Текст книги "Пригоди професора Віл'яма Вокса на острові Ципанго"

Автор книги: Леонід Чернов

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 3 страниц)

ЧАСТИНА ДРУГА. ТРІУМФ

Вже майже півроку під керівництвом професора працювали сотні тубільців, творили блага культури.

Вже вечорами по збудованих нашвидку шинках молодь горлала п’яних пісень, частуючи себе свіжою вогненною водою, й платила новенькою, цупкою, щойно зробленою монетою.

Професор мав уже півтора десятки вірних слуг. Здатні дикуни відразу зрозуміли, що за маленькі монети, що їм дає професор, у харчевні можна дістати й м’ясо, й вогненну воду. І що більше монет давав їм професор, то відданіші були чорношкірі.

Одного разу вночі до професорової лабораторії влетів білий ватажок.

– Слухай, Світло Знання! – заревів дикун. – Уставай! Трапилось таке, чого ніколи не було в нашій країні. Один з наших, розвеселившись од огненної води, вкрав у свого друга гаманець з монетами, а той розпоров йому черево одним з тих кинджалів, що ти обмінюєш нашим на хутро.

Професор сів на ліжку й, звісивши голі волохаті ноги, почав думати.

– Цілком зрозуміла річ, – прорипів він нарешті. – В країні починає зароджуватись злочинний елемент. Треба організувати поліцію.

За два місяці утворили поліцію. Кожного поліцая уквітчали кокардою й озброїли довгим ножем.

– А тепер, – сказав Вокс, – треба скласти закони, інакше поліції нічого буде робити. З факту існування поліції походить потреба утворення законів.

І засів писати закони.

Найбільш здібні тубільці цілими днями втовкмачували в голову темній юрбі значення окремих артикулів.

Тут раз-у-раз траплялися прикрі непорозуміння.

– Чому закон мені наказує обмотуватись пальмовим листям?

– Щоб не порушувати громадської благопристойности.

– Я її й не порушую. Я просто хочу ходити голий.

– Я в поліцію ти хочеш?

– В поліцію не хочу, – одверто признавався дикун.

– Тоді обмотуйся листям.

Закон суворо охороняв права тих, хто встиг наховати собі силу блискучих монет і купував працю своїх земляків.

Без грошей вже нічого не можна було дістати: професор розподілив природні багатства країни на рівні частини і роздав їх своїм прихильникам. Кокоси й банани треба було купляти, інакше доводилось мати діло з поліцією.

Закон, крім того, найсуворіше забороняв присвоєння чужої власности, злодійство, кохання до чужої дружини або чоловіка, а також бійки, вбивство й розлуку з законною жінкою.

– В нас і без законів цього не було, – похмуро скаржився ватажок.

– Нічого, – самовпевнено заспокоював його Вокс. – Тепер теж не буде. Хай тільки добудують в’язницю.

Коли в’язницю скінчили, Віл’ям Вокс видав додатковий закон, що забороняв навіть у думці критикувати чинний лад. Тубільці позирали на ґрати новенької в’язниці і хмарно мовчали.

Колишні жерці, спокушені блискучими монетами, негайно перейшли в християнство, повісили на себе нашвидку зроблені дерев’яні хрестики, молились єдиному богові і раз-у-раз обіцяли непокірним дикунам за покірність рай в майбутньому житті.

– Не хочу я майбутнього життя, – буркотів якийсь дикун. – Хочу, щоб усе було, як перше.

– Я до в’язниці хочеш?

– До в’язниці не хочу.

– Гляди мені. Там місця вистачить.

Місць у в’язниці справді вистачало. Бо час від часу кат виводив найбільш упертих злочинців на майдан і, наказавши їм помолитись за спасіння душі, жваво відтинав їм голови.

Віл’ям Вокс з вікна своєї лабораторії дивився на цю операцію, й пекучий біль краяв йому серце.

– Боже мій, – шепотів він. – Коли ж, нарешті, замість цього дикунського способу ми матимемо у себе електричне крісло?..

ЛЮДИНА НАРОДЖУЄТЬСЯ, СТРАЖДАЄ І ВМИРАЄ

Ватажок дедалі марнів і зітхав глибше й глибше.

– Слухай, чужоземче, – сказав він одного разу Воксові. – Зверни увагу на наших дівчат. Вони навчились продавати своє тіло за блискучі монети.

– Це називається – проституція, – позіхаючи, сказав Вокс.

– Мені однаково, як воно називається, – відповів ватажок, – а тільки наші мужчини хворіють від цього на погані хвороби.

– Ти – справжній дикун! – гримнув Вокс. – Не можна ж усе відразу. Почекай, ми збудуємо лікарні й успішно будемо боротися з отим лихом. А цих дівчат можна буде садовити до в’язниці. Це можна почати й завтра. Дуже просто.

Ватажок замислився й уп’явши погляд у далечінь, сумно сказав:

– Ти обіцяв нам, чужоземче, блага культури, але ми їх щось не бачимо. Культура є, а благ нема...

– Тобто, як це нема благ? – обурився Віл’ям Вокс. – А монетна система? А перші майстерні зброї? А поліція? А в’язниця для покидьків? А вогненна вода, що веселить серце? А закон, що стоїть на сторожі твого добробуту? Це, на твою думку, що? Собака?

Дикун гірко всміхнувся.

– З того часу, як ми тебе врятували, наш нарід забув сміятись, танцювати й радіти, всміхатись сонцеві й життю. За твої блискучі штучки чоловіки продають свою працю й сумління, а жінки – працю й тіло. Ми ніколи не вбивали й не крали, – тому що все добро наше було спільне. Тепер твоя в’язниця переповнена злочинцями.

– А куди ж їх дівати? Дикуне?

– Я знаю, що чужоземець – Світло Знання, а я – дурний дикунський ватажок, якому завтра земляки можуть дати абшит. Але я хочу сказати те, що бачать мої очі. Твоя культура, як отруйний плід, робить людям одну тільки шкоду.

– Ти – дурень чорношкірий.

– Я знаю. Я – дурень, а з тебе пишається цілий цивілізований світ. Та коли там, у твоїх країнах, усі вчені й благодійники людства подібні до тебе, то ви – найнебезпечніші, найшкідливіші потвори в світі. Я згадую, яке прекрасне було наше життя до тебе і яке воно огидливо-болюче зараз. Хто його зіпсував? Ти. Наше життя сяяло сонцем, радістю, сміхом. Всі в нас були рівні. А ти прийшов, розділив нас на багатих і злидарів, примусив страждати і втішатися надіями на якісь там блага, що нам обіцяє на тім світі твій бог.

– Не смій богохулити, дикуне! Знищити те, що є основою культурного розквіту кожної країні? Повставати проти законного ладу? Я накажу відтяти тобі твою прокляту голову, шахраю! Геть! Геть звідси! І коли ти ще раз навернешся мені на очі – ти згниєш у в’язниці як собака!

Професор наступав і скиглив.

Дикун стояв на порозі і, стиснувши зуби, простромив Вокса палючим поглядом.

– Ти запам’ятав, що я тобі сказав? – крикнув йому в обличчя Вокс.

Дикун не ворухнувся. Уп’явши погляд в очі професора, він жбурнув гнівну блискавицю й чеканно сказав:

– Я запам’ятав. Але й ти, в свою чергу, теж запам’ятай наш звичай: своїх земляків, слабих на незцілиму хворобу, ми шпурляємо зі скелі в море. І їм краще відразу вмерти, і ми менше страждаємо, дивлячись на них. Прощай.

Дикун рвучко відвернувся й швидко зник у густій вбирущій запашній темряві.

СУМНІ ДНІ МІСТЕРА ВІЛ’ЯМА ВОКСА

Хвилі здушеного незадоволення грізно гуркотіли по всій країні.

З кінця в кінець, немов шиплячі змії, плазували чутки про майбутнє повстання.

Численні прибічники Віл’яма Вокса вже побоювались ходити ночами без охорони.

Професор подвоїв кількість поліцаїв.

Одного рожевого ранку величезна гуркотлива юрба дикунів, озброєних ножами, ціпками й камінням, вільно обступила головне поліційне бюро.

Ватажок цієї зграї постукав ціпком у міцні двері й гукнув:

– Ей, ви там! Полісмени! Витрушуйтесь-но з своїх нір, чортові душі!

Шеф поліції висунув заспане набрякле обличчя в вікно й сердито крикнув:

– Це що за чортівня? Хто вам дозволив скупчуватись юрбою більше одного чоловіка? Як ви насмілились турбувати поліцію, підла чернь? Розійдись мені зараз же!

– А оце ти бачив? – спитали дикуни, помахуючи ціпками.

– Чим можу служити, джентльмени? – відразу лагідно запитав шеф.

– Зовсім не треба служити! – крикнули дикуни. – Вивалюйтесь із своїх барліг, собачі печінки, віддавайте нам свої ножі й ціпки і забирайтесь до дідька!

– Для мене трохи незрозуміло, – дипломатично почав шеф, – на підставі якого артикулу ви...

– Чого там незрозуміло? Не хочемо більш поліції – та й годі. До біса блискучі монети, в’язницю, вогненну воду і всю культуру разом з її папашею. Хочемо, щоб усі були рівні, як перше.

– Бунт? – несамовито зойкнув шеф. – Повалення законної влади? Ей, хоробрі полісмени! За мною! Вперед! Ми їм покажемо!

І супротивники кинулись один на одного, табір на табір, і вперше за ввесь час існування цієї країни пожадлива суха чорна земля почервоніла від гарячої крови, що її проливали одноплемінці.

Розтинаючи повітря дикими зойками, змішавшись в один дивовижний живий вінегрет, вороги сумлінно лупцювали, товкли й гатили один одного, причому після кожного влучного удару по голові супротивник заспокоювався й лежав нерухомо, не втручаючись у дальший хід правильного бойовиська.

Провалюючи ворожі черепи, дикуни, за прикладом культурних людей, в такий спосіб доводили супротивникові правоту своїх переконань.

Винищивши половину полісменів, дикуни загнали решту в ліс і, пригрозивши їм ціпками, побігли розмовляти з Віл’ямом Воксом,

Професор забарикадувався в своїй хатині і розмовляв із чорношкірими через маленьку дірочку.

– Ей ти, стара лиса малпо! – гукнув ватажок. – Вилізай-но з своєї халабуди. Ну, мерщій!

– Я – професор Віл’ям Вокс, – зарипіло в хатинці, – і з мене…

– … пишається ввесь цивілізований світ, – зично закінчили дикуни. – Знаємо. Нам від цього радости мало. Вилазь, кажуть тобі.

– Чого вам треба, дикуни?

– Там згодом тобі скажуть. Може, пустимо на волю, а може, й утопимо.

– Це насильство. Поліціє!

– Поліція не почує, – посміхнулась юрба. – Поліція відсиджується в лісі. Її тепер звідти калачем не виманиш.

– Живий не здамся! – крикнув Вокс і законопатив щілинку обривком колишнього сюртука.

– Ах, так? – обурився ватаг. – Гаразд. В такому разі ми матимемо сьогодні на обід смажену свинятину.

Ватажок махнув рукою, і веселі дикуни натаскали до стін хатинки цілу купу сухого листя й хмизу.

– Запалюй!

Брязнуло кресало. Бліде й жовте на сонці, прозоре полум’я лизонуло сухе листя і, жбурнувши д’гори чорне шмаття диму, затріскотіло в вітах.

Згодом воно перестрибнуло на стінки хатини – і зараз же верескливо розчинилось вікно, і звідти сполоханим птахом вилетів вельмиповажний професор. Квапливо озирнувшись, він наввистрибки чкурнув до лісу, виблискуючи п’ятами так, що боляче було дивитись.

За хвилину весела ватага піймала задиркуватого професора, підхопила його на руки і, частуючи вченого легенькими стусанами й потиличниками, потягла його до моря.

– Куди ви, хлопці? – з цікавістю питали стрічні.

– Професора топити несемо, – діловито відповідали з юрби.

На березі, коли все вже було готово, ватажок раптом почухав потилицю, скривився, махнув рукою й заговорив:

– Слухайте, земляки. Мені зараз спала на думку така річ... Ми всі тепер знову вільні. Нема в нас ні культури, ні поліції, ні всяких там штук. Так навіщо ж нам засмучувати радість цього дня вбивством? Посадімо чужоземця в його вітрильний човен, і хай собі забирається під три чорти. Правильно я кажу?

– Правильно! – загули дикунські лави. – Тягни сюди човен.

Верескливого професора посадили в човен, жбурнули йому кокосів, рижу, дали солодкої води й наказали:

– Відчалюй.

– Вельмишановні дикуни, – почав благати вчений. – Я – професор Віл’ям Вокс, кра...

– ...са і гордість світу? Знаємо! – крикнули дикуни. – Геть з очей, поки не дістав по потилиці.

– Але ж це безумство.

– Забирайся, поки тобі не влетіло по шиї, – попередили дикуни. – Іди-іди... Ач!

В цю мить трапилось щось незвичайне: в човен стрибонув колишній шеф поліції, Понеділок на ім’я, й закричав

– Прощайте, хлопці! Я не зраджу свого доброго професора.

Віл’ям Вокс поцілував Понеділка, підніс вітрило вгору і, коли човен рвонувся вперед, показав дикунам кулака.

Дикуни зареготали, обтерли спітнілі лоби й з полегшенням зітхнули як люди, що скинули з плечей стопудовий тягар.

Довго стежили вони радісними очима за професоровим човном, що поволі зменшувався, доки не злився з далеким синім обрієм.

Потім дружно заіржали й помчали руйнувати шинки, в’язницю, поліцію, церкви й добивати найбільш упертих поліцаїв.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ. ДРУГИЙ ТРІУМФ ВІЛ’ЯМА ВОКСА

Доки чорношкірі повним келихом пили вільне дикунське життя, професор Віл’ям Вокс із Понеділком комфортабельно плив до берегів своєї країни на велетенському океанському пароплаві, що підібрав ученого та його вірного слугу в той час, коли вони знемагали від голоду й спраги на своєму потрощеному бурями суденці.

Дізнавшись про героїчні пригоди вченого, капітан наказав уквітчати каюту світового генія національними прапорами, а м’яке крісло Віл’яма Вокса в кают-компанії потопало в живих трояндах. Не кажучи вже про самого Вокса, навіть вірний Понеділок діставав від чужоземних графинь понад п’ятдесят цидулок на добу.

День повернення професора на батьківщину було офіційно оповіщено за день національного свята.

Припинили роботу всі заклади й установи.

Зустрічати пароплав зібралися мільйонні юрби народу.

Від захопленого ревіння блискучої оциліндреної юрби вилетіли шибки в найближчих небосягах.

Був вітряний день, і з голови містера Вокса злетів капелюх. Ця, по-суті, незначна пригода спричинилася до покалічення восьми чоловіка і вбивства хлопчиська-газетяра, – кожний-бо, не жаліючи життя, боровся за високу честь – вручити професорові високоповажний капелюх.

Двом кінооператорам потрощили ноги, а репортерові найбільшої щоденної газети вивернули щелепи.

Найліпша автомобільна фірма тут-таки, на очах мільйонних юрб, подарувала містеру Воксу єдиний в світі автомобіль-блискавку.

Коли мотор рушив, юрба рвонулась навздогін, вітаючи оглушливими зойками людину, що з неї пишалася нація. Чепурні леді зривали з себе манто вартістю не менш 20 000 доларів і застилали ними шлях професорового авта. А одна дама, колишня російська князівна, нині власниця будинку побачень, своєю власною персоною кинулась під колеса машини, крикнувши, що вона не дозволить, щоби мотор цієї геніальної людини торкався своїми шинами брудного бруку.

Якомусь сенаторові пощастило виключити автомобільний мотор, і юрба власноручно мчала вулицями автомобіль Вокса з хуткістю не менше сімдесяти п’яти кілометрів на годину.

За дві години сорок дві хвилини всі кінотеатри тріщали від галасливих гудючих юрб, демонструвався видатний бойовик, шедевр світової кінематографії.

Лікарів, спеціалістів на горлові хвороби, геть шматували зграї захриплих від крику газетярів.

– Прибув безвісти загиблий учений, славнозвісний професор...

– Хто?

– Містер...

– ?

– Віл’ям…

– ?

Вибухом:

– Вввокс!!!

Газетна вакханалія тривала, проте, тільки до четвертої години дванадцяти хвилини дня, коли на знак протесту проти хижацько-імперіалістичної політики уряду застрайкували друкарі. До друкарів приєднались кінематографісти, і кінотеатри почали обслуговувати члени «Національного Об’єднання Штрейкбрехерів».

О сьомій годині тридцять чотири хвилини вечора на хмарах спалахнули велетенські кіноплакати:

З сьомої години сорока хвилин вечора квитки продавалися перекупцями по 15 000 доларів, а трохи згодом головний механік театру одержав від директора Компанії Південних Діамантових Копалень 23 000 доларів за право постояти під час доповіди в електробудці.

Віл’яма Вокса винесли на сцену: пан Президент Академії Наук; його товариш Невідмінний Секретар Академії і спеціально командирований урядовий агент.

Дванадцять дам найвищого кола на власних атласових ручках доставили до театру містера Понеділка, що встиг уже скуштувати солодких плодів цивілізації.

Але саме в ту мить, коли професор у супроводі сановників і членів Академії прямував до бенкетної зали, трапилась несподівана пригода: юрба шляхетних дам і дівчат перегородила шлях містеру Понеділкові, блискавично вхопила його в обійми й потягла до найближчого шантану. Понеділок спочатку скажено пручався, опинався, але згодом у запашних пружних обіймах зрозумів, що тільки дурень може вважати такі пригоди за прикрість.

В окремому кабінеті почесні дами пильно й уважно досліджували біцепси й старанно вивчали зуби чорношкірого героя. Юні леді мало не падали непритомні під пекучими поглядами дикуна. Понеділок поводився зі зворушливою наївністю: він добродушно ляпав долонями по дамських і дівочих спинах, грайливо щипав декольтовані частини прекрасних біломармурових тіл і ввесь час намагався спробувати їх на смак.

Це викликало нову бурю захоплення.

ВЕРХІВ’Я СЛАВИ

Містер Віл’ям Вокс став національним героєм.

Важко було в цілій країні відшукати таке місце, де не було б портрета містера Вокса. Його можна було бачити в газетах, у журналах, на сірникових і цигаркових коробках, на медальйонах – на грудях молоденьких дівчат, у вітринах, на тротуарах, у кіно, на хмарах, на підошвах модних черевиків, над ліжком молодого подружжя, на вмивальниках, по актових залах усіх установ, шкіл, бюр.

Коли містер Вокс у крамниці або ресторані виймав гаманець, щоб заплатити, – хазяїн незмінно вважав це невинне бажання за особисту образу.

– Даруйте, професоре... Такі люди не повинні платити. Прошу вас не ображати нашу фірму й мене, стару людину, і дозвольте на ознаку особливої вашої до нас прихильности надіслати вам додому яко подарунок тридцять тисяч найкращих гаван...

Ім’ям Віл’яма Вокса назвали половину всіх вулиць столиці, і приїжджі раз-у-раз зазнавали серйозних неприємностей, бо на кожному кроці натикались на вулицю Віл’яма Вокса.

– Скажіть, де тут Національний Банк?

– Метрополітеном по вулиці Вокса, 4, потім ліворуч, на розі вулиці Вокса, 22, пройти три квартали, і праворуч, на розі улиці Вокса, 12 і вулиці Вокса, 51 побачите колишній Національний Банк, нині – Банк імени Віл’яма Вокса.

Всі газети, навіть офіціози, щоденно друкували на другій сторінці:

Найталановитіші письменники стояли перед загрозою голодовки, бо видавництва нічого не хотіли друкувати, крім творів Вокса. Красне письменство занепало, бо видавці примушували літераторів писати виключно про Вокса або про те, що торкалося Вокса, інакше всі двері для них були закриті.

Один молодий поет насмілився в своїх віршах критично поставитись до заслуг професора. Другого дня книзі юного літератора об’явили бойкот, а нещасний видавець укоротив собі віку. Професорова покоївка зібрала собі чималий капіталець, продаючи видавцям обривки промокального паперу з Воксового прес-пап’є. За допомогою люстерок спеціальні люди розшифровували кривулі й закарлючки на папері.

«Квінтесенція цивілізації в пілюлях від мігрені».

«Їсти треба для того, щоб пити, пити треба для того, щоб їсти».

Ці афоризми видавалися окремими книжками мільйонними тиражами, в дорогих оправах з ослячої шкіри. «Союз Християнської Молоди» виховував молоде покоління в дусі цих афоризмів, а критики робили собі кар’єру, коментуючи вищенаведені думки.

А професор невтомно працював над історією своєї подорожи, мало не щодня радився з урядовими агентами.

ДОЛЯ МІСТЕРА ПОНЕДІЛКА

В одне з вікон на сорок шостому поверсі невеличкого хмаросягу, фривольно посміхаючись, зазирнув місяць.

Допитливе світило обмацало своїм промінням коштовний пухнастий килим на підлозі, потім безглуздо встромило свій погляд у солідну емалеву дощечку, прибиту до дубових дверей з коридору до чекальні. Прочитавши напис на табличці, старий місяць раптом почервонів і, відплюнувшись, сховався за хмару.

На табличці стояло:

Свіжа людина могла б подумати, що столицю спіткало небувале стихійне лихо – епідемія зубного болю. Здавалося, що найбільш ця пошесть буяла серед дам вищого кола, високого стану, переобтяжених титулами.

Біля таємних дверей стримано шелестіла величезна черга прекрасних дам.

Тут і там у тьмяному світлі блакитного ліхтарика виблискували чарівні іскорки діамантів, лунав стриманий стогін, містично біліли пов’язки на ніжних матових щоках.

Раз-у-раз відчинялися двері докторського кабінету, звідти поквапливо вилітала вилікувана особа, і вслід за нею на порозі з’являвся сам доктор Понеділок у національному костюмі своєї країни; – навколо стегон рожева стрічка, спереду на ній – мережана жіноча хустинка і, як дань всемогутній культурі, – жовтогаряча краватка на шиї.

Дзвінка полохлива тиша заливала кімнату. Ледве чутний стогін захоплення лунав десь у темному кутку.

Доктор стомлено поводив каламутними очима і тихо виголошував:

– Номер сімнадцятий.

Черга стримано шамотіла, лікар зникав з пацієнткою за дверима, а десь угорі спалахувала світляна табличка:

Зі збільшенням цифри на табличці довжина прийому значно скорочувалась. Впуск і випуск відбувався майже без перерви.

– Номер двадцять другий, – виголосив працьовитий лікар.

Міс Ліліан Вокс, донька славнозвісного професора, прозвана репортерами «шедевром краси», зникла за важкими дверима докторського кабінету.

І тут трапилась подія, від якої кров зупинилась у жилах страждущих дам.

З кабінету долинув розпачливий вереск.

Двері відразу відчинились, і через прийомну прожогом пронеслась бліда як смерть міс Ліліан.

Дами вдерлись до кабінету і побачили там жахливу картину: містер Понеділок, важко дихаючи, нерухомо лежав на шкіряній лікарняній канапці.

Міс Ліліан тим часом скочила до свого авта й хрипко гукнула шоферові:

– Дев’ять Вокс-стріт, 247, помешкання 82. Максимальна хуткість, за розчавлених собак і людей ми платимо втричі.

Автомобіль загарчав, завив сиреною, рвонувсь вперед.

А в кабінеті містера Понеділка вже метушились медичні світила, клацали заслінки репортерських кодаків і квапливо шаруділи знімальні кіноапарати.

За п’ятнадцять хвилин екстрені видання газет метушливо сповіщали:

Далі йшли інтерв’ю з професорами, світлиння анкети й повідомлення про те, що по всіх кіно сьогодні зранку демонструються подробиці нічного випадку.

В цей час Ліліан блискавкою влетіла до батьківського кабінету, кинулась на шию приголомшеному професорові і, вмиваючись гіркими сльозами, гукнула:

– Таточку! Спаси його... інакше я вкорочу собі віку не пізніше четвертої години ранку.

– Кого спасти, доню? – прорипів професор.

– Доктора Понеділка... О, небо! Чверть години тому з ним трапилось таке нещастя... таке нещастя...

І Ліліан, сякаючись, кашляючи й ридаючи, оповіла батькові про те, що трапилось.

Професор почухав лисину й замислився.

– М-да… – заскрипів він. – Справа ясна. Йому треба зробити операцію відмолодження. Ради коханої доні я берусь за це діло.

***

Ще вдосвіта біля ґанку «Великої Національної Лікарні» вишикувались юрби блискучих чепурних автомобілів.

Їхні власниці прожогом вистрибували з моторів і зникали за величезними дубовими дверима.

Грандіозна чекальня не могла вмістити всіх, хто бажав бачити містера Понеділка.

О дев’ятій годині ранку блискуче зібрання чарівних декольте, діамантів, кулонів захвилювалось шаленим потоком: прострибнули чутки, що до лікарні везуть хворого.

За хвилину до операційної кімнати на ношах пронесли жалюгідну подобу лікаря Понеділка, двох орангутангів у клітках, якусь величезну шкляну грамофонну руру, одного цапа, кілька мікрофонів і два десятки знімальних кіноапаратів.

Скрізь по чекальні, серед блідих дам у жалобі, оскаженіло стрибали стурбовані репортери з кишеньковими радіоапаратами в руках.

Редакції газет безупинно приймали радіограми:

– Міс Джейн Портер була в тьмяно-зеленій сукні, з гофрировкою тре-нувель на стегнах...

– Професор Віл’ям Вокс висловив надію на добрий кінець операції...

– Міс Ліліан Вокс перед початком операції кинулась на шию батькові і, ридаючи, продекламувала: «Задушіть ви мене чи задряпайте – перевагу віддам дикуну».

В повітрі повисла тривога. Юрба спинила подих.

З операційної кімнати вибіг з чашкою свіжої крови заклопотаний асистент. Він уже не повернувся назад, бо до нього блискавично підскочив агент Сполученого Радіотелеграфного Концерну, ткнув йому до рук зелено-червоний чек, зірвав з нього і вдягнув на себе халата, вхопив чашку свіжої крови – і вмить зник за дверима операційної.

Звідти зненацька долинули спочатку цапині, а згодом людські зойки. Дві дами знепритомніли. Навкруги коливалася уважна тиша, підкреслювана одиноким жалісним жіночим стогоном та цвіркотінням кіноапарата...

Скрипнули двері.

На порозі з’явився містер Вокс. Витер об халат окривавлені руки.

Юрба закам’яніла.

Шалено застрекотів кіноапарат.

– Прекрасні леді й хоробрі джентльмени! – проголосив Вокс. – Я щасливий, що можу сповістити вас: операція пройшла блискуче. За три дні доктор Понеділок буде здоровий.

Наче важка величезна кам’яна скеля раптом захиталась і з гуркотом обвалилась у море. Грім оплесків струсонув кам’яні мури лікарні. Стогін захоплення роздер тисячі прекрасних грудей. Оскаженілі репортери вхопились за радіоапарати.

– Покажіть нам його! Покажіть нам доктора Понеділка! – загуркотіла юрба.

На порозі показались ноші з відмолодженим містером Понеділком.

Він оперся на лікоть і вклонився юрбі.

За хвилину ноші потонули в морі живих квітів.