, i вам не сором буде стать до шлюбу зо мною.
Д о л о р е с
(iз стогоном)
Боже! Дiво пресвятая!
Я сподiвалася, що сеє буде… але щоб так мою остатню мрiю я мусила ховати…
(Голос ЇЇ перехоплює спазма стриманих слiз).
Д о н Ж у а н
Я вразив вас?
Та чим, Долорес?
Д о л о р е с
Ви не зрозумiли?
Гадаєте, що як iспанський гранд дочцi гiдальга кине шлюбний перстень, немов гаман з червiнцями лихварцi, то в нiй повинно серце розцвiсти, а не облитись крiв'ю?
Д о н Ж у а н
Нi, Долорес, i ви ж мене повиннi зрозумiти: нiякiй дiвчинi, нiякiй жiнцi не був я досi винен зроду!
Д о л о р е с
Справдi?
Ви, дон Жуан, нiчим не завинили проти жiноцтва?
Д о н Ж у а н
Нi. Нiчим, нiколи.
Я кожен раз давав їм теє все, що лиш вони могли змiстити: мрiю, коротку хвилю щастя i порив, а бiльшого з них жадна не змiщала, та iншiй i того було надмiру.
Д о л о р е с
А ви самi могли змiстити бiльше?
(Пауза).
Платити вам не прийдеться сей раз.
Вiзьмiть назад сю золоту "заставу".
(Хоче зняти з своєї правицi обручку).
Дон Жу а н
(вдержує її руку)
Нi, то належить вам з святого права.
Д о л ор е с
Я вже сама до себе не належу.
Вже й се видиме тiло не моє.
Сама душа у сьому тiлi – дим жертовного кадила, що згорає за вашу душу перед богом…
Д о н Ж у а н
Що се?
Я ваших слiв не можу зрозумiти.
Ви мов заколота кривава жертва, такi в вас очi… Сей декрет, ся булла..
Ви як їх здобули? Я вас благаю, скажiть менi!
Д о л о р е с
Навiщо вам те знати?
Д о н Ж у а н
Ще, може, я зречуся тих дарiв.
Д о л о р е с
Ви їх зректись не можете, я знаю.
А як вони здобутi – все одно.
Не перший раз за вас загине жiнка, якби ж то хоч, остатнiй!
Д о н Ж у а н
Нi, скажiть.
Коли не скажете, я можу здумать, що спосiб добування був ганебний, бо чесний покриву не потребує.
Д о л о р е с
"Ганебний"… "чесний"… як тепер далеко вiд мене сi слова… Що ж, я скажу: я за декрет сей тiлом заплатила.
Д о н Ж у а н
Як?..
Д о л о р е с
Я не можу довше поясняти.
Ви знаєте всi норови двiрськi, – там платиться за все коли не злотом, то…
Д о н Ж у а н
Боже! Як же страшно се, Долорес!
Д о л о р е с
Вам страшно? Я сього не сподiвалась.
Д о н Ж у а н
А вам?
Д о л о р е с
Я вже нiчого не боюся.
Чого менi жахатися про тiло, коли не побоялась я i душу вiддати, щоб за буллу заплатити?
Д о н Ж у а н
Та хто ж душею платить?
Д о л о р е с
Всi жiнки, коли вони кохають. Я щаслива, що я душею викупляю душу, не кожна жiнка має сеє щастя.
Святий отець вам душу визволяє вiд кар пекельних через те, що я взяла на себе каяться довiчно за вашi всi грiхи. В монастирi з уставом найсуворiшим я буду черницею. Обiтницю мовчання, i посту, й бичування дам я богу.
Зректися маю я всього, Жуане, i навiть – мрiй i спогадiв про вас!
Лиш пам'ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Пiде моя душа за вас на вiчнi муки.
Прощайте.
Дон Жуан стоїть мовчки, приголомшений.
(Долорес рушає, але зараз зупиняється).
Нi, ще раз! Остатнiй раз я подивлюся ще на сiї очi!
Бо вже ж вони менi свiтить не будуть в могильнiй тьмi того, що буде зватись моїм життям… Вiзьмiте ваш портрет.
(Здiймає з себе медальйон i кладе на камiнь).
Я маю пам'ятать про вашу душу, бiльш нi про що.
Д о н Ж у а н
Але якби я вам сказав, що мить єдина щастя з вами тут, на землi, дорожча задля мене, нiж вiчний рай без вас на небесах?
Д о л о р е с
(екстатичне, як мучениця на тортурах)
Я не прошу мене не спокушати!
Сей пiвобман… коли б вiн мiг до краю се серце сторожкеє одурити!
Святая дiво! дай менi принести за нього й сюю жертву!.. О Жуане, кажiть менi, кажiть слова кохання!
Не бiйтеся, щоб я їх прийняла.
Ось вам обручка ваша.
(Здiймає i хоче подати дон Жуановi обручку, але рука знесилено падає, обручка котиться додолу).
Д о н Ж у а н
(пiдiймає обручку i надiває знову на руку Долорес)
Нi, нiколи я не вiзьму її. Носiть її або мадоннi дайте на офiру, як хочете. На сю обручку можна дивитися черницi. Ся обручка не збудить грiшних спогадiв.
Д о л о р е с
(тихо)
Се правда.
Д о н Ж у а н
А вашої я не вiддам нiкому довiку.
Д о л о р е с
Нащо вам її носити?
Д о н Ж у а н
Душа свої потреби має й звички, так само, як i тiло. Я хотiв би, щоб ви без зайвих слiв се зрозумiли.
Д о л о р е с
Пора вже йти менi… Я вам прощаю за все, що ви…
Д о н Ж у а н
Спинiться! Не тьмарiть ясного спогаду, про сю хвилину!
За що прощати? Я ж тепера бачу, що я i вам не завинив нiчого.
Адже ви через мене досягли високого, пречистого верхiв'я!
Невже мене за се прощати треба?
О нi, либонь, ви в словi помилились!
У серцi сторожкiм такеє слово вродитись не могло. Вам не потрiбнi такi слова, коли ви стали вище вiд ганьби й честi. Правда ж так, Долорес?
Д о л о р е с
Здається, слiв нiяких бiльш не треба.
(Хоче йти).
Д о н Ж у а н
Стривайте ще, Долорес… Ви в Мадрiдi одвiдали сеньйору де Мендоза?
Д о л о р е с
(спиняється)
Ви… ви… мене питаєте про неї?
Д о н Ж у а н
Я бачу, рано вам ще в монастир.
Д о л о р е с
(перемагає себе)
Я бачила її.
Д о н Ж у а н
Вона щаслива?
Д о л о р е с
Здається, я щасливiша вiд неї.
Дон Жу а н
Вона про мене не забула?
Д о л о р е с
Нi.
Д о н Ж у а н
Почiм ви знаєте?
Д о л о р е с
Я серцем чую.
Д о н Ж у а н
Се все, що хтiв я знати.
Д о л о р е с
Я вже йду.
Д о н Ж у а н
Ви не питаєте мене, навiщо менi се треба знати?
Д о л о р е с
Не питаю.
Д о н Ж у а н
I вам не тяжко се?
Д о л о р е с
Я не шукала нiколи стежки легкої. Прощайте.
Д о н Ж у а н
Прощайте. Я нiколи вас не зраджу.
Долорес закриває раптом обличчя вiдлогою i виходить з печери не оглядаючись.
Сганарель увiходить i докiрливо дивиться на дон Жуана.
Д о н Ж у а н
(скорiш до себе, нiж до слуги)
Яку я гарну вигартував душу!
С г а н а р е л ь
Чию? Свою?
Д о н Ж у а н
Ущипливе питання, хоч несвiдоме!
С г а н а р е л ь
Думаєте, пане?
Д о н Ж у а н
А ти що думаєш?
С г а н а р е л ь
Що я видав вас ковадлом i клевцем, а ще нiколи не бачив ковалем.
Д о н Ж у а н
То ще побачиш.
С г а н а р е л ь
Шкода! пропало вже!
Д о н Ж у а н
Що? де пропало?
С г а н а р е л ь
Пiшла в черницi ваша доля, пане.
Д о н Ж у а н
То ти пiдслухував?
С г а н а р е л ь
А ви й не знали?
Хто має слуги, той повинен звикнуть, що має повсякчас конфесьйонал.
Д о н Ж у а н
Але щоб так нахабно признаватись!..
С г а н а р е л ь
То треба буть слугою дон Жуана.
Мiй пан вiдомий щирiстю своєю.
Д о н Ж у а н
Ну, не плещи!.. То тiнь моя пiшла, зовсiм не доля. Доля жде в Мадрiдi.
Сiдлай лиш коней. Ми тепер поїдем ту долю добувати. Швидше! Миттю!
Сганарель виходить. Дон Жуан бере шпагу до рук i проводить рукою по лезi, пробуючи її гострiсть, при тому всмiхається.
IV
Оселя командорова в Мадрiдi. Опочивальня донни Анни, велика, пишно, але в темних тонах убрана кiмната. Високi, вузькi вiкна з балконами сягають сливе до пiдлоги, жалюзi на них закритi. Донна Анна у сивiй з чорним пiвжалобнiй сукнi сидить при столику, перебирає у скриньцi коштовнi покраси i примiряє їх до себе, дивлячись у свiчадо.
К о м а н д о р
(увiходить)
Чого се ви вбираєтесь?
А н н а
На завтра покраси вибираю. Завтра хочу пiти на бiй бикiв.
К о м а н д о р
У пiвжалобi?!
А н н а
(з досадою вiдсуває покраси)
Ох, тi жалоби! i коли їм край?
К о м а н д о р
(спокiйно)
Ся має вiсiм день iще тривати.
По дядьковi вона не дуже довга.
А н н а
Найцiкавiше те, що я i в вiчi не бачила нiколи того дядька.
К о м а н до р
То справи не змiняє. Ви тепер належите до дому де Мендозiв, тож вам годиться шанувати пам'ять всiх своякiв.
А н н а
Продовж їм, боже, вiку!
Бо се тепер по дядьковi жалоба, а то була по тiтцi, перед нею ж – коли б не помилитись! – брат у третiх чи небiж у четвертих нам помер…
К о м а н д о р
На кого ви розсердились?
А н н а
Я тiльки хотiла пригадати, скiльки днiв я не була в жалобi з того часу, як з вами одружилась.
К о м а н д о р
Цiлий мiсяць.
А н н а
(iронiчно)
Ах, цiлий мiсяць? Се багато, справдiї
К о м а н д о р
Не розумiю вашої досади.
Невже-таки для марної розваги ладнi ви занедбати всi почеснi звичаї давнi?
А н н а
(встає)
Що се за слова?
Я не додержую звичаїв чесних?
Коли я що ганебного вчинила?
К о м а н д о р
Про щось ганебне й мови буть не може, але для нас i збочення найменше було б ступнем до прiрви. Не забудьте, що командорський плащ менi дiстався не просьбами, не грiшми, не насильством, але чеснотою. З нас, де Мендозiв, були здавен всi лицарi без страху, всi дами без догани. Чи ж подоба, щоб саме вас юрба могла огудить, коли ви завтра…
А н н а
(роздражнено)
Я не йду нiкуди.
К о м а н д о р
Зовсiм нема потреби замикатись.
Ми завтра маємо пiти до церкви.
А н н а
Я не збиралася до церкви завтра.
К о м а н д о р
А все-таки ми мусимо пiти, – казати казань має фра Iньїго.
А н н а
Се найнуднiший в свiтi проповiдник!
К о м а н д о р
Я з вами згоджуюсь. Та королева злюбила тi казання. Отже, ходить i цiлий двiр на них. Коли не буде з усiх грандес лиш вас, то се помiтять.
Анна мовчки зiтхає.
(Командор виймає з кишенi молитовнi чiтки з димчастого кришталю).
Я вам купив чiтки до пiвжалоби, а трохи згодом справлю з аметисту.
А н н а
(бере чiтки)
Спасибi, тiльки нащо се?
К о м а н д о р
Вам треба пишнотою всiх дам переважати.
I ще, будь ласка, як прийдем до церкви, не попускайте доннi Консепсьйон край королеви сiсти. Теє мiсце належить вам. Прошу вас пам'ятати, що нам належить перше мiсце всюди, бо ми його займати можем гiдно, i нас нiхто не може замiнити, – ручить за те не тiльки честь Мендозiв, а й ордену мого почесний прапор.
Коли ж не тiльки донна Консепсьйон, а й королева схоче те забути, то я не гаючись покину двiр, за мною рушить все моє лицарство, i вже тодi нехай його величнiсть придержує корону хоч руками, щоб часом не схитнулась. Я зумiю одважно боронити прав лицарських, та тiльки треба, щоб вони були всiм навiч безперечнi, а для того ми мусим пильнувать не тiльки честi, але й вимог найменших етикети, щонайдрiбнiших. Хай вони здаються для вас нудними, марними, без глузду..
А н н а
Терпливосте свята!
К о м а н д о р
Так, справдi треба молитись до терпливостi святої, коли хто хоче встоять на верхiв'ї тих прав, що вимагають обов'язкiв.
Права без обов'язкiв – то сваволя
Анна знов зiтхає.
Зiтхаєте? Що ж, вам було вiдомо, якi вас тут повинностi чекають.
Свiдомо ви обрали вашу долю, i ваше каяття прийшло запiзно.
А н н а
(гордо)
I в думцi я не маю каяття.
Я признаю вам рацiю. Забудьте мої химери – вже вони минули.
К о м а н д о р
Осе слова справдешньої грандеси!
Тепер я пiзнаю свою дружину.
Простiть, я був на мить не певен вас, i так менi тодi самотньо стало, i боротьба здалась менi тяжкою за той щабель, що має нас поставить ще вище.
А н н а
(живо)
За який щабель? Таж вище
є тiльки трон!
К о м а н д о р
Так, тiльки трон.
(Пауза).
Давно б я сей план вам розказав, якби я бачив, що ви тим жити можете, чим я.
А н н а
А ви сього не бачили?
К о м а н д о р
Я каюсь.
Але тепер я кожний крок мiй хочу робити з вами враз. Найвища скеля лише тодi вiнець почесний має, коли зiв'є гнiздо на нiй орлиця.
А н н а
Орлиця?
К о м а н д о р
Так, орлиця тiльки може на гострому i гладкому шпилi собi тривку оселю збудувати i жити в нiй, не боячись безвiддя, нi сонця стрiл, анi грiзьби перунiв.
За те їй надгорода – високостi…
А н н а
(переймає)
…у чистому нагiрному повiтрi без пахощiв облесливих долин.
Чи так?
К о м а н д о р
Так. Дайте руку.
Анна подає руку, вiн стискає.
I добранiч.
А н н а
Ви йдете?
К о м а н д о р
Так, на раду капiтулу*, як часом запiзнюся, то не ждiть. * Капiтул – зiбрання членiв якогось ордену.
(Виходить).
Анна сiдає i задумується.
Увiходить покоївка Марiквiта.
А н н а
Ти, Марiквiто? Де моя дуенья?
М а р i к в i т а
їй раптом так чогось недобре стало, аж мусила лягти. Але як треба, то я таки її покличу.
А н н а
Нi, нехай спочине. Заплети менi волосся на нiч та й iди.
М а р i к в i т а
(заплiтаючи Аннi коси)
Я маю сеньйорi щось казати, тiльки ждала, щоб вийшов з дому наш сеньйор.
А н н а
Даремне.
Я вiд сеньйора таємниць не маю.
М а р i к в i т а
О, певна рiч! Адже моя сеньйора зовсiм свята! Я саме се казала тому слузi, як брала тi квiтки.
А н н а
Який слуга? Що за квiтки?
М а р i к в i т а
Недавно слуга якийсь принiс квiтки з гранати вiд когось для сеньйори.
А н н а
(гнiвно)
Буть не може!
Квiтки з гранати, кажеш? I для мене?
М а р i к в i т а
Не знаю… Вiн казав… Воно-то правда – зухвало трохи, бо квiтки з гранати – то знак жаги. Та що я поясняю!
Адже се всiм вiдомо.
А н н а
Марiквiто, я мушу знать, вiд кого ся образа!
М а р i к в i т а
Слуга iмення не сказав, лиш мовив, квiтки тi даючи: "Се доннi Аннi вiд мавра вiрного".
Анна уривчасто скрикує.
Сеньйора знає, вiд кого то?
А н н а
(збентежена)
Не треба тих квiток…
М а р i к в i т а
Я принесу, хоч покажу.
А н н а
Не треба!
Марiквiта, не слухаючи, вибiгає i миттю вертається з китицею червоного гранатового цвiту.
(Одхиляючи квiти рукою та одвертаючись).
Геть викинь їх!
М а р i к в i т а
Я б їх собi взяла, коли сеньйора їх не хоче. Тут же квiтки навдивовижу…
А н н а
Так… вiзьми…
М а р i к в i т а
От завтра я заквiтчаюсь!
А н н а
Iди!
М а р i к в i т а
Чи тут не треба вiдчинити вiкон?
Страх душно!
А н н а
(в задумi, безуважно)
Вiдчини.
М а р i к в i т а
(одчиняючи)
I жалюзi?
А н н а
Нi, може, видко з вулицi.
М а р i к в i т а
(одчиняючи жалюзi)
Та де ж там!
Тепер на вулицi зовсiм безлюдно.
Тут не Севiлья! Ох, тепер в Севiльї дзвенять-бринять всi вулицi вiд спiвiв, повiтря в'ється в прудкiй мадриленьї!
А тут повiтря кам'яне…
А н н а
(нервово)
Ой, годi!
Марiквiта, говорячи, вихилилась Iз вiкна i розглядається на всi боки; раптом робить рукою рух, наче кидаючи щось.
(Завваживши рух).
Та що ти, Марiквiто?!
М а р i к в i т а
(невинно)
Що? Нiчого.
А н н а
Ти кинула до когось квiтку?
М а р i к в i т а
Де ж тамi
Я нетлю проганяла… Чи сеньйора нiчого бiльш не потребує?
А н н а
Нi.
М а р i к в i т а
(кланяється, присiдаючи)
Бажаю гарних, гарних снiв!
А н н а
Добранiч!
Марiквiта вийшла, а вийшовши, полишила в кiмнатi китицю з гранат. Анна, оглянувшись на дверi, тремтячою рукою бере ту китицю i з тугою дивиться на неї.
(Стиха).
Вiд мавра вiрного…
Дон Жуан без шелесту, зручно влазить вiкном, кидається на колiна перед Анною i покриває поцiлунками її одежу й руки.
(Впустивши китицю, в нестямi).
Ви?!
Д о н Ж у а н
Я! ваш лицар!
Ваш вiрний мавр!
А н н а
(опам'ятавшись)
Сеньйоре, хто дозволив?..
Д о н Ж у а н
(уставши)
Навiщо сеє лицемiрство, Анно?
Я ж бачив, як ви тiльки що держали сю китицю.
А н н а
Се трапилось випадком.
Д о н Ж у а н
Такi випадки я благословляю!
(Простягає до Анни руки, вона борониться рухом).
А н н а
Я вас прошу, iдiть, лишiть мене!
Д о н Ж у а н
Ви боїтесь мене?
А н н а
Я не повинна приймати вас…
Д о н Ж у а н
Якi слова безсилi!
Колись я не такi од вас чував!
Ох, Анно, Анно, де ж тi вашi гордi колишнi мрiї?
А н н а
Тi дiвочi мрiї – то просто казка.
Д о н Ж у а н
А хiба ж ми з вами не в казцi живемо? На кладовищi, мiж смiхом i слiзьми, вродилась казка, у танцi розцвiла, зросла в розлуцi…
А н н а
I час уже скiнчитись їй.
Д о н Ж у а н
Як саме?
Що вiрний лицар визволить принцесу з камiнної в'язницi, i почнеться не казка вже, а пiсня щастя й волi?
А н н а
(хитає головою)
Хiба не може казка тим скiнчитись, що лицар просто вернеться додому, бо вже запiзно рятувать принцесу?
Д о н Ж у а н
О нi! такого в казцi не буває!
Таке трапляється хiба в життi, та й то в нiкчемному!
А н н а
Менi нiчого од вас не треба. Я вас не прошу нi рятувать мене, нi потiшати.
Я вам не скаржусь нi на що.
Д о н Ж у а н
Ох, Анно, хiба я сам не бачу?..
(Нiжно).
Сiї очi, колись блискучi, гордi, iскрометнi, тепер оправленi в жалобу темну i погасили всi свої вогнi.
Сi руки, що були мов нiжнi квiти, тепера стали мов слонова кiсть, мов руки мученицi… Сяя постать була мов буйна хвиля, а тепера подiбна до тiї карiатиди, що держить на собi тягар камiнний.
(Бере її за руку).
Кохана, скинь же з себе той тягар!
Розбий камiнну одiж!
А н н а
(в знесиллi)
Я не можу… той камiнь… вiн не тiльки пригнiтає, вiн душу кам'янить… се найстрашнiше.
Д о н Ж у а н
Нi, нi! Се тiльки сон, камiнна змора!
Я розбуджу тебе вогнем любовi!
(Вiн пориває Анну в обiйми, вона схиляється йому на плече i проривається риданням).
Ти плачеш? Сiї сльози помсти просять!
Чутно, як здалека забряжчав ключ у замку, потiм на сходах чутно важкi, повiльнi кроки командора.
А н н а
Се похода Гонзага! Утiкайте!
Дон Ж у а н
Втiкати? Нi. Тепер я маю змогу йому не уступитися з дороги.
К о м а н д о р
(увiходить i бачить дон Жуана)
Ви? Тут?
Д о н Ж у а н
Я тут, сеньйоре де Мендоза.
Прийшов подякувать за веледушнiсть, колись менi показану. Тепер я рiвня вам. Либонь, се вам вiдомо?
Командор мовчки добуває свою шпагу, дон Жуан свою, i вступають в бiй. Донна Анна скрикує.
К о м а н д о р
(оглядаючись на неї)
Я вам наказую мовчати.
Дон Жуан коле його в шию, вiн падає i вмирає.
Д о н Ж у а н
Край!
(Обтирає шпагу плащем командоровим).
А н н а
(до дон Жуана)
Що ви зробили!
Д о н Ж у а н
Що? Я подолав сперечника у чеснiм поєдинку.
А н н а
Сього за поєдинок не признають, – ви будете покаранi за вбивство.
Д о н Ж у а н
Менi се байдуже.
А н н а
Але менi не байдуже, щоб тут мене взивали подвiйною вдовою i по коханцю! i по мужу,
Д о н Ж у а н
Я ж iще не був коханцем вашим.
А н н а
Сеє знаєм ми.
Та хто ж тому повiрить! Я не хочу з iменням зрадницi, з печаттю ганьби зостатися у сiм гнiздi осинiм.
Д о н Ж у а н
Втiкаймо вкупi!
А н н а
Ви ума збулися?
Се значить взяти камiнь у дорогу!
Iдiть вiд мене, бо iнакше зараз я крик здiйму й скажу, що ви хотiли мене збезчестити, зрадецьки вбивши сеньйора де Мендоза.
Д о н Ж у а н
Донно Анно, ви можете сказати се?!
А н н а
(твердо)
Скажу.
Д о н Ж у а н
А що, як я скажу, що ви були коханкою i спiльницею вбивства?
А н н а
Се не по-лицарськи.
Д о н Ж у а н
А ви, сеньйоро, по-якому збираєтесь робити?
А н н а
Я тiльки боронюся. I як ви от зараз пiдете iз сього дому, я всiм скажу i всi тому повiрять, що тут були розбiйники, та й годi.
Дон Жуан стоїть в непевностi.
Ну що ж? Либонь, нема про що вам думать?
Дон Жуан мовчки вилазить вiкном. Анна дивиться якусь хвилину в вiкно, ждучи, поки вiн далеко одiйде. Потiм бере iз скриньки покраси, викидає їх у вiкно i здiймає голосний крик.
Розбiй! Розбiй! Рятуйте! пробi! люди!
На крик її збiгаються люди, вона падає, нiбито зомлiла.
V
Кладовище в Мадрiдi. Пам'ятники переважно з темного каменю, суворого стилю. Збоку – гранiтна каплиця стародавнього будування.
Нi ростин, нi квiтiв. Холодний, сухий зимовий день.
Донна Анна в глибокiй жалобi повагом iде, несучи в руках срiбний нагробний вiнець. За нею йде стара дуенья. Обидвi надходять до могили, де стоїть пам'ятник командоровi – велика статуя з командорською патерицею в правицi, а лiвицею оперта на меч з розгорненим над держалном меча сувоєм. Анна мовчки стає на колiна перед могилою, кладе вiнець до пiднiжжя статуї i перебирає чiтки, ворушачи устами.
Д у е н ь я
(дiждавшись, поки Анна раз перебрала чiтка)
Я насмiляюся прохать сеньйору дозволити менi зайти на хвильку, зовсiм близенько, тут-таки, при брамi, до родички позичить рукавичок, – я їх забула дома, на нещастя, а холод лютий.
А н н а
Се не випадає, щоб я лишилась тут на самотi.
Д у е н ь я
Моя сеньйоро милостива! Пробi таж я стара, гостець мене так мучить!
Сеньйора бачить, як напухли руки?
Я, далебi, вiд болю нiч не спала.
А н н а
(глянувши на руки дуеньї)
А справдi, спухли. Ну, вже добре, йдiть, лиш не барiться.
Д у е н ь я
Буду поспiшати.
Моя сеньйора – янгол милосердя!
(Вiдходить).
Ледве дуенья вiдiйшла, з-за близького пам'ятника з'являється дон Жуан. Анна схоплюється на рiвнi ноги.
Д о н Ж у а н
Нарештi я вас бачу!
А н н а
Дон Жуане!
Се ви мою дуенью пiдкупили?
Д о н Ж у а н
Нi, я улучив мить. А хоч би й так, то ви сами були б iз того виннi.
А н н а