Текст книги "Лісова пісня"

Автор книги: Леся Украинка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

Л у к а ш

(ужахнувшись)

Що се таке?

М а в к а

Не бійся, то Русалка.

Ми подруги, – вона нас не зачепить.

Вона свавільна, любить глузувати,

але мені дарма... Мені дарма

про все на світі!

Л у к а ш

То й про мене?

М а в к а

Ні,

ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що досі знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались.

Л у к а ш

То ми вже поєднались?

М а в к а

Ти не чуєш,

як солов'ї весільним співом дзвонять?

Л у к а ш

Я чую... Се вони вже не щебечуть,

не тьохкають, як завжди, а співають:

"Цілуй! цілуй! цілуй!"

(Цілує її довгим, ніжним, тремтячим поцілунком).

Я зацілую

тебе на смерть!

Зривається вихор, білий цвіт метелицею в'ється по галяві.

М а в к а

Ні, я не можу вмерти...

а шкода...

Л у к а ш

Що ти кажеш? Я не хочу!

Навіщо я сказав?!.

М а в к а

Ні, се так добре -

умерти, як летюча зірка...

Л у к а ш

Годі!

(Говорить пестячи).

Не хочу про таке! Не говори!

Не говори нічого!.. Ні, кажи!

Чудна у тебе мова, але якось

так добре слухати... Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

М а в к а

Я слухаю тебе...

твого кохання...

(Бере в руки голову його, обертає проти місяця

і пильно дивиться в вічі).

Л у к а ш

Нащо так? Аж страшно,

як ти очима в душу зазираєш...

Я так не можу! Говори, жартуй,

питай мене, кажи, що любиш, смійся...

М а в к а

У тебе голос чистий, як струмок,

а очі – непрозорі.

Л у к а ш

Може, місяць

неясно світить.

М а в к а

Може...

(Схиляється головою йому до серця і замирає).

Л у к а ш

Ти зомліла?

М а в к а

Цить! Хай говорить серце... Невиразно

воно говорить, як весняна нічка.

Л у к а ш

Чого там прислухатися? Не треба!

М а в к а

Не треба, кажеш? То не треба, милий!

Не треба, любий! Я не буду, щастя,

не буду прислухатися, хороший!

Я буду пестити, моє кохання!

Ти звик до пестощів?

Л у к а ш

Я не любився

ні з ким ще зроду. Я того й не знав,

що любощі такі солодкі!

Мавка пристрасно пестить його, він скрикує з мукою втіхи.

Мавко!

ти з мене душу виймеш!

М а в к а

Вийму, вийму!

Візьму собі твою співочу душу,

а серденько словами зачарую...

Я цілуватиму вустонька гожі,

щоб загорілись,

щоб зашарілись,

наче ті квітоньки з дикої рожі!

Я буду вабити очі блакитні,

хай вони грають,

хай вони сяють,

хай розсипають вогні самоцвітні!

(Раптом сплескує руками),

Та чим же я принаджу любі очі!

Я ж досі не заквітчана!

Л у к а ш

Дарма!

Ти й без квіток хороша.

М а в к а

Ні, я хочу

для тебе так заквітчатися пишно,

як лісова царівна!

(Біжить на другий кінець галяви, далеко від озера,

до цвітучих кущів).

Л у к а ш

Почекай!

Я сам тебе заквітчаю.

(Іде до неї).

М а в к а

(смутно)

Не красні

квітки вночі... тепер поснули барви...

Л у к а ш

Тут світляки в траві, я назбираю,

вони світитимуть у тебе в косах,

то буде наче зоряний вінок.

(Кладе скільки світляків їй на волосся).

Дай подивлюся... Ой, яка ж хороша!

(Не тямлячись від щастя, пориває її в обійми).

Я ще набрати мушу. Я вберу

тебе, мов королівну, в самоцвіти!

(Шукає в траві попід кущами світляків).

М а в к а

А я калини цвіту наламаю.

Вона не спить, бо соловейко будить.

(Ламає білий цвіт і прикрашує собі одежу).

Р у с а л к а

(знов виходить з туману.

Шепоче, повернувшись до очеретів)

Дитинчата-Потерчата,

засвітіте каганчата!

В очеретах заблимали два бродячі вогники. Далі виходять Потерчата, в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи. Русалка притуляє їх до себе і шепоче, показуючи в далечінь на білу постать Лукашеву, що мріє в мороку поміж кущами.

Дивіться, он отой, що там блукає,

такий, як батько ваш, що вас покинув,

що вашу ненечку занапастив.

Йому не треба жити.

П е р ш е П о т е р ч а

Утопи!

Р у с а л к а

Не смію. Лісовик заборонив.

Д р у г е П о т е р ч а

А ми не здужаєм, бо ми маленькі.

Р у с а л к а

Ви маленькі,

ви легенькі,

в ручках вогники ясненькі,

ви як ласочки тихенькі, -

ви підіть у чагарник,

не почує Лісовик,

а як стріне -

вогник свіне -

був і зник!

Перекиньтесь блискавками

над стежками.

Спалахніть над купиною,

поведіть драговиною, -

де він стане,

там і кане

аж на саме дно болота...

Далі – вже моя робота!

Ну! блись-блись!

П о т е р ч а т а

(рушаючи одно до одного)

Ти сюдою, я тудою,

а зійдемось над водою!

Р у с а л к а

(радо)

Подались!

(Надбігає до болота, бризкає водою з пальців

позад себе через плечі. З-за купини вискакує Куць,

молоденький чортик-паничик).

Куцю-Куцю,

поцілуй у руцю!

(Свавільним рухом простягає йому руку, він цілує).

К у ц ь

За що ж то, панянко?

Р у с а л к а

Я тобі сніданко

гарне наготую, тільки не прогав.

(Показує в далечінь на Лукаша).

Бачиш? Що? привик ти до таких потрав?

К у ц ь

(махнув рукою)

Поки не в болоті, -

сухо в мене в роті!

Р у с а л к а

Буде хлопець твій,

радість буде й бабі, й матінці твоїй!

Куць стрибає за купину І зникає. Русалка в очереті зорить за Потерчатами, що миготять бігунцями, спалахують, блимають, снуються, перебігають.

Л у к а ш

(шукаючи світляків, завважає вогники)

Які хороші світляки! летючі!

Я ще таких не бачив! А великі!

Я мушу їх піймати!

(Ганяється то за одним, то за другим, вони непомітно надять його до драговини).

М а в к а

Не лови!

Коханий, не лови! То Потерчата!

Вони зведуть на безвість!

Лукаш не чує, захоплений гонитвою, і відбігає геть далеко від Мавки.

Л у к а ш

(раптом скрикує)

Пробі! Гину!

В драговину попав! Ой смокче! тягне!

Мавка надбігає на його крик, але не може дістатися до нього, бо він загруз далеко від твердого берега. Вона кидає йому один кінець свого пояса, держачи за другий.

М а в к а

Лови!

Пояс не досягає руки Лукашевої.

Л у к а ш

Ой, не сягає! Що ж се буде?

М а в к а

(кидається до верби, що стоїть, похилившись над драговиною)

Вербиченько-матусенько, рятуй!

(Швидко, як білиця, злазить на вербу, спускається по крайньому вітті, кидає знов пояса – він на сей раз досягає, – Лукаш хапається за кінець, Мавка притягає його до себе, потім подає руку і помагає злізти на вербу).

Русалка в очереті видає глухий стогін досади і зникає в тумані.

Потерчата теж зникають.

Д я д ь к о Л е в

(прокинувся від крику)

Га?.. Що таке? Вже знов якась мара?

Цур-пек! щезай!

(Оглядається).

Лукашу, де ти? гов!

Л у к а ш

(озивається з верби)

Я тута, дядьку!

Л е в

А ти тут чого?

(Підходить і заглядає на вербу).

Зліз на вербу, ще й з дівкою!

Лукаш ізлізає з верби. Мавка там лишається.

Л у к а ш

Ой дядьку!

Я тут було в драговині загруз;

натрапив на вікно, та вже вона

(показує на Мавку)

порятувала якось.

Л е в

А чого ж ти

стикаєшся отут як потороча? -

таж поночі!

Л у к а ш

Я світляки ловив...

(Уриває).

Л е в

(завважає світляки на Мавці)

Ба! так би ти й казав, то я ж би знав!

Тепер я бачу сам, чия то справа.

М а в к а

Я ж, дядечку, його порятувала.

Л е в

Дивись ти – "дядечку"! Знайшлась небога!

А хто ж його призвів у пастку лізти?

(Докірливо хитає головою).

Ей, кодло лісове! Така в вас правда!..

Ну, попаду ж і я Лісовика,

то вже не вирветься, – в пеньок дубовий

вщемлю те бородище-помелище,

то буде відати! Бач, підсилає

своїх дівок, а сам – і я не я!

М а в к а

(швидко збігає з верби)

Ні, він не винен! Хай Змія-цариця

мене скарає, якщо се неправда!

І я не винна!

Л е в

От, тепера вірю,

бо знаю, се в вас присяга велика.

Л у к а ш

Вона мене порятувала, дядьку,

от бігме, згинув би тепер без неї!

Л е в

Ну, дівонько, хоч ти душі не маєш,

та серце добре в тебе. Пробачай,

що я нагримав зопалу.

(До Лукаша).

Чого ж ти

по світляки погнався на болото?

Хіба ж вони по купинах сидять?

Л у к а ш

Та то якісь були такі летючі!

Л е в

Еге! то знаю ж я! То Потерчата!

Ну-ну, чекайте ж, приведу я взавтра

щеняток-ярчуків, то ще побачим,

хто тут заскавучить!

Г о л о с к и П о т е р ч а т

(озиваються жалібно, подібно до жаб'ячого кумкання)

Ні, ні, дідуню!

Ні, ми не винні!

Ми в драговинні

ягідки брали.

Ми ж бо не знали,

що тута гості,

ми б не зринали

із глибокості...

Ой нене, сум!

Нум плакать, нум!

Л е в

Чи бач, як знітилась невірна пара,

відьомський накоренок! Та нехай,

я вже дійду, хто винен, хто не винен!..

(До Лукаша).

А що, небоже, чи не час додому?

Ходім помалу.

(До Мавки).

Будь здорова, дівко!

М а в к а

Ви завтра прийдете? Я покажу,

де є хороше дерево на хату.

Л е в

Я бачу, ти про все вже розпиталась.

Метка! Та що ж, приходь, я з вами звик,

та й вам до нас прийдеться привикати.

Ходімо. Прощавай!

(Рушає).

М а в к а

(більш до Лукаша, ніж до Лева)

Я буду ждати!

Лукаш відстає від дядька, стискає мовчки обидві руки Мавці, безгучно її цілує і, догнавши дядька, іде з ним у ліс.

М а в к а

(сама)

Коли б ти, нічко, швидше минала!

Вибач, коханая! Ще ж я не знала

днини такої, щоб була щасна

так, як ти, ніченько, так, як ти, ясна!

Чом ти, березо, така журлива?

Глянь, моя сестронько, таж я щаслива!

Не рони, вербо, сліз над водою,

буде ж, матусенько, милий зо мною!..

Батьку мій рідний, темненький гаю,

як же я ніченьку сюю прогаю?

Нічка коротка – довга розлука...

Що ж мені суджено – щастя чи мука?

Місяць сховався за темну стіну лісу, темрява наплила на прогалину, чорна, мов оксамитна. Нічого не стало видко, тільки жевріє долі жар, позосталий від огнища, та по вінку із світляків знати, де ходить Мавка поміж деревами: вінок той ясніє то цілим сузір'ям, то окремими іскрами, далі тьма і його покриває. Глибока північна тиша, тільки часом легкий шелест чується в гаю, мов зітхання у сні.

ДІЯ ІІ

Пізнє літо. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро змаліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом.

На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій – жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки – десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію [мелодії № 11, 12, 13].

М а т и Л у к а ш е в а

(виходить з хати й гукає)

Лукашу, гов! А де ти?

Л у к а ш

(виходить з лісу з сопілкою і мережаним кийком у руках)

Тут я,мамо.

М а т и

А чи не годі вже того грання?

Все грай та грай, а ти, робото, стій!

Л у к а ш

Яка ж робота?

М а т и

Як – яка робота?

А хто ж обору мав загородити?

Л у к а ш

Та добре вже, загороджу, нехай-но.

М а т и

Коли ж воно, оте "нехай-но", буде?

Тобі б усе ганяти по шурхах

з приблудою, з накидачем отим!

Л у к а ш

Та хто ганяє? Бидло ж я пасу,

а Мавка помагає.

М а т и

Одчепися

з такою поміччю!

Л у к а ш

Сами ж казали,

що як вона глядить корів, то більше

дають набілу.

М а т и

Вже ж – відьомське кодло!

Л у к а ш

Немає відома, чим вам годити!

Як хату ставили, то не носила

вона нам дерева? А хто садив

города з вами, нивку засівав?

Так, як сей рік, хіба коли родило?

А ще он як умаїла квітками

попідвіконню – любо подивитись?

М а т и

Потрібні ті квітки! Таж я не маю

у себе в хаті дівки на виданню...

Йому квітки та співи в голові!

Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.

Куди ти?

Л у к а ш

Таж обору городити!

(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).

Мавка виходить з лісу пишно заквітчана, з розпущеними косами.

М а т и

(непривітно)

Чого тобі?

М а в к а

Де, дядино, Лукаш?

М а т и

Чого ти все за ним? Не випадає

за парубком так дівці уганяти.

М а в к а

Мені ніхто такого не казав.

М а т и

Ну, то хоч раз послухай – не завадить.

(Прикро дивиться на Мавку).

Чого ти все розпатлана така?

Нема, щоб зачесатись чепурненько -

усе як відьма ходить. Нечепурно.

І що се за манаття на тобі?

Воно ж і невигідне при роботі.

Я маю дещо там з дочки-небіжки,

піди вберися – там на жердці висить.

А се, як хоч, у скриню поклади.

М а в к а

Та добре, можу й переодягтися.

(Іде в хату. Звідти виходить дядько Лев).

М а т и

Хоч би подякувала!

Л е в

Що ти, сестро,

так уїдаєш раз у раз на дівку?

Чи то вона тобі чим завинила?

М а т и

А ти, братуню, вже б не відзивався,

коли не зачіпають! Ти б іще

зібрав сюди усіх відьом із лісу.

Л е в

Якби ж воно такеє говорило,

що тямить, ну, то й слухав би, а то...

"відьом із лісу"! – де ж є відьма в лісі?

Відьми живуть по селах...

М а т и

То вже ти

на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй

ту погань лісову, то ще діждешся

колись добра!

Л е в

А що ж? таки й діжду.

Що лісове, то не погане, сестро, -

усякі скарби з ліса йдуть...

М а т и

(глузливо)

Аякже!

Л е в

З таких дівок бувають люди, от щоЇ

М а т и

Які з їх люди? Чи ти впився? Га?

Л е в

Та що ти знаєш? От небіжчик дід

казали: треба тільки слово знати,

то й в лісовичку може уступити

душа така саміська, як і наша.

М а т и

Ну, а куди ж тоді відьомська пара

подінеться?

Л е в

Ти знов таки своєї?..

От ліпше заберуся до роботи,

як маю тут жувати клоччя!

М а т и

Йди!

або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою.

Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничина з набиванки і полинялий фартух з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

М а в к а

Вже й перебралась.

М а т и

Отак що іншого. Ну, я піду -

управлюся тим часом з дробиною.

Хотіла я піти до конопель,

так тут іще не скінчена робота,

а ти до неї щось не вельми...

М а в к а

Чом же?

Що тільки вмію, рада помогти.

М а т и

Ото-то й ба, що неконечне вмієш:

політниця з тебе абияка,

тащити сіна – голова боліла...

Як так і жати маєш...

М а в к а

(з острахом)

Як-то? Жати?

Ви хочете, щоб я сьогодні жала?

М а т и

Чому ж би ні? Хіба сьогодні свято?

(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).

Ось на серпа – попробуй. Як управлюсь,

то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: "Ціпоньки! ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-р-р...")

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

М а в к а

Не руш, коханий,

воно ж сире, ти ж бачиш.

Л у к а ш

Ай, дай спокій!

Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

Ну то дай сухого...

М а в к а

(швиденько виволікає з лісу чималу суху деревину)

Я ще знайду; тобі багато треба?

Л у к а ш

А що ж? оцим одним загороджу?

М а в к а

Чогось уже і ти став непривітний...

Л у к а ш

Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..

М а в к а

Чого їй треба? І яке їй діло?

Л у к а ш

Та як же? Я ж їм син...

М а в к а

Ну, син, – то що?

Л у к а ш

Бач... їм така невістка не до мислі...

Вони не люблять лісового роду...

Тобі недобра з їх свекруха буде!

М а в к а

У лісі в нас нема свекрух ніяких.

Навіщо ті свекрухи, невістки -

не розумію!

Л у к а ш

Їм невістки треба,

бо треба помочі, – вони старі.

Чужу все до роботи заставляти

не випадає... Наймички – не дочки...

Та, правда, ти сього не зрозумієш...

Щоб наші людські клопоти збагнути,

то треба справді вирости не в лісі.

М а в к а

(щиро)

Ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла

усі пісні сопілоньки твоєї.

Л у к а ш

Пісні! То ще наука невелика!

М а в к а

Не зневажай душі своєї цвіту,

бо з нього виросло кохання наше!

Той цвіт від папороті чарівніший -

він скарби т в о р и т ь, а не відкриває.

У мене мов зродилось друге серце,

як я його пізнала. В ту хвилину

огнисте диво сталось...

(Раптом уриває).

Ти смієшся?

Л у к а ш

Та справді, якось наче смішно стало...

Убрана по-буденному, а править

таке, немов на свято орацію!

(Сміється).

М а в к а

(шарпає на собі одежу)

Спалю се все!

Л у к а ш

Щоб мати гірше гризли?

М а в к а

Та що ж, як я тобі у цій одежі

неначе одмінилась!

Л у к а ш

Так я й знав!

Тепер уже почнеться дорікання...

М а в к а

Ні, любий, я тобі не дорікаю,

а тільки – смутно, що не можеш ти

своїм життям до себе дорівнятись.

Л у к а ш

Я щось не розберу, що ти говориш.

М а в к а

Бач, я тебе за те люблю найбільше,

чого ти сам в собі не розумієш,

хоча душа твоя про те співає

виразно-щиро голосом сопілки...

Л у к а ш

А що ж воно таке?

М а в к а

Воно ще краще,

ніж вся твоя хороша, люба врода,

та висловить його і я не можу...

(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).

Заграй мені, коханий, у сопілку,

нехай вона все лихо зачарує!

Л у к а ш

Ей, не пора мені тепера грати!

М а в к а

То пригорни мене, щоб я забула

осю розмову.

Л у к а ш

(оглядається)

Цить! почують мати!

Вони вже й так тебе все називають

накидачем...

М а в к а

(спалахнула)

Так! хто не зріс між вами,

не зрозуміє вас! Ну, що се значить

"накинулась"? Що я тебе кохаю?

Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,

що маю серце не скупе, що скарбів

воно своїх не криє, тільки гойно

коханого обдарувало ними,

не дожидаючи вперед застави?

Л у к а ш

Була надія, що віддячусь потім.

М а в к а

І знов чудне, незрозуміле слово -

"віддячуся"... Ти дав мені дари,

які хотів, такі були й мої -

неміряні, нелічені...

Л у к а ш

То й добре,

коли ніхто не завинив нікому.

Ти се сама сказала – пам'ятай.

М а в к а

Чому я маю сеє пам'ятати?

М а т и

(виходить із-за хати)

Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

Коли ти, дівонько, не хочеш жати,

то я ж тебе не силую. Вже якось

сама управлюся, а там на вісень,

дасть біг, знайду собі невістку в поміч.

Там є одна вдовиця– моторненька, -

сама припитувалась через люди,

то я сказала, що аби Лукаш

був не від того... Ну, давай вже, любко,

мені серпочка – другого ж немає.

М а в к а

Я жатиму. Ідіть до конопель.

Мати йде через галяву до озера і криється за очеретом.

Мавка замахує серпом і нахиляється до жита. З жита раптом виринає Русалка Польова; зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її невеличку постать;

на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квіти з куколю, ромен, березка.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(з благанням кидається до Мавки)

Сестрице, пошануй!

Краси моєї не руйнуй!

М а в к а

Я мушу.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Уже ж мене пошарпано,

всі квітоньки загарбано,

всі квітоньки-зірниченьки

геть вирвано з пшениченьки!

Мак мій жаром червонів,

а тепер він почорнів,

наче крівця пролилася,

в борозенці запеклася...

М а в к а

Сестрице, мушу я! Твоя краса

на той рік ще буйніше залишає,

а в мене щастя як тепер зов'яне,

то вже не встане!

Р у с а л к а П о л ь о в а

(ламає руки і хитається від горя, як од вітру колос)

Ой горенько! косо моя!

косо моя золотая!

Ой лишенько! красо моя!

красо моя молодая!..

М а в к а

Твоїй красі вік довгий не судився,

на те вона зроста, щоб полягати.

Даремне ти благаєш так мене, -

не я, то інший хто її зожне.

Р у с а л к а П о л ь о в а

Глянь, моя сестро, ще хвиля гуляє

з краю до краю.

Дай нам зажити веселого раю,

поки ще літечко сяє,

поки ще житечко не полягло, -

ще ж неминуче до нас не прийшло!

Хвильку! Хвилиночку! Мить одну, рідная!

Потім поникне краса моя бідная,

ляже додолу сама...

Сестро! не будь як зима,

що не вблагати її, не вмолити!

М а в к а

Рада б я волю вволити,

тільки ж сама я не маю вже волі.

Р у с а л к а П о л ь о в а

(шепче, схилившись Мавці до плеча)

Чи ж не трапляється часом на полі

гострим серпочком поранити руку?

Сестронько! зглянься на муку!

Крапельки крові було б для рятунку доволі.

Що ж? Хіба крові не варта краса?

М а в к а

(черкає себе серпом по руці, кров бризкає на золоті коси Русалки Польової)

Ось тобі, сестро, яса!

Русалка Польова клониться низько перед Мавкою, дякуючи, і никне в житі.

Від озера наближається мати, а з нею молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан, і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Молодиця йде замашистою ходою, аж стара ледве поспіває за нею.

М а т и

(до молодиці люб'язно)

Ходіть, Килинко, осьде край берези

ще свіже зіллячко. Ось деревій, -

ви ж гладишки попарити хотіли? -

Він добрий, любонько, до молока.

К и л и н а

Та в мене молока вже ніде й діти!

Коб ярмарок хутчій – куплю начиння.

Корова в мене турського заводу, -

ще мій небіжчик десь придбав, – молочна,

і господи яка! Оце вже якось

я в полі обробилася, то треба

роботі хатній дати лад. Ой тітко,

вдовиці – хоч надвоє розірвися!..

(Прибіднюється, підобгавши губи).

М а т и

Ей, рибонько, то ви вже обробились?

Ну, що то сказано, як хто робітний

та здужає... А в нас – маленька нивка,

та й то бог спору не дає...

К и л и н а

(дивиться на ниву, де стоїть Мавка)

А хто ж то

женцем у вас?

М а т и

Та там одна сирітка...

(Нишком).

Таке воно, простибіг, ні до чого...

К и л и н а

(надходить з матір'ю до Мавки)

Добридень, дівонько! Чи добре жнеться?

М а т и

(сплескує руками)

Ой лишенько! Іще не починала!

Ой мій упадоньку! Що ж ти робила?

Нездарисько! Нехтолице! Ледащо!

М а в к а

(глухо)

Я руку врізала...

М а т и

Було при чому!

К и л и н а

А дай сюди серпа – нехай-но я.

Мавка ховає серпа за себе і вороже дивиться на Килину.

М а т и

Давай серпа, як кажуть! Таж не твій!

(Вириває серпа Мавці з рук і дає Килині, тая кидається на жито і жне, як вогнем палить, аж солома свище під серпом),

М а т и

(втішно)

Ото мені робота!

К и л и н а

(не одриваючись од роботи)

Якби хто

перевесла крутив, то я б удух

сю нивку вижала.

М а т и

(гукає)

А йди, Лукашу!

Л у к а ш

(виходить. До Килини)

Магайбі.

К и л и н а

(жнучи)

Дякувати.

М а т и

От, Лукашу,

поможеш тут в'язати молодичці.

Бо та "помічниця" вже скалічіла.

Лукаш береться в'язати снопи.

Ну, жніте ж, дітоньки, а я піду

зварю вам киселиці на полудень.

(Іде в хату).

Мавка одійшла до берези, прихилилась до неї

і крізь довге віття дивиться на женців.

Килина який час так само завзято жне, потім розгинається, випростується, дивиться на похиленого над снопами Лукаша, всміхається, трьома широкими кроками прискакує до нього і пацає з виляском долонею по плечах.

К и л и н а

Ну ж, парубче, хутчій! Не лізь, як слимак!

Ото ще верисько!

(Залягається сміхом).

Л у к а ш

(і собі випростується)

Яка ти бистра!

Ось ліпше не займай, бо поборю!

К и л и н а

(кидає серпа, береться в боки)

Ану ж, ану! Ще хто кого – побачим!

Лукаш кидається до неї, вона переймає його руки; вони "міряють силу", упершись долонями в долоні; який час сила їх стоїть нарівні, потім Килина трохи подалась назад, напружено сміючись і граючи очима; Лукаш, розпалившись, широко розхиляє їй руки і хоче її поцілувати, але в той час, як його уста вже торкаються її уст, вона підбиває його ногою, він падає.

К и л и н а

(стоїть над ним сміючись)

А що? Хто поборов? Не я тебе?

Л у к а ш

(устає, важко дишучи)

Підбити – то не мація!

К и л и н а

Чи ж пак?

У хаті стукнули двері. Килина знов кинулася жати, а Лукаш в'язати. Хутко загін затемнів стернею і вкрився снопами; скілька горсток жита на розложених перевеслах лежать, як подолані і ще не пов'язані бранці.

М а т и

(з сінешнього порога)

Ходіте, женчики! вже є полудень.

К и л и н а

Та я своє скінчила, он Лукаш

ніяк не вправиться.

Л у к а ш

Мені недовго.

М а т и

Ну, то кінчай; а ви ходіть, Килинко!

Килина йде в хату. Двері зачиняються. Мавка виходить з-під берези.

Л у к а ш

(трохи змішався, побачивши її, але зараз оправився)

Ага, то ти? Ось дов'яжи снопів,

а я піду.

М а в к а

В'язати я не можу.

Л у к а ш

Ну, то чого ж прийшла тут наглядати,

коли не хочеш помогти?

(В'яже сам).

М а в к а

Лукашу,

нехай ся жінка більше не приходить, -

я не люблю її: вона лукава,

як видра.

Л у к а ш

Ти її ніяк не знаєш.

М а в к а

Ні, знаю! Чула сміх її і голос.

Л у к а ш

Сього ще мало.

М а в к а

Ні, сього доволі.

Ся жінка хижа, наче рись.

Л у к а ш

Іще що!

М а в к а

Нехай вона до нас у ліс не ходить.

Л у к а ш

(випростався)

А ти хіба вже лісова цариця,

що так рядиш, хто має в ліс ходити,

хто ні?

М а в к а

(сумно, з погрозою)

У лісі є такі провалля,

заховані під хрустом та галуззям, -

не бачить їх ні звір, ані людина,

аж поки не впаде...

Л у к а ш

Іще говорить

про хижість, про лукавство, – вже б мовчала!

Я бачу, ще не знав натури твеї.

М а в к а

Я, може, і сама її не знала...

Л у к а ш

Так от же слухай: якщо я тут маю

тебе питати, хто до мене сміє

ходити, а хто ні, то ліпше сам я

знов з лісу заберуся на село.

Вже якось там не пропаду між людьми.

Бо я не став отут сидіти в тебе,

як лис у пастці.

М а в к а

Я пасток на тебе

не наставляла. Ти прийшов по волі.

Л у к а ш

По волі ж і піду, як тільки схочу,

ніхто нічим мене тут не прив'яже!

М а в к а

Чи я ж тебе коли в'язати хтіла?

Л у к а ш

Ну, то до чого ж ціла ся балачка?

Дов'язав останнього снопа і, не дивлячись на Мавку, пішов до хати. Мавка сіла в борозні над стернею і похилилась у смутній задумі.

Д я д ь к о Л е в

(виходить із-за хати)

Чого се ти, небого, зажурилась?

М а в к а

(тихо, смутно)

Минає літо, дядечку...

Л е в

Для тебе

воно таки журба. Я міркував би,

що вже б тобі не тра верби на зиму.

М а в к а

А де ж я маю бути?

Л е в

Як на мене,

то не тісна була б з тобою хата...

Коли ж сестра таку натуру має,

що з нею й не зговориш. Я вже брався

і так, і інако... Якби то я

був тут господарем, то й не питався б;

та вже ж я їм віддав сей грунт і хату,

то воля не моя. Я сам піду

на зиму до села, до свеї доми...

Якби ти на селі могла сидіти,

то я б тебе прийняв.

М а в к а

Ні, я не можу...

якби могла, пішла б. Ви, дядьку, добрі.

Л е в

Хліб добрий, дівонько, а не людина.

Але, щоправда, я таки вподобав

породу вашу лісову. Як буду

вмирати, то прийду, як звір, до лісу, -

отут під дубом хай і поховають...

Гей, дубоньку, чи будеш ти стояти,

як сива голова моя схитнеться?..

Де-де! ще й не такі були дуби,

та й тії постинали... Зеленій же

хоч до морозу, кучерявий друже,

а там... чи дасть біг ще весни діждати?..

(Стоїть, смутно похилившись на ціпок).

Мавка поволі вибирає напівзів'ялі квітки з пожатого жита і складає їх в пучечок. З хати виходять мати, Килина І Лукаш.

М а т и

(до Килини)

Чого ви спішитесь? Та ще посидьте!

К и л и н а

Ей, ні вже, дядинусю, я піду.

Дивіть, уже нерано, – я боюся.

М а т и

Лукашу, ти провів би.

Л у к а ш

Чом же, можу.

К и л и н а

(поглядає на нього)

Та, май, робота є...

М а т и

Яка робота

увечері? Іди, синашу, йди

та надведи Килинку до дороги.

Самій увечері в сій пущі сумно.

Та ще така хороша молодичка, -

коли б хто не напав!

К и л и н а

Ой дядинусю,

се ж ви мене тепер зовсім злякали!

Лукашу, йдім, поки не звечоріло,

а то й удвох боятимемось!

Л у к а ш

Я б то?

боявся в лісі? Ого-го! помалу!

М а т и

Та він у мене хлопець молодець,

ви вже, Килинко, честі не уймайте!

К и л и н а

Ні, то я жартома...

(Завважає Лева).

Ов! дядьку Леве!

то ви-те вдома?

Л е в

(удає, мов не дочув)

Га? ідіть здорові!

(Йде собі в ліс).

К и л и н а

Ну, будьте вже здоровенькі, тітусю!

(Хоче поцілувати стару в руку, тая не дає, обтирає собі рота фартухом і тричі "з церемонією" цілується з Килиною).

К и л и н а

(вже на ході)

Живі бувайте, нас не забувайте!

М а т и

Веселі будьте та до нас прибудьте!

(Йде в хату і засовує двері за собою).

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Р у с а л к а

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш. Мавко?

М а в к а

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Р у с а л к а

0, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

М а в к а

Русалко! ти ніколи не кохала...

Р у с а л к а

Я не кохала? НІ, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод -

стає мов камінь. От м о є кохання!

А те твоє – солом'яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру -

згорить не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

М а в к а

(підводить голову)

Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Р у с а л к а

А чого ж сумує?

М а в к а

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Р у с а л к а

Чому?

М а в к а

Бо милий той – весняний вітер.

Р у с а л к а

Нащо ж було кохати їй такого?

М а в к а

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка

і, пестячи, кропив росою косу...

Так, так... він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Р у с а л к а

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе – він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері).

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.

М а в к а

(тихо, з глибокою журбою)

Так... він уже пролинув...

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Л і с о в и к

Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

М а в к а

(підводить голову)

Кого я зрадила?

Л і с о в и к

Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, -

тоді жадібно руки простягало

до тебе щастя і несло дари !

М а в к а

Так що ж мені робить, коли всі зорі

погасли і в вінку, і в серці в мене?

Л і с о в и к

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені. А тільки ти

жебрацькі шмати скинути не хочеш,

бо ти забула, що ніяка туга

краси перемагати не повинна.

М а в к а

(поривчасто встає)

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов як лісова царівна,

і щастя упаде мені до ніг,

благаючи моєї ласки!

Л і с о в и к

Доню,

давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна,

убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверху убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.